"Історія Львова" Івана Крип’якевича та ще багато цікавого

 
 

"Історія Львова" Івана Крип’якевича та ще багато цікавого

Добірка матеріалів про історію Львова і його мешканців з альманаху "Наш Львів" ч.1



ЛЬВІВ – ЙОГО МИНУВШИНА Й ТЕПЕРІШНІСТЬ ( до 1910 року)

Написав  Іван Крип’якевич
Львів, 1910 р

Адаптація тексту для ХХІ століття
Богдана Гордасевича
Львів, 2001 р.

Глава I
Початки Львова. Сліди давніх осель. Князь Данило закладає Львів. Місце розташування міста. Вигляд Львова за княжих часів.

Львів згадується перший раз в старому галицькому літописі у 1255 р. Значить він має за собою трохи більше як 650 років існування і не може причислятись до найстаріших українських міст. Значно старші за нього Галич, Перемишль, Ярослав, Теребовля, і вже ніяк не дорівнює Львів своїм віком найславнішому нашому городові Києву, що постав ще давніше. Проте на місці, де тепер стоїть Львів, було в прадавніх часах якесь поселення, назва якого не відома. В різних околицях міста: на Високому Замку, Цитаделі, Личакові, Янівськім знаходять час від часу камінні ножі, топірці, стріли, також різні прилади з кості і рогу, ще глиняний посуд дивної форми. Все це знаки, що тут мешкали якісь люди і то дуже давно, - тоді, коли не знали навіть обробки заліза, але коли то було і чи був це наш народ чи якийсь інший - про те важко щось сказати.
Львів повстав на тому місці значно пізніше. Це були часи панування славного князя Данила, одного з наймогутніших наших володарів. Це був той князь, який по довгих роках сум’яття навів лад і спокій в галицькій землі. Він відтіснив Поляків і Угрів, які хотіли поділити поміж себе Галичину, здобув люблінську землю, розширив своє панування аж до Карпат і зомало що не зібрав у своїх руках цілої України. У сусідів він мав велику повагу, слабкі польські князі часто просили у нього помочі і поради. Коли вимерли австрійські князі, то Данилового сина Романа просили зайняти княжий престол у Відні, а ще папа римський прислав Данилові королівську корону. Але могутній князь мав одну велику прикрість - напади Татар. Це був напівдикий народ, що прийшов зі Сходу, з Азії; напав на українську землю, знищив багато міст, зруйнував славний Київ і почав надходити до Галичини. Щоби захиститись від Татар, Данило розпочав будувати по всіх своїх землях замки та міста. Одне з таких міст-укріплень він збудував на горі над рікою Полтвою і в честь свого сина Льва назвав Львовом.
Місце, в якому було зведено Львів, самою природою було створене для укріплення. Довкола стояли величезні ліси, від котрих нині залишилось мало що. В лісах було повно диких звірів, і то не тільки дрібна звірина, але й вовки, дикі і незнані тепер великі тури. По дуплах дерев гніздились рої бджіл, аж мід стікав по стовбурах. Було багато води: ріки і річки мали більше води, як зараз, бо ліси зберігали вологу. Навіть львівська Полтва, тепер невеличка річка, колись під час повені розливалась і робила значну шкоду. В ріках було багато різної риби. Вода і ліси забезпечували людям легке проживання. Гора, на котрій мало знаходитись місто (зараз вона зветься Високим Замком), була з усіх сторін стрімкою, так що ворогові важко було на неї видертись, а навпаки легко було з неї оборонятись. З гори було далеко видно навкруги, так що можна було завчасно побачити ворога і приготуватись до його нападу.
За давнім звичаєм гору на самому вершечку укріплено різними спорудами; викопано довкола глибокий рів і насипано із землі високі вали, а коло них зведено огорожу з грубих дерев’яних пнів. В середині укріплення знаходився княжий дім і поряд двірська церковця, віддаль ще інші будинки. Тут будували помешкання також княжі урядники і багатші бояри. Все було з дерева, бо з каміння і цегли тоді будували небагато.
Коли поширилась вість про зведення нового міста, до Львова почали сходитись люди з близьких і далеких околиць, тому що під захистом замку жити було безпечніше, як деінде. Також тут скоріше можна було знайти добру роботу. Приходили в першу чергу будівельники, теслярі, столяри та інші ремісники, які сподівались знайти заробіток на новобудовах. Поселялись і селяни-хлібороби, тому що в місті можна було краще продати збіжжя і городину. Були пекарі та різники, які постачали хліб і м’ясо для міщан. Шевці та кравці робили взуття й одяг, ковалі і мечники виробляли різну зброю.
Разом з князем прибула в місто княжа дружина, а з нею багато прислуги: одні доглядали коней, інші - худобу, порядкували в замку, виконували всіляку службу. Сюди приїжджало багато молоді з тих, що мали бажання вступити до княжого війська. В подальшому почали з’являтись в місті чужинці-купці, бо біля Львова пролягала давня торгівельна дорога, що йшла з Києва через Володимир до Кракова, Праги і в Німеччину. Були між ними німці, вірмени, татари, жиди, і всі везли до міста нового різні товари. Всі ті приходьки не могли розміститись в місті на горі, тому селились нижче під замком, на рівнині, що йде від гори до Полтви, - там, де зараз є вулиці Жовківська та Замарстинівська. Ця частина міста називається також Підзамче, тому що лежить під замком. Головне місце торгівлі тоді було на площі, яка зараз називається Старий Ринок. В тому часі було побудовано довкола міста багато церков, деякі з них існують дотепер, як церква св. Миколи, св. П’ятниці, монастир св. Онуфрія (проте самі будівлі походять з пізніших часів). По церкві св. Теодора залишилась тільки як пам’ятка площа св. Теодора. По інших, як церкви Спаса, Покрови, Воскресіння, і слід пропав. Були тут також вірменська церква і латинський костьол, бо наш народ вшановував кожну віру і не забороняв нікому відправляти свої богослужіння.
Тодішній Львів сполучався з селом Знесення, так що тамтешня парохія зачислялась до львівських. Натомість церква св. Юра стояла вже далеко за містом серед лісів, при ній був монастир, укріплений як малий замок. Тогочасний Львів не належав до великих міст і в ньому було щонайбільше кілька тисяч мешканців. Але вид його був дуже гарний: високо на горі стояв поважний замок, укріплений валами, а під горою кругом стояли міські церкви в оточенні міщанських дворів і домів з садами та городами, за якими над рікою розлягались сіножаті і поля, і ще далі починались старі густі ліси.

Глава ІІ
Напади татар на Львів. Розвиток міста за князів Данила, Льва І, Юрія І, Льва ІІ. Князь Юрій ІІ. Болеслав і його смерть. Напад польського короля Казимира на Львів. Боярин Дедько і кн. Любарт. Львів у польських руках.

Молодому городу не щастило від перших років його зведення - біда йшла від татар. Татарський хан дізнався про те, що король Данило будує в своїх землях сильні замки і наказав їх негайно зруйнувати, пригрозивши війною. Так мусів 1259 р. князь Лев зруйнувати львівські укріплення. Та як тільки тривога минула - Львів відбудувався знову.
Серед постійної небезпеки від татар пройшла решта життя короля Данила, він помер 1264 р., залишивши Галичину князю Льву. Але татари і далі не облишили місто в спокої. Зимою 1286 р. хан Телебуга стояв два тижні під Львовом. На місто не нападали, але й нікому не дозволяли вийти з міста по хліб. Хто виходив, того вбивали або забирали в неволю, декого відпускали, роздягнувши до гола, і вони гинули від морозу, бо зима була дуже люта. Так знищили цілу околицю і тоді загинуло майже 13000 людей. Подібні татарські напади відбувались і пізніше впродовж всього панування Льва. Князь Лев помер 1301 р.; це був володар мудрий, хоробрий і звитяжний у війнах, яких пройшов гідно значне їх число. Гарніше жилось в Галичині за його сина князя Юрія Львовича, який підніс свою батьківщину до рівня давньої слави і звався королем, як і його дід Данило. За його правління тішилась українська земля спокоєм і славилась багатством, як вже ніколи потім. Тоді і Львів піднісся з упадку, до якого призвели його татари. Але Юрій княжив недовго, помер по сімох роках у 1308 р. Його син Лев ІІ також пішов за батьком у 1323 р. На нім скінчився славний рід Данила.
Тоді галицькі бояри вибрали володарем Галичини мазовецького князя Болеслава. Він був сином руської княгині Марії, сестри померлого князя Льва, але батька мав поляка, виховувався в католицькій вірі поміж поляками й сам почував себе поляком. Вступаючи на галицьке князівство, він прийняв ім’я Юрія і перейшов на руську віру, але зробив це нещиро, бо не думав іти слідами давніх руських князів, які щиро дбали про добро народу, - навпаки його панування принесло русинам багато шкоди. Юрій-Болеслав почав стягати на Русь латинських ксьондзів, а ті стали будувати тут костьоли, перетягати людей у католицтво і робити між народом розбрат. До міст спроваджував чужих купців і давав їм окремі права, що приносили чужинцям велику користь. До Львова прийшло тоді багато німців. З русинами поводився князь несправедливо, нехтував давні права і звичаї, накладав великі податки, карав людей в’язницею. Довго терпів те руський народ, але коли насильство перейшло всяку міру, бояри зробили зговір і 1340 р. отруїли князя. Одночасно по містах були великі заворушення: міщани убивали ненависних чужинців, прибічників Юрія-Болеслава, і грабували їх майно. У Львові тоді народ наробив великої шкоди купцям-католикам, так що вони зі страху покидали свої доми і замкнулись на горі в замку.
Смерть князя привела на руську землю велику війну. Польський король Казимир прийшов на Галичину зі своїм військом, бо він вже давно мав бажання запанувати над цією багатою країною.
Львів здобув без великих труднощів, бо замок передали йому католики, що там рятувались від русинів. Казимир вивів їх з міста разом з родинами і повів з собою в Польщу, а замок пустив з вогнем. У Львові зібрав велику здобич із золота, срібла і дорогоцінних каменів. Захопив, між іншим, скарб руських князів: тут були дві дорогоцінні корони, княжий золотий плащ, крісло, оздоблене золотом і дорогоцінними каменями, кілька великих золотих хрестів, а один з них - зі шматком хресного дерева, та ще інші дорогоцінності - все це вивіз із собою Казимир до Кракова.
Але над Галичиною польському королю не вдалось запанувати: русини не для того вбивали одного чужинця, щоб брати собі за пана другого. Якийсь час правили Галичиною самі бояри. На чолі їх стояв боярин Дедько, який визначився ще за останніх князів. Він убезпечив галицьку землю від Казимира і почав наводити лад в Галичині. Найперше звернув увагу на Львів, що найбільше потерпів у війні. Закордонних купців, які налякались заворушень і обминали Львів, заспокоїв листами. «Хто хоче їхати в руську землю, - писав він, - може як за давніх князів безпечно проходити до Львова, нікого не боячись, коли ж би хто хотів прибути на життє, дістане горожанство для себе і своїх дітей, на рік свободу від повинності, як і давніше бувало, і всі інші права... А шкоди пороблені львів’янами по смерті руського князя обов’язуємось заплатити». Цей лист Дедька мав велике значення для Львова: закордонні купці заспокоєні почали знову заїжджати до міста, торгівля відновилась і став зростати добробут серед міщанства.
Щоби краще забезпечити Галичину перед Польщею, бояри віддали панування в галицькій землі князеві Дмитру-Любартові. Це був литовський князь, але зжився з Руссю і прихильно відносився до руських домагань. З того часу збереглася у Львові одна пам’ятка: дзвін в церкві св. Юра. Він має надпис: «Вь льто 6849 сольянь бысть колоколь сиі святому Юрью при князи Димитриі игуменомь Євьфимьемь. А писаль Скора Яковь». Рік 6849 від створення світу - це 1341 р. по різдву Христа.
Проте спокій не тривав довго. Почалась нова війна: під Львовом бились кілька разів литовсько-руські війська з польськими. Львів брав малу участь в боротьбі, він чимраз більше прихилявся на бік Польщі, бо брали в ньому перевагу міщани-чужинці, що поприходили з Польщі та Німеччини. Даремно кликав князь Любарт львів’ян, щоб перейшли на його бік, вони воліли польського короля. Від 1349 р. Львів і більша частина Галичини була вже постійно в руках Польщі.

Глава ІІІ
Вигляд Львова за польських часів. Старе  місто і нове місто. Початки руської вулиці. Микола Русин.

Під польським пануванням настали у Львові великі переміни. Львів за княжих часів лежав, як знаємо, на нинішнім Підзамче півколом попід горою, на котрій стояв княжий двір. Тепер король Казимир переніс Львів на інше місце, на полудень від замкової гори, над Полтвою, де й тепер знаходиться середмістя. Тоді це місце було порожнє і незаселене, потрібно було викорчовувати дерева, осушувати баговиння, будувати доми. По середині було відзначено чотирикутну площу для ринку, тут мав бути громадський дім, ратуша, коло якого мала відбуватись торгівля. Від ринку розходилися на всі боки вулиці і вздовж них міщани ставили свої доми. На чистому полі було небезпечно жити в ті часи, тому треба було добре укріпити новий Львів: його обкопали ровами, насипано вали і зведено мури з цегли. Сліди тих укріплень лишились до нині там, де йдуть Вали губернаторські, Вали гетьманські і Підвальна. Новий Львів був невеличкий і до нього переселилась лиш частина міщанства. Більшість залишилась в старих будинках на давньому місці, на Підзамче. Зруйнований замок було перебудовано наново і в ньому мало перебувати польське військо та урядувати королівський староста. Старе місто не змінило дуже свого вигляду: так само, як раніше відбувались тут торги, так само прибували купці з різних сторін, так само стояли старі церкви, а більшість міщан були русини і місто мало руський характер. Здавалось, що хоч постало нове місто, але старий город буде процвітати як раніше. Проте сталося інакше.
До нового Львова переселились передусім міщани чужого походження: німці та поляки, бо для них і зведено це місто. В боротьбі з Руссю та Литвою ці чужі міщани були вірні Польщі і тепер король хотів винагородити їх за послуги і забезпечити їм життя, щоби і далі були його підпорою на руській землі. В старому місті їх було мало чути серед руського міщанства, тоді як в новому місті вони одразу стали більшістю, а для русинів лишилось поряд них дуже мало місця. Для тих міщан-католиків завів король інший лад і інше право. Вони дістали повне самоуправління: могли керувати за власними законами, самі обирали собі міську раду, самі встановлювали суд, порядкували всім майном міста, втримували своє військо. Ніякий урядник, навіть королівський староста, не мав права втручатись у їх справи. Це було для міщан велике добро, тоді як в старім місті староста не раз зловживав своєю владою, накладав несправедливі податки, управляв недбало - тут міщанам було гірше жити. Щоб забезпечити добробут міста, дав король ще й інші привілеї: в новому місті мали відбуватись великі ярмарки, а кожен купець, який переїздив через Галичину, повинен був з товаром заїхати на кілька днів до Львова. Львівські міщани купували ті товари і на їх перепродажі здобували собі великі маєтки. Під опікою польських королів новий Львів зростав і багатів чимраз дужче. Порожні місця забудовувались, поступово зменшувалась кількість дерев’яних хат, а збільшувалось число мурованих кам’яниць. Міщани жили добре і в достатку. А тим часом старий княжий Львів під замком лишився без опіки, марнів і убожішав з року в рік чимраз більше і більше.
В новому місті, як вже сказано, перше місце зайняли католики, німці і поляки, вони забрали майже всі вулиці, а для інших народів лишили тільки по одній вулиці: вірмени жили на Вірменській вулиці, жиди дістали теперішню вулицю Бляхарську, татари осіли під мурами, а русини змушені були селитись на вулиці, яка від тих часів називається Руська. Це одна з найменших вулиць, і спочатку осіло на ній всього 13 родин, а й пізніше ніколи не було між мурами більше як 30-40 руських домів. Тут поставили собі руські міщани церкву, на місці теперішньої волоської церкви. Нові міські порядки, які були призначені для чужинців-католиків, відразу були неприхильні до руського міщанства. Русини були православної віри і католики вважали їх чимось гіршим від них, зачасту обзивали їх «невірними», а руські церкви називали «синагогами» або «біжницями» - так  як жидівські святині. Русь довго не хотіла погодитись з польським пануванням і в боротьбі все виступала проти поляків. Міщани-чужинці не мали до руських міщан довір’я і все робили для того, щоб не допустити русинів до великого впливу в місті. Сам король Казимир сказав виразно: «Не хочу помагати нікому, тільки своїм людям, бо вони помагали мені на татар та інших ворогів, я здобув Русь своїми людьми і торгівля має служити тільки моїм людям»...
За прикладом короля йшли і міщани та почали робити русинам обмеження не лише в торгівлі, але й у ремеслах, в придбанні будинків, при урядах, у вірі та церкві. Спочатку ті обмеження не були великими, бо наш народ стояв ще сильно в Галичині, руське боярство було заможне, по урядах було багато русинів, духовенство мало значний вплив, селянство було вільне, - то й з міщанством треба було рахуватись. В тих часах у Львові дозволялось ще деколи руським міщанам купувати будинки поза Руською вулицею, але забороняли займатись торгівлею, однак допускали до урядів і судів. Один з визначних міщан Микола Русин був членом міської ради і належав до суду, він набув собі в місті таку повагу, що в 1407 р. магістрат вислав його разом з двома іншими міщанами до Волощини і там вони уклали торгівельну угоду з великою користю для Львова.

Глава ІV
Латинський арцибіскуп у Львові. Перехрещування русинів. Яцько Гдашицький боронить права руської церкви. Відновлення руського єпископства у Львові, єпископ Макар Тучапський.

Але чим далі йшло, тим сильнішим ставало польське панування в Галичині, а Русь занепадала чимраз більше. За сто років по завоюванню Галичини руська шляхта або розтратила свої маєтності, або спольщилась, селянство дістало ярмо панщини, руська церква збідніла і втратила колишнє значення. Тоді й львівське міщанство відчуло, що значить чуже панування. В 1412 р. до Львова перебрався з Галича латинський арцибіскуп і почав сильно працювати над тим, щоб русини зробились католиками. З обуренням писав до короля, що русини вільно відправляють свої богослужіння, що латинянки одружуються з ними і хрестять дітей у руську віру. Король Ягайло, що був дуже ревним католиком, дав 1423 р. арцибіскупові владу переслідувати, ув’язнювати і катувати русинів як єретиків. Але й тепер не змогло латинське духовенство зробити багато. Дуже рідкими були випадки, щоб якийсь русин змінив віру, це були хіба що люди, які хотіли увійти до магістрату або на іншу службу, але не могли інакше добитись того, як тільки через зміну віри. За тогочасним звичаєм їх хрещено другий раз у костьолі. Подібних перекинчиків русини сильно зневажали і не раз було, що коли чоловік переходив у латинство, то жінка з дітьми покидала його і вимагала розлучення. Навіть коли 1438 р. митрополит Ісидор прийняв унію з католицькою церквою і приїхав до Львова та став відправляти богослужіння в костьолах, - русини прийняли його з незадоволенням і насмішками. В 1509 р. роздобув собі арцибіскуп у короля право іменувати для русинів намісників тобто старших священиків, що мали наглядати над всім духовенством, і таким намісником зробив арцибіскуп шляхтича Яцька Гдашицького, якому крім цього король надав посаду архимандрита в монастирі св. Юра. Арцибіскуп думав, що в такий спосіб, як дістане опіку над духовенством, скоріше зможе запанувати і над народом. Але на Гдашицькім затявся дуже, тому що новий архімандрит не хотів слухати вказівок і порад арцибіскупа, але, навпаки, ревно оберігав права руської церкви, особливо пильно працював поміж тими русинами, які змінили віру, і завдяки його заходам вони почали покидати латинство. Наляканий арцибіскуп відібрав у Гдашицького намісництво і зробив намісником свого поплічника, якогось Яцька Сикору. Цей вже йшов в усьому за арцибіскупом, але вчинив такий безлад в церковних справах, що між русинами виникло величезне невдоволення. Всі почали думати над тим, як покласти кінець тим непорядкам, довше не можна було жити в таких умовах і спокійно споглядати на те, що церква знаходилась в руках ворожих людей. Одностайно порішили: дістати власного єпископа. В Галичині в ті часи було одне руське єпископство в Перемишлі, друге давнє єпископство в Галичі зникло за польського панування. Тепер русини почали робити заходи, щоб галицьке єпископство відновити і осередком його знаходження зробити Львів. Коштувало це чималої праці і грошей, бо арцибіскуп нізащо не хотів на те погодитись, а він мав великий вплив на короля і всупереч його волі важко було щось зробити. Але русини вдались до хитрощів. Зібрали гроші, купили 200 щонайгарніших волів і послали їх до Кракова королеві Боні: королева дуже любила подібні дарунки, прийняла з охотою волів, обіцяла взяти справу під свою опіку і піддобрити до неї короля. І дійсно король став більш ласкавий до православних. Як король поїхав до Львова, знову наші міщани подарували йому 50 волів, а королеві і різним значним панам дали по 10, 20 волів, роздавши таким чином більше 300 волів. Але це виплатилось, інакше нічого не мали б, бо латинський арцибіскуп знову випросив у короля нову грамоту проти русинів. Підкуплені урядники подерли на шматки той привілей, а замість нього король дав дозвіл відновити руське єпископство. З великою радістю зустріла Русь звістку про це, бо то була перша перемога руського народу на Галичині: коли церква змогла повстати з упадку, то заявилась надія, що й всі інші кривди будуть виправлені. На єпископа вибрали міщани, шляхта і духовенство львівського купця Макарія Тучапського, він був всім відомий палкий захисник прав міщанства, так само в цю боротьбу за поліпшення майбутнього церкви доклали багато щирої роботи. Тучапського вислали одразу на висвячення до київського митрополита, бо треба було робити це швидко, щоби король часом не відкликав свого дозволу, а на те можна було сподіватись, тому що арцибіскуп страшно був розлючений і викрикував: «Я того не лишу, доки живу: Русь мені підвласна, король не міг такого привілею видати без мене».
Вибраного єпископа супроводжувала охорона, зібрана з руської шляхти, щоби - як  казали - арцибіскуп або котрийсь ляшський пан не дігнав його і не наказав забити, бо арцибіскуп кілька разів казав, що його вб’є. Митрополит невдовзі висвятив Макарія Тучапського на єпископа - це відбулось у 1539 р. і від того часу є у Львові руські єпископи.

Глава V
Руське життя в давньому Львові. Ремесла. Торгівля. Маєтковий стан руського міщанства. Обмеження руської віри і горожанських прав русинів у місті. Боротьба поміж владиками. Смерть козацького отамана Підкови. Заміна календаря і переслідування руського міщанства.

Боротьба за єпископство пішла так гарно тому, що руське міщанство вже мало у Львові значну силу і могло на народну справу давати великі пожертви. Багато користі мали міщани з ремесел, а між русинами були всілякі ремісники: столяри, боднари, колодники, токарі, лучники, стрільники, щитники, гарбарі, кушніри, сідельники, шапкарі, гребінники, шевці, кравці, пекарі, різники, пивовари, мельники, олійники, воскобійники. Але найбільше заробляли маєтки на торгівлі. Торгували волами, кіньми, шкірою, медом, інші перевозили зі сходу пахуче коріння, шафран, перець; інші винаймали по селах ставки і продавали в місті рибу. Зі своїми справами міщани їздили по всій Галичині, зачасту і за її границю, найбільше у Волощину і Туреччину. Руська торгівля тоді була дуже значною: були роки, в які на ярмарках продавали по кілька тисяч волів за раз! На ринку у Львові десь коло 1520 р. було 10 руських крамниць і то були першокласні крамниці або «багаті крамниці», як їх тоді називали. Збільшилась також чисельність руських домів: на руській вулиці було вже не 13 будинків, як колись, а вже більше 30. Вочевидь і цього було недостатньо, тож більшість русинів мешкала поза мурами по передмістях: тут було більше як 250 руських домів! Русини тримались дуже солідарно і пильно дбали про те, щоби руські маєтки не переходили в чужі руки, а як хто продавав дім, то продавав його своїм, а не чужим. Але все ще прибували нові люди з сіл і з інших галицьких міст: з сіл тікали селяни, які не хотіли погодитись з панщиною; з міст приїжджали багатші міщани, які хотіли вести тут своє ремесло або торгівлю. Не один з тодішніх міщан мав окрім кам’яниці в місті, ще в передмісті дім, сад, сіножать, часом і млин; тримали корів і коней, інколи значну кількість. Вбирались в багатий одяг з хутром та срібними ґудзиками, пояси також були вишиті сріблом або й золотом. Жіноцтво носило золоті та срібні персні та браслети, а намиста були з коштовних перлів. Міщанські будинки мали один або два поверхи, одвірки були мистецьки різьблені з каменю, хатня обстановка була проста, але багата, поміж посуду нерідко зустрічались вироби з срібла, наприклад чарки і ложки були срібні. Маєток декотрих руських міщан доходив до 100000 крон на теперішні гроші.
Та хоча наше міщанство у всьому дорівнювало польським і німецьким міщанам, останні не хотіли визнати їх рівними до себе і накладали на русинів різні болючі обмеження. Проти цих обмежень потрібно було почати боротьбу. В 1521 р. руські міщани вислали до короля посольство і передали перелік кривд, які вчинено у Львові руській вірі. Руської присяги і свідоцтв не хочуть зовсім приймати в управі. Коли руський священик іде до хворого з причастям, то не має права йти з запаленими свічками. Померлих не можна перевозити на цвинтар з процесією. З руським духовенством поступають несправедливо. Через три роки після того, як король побував у Львові, русини уклали новий список обмежень. Не можна їм купувати будинки поза Руською вулицею, не можна продавати вина, пива й інших напоїв, ані утримувати шинки, не можна продавати сукно на лікті, не можна вступати до нових цехів та ремесел. Король призначив комісію, яка повинна була розглянути скарги русинів і комісія в дечому вдовольнила бажання руського міщанства: магістрат зобов’язали не зневажати руської релігії і допускати руську присягу. Інші кривди стосовно ремесел, торгівлі і будівництва помешкань залишились без змін. Найгірше, що навіть в релігійних справах католики не дотримали свого слова. В 1529 р. купці-католики подали до магістрату скаргу на купців-русинів, що вони не хочуть ходити до костьолу. Русини захищаючись пояснювали це тим, що не ходять до костелу, бо вони руської віри і не розуміють католицького богослужіння. Магістрат замість того, щоб поступити по справедливості і виправдати русинів, наказав, щоб руські купці разом з жінками ходили до костьолу, а хто відмовиться, той буде сплачувати штраф.
Нові спроби припинення обмежень почали наші міщани за панування короля Жигмонта Августа, який саме провів унію в Люблені і обіцяв, що поляки будуть жити з русинами «як рівні з рівними». Чекали, що будуть відмінені обмеження, котрі були раніше: що не допускають русинів до керівництва, не приймають свідчень, не дозволяють купувати будинків на ринку, не дають шинкувати вином і пивом, продавати матерію в роздріб та інше. Крім того, скаржились на нові обмеження: що магістрат накладає на них несправедливі податки і що руські діти не допускаються до міських шкіл. Король хотів задовольнити ці вимоги, навіть погоджувався на те, щоб допустити русинів до ради й інших служб міської управи, але польські міщани вперлись на своєму і не хотіли ні в чому попускати нашому міщанству, тільки в торгівлі було зроблено зміни, корисні для русинів. В тому часі проявились в правлінні міста великі неподобства, бо міська рада попала в руки однієї кліки, що призвело до відсутності контролю над рахунками і щонайменше 10000 золотих пропало з каси міста. Тому  1577 р. у Львові було створено поряд з міською радою новий підрозділ - «колегію сорок мужів», яка мала наглядати за радою, і до нього було допущено також русинів, але в такій незначній кількості, що вони не мали якогось впливу.
Були ще й інші події в той час, які викликали великі заворушення у Львові. В 1569 р. помер єпископ Арсеній Балабан, наступник Макарія Тучапського на львівському владицтві. Тоді латинський арцибіскуп нагадав королю, що русини були колись під його опікою і король знову надав арцибіскупові привілей іменувати кандидатів на єпископство. Арцибіскуп вибрав якогось Лопатку-Осталовського і послав для посвячення митрополитові. Але русини не хотіли Лопатки, а вважали кращим кандидатом Гедеона Балабана, сина померлого єпископа, отож розпочалась війна поміж обома кандидатами. Власті впровадили Лопатку до єпископської резиденції при церкві св. Юра, але Балабан з своїми прихильниками випер його звідти. При допомозі влади Лопатка знову зайняв св. Юра, але більшість духовенства не хотіла признавати його за єпископа. Не знати, чим би все те закінчилось, але на щастя Лопатка помер і Балабан вже без перешкод став владикою. Ще одна справа, яка збурила Львів, було засудження до смерті і страта козацького отамана Івана Підкови у 1578 р. Він щасливо водив козаків на татар і турків, а сам відзначався такою силою, що міг однією рукою зламати підкову. Через зраду його було схоплено і на вимогу турків король Стефан Баторій засудив його на смерть. Екзекуція була проведена на ринку і в момент, коли кат рубав голову отаманові, завалився дах на ратуші, що люди тлумачили як божу кару. Підкову поховано коло нинішньої волоської церкви.
Нові кривди прийшли для руського міщанства при зміні календарів. В 1582 р. папа Григорій XIII вирішив реформувати старий календар, бо він не узгоджувався з дійсними перемінами часу. Зміна була проведена в такий спосіб: 5 лютого того року було додано 10 днів, так що після 5 лютого наступало одразу 16 лютого. Справа була виключно наукова і ніхто реформі не перечив, кому це було роз’яснено як належить. Але у Львові арцибіскуп взявся робити це в інший спосіб: він закликав до себе русинів і вірмен і наказав їм змінити календар. Русини відмовились тому, що без вказівок свого митрополита вони нічого не можуть змінити. Тоді арцибіскуп забажав силоміць перевести на новий календар. В саме Різдво 1583 р., котре русини вперше святкували на 10 днів пізніше від католиків, юрба латинників під проводом ксьондзів напала на церкви і силою повиганяла священиків і віруючих, запечатала арцибіскупською печаткою церковні двері і заборонила русинам правити богослужіння, дзвонити в дзвони і т. п. Такі самі насильства були вчинені і по інших місцях, через що обурені православні надіслали королю свій протест: «Такі гвалти не діються і під поганими царями», - писали в своєму листі. З посольством їздив єпископ Балабан і різне руське панство, заопікувався цією справою також князь Констянтин Острозький. Арцибіскуп побачив, що зайшов занадто далеко і допоки справа не перейшла до суду, уклав угоду і обіцяв на майбутнє не перешкоджати русинам в святкуванні свят, у відправленні богослужінь, церковнім дзвоні і т.п. З цієї боротьби русини вийшли переможцями, а насильства спричинили до ще більшої солідарності поміж міщанства, ще більшої готовності до жертв і освяти задля спільної справи.

Глава VI
Братство і його організація. Братський дім і шпиталь. Волоська церква. Друкарня. Перша руська гімназія у Львові. Шкільні звичаї. Юрій Рогатинець і його «Пересторога».

В своєму громадському житті тодішнє міщанство гуртувалось довкола братств, яких у Львові було декілька, але найстарше і найславніше було братство при церкві Успенія Богородиці на Руській вулиці. Братство існувало вже у 1460 р., але спочатку не проявляло значної діяльності: братчики тільки опікувалися церквою, купували книги, свічки, образи, дбали про порядок. Пізніше вигляд братства змінився: після того, як русинів перестали допускати до міської ради, до суду, до ремісничих організацій, братство стало якби просвітницьким та політичним товариством, в котрому було зорганізовано все свідоме міщанство. Членом міг стати кожен, хто забажав записатись - однаково міщанин, селянин і шляхтич. Кожен вступаючий до братства мав дати «вступне», тобто вписове, а тоді щомісяця сплачував якийсь внесок, члени з-поза Львова складали вкладку одразу за цілий рік. Братство надавало братчанам різні види допомоги: як хто захворів чи заборгував, то допомагали йому грошима, або як помер, то всі братчани супроводжували тіло до гробівця. Щороку на свято Успенія Богородиці братство вчиняло великий бенкет, на який з’їжджались гості з усіх сторін, а хто не міг приїхати сам, той присилав багаті дарунки. Так волоський воєвода, який мав приязнь до братства, присилав щороку гроші на хліб, мід та інші речі, потрібні на бенкет. Братство обирало щороку чотирьох старших братів і ті скликали час від часу засідання братства, на які кожен член братства зобов’язаний був прийти, бо за неявку всіх карали або сплатою певної суми грошей, або винний мусів відбути арешт на церковній дзвіниці. Хто вже записався до братства, той не міг його покинути, а мусів свої обов’язки виконувати точно і сумлінно. Братчикові не можна було в якійсь справі з іншим братчиком йти до польського суду: такі справи вирішував братський суд. Братство вчило своїх членів триматись солідарно, не виносити своїх суперечок перед чужинцями, а залагоджувати їх між собою.
Така організація давала братству велику силу, завдяки чому можна було багато що зробити. Швидко за власні кошти братство придбало собі дім для засідань, також дім для пароха Успенської церкви і побудувало шпиталь, в якому знаходили притулок каліки, старі й убогі люди. Багато заходів було проведено стосовно міської церкви Успенія Богородиці: вона згоріла під час пожежі в місті у 1527 р. і через двадцять років була відбудована, але 1571 р. згоріла вдруге. Тоді братство оголосило збір коштів по цілій Україні і заходилось ставити нову церковну споруду, яка була більша і гарніша від попередніх. Католики дивились на все те з великими заздрощами і робили русинам всілякі перешкоди: не пускали до міста будівельні матеріали, нищили майстрам інструменти, виливали на мури різні нечистоти, навіть обгадили вівтарі. Але братство перетерпіло всі кривди спокійно і 1590 р. щасливо докінчило будову, і ця велична церква стоїть дотепер і є правдивою прикрасою Львова. Будівництву допомагали щедрими дарами волоські воєводи, і через те церква називається також волоською.
Братство займалось не тільки церковними справами: міщани добре розуміли вагу просвітницької роботи і не жалкували витрат на просвітницькі цілі. Перш за все звернули свою увагу на необхідність мати друкарню. В той час не було в Галичині жодної руської друкарні, наші книги друкувались в Кракові, Празі і за кордоном по різних місцях, але друкувалось їх небагато, так що руські книжки були дуже рідкісними. В 1573 р. приїхав до Львова друкар Іван Федоров, який перед тим мав друкарню в Москві, але темні москвичі вважали друкування книг за чари і прогнали від себе Федорова. Львівські міщани прийняли і допомогли друкарю і він розпочав наново друкувати книги. Пізніше Федоров виїхав зі Львова, а братство зібрало гроші і викупило в нього друкарню і забезпечило подальшу діяльність. Братська друкарня за короткий час стала відома на всю Україну. Щороку розходились з неї сотні книжок на всі сторони: найбільше це були церковні книги, але були й шкільні підручники, збірники пісень, наукові книги. Книжки йшли до міст і сіл, між духовними і світськими людьми, до старих і молодих - всюди ширили просвіту і науку, зміцнювали національну свідомість.
Водночас з тим заходилось братство з організацією школи. Руські школи були вже й до того у Львові, але в них вчили небагато, тільки читати і писати, тож дуже відчутною була потреба в школі, в якій можна було б одержати вищу освіту, тим більше, що поляки мали такі школи, але міщан-русинів до них не хотіли допускати. По тривалих нарадах в 1586 р. відкрило братство нову школу, яку почали називати гімназією. Спочатку записалось до неї 22 хлопці, далі з кожним роком число учнів зростало, між ними найбільше було синів міщан, кількох поповичів, але були й селянські діти. Багатші платили за науку, бідних приймали до школи даром, ще й давали їм хату, а харч хлопці здобували собі самі, ходячи за тодішнім звичаєм з горнятком до багатших домів. В школі вчителі мали суворий наказ не робити жодної різниці поміж дітьми бідних і багатих: школярі займали місце відповідно до того, як хто вчився. Навчання починалось з ранкової молитви, учні здавали свої домашні завдання і звітували про вивчене вдома. Потім йшло навчання читанню: найменшим школярикам вчитель пояснював букви, старші читали і вчили напам’ять, найстарші переповідали прочитане, давали граматичні пояснення і вели розмови на різні наукові теми. Навчання відбувалось частково народною мовою, а частково по церковнослов’янському. Крім того, старші учні багато часу присвячували грецькій мові: учитель говорив по грецькі, а учні перекладали на руське; коли вже знали більше, то мали говорити по грецький поміж собою, щоб якнайкраще знати предмет. Пізніше в гімназії почали викладати й латинську мову.
Після обіду збирались учні вдругий раз: менших школярів учитель вчив писати букви і слова, старші вписували собі те, що диктував їм учитель: то були різні цікаві місця з творів філософів, поетів, істориків та з святого письма, - все те, що потрібно було знати освіченій людині в тогочассі. Вдома учні вирішували задачі і повторювали те, чого навчились в школі, помагаючи один одному в навчанні і роз’яснюючи складні питання. Вивчену лекцію зазвичай переповідали перед родичами або господарями. В суботу зранку повторювали в школі все те, чому вчились весь тиждень. В той день вчились також наукам рахувати і геометрії, дещо навчались астрономії про рух сонця, про календар, а під кінець йшов церковний спів. По обіді в суботу вивчали релігію. Тоді також, як хто завинив протягом тижня, мусів «чашу шкільну пити»: вчитель карав винуватого різкою, але не занадто суворо, по-батьківськи.
Першим учителем львівської гімназії був Стефан-Зизаній Тустановський, чоловік дуже освічений, який написав багато книжок і прославився як палкий захисник прав нашого народу. Грецькій мові вчив грек, єпископ Арсеній. Під проводом цих вчителів або «дідаскалів», як їх тоді називали, навчання проходило дуже гарно і швидко було досягнуто значних успіхів в освіті молоді. Ученики гімназії невдовзі склали першу у нас грецьку граматику, а в урочисті моменти, як наприклад приїзд до Львова знаменитих осіб, учні виступали з промовами і декламаціями по грецькі і слов’янські. Праці студентів друкували в друкарні братства. Гімназія розвивалась чимдалі краще і з неї вийшов не один чоловік, який приніс честь своєму народу. У Львові виникла тоді загальна цікавість до наук і книжок, розмірковували над прочитаним, навчали інших. Дехто брався за перо й писали книжки. Найславніший з-поміж таких став Юрій Рогатинець, що написав дуже розумну книжку «Пересторога»: в ній зверталось увагу української спільноти на величезне значення народного просвітництва, а в доказ того доводилось твердження, що давньоруська держава упала тому, що в ній було мало шкіл і мало освічених людей, тому так легко змогли запанувати над нами поляки.

Глава VІІ
Патріархи надають братству титул Ставропігії. Боротьба за Великодню пасху. Нові переслідування руського міщанства. Союз міщанства в обороні прав руського народу. Занепад ремісництва. Шевський цех і його ставлення до русинів.

Діяльність львівського братства знайшла схвалення по всій Україні, з великим захопленням вітали його діяльність також достойники православної церкви, патріархи. Один з них Йоаким, антіохійський патріарх з Азії, приїхав у 1586 р. сам до Львова і своєю радою підтримував всі заходи братства. Так само царгородський патріарх Ієремія затвердив статут братства і подав його за взірець всім українським братствам. Від патріархів львівське братство дістало почесний титул Ставропігії, тобто Оборони Хреста - цього титулу вживаємо до нинішнього дня. Але ті патріархи не знали добре відносин на Україні і мимохіть призвели у Львові до великих чвар між русинами. Причина була мала і марна. На Великдень з давніх часів святили у нас пасху так, як святять дотепер: до церкви приносили хліб, яйця, м’ясо і священик те благословляв. У Греції такого звичаю не було і патріархи почали дуже гостро виступати проти свячення пасхи, кажучи, що від цього помножується чарівництво. В захист давнього обряду виступив єпископ Балабан, а братство з вдячності до патріархів за їх опіку заявило про непотрібність освячення пасхи. З такої незначної причини виникла велика незгода, єпископ розлютився на братство, що не схотіло його підтримати, і став перечити братським статутам, виступав проти гімназії, проти сходин братчиків, проти читання книжок, - декотрих братчиків назвав навіть єретиками і кинув на них церковне прокляття. Братство пішло зі скаргою до патріарха, а той похвалив братську роботу і зганьбив Балабана, пригрозивши йому прокляттям зі свого боку. Тоді в приступі розстройства подався Балабан до латинського архибіскупа і заявив йому, що готовий прийняти унію з католицькою церквою, якщо архибіскуп захистить його від нападів братства і патріархів. Дуже скоро Балабан пожалів про свій вчинок і повернувся назад до православної церкви та працював для її добра, але боротьба поміж єпископом і братством дуже нашкодила львівським русинам,  розбила давню згоду і солідарність.
А згоди якраз тепер треба було щонайбільше, бо з боку католиків-поляків розгорілась тепер ще більша ворожнеча проти русинів. Давні релігійні обмеження, що вже були відмінені, тепер знову повернуто. Руським священикам забороняли йти до хворих з запаленими свічками і в ризах, не дозволяли вести через ринок руських похоронів, не давали вести в свята руської процесії з міської церкви у передмістя, дітям руських міщан заборонили іти через ринок в квітну неділю з квітами і співати «осана во вишніх» (такий тоді був звичай). Русинів, що служили у католиків, силою переводили у латинство: примушували ходити до костьолу, впихали силоміць м’ясо в рот під час посту, в руські свята примушували до важкої праці. По церквах не давали дзвонити в дзвони, а одного разу під час богослужіння увірвались до Успенської церкви магістратські слуги і почали викрикувати до священика: «Попе-хлопе, приказує тобі пан бургомістр, щоби ти не наважився скоріше дзвонити, як дзвонять в костелі, бо накладуть на нас ляхи ярмо тяжче над єгипетську неволю, бо ваша віра нечесна і не така добра, як наша, а як не послухаєш, візьмуть тебе за шию і засадять на вежу (в тюрму)!..». Як бачимо тими насильствами керував сам магістрат. Ще сумніше було те, до чого підштовхувало латинське духовенство, яке на проповідях звало русинів поганами і паплюжило руську церкву.
В 1598 р. єпископ Балабан попросив допомоги у князя Констянтина Острозького, бо «наші ненависні вороги і противники, ляхи, всіма силами стараються про те, щоб наш руський народ бідний в ніщо обернути і зовсім викорінити»... Така мить скрути примусила наше міщанство припинити боротьбу поміж собою і згуртувати всі сили до оборони спільних прав. У 1599 р. зійшлась на раду старшина Ставропігії і делегати братства при церквах Богоявлення, св. Миколая і св. Теодора і вирішили одностайно стати «до сеї справи, що йде о вольности всього руського народа ізза гнету урядів і ремісничих цехів». Під присягою обіцяли собі, що «будуть у всім одностайно, вірно і невідступно стояти до кінця боротьби, не щадячи маєтностей, часу і самих себе в кожну пору»... «А хто б відступив від сього діла, того будемо мати в ненависті совершенно, як проклятого і церковною постановою віддаленого від віри і церковної громади, тим будемо бридити ся в кожнім часі і на кожнім місци як відступником і зрадником віри і всієї громади... А хто б противив ся зачатій справі, з тим не будемо ані сходити ся, ані пити, а ні до церковних обрядів його допускати і віддамо його прокляттю»... В такий спосіб утворився міцний союз усього міщанства, що мав вести боротьбу за волю в місті.
Але успіхи були невеликі. Наше міщанство не могло ніде знайти допомоги. Братство вислало своїх послів до вірмен, які також не мали всіх прав у місті і також не були католиками, тож сподівались, що вони приєднаються до боротьби з владою міста. Але вірмени вже тоді починали спольщуватись і відмовилися від всілякої допомоги русинам, на що ображені братчики записали в братських книгах на вічну пам’ять, що вірмени не схотіли зарадити в їх потребі і застерегли всіх нащадків, щоби ніколи ні за чим не йшли до неприхильних судів. Руські міщани вирішили добиватись своїх прав у короля. Наложили на себе добровільний податок: щороку кожний міщанин мусів внести якусь суму грошей на народні потреби. Коли зібрали потрібні фонди, то вислали посольство до короля у Варшаву; посольство їздило раз, і в другий, і в третій, але не змогло нічого добитись. Наше міщанство просило, щоби щонайменше дозволили русинам мати свою самоуправу, яку мали вже вірмени, та магістрат не захотів на це погодитись. Всі домагання пішли наніщо… «Наклали на нас Ляхи ярмо тяжче над єгипетську неволю, бо без меча, а гірше як мечем гублять нас разом з дітьми; заборонили нам користі і ремесла всякі, чим чоловік живе, того не вільно Русинови уживати на своїй рідній руській землі, в тім руськім городі Львові»...
Відносини ставали чимдалі гірші і міщанство почало занепадати. В деяких ремеслах русинів не було вже зовсім: між стельмахами, колодіями, столярами, бондарями. В інших цехах не приймали нових хлопців-русинів на науку, навчених учнів не переводили у майстри, а старих майорів виключали з цеху без жодної причини. Рідко де можна було в тих жорстоких часах знайти когось прихильного до русинів, але якщо такий знаходився, то про то треба з вдячністю вказати. Так гарні відносини були поміж шевцями: вони уклали угоду, що між ними буде двоє старших - один поляк, а другий русин; «столових братів» було шестеро, з них троє поляків і троє русинів, цехова каса мала два ключі - один у русина, а другий у поляка, з внесків на сходинах половина йшла на костел, а друга половина на церкву, на похоронні богослужіння за товаришів всі ходили разом без огляду на те, чи відправа йде в церкві, чи в костьолі. Але така товариська згода зустрічалась дуже рідко, а переважно русинам доводилось опускати руки з розпуки.

Глава VIII
Зносини козаків з львівським міщанством. Гетьман Богдан Хмельницький під Львовом. Приготування руських міщан до повстання. Облога Львова. Упадок міщанства. Церковна унія.

Ще один раз засвітила нашим міщанам надія на ліпшу долю - як почались козацькі війни. Всі козацькі гетьмани відносились до львівського міщанства дуже прихильно. Вже у ХVІ в. двоє українських князів Кирик і Роман Ружинські, що гетьманили над козаками, записались в члени братства, а славний гетьман козацький Петро Конашевич-Сагайдачний, помираючи в 1622 р., відписав Ставропігії 1500 золотих на братську школу, щоби з неї виходили добре освічені вчителі. В 1630 р. під час повстання гетьмана Тараса Трясила в ньому брали участь деякі львів’яни і один з них описав тодішню війну в літописі, який називається «львівським». В 1648 р. вперше заявилося під Львовом козацьке військо під проводом Богдана Хмельницького, хоча ще задовго перед приходом козаків руські міщани знали, що Хмельницький прийде до Галичини, але не всі були одної думки, що робити. Частина думала, що ліпше бути вірним місту і виступити проти козаків; якби поляки перемогли, то тоді вірні русини сподівались дістати за вірність винагороду; про таких русинів козаки говорили з насмішкою, що їх руські кістки обросли ляцьким м’ясом. Але більшість була схильна до того, щоби допомогти Хмельницькому в боротьбі, бо йшлося про волю цілої України; навіть тодішній єпископ Андрій Желиборський писав листи до гетьмана і зазивав його до приходу під Львів. У місті почалися приготування до війни. Міщани сходились на наради по церквах, різних закутках і передміських долинах. Один коваль на ім’я Юрій почав виливати в своїй кузні кулі з олова і лагодити для русинів зброю. Але магістрат дізнався про заговір і почав стежити за русинами. В костелі францисканців, де відбувалась військова нарада польського війська, впізнали одного русина і на місці посікли його шаблями. Іншим разом заарештували двох жінок: одну, яка приїхала з вістками від козаків, другу, львівську міщанку, за те, що чоловік подався до Хмельницького. Коваля Юрія заарештовано і покарано смертю. Старшину Ставропігії магістрат викликав до себе і попередив, щоби припинили всі сходини і наради. Також, щоб запобігти небезпеці від бунту руського міщанства, магістрат наказав русинам опустити вежу Волоської церкви, котру вони завжди обороняли під час війни, і впровадив там залогу, яку складали виключно жиди і німці. За таких обставин міщани навіть подумати не могли про допомогу козакам, тільки один з них ходив під час облоги в посольстві до Хмельницького і придворному священикові гетьмана передав від братства друковані книги... Зате передміщани, які жили поза мурами Львова, приєдналися до Богдана Хмельницького і вірно допомагали йому у війні. До речі, саме вони показали козакам, де проходять міські водопроводи, козаки їх зруйнували і львів’яни опинились без води. Облога Львова тривала близько 20 днів: козаки поставили гармати по всіх горбах довкола Львова і звідти обстрілювали місто. Передмістя підпалили, і воно горіло кілька днів, тож від диму не було видно ні неба, ні хмар, а вночі було так ясно, неначе вдень, а галас і крик був таким, що поряд не можна було розібрати слів. Але Хмельницький зажадав від львівських міщан тільки грошового відкупу, після якого припинив облогу. Ті русини, які лишились вірними полякам і сподівались, що дістануть за це якусь нагороду, дуже піднеслись і зараз по відступленню Хмельницького вислали на Сейм посольство з проханням, щоби їх зрівняли в правах з іншими міщанами, і було допущено до міської ради, але нічого не дістали. Ще й втратили багато, бо як місто платило відкуп козакам, то й вони мусили дати значну кількість грошей.
З того часу руське міщанство занепадало чимраз більше і більше. Коли 1655 р. гетьман Богдан Хмельницький прийшов під Львів другий раз, то руські міщани навіть не давали про себе знати. Точно так проминула облога 1672 р., коли під місто прийшов гетьман Петро Дорошенко. Міщани почали забувати давні високі устремління: не тільки не мали вже відваги до політичної боротьби, але почали занедбувати і культурну роботу. Давня славна школа ледве животіла, молодь не одержувала добрих знань, давня освіта і наука призабулась. Вже навіть рідко хто знав руське письмо, а по міщанських домах почала поширюватись польська мова і польські звичаї. Руські міщани втратили вище розуміння народних справ, бажання до пожертв на громадські цілі, перестали турбуватись за майбутнє свого народу. Ставропігія, що раніше була осередком, де збирались найкращі люди, які щиро працювали задля добра міщанства, тепер дісталась в руки кількох непорядних людей, які зловживали братським добром на свою користь. Почались сварки і судові процеси, які тільки осоромили русинів перед чужинцями.
Життя у місті дещо оживилось на початку ХVІІІ в., коли львівський єпископ Йосиф Шумлянський прийняв унію з Римом. Уряд хотів примусити до унії також Ставропігію і католики силоміць забрали церкву, братство якийсь час боронилось, але потім вирішило покинути православну віру. Була думка, що може хоч тепер підніметься міщанство з упадку, як русини стануть католиками, то може місто допустить їх до всіх прав. Але поляки не хотіли поступатись русинам-католикам, так само як не вступались русинам-православним. У 1714 р. на домагання руського міщанства магістрат відповів, що польський народ придбав собі панування зброєю і не думає зрікатись своїх прав на користь інших народів, а передусім русини не заслуговують на ласку, бо вони народ, невірний Польщі. Аж 1745 р. допущено русинів до міської ради. Але це вже не допомогло нашому міщанству, бо довготривале лихоліття вкрай його знесилило.

Глава IX
Львів під Австрією. Руське викладання в університеті. Обмеження русинів. Маркіян Шашкевич і галицьке відродження. Перші українські проповіді у Львові. Рік 1848. Перші товариства у Львові. Москвофільство і українство.

В 1772 р. Галичина перейшла з-під польського панування до Австрії. Це призвело до деяких корисних змін для русинів. Найважнішим було те, що 1786 р. в університеті почали викладати українською мовою: в 1970 р. на теологічному факультеті було 5 професорів, що викладали по руськи (з всіх 11 професорів), а на філософському - 2 (з всіх 11). Студентів-русинів було коло 300. На жаль, професори не викладали народною мовою, а тільки якоюсь церковщиною, так що їх наука не мала значної користі. Хоч німці не виступали ворожо супроти русинів, все ж таки залишались з минулих часів обмеження, які кривдили наш народ. Так не було допущено українську мову до народних шкіл, бо одні говорили, що це всього лиш відміна російської мови, другі, що це польське наріччя. Коли 1821 р. львівський митрополит надіслав для затвердження послання, укладене на руській мові і писане руською азбукою, то уряд не захотів його допустити, нібито цього письма ніхто не розуміє. Недивно, що полонізація поширювалась між русинами як колись; навіть проповіді по церквах говорились польською, а були навіть такі попи, що не вміли добре читати церковних книг.
Але поміж молодого покоління почалась пробуджуватись любов до рідного народу, до його славної минувшини і нерадісного сьогодення, до забутої рідної мови. У Львові розпочав роботу гурток богословів у духовній семінарії під проводом Маркіяна Шашкевича. Молоді студенти збирали народні пісні та оповідання, придивлялися до народного життя, вчилися української історії, читали, як піднялися з упадку інші народи. Досі в семінарії, як і всюди у Львові, говорили тільки польською, а молоді богослови завели поміж себе інший звичай: почали говорити виключно українською мовою. Це тепер звичайна і буденна справа, але тоді це викликало незвичайне здивування і глузування над молодими семінаристами; їх називали недоуками, диваками, котрим чогось бракує в голові... Маркіян Шашкевич подав товаришам думку, що потрібно і проповіді говорити народною мовою; церковна влада погодилась з цим і Шашкевич перший в семінарії виголосив проповідь українською мовою. Але не так легко було здійснити бажане. Так один з товаришів Маркіяна мав йти в неділю з проповіддю до Успенської церкви, вийшов вже на проповідницю, перечитав на церковній мові євангеліє, але як побачив перед собою міське панство, то ніяк не міг добути з горла руського слова, сильно збентежився і затинаючись почав говорити проповідь по польськи… Настільки важко було відвикнути від польської мови, в якій виховувались змалечку. У Львові проповіді говорили по польськи до 1847 р.
Ті самі семінаристи почали складати перші читанки для народу, уклали словник української мови, видавали різні вірші та оповідання. Але друкувати книжки по українськи було дуже важко, бо старші спольщені русини вперто виступали проти народної мови в письменництві. Найгірше шкодив справі тодішній митрополит Михайло Левицький: за його вказівкою не було допущено до друку перших книжок, написаних чистою народною мовою, зокрема відому «Дністрова Русалка». Але з часом національне відродження придбало собі більше прихильників. Особливо для Львова прислужився в тих часах Денис Зубрицький: цей вчений історик написав дуже докладну історію Львова, в якій вперше було описано минуле руського міщанства. До зростання національної свідомості у Львові багато спричинив неспокійний рік 1848. Коли в березні того року прийшли до Львова звістки про заворушення у Відні, поляки уклали листа до цісаря з побажанням поступових реформ. Його давали для підписів русинам і поміж тим прислали до духовної семінарії. Тоді один із старших русинів, Кирило Вінковський, почав застерігати молодь підписуватись: «Не забувайте, що ми руське плем’я, окреме від поляків, що у нас є інша національність, своя історія, своя мова, - одним словом - що ми Русини. Як хочете підписувати, не робіть цього скоріше, аж в адресі буде поміщена точка, що забезпечить нам самостійне існування, нашу народність і нашу мову». Але поляки не погодились на побажання русинів, учений Август Бельовський, славний польський історик, сказав: «Признати руський нарід окремою нацією, значить приложити бритву до польського горла»... Тоді обурені семінаристи в числі 250 зложили обітницю, що не підпишуться на польській адресі і стоятимуть все за права свого народу. Від того часу почалась в польських газетах боротьба проти українців. Але руська громада не думала піддаватися. Користуючись зі своїх конституційних прав, утворено у Львові у травні 1848 р. перше наше політичне товариство «Руську Раду». Поляки наполегливо відраджували створювати руське товариство, говорили, що коли вже є польська «Рада народова», то руської ради не потрібно, бо русини - це ж один народ з поляками! Але «Руська Рада» щасливо утвердилась і стала боронити права руського народу: так одною з перших зажадала введення української мови в школах. Тоді також почав виходити перший наш часопис «Зоря Галицька», що мав поширювати національну свідомість між народом. Осінню 1848 р. відбувся перший «з’їзд руських учених», що проводили наради стосовно просвітницьких справ; тоді ж було створено товариство «Галицько-руська Матиця», котре розпочало видавати книжки для народу. Щоби підтримати домагання львівських русинів, цісар подарував зруйнований університетський будинок для «Народного Дому». Він мав стати культурним осередком для львів’ян, тут мала розміститись бібліотека, зал для представлень, бурса для учнів і т. п. В першому статуті цієї інституції виразно сказано, що «Народний Дім» є власністю всіх львівських русинів. Таким чином в році 1848 настає новий розцвіт нашого національного життя, а Львів став місцем, де велася найголовніша частина нашої народної роботи. Але незабаром повернулись знову часи занепаду. Спочатку інтелігенція взялась з натхненням до роботи, але як побачила зблизька, яке занедбане поле має - зневірилась у власних силах. Тоді появилося москвофільство, котре оголосило, що тільки при допомозі Москви зможемо піднестися від занепаду, замість того, щоб взятись кріпко до роботи, найгарніші одиниці сиділи зі складеними руками і чекали допомоги від «білого царя». Товариства, створені у 1848 р., що розпочали було гарну діяльність, знітились і вже ніколи не могли прийти до себе; навіть такі багаті інституції, як стара Ставропігія і «Народний Дім» в руках москвофілів стали мертвим капіталом, що не приносив ніякої користі для народу. Новий рух у Львові почався тоді, як виросло молоде покоління, що почувалося всією душею українцями. Ці люди не оглядалися по чиюсь поміч, а всю силу вбачали в народі і всю роботу вели для того, щоби цей народ зробити освіченішим і свідомішим. Тоді постала нова українська преса (часописи) і нові українські товариства, що донині з успіхом ведуть працю з народом. Першим з тих товариств була «Просвіта», заснована 1868 р.

Глава Х
Львів у нинішній час. Зріст українського міщанства. Зміни обряду і народності. Професії львівських українців. Економічні товариства. Культурний і товариський рухи. Організації ремісництва, робітничі товариства і читальні «Просвіти». Українські школи. Майбутнє Львова.

Під впливом нового українського руху почало відживати і львівське міщанство, що вже зовсім спольщилось. Які величезні переміни настали у Львові в найновішому часі, видно з таблички, що показує зміни у вірі і мові мешканців Львова за останні 40 років. З цієї таблички видно, що наша робота полишила у Львові значний слід; львівські українці приходять чимдалі більше до сили і значення. В 1869 році було у Львові усього 12000 греко-католиків, тоді як впродовж 30 років їх число збільшилось майже втричі, і в 1900 р. греко-католиків вже приблизно 34000. Кожний п’ятий мешканець Львова належить до греко-католицького обряду. Це кількісне зростання є незвичайним, особливо, якщо згадати, що поляки продовжують вести агітацію, щоби потягти греко-католиків до латинського обряду. І справді знаходились люди, що змінювали свій обряд: так, у роках 1903-1907 руський обряд покинуло 160 осіб, а в першій половині 1906 року було перекінчиків аж 168. На латинський обряд переходять переважно люди безхарактерні, що заради вигоди готові все віддати; за своє ренегатство вони сподіваються дістати кращі посади і заробіток, домогтись до значних маєтків - зовсім так само як 400 років тому, як розпочалось переслідування руської віри. Але тоді знайшовся архімандрит Яцько Гдашицький, що своєю ревною роботою залагодив втрати руської церкви; нинішнє наше духовенство, на жаль, занадто мало звертає на це уваги…
Всі греко-католики, які є у Львові, це звісно за походженням українці, але далеко не всі признаються до своєї народності. В 1880 р. до українців причисляли себе заледве 6000 осіб, а понад 11000 греко-католиків визнавали себе поляками. Але за подальші 20 років співвідношення значно поправилось; національна свідомість зросла у нас настільки, що в 1900 р. українців було вже коло 20000 осіб. Бачимо з того, що Львів сильно українізувався; ті родини, що розмовляли тривалий час на польській мові, починали знову говорити українською мовою, тою мовою, якою говорили їх діди і прадіди.
За останні роки кількість населення зросла, так що у Львові є тепер вже понад 30000 українців, то з чого вони живуть і утримують родини. В 1900 р. списано фах у 15159 українців і зайняття, котрим вони займались, були такі: хліборобство - 56 осіб, лісництво - 3, гірництво - 1, камінярство і земляні роботи - 33, металічний промисел - 98, виробництво машин та інших знарядь - 21, хімічний промисел - 7, друкарство і літографія - 62, ткацтво - 4, шкіряний і паперовий промисел - 22, будівництво - 81, вироби з дерева - 86, вироблення споживчих артикулів - 72, готелі і ресторації - 72, пошиття одягу - 212, торгівля - 151, грошові інституції - 63, на залізниці, трамваях і перевезенні - 416, домашня прислуга - 1318, поденна служба і заробітчани - 1069, військо - 4065, урядники - 609, різноробочі - 74, з рент і допомог живе 185, при різних закладах - 1891, з різних занять - 32, без визначених занять - 58. Всіх українців, що мають який-небудь фах, було 10790 осіб, а членів їх родин, що не заробляли на себе, обчислили у 4369 осіб. Але поміж українців є дуже мало таких, що могли б вважати себе незалежними людьми: купців, що мають власну торгівлю, самостійних ремісників і промисловців, учителів, урядників і т. ін. - їх число не перевищує 2000 осіб. У війську є 4065 українців, але між ними військової старшини майже нема, більшість рядові вояки. Найбільше українців є людьми залежними: або наймаються на постійну службу, або ходять на заробітки до фабрик, будов і т. ін., або працюють в чужих робітнях, - всіх робітників-українців є у Львові понад 5000. Окрім цього, щодня прибуває до Львова багато наших людей з довколишніх сіл, деякі з них привозять на продаж молоко, городину і т. ін., інші наймаються на роботу.
Український рух у Львові проявляється передусім в численних товариствах. У Львові мають центральні представництва наші великі фінансові інституції: «Краєвий Союз Ревізійний», «Краєвий Союз Кредитовий», «Дністер», «Банк земельний», що надають позики, ведуть каси ощадливості і проводять інші справи з грішми. Ці товариства щорічно обертають міліони крон. Побіч них є менші кредитні товариства, як «Краєве товариство кредитове урядників і священиків», «Повітове товариство кредитове», товариство «Земля», що займається парцеляцією: підтримкою дрібних землевласників. Торгівлю організовує «Народна Торговля», що змінялась на «Краєвий Союз торговельний», має у Львові крамницю і великий склад товарів і пивницю з винами, тут відбувають практику хлопці, які хочуть присвятити себе торгівлі. Стрийський «Краєвий Союз господарсько-молочарський» має у Львові три крамниці з маслом, яйцями, медом і т. ін. «Власна Поміч» має крамницю з мішаним товаром і полегшує своїм членам справи комерції. Консорціум-товариство «Відродження» має на меті молочарні, готелі та т. ін. До Львова перебралось також товариство «Сільський Господар». Товариство «Труд» скероване на виробництво тканин і т. ін., свої вироби продає у власній крамниці. «Сокільський Базар» має крамницю з папером і приладдям до писання. Товариство «Достава» веде торгівлю церковними речами. «Народна Гостинниця» утримує готель, при котрому є кав’ярня та ресторан. Велику друкарню з палітурними роботами має «Наукове Товариство ім. Шевченка». Число приватних українських підприємств зростає з року в рік. Окрім вже згаданих вище, маємо ще дві українські друкарні і три палітурні та одне літографічне підприємство. Є робітні столярські, слюсарські і каменярські. Є українці позолотники, малярі, лакувальники, кравецькі і шевські робітні, будівельні підприємства. Заклади торгівлі нафтою, мішаним товаром, овочами і цукром, квітами і насінням, молочарні, ресторани, цукерні, пекарні, фабрика содової води, фабрика дахів, фабрика по виробництву цементних дахів і т. ін. Львів є найголовнішим осередком політичного і культурного руху Галицької України. Тут мають центральні осередки три українські партії: національно-демократична, соціально-демократична і радикальна. У Львові виходять 20 українських часописів: Будуччина, Земля і Воля, Громадський Голос, Дзвінок, Діло, Економіст, Записки наукового товариства імені Шевченка, Зеркало, Літературно-Науковий Вісник, Місіонер, Народна Часопись, Народне Слово, Наша Школа, Нива, Основа, Письмо з Просьвіти, Правнича Часопись, Руслан, Самопоміч, Свобода, Учитель. Окрім цього, виходить багато неперіодичних видань, книжок і брошур різного змісту. Виданням книжок займається Українсько-руська видавнича спілка, Просвіта, Українська Накладня та інші товариства і приватні особи. Книжки продає велика книгарня Наукового Товариства ім. Шевченка. Наукою опікується Наукове Товариство ім. Шевченка, в котрому об’єднуються люди, що займаються українською історією, літературою, правом і різними іншими науками. Подібну діяльність проводить «Товариство прихильників української науки і штуки». Просвітницьку роботу веде товариство «Просвіта», що створює читальні та бібліотеки, видає книжки для народу, а через свій часопис «Письмо з Просвіти» надає своїм членам поради в усіляких справах. Школами опікується «Руське Товариство Педагогічне». Популярні виклади розпочало «Товариство українських наукових викладів ім. Петра Могили». Театром займається «Драматичне товариство ім. Котляревського» та нове товариство «Людовий театр», «Руська Бесіда» має український театр, що дає вистави в усіх містах Галичини. Аматорський театр має товариство «Сокіл» і дає у Львові представлення кожної неділі. Окремий театральний комітет збирає внески на побудову театру, вже ним зібрано 220000 крон і куплено земельну ділянку під театральний будинок. Музиці присвячено діяльність «Музичного Товариства ім. Лисенка», «Львівського Бояна» і Академічного хору «Бандурист». Вищий музичний інститут навчає співу і грі на різних музичних інструментах. Руханку (гімнастичні вправи) впроваджувало товариство «Сокіл». В товаристві «Відродження» об’єднуються противники алкоголю. Є товариства, в котрих збираються люди одної професії. Вчителі мають «Учительську Громаду» і «Взаїмну поміч учителів», адвокати і судді - «Товариство українських правників», духовенство - «Товариство св. Павла» і «Товариство св. Андрія», дяки - «Дяківське товариство». Церквами опікується «Товариство св. Петра». Інші товариства мають на меті пробуджувати громадське життя: «Вільна Громада», «Жіноча Громада», «Руська Бесіда». Академічна студентська молодь має товариство «Академічна Громада», «Руська Академічна Поміч», «Основа» (для техніків), «Кружок правників» і згаданий вже «Бандурист».
Товариств у Львові, як бачимо, є дуже багато: досить часу треба, щоб тільки їх перелічити, а детальні звіти про їх діяльність друкуються в щорічному календарі «Просвіти». Тому докладніше треба розповісти про товариства, в котрих об’єднується наше міщанство і робітники. Ці товариства є значно молодші від інституцій, які створено інтелігенцією: міщани і робітники дуже довго не проявляли жодної діяльності. Давнє міщанство, яке вело колись таку гарну і потрібну роботу в братствах - вимерло або спольщилось, нове міщанство створювалось з людей, що поприходили до Львова з сіл і містечок на роботу, але у спольщеному Львові вони не знаходили ніякої опіки для себе, для своєї народності і звичайно по кількох роках забували рідну мову, полишали національність і ставали поляками. Та коли завдяки роботі інтелігенції Львів почав повертати свій український характер, розпочався рух і серед міщанства, нині інституції міщанства дорівнюють вже товариствам інтелігенції. Найвизначнішим товариством, котре утворили українські ремісники і підприємці, є тепер «Міщанський ремісничо-промисловий Союз кредитовий», що має на меті надавати дешеві позички ремісникам, купцям і підприємцям, відкривати нові фабрики і взірцеві робітні, склади. Утворена недавно у 1906 р. ця інституція має вже нині річний обіг понад 200000 крон, через що є сподівання незабаром приступити до ширшої промислової діяльності. Друге ремісниче товариство «Зоря» існує вже 25 років, воно є осередком, де розвивається товариське життя нашого ремісництва: утримує бібліотеку і читальню, справляє вечорниці і різні забави. Власники нерухомості утворили недавно товариство «Міщанське братство». В «Товаристві для розвою руської штуки» збираються українські малярі і різб’ярі, товариство виконує різні малярські і позолотні роботи і має щорічно замовлень на 50000 крон. Ремісничою молоддю опікує «Ремісничо-промислова бурса», в котрій 20 хлопців на повному утриманні. В бурсі товариства «Труд» знаходять помешкання 30 дівчат, що займаються кравецтвом і жіночими роботами.
Робітники мають два товариства «Волю» і «Силу», обидва з яких мають на меті поширення освіти і товариського життя поміж членами, утримують бібліотеки і читальні, організовують лекції, представлення, вечорниці і забави, а окрім того при потребі підтримують своїх членів матеріально. Читалень «Просвіти» є у Львові п’ять: в середмістю і на передмістях городецькім, жовківськім, личаківськім і зеленім, - в них також гуртується робітнича молодь, в неділі і свята відбуваються тут зібрання з виступами і забавами, деколи відбуваються концерти і представлення. Кожна читальня має бібліотеку, а поза тим при головному товаристві «Просвіта» (Ринок ч. 10) є велика бібліотека, котрою можуть скористатись члени всіх читалень. Читальні «Просвіти» та товариств «Воля» і «Сила» мають разом 993 члени, що на 5000 робітників-українців у Львові є числом дуже малим. Багато наших робітників належать до польських товариств, тому що ті товариства дають більше користі своїм членам: в декотрих товариствах (напр., в товаристві рубачів «Рrаса») українці є навіть в більшості. Незважаючи на це, польські робітники деколи боляче кривдять своїх товаришів-українців: напр. не дозволяють їм вивішувати вивісок на українській мові тощо. Тільки в нових часах в декотрих соціалістичних товариствах постали кращі відносини: так напр. в одній робітничій організації дохід з внесків українців йде на користь української соціальної демократії. Та все-таки багато робітників-українців полишається без проводу і тому дуже дається відчутним потреба більшого числа товариств для нашого робітництва. Згадати ще треба добродійні товариства, які опікуються робітниками: «Товариство опіки над слугами і робітниками» надає своїм членам в період безробіття притулок і допомагає з пошуком роботи; «Провидінє» і «Товариство св. Рафаїла» опікується емігрантами, що виїжджають з краю. Товариство «Народна Лічниця» надає хворим безплатні лікарські поради.
В своїх змаганнях міщанство і робітництво повсякчас одержувало щиру допомогу від української демократичної інтелігенції. Проте віддавна відчувалась потреба спільної організації, де могли б об’єднатись всі львівські українці без огляду на те, чи вони робітники чи інтелігенти, чи багаті чи бідні. Багато є спільних справ у Львові, які однаково зачіпають кожного українця без огляду на те, з якого він  класу походить і до якої політичної партії себе причисляє. Ці справи повинні об’єднувати всіх львів’ян в одну солідарну українську громаду, але такої організації не було. І тільки недавно з’явилось товариство, яке своєю метою обрало утримувати русинів  міста Львова  бути  національно-свідомими та  розвивати між ними товариські відносини, турбуватись про їх культурне і матеріальне  піднесення: це «Львівська Русь -  братство русинів Львова».
Велику увагу звернула львівська громада на виховання молоді, оскільки майже всі школи у Львові є польськими і все є небезпека, що українські діти можуть забути поміж чужими рідну мову. Найменшими дітьми опікується товариство «Руська захоронка»: воно утримує два заклади на жовківськім і городецькім передмістю, де дають бідним дітям сніданки та обіди, проводять забави та вчать українських пісень. Проте два заклади на таке велике місто як Львів - це  занадто мало. Погані справи і з народними школами: є всього дві школи вправ для дітей при державних семінаріях і одинока 4-класова школа ім. Маркіяна Шашкевича, яку утримує місто. Цю школу засновано 25 років тому і колись її вистачало для Львова, але за останні роки вже переповнена, а до того ще розміщена у дуже незручному і темному  приміщенні.  Віддавна  домагаються українці кращого  будинку і поділу школи на два окремі відділи: для хлопців і для дівчат, але львівський магістрат і шкільна рада не хочуть  нічого зробити задля поліпшення. Одної української школи вже тепер не вистачає для Львова: українських дітей є в народних школах у Львові коло 3000, а з них тільки 800 мають можливість вчитись на рідній мові, тоді як понад 2000 мусять вчитись по польськи... По дівочих школах взагалі не вчать української мови, хлопців навчають по українськи, але учителі майже всі поляки без винятку, отож погано дбають про руських дітей. За останній час наше міщанство взялось енергійно за боротьбу в питанні рідної школи: передмістя городецьке, жовківське і личаківське вносять щороку петиції до міської ради і вимагають відкриття нових народних шкіл для українців.
В учительських семінаріях навчання проводиться двома мовами: на українській і польській, але до семінарій українців не дуже беруть: в жіночій семінарії на 300 учениць є всього 48 русинок! В середніх школах справи  дещо кращі: є одна повна українська гімназія і друга як філія, що незабаром  також буде мати 8 класів. В університеті маємо всього 7 українських кафедр, притому ставлення до нашої академічної молоді настільки непривітне, що майже кожного року призводить до кривавих бійок з поляками. Щоби зарадити недостачі публічних шкіл, львівська громада почала засновувати приватні школи. Найбільше тут зробило «Руське Товариство Педагогічне»: воно утримує  відділкову школу для дівчат, жіночу вчительську семінарію і народну школу вправ для дітей. Також Сестри Василіянки відкрили першу на Галичині українську жіночу гімназію. Дуже багато заходів робиться задля полегшення бідній молоді їх проживання в місті. Товариство Педагогічне має дві великі бурси, що вміщують 400 учнів, одна з яких  знаходиться у новому будинку, а ще є один інститут для 80 хлопців, другий - для 80 дівчат, що ходять до львівських шкіл. Університетській молоді надає здорові і дешеві помешкання «Академічний дім».  Такими великими інституціями не можуть похвалитись навіть поляки. Молоддю опікуються ще три товариства: «Шкільна Поміч», яка допомагає учням народних шкіл, товариство «Руслан» для української гімназії і «Товариство вакаційних осель», яке висилає найбідніших міських дітей  по селах, щоби влітку відпочивали та набирались сил для науки. «Товариство опіки над слугами і робітниками» утримує дешеву кухню для молоді.
Завдячуючи дружній роботі різних товариств і окремих людей, львівська Україна приходить з кожним роком до більшої сили і значення. Міське життя має дуже багато потреб і щоби їх задовільнити, потрібно розвивати діяльність в різних напрямках. Раніше наша діяльність була незначною і ми мусили з усіма нашими потребами звертатись до чужинців. Коли  виникала потреба щось придбати, то треба було йти до польської або жидівської крамниці; як хто шукав собі службу або роботу - теж мусів проситись до чужинців;  українські діти ходили до польських шкіл; ремісники і купці могли навчатись тільки в чужинських закладах;  українську книжку і часопис рідко хто мав у руках; навіть  позабавитись у вільну хвилину можна було хіба що поміж чужими, в польському товаристві. Не одному русинові ціле життя спливало здалека від своїх - і нічого дивного, що багато людей втратило пам’ять про народність своїх батьків, забували рідну мову, ставали байдужими до своїх національних справ. Відтепер всі відносини змінились: всіляку потребу, яку хто-небудь має, він може вдовольнити межи своїми, в своїх українських інституціях, поміж своїми ремісниками, промисловцями і купцями; до будь-чого  захоче узятись - всюди знайде своїх людей, що прийдуть на поміч або з порадою. Українська дитина не мусить вже вчитись поміж чужими, бо для неї знайдеться місце в своїй школі, а старша, як тільки захоче одержати освіту, знайде допомогу в товариствах, читальнях і бібліотеках; виклади і вичити, концерти і представлення надають кожному можливість провести корисно і приємно вільну годину. Зі збільшенням українських підприємств зростає кількість незалежних людей поміж українцями. Колись наш ремісник мусів шукати роботи в чужих людей, купець-українець не міг наважитись самотужки відкрити крамницю, урядник міг знайти місце тільки в чужій інституції. Нині все інакше: є своя торгівля, свої підприємства, свої інституції, отож меткий і сумлінний чоловік може утриматись на роботі поміж своїми і не потребує гнути спину перед чужинцями. Це дає велику користь нашій національній справі. Не один чоловік, що раніше встидався своєї народності, став тепер свідомим українцем; ті, що боялися говорити на вулиці по українські, тепер завзято боронять права свого народу. Матеріальна незалежність надає людям можливість признаватись сміливо у своїх переконаннях.
Український рух спричинився багато в чому до зміни зовнішнього вигляду міста. Кожна значна інституція має у Львові свою  будівлю: «Дністер», «Народна Гостиниця», «Академічний Дім», «Просвіта», «Наукове Товариство ім. Шевченка», «Народна Торговля», «Труд», «Бурса Руського Товариства Педагогічного», жіночі школи того ж товариства, «Дяківська бурса», «Народна Лічниця», «Ремісничо-промислова Бурса», «Зоря». Деякі з цих будинків, новіші, побудовані в українському народному стилі і є правдивою окрасою Львова, а своїми українськими написами підносять український характер Львова. Щораз збільшується кількість українських вивісок по приватних крамницях та підприємствах, бо кожний купець чи ремісник з українців вважає своїм першим обов’язком вивісити великий напис на рідній мові. Також багато жидівських і польських купців відчуває необхідність розмістити на своїх крамницях українські вивіски. Чимраз частіше можна почути на вулицях міста нашу мову, яку вживають вже не лише самі русини, але і чужі люди з жидів і поляків. В кожній крамниці і в кожній інституції вже можна говорити українською, і чужі радо відповідають також на нашій мові. Зріст національної свідомості поміж українцями видно дуже добре в різноманітних політичних маніфестаціях: так під час робітничого свята 1 травня українські організації надають визначне число учасників; під час виборів до міської ради в 1906 р. український список дістав 723 голоси; у виборах до парламенту в 1907 р. український кандидат отримав 1883 голоси.
Одним словом, українці у Львові з кожним роком стають все сильнішими і впливовішими, та не зважаючи на цей значний поступ, роботи ще дуже багато. Потрібно пам’ятати, що велика кількість греко-католиків ще не призналися в своїй народності, що на кожні сто мешканців Львова припадає не більше 12 українців!.. Скільки ще потрібно напруженої боротьби, наполегливої праці і  підприємливості, щоби ми  змогли зрівнятись зі своїми сусідами! Але пильною роботою все можна осягнути: Львів мусить стати українським містом.
Що  незабаром зміниться ситуація у Львові на користь українців, дозволяє думати наявність різних ознак. Львів завдячує своєму початку українському князеві Данилу, названий по імені другого князя Льва, зріс під опікою українських князів і бояр. А хоч пізніше надійшло панування Польщі, хоч наше міщанство мусило перейти різні переслідування, гніт і кривди - львівська Україна не підупала, але згуртувалась в сильну громаду, утворила братства, організувала школи, друкарню, видавала книжки - проявляла гарне життя. А коли прийшло нове лихоліття, нові нещастя на  наше міщанство, то гурток роботящих людей не дав пропасти народній справі, підняв із занепаду українську мову, заложив нове підгрунтя під життя львівської України. І вже понад 70 років йде у Львові нове, завзяте життя; кожне десятиліття, кожен рік приносять українцям нові здобутки, нову силу.  Так піде воно й надалі. Коли по цілому краю українське життя плине чимдалі ширшою течією, не може залишитись без впливу на столицю Галичини, Львів: ціла східна Галичина є звіддавна українська земля, так само і Львів мусить стати українським. На це вказує приклад інших чужинських міст: напр. столиця Чехії Прага колись була німецьким містом, а нині завдяки пильній роботі чехів, одержала назад свій чеський характер.
Одначе для нашої великої справи у Львові потрібно величезної праці та енергії. Вже два рази в минулому загрожував львівській Україні занепад: раз із введенням польського панування, другий раз у ХVІІІ в., тож треба нам бути обережними, щоби це наше  бурне життя, що тепер процвітає, не занепало з часом, а щоби зростало далі, ставало все значнішим і могутнішим! Кожний українець має в обов’язок працювати  для добра і зростання нашого славного міста, нікому не позволено відсторонюватись від участі у народній роботі! Коли з’єднаємо всі сили і твердо візьмемось до праці, Львів стане нашим  містом, ще більше як є ним тепер!

Львів, 1910 р.



Автор «Історичних проходів по Львову» знав усі куточки міста

25 червня 1886 року у Львові народився один із найвидатніших українських істориків XX ст., академік Іван Петрович Крип’якевич. Все своє життя він присвятив вивченню історії України. В радянські часи замовчувалася величезна наукова спадщина вченого. За життя історика була надрукована лише одна його монографія - «Богдан Хмельницький». В 1984 році завдяки великим зусиллям співробітників Інституту суспільних наук видана його монографія «Галицько-Волинське князівство». В незалежній Україні перевидано основні фундаментальні праці академіка:«Історія України», «Історія українського війська», «Всесвітня історія», які вперше побачили світу Львові у міжвоєнний період. Майже все життя видатного історика пройшло у Львові. В 1932 році вийшли із друку його неперевершені «Історичні проходи по Львову», в яких описані не тільки визначні пам’ятки архітектури, а й історія і побут українського Львова. Книга перевидана лише в 1991 році.
Іван Крип’якевич був одним із фундаторів Інституту суспільних наук АН УРСР і очолював його протягом 10 років. Створив школу українських істориків. Його учні, співробітники Інституту українознавства, який носить його ім’я, гідно вшанували пам’ять про свого Вчителя - підготували і видали цього року великий збірник наукових праць «Іван Крип’якевич в родинній традиції, науці, суспільстві» обсягом 960 сторінок.
Свою автобіографію Іван Крип’якевич написав, коли йому було 50 років, а попереду було ще 30 років життя. Вчений розповідає, що його ранні дитячі роки пройшли у Львові біля церкви св. Петра і Павла. Він був очевидцем, коли біля церкви ставили пам’ятники святим. Його батько був священиком, який писав статті до наукових журналів, їздив в наукові подорожі до Відня, Мюнхена, Риму. Отримав докторат богослов’я у Відні. Дбав про релігійний світогляд дітей і, хоча був українцем із Холмщини, домашньою мовою була польська. Українська свідомість майбутнього історика розвивалася під впливом гімназійних товаришів.
Після закінчення гімназії Іван Крип’якевич записався на наукові курси, які проводило НТШ. Тут вперше познайомився з Михайлом Грушевським та Іваном Франком.
Під час навчання в університеті майбутній історик відвідував лекції Михайла Грушевського, який залучав його до наукової роботи, заохочував багато читати, працювати над архівними матеріалами. Грушевський запрошував до свого будинку, де можна було користуватися його великою бібліотекою.
У ті часи Іван Крип’якевич разом з іншими студентами боровся за український університет, за що їх було ув’язнено. Після триденного голодування студентів випустили з тюрми.
Одночасно з навчанням Іван Крип’якевич брав активну участь у роботі «Просвіти», опікувався читальнями. Під його керівництвом почала виходити «Дешева бібліотека». Друкував статті з історії України у виданнях «Просвіти». В 1925 році був одним з ініціаторів і організаторів української школи імені короля Данила на Жовківському передмісті. Проте основним заняттям залишалася наукова праця. Він здійснював наукові подорожі до архівів Кракова, Варшави, Москви, де займався вивченням історичних матеріалів доби Хмельниччини.
Пізніше, в 1918 році, склав підручник для початкової і середньої школи «Коротка історія України». Книга вийшла величезним на той час накладом - 50 тисяч примірників. Після її видання з’явилося замовлення ще на 70 тисяч примірників, яке було надруковано у Відні, але його не змогли переправити в Україну. На другий рік вийшов підручник з історії України для вищих середніх шкіл та вчительських курсів. В часи УНР, в жовтні 1918 року, виїздив до Києва, де отримав призначення в Кам’янець-Подільський університет на посаду професора історії України. Ректором університету був Іван Огієнко. Після проголошення Західно-Української Народної Республіки відразу ж повернувся до Львова, де згодом продовжував вчителювати у філії Академічної гімназії і одночасно займатися науковими дослідженнями визвольної боротьби і творення держави в добу Хмельниччини.
З 1925 року викладання історії України Іваном Крип’якевичем не відповідало політиці польської влади, тому історик змушений був перейти до польських гімназій, а коли він не стерпів виступів польських шовіністів, його звільнили з роботи. В 1929 році отримав призначення до польської гімназії в Жовкві.
Іван Крип’якевич був блискучим викладачем, говорив ясно, без пафосу, дуже цікаво. Треба було записувати його лекції, бо в підручниках цього не було.
Науковий авторитет академіка був дуже великий. Безпартійним він очолював Інститут суспільних наук, що було винятковим явищем в радянські часи. Зумів взяти на роботу колишніх політичних в’язнів.
На пенсії академік редагував свої праці, впорядковував картотеки і займався прогулянками по Львову. Андрій Дорош, син відомого львівського фотографа Юліана Дороша, пригадує, як в дитинстві він з батьком та Іваном Крип’якевичем робили проходи по Львову, його околицями, колишніми селами і фільварками Особливо цікавили історика старі будівлі з мансардами. Зроблені тоді світлини, яким вже 40 років, мають документальну історичну цінність. Івану Крип’якевичу вже йшов 76 рік, коли вони здійснювали програму «Квіти Кайзервальду», фотографували там під час цвітіння рідкісні квіти орхідей, лучних волошок. На Кайзервальді тоді ще росли печериці і маслюки.
Помер Іван Крип’якевич в 1967 році. Ховали без офіціозу, з дому. Труну несли молоді вчені. Процесія була багатолюдною. Коли почалася церковна відправа, частина людей відійшла, боячись, що присутність їх тут зашкодить кар’єрі.
Старший син Івана Крип’якевича Петро-Богдан, коли вчився на  п’ятому курсі Львівського університету, важко захворів на поліомієліт. Невиліковна недуга назавжди прикувала його до ліжка. Завдяки винятковим здібностям, надзвичайній силі волі, працьовитості він не тільки завершив навчання в університеті з відзнакою, але займався науковою роботою з хімії. Його вважали генератором ідей кафедри неорганічної хімії, одним із засновників львівської кристалографічної школи. Він був автором 252 наукових статей. Захистив і кандидатську, і докторську дисертації.
Другий син Івана Крип’якевича - Роман був на два роки молодший від Петра-Богдана. Захистив кандидатську дисертацію із проблем машинобудування, створив лабораторію у Фізико-механічному інституті, брав участь в заснуванні наукового журналу «Фізико-хімічна механіка матеріалів», який видається досі. Його наукова кар’єра перервалася у 1973 році, коли за зв’язки із шістдесятниками було звільнено з роботи, і він залишився без засобів до існування. Працював кочегаром. Наприкінці 80-х років минулого століття був одним із ініціаторів створення Народного Руху України, одним із засновників Товариства української мови ім. Т.Шевченка. В незалежній Україні викладав етику і риторику у Львівській Богословській академії, очолював Українсько-австрійський центр і був почесним консулом Австрійської Республіки у Львові.

Тетяна Костенко, «Високий замок», №117 (2549), 25 червня 2003

Іван Крип’якевич - історик консервативно-державницької школи

Підготовляючи статтю, я намагався відійти від досить шаблонного ставлення до Івана Крип’якевича як до академіка, як до автора найпоширеніших в українському світі «Історії України» та «Короткої історії України» (у різноманітних редакціях), як, врешті, відійти від нього як ініціатора та виконавця колективних або індивідуальних науково-популярних настільних томів «Великої історії України», «Історії українського війська», «Історії української культури», «Всесвітньої історії». Також відійти від процензурованого «Богдана Хмельницького». Його аналітично-синтетичні «Історії України» , зрештою, вимагають трохи іншого методу вивчення, наприклад, з точки зору селективності підібраної і відкиненої фактографії.
Мене притягав і притягає маловідомий Крип’якевич. Зрештою, для цього є з чого черпати. Залишаючи на боці неопубліковані рукописи, нотатки, листування, треба пам’ятати, що Крип’якевич - автор близько 800 праць наукового та науково-популярного характеру (та десятка двох праць без характеру, маю на увазі тексти, які йому підсовували для підпису або які він змушений був компілювати у 50-70-х роках). Крип’якевич був дуже пишучим істориком, працював у різноманітних, часом неочікуваних ділянках.
Творчий шлях Крип’якевича можна поділити на три чіткі етапи: до Першої світової війни, від 1917 до 1944 р. (це так огульно беручи) та після 1944 року. Як історик - дослідник і популяризатор історії - Крип’якевич найкраще і найвільніше проявився в другому періоді, на який припадає близько половини його опублікованих праць. Це також не був найсприятливіший період в житті історика, але тоді він мав можливість правдиво висловлювати свої переконання та історичні погляди, на відміну від наступного періоду, коли його сковували догми москвоцентризму і т.зв. марксизму-ленінізму. Я використовував, в основному, праці другого періоду (1917-1944 рр.), лише у кількох випадках виходячи поза його межі.
Крип’якевич працював у кількох жанрах чи, може краще, стилях. Наукові праці, науково-популярні (не менше, зрештою насичені сумлінною фактографією), рецензії. Публіцистикою на історичні теми Крип’якевич майже не займався, а що його статті друкувалися в газетах - це тому, що ніде було їх друкувати, або тому, що вони мали дійти до ширшого кола читачів. Своєрідними були рецензії. Крип’якевич не мав нахилу до завзятої критики чи полеміки (на відміну від свого вчителя Грушевського), а рецензував чи, частіше, реферував ті праці, висновки, думки, міркування яких були йому близькі й співзвучні. У другому періоді творчості друкувалися широковідомі праці, згадані на початку, - від їх аналізу я відмовився свідомо. Хотілося знайти призабутого чи невідомого історика в текстах, які, практично, майже ніколи не були в науковому оббізі. Результати виявилися досить неочікуваними. Якщо мені вдасться передати це нове освітлення постаті історика в кількох параграфах (філософія і методологія історії, Українська держава як титульне поняття, виникнення консервативно-державницької школи, соборництво, український світогляд), то моє завдання буде виконано. Тому, що мені доводилося використовувати маловідомий матеріал, цитування з праць Крип’якевича в деяких випадках буде обширним. Прошу вибачити.
Отже - про маловідомі історичні погляди трохи несподіваного Івана Крип’якевича.

Крип’якевич та філософія і методологія історії

Крип’якевич філософом історії не був, тобто не намагався висвітлювати і вирішувати онтологічні питання, такі як суть і напрям історії, розчленування і послідовність основних історичних епох, специфіка історичного процесу, співвідношення історії та природи, волі й необхідності в історичній творчості, а також гносеологічні й логіко-методологічні проблеми історичної науки. Зрештою таких дослідників, які б поєднували в собі прикмети й історика, і філософа, в українській науці не було. Як історик І.Крип’якевич був учнем свого вчителя Грушевського (за час його львівського періоду) та діяв у рамках позитивізму.
Не даремне іде в першому періоді історичної творчості Крип’якевича притягала методика дослідження французького історика-позитивіста Габрієля Моно, що започаткував у Франції підготовку висококваліфікованих джерелознавців і архівістів та одночасно виступав за нейтральність історичної науки по відношенні до політики (тобто, що політика не має впливати на історика). Крип’якевич високо оцінив його узагальнюючі вказівки (і погляди), адресовані тогочасним історикам в нарисі з 1909 р. під назвою «Історія» - і, в багатьох відношеннях пішов стежками класика французької історіографії, визнаючи три основні етапи досліджень: аналіз джерел, критику фактів і синтез.
Працюючи над своїм теоретичним рівнем, Крип’якевич намагався приєднати (що йому, до речі, вдалося) позитивізм - з його підвищеною увагою до джерел - до історіографічного напряму, відомого під назвою культурна історія. Він рецензував виступ 1909 р. фундатора школи, видатного німецького історика Карла Лампрехта. Змальовуючи роль заснованого Лампрехтом Інституту для культурної та універсальної історії при Лейпцігському університеті, Крип’якевич підкреслював, що «дотеперішні історичні методи (мабуть, маючи на увазі позитивізм у викладі Моно - Я.Д.) не уступають зі свого місця, але розвиваються тут, [в Інституті], дальше, як підготовлення до порівнюючої історії; але до даної історії приходять нові помічні дисципліни: психологія, як основа історичних дослідів, політика і наука про державний устрій, господарка і право, штука (мистецтво - Я.Д.) і література, історія світоглядів і науки. Всі ті області мусять стояти з собою в безнастанній зв’язі, мусять все і все порівнювати свої висліди, студії мусять обнимати розвиток поодиноких національних організмів, як і розслідувати універсально-історичні проблеми». Підкреслюючи велике значення психології народів та праць її речника німецького філософа Вільгельма Вундта (який справді вплинув на Лампрехта), Крип’якевич відзначив, що «порівнююча історія могла відповісти своїм завданням аж тоді, коли вирівняла їй дорогу експериментальна і описуюча психологія, коли психологія народів і соціологія пояснила багато елементарних процесів життя людської душі». Крип’якевич справді стежив за розвитком напряму культурної історії. Відгукуючись на черговий (дев’ятий, 1911 р.) том журналу «Archiv fur Kulturgeschichte», редагованого істориком Георгом Штейнгавзеном, він звернув увагу на визначення змісту поняття: «історія культури не має на цілі дати тільки суму здобутків історії літератури, штуки, релігії; її завдання ширше - вибирати з-поміж свого матеріалу се, що особливо характеризує чоловіка в якийсь спосіб, і то пересічного, а не визначні одиниці». Висловлюючись таким чином, Крип’якевич відштовхувався від поглядів єврейського філософа Гуго Бергманна, стаття якого про зв’язки між змістом та причиною в історичній науці була вміщена у згаданому томі журналу за 1911 р. (правда, не називаючи в рецензії ім’я самого Бергманна).
Розвиток історика починався в нормальних обставинах (в Крип’якевича цих нормальних обставин було мало), а в даному випадку можна твердити, що формування поглядів в Крип’якевича як історика - в умовах школи Грушевського та знайомства з новою західноєвропейською історіографією - завершилося на початку 1910-х рр., тобто коли йому було близько 25 років. Ось виклад його думок з 1910 р.: «Не вистачає обмежуватися розслідом зверхніх форм життя; не можна захоплюватися тільки деякими подіями, що знаходять відзвук в нашім серці; не вільно хвалити, ні критикувати, любити, ні ненавидіти; треба зрозуміти минувшину. Беремо факт за фактом, подію за подією, розглядаємо їх з усіх сторін, відчищуємо з пороху неправди і тенденції, якими вкрив їх час; освітлюємо ряди людей, що йдуть з незвісних сторін і прямують до незвісних мет (цілей -Я.Д.); входимо в вир страждань і утіх, стремлінь і бажань, антагонізмів і симпатій, якими жили люди перед віками; аналізуємо чужі душі, досліджуємо краї і культури, переживаємо цілі епохи. Дослідник виходить з вузенького круга подій і переходить в чимраз дальші сфери; знання поглиблюється, горизонт поширюється, темнота розсвітлюється. Знання минувших віків дає гарніше зрозуміти теперішні часи; бо теперішність має своє коріння в минувшині. Знання історії дає можливість відкрити хоч край заслони: дає глянути в таємні питання: хто ми і пощо ми?..» В українську історичну науку увійшов молодий, але глибоко переконаний у своїй відповідальності перед наукою дослідник.
Хочу відзначити при цій нагоді, що позитивізм в українській історичній науці другої половини XIX - середини XX ст. - це не лише данина часові, але звичайна дослідницька вимога: надто було багато (і є досі) недосліджених або малодосліджених проблем в історії України. З іншого ж боку, використання методологічних досягнень напряму культурної історії в українській історичній науці ще в 10-их рр. XX ст. ставить під великий сумнів антиісторичну тезу, що такі дослідницькі засоби як універсалізм, компаративізм, соціальний психологізм, історія економіки, ментальності та інші не могли дійти до України раніше виникнення школи Анналів чи творчості Фернана Броделя.
Мало відомо про філософську освіту Крип’якевича, але легко можна переконатися (на підставі аналізу його праць), що для нього близьким був неокантівський методологізм з характерною для цього напряму відмовою від вирішення гносеологічного питання про співвідношення історичних знань та історичної реальності. Він обмежувався виключно іманентним розглядом структури історичних знань.
Це однак не значить, що Крип’якевич не виступав зі статтями на теоретичні теми, зокрема для обгрунтування необхідності виникнення та утвердження нової української консервативно-державницької (приймаю тут той термін, який остаточно викристалізувався в історика на початку 30-х років) школи в історичній науці. Залишаючи погляди Крип’якевича на причини виникнення школи для окремого розділу, хочу розглянути його висновки про роль держави в історії України та шляхи дослідження цієї проблеми. Хоча у висловлюваннях Крип’якевича 1923 р. відчувається в певній мірі віра й патетика неофіта, треба сказати, що він залишається послідовним у застосуванні тих методологічних правил, які намагався прищепити, зокрема, своїм учням - зрозуміло в дорадянський період, практично під час дуже короткої професури у таємному Українському університеті у Львові.
Ось остаточний висновок Крип’якевича: «Повне і належне розуміння минувшини можемо осягнути лише тоді, як поставимо собі як провідну мету - пізнання держави. До якого-небудь питання приступаємо, з якого боку його освітлюємо, все остаточним мірилом повинна бути державність. Тоді зможемо здвигнути гармонійну будову української історії, в якій основу і осередок буде творити найвищий прояв людської організації - держава». Як історик-державник він вимагав звертати, в першу чергу, увагу на структуру держави та фактори, які на неї впливають. Таких факторів він визначив сім:
1) територія держави, тобто її географічне положення, комунікаційні шляхи, природні багатства різних царин і інш[е] ;
2) економіка;
3) демографія (за термінологією Крип’якевича «популяційні відносини» ), тобто «де були головні резервуари народних сил, в яких напрямах і з яких причин ішла колонізація, від чого залежала густота населення, які були умови розвитку міських осередків» ;
4) раса - за словами Крип’якевича «питання раси та впливів мішання різних племен, раз корисних для народу, що з них твориться , то знов погублених і для народу, і для держави»;
5) соціальні відносини, як одна з найголовніших проблем організації держави: «верстви і класи з ініціативою, енергією, культурою - це творці держав; верстви пасивні все були тільки погноєм у державній будові»;
6) духовна культура; складові цього фактору І.Крип’якевич вклав у вигляді анкети:»Які були умови розвитку культури, котрі верстви були її творцями і носителями? Які форми приймала культура, які ділянки охоплювала? Яку ширила ідеологію, з якими кличами виступала, куди направляла життя?»  До речі, характерно, що Крип’якевич у 1923 р. уважав ідеологію ділянкою культури й не передбачав окремого дослідження церковно-релігійних відносин;
7) організація влади; «історик держави мусить провірити, які державні форми в даному часі були творчі і які в корені підривали державу. Анархія, демократія, монархія - це головні питання державної організації, [а також такі] як адміністрація, скарбові системи, судівництво, військо і багато інших. Систематичний розгляд цих окремих областей може дати властивий ключ до оцінки державного устрою».
І врешті остаточний висновок: «При розгляді державної будови ніяка сфера життя не є рівнодушна (в розумінні «байдужа» - Я.Д.). Всі можливі питання є важні і всі можуть причинитися до розвозки справи. Шляхи, що ведуть до вирішення, незвичайно різнородні і, щоби обговорити їх, треба б ще поширити розгляд на далекі поля (тобто «ділянки» -Я.Д.).
Мені здається, що ці методологічні вимоги при дослідженні історії держави в значній мірі актуальні досі, очевидно, для тих дослідників, що не опинилися під деструктивним впливом постмодернізму.
Розглядаючи - ще у 1912 р. - питання про значення історії для політики, Крип’якевич солідаризується з німецьким істориком Еріхом Бранденбургом, вважаючи, що сентенція historia est magistra vitae визначає її функцію. Одночасно він виступив проти Гегеля за його афоризм, що народи і уряди ніколи нічого не навчилися з історії і не слухали навчань, які давала історія; Ніцше він засудив за твердження, що історія - непотрібний баласт, який нищить індивідуальність, відбирає особі впевненість та нівечить віру в життя. І.Крип’якевич, йдучи за Е.Бранденбургом, - виступає за практичну вартість історії для політики з помірковано консервативних позицій: «Перше - се мабуть невелика шкода, що не буде виконаний один чи другий план вщасливлення людства, який вимріяв огонь недосвідченої молодості. А друге - самі історичні роздумування є добрим ліком на надмірне привязання до існуючих відносин, старовини, традицій... Історія вчить, що не вдаються радикальні і несподівані замахи, але також дуже виразно показує який шкідливий є застій, сліпа любов до всього давнього, удержування форм, що самі перестарілися й пережилися». І.Крип’якевич визначає значення історії для української політики, явно дотримуючись поглядів про велику роль національної політичної еліти: «Історія вчить, що будучі події не є наперед суджені нам, але що про дальший напрям розвою рішає людська енергія - рішають діла політичне чинних членів нації. Се заохочує до діла, до свідомої суспільної політичної діяльності? Хто пізнав, який вплив мають на нас висліди праці попередніх поколінь, той знатиме також, яке значення можуть мати його діла для будучих, ненароджених членів нації. І той зрозуміє цілу вагу одвічальності нашої перед будучими поколіннями, перед будучністю нації... Від нас залежить, чи народ наш буде живий і піде дальше вперед, - чи буде мусів умерти. Почуття такої одвічальності - се душа правдивої політики; а навчити сього може тільки історія, історичні студії». Висновки, здається, цінні й для кінця XX ст. Вони тим більше вагомі, що сам І.Крип’якевич ніколи активної ролі в українській політиці не грав (поста міністра в кабінеті Ярослава Стецька 1941 р. він не прийняв), політичну публіцистику не плекав, але й, з іншого боку, не відмовлявся від служіння політичною експертизою у дуже важливих моментах історії (наприклад, у 1943 р., коли він підготував, на прохання ОУН революційної, елаборати для переговорів з польською стороною у зв’язку з загостренням польсько-українського міжнаціонального конфлікту).
Треба відзначити, що Перша світова війна, виникнення і упадок Української держави, не захитали поміркованого консерватизму Крип’якевича. У 1925 р., реферуючи і рецензуючи «Історію Франції» Жака Бенвійя, він підкреслює ті висновки французького публіциста, що співзвучні з переконаннями рецензента. «Концепція історії - се концепція роста - конценція здорового розуму», та, далі, що «сі різнородні революційні рухи сьогодні захоплюють нас нераз енергією, розмахом, красою, своїм романтизмом, але в дійсності вони страшно нищили країну і матеріально, і культурно».

Українська держава  як титульне поняття

Може це звучить трохи формалістичне, але не підлягає сумніву, що поява таких термінів як «Українська держава» , «українська державність» , «українська державна ідея» , «українська державна ідеологія» в заголовках історичних та історико-публіцистичних праць стала яскравим свідченням суттєвих змін у мисленні як істориків, так і цілого суспільства. Нові титульні терміни поступово витіснили на друге місце такі визначення як «історія українського народу», «історія України» (чи «України-Руси» ), навіть «українська історія». Ці зміни стали особливо помітними вже під час Першої світової війни, щоб на початку 20-х років перетворитися в домінанту в історичній літературі, зрозуміло, в першу чергу, в задекларованих представників консервативно-державницького напряму в українській історичній науці.
Терміни, визначення, поняття «Українська держава» , «самостійна Українська держава» виникли ще в кінці XIX - на початку XX ст. І.Крип’якевич особливо підкреслював роль Юліана Бачинського та його «України irredenta», але таких державницьких термінів треба було шукати у самому змісті праць, статей, виступів. Бар’єр було зламано остаточно 1915 р.: титульними стають «Українська державна ідея» (Дмитро Донцов, 1915 р.), «Українська держава» (Лонгин Цегельський, 1917 р.), «Українська державність» (Михайло Возняк, 1918 р.). З історичної публіцистики державницька термінологія переходить до праць істориків: Іван Кревецький пише про «українську державну ідеологію» у 1922 р., Омелян Терлецький дає «історію Української держави» у 1923 р.
А як формувалася титульна термінологія Крип’якевича? Вже 1917 р. він друкує статтю про Українську державу 1648 р., у 1918 р. - про Українську державу за княжих часів, підкреслюючи, що тоді всі наші землі від Карпат по Кавказ були в одній державі та що «безмежна була могутність українських князів. Українські війська ходили над Каспійське і над Балтійське море, за Карпати і під Кавказ. Українська фльота одинока панувала на цілім Чорнім морі - тому се море звалося Українським морем. Прикази українського князя обов’язували від устя Дунаю по Волгу і ще дальше». В роки боротьби за самостійну Українську державу він виносить державницькі терміни в заголовок своїх науково-популярних праць -стаття «За західні границі Української держави. Документи Хмельниччини» (1918 р., період переговорів у Бересті Литовському), започатковує (1920 р.) «Студії над державою Богдана Хмельницького» (перші два дослідження: «Серби в українському війську 1650-1660 рр.» та «Український державний скарб за Богдана Хмельницького»).Ця лінія продовжується в науковому та педагогічному планах протягом багатьох наступних років - що, зрештою, було цілком логічним у світлі тої ролі, яку відіграв Крип’якевич у формуванні консервативно-державницької школи (про що говоритиму окремо). В Українському таємному університеті у Львові Крип’якевич як професор у 1921-1922 навчальному році читає «Історії Української держави ХVІІ-ХVІІІ ст.» Зберігся літографований конспект лекцій (правда, лише за період до 1663 р.), який відкривається вступом з такими словами: «майже нема праць, що поставили б собі як головний предмет досліду державу і з цього боку студіювали історію того часу. Нашою метою буде оглянути історію України ХVІІ-ХVII в. як історію держави: пізнати на яких основах будовано тодішню Українську державу, якими шляхами вона дійшла до розвитку і сили та які були причини її занепаду». Цей вступ треба датувати 1921 роком. «Студії над державою Богдана Хмельницького» перетворилися в центральне дослідження десятків років життя. Крім згаданих вже двох розділів (1920 р.), ще «До історії Державного архіву в XVII в.» (1924 р.), дев’ять розділів про устрій держави (І. Рада. - II. Генеральна старшина. - III. Державні межі. - IV. Дороги. - V. Гетьманські Універсали. - VI. Суд. - VII. Військо. - VIII. Каталог полковників 1648-1657 рр. - IX. Держава Богдана Хмельницького. Загальні уваги; опубліковані протягом 1925-1931 рр.). Розділ «Полуднева Україна в часи Хмельниччини», призначений для збірника «Полуднева Україна» не побачив світу (частково набраний збірник знищено під час чистки Української Академії наук) при житті автора. Не було опубліковано також узагальнюючу доповідь «Держава Богдана Хмельницького», прочитану на Українському науковому з’їзді в Празі (жовтень 1926 р.) - праці з’їзду не були надруковані. Ось висновок, до якого дійшов Крип’якевич в результаті фундаментального аналізу: «Козацька держава часів Хмельницького виказувала елементи сили й слабості. Вузькість території, примітивний стан господарства, невиробленість верховодячої кляси, наростання соціальних конфліктів - це були негативні сторони, що заважили над розвитком молодої Української держави. Всі добрі прикмети: скорий розвиток хліборобства, сподівані торгові кон’юктури, незле зорганізована адміністрація, ініціатива самого Хмельницького - все те не могло зрівноважити слабких сторін в державній будові. Через те так важко було створити тривкі основи Української держави і ще тяжче їх утримати. Питання про те, що державу буває часто важче утримати, чим творити (явно парафразуючи тут максиму Ніколо Маккіавеллі, але на нього не покликуючись), Крип’якевич розглядав також раніше (1927 р.) на матеріалі першопочатків державності в Україні: «Українська держава повстала не відразу. Великих трудів і коштів треба, щоби поставити звичайний дім - кілько ж більше зусиль вимагає величезна державна будова! Багато праці треба на підготовлення грунту під державу з її першої основи; ще більше заходів коштує сама будова і доведення будови до кінця; а без порівняння більше зусиль і труду треба положити, щоби державу утримати, оборонити її та не дати їй упасти. Наша держава повставала поволі, на протягу довгих часів, не раз занепадала і знов підносилася; наші прадіди багато поту і крові пролили, щоби своїм дітям державу забезпечити...»
Державницьку лінію в дослідженнях Крип’якевичеві вдалося зберегти в менше чи більше завуальованій формі до кінця свого творчого життя. Ледве, однак, чи його широковідому монографію «Богдан Хмельницький» , навіть у частково відреставрованому та відцензурованому вигляді, можна вважати закономірним фіналом «Студій над державою Богдана Хмельницького». Справа не лише в автоцензурі Крип’якевича, але й в тому глумові, з яким над монографією та виданням «Документів Богдана Хмельницькего (при співучасті Івана Бутича) знущалися його тогочасні київські «колеги» - українські радянські історики.

Виникнення державницької школи

Були два фактори, що стимулювали утворення консервативно-державницької школи саме як окремої історіографічної школи, що різко, шляхом перелому (саме так говорилося), відділилася від попереднього етапу розвитку української історичної науки. Можна сказати, що це були об’єктивний і суб’єктивний фактори.
Перший, об’єктивний - виникнення та упадок самостійної Української держави у 1917-1921 рр., з одного боку, та перегляд ролі панівних шарів в українському суспільстві з іншого. Крип’якевич реагував у січні 1918 р. на події з ентузіазмом та ейфорією: «Вертаються ті самі часи (княжі - Я.Д.) для України, часи могутності і слави». Вже пізніше, з певної дистанції, він чітко мотивував необхідність утворення нового історіографічного напряму. Ось дві великі цитати з Крип’якевича, необхідні для вияснення генези консервативно-державницької школи: «Молодше покоління істориків перенесло осередок своїх інтересів на історію держави . Цей зворот почався вже тоді, як український народ став перетворюватися в модерну націю з ідеалом власної державності. Рішучу побіду цей напрямок відніс в ту пору, коли нашому поколінню прийшлось реалізувати свій ідеал і будувати державу. При цій практичній державній праці прояснилося багато теоретичних питань і наша історіографія іншими очима стала глядіти на державу в минувшині. Народ, що не створив своєї держави, хоч би й проявляв буйне життя, - все стоїть на рівні дитинства, недорозвитку; держава - це пробний камінь, на якому нація виказує свою зрілість, культуру, індивідуальність; держава - це найвищий етап розвитку нації, без держави нема нації. З того нового державного погляду новіша історіографія переводить переоцінку поглядів на історію України. Перші успішні спроби переведено в писаннях В’ячеслава Липинського, Степана Томашівського, Івана Кревецького і інших. Але праця тільки розпочата; треба ще багато зусиль теперішнього покоління істориків, щоби поставити і завершити нову будову української історії. Треба цілого ряду підготовляючих робіт, багато теоретичних мірковань і розглядів».
Критикуючи 1924 р. Дмитра Донцова за огульну недооцінку ним об’єктивного ставлення істориків XIX ст. до держави (Крип’якевич виступив тут на захист М.Костомарова, М.Максимовича, П.Куліша, М.Драгоманова), історик стверджував, що «в новіші часи давня догма про рішаючу ролю демоса в історії стрічається з усе більшим скептицизмом. Особливо ж при студіях над розвитком держави історики все більше вчаться цінувати творчу працю вищих верстов - тих верстов, що ще недавно вважалися «спорохнявілим пнем» у нашій минувшині... Врешті нова школа істориків-державників, у якій перше місце зайняв В’ячеслав Липинський, приступила вже до рішучої переоцінки давніх поглядів...» Крип’якевич пояснив процес, в результаті якого дійшло до виникнення нової школи:»... у кожного майже історика бували хвилини, коли він починав сумніватися у правдивості прийнятої догми, що історія народу - демоса - це вже вся історія нації. Ці сумніви являлися особливо, коли приходилось вдуматися в історію нашої держави . При творенні держави демос рідко коли показував творчий інстинкт - далеко частіше він у своїх егоїстичних змаганнях руйнував державну організацію. Коли ж розглядаємо історію вищих верстов, не раз мусимо ствердити, що тільки вони були будівничими держави й вони захищали й охороняли державу і не давали їй занепасти. Ці помічення робили зчаста навіть ті історики, що зрештою з іншого погляду оцінювали історію».
Виступи Крип’якевича збігаються в часі (1924 р.) з своєрідним маніфестом державницької школи, який вийшов з-під пера дуже активного в цей час Івана Кревецького у вигляді великої рецензії на «Українську історію» Степана Томашівського (1919 р.) та на «Україну на переломі 1657-1659» Вячеслава Липинського (1920 р.). (Правда, І.Кревецький торкався цієї теми також у своїх близьких за змістом рецензіях, що друкувалися раніше у 1922-1923 рр.).
Три роки пізніше, на Міжнародній конференції істориків держав Східної Європи та Слов’янського світу (Варшава, 26-29 червня 1927 р.) Крип’якевич констатував, що «в останній час в ідеях українських істориків відносно сукупності історичного розвитку проявилася велика криза» . Цю велику кризу І.Крип’якевич зводив до протилежного трактування питання про народ (школа Костомарова) і державу. «Війна, що дала українцям можливість утворити державу, розколола національну історіографію і породила інший критичний потік історичних досліджень; вона поміняла цінності місцями і підняла значення держави для формування національного життя (В.Липинський, С.Томашівський, І.Кревецький ). Ця школа намагається звільнитися від упереджень, повернутися до розгляду слабких сторін утворення держави в минулому і шукати вияснення еволюції національного життя в його піднесенні на вищий рівень».
Все це були об’єктивні причини виникнення консервативно-державницької школи, представникам якої - своєрідній тріаді Липинський - Томашівський - Кревецький - Крип’якевич не щадив позитивних епітетів. Вячеславом Липинським він захоплювався від його перших праць (з цим пов’язані рецензії Крип’якевича ), а з причини його смерті писав про «померлого історика, найвизначнішого - побіч С.Томашівського - представника консервативно-державницького напряму в українській історіографії». Підсумовуючи життєвий шлях Степана Томашівського, Крип’якевич підкреслював, що він, Томашівський, «виступає як представник державницького напряму в українській історіографії, а особливо високо цінує княжий період в історії України і зокрема підносить значіння Галичини». Згадуючи про Івана Кревецького, Крип’якевич відзначав, що редагований ним популярно-історичний місячник «Стара Україна» , присвячений особливо державній традиції і культурі».
Не треба приховувати того, що у виникненні консервативно-державницької школи значну роль відіграв також другий, суб’єктивний фактор. Свій «маніфест» 1924 р. Кревецький почав обширною критикою Грушевського, його заправленого вульгарною соціологією нібито історико-популярного виступу на сторінках віденського журналу «Борітеся - поборете!» Цю критику метра Крип’якевич мовчазно схвалив, умістивши її у редагованому ним же 134-135 томі «Записок Наукового товариства ім. Шевченка». Грушевський різко зреагував на бунт своїх учнів. Він отримав цей том «з статтею Кревецького, которою історики Тов[ариства ім.] Шевченка розривають з мною і іншими «старими істориками на користь Томашівського та Липинського! Такий епілог моєї праці на львівськім грунті і в Тов[аристві ім.] Шевченка!» - писав він 19 липня 1924 р. з Києва до Кирила Студинського у Львові. Наскільки відомо, Крип’якевич ніколи не виступав відверто проти Грушевського, підтримував з ним особисті й листовні зв’язки (однак без особливої сердечності), друкувався у виданнях Грушевського в Києві. Врешті в брошурі, присвяченій Михайлові Грушевському вже після його не дуже ясної смерті, він підкреслював заслуги великого історика не лише в дослідженні історії народу, але й держави: «Грушевський ясно поставив [справу], що український нарід від найдавніших часів жив окремим життям, був творцем своєї держави й культури й навіть в часах занепаду не затрачував своєї національної окремішності, виявляв змагання до волі [...] З радістю змальовував давній розквіт нашого життя, могутність держави, високий стан культури, старався показати всьому світові, яке значіння мала колись Україна в житті Європи [...] Він усе проголошував погляд, що держава повинна служити народним масам, дбати про їх добробут та культуру, бо тільки тоді вона стоїть на сильних основах». Крип’якевич не написав нічого про фронду державницької школи по відношенні до М.Грушевського, але його міркування про Грушевського як дослідника держави, по мойому, цілком правильні.
Іншою стороною суб’єктивного фактору я вважав би характерне для Крип’якевича протиставляння істориків «молодшого покоління», «нашого покоління», «новішого покоління», історикам не завжди конкретно визначеного «старшого покоління» і, отже, не нашого покоління. Поділ істориків на два покоління (насправді ж їх було більше!) не можна вважати щасливою знахідкою, бо і в «молодшому поколінні» траплялися рецидиви старого напряму і, навпаки, «старше покоління» могло мислити державницькими категоріями. Але схема поділу була сконструйована: старше покоління - перелом - молодше покоління. Схема, безсумнівно, цілком суб’єктивна.
Погляди про виникнення нової школи в українській істроріографії не були схвалені усіми найвидатнішими її представниками. З подиву гідною впертістю термінів «школа» чи «напрям» уникав, наприклад, Дмитро Дорошенко. В огляді української історичної ідеї від кінця XVIII ст. до сучасності, він признавав, що «лише глибоке каяття в зв’язку з невикористаними можливостями, великий біль і розчарування після важкої національної катастрофи 1919 р. викликали грунтовну переоцінку вартостей в усіх ділянках громадського життя та одночасно ревізію поглядів на історичне минуле, а також скерування основної уваги на дослідження проявів державотворчих змагань та будівництва в минулому. Українська державна ідея перейшла в нову стадію, яку можна назвати національно державотворчою». Але Дорошенко бачив лише спільність дослідницької тематики з ділянки, в основному, козацької держави і тому в єдиному ряді у нього опинилися В.Липинський, І.Крип’якевич, М.Чубатий, М.Василенко, Л.Окиншевич, О.Оглоблин, М.Слабченко, М.Петровський, А.Єршов, С.Томашівський. І.Кревецького він ігнорував, а цитуючи його «Українську історіографію на переломі» з 1924 р., приписав її... І.Крип’якевичеві, мабуть, вважаючи його ініціатором заколоту істориків, скерованого проти Грушевського, про який - зрештою - він не говорить ні слова. Ледве чи з скиданням істориків різних шкіл і напрямів в єдиний кошик на підставі тематичного принципу можна погодитися.
Відзначаючи позитивні сторони консервативно-державницької школи, все ж таки, необхідно пам’ятати й про те, що не дуже ясно, як поводитися з бездержавними періодами в історії України та з самим бездержавним народом. Консервативно-державницька школа відповіді на це питання не дала. Може, все ж таки, треба вважати, що т.зв. великі історичні категорії (народ, нація, держава, феодалізм, капіталізм), які часто протиставляють, насправді доповнюють одна одну, зазублюються одна в одну, перетворюючись у фундамент для виникнення нових великих історичних категорій.
Та й сам Крип’якевич не зумів до кінця в теоретичному плані вирішити питання про співвідношення держави і нації. Якщо В.Липинський доводив, що націю творить держава (в чому, можливо, відбилося й національне походження самого В.Липинського - його та інших поляків, мешканців України, саме Українська держава мала перетворити в представників української нації, - кажучи сучасним терміном - української політичної нації), то Д.Донцов твердив, що держава виникла як наслідок діяльності нації. Крип’якевич користувався неясним формулюванням «держава» - це найвищий етап розвитку нації, без держави нема нації».
Доля спричинила, що Крип’якевич пережив трьох своїх коммілітонів (Липинського, Томашівського, Кревецького), з якими здійснював перелом в українській історичній науці. І дожив до такого періоду в своїй творчості, коли принципи української консервативно-державницької школи, якої співтворцем він був, викляли як прояв «українського буржуазного націоналізму», а він сам як історик змушений був повернутися до фактографічно-фактологічного рівня досліджень.

* * *
Мені  треба було б викласти ще дві теми, про Соборність України та про Український світогляд, при науковому дослідженні яких дуже образно розкрилися погляди Крип’якевича як історика України. Обмеженість обсягу дозволяє мені лише натякнути на те, як Крип’якевич вирішував обидві проблеми.
Раніше я вже згадував, що соборність України ідентифікувалася в нього (у 1918 р.) з формулою «всі наші землі від Карпат по Кавказ були в одній державі». І.Крип’якевич зробив дуже багато для конкретизації західної та південної межі української національної території. Його праці, присвячені Підляшшю, Холмщині (до якої притягав його ще й родинний сентимент, бо Крип’якевичі -стародавня холмська родина, яка емігрувала до Галичини після насильницької ліквідації унії Росією), а також західній межі українського розселення в цілому налічують десятки назв. До причорноморської та чорноморської тематики Крип’якевич підходив також з геополітичними вимірами. Це підтверджують його численні наукові та науково-популярні праці. Блок праць, об’єднаних ідеєю соборності, заслуговує окремого вивчення.
Проблематику українського національного світогляду Крип’якевич розглядав цілком конкретно і з великим фактографічним матеріалом під час Другої світової війни. Маю на увазі його дослідження «До джерел світогляду (про світогляд князівської доби)» та «Світогляд міщансько-козацької доби», частина 1 (мабуть була й частина 2, але чи вона була надрукована, встановити поки ідо не вдалося), а також серія рецензій, об’єднаних світоглядною тематикою. Для князівської епохи І.Крип’якевич визначив чотири основні риси світогляду: тісний зв’язок його з землею, військово-лицарські елементи, хліборобські замилування та живе, радісне наставлення до життя. До яких остаточних підсумків дійшов Крип’якевич, аналізуючи світогляд міщансько-козацької епохи, ми не знаємо. Дослідження в опублікованій частині велося по кількох лініях: бойові настрої, любов до батьківщини, вольності, громадська дисципліна, авторитет влади. До дослідження українського світогляду цієї ж епохи Крип’якевич намагався повернутися у повоєнні роки (по лінії національної свідомості), але тоді і руки, і думки його вже були сковані. Досягнення Крип’якевича в ділянці вивчення українського світогляду (не треба плутати цю проблему з етнопсихологічними дослідженнями, бо джерельна база історика інша) чималі. Вони дуже контрастують з сучасними дуже амбіційними спробами, які свідчать лише про деградацію проблематики до паранаукового рівня. З іншого боку, варто відзначити, що цією тематикою Крип’якевич немов повернувся до своїх молодих років, коли висував вимогу вивчати національну психологію згідно з вимогами культурної історії К.Лампрехта.
Для т.зв. радянської української історіографії обидві проблеми, про які я згадував (соборність України та український світогляд), перетворилися в табу. Підляшшя і Холмщина як інтегральні частини українських земель в минулому і частково в сучасному ще досі для старорежимних істориків залишаються ледве чи не забороненою зоною. Чорноморська проблема в українському державницькому розумінні та в історико-геополітичному плані в не набагато кращому становищі. Тому до праць Крип’якевича такого змісту майже не звертаються, а переважно не звертаються ще й тому, що їх не знають.
Починаючи від 1991 р., ряди українських істориків-державників (деколи вагаюся, чи це останнє слово не треба писати в лапках) ростуть в геометричній прогресії. Тим, що тепер повертаються вивчати Українську державу і державнівсть, шукаючи їх також там, де їх цілком певно не було (наприклад, в Запорозькій січі), може варто знати, що вони не роблять нових відкриттів. Ці відкриття було зроблено ще 80-70 років тому, а одним з великих відкривачів був Іван Крип’якевич.

Ярослав Дашкевич, «Воля і Батьківщина», №1 (15/31),2000р.



Традиції родини Крип’якевичів

Родина Крип’якевичів донині глибоко шанує пам’ять про свого предка, історика та академіка, учня Михайла Грушевського Івана Крип’якевича. Для когось із них він був батьком, для когось дідусем, а для більшості - був і залишається творцем «Історії України». Однак нерідко виникає зацікавленість у житті письменника й історика: яких усе ж таки життєвих принципів він дотримувався, які у нього були звички, як він переживав усі негаразди, що траплялися на його шляху. Адже саме ці звички творили впродовж років ту неповторну особистість, про яку нині так багато знаємо. Яким запам’ятали Івана Крип’якевича його нащадки та сучасники, які неписані істини залишив академік своїм послідовникам та продовжувачам свого роду, зрештою, як нині живе родина Івана Крип’якевича, - з’ясовувала кореспондентка «Ратуші», спілкуючись із невісткою історика Лесею Крип’якевич.

Дослідження роду

Іван Крип’якевич свого часу, коли досліджував історію власного роду, зазначив, що його родина походить із Поздяча (Польща), і можна припускати, що первісна форма його прізвища була Крип’як, а пізніше вже прийшла форма Крип’якевич. Пані Леся вважає, що додаток «вич» додали для ушляхетнення, або ж, можливо, в той час рід дістав певний титул.
В академіка народилося двоє синів, Роман та Петро. Петро Крип’якевич був надзвичайно освіченою людиною, мозком кафедри кристалохімії університету імені Івана Франка, він брав участь у багатьох міжнародних конгресах, а вдома у нього була немовби кафедра університету. Нині Петро входить до десятки найвизначніших учених світу, однак нащадків, які би продовжили рід, у нього не було. В Романа, який за професією був інженером-фізиком, працював в Академії наук та захистив кандидатську дисертацію, народилося дві донечки - Богданка та Іванка. Тож родина Крип’якевичів нині не є надто великою, але завдяки онучкам історика його прізвище не зникло. Богданка та Іванка після одруження залишили собі прізвище Крип’якевич, оскільки вони були єдиними прямими нащадками історика і не хотіли дозволити його прізвищу зникнути. Крім того, в час їхнього одруження обидві, завдяки своїм полотнам, були добре знані у мистецькому світі під прізвищем Крип’якевич. Разом із матір’ю Лесею Крип’якевич, яка також закінчила Академію мистецтв, вони творили в домі «богему». Син Івана Крип’якевича Роман не мав стосунку до мистецтва, та й істориком, як батько, він не став, однак він був надзвичайно талановитим інженером, майстром своєї справи. Втім, після чергового обшуку в нього вдома та на роботі, під час якого було знайдено вірш «Любіть Україну», його звільнили з роботи.
Декілька років тому в онуки історика, Богданки, народився син - Климентій, і його батько запропонував залишити малюку прізвище Крип’якевич. Це, звичайно, викликало неабияке здивування у членів родини, але заперечувати ніхто не став. Нині маленький Климентій - єдиний, хто з родини має прізвище Крип’якевич.
Родина Крип’якевичів за своєю професійною орієнтацією нині є абсолютно різною. Члени родини не наслідують професій предків, кожен обирає те, що йому до вподоби, йдучи власним неповторним шляхом у житті, не озираючись ні на кого. Серед них були: митці, інженери, науковці, священики, письменники та історики. Мистецьку ж гілку родини Крип’якевичів також представляють відомі архітектори Лукомські, які є нащадками рідного брата Івана Крип’якевича Лева. У роду були й письменники - це батько історика - Петро-Франц, який свого часу був священиком на Холмщині, а згодом став парохом церкви Петра і Павла у Львові. Певного часу Петро-Франц дописував до кількох газет, щоправда польською мовою. Зокрема, його перу належить така фундаментальна книга, як «300 років Унії», та ряд оповідань і дитячих казочок. «Одне з його оповідань брало участь у конкурсі на найкраще оповідання, - розповідає Леся Крип’якевич. - Учасницею цього ж конкурсу була й відома польська письменниця Марія Конопніцька, однак першу нагороду отримав Петро-Франц Крип’якевич, якого на той час майже ніхто не знав». На думку пані Лесі, її доньки перейняли від своїх предків чимало позитивних рис та нахилів - Богдана Крип’якевич, до прикладу, нещодавно видала книгу «Казки про гуциків» , яку дітлахи вже встигли полюбити.

Родинні звичаї

Кожна сім’я, родина - наче окремий світ, у кожної - свої звички, родинні традиції, яких дотримуються ще з діда-прадіда, до яких за багато років усі вже звикли, і вони стали чимось невід’ємним, тим, без чого важко себе уявити. І у родини Крип’якевичів такі традиції, звичайно, є. Скажімо, здавна у священичих родинах існувала традиція давати дітям при народженні два імені: одне - того святого, у чий день немовля народилося, бо саме він стає покровителем дитини, а інше те, яким батьки завчасно планували назвати дитину, аби, до прикладу, прославити того чи іншого предка. Та, попри це, передусім у Крип’якевичів традиції хотинської родини - це святкування всіх свят та постів, словом, повний цикл церковного року. На свята у цій родині готують різноманітні страви за приписами ще прапрабабці. Однією з таких страв, що їх готують за давніми рецептами, у них є камедульська печеня. Раніше існував монаший чин - камедули. Вони зовсім не вживали м’ясних страв, але натомість робили найрізноманітніші страви з грибів. «Камедульська печеня дуже складно готується, - каже пані Леся. - За своє життя я тільки двічі її приготувала».
Цій родині для зустрічей не потрібно якогось особливого приводу. В Крип’якевичів заведено щонеділі зустрічатися, за обіднім столом після того, як вони спільно повертаються з церкви. З Лукомськими вони також підтримують доволі тісний зв’язок, одначе зустрічаються не так часто. До прикладу, археолог Юрій Лукомський є хрещеним батьком маленького Климентія, а його дружина Наталя допомагає Фонду Св. Володимира, проектуючи «Центр родини».
Незважаючи на те, що родина Крип’якевичів не є великою, все ж їхні родинні корені переплелися з багатьма львівськими родами, зокрема зі Сидоровичами, Бачинськими, Цегельськими та іншими.
- Пані Лесю, за радянської влади у вашому домі неодноразово проводилися обшуки, як родина переживала такі вторгнення?
- Так, нашу квартиру обшукували, хотіли знайти компромат. Пригадую, приходило 12 людей і починали все в квартирі перекидати. Щоправда, при тій нагоді ми познаходили чимало речей (сміється - Авт.), але загалом у цій ситуації було дуже мало приємного. Проте скажу, що й між ними також були порядні люди. Після чергового обшуку, пів на першу ночі, ми тоді були втомлені й виснажені, раптом задзвонив телефон і голос сказав : «Я хотів тільки сказати - дасть Бог день, дасть Бог їжу», і поклав слухавку. І це було для нас великою підтримкою, адже ми зрозуміли, що це один із тих, хто виконував обшук, той, хто побачив наскільки неправильно вони чинять, перебуваючи в такій сім’ї, як Крип’якевичі.
- А чи залишились архівні документи Крип’якевичів, дослідження історика Івана, його особисті речі?
- Так, і час від часу до нас додому приходять науковці. Цікавляться життям і творчістю Івана Крип’якевича. Ми, своєю чергою, надаємо їм усю інформацію, яку маємо. В нас, удома, нині є 9 різних архівів - це архів Івана Крип’якевича, Романа Крип’якевича, Петра Крип’якевича (вченого), Савини Сидоровича, професора Гайдучка, одна з найбільших колекцій екслібрисів (книжкових знаків), архів Петра-Франца Крип’якевича, єпископа Мальчинського, який також був родичем Крип’якевичів.
- Скажіть, а де саме у Львові жили Крип’якевичі?
- Крип’якевичі у Львові в різний час жили в різний місцях. Певний період вони мешкали на вулиці Шевченка, потім на вулиці Домогалічі - саме там був дім, у якому мешкав історик Крип’якевич і його сім’я з братом. Звідти вони молодими хлопцями ходили до гімназії. Однак після того, як бомба знищила помешкання Івана та Лева, вони переїздять на вулицю Острозького. У цьому районі свого часу мешкало дуже багато різних українських родин, і саме тут Крип’якевичі проживали найдовше.

Спогади про історика

- Пані Лесю, розкажіть, будь ласка, яким ви запам’ятали Івана Крип’якевича?
Я пам’ятаю батька, проте лише кілька місяців. Усе життя він не любив транспорту - ходив пішки, і, чесно кажучи, він так багато встигав, що сьогодні, оглядаючи його архів і картотеки, взагалі все, що він зробив, можна тільки дивуватися тому, як багато ця людина встигла за своє життя. Іван Крип’якевич знав кожен камінчик у Львові, і тому його книжка «Проходи по Львову» є надзвичайно чарівною, вона, крім легкої мови, наче серцем написана. Крип’якевич відрізнявся від інших істориків тим, що у ньому переважала любов до історії свого народу. Він ретельно її вивчав і разом із тим вкладав у просту мову, прості, зрозумілі всім слова. Іван Крип’якевич писав історію для школярів середніх та старших класів, для звичайних львів’ян і робітників, написав маленьку кишенькову історію.
-І все ж, пані Лесю, розкажіть який у нього був характер, які мав звички?
- Я запам’ятала Івана Крип’якевича дотепним і веселим, надзвичайно культурним та уважним. Він завжди уважно вислуховував людину, що приходила до нього, гостинно запрошував до чаю. Іван повсякчас хотів бути сильним внутрішньо. Я пригадую, якось був увімкнений телевізор і там співали гарних українських пісень. Марія, дружина Івана Крип’якевича, закликала його послухати гарний спів. Крип’якевич став у дверях і сказав:«Воно робить мене слабим» і вийшов. Він боявся розчулитися, зворушитися. стати м’яким, адже постійно мав бути, як боєць, завжди сильний. Щодо звичок, то Крип’якевич мав свій особливий лад на столі, і не любив, коли на його столі хтось переставляв що-не-будь. Тоді з Крип’якевичами мешкала Катерина, дівчина з бідної, багатодітної сім’ї. До неї так усі звикли за багато років, що вважали її за рідну. Так от, Катерина часом любила, витираючи порохи, поскладати на столі. Іван, хоч цього страшенно не любив, однак ніколи не вибухав гнівом, він лише казав:«Ай, що ти мені зробила!» Взагалі, у кабінеті Крип’якевича обстановка була дуже простою та строгою. В історика також був улюблений родинний годинник, привезений ще з Холмщини. І цей годинник усе життя був на креденсі в його кабінеті. Іван традиційно щодня вранці о тій самій годині накручував цей годинник. Він жив із ним так, як живе людина з різними предметами, дорогими її серцю. Крип’якевич тяжко вмирав, і коли його серце перестало битися, його улюблений годинник зупинився. Ми були вражені, оскільки раптом у квартирі стало тихо-тихо - спершу навіть не зрозуміли, в чому справа. З тих пір годинник ніхто не накручує і не переставляє стрілки. Бувають такі ситуації, коли одночасно з людиною живуть і його речі, рослини, предмети. Цілий світ наповнений любов’ю людини, тією аурою, яку вона створює.
Рід  Івана Крип’якевича продовжила пані Леся та її чоловік Роман, народивши двох доньок, і тим самим внісши свою лепту у продовження роду славетного українського історика.
Катерина  Поврозник, «Ратуша», №70 (1180), 22-29 липня 2004 р.

Львів давній - дискусії сучасні

Давній Львів. Звичайно під цим терміном розуміють початковий період існування міста від його закладення до захоплення у 1340 р. Казимиром III і дальшим приєднанням до Польщі. Якщо кінець цього періоду чітко визначений, то початок з давніх давен викликає суперечки, що не вщухають і донині. Яких тільки дат не називали - 1270, 1250, 1259, 1256 і, навіть, 1223 рік!  Хто тільки не вважався засновником міста - русини-українці, поляки, ченці-домініканці, німці! Сьогодні дехто поспішно переносить печатки міста навіть до V століття. Де ж істина? Спробуємо  проаналізувати доробок попередніх дослідників міста.
Середньовічні хроністи Львова - М.Груневег, Й.Альнпек, Б.Зиморович - не заперечували руської генези міста, проте їхні оповіді базуються або на усних переказах, або на якихось письмових джерелах, відомості про які було пізніше втрачено. Причому, якщо М.Груневег наголошує на значній кількості руських пам’яток у сучасному йому Львові і приводить дві цікаві легенди про його печатки, то Й.Альнпек і Б.Зиморович руський характер міста відсувають на другий план, а про легенди взагалі не згадують. Можливо це викликано тим, що М.Груневег, як тимчасовий мешканець, не пов’язаний з Польщею, не вважав за необхідне відстоювати пріоритет «польського» Львова.
Не завадило б повчитись у нього сучасному авторові  Л.Підгородецькому, який, знаючи про всі останні дослідження українських вчених, не тільки не намагається полемізувати з ними, але вперто викладає застарілу шаблонну версію кінця минулого століття.
Новий спалах зацікавлення печатками Львова виник в 1-й половині XIX століття. Тоді були перекладені з латині праці Й.Альнпека і Б.Зиморовича, опублікував свою версію І.Вагилевич, писали про це Д.Зубрицький та А.Петрушевич. Дослідники німецького походження К.Расп і К.Відман та поляк С.Кунасевич пов’язували заснування Львова з появою в Галичині монахів-домініканців.
Найбільший вклад в цей початковий період вивчення історії міста зробив професор Львівського університету, довголітній сеньйор Ставропігійського інституту, автор багатьох праць з історії Галичини Ізидор Шараневич. У виданій у Львові монографії він об’єднав позитивні моменти праць Зиморовича і Вагилевича. Коротко його версія виглядала так: збудований Данилом на Знесінню Львів, після 1261 року був відбудований Львом Даниловичем в районі нинішньої площі Старий Ринок.
Розбіжність в поглядах використав львівський історик О.Чоловський, який на аналізі всіх попередніх публікацій висунув свою версію, яка на довгі роки утвердилася в історіографії міста як гіпотеза Чоловського-Шараневича. Він вважав, що заснований в часи Лева Даниловича, Львів розташовувався в околицях пл. Старий Ринок - Підзамче з княжим замком на горі Княжій (тепер - Лиса), де тепер штучний грот на нижній терасі парку Високим Замок. Міжусобні війни, набіги татар, литовців зруйнували місто, і Казимир ІІІ заклав новий центр з регулярним плануванням і фортечними укріпленнями навколо сучасної пл. Ринок.
Праця О.Чоловського відзначалася сумлінним аналізом відомих джерел, чітким логічним викладенням гіпотез, і вона відразу ж здобула широку популярність. Не заперечували її і українські вчені, вбачаючи в ній підтвердження пріоритету руського Львова. В 1892 році вона була перекладена на українську мову, а в 1915 році видана російською мовою в Петрограді. В міжвоєнний період її український варіант видав І.Крип’якевич.
Перший удар по цій звичній версії нанесли розкопки 50-х років під керівництвом О.Ратича. Було виявлено значний культурний шар ХІІ-ХІІІ століть, що дозволило висунути припущення, що ще в давньоруські часи в околицях Замкової гори існувало поселення, яке стало основою міста. Такі ж результати дали і більш пізні розкопки в районі вулиць Б.Хмельницького і Гайдамацької. Вони дозволили відкинути тезу про те, що Замкова гора була незаселеним пустирем і чекала Казимира ІІІ на її освоєння. Розкопки не підтвердили версію про розташування княжого дитинця на Лисій горі, а особу засновника міста однозначно пов’язали з постаттю Данила Галицького - політичного діяча європейського масштабу. Це має принципове значення для оцінки ролі княжого Львова як посередника між Сходом і Заходом, із кращих здобутків якого виріс більш пізній Львів.
Продовження археологічних досліджень в кінці 70-х років під керівництвом Р.Багрія, дендрологічний аналіз залишок дерев’яної споруди в околицях міського арсеналу, публікація акад. Я.Ісаєвичем фрагментів родинної хроніки М.Груневега підтвердили сформульовану проф. А.Рудницьким нову концепцію розвитку міста та переносу його центру в 2-й половині XІІІ ст. Отже:
- місто засноване Данилом Галицьким і вже існувало в 1256 р.;
- 1256 рік слід вважати роком першого літописного запису про Львів;
- твердження хроністів про заснування міста князем Львом, не протирічить попередньому, тому що Лев був в цей час уже дорослим, одруженим і міг брати участь у його побудові;
- дитинець князя знаходився на Замковій горі, первісна оселя - в районі площі Старий Ринок, забудова не була суцільною, а представляла комплекс поселень;
- похід Бурундая через Галичину збільшив наплив втікачів до Львова, що змусило Лева прийняти рішення про розширення міста в напрямі нинішньої площі Ринок;
- 1270 рік - легендарний для хроністів рік заснування міста - насправді був роком його відбудови, розширення і початком перенесення центру на нове місце;
- непрямим доказом існування нового міста вже за князя Лева може бути аналіз розміщення націй в «польському» Львові. Найбільш сухі, сонячні площі займають русини, євреї та вірмени. Католицькому населенню залишається нездорова, вогка смуга вздовж багнистої долини ріки Полтви;
- легенди, що їх приводить Груневег, свідчать про широку географію давньоруського Львова. Так, перша з них зв’язує заснування міста з перемогою князя над хижим левом, що мешкав на горі, в кінці нинішньої вулиці Кривоноса. Друга легенда - пов’язана з вбивством страхітливого дракона біля віддаленої гори, у зв’язку з чим був закладений храм Юрія-Змієборця.
Останні роки внесли в історіографію Львова нові погляди. Одні з них базуються на результатах розкопок в околицях Оперного театру, в Кривчицях, на Знесінні; інші - на аналізі планування міських кварталів, але є й такі, які проф. Я.Дашкевич відніс до міфів, на основі т. зв. «історичної літератури».
На нашу думку, кожен, хто вступає в дискусію, повинен чітко визначити:
- що розуміється під поняттям Львів - чи поселення чи території сучасного міста (а вони існували вже в часи пшеворської культури (І ст. до н.е. - ІVст.н.е.), чи торговельно-ремісниче селище більш пізніх віків, чи столичний центр часів Галицько-Волинською князівства;
- коли виникла назва Львів;
- чи територія Львова навколо сучасної площі Ринок була освоєна в княжий період, чи після захоплення Львова Польщею.
Тоді, мабуть, з більшості гарячих суперечок нашою часу спаде напруга емоцій, і рання історія міста здобуде дійсно наукову основу.

Олександр Шишка, «Галицька брама». №12, 1996 р.


Найдавніше слов’янське житло у Львові

Досліджуючи давні поселення, археології вважають свій експедиційний сезон особливо вдалим тоді, коли вдається відкрити залишки житлових споруд тієї чи іншої епохи або археологічної культури. Саме житло є найбільш важливим джерелом вивчення історії людського суспільства, показником господарської діяльності людини, її культури та побуту.
З такою надією влітку 1992 р. розпочали свої розкопки на місці будівництва готелю «Золотий Лев» у Львові археологи Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України та його Рятівної археологічної служби. І справді, у кількаметровій товщі культурного шару міста вдалося дослідити нижні підвалини житлових та господарських будівель ХІІІ-ХVІІІ ст., які завдяки добре зволоженому грунту над правим берегом схованої тепер у бетон р. Полтви прекрасно збереглися. Це дозволило вивчити їх планувальну структуру, конструктивні особливості, простежити зміни у дерев’яному будівництві Львова впродовж його багатовіковій історії. Відкриті споруди та зібрані там багатющі колекції глиняного посуду, кахлів, виробів з металу, скла, шкіри, дерева стали справжньою сенсацією у археології України.
Та все ж найбільша несподіванка чекала дослідників при завершенні рятівних розкопок, коли під нижніми вінцями двох зрубних житлових будівель ХІІІ-ХІV ст., що згоріли під час пожежі, на глибині 4,7-5,2 м. відкрито найстаріше слов’янське житло у Львові. Воно розміщувалося на березі невеликого струмка, який витікав з-під Високого Замку і простежувався тепер у вигляді замуленого піском рівчака шириною до 1,3 м і глибиною 0,5-0,8 м.
Житло, майже квадратне у плані, розміром 3,4 на 3,7 м. було заглиблене на 0,4-0,5 м. у материковий пісок. У його північно-західному куті знаходилася пічка прямокутної форми, складена з лупаного каміння. Вздовж земляного котловану простежено рештки згорілих плах та сліди ямок від стовпів у кутах споруди, які вказують на каркасно-стовпову конструкцію стін. Додаткова ямка під стовпа біля південної стіни, можливо, фіксує місце входу у житлову споруду. Житло загинуло у вогні, і його мешканці, врятувавши найцінніший інвентар та побутові речі, все ж не встигли забрати три ліпні горщики. Найбільший горщик був вкопаний на одну третину своєї висоти у долівку споруди поруч з пічкою і повністю зберігся. Він використовувався, мабуть, для зберігання запасів води. Дві менші посудини, виявлені у центрі житла та біля східної стіни, були роздушені під вагою згорілих стін та даху будівлі, та все ж їх вдалося реставрувати. У житлі знайдено нижню частину ще одного ліпного горщика, поверхня якого вкрита заглибленими лініями, нанесеними гострим інструментом по сирій глині, та фрагмент гончарної сіроглиняної посудини.
Спосіб виготовлення ліпних горщиків, форма посудин, профіль їх верхньої частини, а також конструктивні особливості будівлі однозначно дозволяють зарахувати відкрите у Львові житло до пам’яток так званої «празької культури» слов’ян V-VІІ ст. н.е. (назва - від місцезнаходження ліпної кераміки у Празі, яку вперше систематизував у 1940 р. для Середньої Європи чеський археолог українського походження Іван Борковський). Празька культура є найбільшою за територією і - центральною в географічному відношенні серед ранньослов’янських культур. Вона займає територію від Прип’яті і середнього Дніпра на північному сході до Дунаю на півдні та межиріччя Ельби і Заале на заході. Львів знаходиться приблизно в центрі обширного масиву, зайнятого цією культурою. Подібні до житла зі Львова будівлі досліджені археологами у середньому Подністров’ї. У цьому ж регіоні виділено найстаріші пам’ятки празької культури, що датуються V ст. н.е.
Можливо, що до найдавнішого етапу цієї культури відноситься споруда зі Львова. У львівському житлі виявлено уламок гончарної кераміки черняхівської культури, що є ознакою ранніх поселень. Крім того, нанесений на одній з посудин орнамент у вигляді простих ліній, має аналогії на горщиках так званої «київської культури», що існувала від кін. ІІ - поч. III ст.н.е. до сер. V ст.н.е. Цей факт теж може служити певним аргументом для датування житла зі Львова раннім етапом празької культури.
Відкриття ранньослов’янського житла у Львові дозволяє інакше оцінити подібні об’єкти у сусідньому Перемишльському воєводстві Польщі. Подібною за конструктивними особливостями до львівської є житлова споруда на поселенні Бахуж у басейні Сяну. Польські дослідники бачать аналогії до неї на поселеннях довкола с. Корчак на Житомирщині. При такому підході ці пам’ятки розчленовує група західно-волинських поселень ранньослов’янського часу, для котрих є типовими житла з глиняними пічками. Більш ймовірно, що саме львівське житло є зв’язуючим елементом між пам’ятками з Подністров’я і Надсяння, і всі вони є одним спільним етнокультурним проявом.
Велику наукову вартість має це ранньослов’янське житло для вивчення найдавнішої історії Львова. На сьогодні це найдавніша достовірно слов’янська споруда з усіх, відомих археологам споруд у містах княжої доби західноукраїнського регіону. Поруч з нею досліджено господарську яму з матеріалами кінця VIII-IX ст. н.е. Матеріали Х-ХІ ст. виявлені львівськими археологами біля самого підніжжя Замкової Гори. Отже життя на цій території продовжувалося і у наступні періоди. У XII-XIII ст. тут поступово формується торгово-ремісничий район міста, що відзначався високим рівнем дерев’яної архітектури, побуту та культури, розвитком різноманітних ремесел. Традиції дерев’яної забудови території між Полтвою та підніжжям Замкової Гори інтенсивно продовжувалися у пізньому середньовіччі.
Вчені неодноразово висловлювали свої думки щодо початку Львова. Його предвісниками вважали райони Знесіння, Головська, а то й літописний Звенигород. Після відкрить на місці будівництва готелю «Золотий Лев» можна стверджувати, що початок його історії сягає V ст. н.е. і пов’язаний він з слов’янськими поселеннями над Полтвою, які звичайно ж містом не були, але без них історію Львова розглядати вже не можна.

Володимир Петегирич, «Галицька брама». №12, 1996 р.



Розвиток Княжого Львова

Археологічне відкриття під «Золотим Левом», на котре так довго чекали львів’яни, довело навіть найзапеклішим скептикам, що справжня історія нашого міста починається не з часів руїни Київської Русі, а сягає у сутінки долітописних часів та пам’ятає увесь шлях розвитку слов’янської цивілізації. Тоді то, нарешті, з’явилась нагода знову поговорити про виявлені в околиці Львова сліди кількох язичницьких святилищ, ранньослов’янських городищ, пригадати осміяні дипломованими істориками припущення Дениса Зубрицького, повернути у хронографію міста дати побудови першої вірменської святині (1183 р.) чи перебування домініканської місії 1232-1234 рр.
Розвиток міста - доволі тривалий, інерційний процес, що має свої закономірності, серед яких найпомітнішими є сприятливі геополітичні обставини та достатньо тривалий час їх чинності (хоч би кілька поколінь мешканців). Ініціативи володарів, про які найчастіше свідчать історичні документи, лише прискорювали об’єктивні еволюційні процеси.
Уявляючи місто в минулому, архітектор-урбаніст звергається до свого арсеналу аргументів, пропонує специфічну логіку, оперує зовсім не художніми - всім зрозумілими - категоріями. Інститут «Укрзахідпроект-реставрація», проводячи дослідження Львова і його найдавніших пам’яток, часом доходив до сенсаційних висновків, котрі найчастіше не сприймались всерйоз, а навіть викликали обурення апологетів «класичної» історії Львова. Цього разу археологи перевершили найсміливіші здогадки архітекторів і поглибили метрику нашого міста до 5 століття після Христа.
Чи готові ми висвітлити розвиток міста відштовхуючись від цієї дати? Авжеж! Аж тепер можна пояснити, яким чином місто, що щойно з’явилось на сторінках історичних джерел (правда, лише тих, які дійшли до нас!), виступає найголовнішим центром і невдовзі столицею могутньої європейської держави - Руського Королівства, під гербом якого виступала Україна у ХІІІ-ХІV століттях.
Для більшості істориків Львова 1381 рік є початком документального періоду історії міста. Саме тоді згоріли всі більш ранні папери магістрату. І про те, як розвивалось наше місто до цієї трагічної дати, може розповісти лише археологія, містобудівельний аналіз, скупі уривки віднайдених документів... Передісторія, скажімо, досить тривала. Як же розвивалось наше місто у часах, про які мовчать документи?
- ДОРОГА: це найперший елемент урбаністичної структури, що з’явився у львівській котловині. З Риму через Дунай (де тепер Будапешт) на карпатські перевали у верхів’ях Дунайця, Віслоки і Сяну провадив шлях, що відгалужувався на Київ, а звідти у країни Євразії. На цьому шляху часто знаходили монети римського часу, котрі вказують на його міжнародне значення і початок жвавого руху вже на початку нашої ери. Звідси ведуть генезу українські міста Сянок, Перемишль, Мостиська, Вишня, Городок, Глиняни...
Шляхи у тих часах прокладались стихійно: дотримуючись природних особливостей терену намагались обминати водні перешкоди, надто плоскі місця. Найчастіше гостинці бігли водорозділами, узбіччями гір, вижолоблюючи по декілька узвозів поряд. Впорядкованими були лише місця переправ - тут насипали греблі, будували мости чи впорядковували броди. За користування ними з подорожніх брали мито.
Саме так і мусило виникнути перше поселення на Полтві. Шлях по вул. Городоцькій опускався у долину; біля Бригідок та позаду Оперного театру були два мости, напевне сполучені греблею. Далі дорога розбігалась трьома напрямками: підніжжям Замкової гори через Знесіння на північний схід, по вул. Кривоноса попід гору Лева до Кривчицької дороги та по вул. Лисенка до Личаківської. Межею Малого Полісся та Подільської височини вони вели на схід - до Києва.
- ТОРГОВИЦЯ: Невдовзі підніжжям пагорбів Львівської котловини пробіг ще один шлях у напрямку з Галича на Червен і Белз. На перетині важливих шляхів завжди виникали торговиці. Адже тут могли зустрітись китаєць, що їхав у Ломбардію, з прусом, що поспішав до Візантії. Навіть якщо їм не судилось зустрітись, взаємні інтереси полагодив кмітливий львівський купець, що його скромне житло з п’ятого століття знайшли археологи під «Золотим Левом». Площа Ярослава Осмомисла - найперший елемент урбаністичної структури міста Лева. Торговицю на ній пам’ятають ще старші львів’яни. Напрямок Белзького шляху фіксує вул. Б.Хмельницького, а от південний напрям - на Галич - був дещо скоректований у ХІІІ столітті, він мав би лежати західніше Краківської, десь перетинаючи подвір’я Преображенської церкви.
- ЛЕВ: Виникнення назви нашого міста Д.Зубрицький пояснював несподівано, виводячи його від назви гори, сусідньої від Замкової, яка й справді не мала відношення до містобудівельної діяльності руських князів, а лише могла бути місцем поклоніння одному з численних язичницьких божків, що уявлявся в подобі могутнього царя звірів. Цей поганський кумир доповнював би число інших знайдених серед львівських гір святилищ, їх значна кількість - п’ять чи шість - свідчить про скупчення в околиці численних ранньослов’янських поселень, сліди яких і справді знайдено археологами. Такі поселення найчастіше не тіснились у обводі оборонних укріплень: у випадку військової небезпеки їхні мешканці ховались у городищах-сховищах. У мирний час ці городища виконували роль релігійних, громадських та адміністративних центрів. Тут майже не було забудови, зате достатньо місця, щоб зібратись усім мешканцям околиці разом з пожитками і малими дітками. Одне і таких городищ відкрито нещодавно поблизу музею народної архітектури - більшість їх безперечно не могла зберегтись до наших часів в умовах бурхливою розвитку міської забудови. Гора Лева була б затісна для такого городища (воно знаходилось на Замковій горі), зате в існуванні кам’яного божища-тотема, патрона нашого міста не варто б сумніватись: адже у Львові на кожному кроці побачите - хай і не дуже докладні - його копії!
- КНЯЖЕ МІСТО. Мабуть аж до рубежу ХІІ-ХІІІ століть Львів тримався осторонь політичної історії, адже репрезентували його не бундючні бояри, а непосидющі гості-купці, що об’їздили увесь світ. Таким же широким був політичний розмах Романа Мстиславича, з яким рахувались і у Візантії, і в Німеччині. Об’єднавши в одну державу Галичину і Волинь (1199 р.), майбутній «самодержець усієї Русі» мусів оцінити вдале розташування і блискучі перспективи Львова, можливо, в якомусь сенсі, аполітичність його мешканців, і призначити його для нової столиці. На протязі короткого правління Романа (1199-1205 рр.) мабуть, не вдалось втілити усього, що планувалось, але ієрархія складових частин міського організму визначилась. Для чільного об’єкту - замку володаря - обране місце, де перед тим було городище-сховище. «Поверхом нижче»- на терасах посеред схилів гори - розташувались дворища державних достойників, а в підніжжі - торгово-ремісничий посад, (лише частину існуючого на той час поселення укріплено). Така побудова міської структури вже не притаманна давньоруському містобудуванню, коли складові частини міста «доліплювались» до первісного ядра, утворюючи концентричні структури (саме за таким принципом хотів зобразити Львів О.Чоловський). У Львові осідок володаря стоїть не у центрі, а вище і осторонь повсякденного тлуму, ніби ілюструючи новий державний устрій, що його будували Романовичі.
- ПІДЗАМЧЕ. Оселі львівських міщан найтісніше скупчувались поблизу Торгової площі та досить далеко тяглись правим берегом Полтви на північ та північний схід, де забудова ставала дедалі рідшою. З численних святинь, що завжди стояли серед майданів, збереглось близько половини. Серед них окрім церков були і костел, і синагога, і, навіть, мечеть. Частина Підзамча отримала муровані укріплення, траса яких відчитується у структурі міста вздовж вулиць Гонти, Підмурної, Мулярської, Під Брамкою. Структура вулиць і площ тут дещо змінена: вулиці були колись вужчими, площі - крихітні (як пл. Звенигородська чи Вічева). На пл. Івана стоїть найдавніший збережений храм Львова, що його імовірно збудував ще Роман на честь появи на світ Данила-Івана (1201 р.). З-під храму витікав потік, що плинув через Старий Ринок (зараз відновлено цямрину криниці, що стояла на підземному вже руслі потоку) попри костел Марії Сніжної до рову перед Низьким Замком. Мури цієї дільниці міста знесено, мабуть, ще до кінця ХІV століття, а до кінця XVIII тут не вільно було будувати мурованих будинків. Назви вулиць - Підмурна, Мулярська - ніби виклик свідомому історичному непам’ятству: тут перші мури Львова!
- СТОЛИЦЯ. Минуло кілька десятиліть після загибелі Романа, коли Львовом змогли заопікуватись його нащадки. На той час на стязі Данила красувався геральдичний лев - символ найвищої лицарської доблесті, що його він заслужив ще юнаком. Нащадка теж названо Левом, рідкісним, але канонізованим християнським іменем. У середньовічній семантиці - системі символів - не було місця випадковостям: лише місто Лева могло стати столицею нової держави, що її покликані були збудувати Романовичі.
Допіру у 1247 р. Лев пошлюбив угорську королівну, хоч сватів до Буди засилали ще в 1241-му. З почестями запроваджено Констанцію до князівського палацу і надано в її розпорядження цю будівлю. Сам же князь тримав свій уряд у Низькому замку. Обидві будівлі знаходились вже на території пізнішого середмістя: палац князя - на місці монастиря оо. Домініканів (теп. - музей Історії релігії). Низький замок - розібраний у ХІХ столітті - на місці площі перед театром ім. Заньковецької. Вздовж вулиці, котра сполучала ці апартаменти, оселено іноземців зі сходу - татар та вірмен: купців та військових старшин з найманого війська (назва вулиці, замешканої вірменами, збереглась, а от «невірні» на поч. ХV століття були вигнані з Середмістя, і назва вул. Татарської незабаром змінилась на Краківську). Так завершилось формування південної сторони пл. Торгової (Ярослава Осмомисла) за традиційними ще містобудівельними засадами.
- СЕРЕДМІСТЯ. Проблеми виникнення найрепрезентативнішої частини старого міста - на перший погляд чисто наукова - завжди носила політичне забарвлення. Польські історики приписали його Казимиру, щоб піднести ролю короля-завойовника у формуванні столиці Галичини. І.Шараневич, який обгрунтував первісне розташування Успенської церкви на місці теперішньої латинської Катедри, все ж викреслив Середмістя з плану княжого Львова, бо його структура не відповідала уявленням про «ісконноруські» містобудівельні традиції, візантійським «кормчим» приписам, а передовсім - москвофільським поглядам видатного львівського історика.
Звернення галицьких князів до Європи - котре останніми роками вже не шокує ортодоксальної наукової доктрини - знайшло втілення в мистецтві, архітектурі та урбаністиці. Надання «магдебурзького» права громадам заснованих володарями міст супроводжувалось і певними реформами у їх плануванні. Середмістя, засноване Левом у 1270 році, має передову на той час у Європі модель плану, ідеологічно обгрунтовану описом Небесного Єрусалиму у Новому Заповіті, та доцільну у нових майново-юридичних стосунках.
Навколо великої прямокутної площі, до якої прямує вісім головних вулиць витичено систему прямокутних кварталів забудови, розбитих на ділянки-«парцелі» з вузьким фронтом, що виходить до громадського простору та досить протяжні у глибину. Один з наріжних кварталів займав міський храм.
Прийоми, застосовані у розбивці плану львівського Середмістя, ідентичні сілезьким, стосованим до 80-х років ХІІІ століття. Але ужита у Львові земельна міра - прут - базується не на польських, а на українських вимірах стопи. Ділянки по фронту мають два прути 15 стіп, що становить 9,25 м. За Лева витичено фронт ділянок, що виходили до пл. Ринок, вул. Руської (Солярів), Шевської (Лазенної). Після привілею Казимира з 1356 р. мешканці Середмістя опинились у привілейованому становищі порівняно з мешканцями інших дільниць міста. Це швидко призвело до подорожчання тут землі і, відтак, необхідності збільшення кількості ділянок. Саме тоді розпарцeльовано периферійні, прилеглі до міських мурів квартали, але вже мірою польського прута з ХІV століття, що становив 4,3 м. (фронт ділянки 8,6 м). Саме таке співставлення мір довжини та прийомів містобудівельної практики дало підстави наукового обгрунтування часу виникнення Середмістя. Вже до 1289 року Середмістя було надійно укріплене, бо того року татари навіть не пробували брати його штурмом, а лише тримали у облозі і труїли львів’янам воду (отже був і водогін, про котрий наступний раз знаходимо звістки лише на початку ХV століття). Військовий успіх Казимира у 1340 та 1349 рр., як можна здогадуватись з документів, зумовлений скоріше моральним упадком захисників Львова, ніж недосконалістю оборонних будівель.
ЮРІЙ-ЗМІЄБОРЕЦЬ. Одна з найсимпатичніших львівських легенд, що походить з княжої доби, стосується митрополичої катедри св. Юрія. Пагорб, на якому розташувався цей розкішний архітектурний ансамбль, мав віддавна виконувати роль форпоста на шляху до Перемишля і Кракова (саме це укріплення здобув і спалив Казимир у 1340 р.). Посвята собору натякає, що первісний храм пов’язаний з іменем короля Юрія та з піднесенням його старанням галицької єпископії до рангу митрополії всеукраїнського значення. Багата на символічні образи середньовічна фантазія зобразила Юрія витязем, який переміг дракона-змія і урівнявся з святим змієборцем. (Збереглась навіть печера, у якій жив змій). Легенда має під собою ту реальну підставу, що на зламі ХІІІ-ХІV століть Королівство Руське позбулось таки залежності від Золотої Орди, в чому заслуга перш за все Юрія Львовича.
Ось так, на протязі століття, завдяки старанням Романа, Данила, Лева та Юрія - Львів набув рис розвинутого планувально, добре укріпленого міста - столиці європейського типу, що перебрала від Києва титул «Матері городів Руських».

Роман Могитич, «Галицька брама». №12, 1996 р.



Звичаї мешканці старовинного Львова

Перша документальна згадка про Львів датується 1256 р. Заснував місто галицько-волинський князь Данило Романович і назвав його на честь сина Лева. Однак археологічні дослідження засвідчують, що поселення на місці сучасного Львова (в районі площі Старий Ринок, на території Онуфріївського монастиря, костьолу Яна Хрестителя, а також вул. Вірменської) існувало ще в XII ст., принаймні за 100 років до літописної дати.
Центром давньоруського Львова була сучасна площа Старий Ринок. Місто надійно захищали укріплення, збудовані з урахуванням природних умов - пагорбів Високого Замку та річки Полтви.
Вигідне розташування Львова на перехресті найважливіших торгових шляхів того часу зумовило його швидкий економічний розвиток. Місто стало значним центром ремесла і торгівлі. Велику роль відіграло також стратегічне положення Львова в центрі Галицько-волинського князівства, яке давало змогу швидко перекидати війська на загрозливі напрямки. В умовах майже безперервних війн із сусідніми державами це мало дуже важливе значення.
У 1272 р. князь Лев Данилович переніс столицю князівства з Галича до Львова.
Після захоплення Львова польським королем Казимиром III Великим у 1549 р. центр міста було перенесено південніше. Нове поселення будувалося за західноєвропейськими зразками: центральна площа, навколо неї житлові квартали і лінія укріплень. Так утворилося середмістя, або «місто серед мурів». Його межі окреслюємо сучасними вулицями Лесі Українки, Підвальною, Братів Рогатинців, пр. Свободи. Площа середмістя становила 56 га, а разом з укріпленнями - 50 га. Це, власне, й було місто.
Система укріплень Львова формувалася майже 500 років. Спочатку, в другій половині XIV ст., вона складалася з муру, рову і валу. Дещо пізніше було додано ще один мур, який дістав назву Низького, на відміну від першого. Високого. До міста можна було увійти через дві брами - Краківську і Галицьку, біля них через рів були перекинуті підйомні мости.
Дуже важливою частиною укріплень був Високий замок, закладений близько 1560 р. Львів мав надзвичайно велике стратегічне значення як плацдарм Польщі для походів в Україну, Росію, Молдавію. Багатство ж міста притягало погляди завойовників - татар, молдаван, турків та й власної шляхти. Все це змушувало звертати посилену увагу на зміцнення обороноздатності міста. У 1445 р. завершилося створення системи укріплень: Високий і Низький мури, глибокий рів з водою, котрий захищав місто з півночі, сходу і півдня, внутрішній рів, який знаходився між стінами, могутній оборонний вал. Високий і Низький замки.
Високий мур (8 м висоти, близько 2 м завтовшки) мав 18 (за іншими даними - 17) бойових веж і дві вже згадані брами, кожна з яких була справжнім оборонним комплексом. Усі вежі разом з прилеглою ділянкою муру були закріплені за певним ремісничим цехом. Пізніше були зроблені для пішоходів дві укріплені хвіртки - Єзуїтська і Босяцька.
Два мури захищали місто з півночі, сходу і півдня. На західній стороні був тільки один - Високий, тому що з цього боку текла Полтва. У той час це була неширока, але повновода річка з бурхливою течією і болотистими берегами. Суцільне болото, густо поросле лісом і чагарями, простягалося від сучасного пр. Свободи до лінії поштамт -університет і надійно захищало місто. З цього боку було важко підійти навіть піхоті, не кажучи вже про облогові машини й артилерію. Укріплення Львова розвивалися й далі. Додавалися нові вежі, а в XVI ст. до системи фортифікацій було введено Міський арсенал, котрий прилягав до зовнішнього боку Високого муру.
Розвиток вогнепальної зброї зробив стару систему оборони міст малопридатною. Тому вже у другій половині XVI ст. міські мури починають робити нижчими, але товстішими. Широкого застосування набувають бастіони - земляні укріплення, на яких ставилися гармати.
Використання вогнепальної зброї у вежах старої конструкції було малоефективним. Замкнений простір вежі з вузькими бійницями, розрахованими на стрільбу з лука, сильно звужував поле огляду. Під час стрільби порохові гази наповнювали вежу. Тому з XVII ст. широко застосовували бастеї - напівкруглі оборонні споруди відкритого типу. Па відміну від вежі, бастея не мала даху. Вона завершувалася відкритою площадкою, обнесеною зубцями, на якій ставилися гармати і більш легка вогнепальна зброя - гаківниці та фортечні рушниці.
У Львові бастеї були вбудовані у Низький мур. Дві з них збереглися до нашого часу - на вул. Підвальній та у підвалі буд. № 52 по вул. Братів Рогатинців. Останньою великою спорудою в системі львівських фортифікацій був Королівський арсенал (нині вул. Підвальна, 15), збудований у 40-х роках XVII ст.
Високий замок спорудив король Казимир III в 60-х роках XIV ст. Деякі вчені вважають, що його звели на фундаментах замку князя Лева, але ця думка не знайшла достатнього підтвердження. Замок був власністю короля. Його комендант - бургграф - обіймав посаду заступника королівського старости. До складу фортифікацій замку входило сім веж, укріплені брами і будинок, де був розташований гарнізон. Уже в 1495 р. він мав артилерійське озброєння. У дворі знаходилася криниця. Щоправда, води в ній не було. Доводилося возити воду знизу або брати дощову. Збудований на 500-метровій горі, до речі, в ті часи значно крутішій, аніж зараз. Високий замок здавався неприступною твердинею. Та він нею і запишався протягом майже 500 років - вперше взятий штурмом у 1648 р. козаками Максима Кривоноса.
Але неприступний за часів, коли успіх у бою вирішувався холодною зброєю, замок втратив своє бойове значення в епоху, копи з’явилася зброя вогнепальна. Постійна відсутність у державній скарбниці коштів не давала змоги не тільки переобладнати його відповідно до нових умов, озброїти додатковими гарматами, а й навіть грунтовно відремонтувати, тому після 1648 р. з нього вивели гарнізон, і в 1672 р. турки зайняли його без бою. Покинутий напризволяще, замок поступово руйнувався. Наприкінці XVIII ст. його стали розбирати, використовуючи каміння для спорудження будинків і шляхів. Остаточно його розібрали у 70-х роках XIX ст., коли насипали курган на честь 500-річчя Люблінської унії. Каміння використано на фундамент кургану. На згадку нащадкам залишився лише фрагмент південної стіни.
Окремі приміщення Високого замку служили в’язницею. У 1410 р. в його підземеллях сиділи лицарі Тевтонського ордену, взяті в полон у битві під Грюнвальдом. У 1559 р. тут деякий час перебувала нещасна Гальшка Острозька, про яку буде розповідь далі. Дві вежі служили постійною в’язницею для особливо небезпечних злочинців. При цьому суворо дотримувалися класового принципу: у Шляхетській вежі ув’язнювали шляхтичів, у Гультяйській - осіб нешляхетних станів.
Низький замок стояв на тому місці, де зараз розміщені Національний музей і театр ім. М.Заньковецької. Він займав північно-західний кут укріплень і на відміну від Високого замку входив у них органічно, становлячи їх частину. Збудований у другій половині XIV ст. з дерева, він уже 1581 р. згорів. Його відбудували знову з дерева, і тільки після пожежі 1565 р. звели кам’яні будівні. Замок мав напрочуд гарний ренесансний фасад, який виходив на сучасну вул. Театральну. До складу замку входили три вежі - Суддівська, або Шляхти, Ювелірів і Кутова, а також внутрішній рів. Суддівська вежа стояла на місці газону перед входом у Національний музей; навпроти неї на валу - Гетьманська бастея.
Оспівуючи середньовічний Львів, польський поет С.Кльонович писав про Низький замок, що його вежі впираються в небо, а підвали спускаються у пекло. Оскільки вежа Шляхти називалася так тому, що використовувалася як в’язниця для шляхтичів, а в замку була надзвичайна сирість (поряд тече Полтва), то поетична метафора не дуже перебільшувала справжній стан речей.
У 1557 р. король Сигізмунд І Старий підписав у Низькому замку документ, згідно з яким спадковість королівської влади в Польщі скасовувалася - цей акт мав величезний вплив на подальший хід історії країни. Король ставав виборним, і це поклало край усім спробам створення абсолютної монархії, відкрило дорогу «золотій шляхетській вольності», інакше кажучи, безмежному шляхетському свавіллю.
У 1704 р. після взяття Львова у Низькому замку мешкав шведський король Карл XII. У XVIII ст. Низький замок поступово перетворився на руїни. Його почали розбирати, і вже 1802 р. на його місці був пустир, який нічим не нагадував про колишню велич. Укріплення Львова витримали 24 облоги - і жодного разу місто не було взяте штурмом. Укріплення знесли наприкінці XVIII - на початку XIX ст.
За межами укріплень простягалися території Галицького і Краківського передмість. До складу останнього увійшов і давньоруський Львів. Площа Галицького передмістя становила 150 га. Краківського - 100 га. Такий адміністративний поділ міста зберігався до 1787 р.
На початку червня 1527 р. Львів був повністю знищений жахливою пожежею - літо було сухе і спекотне, дув дуже сильний вітер. Досить було малої іскри в одній із львівських пивоварень, щоб від усього міста зосталися тільки ратуша і один будинок у передмісті. На переконання львів’ян, він зберігся завдяки заступництву Богородиці і згодом був оточений релігійним шануванням. Його розібрали тільки у 1786 р.
Вогонь знищив кам’яні укріплення, зокрема Галицьку браму з усім артилерійським озброєнням. На храмах поплавилися дзвони. Вітер заніс палаючі головешки на Високий замок, де спалахнула і згоріла одна з веж. А звідси недогарки полетіли на село Знесіння, і воно вигоріло дощенту.
Судячи з усього, тут мало місце явище, яке в XX ст. назвали «вогняним вихором». При загорянні дерев’яних будинків температура ставала дуже високою. Це викликало різкий перепад атмосферного тиску і рух повітряних потоків, котрі ще більше роздмухували полум’я.
У 1540 р. Рада міста заборонила дерев’яне будівництво у середмісті. На жаль, цієї постанови не завжди дотримувались (традиційно у Львові). Значна частина будинків, особливо у єврейській дільниці, як і раніше, будувалася з дерева, що аж ніяк не сприяло протипожежній безпеці. І все ж наприкінці XVI ст. більшість будинків середмістя була кам’яною. Так вони і дійшли до нас, хоча й значно перебудовані, з повністю зміненим внутрішнім плануванням.
Отже, впродовж тривалого часу будинки Львова були дерев’яними або фахверковими (Фахверк-подвійний дерев’яний каркас, заповнений камінням або цеглою) спорудженими у готичному стилі. Дахи були гонтові, а пізніше - черепичні. У XIV - першій половині XVI ст. всі будинки були одноповерховими. Загалом треба зазначити, що саме поняття «поверх» з’являється тільки в епоху Відродження. До цього часу чітке розмежування будинку в горизонтальній площині на однакових рівнях було невідоме. Кожний великий середньовічний будинок - це лабіринт прибудов, ходів, переходів, які з’єднували частини будинку, розташовані на різних рівнях.
Мабуть, найбільш поширеним типом будинку львівського середмістя був триповерховий будинок з трьома вікнами на поверсі. Такий тип був обов’язковим на Ринку. На прилеглих вулицях могли споруджувати оселі і з більшою кількістю вікон.
Треба сказати, що мати власний будинок у середмісті могла тільки дуже багата людина. Мури не давали місту рости, а тому чимало коштувала земля, дорогим був і будівельний матеріал - камінь, цегла. Власний будинок - показник міцного становища людини у суспільстві.
Господар зазвичай займав другий поверх. Якщо придивитися до розташування вікон по фасаду, то впадає в вічі несиметричність - два і одне. Двоє вікон мала світлиця, одне - спальня. У глибині будинку знаходилися інші житлові та підсобні приміщення, часто - молитовня.
Стеля не була такою, до якої ми звикай, тобто гладкою. Вздовж неї розташовувались масивні дерев’яні сволоки, котрі прикрашали різьбленими малюнками, написами, а іноді й розписами. Такі стелі ще збереглись у деяких будинках на пл. Ринок.
Стіни були нетиньковані - цей звичай з’явився набагато пізніше. Їх завішували килимами. Але в ті часи килим не прилягав до стіни щільно, а висів на певній відстані від неї. Це створювало додатковий повітряний прошарок, який зовсім не був зайвим у холодних кам’яницях. Бо ж зазвичай приміщення опалювалося камінами. Безумовно, палаючий камін створює затишок, але обігріває кімнату погано.
У багатьох львівських будинках використовувався гіпокауст - система повітряного огрівання. У підвалі стояла двокамерна піч. У нижній камері палали дрова, нагріваючи каміння, складене у верхній камері. Гаряче повітря від розпечених каменів ішло по трубах на всі поверхи. Залишки гіпокаусту знайдено в будинках на пл. Ринок і вул. Вірменській.
Повернімося до інтер’єру типового львівського будинку. Меблі були солідними, важкими, здебільшого дубовими, пишно оздобленими різьбленням. Це - столи, стільці, довгі скрині, які ставили під стінами. У скринях зберігали білизну, водночас вони служили лавами. Столи застелювали скатертинами з коштовних східних тканин або килимами. Спеціальними покривалами застелювали лавки й підвіконня.
Стільці свідчили про багатство господаря, були дуже гарними, дорогими, проте з одним недоліком - на них було незручно сидіти, позаяк вони мали невигідну конструкцію. Іноді м’які стільці оббивали курдибаном - особливим сортом шкіри, позолоченої та розфарбованої, прикрашеної тисненими візерунками.
Підлогу покривали килими, переважно східного походження: турецькі, перські, узбецькі, туркменські. Це теж був показник заможності власника.
У великих шафах стояв посуд. Був він найчастіше олов’яним, нерідко срібним. Зауважимо, що в той час, у XVII ст., олово коштувало трішки дешевше, ніж срібло. Посуд прикрашали різьбленими малюнками. Поряд з металевим посудом стояв скляний або кришталевий. Скло часто було кольоровим. У найбагатших траплялися і фарфорові чашечки. Це була величезна рідкість - адже порцеляну привозили з Китаю.
На камінах або на столах ставили годинник. Час він показував не дуже точно, та цього від нього і не вимагалося. Завдання годинника - зайвий раз підкреслити заможність власника, бо годинник сам по собі був великою рідкістю. Тому їх прикрашали емаллю, скульптурними зображеннями, а їхні корпуси робили з бронзи або позолоченого дерева.
Значна увага приділялась освітленню. Ми звикли асоціювати середньовічне освітлення зі свічками. І це так, світили свічками, але якими? Віск коштував дуже дорого, тому навіть багаті люди вживали воскові свічки досить економмо, надаючи перевагу звичайним лойовим. Широко вживали олійні світильники, які підвішували до стелі. З метою підсилення освітлення використовували своєрідні рефлектори - бляшані латунні пластини з угнутою і відполірованою центральною частиною,   нижній частині було спеціальне гніздо, в яке вставляли свічку так, що полум’я знаходилося проти полірованої поверхні, яка і підсилювала освітлення.
На стінах висіли картини і портрети. У Львові надавали перевагу італійському і голландському живопису. Картини згадуються у кожному заповіті заможного городянина. Так само, як і книги. Книгу у Львов любили і шанували, і бібліотека в кілька десятків, а то й сотень томів рідкістю не була. Бібліотека відомого міщанина Яна Алембека (правильно-Альнпек, помер 1656 р.) налічувала 1200 томів.
Так виглядало житло власника будинку. Але одна родина рідко коли займала будинок повністю. Його приміщення здавали в оренду. І тут про жодні вигоди й мови не було. Безліч комірчин різного розміру, в яких тулилися ті, хто змушений був наймати квартиру, хоча назвати це приміщення квартирою навряд чи можна. Існував спеціальний термін - «пивничний», тобто той, хто мешкає у пивниці (підвалі). Зазвичай орендар у тій же комірчині мав і майстерню. Можна уявити собі як жилося такому ремісникові. У його житлі не було килимів - хіба ще якийсь дешевий килимок на підлозі. Лавки і стіл - з нефарбованого дерева. Посуд глиняний, та й того небагато. Освітлювалася кімната лойовою свічкою або просто каганцем. Подвір’я у львівських будинках були малі. Здебільшого в них стояли різні хижки - склади або помешкання.
Санітарні умови середньовічного Львова годі й критикувати. Сміття викидали просто на вулицю. Каналізації не було. Щоправда, на Ринку зробили стічні канави. Передбачалися вони і в інших кварталах, при чому обов’язки асенізатора мав виконувати міський кат зі своїми помічниками. Але оскільки цієї роботи ніхто від нього не вимагав, то він її і не робив.
Однак вряди-годи асенізацію проводили, вивозили нечистоти, за що платили 8 грошів від діжки. Кілька разів на рік очищували тюрми, за що платили 2 злотих.
За чистотою Ринку повинна була стежити спеціальна особа - старший пургант. У його розпорядженні були сезонні помічники, пара волів, помічник візника, йому повинен був допомагати кат. Для виконання цих робіт пургант використовував арештантів. Узимку вони очищали від льоду стічні канави, згрібали сніг, влітку збирали нечистоти грязюку. Зазначимо, що на підтримання чистоти на Ринку виділялися гроші, але куди вони йшли, сказати важко. Арештантів за роботу тільки годували, іноді давали 3-4 гроші. На немощених вулицях брьохалася в болоті свині, блукали кози і телята. До речі, свійських тварин у місті тримали аж до кінця XIX ст. Так, у 1888 р. у Львові було 1130 корів, 2 кози, 302 свині, 1752 коні і 3717 собак.
Антисанітарні умови створювали сприятливий грунт для епідемій. І вони Львів не оминали. За 450 років, з XIV до середини XVIII ст., у Львові зареєстрована 51 епідемія, причому фіксувалися тільки ті, котрі тривали не менше року. Особливо страшним було так зване чорне чотириріччя (1620-1625), коли у Львові вимерло 2/5 населення. Медицина, зокрема діагностика, залишалась на дуже низькому рівні. Тому під поняттям «моровиця» розуміли і чуму, і холеру, і тиф, і віспу.
Коли починалася епідемія, хто тільки міг, тікав з міста. Біднота, що не мала куди і за що втікати, залишалась у місті. І часто лікувалась тим, що по шию закопувалась у гній. Це тоді вважалось універсальними ліками від «моровиці». Звичайно, лікарі у Львові були. Але, по-перше, їхніми послугами могли користуватися лише вибрані, а по-друге, їхня кваліфікація була невисокою. Бідноті лишалися шпиталі - св. Духа, св. Станіслава, св. Лазаря. Від сучасних медичних установ вони різнилися тим, що були не тільки лікарнями, а й притулками для старих, калік, бездомних. Звичайно, всіх бажаючих обслужити вони не могли.
У зв’язку зі сказаним парадоксальним є факт, що львів’яни приділяли велику увагу особистій гігієні. З XIV ст. у Львові діяло кілька лазень. Продукція цеху миловарів користувалась великим попитом, можливо тому, що ввозити мило у Львів (крім так званого грецького) суворо заборонялося. Миловари виготовляли мило білого, чорного, зеленого і блакитного кольорів, а піна була білою. Вони ж виробляли пудру і помаду, які користувалися не меншим попитом, ніж зараз, причому не тільки у жінок, а й у чоловіків.
Розповідь про побут львів’ян буде неповною, якщо не сказати, що вони їли.
Як і всюди в епоху середньовіччя, основу меню становило зерно, крупи, овочі. М’ясо було досить дорогим - заможний городянин їв його 1-2 рази на тиждень. Значно більше вживалося риби, яка замінювала м’ясо, особливо під час постів, а вони охоплювали більше ніж півроку. В наш час може видатися дивним, що Львів діставав великі прибутки від торгівлі соленою рибою. На території передмість було багато рибних ставків, звичайно, приватних. Але торгівля рибою велася тільки через посередництво міста, яке контролювало її якість. З величезного переліку львівських товарів тільки два (!) їх види мали гарантію якості - міське клеймо: кубики воску і діжки з соленою рибою. А діжка в той час була мірою ваги (460 кг), і лихо тому купцеві, у чиїй діжці виявилася б хоч одна зіпсована риба!
Хліба у Львові вживали багато. Існували окремі цехи пекарів білого і чорного хліба.
Великою популярністю користувалися овочі - капуста, буряки, огірки, часник, цибуля.
Окремо треба сказати про приправи. До епохи хрестових походів майже вся Європа не знала прянощів (перець, мускат, шафран, кориця тощо). Присмачували їжу селітрою, значно дешевшою від солі. Сіль у середньовіччі була продуктом дорогим - адже на всю Європу існувало лише кілька її родовищ. І мабуть, саме з цим пов’язана стара прикмета: розсипати сіль - до сварки.
Хрестові походи познайомили європейців з прянощами, прищепили смак до них, але... дороги, якими ці товари завозилися на Захід, були перекриті турками. Тому не дивно, що звичайний чорний перець на ринках Західної Європи коштував удвічі дорожче від золота.
Постає запитання: а до чого тут Львів? Належить зауважити, що він був одним з небагатьох міст, через які прянощі, що входини до переліку так званих східних товарів, потрапляли в Європу. Східними називали товари, які привозили з країн Близького та Далекого Сходу: прянощі, дорогоцінне каміння, високоякісну індійську та перську холодну зброю, китайські шовки, індійські мусліни, перську парчу.
Львів мав, як говорили в той час, виключне право складу на східні товари. Це була система законів і постанов, котра в цілому виглядала так: всі східні товари мали бути продані тільки у Львові, тільки львів’янам і тільки за тими цінами, які встановив Львів. Порушення права складу каралося конфіскацією каравану. Неважко зрозуміти, що кілька львівських купців зосереджували у себе маси дорогоцінних товарів, які потім з величезним зиском перепродувалися на Захід.
Прянощі коштували у Львові недорого і були доступні для особистого споживання. Львівські кухарі виготовляли різноманітні підливки і соуси.
Цукор у Львові, як і по всій Європі, був на той час великою рідкістю - його привозили з Азії, а згодом з Америки. Тому потреби великої кількості ласунів задовольнялися медом.
Їжа більшості львів’ян була бідною і одноманітною - борщ, каша (вівсяна, гречана, житня), змащена конопляною або лляною олією, риба, іноді шматок дешевого м’яса.
Значну увагу у Львові приділяли питву. Можна сказати, що тут більше пили, ніж їли, що загалом було характерним для того часу.
Львівські городяни мали виключне право на виробництво і продаж горілки в радіусі трьох миль від центру міста. Спочатку її робили мало - була дуже дорога, але з часом збільшили виробництво. Найкращою вважалася цитварна, доброю -ганусова. Найдорожчими були цукрова і «адамашкова». Великою популярністю користувалися також імбирна і корична. Але горілки у Львові в ХVІ-ХVII ст. вживали мало і виробляли її головно на продаж за межі міста. Перевага надавалася винам - грецьким, угорським, італійським, іспанським, яких у Львів привозили чимало. Пили вино і власного виробництва. На сучасній вул. Лисенка, на Клепарові росли виноградники. Виноград переважно був низької якості - і грунт не той, і сонця замало, але для виготовлення домашнього вина годився.
Як і у всіх слов’янських землях, в Галичині серед любителів звеселювальних напоїв великою популярністю користувався мед. Звичайний бджолиний мед переварювали з горілкою, додаючи ягоди. Готовий мед розливали у діжки, які закопували в землю - інакше могли полопатися обручі. Витримувався він кілька років, після чого його можна було розливати у пляшки.
Але найбільш популярним напоєм у Львові, без сумніву, було пиво. Про його якість можна судити з того, що львівське пиво експортувалося в країну, яку пивом не здивуєш, - у Баварію. Його везли туди на волах шість тижнів, і в дорозі воно не псувалося. Цікаво, чи витримало б такий іспит сучасне бочкове пиво?
Пиво мав право варити будь-який громадянин Львова, але тільки для власного вжитку і не більше як протягом однієї-двох діб. За цим пильно стежив цех пивоварів і медоварів, котрий мав монопольне право на торгівлю пивом. Пізніше, у XVIII ст., цього правила не дотримувалися.
Пристрасть до пива була предметом своєрідного рекету, як це зафіксовано у судових документах: один із львівських рурмайстрів, тобто керівник водогону, мав звичку перекривати доступ води туди, де, за його даними, варили пиво або мед, і погоджувався відкрити воду тільки після сплати 3 грошів.
Неконтрольоване вживання звеселювальних напоїв часто ставало причиною скандалів і бійок. І тоді втручалася львівська міська сторожа - ціпаки. Назва ця походила від їхньої основної зброї - важкого бойового ціпа, окутого залізом.
Ціпаки носили блакитний одяг з червоною облямівкою і олов’яними гудзиками, а на головах - ковпаки з чорного ведмежого хутра. На ковпаках були бляхи з гербом міста.
Ціпаків було 24. Формально їхнім основним завданням була нічна охорона міських брам - по 12 чоловіків на кожну. Але фактично вони виконували функції міської поліції. Вони служили за річним контрактом. Це була організація, пов’язана круговою порукою («один за всіх, всі за одного»). Стати її членом можна було тільки тоді, коли звільнялася вакансія, причому було необхідне поручництво старших. Ціпаки заробляли свій хліб нелегко. Бо не тільки п’яних доводилося вгамовувати. І виступи низів міста треба придушувати, і втихомирювати бійки між учнями єзуїтської колегії і кафедральної школи, і припиняти єврейські погроми...
Крім ціпаків, за порядком у місті стежили чотири гайдуки - особиста охорона бургомістра. Їх посилали всюди, де була потрібна озброєна охорона або очікувався опір.
Судові вироки виконував кат. У середньовіччі уникали вживання слів, пов’язаних зі смертю. Кат мав дуже виразне прізвисько, яке стало офіційним терміном - «Малодобрий». Посада його оплачувалася непогано - він діставав 8 злотих на рік, мав частку в торгових митах, житло на валу. За кожну екзекуцію він діставав окрему платню: за бичування - 6 грошів, за тортури - 15-24 гроші, за відрубування голови - 8-18 грошів. Та ще подарунки від тих, над ким виконувалися вироки.
І все ж на цю посаду охочих було небагато. Загальна ненависть і презирство робили нестерпним життя не тільки ката, а й усіх його родичів.
Як і всі середньовічні міста, Львів мав свій герб - крокуючого лева у фортечній брамі. Вперше його зображення зустрічається на міській печатці 1559 року. У 1526 р. указом короля Сигізмунда Старого вживання зображення крокуючого «руського лева» було заборонене. Лева стали зображувати піднятим на задніх папах, згідно з правилами західноєвропейської геральдики. З бігом часу герб зазнавав змін, до нього робилися додатки. Зокрема, у 1586 р. папа Сикст V подарував Львову частину свого герба - три пагорби з восьмипроменевою зіркою над ними.
Розваг у львів’ян було небагато, іноді влаштовувалося щось на зразок театральних вистав просто неба. Виступали музиканти, співаки. Великою популярністю користувалися азартні ігри - кості, карти, але не бракувало й любителів шахів та шашок. Багато уболівальників збирали щорічні змагання зі стрільби. Загроза нападу татар, молдаван та й власної шляхти вимагала постійної бойової готовності. Кожен мешканець міста повинен був захищати його, бо найманий гарнізон коштував дорого, та й покладатися на нього можна було не завжди. Тому у Львові ще в XV ст. було створене Стрілецьке братство. Членами його могли бути тільки католики. Українцям дозволялося брати участь в обороні міста, але стати членами братства - ні. Євреї ж взагалі до оборони не допускалися, зате сплачували спеціальний податок.
Члени братства повинні були постійно вправлятися у стрільбі з лука, а пізніше - з вогнепальної зброї. Щороку влаштовувалися змагання, які були своєрідним іспитом. Переможець оголошувався «курковим королем» («курек», тобто півень, - емблема братства), на рік звільнявся від податків. Влаштовувалася урочиста процесія. На чолі її вели барана з пофарбованими рогами і вовною, посипаною золотим піском - приз за четверте місце. За ним несли на списі третій приз - штуку дорогого сукна вартістю в 21 злотий. Чотири м’ясники в білих сорочках і фартухах вели вола з позолоченими рогами (другий приз). За ними їхав курковий король у королівських шатах зі срібним позолоченим кубком у руці - першим призом. Як бачимо, матеріальне заохочення досить вдало поєднувалося з моральним.
Один філософ сказав, що обов’язковими ознаками цивілізації є шинок, тюрма і кладовище. Не вдаючись у розгляд самого твердження, зауважимо, що з цього погляду Львів був дуже цивілізованим містом, було тут багато і шинків, і в’язниць, і кладовищ.
За середньовічними поглядами, покійника треба було ховати в освяченій землі. Це, звичайно, не стосувалося самогубців, а в окремих випадках - і страчених за вироком суду. Жертв численних епідемій зазвичай вивозили далеко за місто.
Освяченою землею вважалася тільки земля навколо храму. Тому тут і виникали кладовища. У середмісті Львова (на площі в 56 га) їх було сім, разом з монастирськими. Багатих ховали у криптах (підземеллях) храмів, бідноті ж було добре і біля храму. На цвинтарі кафедрального собору існували фамільні гробниці.
Зрозуміло, що головну роль при похованні відігравала конфесійна ознака - католиків ховали при католицьких храмах, православних і вірмен - на кладовищах Успенської церкви і Вірменського собору. Євреї мали кладовище не в середмісті, а на тому місці, де зараз знаходиться Краківський ринок. Воно існувало з кінця XIV ст. до початку 40-х років XX ст., коли було знищене гітлерівцями.
Зараз важко судити про зовнішній вигляд львівських кладовищ ХІV-ХVІІІ ст. Намогильного горбка не було. Кам’яні плити великого розміру клали на засипану могилу, щільно притуляючи одна до одної, - адже місця було дуже мало. Плити виготовляли переважно з пісковику, іноді з мармуру. На них вирізьблювали ім’я небіжчика, епітафію, у верхній частині - рельєфне зображення хреста на Голгофі, а знизу - череп і схрещені кістки.
При похованні у храмі труну опускали у підземелля не закопуючи. Над цим місцем ставили пам’ятник, який звичайно зображував сплячу людину. Виготовлялися вони з бронзи, мармуру, алебастру. Такі статуї зараз можна бачити у кафедральному соборі, костьолах єзуїтів і домініканців.
У ті часи в усій Європі існував звичай прибивати до торця домовини портрет небіжчика - так званий натрунний. Після похорону портрет вішали в храмі. Тепер зразки натрунних портретів можна побачити у колекціях Львівського історичного музею та Львівської картинної галереї, де їх зберігається близько десяти. Портрети ці писали на блясі, іноді на дереві. Нам невідомі прізвища художників, але це були майстри високого класу. Портрети і зараз вражають тонким психологізмом, яскравими барвами.
Про пам’ятники єврейського кладовища ми можемо судити тільки з нечисленних малюнків. Це були вузькі вертикальні кам’яні плити, встановлені досить близько одна від одної. На кожній такій плиті, крім прізвища та епітафії, вміщувалася ще особлива емблема, яка давала змогу встановити, хто лежить у могилі -духовна особа, лікар чи купець, дівчина чи заміжня жінка.
Розташування кладовищ безпосередньо в житлових кварталах було серйозною загрозою здоров’ю людей. Вода підземних потоків, котрих було чимало в середмісті, розмиваючи кладовища, потрапляла в криниці, з яких брала воду більша частина населення міста. В храмах, особливо влітку, іноді було просто неможливо стояти через сморід.
У 1785 р. за розпорядженням імператора Йосифа II церковні кладовища були ліквідовані. Могили навколо храмів підлягали знесенню. Крипти мали бути звільнені від домовин, і ховати в них заборонялося. Львівські власті не поспішали виконувати наказ імператора, аж поки з’явився повторний, який достатньо прозоро натякав на наслідки непослуху. І тоді закипіла робота. Здійснювалася вона досить-таки нецивілізованими методами. Домовини витягали з крипт, вантажили на вози і вивозили за місто, де звалювали в ями. Звичайно, не виключалася і можливість перепоховання на одному з новостворених кладовищ. Їх було організовано чотири за кількістю дільниць міста. Личаківське кладовище обслуговувало східну частину міста і середмістя; Стрийське - південну; Городоцьке - західну; Жовківське, або Папарівка, - північну. Ці кладовища, крім Личаківського, зараз не існують. Місце Стрийського кладовища зайняли житлові квартали і частково - Стрийський парк, Городоцького - житлові квартали і частково - Привокзальний ринок. На місці Папарівки знаходиться вокзал Підзамче. Личаківське збереглося внаслідок того, що тут ховали заможних жителів середмістя і аристократію.
Таким, у загальних рисах, був побут львів’ян у середні віки. Як бачимо, романтики небагато - значно більше тяжкої повсякденної роботи, нестатків, постійного відчуття небезпеки.

Борис Мельник



Кожна вулиця міста Лева - інша історія

У 2001 р. вийшла з друку книжка історика Бориса Мельника «Довідник перейменувань вулиць і площ Львова» - підсумок багаторічної праці Бориса Васильовича. Книга унікальна тим, що в ній автор подає всі назви вулиць і площ Львова, які вдалося віднайти в архівних документах. Як виявилося, зробити це було доволі складно. Тож саме про цю нелегку працю і про «Довідник...» розмовляємо з львівським істориком.
- Борисе Васильовичу, така скрупульозна робота, яку здійснили Ви, не вдавалося нікому. Розкажіть, будь ласка, з чого все розпочалося...
- Коли прийшов на роботу в обласний архів, а було це в 1959 році, виявив проблему невідповідності нових і старих назв вулиць. Список включав назви вулиць польського періоду. Але ж у історії Львова були різні періоди. Список був не лише неповним, але й неточним. Натомість мене цікавило, коли саме виникла назва. Власне, цим і почав займатися. І в цьому мене підтримувала завідуюча відділом архіву Людмила Романівна Грабко, яка побачила, що для мене це не забавка, а серйозна справа. Тож керівники запропонували, аби я склав такий довідник перейменувань, адже схожої розвідки раніше не було. Тож ми з пані Людмилою взялися до роботи... Щоправда, в старих довідниках міста були лише списки нещодавно перейменованих вулиць... Ми ж робили це в інших масштабах: збирали всі відомі назви кожної вулиці. Водночас встановлювали так звані координати (початок і кінець) і дату виникнення назви. А для цього довелося пройтися всіма вулицями Львова, яких на той час було понад 1200! Уже працюючи в історичному музеї, не полишав роботи. Людмила Грабко, чудовий знавець архівних фондів, щоразу підказувала, де можна віднайти ті чи інші документи. І щоразу в проект книжки вносили зміни, які всі шість разів пані Людмила передруковувала на машинці! І от у 1971 році текст був готовий. Ознайомившись із ним, відповідні чиновники попередили: якщо хочете бачити книжку виданою типографським способом, викиньте назви вулиць окупаційного періоду (1941 - 1944 роки) Львова, якщо не погоджуєтеся, довідник вийде обмеженим тиражем із написом: «Для службового користування». Ми не погодилися. Тому книжка вийшла тиражем у 500 примірників. Нині - це бібліографічна рідкість. Інколи її крадуть один в одного поважні городяни. Адже вона може знадобитися в багатьох ситуаціях, навіть зекономити державні гроші. От вам простий приклад. Планують будувати багатоповерховий будинок. Для цього потрібна геологічна розвідка. Таку розвідку проводили, але в документах польського періоду фігурують старі назви вулиць, і будівельники не можуть визначити, про яку саме йдеться. Отож із нашого довідника можна дізнатися про стару назву і врешті зекономити дуже великі гроші... А потім книжка лежала, я вносив у цей примірник відповідні корективи, адже назви змінювалися. І от врешті десь п’ять років тому зробив остаточний варіант «Довідника...», який мав вийти в комплекті із моєю книжкою «Вулицями старовинного Львова». Це сталося у 2000-му році.

Вісім «променів» Львова

- Борисе Васильовичу, спробуємо помандрувати вулицями нашого міста, точніше, 8-ма шляхами, які відходять від Львова, або ж «променями», як Ви називаєте їх у своїй книжці «Вулицями старовинного Львова».
- Нині від Львова відходять 8 шляхів. Колись, щоправда, їх було більше, частина зникла. І ті вісім шляхів не були рівноцінними за значенням. Всі вони спочатку пролягали лісами та полями, були немощеними. Згодом почали «обростати» будинками і перетворилися на вулиці. Але, як і раніше, вони прямують на чотири сторони світу, з’єднуючи міста, держави... Тож вулиці Замарстинівська, Богдана Хмельницького, Личаківська, Зелена, Стрийська, Кульпарківська, Городоцька, Тараса Шевченка - колишні дороги, своєрідні промені, що відходять від Львова, які врешті перетворилися на вулиці з такими ж назвами. Вулиця Городоцька - шлях на Городок, Тараса Шевченка (колишня Янівська) провадила до Янева, вулицю Богдана Хмельницького у XIII столітті називали Волинською дорогою, з 1944-го Жовківська - пряма дорога на Жовкву тощо. Загалом вулиці Замарстинівська, Клепарівська, Кульпарківська, Персенківка, Знесіння та інші - колишні міські села (було їх у власності міста-феодала Львова 18). Селяни працювали на місто. Точніше - на керівників міської ради та суду, яким належала вся влада у Львові. І лише у 1933 році перші чотири названі місцевості стали складовою Львова.
- Чи відома історія назв цих місцевостей, а згодом - вулиць?
- Замарстинів заселений віддавна - із часів Данила Галицького. Так, у першій літописній згадці про Львів йдеться про Белзькі поля. Так називали землі, які тяглися вздовж лівобережжя Полтви - між сучасними вулицями Замарстинівською та Клепарівською. У 1389 році львівський міщанин Ян Зомерштейн заклав на площі у 12 ланів (приблизно 300 га) маєток. Згідно з тогочасною традицією, його назвали Зомерштейнгофом («двір Зомерштейна»). Місцева вимова перетворила його на Замарстинів. Офіційною назва вулиці стала у 1871 р. У ХVІІ-ХІХ ст. це була вулиця Мурованого мосту. Загалом це завжди був район бідноти. Коли ж Замарстинів купив шляхтич Братковський, замарстинівці стали кріпаками. А за часів гітлерівської окупації квартали Замарстинова були відокремлені від міста колючим дротом, їх перетворили на єврейське гетто (тут фашисти знищили 136 тисяч осіб).

Вулиця Городоцька - перший брукований тракт

- А яка вулиця у Львові найдовша?
- Городоцька. Нині її довжина - 7,5 кілометра. Складалася вона з трьох окремих частин, кожна з яких має свою історію. Найдавніша частина вулиці - від пл. Торгової до початку вул. Т.Шевченка. В документах вона фігурує під назвою «Західної вулиці проти Кракова» (1507 р.). У 1570 р. її вже називали вулицею Святої Анни, що походила від назви костелу Святої Анни, який капітально перебудований, і стоїть на розі вулиць Городоцької і Т.Шевченка. Збудували цей храм на місці вбитих міською сторожею повсталих кравецьких підмайстрів під час сутички 1491-го року. Спочатку тут встановили хрест, а у 1504 р. - невеликий дерев’яний костел св. Анни як символ милосердя, що став цеховим костелом кравців. Двічі його спалювали. Сучасного ж вигляду споруда набула наприкінці ХVІІІ століття. Вулиця Св. Анни належала до Краківського передмістя і була дуже заселеною (здебільшого - українцями). Більшість населення становила біднота. Власне, перший удар татар чи інших нападників витримували саме ці мешканці, адже багатії жили в середмісті під захистом потужних укріплень. Наприкінці ж XIX ст. вулиця змінилася - місто зростало, і колишнє передмістя перетворилося на центр. Тут уже будували багатоповерхівки, які здебільшого належали єврейській буржуазії. З 1871 року змінилася й назва вулиці. Відтоді на честь двох польських королів її називали Казимирівською. Тут були магазини, невеликі готелі... Частину вулиці від розвилки до вул. Боберського називали Городецькою. Назва виникла порівняно пізно - наприкінці XVIII ст. Спочатку мала назви Широка, Краківська дорога (напрямок на Краків), а в період економічного занепаду Львова (XVIII ст.) - лише до Городка. Це був перший брукований тракт у Львові. Власне, вулиця була важливою торговою артерією. Суттєво збільшилося її значення після відкриття у 1861 році залізниці «Львів-Перемишль». У 1879 році по вулиці пустили кінний трамвай, а у 1908 - 1909 рр. - електричний. Ще на початку останньої чверті XIX ст. вул. Городоцька (особливо з правого боку) була не надто заселеною. Приблизно на тому місці, де нині починається вулиця Марка Вовчка, наприкінці XIX ст. було Городоцьке джерело та водоймища. Третю частина вулиці - від вулиці І.Боберського до межі міста - називали Богданівкою. Назва походила від однойменного фільварку родини львівських вірмен Богдановичів (XVI ст.). Лише в 1933 р. район, який здавна був робітничим, адже саме тут були підприємства: хлібозавод «Меркурій» (нині - хлібозавод №1), завод сільськогосподарських машин (нині - «Львівхімсільгоспмаш»), кілька деревообробних підприємств,- увійшов до складу вулиці Городоцької. Маленькі одноповерхові будиночки, вузькі немощені вулиці - все це свідчило про низький матеріальний статок мешканців району. Щоправда, не всіх. Були тут і багатші оселі залізничників - привілейованої частини робітничого класу.

А винуваті податки...

- Чому виникла потреба називати вулиці?
- Насамперед йдеться про вимоги економіки: необхідно було збирати податки з мешканців міста. Але назви вулиць, які згодом влада офіційно затверджувала, - творчість мешканців міста. Інакше й не могло бути. Але варто зважити на те, що вулиці середньовічного Львова суттєво відрізнялися від того, що нині ми розуміємо під цим поняттям (будинки по обидва боки дороги). У ті часи вулиця швидше відповідала сучасному поняттю квартал, тобто права або ліва частина вулиці й усі прилеглі до неї бокові вулички. Згодом - по два боки. Це було поселення, причому, будинки зводили без будь-якого плану. Щоправда, існували певні закони, наприклад, будинок не мав би заступати світло сусідньому тощо. Лише у 1871 р. міська влада впорядкувала бічні вулички, відповідно, кожну з них якось назвали. Причому тоді вже в цьому була нагальна потреба. Скажімо, повертається городянин із гостини чи з шинку додому на вулицю «Жулкєвська п’ята направо» -такою була офіційна тодішня назва (тепер - Богдана Хмельницького). Відлік провадили від центру міста. Після доброї забави можна й помилитися (четверта, чи третя)! Окрім цього, та ж вулиця мала такі ж відгалуження наліво. Господині однієї із вулиць, що відходять від вулиці Богдана Хмельницького, славилися смачними огірками. Тож вулицю називали Огірковою, яка є й донині. Або ж, до прикладу, від пр. Чорновола відходить вулиця Медова (Мйодова, 1871 р.). Ця назва виникла, бо внизу, ближче до нинішнього пр. Чорновола (колишні назви 700-річчя Львова (1956 р.), Пелтевна (1871 р.), тобто - вздовж річки Полтви, Пелтев-штрассе (1943 р.) - була медоситня, на якій викачували мед. Тож, як кажуть, сам Бог велів так її називати. А ще на той час (1686 р.) була  дорога «За оленем» (польською «Дрога «За Єлєнєм»). Назва відповідала місцезнаходженню будинку, що був за іншим (донині він не зберігся), на якому було зображення оленя. Нині це вулиця Друкарська. Загалом кожна сучасна вулиця колись була поділена на частини, кожна з яких мала свої назви. Згодом відбувалося їх злиття.

Кожна влада хазяйнувала по-своєму

- Борисе Васильовичу, чим можна пояснити перейменування вулиць у 1930-х роках, адже це був напевне не політичний крок?
- Справді, від 1933 року вулиці перейменовували. Причиною стало приєднання до Львова таких місцевостей, як: Клепарів, Кульпарків, Замарстинів, Знесіння тощо. Про це йшлося в постанові кабінету міністрів Польщі. Аби уникнути повторення назв вулиць, влада змушена була деякі перейменувати.
- Борисе Васильовичу, найбільше перейменувань зазнали вулиці у часи незалежної України. Чи щось схоже завжди відбувалося у Львові після зміни політичної влади?
- Справді, перейменували понад тисячу вулиць. Нині у нашому місті - близько 1300 вулиць. І з’ясувати, де саме є вулиця, важко. Щоправда, перейменування центральних вулиць і проспектів - справа доречна. До прикладу, проспект Свободи. Точніше, частину проспекту з парними номерами будинків за часів радянської влади називали проспектом Леніна, за гітлерівців - Адольф Гітлеррінг. Але, на мою думку, перейменування за радянських часів вул. 1-го Травня (1940 р.) на пр. Леніна - одне з найменш доречних. Хоча воно запам’ятається як перше перейменування вулиць за радянських часів. Точніше, це злиття - двох вулиць: один бік проспекту був вулицею Легіонів, інший - Гетьманською. Недоречним, вважаю, і перейменування вул. Академічної на пр. Т.Шевченка, яке відбулося у 1955 році завдяки тодішньому заступнику голови міськвиконкому у Львові Терентію Новаку. Адже таку гарну назву «Академічна» вулиця дістала ще у 1871 році - Академіцка (при Польщі), такою ж була і при гітлерівцях - Академіштрассе. Називати вулицю проспектом, довжина якого 100 метрів, трохи дивакувате. Тож і нині львів’яни називають її Академічною. Для мене завжди було загадкою, чому одну назву вулиці мешканці сприймають, іншу - ні. Такою ж є доля вулиці Мазепи, колишньої вулиці імені міста Печ, хоча вулицею Мазепи вона була ще у 1936 році. Топольною називалася вже в радянські часи (1945 р.). Коли ж нині запитаєте, де є вулиця Мазепи, вас не зрозуміють. Топольна - найвдаліша назва, тому й, мабуть, люди її пам’ятають. А щодо іншої, яка була наступною у 1981 році, сміх та й годі. Вулиця імені міста Печ - придумають же! Називаючи вулицю забули, що назва мала б бути короткою і точною. Попри те, яким є її походження. У цьому випадку назва складається із кількох слів! Причиною стало те, що в угорському місті Печ є Львівська вулиця, а як назвати у Львові вулицю на знак вдячності? Печською не назвете. Мудрували-мудрували розумні голови і додумалися...
- Як ставилися до перейменувань поляки, австріяки?
- Поляки теж здійснювали вагомі перейменування вулиць, здебільшого - політичного характеру. Щоправда, політикою можна вважати все (навіть коли вулицю називають іменем письменника чи композитора). В основному це стосувалося дат повстання (20-річчя) чи учасників поляків-визволителів за незалежність Польщі. Австріяки частіше впорядковували назви вулиць. І політикою, на відміну від інших, не дуже переймалися.
- А що цікавого розкажете про площі Львова?
- Площа Івана Франка загалом не має до площі жодного стосунку. Адже будинки пронумеровано, як на вулицях, а не по колу, як на площі. Та й акту, який би назвав цю територію площею, не існує. Це, власне, самодіяльність водіїв трамваїв (треба якось назвати зупинку). А розширення біля Стрийського ринку в 1938 році назвали пляцом Прусса на честь поручника Богуслава Прусса. Таку назву можна почути й нині.
- А яка найстарша вулиця у нашому місті?
- Назва тієї вулиці не збереглася. Але нині її називають вулицею Богдана Хмельницького, їй взагалі стільки ж років, скільки й Львову. У XIII ст. вона мала назву Волинський шлях. Площа Ринок з’явилася вже згодом (друга половина XIV ст.), згодом - Краківська, Галицька...

Львівські черехи вивозили у Париж

- Чи є у Львові вулиці з цікавими назвами?
- Звичайно. Є навіть такі, які мають лише назву, але на них немає жодного будинку. Це стосується вулиці Архімова. Пліт, що веде до вулиці Бернардинів, і є вулицею Архімова, тобто лише бічні фасади будинків, вхід до яких - з інших вулиць. Існує вуличка Дмитра Детька (між вулицями Богдана Хмельницького та Замарстинівською), на яку виходять тільки бічні фасади будинків і утворюють вулицю Д.Детька. На жаль, такі парадокси у Львові присутні, бо цим ніхто не цікавився і не цікавиться... А причина - у тому, що ця вулиця колись була довшою. А ще є вулиця Черемхова. Хоча правдива назва її Черехова. Це одна з бічних вуличок Варшавської.  В 1990-х роках добралися і до неї. Але оскільки нікому не спало на думку поцікавитися, чому у неї така назва, то й вирішили дописати одну літеру, і вулицю назвали Черемховою. Виявляється, саме в цих місцях росли цілі гаї черехів, які рясно родили. Черехи - великі солодкі, смачні ягоди, гібрид вишні і черешні, що утворилися природним шляхом - перехресним запилюванням. Причому ці дерева росли лише у Львові. Про них знали у Європі й у ХVІІІ ст. плоди возили у Париж. У мене, до речі, й нині на городі росте така череха і гарно щороку родить.
- Чи збереглася хоча б одна вулиця з початковою назвою?
- Це вулиця Краківська. Хоча спершу її називали по-іншому - Татарською, Поганською, Сарацинською (назви існували паралельно). Вулицю Галицьку ніколи не перейменовували.
- Яка вулиця перероджувалася найбільше разів?
-Театральна. Вона складалася з кількох вулиць. Врешті-решт, її назвали Театральною, і то... перейменували. Спочатку у 1916-му вона отримала назву Рутовського (на честь віце-президента Львова), потім - Театральна і вже після смерті Рутовського (1922 р.) - знову Рутовського.
- Борисе Васильовичу, спасибі за цікаву мандрівку вулицями Львова, Оскільки сучасні назви вулиць розповідають нам швидше про історію незалежної України, то про історію нашого міста можна дізнатися з «Довідника...», в якому - історія древнього Львова, Спасибі Вам за нього.

Розмовляла Оксана Посольська, «Ратуша», №26 (1238),         23-30 червня 2005 р.


Магдебурзьке право у Львові

У Львові перші німецькі поселенці з’явилися в XIII ст. Припускають, що вони заселили південну частину міста над річкою Полтвою, де і постав новий міський осередок з центром на теперішньому Старому Ринку.
Приєднавши до своїх володінь Галичину, Казимир ІІІ відкриває дорогу широкому напливу німецьких колоністів і протегує розповсюдження німецького права в цих землях. З другої половини XIV ст. у Львівській землі починається масова колонізація села на німецькому праві, яка тривала до XVI ст. Хоч в окрузі Львова чи не єдиними мешканцями німецького походження були солтиси (сільські старости), вони мали певний вплив на життя регіону, що й відобразилось у місцевій топоніміці, де й досі збереглася низка німецьких назв - Замарстинів (Sommerstein), Клепарів (Klopper), Кульпарків (Goldberg) тощо.
Загалом німецька колонізація все ж була спрямована на міста. Особливо багато німецьких колоністів осідали у великих містах, таких як Львів, де вони становили кістяк патриціату (щоправда, лише на так званому німецькому етапі історії міста, в XIV - на початку XVI ст., згодом відбувалось їх спольщення та асиміляція). Саме чисельність та значимість німецьких поселенців у Львові дали право М.Грушевському констатувати: «З кінця XIV ст. Львів, наприклад, - се чисто німецьке місто (говорячи саме про привілейоване місто, а не про його передмістя), і такий був він все XV ст. і навіть частину XVI, а тим часом він в сім часі - культурний центр України, митрополія механіків (ремісників)».
Вплив німецьких колоністів у Львові в XIV-XV ст. був таким значним, що в офіційних документах вживалася німецька мова, і назва міста часто-густо подавалась на німецький кшталт. Так, німецька назва Львова використовувалась у грамоті князя Юрія ІІ від 1334 р., де місто назване Lemburg, та в низці інших документів XIV ст. Але це всього лиш одна із форм назви міста. У документі Владислава Ягайла, де Львову підтверджується магдебурзьке право (1 жовтня 1389 р.), теж вживається назва Lemburg, але поруч із нею - «civitas nostra Leona». Крім того, трапляється в документах форма Lamburg. У документах Владислава Ягайла від 25 березня 1426 р. та 14 травня 1427 р. вживається конструкція «civitas nostra Lamburgensis alias Leopoliensis», що, очевидно, фіксувало перехідний період у становленні використовуваної в документах форми назви міста.
Німецька колонізація супроводжувалася запровадженням магдебурзького права, однак не була єдиною причиною цього процесу. Надання містам магдебурзького права свідчило про їх значний економічний розвиток і про формування міщанства як стану. Міщани потребували певного правового забезпечення своїх прав, а отже й органів, які б такі права відстоювали. Як уже зазначалось, найпоказовішим з цієї точки зору був Львів - найбільше місто України XIV-XVI ст. Першим збереженим привілеєм на магдебурзьке право для Львова є грамота Казимира ІІІ 1356 року, однак, документ 1352 року фіксує, що маєтки під Львовом «даровані визначному мужеві Бертольду, колишньому львівському війтові, їхньому дідові, великим володарем, блаженної пам’яті Львом, князем Русі, за його вірну службу», а це означає, що у Львові були елементи міського самоврядування за німецьким зразком не пізніше, як за часів Льва Даниловича.
Міський магістрат Львова складався з ради і лави. Якщо лава виконувала здебільшого судові функції, то рада була органом адміністративним, хоч нечіткість законодавства часто призводила до перекривання сфер діяльності ради і лави.
Функції ради були досить різноманітними: крім посередницької діяльності між загальнодержавними установами та міщанами, вона здійснювала поліцейський нагляд у місті, розподіляла міські грунти, здавала в оренду прибутки і міське майно, встановлювала мита, такси на продукти споживання, затверджувала всілякі громадянські угоди стосовно майна, вирішувала суперечки, які не потребували притягнення до справи свідків, опікувалася вдовами та сиротами міста, затверджувала вибори цехмістрів тощо.
Однією з важливих і відповідальних функцій ради була опікунська. Король делегував магістратам міст право і обов’язок опікуватись сиротами, затверджуючи це, як правило, окремими привілеями, хоч саме ця функція передбачалась самим магдебурзьким правом як таким. Так, привілей, наданий Львову Яном Казимиром 13 листопада 1666 р., зазначав: «…наказуємо і розпоряджаємось, а саме, щоб кожного року, у перший день виборів урядовців міста, той раєцький магістрат Львова вічними часами хай вибере, іменує й урочистим вибором запише двох райців з грона магістрату на патронів сиріт та доглядачів, інспекторів та цензорів опікунів будь-якого походження статусу і нації…». Окрім того, в постанові для користі сиріт і збереження їхніх статків визначався особливий порядок їхньої участи у судових процесах: «…Львівському раєцькому магістрату серйозно наказуємо, щоб справи і судові дії всіх сиріт вирішив, присудив і визначив скороченим і стисненим процесом, без будь-яких відтермінувань і вилучень, не в судовому порядку і без форми звичайного процесу, зберігаючи видатки і витрати сиріт…»
Ось як узагальнено писав про обов’язки ради правник XVI ст. Бартоломей Гроїцький: «Обов’язком Ради й бурмистрів є принаймні раз на тиждень або завжди в разі необхідности збиратися до ратуші, щоб радитися про добро громади й запобігати шкодам; залагоджувати й розсуджувати всілякі суперечки, вишукувати способи, щоб їжа й напої в місті не були дорогими, а перекупників, які порушуватимуть розпорядження радців та їхні спільні ухвали, карати, оскільки через те велика дорожнеча буває. Крім цього, вони мають наглядати за пекарями, різниками й шинкарями, запобігаючи ошуканствам у мірах і вагах під час продажу їжі, напоїв та інших товарів. Рада також має запобігати сваркам у місті, боронити від кривд сиріт та вдів і викорінювати шкідливі й небезпечні ігри, як то: нарди, кості й таке інше, негідне. Кожного року рада мусить звітуватись про всі міські прибутки перед старшими й найзначнішими людьми з громади».
Деякі привілеї Львова були унікальними в українському контексті, однак характерними для низки європейських міст. Прикладом є привілей Владислава ІІІ від 17 липня 1444 р., за яким Львів одержував право ловити по всій руській землі злочинців, вбивць та злодіїв, спроваджувати до міста і вже тут їх судити і карати. Незадовго до цього, 3 червня 1444 р. подібний привілей отримав Краків (жодне інше місто Корони не удостоїлось такої честі). Однак, це право Львова поширювалось лише на руські землі, а Кракова - на всі землі Корони. Привілеї, ідентичні до згаданих вище, були доволі поширені в німецьких землях, де магдебурзьке право мало давніші та міцніші традиції. Зокрема, подібні документи були видані Регенсбургові (1310 р.), Любеку (1374 р.), Дінкельсбілю (1435 р.) тощо.
Важливою практикою діяльності міської ради була регуляція співжиття національних громад міста. У 1444 р. король встановлює залежність від міської влади всіх купців, що прибувають до Львова: греків, вірмен, сарацинів, євреїв та представників усіх інших національностей та віросповідань. Щоправда, лише 1460 р. львівський староста визнає це право міського суду. Як бачимо, особливою чіткістю і обов’язковістю існуюча в державі правова система не відзначалась. Отже, юрисдикції львівського магістрату з XV ст. безпосередньо підлягали іноземні купці, що проїжджали через місто або тимчасово перебували в ньому. Італійці ж, які провадили зі Львовом широку торгівлю, мали в місті свого консула («Messopero Petrus Italicus de Ansaldo, heres Likostomi, consul Francorum»).
Однією з найважливіших функцій ради було прийняття до міського права (ius civile). Львівське громадянство міг набути повнолітній чоловік, законно народжений, пристойної поведінки, християнин. Міське право надавалось лише на підставі рекомендаційних листів «Littera recommendatoriae» або «Litterae mansionis et conservatoriae», які засвідчували походження пошукувача громадянства і видавались місцевою канцелярією чи старостинським урядом того міста чи села, звідки він прибув до Львова. Були випадки, і далеко не поодинокі, коли набуття міських прав відбувалось без такого документу, але тільки у тому разі, якщо пошукувач зобов’язувався представити свідчення до обумовленої дати, а за дотримання даного слова мали поручитись кілька львів’ян.
Громадянство у Львові не було спадковим. Навіть народжені в місті особи мали із досягненням повноліття формально набути право міщанства. І лише представники дуже славних або давніх львівських родин не подавали до магістрату листа про своє походження. Міське право не могли отримати неодружені молодики. З 1411 р. вони мали сплачувати місту спеціальний податок vectigal taurinum (bykowe в люстрації XVI ст.).
Радники (райці, consules) відзначалися особливими почестями і за самим своїм становищем отримували титул шляхетних. У 1538 р. члени львівської ради набули титул Speсtabilis et famatus Dominus (видатний і славний пан), який проіснував до 1662 р., коли Львів отримав нові прерогативи висування депутатів до сейму і підписання королівської елекції; тоді радники стали іменуватись Nobilis et Spectabilis Dominus (відомий і видатний пан), а лавники Nobilis et Honoratus (відомий і почесний), члени гміни - Honoratus (почесний). Якщо радник або лавник був доктором медицини або філософії, то до його титулу Honoratus додавалось спочатку слово egregiur, а докторів права величали Nobilis et Clarissimus.
Хоч радник і не отримував грошової платні безпосередньо за виконання своїх обов’язків, оскільки ця посада була почесною, однак і не платив жодних податків від свого нерухомого майна, ні королівських, ні, тим паче, міських. Зокрема, львівські урядовці були звільнені від повинності надавати гостьові кімнати. Правда, у випадку великої нерухомої власності радника намагались обмежити неоподатковану частину, як правило, до будинку, в якому сам радник мешкав, але і це було істотно.
Крім того, урядовці отримували на свята подарунки, найчастіше провізією. Коли одружувався сам радник чи його син, або коли йшла заміж його донька, вони отримували від ради міста цінні подарунки. Про розмір цих дарів можемо судити з того факту, що в середині XVII ст. приймається рішення, що відведені на шлюби витрати ради не повинні перевищувати 60 злотих на одного обдарованого.
Рада засідала постійно в певні дні тижня. Головуючий поміж радниками називався проконсулом, президентом чи найчастіше бурмистром. У Львові було три проконсули, які виконували свої обов’язки по черзі: рік поділявся на чотири частини, протягом яких бурмистри почергово головували у раді. Цей період називався каденцією даного проконсула. У кінці року кожен бурмистер мав скласти перед радою звіт щодо витрачених ним коштів. На церемоніалі вибору радників, бурмистер (proconsul senior) зі згоди ради представляв старості трьох членів (з числа шести consules residentes), щоб староста обрав одного з них королівським бурмистром (proconsul regius). Саме його каденція була першою в році. З інших двох поспільство обирало одного своїм бурмистром (proconsul communitatis), а третій з них ставав бурмистром панів радних (proconsul dominorum consulum). Проконсули мали право самі вирішувати окремі суперечки і чинити суд, іноді в себе вдома, таким чином в документах часто фігурує суд проконсульський (officium proconsulare) на відміну від суду радників (officium consulare).
Зустрічається в документах і така посадова особа, як сеньйор (Senior). Одного із річних консулів обирали сеньйором на цілий рік, таким чином забезпечувалась постійність авторитету у магістраті при змінності бурмистрів протягом року. Він був представником міста перед вищою державною владою і перед королем, саме через нього подавались прохання і апеляції до королівської канцелярії. Окрім того, сеньйор мав привілей і в самому магістраті: якщо при виборі чиновників траплялась рівність голосів, його голос вважався подвійним.
Вибори членів магістрату відбувались за певною чіткою схемою і встановленим в даному місті ритуалом. У Львові, як одному з найповажніших міст держави, це виглядало особливо урочисто. Після виборів рада присягала на вірність громаді перед королівськими комісарами. (Така присяга, причому не лише райців, але й інших міських урядовців, була загальною традицією у містах середньовічної Європи). Присягу читав писар ради. Далі староста в супроводі двох консулів ішов у Вірменську церкву для прийняття присяги старійшин вірменів. Минулорічна рада звітувала про витрати, після чого обирались лонгерії. Наступного дня бурмистри приймали присягу новообраних цехмістрів.
Поступово формується кілька могутніх родин, які прибрали управління містом у свої руки. Скажімо, Вольф Шольц (XVI ст.) був радником і бурмистром, його син - війтом, а два зяті і три родичі засідали в раді. «Рада переходить від аристократичної форми правління до олігархії».
Боротьба поспільства, однак, не припиняється, хоч спершу не є такою енергійною, щоб змінити перебіг подій. І лише нова хвиля невдоволення, яка зростає вже в 1576 р., привела до певних змін. Після низки перипетій і судової тяганини 25 травня 1577 р. король Стефан Баторій видав у Мальборку постанову, якою затвердив довічність уряду радників та їхнє виключне право на маєтності Сихів та Зубра, які закуплені були з фондів радєцької каси; громада натомість осягнула своє представництво у вигляді інституції Quadragintavirat-у (Колегії 40 мужів), який складався з 20 представників купецтва та 20 представників від ремісників. Але вони не увійшли до складу міського уряду, не мали ніякої реальної влади і були тільки контролюючим органом, без згоди якого не можна було провести ніяких важливих змін у міському господарстві. Очолював колегію регент (famatus regent honoratae communitatis), або так званий маршал.
Що стосується Львова, то ще одним певним успіхом громади було встановлення фінансового контролю в формі спеціальної комісії (лонгерії), до складу якої мали входити представники ради, 4 лавники, 6 представників міської громади та евентуально представник короля. Перед цією лонгерією рада мала звітувати про використання громадських коштів.
Лаву очолював війт. Ознакою війтівської влади у Львові був срібний скіпетр, з яким війт зобов’язаний був з’являтись на всіх міських урочистостях. Як випливає з грамоти Казимира ІІІ, спершу війт був чи не основною особою в системі самоврядних органів міста. Але з часом статус його радикально змінюється.
Грамотою 1378 р. Владислав Ягайло надав львівським міщанам право вибору війта: «...Передаємо і даруємо дарунком вічно та непорушно уряд війта магдебурзького права у Львові й оплати, до цього уряду належні, для тримання, володіння та у користування згаданому нашому містові Львову... Хочемо також, щоб згадані міщани з нашого відома вибрали своїх райців, й вищезгадані райці нами мають бути затверджені. Потім обрані райці мають вибрати із свого грона війта, якого хочуть, коли і стільки разів, як їхній волі сподобається...»
Однак цей привілей так і не був впроваджений у життя. 29 вересня 1388 р. у Любліні Владислав ІІ підтвердив згаданий привілей з уточненнями: радники мають обирати війта - особу «відому і поважну», а «з цього війтівського уряду і його прибутків нам і нашій величності повинні відступати вічними часами два денарія, також хочемо призначити постійно людину при збиранні і підсумуванні (прибутків); а третій денарій цього війтівського уряду для користі та покращення мурів нашого міста і для (потреб) його жителів повинен відступатися відтепер і навічно». Дана грамота повністю була підтверджена Сигізмундом І грамотою, виданою у Вільні 2 липня 1541 р.
Першим обраним війтом став А.Зоммерштайн (Andreas Sommerstein), котрий збудував недалеко від мурів міста велику садибу, яку німці спершу називали Sommersteinhof, згодом ця назва трансформувалась в Замарстинів.
Під владою війта перебувала лава - судовий орган міста. За нормами магдебурзького права війтові заборонялось виносити вирок без узгодження з лавниками. Про первинну організацію львівської лави немає точних відомостей. Перша офіційна згадка про львівських лавників у документах, які до нас дійшли, міститься в привілеї Казимира ІІІ від 28 грудня 1360 р.
Лавники обирались у Львові довічно, що відповідало нормам магдебурзького права. Практично кожен мешканець міста після 21 року міг стати лавником. Проте цю посаду не могла обійняти жінка, а також чоловік не сповна розуму, лунатик, німий, сліпий, глухий, проклятий, виволаний, відступник від християнської віри, єврей, неодружений чи незаконно народжений.
У Львові законом 1661 р. було встановлено, що лавником міг бути обраний якщо не член Колегії 40 мужів, то лише доктор права, медицини чи філософії, або ж міський писар чи синдик.
Крім судової влади лава мала право провадити слідство. Її члени складали заповіти і ділили майно померлого, подаючи своє рішення на затвердження раді тощо. До речі, тестаменти, як усталений документ, поширились на польських та українських теренах лише у XV ст. Вони вписувались спершу у книги ради, а потім у книги лавничого суду, і нині є важливим джерелом вивчення історії міст і міського самоврядування.
Особисті права лавників були практично такі ж, як і радників. Вони отримували щорічний пай із земельної власности лави, судові податі та штрафи, також частку від кожного новоприбулого члена гміни.
Лавничий уряд мав свою окрему канцелярію, своїх писарів. Результатом діяльности лавників є збережені до наших днів численні судові книги «Inducta et protocolla officii civilis scabinalis».
Судова влада у містах була представлена судами різного роду. Це перш за все бурграфський великий суд (Burgrabialia seu magna), який збирався три рази на рік. У Львові, як і в Кракові, на місці бурграфа був бурмистер, або хтось із радників, призначений бурмистром, а на місті солтиса - війт. За два тижні до початку суду його оголошували, і щонайменше як за три дні до нього судді мали познайомитись із справою. Бурграфський суд вирішував найважливіші справи, що були у компетенції міських властей: напади на дорогах, наїзди на будинки, узаконення продажу і купівлі майна, майнові та боргові позови, дії проти релігії та церкви тощо. Цей суд мав право приймати рішення про вигнання злочинця з громади.
Два рази на місяць засідав гайний суд (Gajony wylozony, Iudicia exposita bannita). Він розглядав справи про успадкування майна, боргів, майнових кривд, суперечки про рухоме і нерухоме майно, утверджував дарчі записи тощо.
Поточний суд (Potrzebny sad, Iudicia necessaria bannita), що розглядав в основному справи по заповітах, збирався три рази на тиждень. Складався він щонайменше з двох-трьох присяжних і війта. Для розгляду справ між міщанами та іноземцями скликався Гостинний суд (Sad goscinny, Opportuna vel hospitum bannita) у складі не менше як трьох лавників. Щоденно засідав так званий Гарячий суд (Gorace prawo, Ardua criminalis seu manualis facti), для розгляду справ осіб, що були затримані на місці злочину (причому суд мав відбутися не пізніше, як за 24 години після його скоєння і проходив за скороченою процедурою: злочинець не мав права на апеляцію і не міг бути випущеним під заставу).
Головним управителем при міському господарстві був так званий господар, або, іншими словами, люнар, шафар, прокуратор. Його обирала рада з-поміж Колегії 40 мужів. Ні радники, ні війт не мали права втручатись у сферу його діяльності під загрозою штрафу в 100 гривен. Спершу влада шафара практично збігалася з владою регента: він видавав квити, без яких неможливими були грошові операції. Але згодом шафар став лише помічником регента. Прокуратор, як міський чиновник отримував у Львові платню 20-50 злотих.
Правоохоронцем у місті був інстигатор. Він був зобов’язаний не допускати галасу під час судів у ратуші, видавати позови, збирати судові штрафи, забезпечувати присутність сторін на судовому процесі і самому бути там; кожної п’ятниці він мав пред’являти суддям реєстр судових рішень. Влада інстигатора часом ставала обтяжливою для громади. З підсиленням влади регента інстигатор став його помічником.
Одним із важливих і шанованих міських чиновників був писар ради (notarius actorum Officii Consularis), якого часом називали просто міським писарем (scriba civitatis). Він мусив володіти кількома мовами, мати правничу освіту. Писаря зобов’язувала відповідна присяга. Окремого писаря мала і лава (інколи ці посади суміщалися).
Маючи широкі повноваження, писар мусив нести особливу відповідальність перед законом за правопорушення і злочини: його могли звільнити з посади, позбавити міського громадянства; писареві, котрий зробив хибний запис, відрубували руку, якщо ж він сфальшував магістратські книги, то його карали вогнем.
Такими в загальних рисах були принципи самоврядної організації нашого міста, що відіграла чималу роль в його історії. Саме завдяки магдебурзькому праву у Львові утверджувались демократичні традиції, правова культура, елементи толерантності. Воно було одним з найважливіших чинників інтеграції міста до європейської спільноти. Водночас, саме через вивчення функціонування німецького права у Львові можна якнайкраще прослідкувати споконвічний мультикультуралізм міста.

З книги: Тетяна Гошко «Нариси з історії магдебурзького права в Україні XIV - поч. XVII ст. - Львів: Афіша, 2002.



Львівські роди

Рід Алємбеків (Alembek)
У другій половині XVI ст. з німецького міста Фрибург (тепер Фрайбург) прибув до Львова Ян Алємбек (†1588). Згодом ще його син Ян по різному писав своє прізвище: Альнпек, Альнпех, Альпехт, Альмпек, Альмпех, Аллємбеге, Аллємбек. Ян обжився та увійшов до барвистої громади міста, одружився з донькою відомих та заслужених львівських міщан Катериною Вольфовіч. Мали вони трьох синів: Яна, Фридерика та Марціна. Славу родові приніс найстарший син Ян.
Ян Алємбек (†1636) вчився на аптекаря у Вроцлаві (1582-1586). Після смерті батька співпрацював із львівським аптекарем Ярошем Ведельським (Hieronim Witemberger). Згодом здобував освіту в італійському місті Падуя. Після повернення до Львова у 1597 році з причини майнових родинних непорозумінь опинився у в’язниці. Як член Quadra-gintavirat (Рада сорока - дорадчий орган при Раді міста. - Прим. Ред.) та посол громади до короля у 1602 р. виступив представником та оборонцем львівської громади щодо її прав та обов’язків проти львівського патриція, який намагався узурпувати владу. Ці події закінчилися для нього втратою міських прав, подвійним ув’язненням та нелегкими судовими процесами з містом.
Лише декрет Сигізмунда ІІІ Ваза у 1607 р. повернув йому міське громадянство. Пізніше він був довголітнім радником та бургомістром Львова. Як бургомістр спричинився до колонізації приміських територій, дбав про добро міста та охорону довколишніх лісів, про поліпшення стану доріг та вулиць.
Служив місту своїми великими знаннями, зокрема і різних мов. Свою фахову освіту аптекаря застосовував у боротьбі з мором, під час якого у 1623 р. все ж втратив свою дружину Анну та доньку Катерину.
Добре освічений, з молодих літ товаришував з пером, був вродженим гуманістом, любив поезію і, окрім того, увійшов до історії як хронолог.
Завжди умів поділити час на працю фахову і громадську, не забуваючи при тому історичні та літературні студії. Серед залишеного великого літературного спадку особливу увагу слід звернути на перший історичний опис Львова «Topographia civitatis Leopolitane», написаний для Георга Брауна (Бруйона), видавця-географа з Дортмунда. Ця праця 1603-1605 рр. залишилася чи не єдиним джерелом опису життя Львова того часу, бо інші міські книги були втрачені у численних пожежах.
Окрім аптеки, Ян Алємбек провадив і купецькі справи, він доробився чималого маєтку, який залишив трьом своїм синам та доньці: священикові Фридерику - доктору богослов’я, Валер’янові - доктору медицини, сину Аврелію та Зузанні, дружині краківського міщанина Станіслава Брикнера. Брати Яна, Марцін і Фридерик Алємбеки вивчились у Львові на золотарів. Марцін прославив львівське ремесло у Саксонії, де став відомим завдяки своїй обдарованості та праці на замовлення для цісаря. Фридерик прославляв львівське золотарство в Англії, де, правдоподібно, і помер.
Один із синів Яна, Валер’ян Аламбек (†1676) навчався у Кракові. У 1634 р. отримав ступінь бакалавра, а у 1638 ступінь магістра. У 1638 р. став професором математики та філософії Академії у Замості. У 1646-1648 рр. навчався у місті Падуя, де здобув ступінь доктора медицини. У 1650-1652 рр. був на посаді ректора академії у Замості. У 1653 р. повернувся до Львова. Згодом виконував обов’язки правника, радника та війта, вирішуючи родинні суперечки львівських міщан. З огляду на чудову вимову та вченість увійшов до складу делегатів на переговори у справах закінчення облоги Львова Богданом Хмельницьким. Був власником найбільшої на той час приватної колекції книжок. Одружився у 1653 р. у Львові з Казимирою Хаберман. Король Міхал Корибут Вишневецький призначив його лікарем королівського двору.
Людвик Валер’ян Алємбек, син Валер’яна, був останнім відомим з роду Алємбеків, навчався у Кракові, у 1682 р. отримав ступінь бакалавра, у 1684 магістра філософії і як доктор медицини повернувся до Львова. Ян ІІІ Собєскі призначив його своїм лікарем та ординатором лікарні Боніфатрів (1695) на нижньому Личакові у Львові.

Рід Боїмів (Boym)
Немає сьогодні львів’янина, який би не знав Боїмів та їх портретів на стінах каплиці біля львівської римо-католицької катедри, прекрасної пам’ятки львівської архітектури.
Угорець Д’єрдь Боїм (†1617) прибув до Польщі з королем Стефаном Баторієм, одружився з Ядвігою Ніжньовскою та увійшов до середовища багатих львівських міщан і радників. Чоловіки трьох наступних поколінь Боїмів своїм другим ім’ям мали Д’єрдь. Перший син народжений у Львові, Павло Д’єрдь Боїм (1581-1641) початкову освіту здобував вдома, під наглядом вчителя Томаша Карча (†1609), що згодом став львівським радним.
Медичний фах здобув у місті Падуя. Там же, у 1600 р., як доктор філософії та медицини був юридичним представником артистичного факультету. З 1613 р. мешкав вже у Львові, де виконував обов’язки економа (урядовця) лікарні при костелі св. Духа, після якого залишилась лише назва площі.
У 1620-1641 рр. був радним, від 1627 р. виконував обов’язки війта. Окрім лікарської практики, провадив також торгівлю. З судових документів щодо суперечок з його конкурентом з Гданська Яном Томсоном відомо, що до Гданська, відповідно до контракту князя Яреми Вишневецького, він продавав соду, а також вивозив збіжжя.
Помер між 4 а 14 грудня 1641 р. Його «Д’єрдська» кам’яниця була поблизу монастиря єзуїтів. З заповіту Павла Боїма видно, що в хвилині його смерті жили ще: сивоволоса мати і дружина Дорота (†1644), донька Катерина Гізина та шестеро синів: найстаршому не надали спадщини, бо спричинився до великих фінансових втрат через свою недбалість; Павло, доктор медицини, Міхал - єзуїт, Міколай та Ян - купці, Венедикт Павло - єзуїт. Павло Д’єрдь Боїм просив похоронити його у збудованій батьком родинній каплиці на цвинтарі біля катедри. У тій каплиці, що є прекрасною пам’яткою пізнього ренесансу, на зовнішній стіні ще збереглись портрети Д’єрдя та Ядвіги, батьків Павла. Всередині каплиці є портрети Д’єрдя (батька), Павла, віленського війта та інших членів родини разом з надписами на кам’яних таблицях. На жаль, велика родина Боїмів дуже швидко згасла.

Рід Корняктів (Korneades)
Корнякти прибули до Львова у XVI столітті. Родина походила з грецького острова Крит, правдоподібно не належала до шляхти, хоча і використовували герб Круціні (Crucini). По різному також писали своє прізвище: Korniat, Korneadi, Korneades, Carneadi, Coretho, Carinacto, Kornyath. Були надзвичайно підприємливі та дуже багаті. Багатство відкривало перед ними усі двері. Перший Корнякт, який замешкав у Львові, був Михаїл, старший брат Константа. Михаїл доробився значного маєтку на торгівлі вином. Помер у 1563 р. без потомства, залишаючи свій маєток Константу. Існує припущення, що до збільшення багатства Корняктів спричинились великі суми, позичені від недовго пануючого деспотичного господаря Молдови грека з Криту Якуба Базиліка, який панував у 1561-1563 рр.
Констант Корнякт (1520-1603) мав понад двадцять років, коли був вже заможним купцем у Константинополі. Кілька років потому переїхав до Волохії, де виконував функції скарбничого в уряді молдовського господаря Александра Лапушняну. Александр Лапушняну панував у 1552-1561 рр. та 1564-1568 рр., проводячи пропольську політику. Приятельські відносини з господарями Молдови Констант підтримував до самої смерті. Як людина, що мала чималий капітал, неодноразово надавав господарям високі позики. Наприклад, у 1575 р. молдовський господар Петро Кулявий, володар і купці сушавські заборгували Константу Корнякту майже 12 тисяч талярів (зайве нагадувати, що золотом).
Від 1560 р. Констант Корнякт все частіше мешкав у Львові. Однак відомо, що упродовж довгих років він не був улюбленцем львівських радних, хоча і був власником трьох будинків у Львові. Можливо не останню роль відігравала заздрість до його великого багатства, яке забезпечувало йому економічну та правову опіку польських королів. Був найбагатшою людиною у Львові і з погордою ставився до львівських патриціїв. Статки свої зробив на торгівлі грецькими винами, бавовною, молдовським медом, шкірою, хутром і сукном.
Торгував Корнякт і на території Туреччини, Німеччини. Крім того, як це було тоді модно, займався кредитуванням, позичаючи великі суми шляхті, яка часто хотіла жити понад свої фінансові можливості.
12 лютого 1571 р. король Сигізмунд ІІ Август нобілітував Константа Корнякта. У 1571-1583 рр. Констант Корнякт збирав усе «руське мито», займався цим добре та фахово, однак цій «посаді» завдячував позикам, наданим польським королям. Стефан Баторій, який дбав про інтереси держави та намагався не входити у великі борги, перебрав у 1583 р. усе руське мито безпосередньо до прибутків держави.
Констант Корнякт був одним з найвідоміших меценатів львівської архітектури часів ренесансу. Його послугами користувались відомі італійські архітектори Павло Римлянин та Петро Красовський. Потрохи відбудовувалась Львівська ратуша, яка після пожежі у 1527 р. збереглась лише до рівня партеру. Більшість кам’яниць будувалось на широту трьох вікон, Корнякт натомість збудував собі кам’яницю шириною на шість вікон, на зразок королівської резиденції на площі Ринок 6, яка згодом стала власністю Собєскіх. Допоміг містові коштами при побудові вежі «Корнякта» біля Волоської церкви, і то двічі, бо перша завалилась під час будівництва. Сьогодні вона вже не відіграє своєї оборонної функції, не існує вже міських мурів, у які ця вежа була вбудована.
Констант Корнякт був ревним сповідником православ’я. Не перешкоджало це йому у добрих відносинах з єзуїтами. Після смерті волоського господаря Александра Лапушняну взяв на себе обов’язок опіки над розбудовою Волоської церкви, захищав руські права перед католицькою владою міста, за що у 1590 р. був прийнятим до Ставропігійського Братства. Однак під час суперечок Братства із львівським владикою Гедеоном Балабаном ставав по стороні єпископа. Кореспонденцію зі Ставропігійським Братством провадив польською, послуговуючись правдоподібно секретарем, бо сам польською мовою писав дуже слабо. У 1572 перестав управляти львівськими міськими пивницями. Констант Корнякт подбав собі про місце серед польських міщан. До його боржників належали такі магнати як Станіслав Диявол Стадніцкі та Ієронім Язлівецький. Був він власником принаймні 40 сіл на перемиській та львівській землях, двох містечок: Гусакова та Куликова, а також села Щирець біля Львова, що підлягав королівському праву.
Іншим джерелом його прибутків були сільські угіддя. У 1575 р. одружився з русинкою Анною Дідушицькою († 1616), не звертаючи увагу на невеликий посаг та вимогу до нареченого полишити торгівлю. Мали вони трьох синів: Александра, Константа та Михаїла, та трьох доньок: Анна, яка вийшла заміж за Яна Тарновського, Софія - замужем за Гербуртом і Катерина - замужем за Александром Ходкевичем. Усе його потомство сполонізувалось, перейняло католицизм та увійшло в ряди польських магнатів.
Сивим старцем, втішаючись становищем свого потомства, Констант помер 1 серпня 1603 р. та був похований у Волоській церкві.
Кароль Францішек Корнякт (1612-1672) був третім поколінням Корняктів. Син Константа, ротмістера польських військ, який загинув у 1624 у битві з татарами, та Ельжбети з Оссолінських († 1646). Отримав добру освіту при Краківській академії. Пізніше у містах Грац і Падуя вивчав мови, військову справу. Подорожував Німеччиною, Італією, Францією, Іспанією, Англією, Бельгією та Голландією. Правдоподібно, разом із своїм вуйком Єжи Оссолінським був учасником славного в’їзду до Риму у 1633 р. Був також при дворі Владислава IV.
У 1638-1643 рр. програв «домашню війну» зі своїм швагром Міколаєм Оссолінскім. Пізніше в 1650-1652 як ревний католик став в обороні греко-католиків в збройній боротьбі за перемиський єпископський трон.
Постійно тримав біля себе 60 озброєних найманців. Брав участь у війнах з козаками, шведами, угорцями та росіянами. За свої гроші купував хоругви. У 1648 р. брав участь в обороні Львова від козаків Хмельницького. Коли Хмельницький на чолі піхоти та селян, озброєних косами, 6 листопада підходив до Перемишля, розбив його козацьке військо та тріумфально святкував перемогу в перемиській католицькій катедрі. Не дивлячись на втрату у 1649 р. під Зборовом кілька сотень піхотинців, під Берестечком у 1651 р. став на чолі своєї власної хоругви. Його жертовність забезпечувала йому велику популярність серед шляхти, нерідко він бував послом до сейму.
У 1657 р. був власником 11 сіл на Перемиській землі (з поміж інших Соснівка, Білобоки, Журавиці) та правдоподібно містечка Гусаків. У 1664 р. коли йому минуло 50, Констант одружився з Катериною Белжецкою, донькою подільського воєводи Александра. Мали вони чотирьох синів: Антонія, Кароля, Міхала, Францішка, та дві доньки: Катерину - замужем за Яном Гнєвошем та Францішку. Ротмістр Констант Корнякт помер по довгій хворобі 5 квітня 1672 та був урочисто похований у Перемишлі. На його синах у XVIII ст. закінчилась чоловічого лінія роду Корняктів.

Рід Кампіанів (Novus Campianus)
Павло Кампіан (Novicampianus, Novicampius, Novus Campianus) народився у 1527 р. в м. Новополє над річкою Піліца, звідки й пішло його латинське прізвище (лат. Campo - поле, земля. - Прим. ред). Його правдиве прізвище було Вощина або Вощинка. Батько Микола був селянином на землях родини Конєцпольських. Брат Павла, Войцєх був ритором, богословом, професором Краківського університету. Невідомо у який спосіб брати звільнились від панщини. Сто років потому великий коронний гетьман Станіслав Конєцпольскі подав до суду, вимагаючи від Львова видати нащадків «його власного втікача» та кріпака, а також повернути йому усе їхнє майно. Зрозуміло, що мова йшла про чималий маєток.
У 1544 р. Павло записався до Краківського університету та у 1552 отримав титул магістра філософії. Пізніше викладав в університеті фізику (тоді так називали медицину), одночасно знали його як відомого медика та гуманіста. Докторат з медицини отримав у Болонському університеті 10 вересня 1556 р. Був людиною наукового типу, про що свідчать написані ним наукові праці.
До Львова приїхав вже відомим доктором медицини у 1560 р., відразу став громадянином міста та міським лікарем. Був уже достатньо заможною людиною, якій лікарська практика ще багато років приносила чималі прибутки. Після року перебування у Львові купив собі «півтора лану землі разом з вулицею Темричовською». Відомий історик Войцєх Очко у 1576 р. писав, що під час свого перебування у Львові познайомився з Павлом Кампіаном і високо оцінив його лікарські здібності, присвятивши його особі окремий панегірик.
Завдяки своїй праці та одруженню з Анною Грюнвальд увійшов до львівського міщанства та став одним з найвідоміших міщан Львова. Як людина з великим маєтком, займався різного роду фінансовими махінаціями, передовсім позичав гроші під відсотки. У 1584 р. Павла Кампіана прийняли до Ради міста, де незабаром почав займати провідні позиції, які дозволяли йому надуживати своїм становищем. Скажімо за велику позику для міста у 1594 він отримав у власність усі міські млини, яких від площі Академічної до Великого театру на Полтві (тепер Театр опери і балету) було понад двадцять. Пізніше він купив собі Калічу Гору та розбудував на передмістю Львова поселення Воля Кампіанська.
Павло Кампіан був безоглядним та суворим кредитором. У міських книгах збереглось багато описів судових процесів. Роками тягнувся судовий процес з аптекарем Павлом Абрагамовичем. Однак позиція Павла Кампіана була настільки сильною, що незважаючи на свідків та докази його провини, переконати радника, якого боялись повсюди, не було справою легкою.
Для слави свого роду та для заспокоєння своєї міщанської пихи Кампіан вирішив збудувати родинну каплицю (гробівець) при катедрі. Відбудував від самого фундаменту знищену колись каплицю Струмилів, у якій споруджено новий вівтар та епітафію. Будова почалася у у 1585 р. під керівництвом відомого архітектора Генрика Хорста (Henryk Horst). Продовження цієї справи Павло доручив своєму синові у своєму заповіті (1600 р.), крім того започаткував фундацію, яка надавала 1000 золотих ломбарду (Mons Pietatis), який мав кредитувати лише під заставу та без відсотків. Місцем зберігання грошей та застав мала бути каплиця Кампіанів. У цьому заповіті забрав назад свій запис про кредит на навчання для студентів зі Львова та Новополя.
Мав сина Марціна та доньку Сузанну, яка вийшла заміж за Марка Шарфенберга-Остогурского.
Помер 21 листопада 1600 року. Його портрет розміщено на надгробку в каплиці в латинській катедрі у Львові.
Марцін Кампіан народився у Львові у 1574 р. У 1599 р. вступив до Краківського університету де через два роки отримав ступінь бакалавра мистецтва. Батько оплатив його чотирирічне навчання медицини у Кракові та Вроцлаві, і правдоподібно ще у якомусь з італійських університетів. У 1606 повернувся до Львова та одружився з Ельжбетою Абрагамовіч, донькою аптекаря Павла, що поклало кінець давній ворожнечі між родами. Після смерті батька отримав чималий маєток та достатній посаг дружини. У 1606 р. надав містові позики, беручи під заставу міське село Клепарів. Марцін Кампіан, подібно як і його батько, був людиною здібною, належав до осіб підприємливих та відважних. Не дивлячись на майже зруйновану міську господарку, що не могла дати раду з фінансовими труднощами, надавав місту великі позики та допомагав в реалізації різних інвестицій роблячи в такий спосіб владу міста залежною від нього.
У 1613 р. став членом міського суду, а чотири роки пізніше - членом ради міста, у якій мав вирішальний голос, оскільки місто заборгувало йому великі суми. У 1617 р. переконав міську раду в потребі побудови нової міської ратуші, беручи на цю акцію гроші з королівської каси, які зазвичай призначались на забезпечення оборони міста. На свої кошти купував будівельні матеріали та платив будівельникам. Нову восьмикутну вежу, оздоблену різьбленням Андрія Бремера та Бернарда, званого Декамбошем, була закінчена у 1619 році.
Марцін Кампіан здобув собі визнання міських радників за високу позику у розмірі 20000 злотих під низькі відсотки для порятунку міста після численних позовів про погану міську господарку. У такий спосіб він ще більше узалежнив від себе міську владу. Наглядаючи за міською господаркою намагався знайти у тому користь для себе. Дбав про прибутковість міських підприємств. Збільшив податок за вироблення горілки, з якого забирав для себе 10 відсотків прибутку. Вже в перший рік подвоїв свої податкові впливи. Зі своїх прибутків відразу позичив місту 1200 злотих на інвестиції у радних (які належали міській раді) селах Зубра та Сихів, які були знищені під час татарських наїздів. За цю позику та за обіцянку організувати рекрутацію гайдучної хоругви, отримав від ради звільнення від горілчаного податку.
У 1623 р. отримав на це згоду короля та крім цього дозвіл на запровадження додаткового «гайдучного» податку. Ця хоругва стала його приватним військом та була пострахом для міста і околиць, бо була покликана для охорони порядку та міської власності. Коли вибухнула епідемія чорної віспи і увесь уряд утік з міста, Мартцін Кампіан, маючи диктаторську владу, за допомогою своєї хоругви гайдуків, швидко опанував ситуацією та врятував місто, не занедбуючи звичайно своїх особистих інтересів. Виклав з власної каси 4800 злотих на потреби міста, отримуючи навзаєм ім’я «милостивого правителя». Вдячне місто віддало йому також «libere i benevole» усіх робітників з Кульпаркова на один рік та передало йому та його нащадкам у власність міські млини. Борги міста у Кампіана зростали, а результати діяльності бурмістра та лонера (людина яка віддає борги) в одній особі ставали щоразу вагоміші. Він спричинився до ліквідації двох нерентабельних цегельних заводів, продаючи дешевше цеглу з власної цегельні, якій безплатно привозили дерево з міських лісів та на якій безплатно працювали робітники. Зі своїх фільварків продавав міським кінним стайням майже половину того сіна, яке вони потребували, і то за ціну вдвічі вищу від «ринкових». Знищив монополію міста у полотняному бізнесі, будуючи на передмістю власний завод (особливо для вибілювання полотна). Коли Марцін Кампіан вирішив будувати нові оборонні мури міста та нові башти, замість ремонту вже існуючих, почались голоси протесту. Усі боялись нових податків. 40 мужів виступило проти, пояснюючи, що Кампіан «відповідно до запису намагається робити добро для міста, яке пізніше бере in possesionem та з часом усе собі привласнює, а місто у такий спосіб залишається з нічим». Не звертаючи увагу на спротив, Марцін Кампіан, за згодою послушної йому міської ради, у 1625 р. розпочав будову нової фортифікації, і це було правильним рішенням, бо у 1648 р. біля Львова став Б.Хмельницький на чолі козаків і татар. За три роки збудували мури з боку галицького передмістя та розпочато будову Галицької та Зимноводної веж, незалежно від цього зміцнювали старі укріплення.
Каплиця Кампіанів мала перевищити блиск та багатство нещодавно збудованої каплиці Боїмів. В каплиці Кампіанів Андрій Бемер вирізьбив прекрасні епітафії, виконані на різного роду мармурах та алебастрах збагачуючи досягнення львівської різьби пізнього ренесансу. Марцін Кампіан отримав згоду на будування окремої кам’яниці для ломбарду Братства Милосердя, започаткованого його батьком. Діяльність ломбарду закінчилась у 1783 р. за урядування цісаря Йосифа ІІ.
У 1626 р. Марцін Кампіан був прийнятим Сигізмундом ІІІ Вазою до почесних королівських лікарів. Борги, які нажило місто, не були сплачені. Першу частину з 20000 злотих було сплачено з річним запізненням у 1621 р. з каси депутатів, наповнюваної міським «поштучним» податком, визначеним містові королем на виплату боргу. За річне запізнення доплатили 300 злотих відсотку. У 1627 р. тогочасний бурмістр Еразм Сикст підписав з Кампіаном умову, віддаючи йому на 6 років усі прибутки з «поштучного» податку, податку з заробітної плати працівників міської ради та радників щоб змогти покрити заборгованість та інші зобов’язання міста.
У цій умові були певні недоопрацьовані питання, через що розпочалась судова справа, яку Е.Сикст розпочав проти Кампіана, звинувачуючи його у зловживанні своїм становищем, що негативно впливало на права та привілеї міста. Під час цього судового процесу виявилися корупція та хабарництво у Раді міста. Багато свідків свідчило проти Кампіана, закидаючи йому порушення привілеїв міста, загарбання міського добра та міських земель, спустошення лісів, обкрадання міської каси, порушення прав складів, безправне використання судових рішень, ув’язнення приватних осіб на його власній території, вимагання викупу, надужиття в часи зарази та при побудові оборонних міських мурів.
Позбавлений прав, вигнаний з грона радників, Кампіан сховався під опікою короля, який у 1628 р. надіслав листа з наказом львівському старості і Раді міста повернути гідність та честь Кампіанові. Наступним своїм декретом (28 XI. 1628), король наказав прийняти Кампіана до грона радників та полюбовно вирішити попередню судову справу. Суд однак прийняв рішення, залишив звинувачення без змін і наказав Кампіанові сплатити великий штраф місту. Кампіан ще раз послався на короля, який знову вимагав повністю його реабілітувати.
19 квітня 1629 р. Марцін Кампіан нагло помирає. Спричинились до цього мабуть судові процеси.
Спадкоємці змушені були заплатити містові поважні відшкодування. Лише судові процеси між спадкоємцями, дружиною Марціна, сином (Яном Хризостомом) та донькою (Сузанною, дружиною Каспра Шольца) приблизно виявили розміри статків Кампіанів. Марцін залишив по собі багато нерухомости, капітал, застави та багату бібліотеку, що нараховувала 232 книги з медицини, історії, географії, філософії та богословія. Бібліотеку збирали двоє Кампіанів: Павло та Марцін.

Рід Барончів
Шляхетний рід Барончів, який у Львові дуже добре знали, походив з вірмен. До слави роду особливо прислужився Садок Баронч - письменник, публіцист, історик.
Садок Вінцентій Фереріуш Баронч (1814-1892) був домініканцем. Народився 29 квітня 1814 року у місті Станіславів. Був сином Григорія. Походив з незаможної вірменської родини. Школу та гімназію закінчив у Станіславові (1821-1830). Після невдалих спроб вступу до Духовної семінарії у Львові, навчався один рік у тривіальній (підготовчій) школі. З метою вступу до монастиря Домініканців у Львові розпочав листування з Римом з проханням дозволити йому змінити вірменський обряд на латинський. Такий дозвіл отримав через п’ять років, не дивлячись на численні перешкоди зі сторони вірмен.
Під час очікування відповіді з Риму навчався у Львівському університеті на факультеті філософії (1831-1833). Закінчив екстерном також факультет богослов’я (1833-1835). У 1835 р. вступив до новіціяту Домініканців у Підкамені біля Бродів, де одягнувся у габіт (одяг монаха) 19 липня того ж року отримавши друге ім’я Садок. Пізніше продовжував навчатись богослов’я та закінчив монастирську філософсько-богословську школу (Studium domesticum pro religiosis), яка починаючи з 1830 року була у Львові. У школі навчались монахи різних монастирів під керівництвом єпископа латинського обряду (2 роки філософії та 3 роки богослов’я). Монаші обіти склав 2 травня 1838 року. Священичі свячення отримав з рук львівського архієпископа Францішка Піштека 21 липня 1838 р. Наступного року виконував функції бібліотекаря монастиря та помічника при домініканській парафії церкви Божого Тіла у Львові. У тому ж році став професором біблійних наук у філософсько-богословській школі. У 1842-1845 рр. виконував обов’язки катехита у звичайній школі у Жовкві, яка належала Домініканцям. У Жовкві став помічником настоятеля монастиря. На короткий термін повернувся до Львова, звідки на початку 1846 р. вислано його до Тисмениці, де виконував функції настоятеля та адміністратора парафії.
У 1848 р. під час Весни Народів, був у Тисмениці головою Народної ради та мировим суддею. У 1851 р. повернувся до Львова, де знову став професором у Studium Domesticum. У 1853-1857 рр. був спеціальним радником капітули провінції. У 1855 р. на короткий час був призначений настоятелем у Підкамені, натомість упродовж багатьох років був прокуратором монастиря.
У Підкамені прожив до кінця свого життя. За взірцеве проповідництво монастир надав йому титул генерального проповідника (praedicator generalis). Жив дуже аскетично, не виходячи майже ніколи з келії. З дозволу духовної влади навіть Святу Літургію відправляв у келії. Майже вповні посвятив своє життя науковій діяльності.
У 1858 р. став членом кореспондентом Краківського наукового товариства (пізніше членом Академії прикладних наук). Про визнання його наукових досягнень свідчить наданий йому у 1863 р. ступінь магістра святої теології. Помер 2 квітня 1892 року. Не дивлячись на те, що не мав грунтовної історичної освіти і часто зустрічався з гострою та суровою критикою, його праці є надзвичайно вартісні, особливо як збірка джерел.
Самі Домініканці не завжди могли позитивно оцінити його твори, тому не раз він терпів від несправедливих докорів. З тієї причини у молоді роки переводили його з одного монастиря до іншого. Не зважаючи на слабке здоров’я, відзначався великою працьовитістю. Живучи у Підкамені, зовсім відокремлений, зумів нав’язати багато контактів з різними вченими та літераторами.
Серед його друзів був директор Оссолінеуму Августа Бєловскі, який дозволив йому користуватись рукописами та давав змогу отримувати наукову інформацію. Був членом редакції Енциклопедії С.Оргельбранда.

Рід Бачевскіх (Batschkauer)
Бачевскі - відома жидівська родина, славна їхньою фабрикою лікерів та горілок Бачевского, а також монументальною каплицею на Личаківському цвинтарі у Львові.
Першу фабрику горілок Бачкауер відкрив у 1782 р. у Вибранівцях поблизу Львова. Незадовго після того охрестився у львівській катедрі та започаткував шляхетну польську родину Бачевскіх. Правдоподібно мав тоді трохи більше тридцяти років.
За урядування Леопольда Максиміляна, засновника фабрики, виробництво перенесли на Знесіння, яке було селом біля Львова та ще понад сто років потому чекало на включення його у міську зону.
Наступні покоління Бачевскіх удосконалювали продукцію фабрики. Онук засновника Йозеф Адам був добрим організатором, який істотно доклався до розвитку фабрики Бачевскіх. Йозеф Адам отримав добру освіту в ділянці алкогольного підприємництва, став відомим підприємцем, мав величезні здібності, чудову купецьку інтуїцію, був прекрасним фінансистом. Під його керівництвом настав розквіт підприємства, адже він поставив найновіше голландське та французьке технічне обладнання. Збудував завод для очищення спирту, активно використовував рекламу, запровадив систему економного використання сировини, чим випередив свою епоху.
Напої розливав у різної форми пляшки, обклеюючи привабливими графічними етикетками. Переміг закордонних конкурентів, впроваджуючи свої вироби на світові ринки.
Був довголітнім радником міста Львова, членом Ради села Знесіння, діячем Торгово-Промислової Палати у Львові та активним членом багатьох доброчинних товариств, розвиваючи свою діяльність на суспільній та благодійній ниві. Протягом трьох років труна знаходилась в каплиці Бачевських.
У 1911 р. горілчаний завод перейшов до рук синів Йозефа Адами, Леопольда та доктора права Генрика (1864-1930), довголітнього члена Ради міста Львова. Леопольд Бачевскі (1859-1924) пішов шляхом свого батька. Закінчив гімназію у Львові та хімічний факультет у Відні. Після закінчення навчання деякий час викладав у Сільськогосподарській академії в Дублянах, а пізніше займався разом з братом Генриком родинним лікеро-горілчаним заводом. Постійно розбудовуючи підприємство, брати істотно модернізували виробництво. Леопольд своєю освітою намагався максимально служити містові. Був заступником голови (1899-1908) і головою (1908-1911) районного відділу у Львові. Від 1897 р. належав до Торгово-Промислової Палати у Львові, де виконував обов’язки віце-головуючого (1905-1919) та головуючого (1919-1924). Його діяльність спричинилась до розвитку господарки, він завжди підтримував та захищав молодих галицьких підприємців. Крім підприємництва займався митною політикою та розвитком залізничного транспорту. Опікувався Вищою школою міжнародної торгівлі у Львові, допомагав їй матеріально, завдяки чому засновано було фундацію названу його іменем.
У 1920 р. керівництво фабрикою перейняв Стефан, син Леопольда, який разом з Адамом, сином Генрика займався фабрикою до 1939 року. У вересні 1939 р. фабрика була розбита німецькими літаками в результаті чого, великі склади були спалено. Стефана та Адама заарештувала совєтська влада. Вивезені на Схід, обоє загинули в шахтах Донбасу у 1940 році. У сучасному Відні онуки Леопольда Бачевского відновили виробництво знаменитої львівської горілки та лікерів.

Підготував Євген Равський за матеріалами історичних досліджень Кшиштофа Булзацкого. Переклад Ігоря Шабана



Львів: місто-воїн, місто-купець (ХІІІ - ХVIII ст.)

Львів запам’ятовується високими пагорбами, що обступають його центр, оскільки лежить він на межі Поліської низини та Подільської височини, яка входить до головного європейського водорозділу між басейнами Чорного і Балтійського морів. Найвища точка міста - Замкова гора-здіймається більш як на 100 м над долиною річки Полтви (притоки Західного Бугу), відведеної тут в підземний колектор.
Знахідки кам’яних знарядь свідчать про появу людини на території Львова 12 тис. років тому. В II-І тисячоліттях до н.е. у верхів’ях Західного Бугу і Верхнього Дністра відбувалося формування протослов’янських і ранньослов’янських племен, що завершилося утворенням східнослов’янського етносу. Цей процес засвідчують поселення ранньослов’янської черняхівської культури III-IV ст. н.е. і археологічні пам’ятки східнослов’янського племені бужан та волинян періоду Київської Русі. Радянськими археологами встановлено, що одне з поселень Х-XIІІ ст. було розташоване на схилах Замкової гори і стало попередником міста.
Заснування Львова і перша згадка про нього в Галицько-Волинському літописі (1256 р.) припадає на трагічний час після монголо-татарського нашестя, коли видатний державний діяч Древньої Русі Данило Галицький «гради... зиждай противу безбожнымь татаром», зміцнюючи кордони князівства. Місто, назване князем на честь свого сина Лева, було важливою фортецею на шляху від зруйнованого ордами Батия стародавнього Галича до новозаснованої столиці Холм. І ста років не знадобилося для того, щоб воно перетворилося на головне місто галицько-волинських земель. Не випадково у «Списку міст далеких і  близьких», укладеному в другій половині XIV ст., його називають «Львів великий». Швидкому розвиткові міста сприяло вигідне розташування на перехресті торговельних доріг, що пролягли від чорноморських портів до Балтики, з Києва - у країни Центральної та Західної Європи.
Ослаблене феодальною роздрібленістю і боротьбою з чужоземними загарбниками Галицьке-Волинське князівство в середині XIV ст. було підкорене сусідніми феодальними державами. До 1772 рр. місто Львів перебувало у складі Польщі, спочатку як місто відносно автономного «Руського королівства», а з 1434 р. - як столиця Руського воєводства, яким правили королівські намісники - старости.
Життя міста з 1356 по 1789 рр. визначалося нормами магдебурзького права, які дістали широкого розповсюдження в середньовічній Європі. Згідно з ними вирішення господарських питань і судочинство здійснювалося міською радою-магістратом, що обирався з-поміж багатих городян. У віданні магістрату перебував контроль за торгівлею та ремісничим виробництвом, організованим за цеховим принципом. Обмеженість місцевого самоврядування знайшла вияв, зокрема, в поширенні привілеїв на городян-католиків і утиску корінного українського населення, вірменських та єврейських общин, які проживали в місті. Властива середньовічному суспільству корпоративність спричинила розселення мешканців за майновою, національною та професійною ознаками, позначилася певним чином на самому характері міської забудови.
Незважаючи на часті епідемії та пожежі, що були справжнім лихом середньовіччя, Львів невпинно зростав і забудовувався. На початку XV ст. у ньому налічувалося близько 10 тис. жителів, а в першій половині XVII ст. він стає найбільшим містом України з населенням 25-З0 тис. чоловік. Основою економічного розвитку були торгівля і ремесло. На львівському ринку можна було побачити шовки, килими і прянощі з країн Сходу, хутра з Росії, вина й худобу з Угорщини та Валахії, товари з інших західноєвропейських країн. Далеко були відомі вироби місцевих ремісників, у XVIІ ст. об’єднаних у 30 цехах, до яких належали майстри та учні 133 спеціальностей. Крім того що Львів був адміністративним і торговельним центром, він лишався і містом-фортецею, котре не раз відбивало облоги ворожих військ і найчастіше навали турків і татар, що постійно спустошували українські землі. В XV-XVIII ст. його жителі 14 разів змушені були платити великі відкупи.
Після утворення Речі Посполитої (1569 р.) посилилися соціальні протиріччя між міським населенням і шляхтою, трудовими низами і міською верхівкою. Внутрішня боротьба, розпалювання релігійної нетерпимості до некатоликів спричинили народних виступів. Контрреформація, примусово нав’язана Брестська церковна унія (1596 р.) значно посилили соціальне й національне гноблення українського населення, тому передова його частина надавала активної підтримки військам Богдана Хмельницького.
Ослаблена народно-визвольною війною українського народу шляхетська Польща стає ареною боротьби для ворожих армій та магнатських угруповань. Коли в 1672 р. до Львова підійшли турки, що перед цим заволоділи найважливішою  фортецею  України-Кам’янець-Подільським, місто не було захоплене лише завдяки величезному відкупу. Проте вже в 1704 р. Львовом заволоділи і пограбували його шведські інтервенти, яких потім вигнали лише за допомогою Росії. Щоб налагодити спільні дії проти військ Карла XII, у 1707 р. до Львова приїздив цар Петро І.
Руйнівні війни підривали господарське життя Львова. На кінець XVII-початок XVIII ст. внаслідок загального політичного і економічного занепаду Речі Посполитої населення міста скоротилося до 20 тис. жителів.
Місто-купець і місто-воїн водночас відіграло значну роль у розвитку середньовічної культури. У XV-XVIІІст. тут існувало кілька шкіл при церковних братствах, костьолах, монастирях; серед них - братська школа, з якою пов’язано багато імен видатних діячів української культури XVI-XVIІ ст. Заснований у 1661 р. Львівський університет був одним з найстаріших у Центральній Європі і першим на українських землях вищим учбовим закладом. Літописи і книгописання, перші на Україні друковані видання «Апостол» та «Буквар» (1574 р.), пов’язані з іменем російського першодрукаря Івана Федорова, гострі полемічні праці, спрямовані проти католицької реакції, краєзнавчі та історичні нариси, поетичні твори, пам’ятки музичної культури і юридичної науки, що створювалися представниками різних національностей слов’янською, латинською, вірменською мовами,-ось побіжний перелік розмаїтої культурної спадщини Львова епохи феодалізму. Все це правило за багатий поживний грунт для розквіту образотворчого мистецтва та архітектури.
Щодо стилів, то львівська архітектура поділяється на такі етапи: галицько-волинська школа древньоруської архітектури (XIII-середина XIV ст.), готика (кінець XIV- 1660-і роки), ренесанс (друга половина XVI-1630- 40 рр.), бароко (початок XVII -друга половина XVIII ст.). Відсутність чітких хронологічних меж пояснюється паралельним розвитком і взаємним проникненням форм різних історичних стилів, що поширювалися тут пізніше, ніж у країнах Західної Європи.
На першому етапі водночас із характерними для галицької школи архітектури білокам’яними будівлями зводилися цегляні храми, які зазнали романо-готичного впливу. Можливо, в місті того часу працювало кілька будівельних артілей як місцевих, так і зв’язаних з архітектурними центрами сусідніх країн. Імена майстрів-будівників цього періоду не відомі.
Другий етап відзначався великим розмахом будівництва, пов’язаним із забудовою укріпленого центру міста, спустошеного пожежами 1381 та 1527 рр. До 70-80-х років XVI ст. в архітектурі Львова панував готичний стиль, риси якого помітні в деяких спорудах першої третини XVII ст. У давніх міських книгах, що збереглися починаючи з 1381 р., згадуються імена деяких майстрів: Дорки чи Дорінга-будівника церков св. Юра та вірменської; Гонзаге, Ничко з Опави, Іохима Грома і Амвросія Рабиша, які послідовно змінювали один одного на зведенні кафедрального костьолу; Йоганна Блехера, який будував вежу ратуші; чеського майстра Миколая, який зводив костьол і монастир домініканців; Петра Рутенуса (Русина) та інших. Серед них було багато вихідців із Сілезії, а це зумовило появу у Львові «цегляної» готики, поширеної в країнах Центральної та Північної Європи. Те, що давньоруські традиції при цьому не згасали, підтверджують хрестово-купольна структура вірменської церкви і вцілілі фрагменти фрескового розпису її інтер’єрів. Вони ілюструють високу майстерність місцевих живописців XIV-XV ст., котрі працювали не тільки на рідній землі, але й у Любліні, Сандомирі, Віслиці, Кракові.
Будівельна справа, як і все ремісниче виробництво, зосереджувалася в цехах. До 1445 р. належить згадка про корпорацію будівельників, що складали один цех з токарями і канатниками. Створений у 1572 р. самостійний цех будівельників проіснував до XIX ст. Його статут обумовлював правила прийому до цеху, визначав стосунки між майстрами, їхніми «товаришами» - підмайстрами та учнями. Перелік прізвищ майстрів у цеховій книзі свідчить, що серед них було чимало вихідців з північних районів Італії і округа Комо в Швейцарії (так званих «комасків»).
Львів був єдиним містом на українських землях, де мистецтво Відродження набуло великого поширення. Першим ренесансним майстром вважають Петра Італійця з Лугано, що зводив у 1555-1559 рр. Успенську церкву (згоріла в 1571 р.). Павло Римлянин, Петро Барбон, Петро Красовський, Амвросій Прихильний, Павло Щасливий, Войтех Капинос, Андрій Бемер були визначними зодчими кінця XVI -початку XVII ст. Найпомітніша постать серед них - Павло Римлянин; він брав участь у створенні таких видатних споруд, як Успенська церква, будинок Корнякта, каплиця Кампіанів.
Широкого розповсюдження набула скульптурна пластика. Серед майстрів-різьбярів по каменю провідне місце належало Йоганну Пфістеру з Вроцлава та його майстерні. В живописному оформленні храмових інтер’єрів вирізнялися майстри-українці, серед яких найбільш відомі Ф.Сенькович і М.Петрахнович, котрі на замовлення львівського братства написали іконостас для Успенської церкви.
У архітектурі деяких споруд першої половини XVII ст. помітний вплив північного маньєризму-однієї з течій пізнього ренесансу, що поширилася за межами Італії і являла собою перехідний етап від мистецтва Відродження до бароко.
Але вирішальне значення, без сумніву, мав вплив місцевої архітектурно-будівельної школи, який сприяв формуванню глибоко самобутніх, суто «львівських» творів ренесансної архітектури. Для них характерні традиційні об’ємно-планувальні і конструктивні рішення, ренесансний архітектурний декор, позначений певною «приземленістю» і співмасштабністю з людиною, використання орнаментики і скульптури, особлива мальовничість і ліризм.
Поширювачем стилю бароко на початку XVII ст. виступив орден єзуїтів: архітектура була для них одним із засобів у боротьбі католицизму з реформаторським рухом, який охопив усю Європу. Архітектори-єзуїти італійського походження також широко використовували монументальні форми римського храму Іль Джезу, створеного Д. Віньйолою та Д. делла Порта. Цей своєрідний архітектурний прототип, застосовуваний в кількох варіаціях, обумовив архітектурний вигляд львівських костьолів другої половини XVII-початку XVIII ст., але майже не торкнувся сакрального будівництва інших віросповідань.
Помітніший слід у архітектурно-художній спадщині міста лишило пізнє бароко (рококо). У період 1710- 1760 рр. здійснювалася реконструкція ряду старовинних споруд, створювалися такі шедеври, як Домініканський костьол та ансамбль резиденції митрополитів із собором св. Юра. Авторами останніх творів були талановитий архітектор і військовий інженер Ян де Вітт - послідовник італійської школи архітектури - і видатний український зодчий, представник віденської школи Бернард Меретин, який побудував ратушу в Бучачі, костьол у Городенці та інші споруди, що належать до кращих пам’яток бароко на західноукраїнських землях. Помітний внесок у львівську архітектуру XVIІІ ст. зробили Ян Канти Фессінгер, Мартин Урбаник, Петро Полейовський. У період згасання цього стилю (1760-1780 рр.) у нечисленних львівських спорудах простежувалися риси класицизму.
Органічною частиною архітектури бароко був скульптурний декор, вишуканість форм і експресія якого підкреслювали властивий цьому стилю динамізм архітектурних мас. У XVIII ст. у Львові працювало близько 50 талановитих майстрів, серед них Себастьян Фессінгер, Антон Осинський, Йоганн Пінзель, Матвій Полейовський. У оформленні інтер’єрів культових споруд важливого значення набуває монументальний живопис, ілюзіоністичний характер якого немовби «проривав» поверхню склепінь, створюючи враження нескінченності внутрішнього простору. Найпопулярнішими майстрами фрескового розпису були львівські художники Станіслав та Мартин Строїнські, Бенедикт Мазуркевич, які навчалися в Римі, моравські живописці Франциск і Себастьян Екштайни.
Внаслідок загальної кризи та занепаду економічного життя міст Речі Посполитої мистецтво бароко набуло елітарного характеру, оскільки в ролі основних замовників виступали світські та духовні феодали, а не міські общини і міщани, як у попередні століття. Тим, напевно, пояснюється спільність західноєвропейського і львівського бароко, в якому риси самобутності знайшли вияв лише в деяких, пов’язаних з українським середовищем архітектурних творах.

Планування міста
Головна особливість містобудівної композиції Львова визначилася на ранньому етапі його розвитку. Вона полягала в контрастному зіставленні розташованої на горі фортеці-замку і посаду, що розкинувся біля її підніжжя. Львівський «град», заснований князем Данилом Галицьким, як і більшість міст давньоруської держави, виник на здавна заселеному місці. Так, археологічними дослідженнями виявлено культурний шар, що належить до поселення Х-ХІ ст., і рештки ранніх дерево-земляних укріплень на західному і північному схилах Замкової гори. Оборонний пояс ранньої фортеці, що складався з зовнішнього рову глибиною до 2 м і стіни зрубної конструкції, встановленої на валу із зовнішнім кам’яним обличкуванням і нахиленим частоколом, свідчить про схожість з прийомами будівництва князівських фортець південного порубіжжя Галицької землі. Фортеця виникла як сторожовий пункт на перехресті важливих середньовічних доріг, що з’єднували стольні міста Галич і Холм, Перемишль і Луцьк, які й донині збереглися в трасах сучасних вулиць.
На місці колишньої дерев’яної фортеці й був зведений Високий замок. Уцілілі зображення дозволили львівському історику О.Чоловському встановити його типологічну належність до укріплень, розрахованих виключно на фронтальну оборону, характерну для військової архітектури часів довогнепальної зброї. Відкриття в 1975 р. фундаментів південно-західної наріжної башти, яка на основі керамічного матеріалу датується XII-XIII ст., поставило під сумнів усталену точку зору про будівництво кам’яного замку в середині XIV ст. ( Багрий Р. С., Могитич И.Р., Ратич А.А., Свешников И.К. Раскопки во Львове: Археологические открытия 1975 г. - М.: Наука, 1976. - С. 297-299.) Можливо, його заснування, як і виникнення досліджених за останні десятиріччя кам’яних замків і фортець у Луцьку, Хотині, Кам’янці-Подільському та інших містах України відбулося за часів Галицько-Волинського князівства.
Звивиста крута дорога з’єднувала ворота замку з нижньою підвищеною терасою, яку ототожнюють з місцем «окольного града». Сліди його заселення знищені в минулому столітті під час земляних робіт, що виконувалися при влаштування парку. Нижче був розташований великий посадський район. У XIII і на початку XIV ст. у ньому налічувалося більше десятка православних храмів і монастирів, дві вірменські церкви, два костьоли і, можливо, мечеть та синагога. З них у перебудованому вигляді збереглися лише Миколаївська, П’ятницька, Онуфрієвська церкви, костьоли Іоана Хрестителя та Марії Сніжної.
Те, що ці споруди розміщені вздовж старої «волинської дороги» (нинішня вул. Б.Хмельницького), потверджує лінійний характер планування посаду, забудову якого в західному напрямку обмежувала заплава річки Полтви. Судячи з недавньої знахідки залишків дерев’яної споруди XIII ст., його кордони сягали нинішніх вулиць Підвальної та Комсомольської. В північній частині посаду при храмі Параскеви П’ятниці  - покровительки торгівлі, можливо, знаходився торг. А головне торговище давньоруського міста було в районі площі, яка і понині зберегла стародавню топонімічну назву Старий Ринок. Посад був забудований малоповерховими дерев’яними житловими будинками, на фоні яких виділялися культові споруди, що правили за архітектурні домінанти.
Не виключено, що незахищеністю чи неміцністю укріплень посаду, який розкинувся на 1,5-2 км, пояснюється будівництво нового укріпленого центру міста. Точної дати його закладення не встановлено: одні джерела називають 1340 р., інші пов’язують з часом одержання магдебурзького права (1356 р.). Існує гіпотеза і про більш раннє датування, пов’язане із зафіксованою в літописі активною містобудівною діяльністю галицько-волинських князів.
У 1381 р. нове місто згоріло, але невдовзі було відбудоване. Аналіз уцілілих тодішніх міських книг, у яких згадувалися назви вулиць і прізвища власників житлових будинків XIV-XVIII ст., вивчення забудови в натурі дали змогу встановити, що середньовічний центр, який знаходився в межах сучасних вулиць Лесі Українки, Підвальної, Комсомольської, просп. В.І.Леніна, і дотепер зберіг характер первісного планування.
В основу плану побудови міста покладені середньовічні міри довжини: шнур (43,2 м), прут (4,32 м), лікоть (0,576 м). Спланована на місцевості сітка 7 на 7 шнурів визначила розміри площі Ринок з прилеглими до неї кварталами. В свою чергу, її довжина та ширина, відкладені від червоних ліній по сторонах світу, визначали траси оборонних мурів. Однак за топографічних умов (річища колишніх струмків) контури міста набули вигляд трапеції. Середньовічне ядро його було невеликим, займало територію близько 18 га, яка відповідає старовинній земельній мірі - лану або волоці. В межах мурів знаходилось приблизно 250 ділянок під забудову. Довжина рядової ділянки становила один шнур, ширина-два прути. Однаковий розмір більшості ділянок був обумовлений магдебурзьким правом і пов’язаний з уніфікацією податків.
Геометричне правильна прямокутно-перехресна система планування була характерна для середньовічного європейського містобудування, її раціональність і однакові розміри будівельних ділянок свідчать про перехід до пізнього феодалізму з притаманними йому міськими общинами, члени яких замість натуральної ренти почали сплачувати грошовий податок. Його розмір залежав від розміщення будівлі на головній чи другорядній вулиці та ширини фасаду, що виходив на неї.
Новий центр міста швидко забудовувався: вже в 1405 р. у ньому проживало 597 сімей, або більш як 4 тис. чоловік. Осереддям громадського і торговельного життя була площа Ринок, західна частина якої вливалася у вулиці, що вели до Галицької та Краківської брам. У південній частині площі стояв будинок старої ратуші (розібраний у 1826 р.). Її висока вежа з дзигарями, яку почали будувати в XV і закінчили в XVII ст., була своєрідним символом міського самоврядування. Поряд знаходилися криті торговельні ряди, ятки, склади, приміщення міри та ваги, кілька житлових будинків, громадська криниця і ганебний стовп, що позначав місце виконання судових вироків. По периметру площа була щільно забудована тривіконними будинками-кам’яницями, які неодноразово змінювали свій вигляд відповідно до архітектурної «моди», смаків і фінансових можливостей домовласника. Обрамляли площу широкі вибрукувані тесаним каменем хідники, на кілька сходинок підняті над проїжджою частиною. Про це свідчать не тільки особливості планувальних вирішень ряду підвалів, а й найстаріший опис Львова (на рубежі XVI-XVII ст.), який належить перу гданського купця Мартина Груневега (опис недавно виявив і опублікував українською мовою радянський історик Я. Ісаєвич. Історія Львова в документах і матеріалах. - К.: Наук. думка, 1986.-С. 61-64.)
Периметральна забудова склалася і в периферійних кварталах. У північній частині міста мешкали вірмени, в південно-східній-євреї; кілька східних кварталів було відведено русинам - корінному українському населенню. У центральних кварталах проживали городяни-католики, які користувалися всіма привілеями самоврядування. Північно-західний ріг міських укріплень зайняв відмежований від міста стіною Низький замок (розібраний у 1802 р.), де знаходилися резиденція королівського намісника - старости, невелика каплиця, приміщення для гарнізону.
До кінця XV - початку XVI ст. у центрі завершується зведення Святодухівського костьолу з міським шпиталем (стояли на місці теперішньої пл. І. Підкови), кафедрального костьолу, монастирських комплексів домініканців і францісканців (останній знаходився на місці будинку по вул. Театральній, 15), вірменської та руської церков, синагоги. З них тільки кафедральний костьол займав центральну ділянку, що прилягає до ринкової площі. Решта культових домінуючих в забудові споруд розміщалася в периферійних кварталах, причому руська і вірменські церкви, синагога фіксували місця розселення жителів відповідних національностей. Усі ці споруди неодноразово ремонтувалися, відбудовувалися після пожеж або перебудовувалися з урахуванням вимог часу. Пізнішими спорудами, поява яких обумовлена посиленням католицизму, були комплекси орденів єзуїтів і тринітаріїв, будівництво котрих скоротило і без того обмежений житловий фонд міста. Так, на початку XVI І ст. єзуїти придбали два житлові квартали з міськими лазнями біля західної оборонної стіни, а тринітарії в 1703-1731 рр. зайняли квартал поблизу Краківської брами.
У тісноті щільно забудованого середньовічного міста важливе значення мала система просторових орієнтирів, роль яких відігравали вежі та дзвіниці. До веж ратуші та кафедрального костьолу, що існували раніше, в XVI- XVII ст. додалися вертикалі дзвіниць при Успенській та вірменській церквах, дзвіниці при костьолі єзуїтів і в укріпленому комплексі бернардинського монастиря, що примкнув на початку XVI І ст. до південно-східного рогу міських стін.
Слід відзначити відносно високий рівень міського упорядкування. Вже в 1407 р. при бургомістрі П.Стехері збудовано перший водогін, глиняними трубами якого надходила вода з поблизького джерела. В 1452 р. площа Ринок та головні вулиці були забруковані, в 1487 р. і на бічних вулицях дерев’яну вистілку замінено на бруківку. За періодичним очищенням вулиць та вивозом сміття стежив кат. Озеленення складалося з невеликих садів у монастирях і, можливо, насаджень на цвинтарях поблизу церков та костьолів. Проте невелике за розмірами укріплене ядро гармонійно поєднувалося з природним оточенням.
За мурами міста лежали неукріплені передмістя. Підграддя давньоруського Львова стало частиною Краківського передмістя (так зване Підзамче) і підлягало юрисдикції старости. Решта Краківського, а також Галицьке передмістя, що виникло наприкінці XIV ст., належали місту й підпорядковувалися міському магістрату. За основу планувальної структури передмість правили шляхи, що розходилися радіально і пролягали від центру в інші міста, приміські села та фільварки. Найзаселенішими вулицями Краківського передмістя лишався стародавній «волинський шлях» (нині вул. Б. Хмельницького) та шлях на Городок (нині вул. 1 Травня), забудований до розвилки з дорогами на Янів (вул. Шевченка) і приміського поселення Клепарів (вул. Кузнецова).
Головні вулиці Галицького передмістя формувалися на стародавніх шляхах до Києва та Галича (вулиці Леніна й Зелена). Між Глинянською вулицею (вул. Леніна) і річкою Полтвою (траса сучасного просп. Шевченка) пролягав густо заселений район, де мешкали гончарі, чинбарі та пекарі. Решта передмістя в XVI-XVII ст. була зайнята фільварками і заміськими маєтками багатих міщан, шляхти й монастирів. Дороги, що підходили до них, поклали початок вулицям Широкій (Коперника), Єзуїтській (Горького), Лисенка та іншим.
Передмістя були забудовані невеликими дерев’яними будинками, оточеними зеленню садів і городів. Крім давньоруських храмів, які періодично ремонтувалися, в XV-XVII ст. тут з’являється більш як два десятки костьолів і монастирів, що належали численним католицьким орденам, яких вабили велелюдність і багатство торгового міста. Обов’язковою умовою їх будівництва поблизу міських мурів була наявність самостійних укріплень. Особливу групу монументальних споруд складали заміські палаци з фільварками заможних міщан і шляхти.
У першій половині XVII ст. у передмістях мешкало понад 20 тис чол. - учетверо більше, ніж у центрі міста. Значну частину Львова складали позацехові ремісники - так звані партачі, які успішно конкурували з міськими цехами. Зрослим економічним значенням передмість пояснюються спроби укріпити їх і на цій основі створити самостійне місто, незалежне від львівського магістрату. В 1607 та 1634 рр. королівськими інженерами А.Пассаротті та Ф.Геткантом були розроблені спеціальні проекти, які через брак матеріальних і людських ресурсів не були реалізовані. Лише на східних околицях Галицького передмістя лишилися сліди земляних фортифікацій.
Таким чином, обороноздатність Львова цілком залежала від стану Високого замку та укріплень центру міста.

Оборонні споруди
Роль цитаделі й спостережного пункту в системі оборони Львова належала Високому замку. Його планування було зумовлене формою верхнього майданчика гори завширшки 15-20 м і завдовжки близько 200 м. Вимуровані з місцевого каменю вапняку стіни з наріжними круглими баштами утворювали прямокутник. Найвища північно-східна башта правила за дозорну. Замок складався із західного двору, призначеного для зберігання боєприпасів та провіанту, і малого східного - цитаделі з криницею та будинком для гарнізону, їх розділяли прорубаний у скелі рів і житлова двоповерхова споруда з центральними ворітьми, яку М.Груневег вважає князівським палацом з «великою каплицею, прикрашеною на руський лад» (що свідчить на користь раннього будівництва замку). В XIV-XVI ст. стіни замку витримали кілька облог. Лише під час народно-визвольної війни українського народу в 1648 р. ним оволодів загін Максима Кривоноса, що входив до складу армії Богдана Хмельницького, яка облягла Львів. Наприкінці XVIII ст. Високий замок втрачає воєнне значення і його поступово розбирають. При подальшому благоустрою міста в першій половині XIX ст. стародавній львівський «град» було остаточно знищено. Єдиний фрагмент муру з бійницями, що колись відгорожував додатковий двір біля головних воріт, зберігся від часів пристосування замку до вогнепальної зброї.
Фрагментарне залишився також оборонний пояс центру міста, історія створення якого добре відома завдяки дослідженням львівських учених Я.Вітвицького та В.Томкевича. Тут знайшло відображення своєрідне змагання між засобами атаки й захисту, між «мечем» і «щитом». У XIV ст. укріплення міста складалися з муру з мерлонами завтовшки до 2 м (так званий Високий мур), зовнішнього рову, наповненого водами Полтви й струмків, що впадали в неї, та зовнішнього валу з дерев’яним палісадом. У мурі було дві брами-північна Татарська (пізніше Краківська) і Галицька. Фрагменти цього муру, викладеного з каменю вапняку, збереглися біля єзуїтського костьолу (з боку теперішнього просп. В.І.Леніна), в складі західних фасадних стін королівського та міського арсеналів, у підвалинах стіни Домініканського монастиря (з боку вул. Л.Українки). З поширенням вогнепальної зброї на початку XV ст. Високий мур був зміцнений 28 квадратними в плані баштами, закріпленими в 1445 р. за ремісничими цехами. Біля міського арсеналу вціліли вимурувана з червоної готичної цегли башта токарів і поворозників; в 1979 р. реставровані фрагменти шевської башти, а біля пам’ятника Івану Федорову - підвалини башти мулярів.
У XV ст. на відстані 20 м від Високого, паралельно до нього, був зведений Низький мур. Він починався від Краківської брами, що стояла на перехресті сучасних вулиць Краківської та Л. Українки, і, обігнувши місто зі сходу, доходив до Галицької брами (перехрестя вулиць Галицької та Комсомольської), мав 17 напівкруглих башт без даху й тильних стінок. Залишки цих башт із ключоподібними бійницями для легкої вогнепальної зброї можна зараз побачити в підвалі кафе на вул. Комсомольській, 32 (виявлено в 1906 р.) і в приямку перед пам’ятником Івану Федорову на вул. Підвальній.
Кінець XV ст. ознаменувався появою на політичній арені нового грізного ворога - Оттоманської імперії, яка підкорила собі Кримське ханство. Розбійницькі набіги на українські землі частішали, тому тут повсюдно почали будувати замки та укріплювати міста. У Львові на початку XVI ст. з метою модернізації застарілої середньовічної системи фортифікацій, що не відповідала новим способам ведення атаки, був створений зовнішній оборонний пояс. Він пролягав за старим міським ровом і складався з обличкованих каменем земляних валів з поставленими на них потужними артилерійськими баштами - бастеями і барбаканами. Від того часу до наших днів дійшла Порохова башта (1554-1556 рр.), яка призначалася для фронтального й флангового обстрілу східного фортечного фронту (вздовж нинішньої вул. Радянської). Вона мала характерну підковоподібну форму в плані з розмірами по осях 19 на 22 м. Зовнішні стіни до 3 м. завтовшки завершувалися навислим третім ярусом машикулів (розібраний у XIX ст.). У 1954 р. башту пристосували під Будинок архітекторів, а в 1973 р. було розкрито стародавнє кам’яне мурування фасадів.
У XVII ст. тривало вдосконалення укріплень. Хоча укріплення Львова не відповідали зрослій потужності артилерії, проте проекти запропонованих інженерами бастіонних земляних фортифікація не реалізувалися через брак коштів. Поблизу монастирів бернардинців, кларисок, босих та взутих кармелітів, захищених застарілими стіновими  укріпленнями, наприкінці XVII ст. з’явилися додаткові земляні вали. Збереглася ділянка цегляних стін бернардинського монастиря XVII ст. з Глинянською брамою (реставрація макетуванням зовнішнього рову з боку вул. Леніна здійснена в 1976-1977 рр.).
У місті було два арсенали для зберігання і виробництва зброї. Споруди, пов’язані з процесами литва, були ізольовані від житлової забудови й розміщені між оборонними стінами. Міський арсенал (вул. Підвальна, 3), збудований майстром Я.Лисом у 1554-1556 рр., після пожежі 1571 р. капітально перебудовано. Прямокутний триярусний об’єм має планування зального типу з опорними стовпами по поздовжній осі, що несуть у нижніх ярусах склепінчасті цегляні, а на верхньому - пласкі дерев’яні перекриття. В торцях будівлі знаходяться арочні брами. Вмонтований у південний фасад кам’яний рельєф із зображенням гербів перенесено у 1800 р. з розібраних укріплень кармелітського монастиря кінця XVI І ст. Після здійснення капітальної реставрації (1973-1980 рр.) у арсеналі розміщується унікальна колекція старовинної зброї Львівського історичного музею.
Репрезентативніше порівняно зі скромним зовнішнім виглядом міського арсеналу виглядав Королівський арсенал (вул. Підвальна, 13), зведений воєнним інженером і архітектором П.Гродзицьким (1639-1646 рр.). До комплексу входили три згруповані навколовнутрішнього двору двоповерхові корпуси із зальним плануванням: головний, що примикав до Високого муру (57 на 13 м.), і два торцевих, поставлених біля Низького (12,5 на 6,5 м). З самого початку торці двору замикалися одноярусними брамами (надбудовані в XIX ст.), а з боку теперішньої вул. Підвальної - відкритою арочною галереєю (розібрана). Мотив арок зберігся на південному фасаді у вигляді лоджії (розкрита під час реставрації 1954 р.) з витонченим бароковим фронтоном над нею. У характері палацової, а не воєнної архітектури вирішено дворовий фасад головного корпусу, оформлений масивними надвіконними сандриками й порталом з двома динамічними спіралями волют. Над порталом була встановлена скульптура архангела Михаїла, відлита в 1639 р. у майстерні К.Франковича (зберігається в Музеї зброї). З 1939 р. будинок королівського арсеналу використовується Львівським обласним державним архівом.
Архітектором П.Гродзицьким у заміському маєтку магнатів Сенявських (нині вул. Бібліотечна, 2) в 1639 р. споруджено ще один арсенал, перебудований у XIX ст. Після розгрому турецької армії під Віднем і укладення Константинопольського миру з Туреччиною (1700 р.) становище Львова стало безпечнішим і його укріплення занепадають.

Житлова забудова
Про житлову забудову давнього Львова свідчать лише археологічні знахідки слідів зрубного дерев’яного житла, характерного для всіх давньоруських міст. Зате на площі Ринок і сусідніх з нею вулицях, як у жодному іншому місті України, зберігся ансамбль середньовічної житлової забудови. Його відмітна особливість-задана плануванням єдність принципів формотворення житлового середовища, що складається з окремих ланок -тривіконних міщанських кам’яниць, однакові розміри яких зумовлювало середньовічне будівельне законодавство.
У найстарішій міській книзі 1382-1389 рр. є записи, що свідчать про існування житлових будинків і спорудження кам’яних межових стін між сусідніми ділянками. В 1383 р. магістрат видав спеціальну постанову, яка погоджувала взаємовідносини сусідів при зведенні «граничних мурів», тим самим підтверджуючи великий розмах будівництва. Старовинні межові стіни-це своєрідна пам’ятка містобудування, зокрема планування кварталів в XIV ст.: залишившись у підвалах перебудованих будівель на пл. Ринок, вони досі відмічають межі 52 житлових будинків, згадуваних в середньовічних документах.
У підвалах і перших поверхах за різного часу виявлено стіни з великорозмірної цегли, укладеної за хрестовою (так званою готичною) системою мурування, стрілчасті склепіння, ніші та портали, характерні для готичної архітектури. Вони свідчать про формування кам’яного житла у Львові не пізніше XIV-початку XVI ст.
Зіставлення готичних фрагментів фасадів житлових будинків на пл. Ринок, 16, 44, 45 і на вул. Руській, 2 з плануванням перших поверхів свідчить про те, що фасадні стіни зведено раніше, ніж внутрішні поздовжні. Під час зведення готичних фасадів у цих кам’яницях з боку вулиці знаходилося по одному приміщенню. Окремі підвальні приміщення зі стрілчастими склепіннями, що збереглися під будинками на пл. Ринок, 7, 8 та 41, засвідчують інший тип дво- трикамерних жител, пізніше розширених. Все це узгоджується з типами планувальних вирішень, застосовуваних в європейському домобудуванні XIII-XV ст.
Однією з особливостей архітектурно-планувальних вирішень середньовічних будинків на Ринку були виступаючі за лінію фасадів підвальні приміщення, що утворювали так звані передпоріжжя (вціліли в 26 будівлях). Вони полегшували завантаження підвалів товарами й водночас правили за підмурок для згадуваних М.Груневегом хідників. Готична кладка і портали в підвалах будинків № 7 і 10 дозволяють датувати появу передпоріж XIV-XV ст. До 1527 р. на них розміщувалися відкриті дерев’яні галереї та навіси (так звані підсіння), будівництво яких після пожежі було заборонено.
Об’ємно-планувальна структура житлових будинків остаточно склалася в епоху Ренесансу й бароко. Типовий будинок XVI-XVIII ст., розташований на ділянці довжиною близько 43 м, завширшки 8-10 м, належав одній сім’ї, проте деякі його приміщення здавалися «комірникам» і «челядникам». Передню частину займав головний корпус глибиною 20-25 м, за яким пролягав двір завдовжки 10-15 м з флігелем позаду, що спочатку використовувався як сарай чи стайня, а потім перетворювався на невелику квартиру або кухню. Подвір’я в глибині кварталу утворювали незабудовану смугу, розділену межовими стінами, на яких кріпилися галереї-балкони, що з’єднували головний будинок і флігель. Опірні кронштейни під балконами часто оформляли художнім різьбленням. Оригінальний кронштейн із зображенням вусатого лицаря зберігся у дворі будинку № 16 на вул. Л. Українки. В деяких випадках головний будинок і флігель з’єднувалися за допомогою відкритих аркад, наприклад, у будинках № 6 і 26 на пл. Ринок.
Головний корпус мав трирядне розташування приміщень у глибину. У верхніх поверхах з вулиці і з двору було по дві кімнати: велика двовіконна світлиця і одновіконна «изба» (як зазначено в архівних документах). У темних приміщеннях в центрі будинку розміщували сходи, кухні, алькови. У першому склепінчастому поверсі містилися сіни, з’єднані з вузьким проходом у двір, приміщення контори, лавки чи майстерні (залежно від занять власника будинку), сходи і тильна двовіконна світлиця, часто перекрита дерев’яною стелею на різьблених дерев’яних балках. Іноді широкі склепінчасті сіни займали всю глибину будинку і правили за проїзд у двір (будинки на пл. Ринок, 18, вулицях Вірменській, 25, Сербській, З, Руській, 8, Фрунзе, 34 та ін.). Інтер’єри прикрашалися кам’яними різьбленими порталами, підп’ятниками склепінь і багато орнаментованими віконними обрамленнями з колонами, які оздоблювали спарені вікна в світлицях. Такі обрамлення збереглися в будівлях на пл. Ринок, 2, 4, 21, 24, 28, 41, вулицях Руській, 10, Вірменській, 35 і ряді інших.
Фасади будинків були частіше тривіконні, рідше чотири та двовіконні (вул. Фрунзе, 38 і 50). Особливість старовинних будівель - асиметричне розміщення вікон на фасадах, зумовлене внутрішньою структурою. На фоні рядових тривіконних кам’яниць вирізнялися великі споруди-палаци, що виникли шляхом об’єднання кількох ранніх будинків (пл. Ринок, 6, 9, 10, 18, 29, 45 та інші).
Обмеженість матеріальних засобів за феодалізму не дозволяла зносити старі будівлі, тому колишні стіни, як правило, використовували при ремонтах і перебудовах. Фрагменти готичних фасадів (вул. Руська, 2, пл. Ринок, 16, 45) свідчать, що житлові будинки XV-початку XVI ст. зводилися з червоної великомірної цегли з глазурованими тичками і, мабуть, не тинькувалися зовні. Фасади пожвавлювалися нішами віконних та дверних прорізів і кам’яними порталами, орнаментика яких складалася в комбінації валиків та жолобків (пл. Ринок, 26, 44).
Судячи з найстарішого зображення Львова, виконаного А.Пассаротті в 1607 р., тогочасні житлові будинки завершувалися характерними для готики трикутними шипцями.
За Ренесансу поширюються портали з півциркульними перемичками, оформлені ордером або профільованими чи обробленими під руст обрамленнями, іноді з вигадливо оздобленими замковими каменями (пл. Ринок, 14, 41, вул. Руська, 4, вул. Фрунзе, 34). Найраніший ренесансний портал (1550-і роки), який приписують Петру Італійцю з Лугано, знаходиться на вул. Вірменській, 20. Широку приземкувату арку фланкують канельовані колонки іонічного ордера і розвинутий антаблемент. Ордер у вигляді тричвертних колон і пілястрів прикрашає портали і наличники вікон на фасадах будинків пл. Ринок, 2, 6, 9, 23, 28, вул. Івана Федорова, 10.
В цілому ордер у житловій архітектурі XVI-XVII ст. застосовувався рідко. Єдиним прикладом архітектурної композиції, побудованої на основі ордерного «каркасу» з пілястрів іонічного і корінфського ордерів, є фасад будинку патриціїв Вольцовичів (пл. Ринок, 23), зведений у 70-і роки XVII ст. Зате побудова композицій фасадів на основі властивих ордеру пропорційних співвідношень була явищем досить звичним. Розвинений карниз, міжповерхові членування, наріжні пілястри, русти, обрамлення вікон і дверей - усі ці елементи трактувалися у формах ренесансу.
Урівноваженість композиції, горизонтальне членування притаманні таким творам ренесансу та раннього бароко, як кам’яниця кінця XVI ст., що на початку XVII ст. належала одному з організаторів львівської пошти Р.Бандинеллі (Ринок, 2), будинок члена магістрату Домбровського (XVI 1 ст., Ринок, 21), будинок бургомістра П.Гепнера (1580 р., Ринок, 28). Крім поширеного прийому оздоблювання гладких поверхонь стін кам’яними різьбленими деталями застосовувалось обличкування фасадів кам’яним рустом, що викликало асоціації з італійським палаццо епохи Відродження. Будинків з рустованими фасадами на площі Ринок три: Чорна кам’яниця (№ 4), будинок Корнякта (№ 6) і венеціанського купця А.Массарі (№ 14).
Найяскравішим втіленням смаків багатого львівського міщанства XVI-XVII ст. є Чорна кам’яниця, що дістала назву від тонованого в XIX ст. головного фасаду. Авторство будинку, зведеного на старих підвалинах у 1588- 1589 рр. для багатого купця Т.Альберті, приписують відомим львівським зодчим П.Барбону і П.Римлянину, а надбудований наприкінці XVI ст. третій поверх-архітектору П.Красовському. Аттик, що увінчує споруду, зведений у 1677 р. майстром М.Градовським (М.Вигідним). У 1884 р. горище перероблене під четвертий поверх, у аттику прорубано вікна. Будинок зберіг середньовічне планування і багате оформлення інтер’єрів. Фасад з характерною для ренесансу ордерною побудовою, яка проявляється в бічних пілястрах і міжповерхових поясах, позначений певним надміром архітектурного і скульптурного декору, що робить цю пам’ятку унікальною. Вивершення з обелісків та волют має риси стилю бароко.
Зображення житлових будинків на гравюрі Ф.Пернера (1772 р.) свідчить про значне поширення аттиків. Вони мали естетичне і функціональне призначення: як вивершу-вальний елемент приховували складчасті дахи з ринвами, що відводили опади на головний фасад, і одночасно захищали дерев’яні конструкції покриттів сусідніх будівель у разі пожежі.
На будинку № 6 скульптурне оформлення аттика має ще певне смислове навантаження. Зведення споруди палацового типу, що об’єднала дві готичні кам’яниці на пл. Ринку й одну ділянку з боку вул. І.Федорова, стало можливим після одержання шляхетства львівським купцем грецького походження К.Корняктом. Будівництво в 1580-х роках здійснював архітектор П.Барбон, можливо, за участю П.Римлянина. В другій половині XVII ст. тут містилася резиденція польського короля Яна III Собеського. Цим викликана реконструкція 1678 р., що надала споруді вигляду репрезентативного палацу з внутрішнім аркадним двориком (реставрація початку XX ст.) і аттиком, увінчаним скульптурами короля та почту озброєних рицарів. Деякі переробки кінця XVIІІ - початку XIX ст., зумовлені влаштуванням балкона, сходової клітки, оформленням інтер’єрів другого поверху, не внесли в архітектуру значних змін. Урівноваженість композиції та благородна простота головного безордерного фасаду, вишукані пропорції триярусних аркад внутрішнього двору, гарний рисунок склепінь першого поверху, підкреслений кам’яними різьбленими нервюрами, ставлять споруду в ряд кращих творів львівського ренесансу. Зважаючи на історичну і художню цінність будинку Корнякта, в ньому з 1908 р. розміщений Музей історії міста Львова, розширений у 1926 р. завдяки приєднанню будинку № 5 і Чорної кам’яниці.
Фасади житлових будинків кінця XVI-XVІІ ст. насичені скульптурною пластикою, що має не лише декоративне, а й метафоричне значення, часто до кінця нерозгадане. Про що, наприклад, промовляють маскарони явно портретного характеру на будинках № 12, 23, 28, 41 на пл. Ринок. Крилатий лев, що тримає розгорнуту книгу з присвятою св. Марку - покровителю Венеції, символізує торговельні зв’язки з цією Італійською республікою (Ринок, 14); численні левині маски і кумедний звір на розі будинку № 11 на вул. Галицькій, мабуть, зображають герб міста Львова; дельфіни (Ринок, 2, 6), певно, символізують заморську торгівлю. Скульптура часто правила за розпізнавальний знак, за яким можна було виділити будинок з ряду інших житлових споруд. Так, у Львові відомі будинки «під оленем», «під лебедем» (Галицька, 10) тощо.
Образотворчі  мотиви не втрачають значення в житловій архітектурі XVIII ст. Для них стають характерними скульптурні алегорії та легкий рокайльний орнамент у вигляді витончених гірлянд (пл. Ринок, 3, 10, 17, 20, 33, 36, 39, 40, 43). Зберігаючи колишню об’ємно-планувальну структуру, будівлі помітно змінюють тектоніку фасадів за рахунок введення вертикальних елементів - пласких лопаток решітками (наприклад, балкон на вул. Вірменській, 17) і різноманітне оформленими опорними елементами. Кращі взірці можна побачити на пл. Ринок. Вигадливість художників безмежна: тут і потужні кам’яні кронштейни з рослинним орнаментом у будинку № 20 (скульптор Ф. Олендзький), і міфологічні персонажі з людським обличчям та звіриним тулубом (№ 36), і незвичайні атланти з аскетичними обличчями (№ 40). Особливо цікаві кронштейни балкона в будинку № 3, виконані Олендзьким у вигляді енергійно зігнутих тіл дельфінів і закутих у панцирі казкових рицарів.
Найдосконаліший взірець громадської архітектури XVIII ст. - палац Любомирських, збудований у 1760-х роках архітекторами Б.Меретином та М.Урбаником за проектом Яна де Вітте на місці кількох міщанських кам’яниць (пл. Ринок, 10). Легкість і парадність зовнішнього вигляду досягнуті майстерним полегшенням архітектурних мас від обваженого низу до ритмічно розчленованих пілястрами й лопатками верхніх поверхів, завершених мережчатим аттиком, зкомпонованим з овальних люкарень і скульптури. Алегоричний характер скульптурного декору, виконаного майстром С.Кодецьким за проектом С.Фессінгера, яскраво виражений в оформленні закругленого рогу, скомпонованому з військової і рицарської емблематики. Проте в переробленому плануванні першого склепінчастого поверху головні сходи ще не набули властивого для палаців наступних епох парадного значення.
З численних приміських палаців багатих міщан та магнатів у значно перебудованому вигляді збереглась єдина пам’ятка. Це палац Уленецьких, зведений у середині XVIII ст. за проектом французького архітектора Ріко де Тиржеля поблизу Галицької брами (пл. Возз’єднання, 10). Про епоху бароко нагадує тривісна композиція фасаду з центральним гранчастим ризалітом і постановка споруди в глибині двору по осі воріт садиби.
Своєрідним типом житла епохи феодалізму були монастирі. Вони являли собою 2-3-поверхові корпуси, що складалися із склепінчастих приміщень - келій, з’єднаних коридорами, залів засідань капітулу і трапезних. Конфігурація в плані була розмаїтою - від прямокутної до замкненої навколо двору - і залежала від загального архітектурного задуму культового комплексу, обов’язковою частиною якого були церква або костьол. У найстарішому монастирі - Домініканському збереглися перший поверх із готичними хрестовими склепіннями (XV ст.) і прямокутний внутрішній дворик-клуатр з обхідною галереєю.

Громадські та культові споруди
В добу середньовіччя частина монастирських споруд використовувалися нечисленними благодійними і учбовими закладами. Найстаріший міський шпиталь при Святодухівському костьолі, що був за притулок для хворих та старих, знаходився в центрі міста (пл. І.Підкови).
Як свідчить уцілілий напис на огорожі заміського укріпленого шпиталю св. Лазаря (вул. Коперніка, 27), його засновано в 1621 р. Симетрична побудова корпусу з розташованим по осі костьолом, фланкованим двома відсунутими до вівтаря квадратними вежами, була, можливо, зумовлена поділом келій на два відділення. Архітектура однонефного храму, зведеного в 1621-1640 рр. львівськими архітекторами А. Прихильним та Я. Боні, незважаючи на скромні розміри, відрізняється особливою монументальністю. Це досягнуто аскетизмом гладких поверхонь стін, розчленованих лише стрілчастими віконними прорізами, та вдало підібраними пропорціями ренесансного вінцевого карнизу з модульонами.
Військова емблематика в капітелях пілястрів західного фасаду невеликого однонефного костьолу Мартина (1736-53 рр.) непрямо свідчить про те, що монастирський комплекс призначався для військових інвалідів (вул. Декабристів, 8).
Заміський притулок для старих був при костьолі св. Войцеха (1702 р.) біля підніжжя Лисої гори (вул. Довбуша).
Про будівлі шкіл, які діяли при церквах і монастирях, відомостей не збереглося. Очевидно, школи при Богоявленському та Успенському братствах, вірменській церкві, кафедральному костьолі і домініканському монастирі розміщувалися у пристосованих для цих потреб приміщеннях. Характерний вигляд монастиря з замкненим прямокутним двором-клуатром має будівля колегії, що примикає до єзуїтського костьолу. Заснована в 1609 р., вона в 1661 р. одержала статус вищого учбового закладу-академії. Незважаючи на перебудови в 1723, 1782 і відбудовні роботи 1958-1960 рр. триповерховий корпус зберіг первісне коридорне планування і бароковий портал, оформлений рустом, кам’яними вазонами з букетами квітів, картушами та кронштейнами, що позначав в’їзд на подвір’я (вул. Театральна, 13). З цією пам’яткою пов’язані імена Б. Хмельницького, відомого мандрівника XVIII ст. В.Барського й багатьох інших діячів культури, які навчалися тут у різний час.
Цілком світський характер має архітектура колегії піарів, що будувалася з 1762 р. як середній учбовий заклад для шляхетської молоді (вул. Некрасова, 4). Величний триповерховий корпус нагадує палац з акцентованим коринфським портиком центральним входом і увінчаними бароковими фронтонами бічними крилами, що утворюють великий курдонер. У крупному палладіанському ордері та трикутному фронтоні портика виразно помітні риси класицизму.
Єдиною справді світською громадською спорудою середньовічного Львова була розташована на площі Ринок стара ратуша, розібрана в 1826 р. Характер її архітектури відтворений на рисунку Ю.Цлоговського, виконаному на початку XIX ст., свідчить, що різні її частини збудовано в різний час-від XIV до початку XVII ст. Ратуша складалася з кількох прямокутних триповерхових корпусів, а також високої вежі з установленими в XV ст. дзигарями і круговим балконом для міської сторожі та сурмача.
В умовах панування релігійної свідомості середньовічного суспільства найважливіше місце в архітектурі посідало культове будівництво. Для цілих поколінь людей церква була не тільки «домом бога», втіленням духовного життя суспільства та уявлень про прекрасне, але й своєрідним символом національної самосвідомості. Тому в культовому будівництві поряд із стилістичним розвитком архітектури яскраво виражені властиві різним народам особливості формування архітектурного простору.
Найстаріші пам’ятки церковного будівництва дійшли до нашого часу в значно перебудованому вигляді. Біля самого підніжжя Замкової гори стоїть Миколаївська церква, за переказами князівська, придворна (вул. Б. Хмельницького, 28). Археологічними дослідженнями 1924 і 1977 рр. відкрито білокам’яне мурування нижніх частин стін і підвалини, датовані XIII ст. Виявилося, що цегляні стіни XVII- XVIII ст. повторили обриси стародавнього плану хрестоподібної форми, не характерної для древньоруської архітектури. Мабуть, давня церква мала баню, яка увінчувала середохрестя. Нинішні шоломоподібні бані над середохрестям і апсидою зведені після пожежі в 1800 р.
Збудована в 1643-1645 рр., церква Параскеви П’ятниці (вул. Б. Хмельницького, 63) майже цілком наслідує композицію плану давньої споруди, що складалася з нефа, напівкруглої (нині гранчастої) апсиди, західного притвору та двох невеликих прибудов до південного й північного боків нефа. Розміщення церкви на околиці міста зумовило її оборонний характер, виражений у товщині кам’яних стін (близько 2 м) і бійницях верхнього ярусу квадратної вежі. На південному фасаді церкви та на хорах є геральдичні плити волоського господаря Василя Лупула, який пожертвував гроші на її перебудову в XVII ст. Високий дах над головним нефом і щит з глухими арочними нішами, що обмежує дах, вежа над притвором свідчать про вплив готики. Під час реставрації 1870 р. церкву потинькували, а в 1908 р. колишнє шатрове завершення вежі було замінене на барокову баню. При цьому на стінах вежі виявили залишки зовнішнього розпису, що складалися з мотивів крилатих голівок та гірлянд, які свідчать про зв’язок з традиціями молдавської архітектури, зокрема властивою для неї поліхромією фасадів. Основною прикрасою інтер’єру зального типу є ренесансний іконостас (1644 р.) - один з небагатьох шедеврів тієї епохи, що збереглися на Україні. Барвиста багатоярусна композиція містить близько 70 ікон, облямованих мереживним і позолоченим різьбленням по дереву.
Ще одним об’єктом, традиційно пов’язаним з древньоруським Львовом, є Онуфрієвський монастир (вул. Б.Хмельницького, 36). Це пам’ятка особливого культурно-історичного значення: тут І. Федоров створив перші на Україні друковані книги «Апостол» і «Буквар» (1574 р.), тут він похований у 1583 р. Церква будувалася з 1550 по 1902 рр. Найбільш ранньою частиною є центральний неф, до якого в 1701 р. з півдня прибудовано малу Троїцьку церкву. На початку XIX ст. розширюється бабинець, а в 1902 р. створюється симетричний південному північний неф (архітектор Е.Ковач), в інтер’єрі встановлюється іконостас, розписаний відомим українським художником М.Сосенком. Внаслідок перебудов зовнішній вигляд церкви з двома банями над бічними нефами і фальшивою банею над центральним наблизився до традиційних вирішень багатоверхих українських храмів. Формування монастирського ансамблю припадає на кінець XVII ст.: у 1683 р. були збудовані келії, водночас зводяться оборонні стіни з надбрамною дзвіницею, підвищеною на один ярус у 1822 р. Улаштування парадних сходів перед входом датується 1780 р.
У районі площі Старий Ринок збереглося два костьоли - Іоанна Хрестителя (вул. Ужгородська, 1) та Марії Сніжної (вул. Сніжна, 11). На підставі останніх археологічних досліджень вони датуються кінцем ХІІІ і першою половиною XIV ст. Обидва храми являли собою невеликі однонефні споруди, зведені з цегли в поєднанні з білим каменем, що застосовувався для мурування підвалин, кутів стін та віконних обрамлень. Спосіб мурування стін і архітектурні деталі засвідчують участь у будівництві цих споруд західних майстрів. Обидві пам’ятки дійшли до нашого часу в тому вигляді, якого їм надала «стильова» реставрація 1880-х років, виконана під керівництвом Ю. Захаровича.
На основі аналізу перелічених пам’яток можна говорити про наявність своєрідних рис, притаманних львівській монументальній архітектурі XIІІ-початку XIV ст., що відрізняють її від архітектури інших регіонів Русі, в яких переважала традиційна хрестовокупольна система.
Відомі нам чотиристовпні хрестовокупольні храми належать до другої половини XIV ст. Це церкви Юра та вірменська, збудовані одним майстром Доре, або Дорхі (можливо, Дорінгом). З них уціліла вірменська церква (1363-1370 рр.), яка протягом кількох століть була громадським і релігійним центром вірменської колонії у Львові. У 1367 р. вона стала соборною, бо у Львові був утворений єпархіальний центр вірменів Русі та Валахії. Надалі навколо неї склався один з найцікавіших ансамблів, до якого ввійшли дзвіниця (1571 р., П.Красовський), палац архієпіскопа (XVIII ст.), вірменський банк (XVII ст.), монастир бенедиктинок (1682 р.), пам’ятна колона з постаттю св. Христофора та дерев’яний вівтар з композицією «Голгофа» (XVIII ст.), огорожі з брамами (XVII-XIX ст.). Сам собор неодноразово перебудовувався: в 1437 р. навколо нього зведено відкриту арочну галерею, перероблену на північному фасаді в захристію (1671 р.), а згодом в ризницю (1731 р.). В 1630 р. прибудовано прямокутний західний неф. Після пожежі 1712 р. інтер’єр набуває барокового характеру: тинькуються стіни, встановлюються нові вівтарі. Під час реставрації 1908-1927 р., що здійснювалася під керівництвом архітектора Ф.Менчинського, замість розібраних житлових будинків з боку вул. Краківської розпочато будівництво західної вхідної частини, а стіни апсид декоровано стилізованими елементами, запозиченими з давньовірменської архітектури, - накладними арками і орнаментами. Із застосуванням стилізації в інтер’єрі виконані різьблена дерев’яна стеля над нефом XVII ст., орнаментальний розпис стін і вітражі (художник Я.Г.Розен), мозаїка в бані (художник Ю.Мехоффер).
Незважаючи на перебудови добре збереглося об’ємно-планувальне вирішення старої східної частини храму, яке відобразило традиції давньоруського і вірменського монументального будівництва, що сягають Візантії. Вплив вірменської архітектури позначився на формі дванадцятигранного барабана з шатровим дахом, що вивершує середохрестя. Він виявляється в ретельному оздобленні стін тесаними кам’яними плитами з вмонтованими в них хачкарами, в рисунку сталактитового фриза над аркою центральної апсиди, що зберігся в інтер’єрі. Останній був прикрашений властивим для давньоруських пам’яток фресковим розписом (XV ст.), фрагменти якого були відкриті в 1925 р. на відкосах ніші південного вікна. Окремі архітектурні деталі, епітафії та скульптури свідчать про вплив готики, ренесансу й бароко.
Такою ж «багатошаровою» спорудою є кафедральний костьол-своєрідний музей готичних, ренесансних і барокових архітектурних форм, численних скульптурних та живописних творів, починаючи з Х IV до початку XX ст. Проте в своїй основі він є рідкісною для України пам’яткою, яка за конструктивними особливостями належить до північноєвропейської школи так званої цегляної готики. Його будівництво, розпочате в 1360 р., тривало понад століття. Першим архітектором був П.Штехер, склепіння над вівтарною частиною - пресвітерієм і нефами звели вроцлавські майстри М.Гонзаго (1404 р.), І.Гром і А.Рабиш (1480 р.). Роботи закінчено в 1493 р., коли І.Блехер спорудив хори. Храм являє собою тринефну чотиристовпну споруду зального типу з видовженим пресбітерієм. Властивий готиці вертикалізм архітектурних членувань особливо виразно сприймається, якщо дивитися з пл. Ринок на гранчасту вівтарну частину, що має величезні стрілчасті вікна - вітражі, ступінчасті контрфорси, високий стрімкий дах.
У XVI-XVII ст. костьол і цвинтар навколо нього стали місцем зосередження численних каплиць, усипальниць, надгробків багатих міщан та шляхти. При реставрації 1760-1778 рр., здійсненої під керівництвом відомого львівського архітектора П.Полейовського, чимало пам’ятників і вівтарів були розібрані. Опорядження костьолу набуло барочного характеру: готичне мурування фасадів з двоколірної цегли було затиньковане, інтер’єр розписаний художником-академістом С.Строїнським, з’явилися барочні скульптури і вівтарі роботи П.Полейовського та Я.Оброцького, шпилеподібне шатрове завершення вежі та ступінчасті готичні фронтони замінено на відповідні елементи з криволінійним барочним обрисом; на західному фасаді влаштовано новий вхід із трьома тамбурами, поряд з апсидою прибудовано двоповерхові об’єми службових приміщень.
У 90-і роки XIX ст. велися роботи по поверненню пам’ятці готичного характеру: цінний художній розпис С. Строїнського у вівтарній частині замінено на стилізований готичний орнамент, у вікна вставлені вітражі, виконані в Мюнхені за ескізами художників Я.Матейка та його учнів Ю.Меххоффера, С.Качор-Батовського та інших. Реставрація 1905-1930 рр. здійснювалася на наукових основах під керівництвом видатних архітекторів В.Садловського та Т.Обмінського. Були зміцнені стіни і підмурки, висушені підземелля, відремонтовані дахи, на південному і північному фасадах відкриті готичні портали входів.
У костьолі збереглося чимало мистецьких творів XIV- XIX ст.: надгробки багатих львівських патриціїв, шляхти  й духовенства, різьблені мармурові та дерев’яні вівтарі,старовинні ікони, скульптура.
Видатним  твором ренесансної архітектури і скульптури є північно-західна каплиця що належала багатій патриціанській сім’ї Кампіанів. Наприкінці XVI ст. її заклав Павло Кампіан - кріпак-утікач гетьмана Конєцпольського, що став доктором медицини, а закінчив - його син Мартин у 1619 р. Зведення прямокутної в плані з парусним склепінням споруди приписується кращим ренесансним зодчим міста П.Римлянину та В.Капиносу. Творчому стилю П. Римлянина притаманні врівноваженість і чітка ярусна побудова головного фасаду, застосування пілястрів тосканського ордера й доричного фриза. Скульптурні рельєфи в нішах між пілястрами, що повторюють поширені в тогочасних гравюрах зображення сцен із життя Христа, виконав талановитий львівський скульптор першої половини XVII ст. Й.Пфістер. Йому належить ряд скульптурних творів у інтер’єрі: євангелісти, отці церкви й вінцева частина розташованого біля східної стіни надгробка старшого покоління Кампіанів. Архітектурний ордерний каркас надгробка та вівтаря, що стоїть навпроти входу, виконав Г.Горст, а портретні бюсти з червоного мармуру-скульптор В.Зичливий. Ліву стіну займають епітафії членів сім’ї (друга половина XVII ст.). Виготовлені з різнобарвного мармуру пристінні композиції інтер’єру, що поєднують у собі риси зрілого Ренесансу і близького до бароко північного маньєризму, вдало доповнюють рокайльний розпис склепіння, виконаний у XVIII ст. художником С.Строїнським.
Причиною значного поширення портретних пам’ятників меморіального характеру стало властиве для доби Відродження усвідомлення цінності людської особи і пов’язане з цим прагнення увічнити її для нащадків. За зразок будівництва усипальниці багатого міщанського роду Боїмів правив королівський мавзолей у замку Вавель (м. Краків), створений на початку XVI ст. італійським архітектором Ф.Флорентійчиком. Тому можна припустити, що автором львівської споруди був майстер, зв’язаний з краківською архітектурною школою.
Кубічну будівлю з банею на восьмигранному барабані та світловим ліхтариком споруджено в два етапи. Спочатку (1606-1611 рр.) був зведений архітектурний об’єм, що мав характерну для Ренесансу центричну композицію, розбивку зовнішніх стін пілястрами іонічного ордера, розвинений вінцевий карниз. До цього етапу належать розміщені зовні фрескові портрети Юрія та Ядвіги Боїмів, рельєф «Юрій-змієборець», скульптурні зображення над капітелями пілястр, виготовлені, мабуть, артіллю Андрія Бемера. На другому етапі до західного фасаду «приставляється» надзвичайно насичена пластикою, проте невисока за художнім рівнем скульптурна декорація, виготовлена, на думку більшості вчених, в майстерні вроцлавця Гануша Шольца.
Дослідник В.Ф.Любченко, зокрема, зазначає, що багатий на скульптуру західний фасад, який своєю композиційною побудовою нагадує іконостаси українських храмів, являє собою своєрідну «біблію для бідних» і є «кращим та найхарактернішим у нашій країні взірцем північного маньєризму».
Невеликий затемнений простір інтер’єру щільно заповнений різними за часом створення, матеріалом і майстерністю виконання скульптурними творами. Кращі з них - талановиті роботи Й.Пфістера. Це позначені портретною індивідуальністю зображення біблійних персонажів у глибоких касетонах бані, виготовлені з чорного мармуру та світлого алебастру пристінні епітафії сім’ї Боїмів зі скульптурними портретами і сповненою глибокого ліризму групою «Пієта».
Вплив північного маньєризму позначився на зовнішньому вигляді іншого твору львівського Ренесансу-костьолу бернардинського монастиря (пл. Возз’єднання, 2). Ансамбль був збудований у 1600-1630 рр. на місці старого дерев’яного храму. Неповторними рисами наділило пам’ятку поєднання елементів різних стилістичних систем: план костьолу, що приписується ченцеві монастиря Б.Авеліду, належить до типу середньовічних тринефних шестистовпних базилік з видовженою вівтарною частиною, архітектура нижнього ярусу вирішена П.Римлянином і А.Прихильним у властивій їм ренесансній манері з характерними пілястрами тосканського ордера й розвинутим доричним антаблементом, а вінцеві фронтони та висока восьмигранна вежа зведені А.Бемером у дусі близького до бароко нідерландського маньєризму. Вважають, що скульптурний ансамбль фасадів, позначений рисами наївного народного реалізму, виконаний прибулою із Вроцлава бригадою майстрів, яку очолював А.Бемер. Рельєфи святих і пророків над арками головного нефа, надгробок Яна з Дукли створені в XVII ст. скульптором В.Зичливим; різьблені дерев’яні лави у завівтарній частині - майстром Павлом з Бидгощі. Огородження хорів, багате барокове оформлення інтер’єру датують XVIII ст. Численні дерев’яні вівтарі виготовлені різьбярами з Ярослава Т.Гуттером і К.Кутщенрайтером, а фресковий розпис склепінь та стін - художником Б.Мазуркевичем і його помічниками Р.Бортницьким, П.Волянським та І.Сорочинським. Колись обгороджений оборонними мурами ансамбль монастиря в XVIІІ ст. був доповнений двоярусною дзвіницею (1734 р.), баневою ротондою над криницею (1761 р.) та вишуканою за моделюванням пам’ятною колоною, що є найстарішим монументом міста (1736 р.).
З творчою діяльністю П.Римлянина пов’язані будівельні роботи в заснованому в 1595 р. монастирі бенедиктинок (вул. Вічова, 2). Комплекс, що складається з невеликого однонефного костьолу та двоповерхового корпусу монастиря, перебудовувався після пожеж 1623 і 1748 рр. (архітектори Я.Покорович та М.Урбаник). Проте характерні для майстра прийоми, які можна простежити у найзначнішому його творі - Успенській церкві, досить помітні. Це - членування стін костьолу глухими арками, напівциркульні перемички вікон і дверей з яскраво вираженими імпостами і замковими каменями, потужний архітрав вежі з чітким ритмом тригліфів, пласкі одиночні пілястри. Аттик вежі, що нагадує кам’яну корону, датується другою половиною XVII ст. Яскравим твором львівського Ренесансу є стара частина корпусу монастиря, вхід до якої вирішений у вигляді відкритої арочної лоджії.
На підставі аналізу архітектурних форм північного фасаду, які включають великий тосканський ордер і доричний фриз, до творів П.Римлянина відносять костьол кларисок, побудований у 1607 р. (вул. Леніна, 2). Сучасного вигляду зі стилізованою у барокових формах вежею на західному фасаді споруда набула після реставрації 1938- 1939 рр. (архітектор А. Лобас).
Кращим твором львівського Ренесансу і шедевром української архітектури XVI-початку XVII ст. правомірно вважається ансамбль Успенської церкви. У вежі, що гордо підвелася в небо, засобами передової для того часу архітектури італійського Відродження мов би втілені ідеї визвольного руху українського народу. Ансамбль створювався з 1572 по 1629 рр. на місці ранніх культових споруд, знищених пожежами 1527 та 1571 рр. Замовником було Львівське братство - релігійно-просвітницька організація, що об’єднувала чимало передових людей свого часу. Здійснення розробленої братством художньої програми було доручено кращим львівським зодчим італійського походження, які зналися на класичній ордерній системі-головному засобі художньої виразності архітектури періоду Ренесансу. Завдяки вирішенню архітектури фасадів на основі ордерних співвідношень було об’єднано три різновеликі споруди в єдиний ансамбль: дзвіницю (вежу Корнякта), каплицю Трьох святителів і Успенську церкву.
Дзвіницю будував на пожертвування Костянтина Корнякта архітектор П.Барбон із Падуї за участю П.Римлянина в 1572-1578 рр. Три нижні квадратні яруси дзвіниці зі стрункими спареними аркадами, пофарбованими в теракотовий колір при реставрації 1960-х років, нагадують італійські ренесансні кампаніли. В 1695 р. на місці шатрового даху, знищеного під час турецької облоги 1672 р., придворний архітектор П.Бебер надбудовує верхній ярус із бароковим вивершенням. Чудова архітектурна вертикаль міста (висота близько 66 м) була символом Львівського братства і зображалася на його печатках.
До західної стіни дзвіниці з боку двору в 1578-1591 рр. примкнула каплиця Трьох святителів. Автором цього прекрасного твору львівської старовинної архітектури, який поєднав у собі традиції народного будівництва й Ренесансу, вважають П. Італійця, що дістав цехове прізвисько Красовський. У 1671 р. після пожежі каплицю реставрували на кошти братчика А. Балабана. Про це повідомляє пам’ятна плита над порталом. Призматичний низ каплиці з широкими арочними прорізами має характерні для Ренесансу ордерні членування, що відповідають трибанному завершенню споруди, явно запозиченому з практики будівництва багатоверхих українських дерев’яних храмів. Щільне розташування бань на прямокутному об’ємі зумовило створення внутрішньої системи з підпружних арок різної ширини. Вплив традицій українського мистецтва виявився також у широкому використанні мотиву виноградної лози, що обплітає колони кращого у Львові ренесансного порталу і вкриває суцільним килимом внутрішні поверхні бань. Решта оздоблення інтер’єру й розпис стін були втрачені під час обновлення пам’ятки в середині XIX ст. і в 1914 р.
Останньою за часом спорудою ансамблю стала Успенська церква (1591-1626 рр.). Судячи з тексту угоди 1591 р., в якій П.Римлянину доручалося будівництво «ведлуг тоє форми і візерунка, которий єсть поданий до Братства», початку роботи передувало складання макета й креслення, що відповідали художнім запитам замовника. З 1597 р. будівництвом керували В.Капинос і А.Прихильний. Більш пізні перебудови - південний портал входу й аркада з боку двору (XVII ст.), зміна форми покрівлі (1796 р.) та прохід до каплиці (1847 р.) - істотно не позначилися на вигляді церкви, її могутній об’єм з величним палладіанським ордером і чистими ренесансними формами глухих напівциркульних арок вивершений трьома банями. Це споріднює її композицію з прийомами народного зодчества, які за три десятиліття до цього знайшли втілення в архітектурі попередньої церкви, створеної П.Італійцем з Лугано (згоріла в 1571 р.). Поєднання двох художніх систем призвело до порушення звичних пропорційних співвідношень між верхом та низом, до затісненості внутрішнього простору чотирма опорними колонами тосканського ордера, які несуть четверик центральної бані. Низько посаджені бані нагадують приховані під дахом куполи середньовічних молдавських храмів, що, можливо, пов’язано з ктиторством волоських господарів (друга назва церкви - Волоська). В цілому треба зазначити, що триверхів’я Успенської церкви має не стільки функціонально-конструктивне, скільки декоративно-символічне значення, що ніяк не знижує художнього рівня пам’ятника.
На зовнішньому доричному фризі церкви вперше в православному храмобудуванні Галичини застосовані скульптурні тематичні рельєфи. Поряд із зображеннями святих вони передають сцени зі Старого завіту, які навдивовижу нагадують живі жанрові картинки з повсякденного життя. В парусах, що підтримують центральну кессоновану баню, вміщено ряд гербів, серед них Молдавської та Московської держав, які щедро фінансували будівництво. До найцінніших пам’яток українського мистецтва належать окремі ікони роботи відомих художників XVII ст. Ф.Сеньковича і М.Петрахновича. Нинішній бароковий іконостас виконаний у 1773 р. скульпторами М. Філевичем і Ф.Олендзьким, а намісні ікони - художником М.Яблонським (середина XIX ст.). Найпізнішими елементами художнього оформлення інтер’єрів є вітражі, виготовлені в 1930-х роках художником П.Холодним.
Прагнення зберегти особливості національної культури виявилося в архітектурі синагоги «Золота Роза», зруйнованої під час Великої Вітчизняної війни (законсервовані фрагменти стін знаходяться на вул. Фрунзе, 37). Побудована в традиційних формах споруда зального типу (1582 р., архітектор П. Щасливий) мала конструктивні й декоративні деталі, властиві для готичної та ренесансної архітектури.
Водночас із закінченням Успенської церкви та інших творів ренесансу в місті провадилися роботи по створенню першої споруди в стилі бароко (1610-1635 рр.). Початий ченцем С. Лахміусом костьол Петра і Павла ордена єзуїтів був закінчений італійським архітектором Джакомо Бріано (вул. Театральна, 11). Головний фасад подібний за Схемою до фасаду костьолу Іль Джезу в Римі, створеного зодчими Д. Б. да Віньйолою та Д. делла Порта. В основу вирішення інтер’єру була покладена нова просторова концепція (потужний неф завширшки майже 14, завдовжки-25 м, перекритий єдиним напівциліндровим склепінням), що символізувала могутність церкви, яка, на думку ідеологів контрреформації, визначала і життя людини, і всі її справи. Поставлене перед будівельниками завдання створити відповідний фон для театралізованого культового дійства розв’язувалося засобами синтезу архітектури, скульптури і живопису. Характерний для бароко ілюзіоністичний розпис склепінь виконали в 1740-х роках художники з Брно Ф. та С.Екштайни. Найстарішим і найціннішим твором скульптури є дерев’яне розп’яття в бічному вівтарі, виконане на початку XVII ст. Й.Пфістером. На західному фасаді костьолу збереглося два яруси найвищої тоді у Львові дзвіниці (понад 80 м), збудованої в 1702 і розібраної в 1830 р.
Чисті форми римського бароко з характерним ордерним двох’ярусним членуванням і бічними волютами головного фасаду відрізняють костьол Стрітення монастиря босих кармеліток (Радянська, 32). Це невелика споруда, що в плані має форму латинського хреста з малою банею на перетині нефа і трансепта, була збудована в 1642-1644 рр. за проектом італійського архітектора Д.Б.Джизлені. Остаточне опорядження і встановлення скульптур на фасаді (скульптор А.Шванер) здійснено наприкінці XVII ст.
Слід підкреслити, що значна частина сакральних споруд XVII-XVIII ст., нині пам’яток архітектури, була зведена під впливом художнього образу Іль Джезу. До них належать костьоли Казимира (1656-1664 рр., вул. Кривоноса, 1), францісканців (1702 р., вул. Короленка, 1), Антонія (1718 р., вул. Леніна), Мартина (1736 р., вул. Декабристів, 8), Софії (XVIII ст., вул. І.Франка, 121), місіонерів (1744 р., вул. Калініна, 9), Миколи (1739-1745 рр., вул. Щербакова, 2) та ін. їх відмінна риса - динамізм архітектурних форм головного західного фасаду, досягнутий за рахунок застосування криволінійних елементів, що створюють енергійний перехід від нижньої прямокутної площини довінцевого фронтону; за винятком костьолів францисканців і Миколи, що належать до типу базилікальних споруд, вони були невеликими однонефними храмами.
В кращих традиціях барокової архітектури вирішений невеликий однонефний костьол св. Антонія, поставлений на пагорку біля старовинного Глинянського шляху (нині вул. Леніна). Фасади та інтер’єри споруди і підходи до неї, оформлені у вигляді гарних двомаршових сходів зі скульптурою мадонни (скульптор С.Фессінгер), вирішені в єдиному стилістичному ключі. Такою ж єдністю стилю відзначається комплекс монастиря тринітаріїв з костьолом Миколи, розташований на вул. Щербакова. Хвилястий контур фронтону повторюється у завершеннях корпусу монастиря і кам’яної огорожі з невеликою брамою. Будівництво цього базилікального за структурою храму з широким центральним і вузькими бічними нефами приписується за одними джерелами італійському архітекторові Ф.Плациді, а за іншими - ченцеві тринітарського ордена К.Гранацькому з Любліна. Інтер’єр відрізняється багатством художнього опорядження: ліпниною на поверхні напівциркульного склепіння, дерев’яною скульптурою (С.Фессінгер), перенесеним з кафедрального собору чудовим мармуровим вівтарем, виконаним у 1595 р. в майстерні львівського скульптора Г. ван Гутте.
До композиції фасадів деяких храмів XVII-XVIII ст. включалися вежі, характерні для культової архітектури епохи бароко ряду країн Центральної Європи. Двохвежний фасад було створено в процесі перебудов у костьолі Михайла в укріпленому монастирі ордена босих кармелітів (вул. Радянська, 22). Костьол заснований у 1634 р., мабуть, архітектором італійського походження Я.Покоровичем у вигляді шестистовпної базиліки без виступаючої вівтарної частини. В 1835-1839 рр. архітектор А.Вондрашка зводив північну вежу за зразком австро-чеських культових споруд XVIII ст., але тільки в 1906 р. по закінченні другої вежі й барочних верхів (архітектор В.Галицький) костьол набув нинішнього вигляду. В 1730-х роках інтер’єр був розписаний італійським художником Д.К.Педеретті та його учнем Б.Мазуркевичем. До початкового етапу будівництва відносять головний вівтар з колонами з чорного мармуру, який приписують львівському скульптору XVII ст. О.Прохенковичу.
Аналогічну композицію головного фасаду має костьол Марії Магдалини (вул. Миру, 10). Найдавніша його частина - видовжений хор з гранчастою апсидою, була закладена в 1600 р. архітекторами Я.Годним і А.Келарем. Тринефний базиліковий об’єм добудований у 1754 р. архітектором М.Урбаником. Тоді ж з’явилися скульптури на головному фасаді, виконані С.Фессінгером. Барокове вивершення веж датується 1870 р. У вівтарній частині зберігся рідкісний для Львова ліпний триптих XVII ст., який приписують А. Келарю.
Вежовий фасад мала також Святодухівська церква, що будувалася в 1722-1729 рр. для домініканців. Від зруйнованої в період Великої Вітчизняної війни споруди вціліла одна вежа з характерною бароковою банею (вул. Коперника, 35).
Оригінальний напівкруглий заглиблений фасад з двома фланкуючими вежами має костьол Урсули (згодом євангелічний), збудований наприкінці XVII ст., можливо, архітектором голандського походження Тільманом ван Гамереном (вул. Зелена, 11). Особливо виразною, майже скульптурною пластикою відмічений стрімкий вежовий фасад костьолу сакраменток, будівництво якого розпочалося в 1743 р., як вважають, за участю Б.Меретина (пл. О.Марченка). Сучасного вигляду споруда набула після стилістичної реставрації 1880-х років, що здійснювалася під керівництвом архітектора А.Минасевича.
Новаторським типом споруд бароко були центричні храми. Овальний у плані центральний неф мав костьол монастиря взутих кармеліток (1651-1677 рр.), перебудованого в XIX ст. в культурно-просвітницький заклад Оссолінських (вул. Стефаника, 2). Яскравим взірцем цього типу споруд і справжнім шедевром архітектури періоду пізнього бароко з властивими йому динамічними й пластично ускладненими формами є домініканський костьол (пл. Ставропігійська, 1). Його почали зводити в 1749 р. за проектом Яна де Вітте на місці старого готичного храму. Будівництвом керували місцеві зодчі М.Урбаник та К.Мурадович. Скульптурне оформлення фасаду завершив до 1764 р. С.Фессінгер. Після пожеж 1766 і 1778 рр. костьол відбудовується (К.Фессінгер), а в 1865 р. біля головного фасаду над входом до монастиря з’являється запроектована Ю.Захаровичем стилізована барокова двохярусна дзвіниця. Реставрація інтер’єру (оздоблення штучним мармуром, установлення вітражів, фарбування та позолота) проводилася в 1905-1914 рр., а відбудова зруйнованого під час Великої Вітчизняної війни покриття головної бані-в 1956-1958 рр.
В основі об’ємно-планувальної композиції храму лежить овальний центральний неф, що переходить у тамбур потужної еліптичної бані (розміри в осях 31,54 на 16,35). Нефовий об’єм домінує над пресвітерієм, притвором і шістьма бічними каплицями. Це дозволило створити яскраво освітлений багатоярусний інтер’єр, головним організуючим елементом якого є вертикалі спарених колон, ніби підтримуючих величезну чашу бані, карнизи, емпори з витонченими рокайльними решітками і виразні за пластикою дерев’яні позолочені скульптури. Внутрішній простір організовано під впливом уславлених західноєвропейських взірців, зокрема віденських храмів св. Карла Боромеуша та св. Петра першої третини XVIII ст. Проте, львівський храм, без сумніву, відрізняється своєрідністю, яка полягає в поєднанні статичного за характером палладіанського ордера з динамічними формами площин головного фасаду, криволінійним розірваним фронтоном, увінчаним експресивною скульптурою.
По-світському радісно і святково виглядає інтер’єр, забарвлений у світлі тони, прикрашений осяйною позолотою. Позолочені скульптури створювалися за участю С.Фессінгера і належать до кращих зразків львівської пластики XVIІІ ст. Поряд з ними в інтер’єрі збереглися перенесені з готичного костьолу скульптурні надгробки XVI - початку XVII ст., виконані з місцевого каменю-алебастру львівськими майстрами С.Чешеком, Й.Пфістером та ін. Велику художню цінність являють собою мармурова епітафія Ю.Дунін-Барковської роботи видатного датського скульптора Б. Торвальдсена (1816 р.), пам’ятники губернатору Гауеру (початок XIX ст., скульптор А.Шимзер) та відомому польському художнику А.Гроттгеру (1880 р., скульптор В.Гадомський).
Вищим досягненням львівського бароко, яке завершило тривалий етап розвитку архітектури епохи феодалізму, слід вважати ансамбль св. Юра. Будувався він з 1732 по 1770 рр. на місці заснованого ще в XIII ст. заміського монастиря. Проект собору розроблений у 1744 р. видатним архітектором XVIII ст. Б.Меретином. По його смерті (1759 р.) роботи продовжив С.Фессінгер. У 1765-1780 рр. майстрами Білостоцьким та Онуфрієм зводиться огорожа з брамою, а в 1865 р. завершується будівництво двохярусної дзвіниці. Поставлений на вершині пагорба ансамбль, що домінує в ландшафті міста, складається з собору (1744-1770 рр.), монастирських келій, палацу митрополитів, що стоїть навпроти входу в собор, а також тераси з парадними сходами. Всі споруди вирішені в єдиному стилі пізнього бароко (рококо).
Подібно до костьолу домініканців, собор св. Юра має центричну об’ємно-планувальну композицію. Проте її своєрідність полягає в явній орієнтації на побудову, властиву українським хрещатим багатоверхим храмам (проект Б. Меретина передбачав улаштування бічних верхів), а  також у розрахунку на круговий огляд споруди, що відрізняється від сприйняття католицьких храмів, де основна увага зосереджувалася на вирішенні головних фасадів. Поєднання традиційних рис з властивими для бароко плавно вигнутими поверхнями стін, архітектурним і скульптурним декором надають споруді особливої цінності. Зорове полегшення архітектурних мас знизу вгору досягнуто пірамідальністю загального силуетного вирішення, перевагою вертикальних елементів у тектоніці зовнішніх стін. Архітектурні й скульптурні деталі - карнизи, капітелі пласких пілястрів, ажурні парапети, кругла скульптура - виготовлені з природного каменю на високому художньому рівні. Майстерно виконана скульптура головного фасаду має певне смислове значення: фігурки крилатих геніїв на сходах (скульптор М.Філевич) уособлюють християнські чесноти, біля порталу розміщені постаті василіанських святих Афанасія та Лева, аттик увінчаний скульптурою, що зображає покровителя храму св. Юрія. Скульптури святих, виконані талановитим майстром XVIII ст. І. Пінзелем, а також кінна композиція «Юрій-змієборець» належать до шедеврів барокової пластики.
Оформлення інтер’єра, що тривало до 1780 р., здійснювалося під керівництвом С.Фессінгера. Вишукане рокайльне різьблення іконостасу виконав Я.Пробст, живописні роботи - художники Ю.Радзивиловський, Ф.Смуглевич і один з видатних живописців свого часу Лука Долинський, уродженець Білої Церкви, який закінчив Віденську Академію мистецтв. На початку XIX ст. інтер’єр був заново розписаний краківським художником Е.Фаб’янським.
Собор св. Юра та інші чудові твори львівської архітектури стали підсумком копіткої праці талановитих майстрів багатьох національностей, що заселяли великий торговий і культурний центр середньовічної України. Оборонні, культові, меморіальні споруди, житлові та рідкісні ще тоді громадські будинки відобразили невибагливі потреби середньовічного суспільства, що так і лишилися незмінними протягом усієї доби феодалізму.

«ЛЬВІВ» Архітектурно-історичний нарис. Трегубова Тетяна Олександрівна, Мих Роман  Михайлович.  Київ, «Будівельник» - 1989



Генеза львівського міського герба

Найдавніше відоме зображення львівського міського герба зустрічаємо на печатці, прикладеній до документу за 1359 р. Хоча дослідники, зокрема І.Крип’якевич, припускали, що знак Львова походить ще з кінця XIIІ ст.
На першу половину XIV ст. припадають початки розвитку в Галицько-Волинській державі міського самоврядування на основі т.зв. магдебурзького права, коли після татарських нападів починаються заходи по в провадженню німецьких колоністів для заселення спустошених міст та підняття економічного життя. Не виключено, що саме у німецькій громаді Львова й міг виникнути знак, у якому як міський символ використано лева у брамі з трьома вежами. Архітектурні мотиви реальні або умовні були дуже поширені у тогочасній німецькій геральдиці для окреслення самого поняття міського самоврядування й, очевидно, були впроваджені до львівського знаку під німецьким впливом. Детальніше слід зупинитися на іншому елементі зображенні лева. Необхідно підкреслити, що на відомих типах міської печатки XIV-XV ст. лев поданий крокуючим, що вимагало певної стилізації малюнку брами. У той же час значно простіше компонувався лев, що спинається на задні лапи. Його вживав на своїй печатці судочинний орган міста - лава (за традицією лавнича печатка несла модифікацію міського герба; у конкретному випадку видозміна якраз і полягала у відмінній постаті лева та зменшенні кількості веж до однієї).
Безперечно, що львівський герб належить до т.зв. гласних,   коли геральдичний  малюнок розкриває назву міста. Вважається також, що цей знак вказує на роль Львова як столиці Галицької Русі, оскільки включає в себе і земельний символ  - лева (за аналогією, Краків мав у міській брамі зображення польського територіального знаку - орла). Питання емблематики Галицьке-Волинської держави ще залишається не повністю з’ясованим через недостатню джерельну базу. Так, під 1237 р., описуючи розбудову Данилом Романовичем системи укріплень на західних кордонах, літопис подає, що не далеко від Холма «стоїть башта кам’яна, а на ній - орел кам’яний вирізьблений». За припущенням А.Петрушевича це могло бути зображення двоголового орла. Цілком ймовірно, що князь Данило нав’язував до візантійської традиції, яка через Київ могла поширитись і на західноукраїнські землі. Підтвердження такого припущення є пізніше функціонування герба Перемишльської землі саме із двоголовим орлом.
До нашого часу дійшло тільки два типи княжих печаток з періоду Галицько-Волинської держави. На одній з них (при грамоті князів Андрія та Лева ІІ з 1316 р.) крокує лев, поданий без геральдичної атрибутики. На другій (із написом «Юрій король Русі», при згаданій грамоті та грамотах князя Юрія ІІ Тройденовича з 1325-35 рр.) фігурує вершник на коні з прапором та щитом у руках: на щиті зображений лев, що спинається на задні лани. Б.Барвінський переконливо довів, що перша печатка належить князеві Льву Даниловичу (1269-1301), а друга - князю Юрію Львовичу (1301-1308). який уживав титул «король Русі». Вважаю, що символ лева міг би запровадити ще Данило Галицький з прийняттям 1253 р. королівського титулу, що мало би також супроводжуватися остаточним утвердженням інших королівських атрибутів (ут. ч. й герба). Малоймовірно, щоб його наступники, які постійно пов’язували себе з королівською традицією Данила, могли змінити його знак. Зрештою, устійнення єдиного герба простежується в XIII-на поч. XIV ст. й у сусідніх державах (Польщі, Чехії, Угорщині), з якими Галицько-Волинська держава мала тісні політичні та культурні зв’язки.
Використання герба-лева Юрієм II Тройденовичем, а пізніше литовським князем Любартом і опольським князем Владиславом, поява його на «монетах Русі», карбованих у Львові в 1350-1410 рр., засвідчує, що в XIV ст. «руський лев» вже не був просто княжим знаком, а таки відігравав роль територіального герба. Отже, він був символом Галицько-Волинської держави й зберігся у пізніших гербах Львівської землі та Руського воєводства, а також як елемент львівського міського герба.
У липні 1990 р. Львівська міська рада народних депутатів відновила історичний герб Львова. За основу знаку було взято зображення з міських печаток XIV-XV століть, на яких ще не було пізніших політичних нашарувань і які зберігали первісний зміст львівського герба.

Андрій Гречило, «Галицька брама», №12, лютий 1996 р.



Яким був Стольний Львів?

До суперечки про львівське будівництво XIII-XIV ст.

Людська психіка так збудована, що чиясь думка, почута вперше, стає власною, відтак усі інші погляди сприймаються з упередженням і потрібне над собою зусилля, щоб визнати їхню слушність. Таке спостереження якнайкраще підтверджується численними прикладами історії нашого міста в літературі. Незважаючи на те що за останні десятиріччя відомості про Львів поповнилися новими археологічними відкриттями, результатами давньої будівельної технології та досі невідомими письмовими документами, у краєзнавчій літературі з видання у видання кочують канонізовані постулати «остаточної» версії початків Львова, вироблені науковими авторитетами кінця XIX-початку XX ст. зокрема, Чоловським, Шараневичем, Вітвицьким та ін. Ці недоторкані догмати такі: Львів виник кілька років перед 1256-м, заснував його Данило Галицький і назвав на честь сина Лева; місто поділяється на давньоруське (Підзамче), та Казимирівське (Середмістя); до завоювання Львова Казимиром Великим тут не було мурованих укріплень; до пожежі 1527-го року в місті переважала дерев’яна чи з «прусського муру» забудова. На даний час накопичилось чимало нових історичних матеріалів, які ставлять під сумнів усі наведені догми, однак ці дослідження розпорошені по сторінках малотиражних наукових вісників, а то й лежать без руху в шухлядах письмових столів науковців («Записки Мартина Груневега» чи не єдині завдяки публікації старанням Я.Ісаєвича в часопису «Жовтень» (нині «Дзвін») стали доступні масовому читачеві).
Перш ніж розповідати про нові відкриття варто повернутися до тієї наукової аргументації, на фундаменті якої збудовано хрестоматійну історію Львова XІІІ-XIV ст.
З появою у XIX ст. перших висновків систематичного вивчення планувальної структури міст давньої Русі стало очевидним, що львівське Середмістя не вписується у містобудівельні моделі, властиві Київській Русі. Видатний історик Ісидор Шараневич слушно зауважив, що «давньоруську» структуру має передмістя на Підзамчі і він тут же «відписав» Середмістя Казимиру Великому, польському королю, котрий у 1349 році захопив Галичину і надав Львову 1356 року право самоврядування - т. зв. магдебурзьке право. Таким чином було знайдене компромісне вирішення «руської» і «польської» гіпотез про походження Львова, що в умовах наростання українсько-польської конфронтації важило вченому, мабуть, більше, ніж ціла серія вимушених натяжок. Так, надаючи Львову право самоврядування, король Казимир скасовує права, надані попереднім володарем. Якби Середмістя було засноване ним (а тільки воно повною мірою користувалося наданим правом), то про попереднього володаря не було б чого згадувати. Та і в середньовічних судових справах наводились документи, де князь Лев був названий засновником львівського Середмістя, а Казимир - власником «за правом війни». У польській історіографії давно відзначено цілеспрямовану діяльність Казимира на приведення до єдиного взірця магдебурзького права своїх міст. Так пояснюють повторні надання міських привілеїв багатьом містам (наприклад Сяноку, що вже користувався магдебурзьким правом, наданим у 1339 р. Юрієм ІІ). Напевне, таке ж призначення і львівського привілею 1356 р.
Навряд чи можна визнати цілком науковим аргумент львівського історика міжвоєнного часу В.Томкевича: якщо відомо, що «Казимир застав Польщу дерев’яною, а залишив мурованою», то що вже казати про доказимирівську Галичину. Цим «аргументом» Томкевич «поставив крапку» у суперечці щодо можливості існування у Львові мурованих укріплень до завоювання міста Казимиром. При цьому вчений ще й покепкував над «фантазійним» твердженням львівського історика XVII ст. Б.Зиморовича, котрий вважав, що «в 1344 р. Львів було обведено мурами з часто розміщеними вежами». Зиморович не знав ще, що Казимир остаточно заволодів Львовом щойно в 1349 р.». Не став піддавати сумнівам міркування свого колеги і знаменитий Я.Вітвицький (Їхні праці про історію львівських укріплень опубліковані 1971 р. у Варшаві в XVI томі Квартальника Архітектури й Урбаністики).
Але В.Томкевич, як побачимо далі, міг мати значно більше закидів до Б.Зиморовича, адже в його «Історії Львова» знаходимо цілий каскад «неймовірних» дат: у 1340 р. Казимир спалює й обидва замки, а на їхніх згарищах того ж таки року будує нові. На іншій сторінці довідуємось, що Казимир збудував Високий замок із каміння у 1342 р., а у 1344-му обвів місто мурами. Та цього виявилось не досить, бо вже в 1349 р. Львів був обведений подвійним муром і укріплений замком. Проте, коли Казимир літував у Львові 1366 року, виявилось ... що мури будуються недостатньо швидко і король мусив «додати охоти» мулярам.
Зворушений такою увагою монарха до рідного міста, Б.Зиморович захоплено зауважує, що жодному іншому місту король не вділив стільки ласки й обдарував Львів, наче батько улюблену доньку, найбагатшим віном. Справді, чомусь львівські мури росли, як у казці, а тим часом власна столиця Казимира - Казимир-Краківський - навіть не була повністю обведена муром за життя короля (A. Berdecka, Lokacij i zagospodarowanie miast krolewskich za Kazimerza Welk. (1333-1370). PAN, 1982, S.107, 109)? Та й «віно улюбленій доньці» можна б потрактувати як іронічний натяк-адже, завоювавши Галичину, Казимир змушений був віддати її навзаклад угорському імператору за допомогу у війні, і по смерті короля Галичина автоматично стала власністю Угорщини. Дивно, щоб за таких обставин завойовник так старався для чужої землі. Його діяльність тут, мабуть, достовірніше ілюструє факт спалення Львова і пограбування скарбниці галицьких князів.
 Але хронологія Б.Зиморовича не видасться такою уже й неймовірною, якщо пригадати, що більшість наведених тут дат належить до років правління руської боярської ради, яка змушена була терміново ліквідовувати наслідки погрому 1340 р. і готуватися до відсічі чергової агресії польського короля. Тоді темпи будівництва стають зрозумілі, хоч у такі стислі терміни можливим було лише відремонтувати і реконструювати вже існуючі мури (по 2 роки на кожен об’єкт), лише друга лінія укріплень міста могла бути новозбудованою (5 років).
На перешкоді такій гіпотезі стоїть, однак, пряма згадка Я.Длугоша (польського придворного історика ХV ст., чия «Opera omnia» - як для нас «Літопис Руський» - основне джерело ранньої історії Польщі) про те, що обидва львівські замки у 1340 р. були дерев’яні. Але вивчення його хронік А.Семковичем дало останньому змогу зробити такі висновки: якщо в описі походу Казимира на Львів 1340 р. Длугош спирався на надійні першоджерела, то згадка про дерев’яні замки у Львові є його власним доповненням. Це доповнення, зважмо, зроблене більш, ніж через століття після описаних подій і, отже, має сумнівну достовірність. Як би там не було, історія Я.Длугоша стала офіційною у Польщі і висувати версії, які б їй суперечили, мабуть, нікому не дозволялось. На таку думку наштовхує порівняння двох письмових праць, які вийшли у XVI столітті з-під пера Мартина Груневега. Груневег (ім’я Вацлав він прийняв, ставши монахом-домініканцем), пишучи Домініканські хроніки, називає будівником обидвох львівських замків і міських мурів Казимира Великого, але той же Груневег у своїх приватних «Записках» каже, що Високий замок збудував князь Лев і називає ще кілька будівель, зведених «на руський спосіб». Найцікавіше, що прямі докази будівництва Високого замку з каменю у давньоруський час знайдено ще в 1869 р., коли, насипаючи копець на пам’ять про Люблінську унію, розбирали замкові мури. Під фундаментами мурів знайдено чотири давньоруські глечики, в яких за східнослов’янським звичаєм клали будівельну жертву. Проте Богдан Януш, який описав ці розкопки, зробив несподіваний висновок: відомо, що замок збудував Казимир, отже, глечики його не можуть стосуватися. Зрештою, можна вибачити Б.Янушеві таку несміливість. Це щойно зараз відомо, що у XIII ст. мурами були укріплені Холм, Кременець, Луцьк,  Хотин,  Кам’янець-Подільський, Тустань, чимало замків на Закарпатті, якими володів Лев Данилович. І, якщо Лев - за висловом Зиморовича - львівські укріплення «згідно тогочасного мистецтва будування виставив», то, напевно, вони мусили бути мурованими.
Тепер ще про один відомий документ: «Меморіал про пожежу нашого міста 1527 року», на якому грунтується твердження, ніби у Львові до 1527 р. більшість будов була дерев’яна чи з «прусського муру», тобто дерев’яного каркасу, заповненого цеглою. Якщо повністю довіряти цьому документу, то інший висновок годі зробити. Адже там написано, що вогонь дотла знищив забудову Середмістя. Більше того, від сильного вогню завалилися усі міські мури, лише три вежі Низького замку і Краківська брама залишились стояти, тільки дахи в них згоріли. Але ж це явне перебільшення! Обстеження усіх збережених на наш час мурів показали, що вони благополучно витримали цю пожежу. Та читаймо далі: «Від даху Краківської вежі зайнялася головна сторожова вежа Високого замку, до того декілька будинків на Знесінні». Не треба бути професійним пожежником, щоб засумніватися у достовірності цього уступу, адже від Краківської вежі до Високого замку більше, ніж півкілометра! А до Знесіння ще два рази далі. Мотиви такої відвертої необ’єктивності шукати нескладно, адже після згаданої пожежі Львів на двадцять років був звільнений від податку в державну скарбницю. І, можливо, не стільки з причини повного руйнування (у чому маємо всі підстави сумніватися), скільки завдяки самому «Меморіалу». Мабуть, так склалися обставини, що королівську адміністрацію удалося ошукати. Отже, невідомий автор документу свідомо допустився явної брехні, бажаючи добра рідному місту. Тільки-но тепер вона вилазить боком, бо, якщо дослідники середньовічного Кракова навчилися розпізнавати будинки ХІІІ і XIV століть, то у Львові найсміливіше датування мурованих будинків Середмістя звучить: «до пожежі 1527 року». Тим часом уже в найстаршій збереженій актовій книзі Львівського магістрату за 1382-1388 рр. згадуються кам’яниці, муровані крамниці, імена мулярів, стрихарів (виробників цегли). І, напевно, це не найперші імена, адже ж після зведення укріплень міста Лева звідси не могли виїхати всі до решти мулярі. Отже, тільки-но буде відкинутий штучно створений рубіж 1527 р., як перед дослідниками  львівського будівництва  постане «біла пляма» завдовжки у три століття.
У наведених вище працях чітко проглядається відверта тенденційність, коли йдеться про давньоруський період історії. З одного боку робляться послідовні спроби переконати читача, що Галичина - це провінція Польщі (так було завжди, навіть за часів Київської Русі); з іншого - ортодоксальна русофільська позиція, котра хоче бачити Галицьку Русь і її князів ревними захисниками традицій і запеклими борцями із «західними впливами» (у будівництві зокрема). Годі сказати, котра з цих тенденцій більше спричиняється до фальшивого розуміння процесів, які відбувалися у нашому краї, та, сполучені разом, вони здатні викреслити з нашої культури все самобутнє, створене нашими предками, чи набуте в контексті загальноєвропейського розвитку. (Найсвіжіший приклад сполучення таких тенденцій - схоластичні розмірковування ленінградських учених П.О.Раппопорта та О.М.Іоаннисяна, які намагалися заперечити самобутність галицької школи білокам’яного будівництва XII століття керуючись такою логікою: якщо Галичина входила до складу Київської Русі, то й мистецтва будування повинна була вчитися у Києві. Далі: оскільки в усіх пам’ятках галицького будівництва застосовано інакшу, ніж у Києві будівельну технологію, то це означає, що всі ці пам’ятки збудували іноземні майстри-одні поляки, інші ж-угорці. Вчені, щоправда, не ставили собі спеціально за мету принизити галичан, просто шукали «престижніших» засновників російської школи білокам’яного зодчества, народженого, як відомо, у середині XII ст. майстрами, відрядженими до Юрія Долгорукого Володимирком Галицьким). Що стосується раннього Львова, то одна тенденція «забороняє йому мати муровані стіни до приходу Казимира, інша «не дозволяє» бути розпланованим за тогочасними європейськими вимогами містобудівельної науки. У наслідку маємо спотворену гіпотезою Шараневича-Чоловського історичну версію заснування Львова, в якій роль Лева Даниловича стає доволі епізодична, у всякому разі зовсім недостатньою для високої честі називатися батьком міста. Вчені подальших поколінь зауважили це й, оскільки за душею Лева вже не залишалось нічого з того, що відводила йому середньовічна традиція, наділили його роллю втілювача задумів могутнього Данила Галицького.
Що ж, на певному етапі розуміння історії нашого краю так і мусило статись. Пов’язання виникнення Львова з діяльністю найяскравішої постаті серед галицько-волинських князів додавало престижу місту й імпонувало патріотичним почуттям галичан. Так сталося, що епоха Данила докладно описана на сторінках Галицько-Волинського літопису, в той час, як про діяння Лева знаємо дуже мало, про роки правління Юрія Львовича і його синів - Андрія і Лева - практично нічого невідомо. І коли, нарешті, морок історії розвіюється, постає картина краху Галицько-Волинської держави,  загарбання  її іноземними правителями. Відтак, довго існувала ілюзія, що, досягнувши найбільшої могутності за Данила Галицького, по його смерті держава поступово підупадала і цілком закономірно дійшла до свого сумного фіналу. Буквально останніми роками ця забарвлена дещо песимістичним романтизмом позиція поступилась об’єктивному аналізу інформаційних крихт, розсіяних історією здебільшого по іноземних джерелах. Перед дослідниками постала реальна картина неухильного росту могутності Галицько-Волинської держави аж до смерті останніх князів з династії Романовичів. Ще за життя Лева південноруські дружини допомогла розгромити улус золотоординського царька Ногая, і з того часу Королівство Руське здобуло незалежність від Орди, підпорядкувавши собі всю територію Південної Русі, тобто цілу Украйну в її тодішніх межах. Юрій Львович довершив формування юридичних інститутів суверенної держави запровадженням посади галицького митрополита замість загальноруського, котрий переніс свою кафедру з Києва до Володимира на Клязьмі (Шабульдо Ф.М.Земли юго-западной Руси в составе Великого Княжества Литовского.-К., 1987.-С. 15-17, 26). Якщо порівняти тогочасну Галичину і Польщу, то виявиться, що Польща відставала більш ніж на півстоліття у формуванні своєї державності. Адже статус королівства вона повернула собі по трьох століттях роздробленості щойно в 1320 р., коли на Русі правили вже правнуки (!) першого руського короля. Львів на той час мав величавий титул «Найблагословенніша і Богом хранима мати городів, обитель руських королів». Подібнім титулом на Русі користувався лише Київ у часи його могутності, на зламі ж XIIІ-XIV ст. роль столиці вже перейшла до Львова.
По смерті Данила і Василька, Лев - найстарший з-поміж братів - прагнув зосередити у своїх руках владу над усім краєм. Як королевич, міг також розраховувати на королівський титул. Твердження, ніби Лев з власної волі не приймав корони, безпідставні. Адже це означало б відмову од багатьох пільг у стосунках із Заходом. У складній міжнародній ситуації, що тоді склалася, від таких переваг навряд чи хтось би відмовився. Інша річ, що старшинства Лева не визнавали волинські князі, і це, безперечно, було основною причиною відсутності монаршого титулу поряд з іменем Лева, а відтак послужило причиною постійного напруження у стосунках з Європою.
Поки Леву його честолюбні наміри видавались цілком досяжними, він заходився будувати місто, гідне називатися столицею могутнього європейського королівства. Щоб підкреслити таке призначення міста й заодно підняти владний престиж, Лев закладає нове місто окремо від уже існуючого поселення й розплановує його за європейським взірцем. Як свідчив Зиморович, тут селилися здебільшого люди, котрі мапи заслуги перед князем або в майбутньому могли прислужитися процвітанню держави. Серед них були представники  різких національностей (вірмени, татари, євреї, сарацини), котрі поселилися в окремих районах нового міста. На Середмістю зведено Низький Замок і княжі палати-слід гадати, призначені для урядових потреб. На місці теперішньої католицької катедри стояв храм Успенія Богородиці. ймовірно, саме для нього привіз Лев із Києва славнозвісну ікону Богородиці, що її доставила з Візантії принцеса Анна - дружина Володимира Хрестителя. (Цей образ відомий нині під іменем Ченстоховської Божої матері. Святиню намагалися переховати в Белзі під час Казимирового походу, але польський король знайшов її і там). І.Шараневич свого часу переконливо довів, що первісний Успенський собор у Львові мав статус єпископської кафедри. Лише за цієї умови в нього можна було перенести римо-католицьку єпископію. Цю справу розпочинав ще Казимир Великий 1363 р., а довершив вже Владислав-Ягайло 1412 р. На той час у катедрі вже була перебудована вівтарна частина згідно вимог римо-католицької літургії, що, очевидно, задовольнило останню формальну вимогу Ватикану. Показово, що саме в той час руські єпископські храми в Перемишлі, Володимирі, Холмі були передані римо-католицьким єпископам.
Застосування передових принципів європейського містобудування в останній із заснованих на древній Русі столиць, є, на нашу думку, явищем закономірним. Скоріше б викликало здивування, якби цього не сталося. Європі. В основі його - філософський світогляд тогочасного християнського світу, втілення засобами організації простору уявлень про будову Всесвіту і Землі, нарешті, втілення головного завоювання тогочасного суспільства - особистої свободи і рівності міських громадян, самоврядування і відносної незалежності міської громади. Весь цивілізований світ у той час захоплювався досконалістю завойованого хрестоносцями Єрусалима, який в уявленні європейців асоціювався з небесним градом зі Святого Письма. Ідея хреста, закладена у плані цього міста, визначила на цілі століття напрямок пошуків у європейському містобудуванні. Чи могли не рахуватися з цим засновники нової столиці європейського королівства?
Вихідним модулем для розробки плану Середмістя Львова послужила ширина будівельних ділянок - 2 землемірні прути по 15 стіп. Ширина ринкової площі визначалась чотирнадцятьма, а довжина - шістнадцятьма такими модулями. Розмірами площі визначались і загальні габарити прилеглих кварталів. Так, відстань від площі до південного прясла високого муру дорівнює ширині площі, а відстань до східного прясла - довжині. Західний мур прийшов на дещо меншій відстані від площі, однак і це не випадково: відстань ця становить ту ж саму кількість прутів, що й довжина площі, але вже прутів, що їх вживали в Польщі з XIV ст. (Виходячи з цього, можна вважати, що добре захищена Полтвою західна сторона була обведена мурованими стінами вже в час приналежності до Польщі, і тут може стати у пригоді наведена Зиморовичем дата 1366 р.). Північна частина Середмістя на час впровадження регулярного плану мала вже сформовану структуру: сполучені Вірменською вулицею Низький замок і княжі палати. Це внесло певну нечіткість у загальні обриси плану Середмістя. Між княжими палатами (на місці Домініканського монастиря) і дещо укороченим східним ринковим кварталом було виділено ще одну невелику площу, очевидно, призначену для офіційних заходів. Ця обставина, треба думати, на століття вперед визначила престижність східного кварталу, в той час, як про первісне призначення малої площі перед  Домініканським монастирем уже забули.
Найціннішим показником вузьких будівельних ділянок у середньовічних містах була ширина фронту, яким вони виходили до площі чи головної вулиці. В межах одного міста завжди «нарізали» ділянки однакової ширини, чим підкреслювали рівність міщан. У Львові ширина ділянок становила 2 прути, котрі в давньоруських мірах дорівнювали 9,25 метра, а в застосовуваних із XIV ст. у Польщі - хелмінських - 8,64 м. Завдяки цій різниці в розмірах удалося виділити ділянки структури Середмістя, де чітко збереглася первісна парцеляція, ділянки з накладкою обидвох систем мірництва і ділянки, повністю пере наділеної в системі польських мір довжини. Глибина ділянок була різна - до ринкової площі та головних вулиць виходили ділянки завдовжки 9, 12, 14 прутів, найкоротші з них -  6 прутів - були на другорядних вулицях. Такі ж стандарти розміру будівельних ділянок і принципи їх компонування широко застосовували в містобудівельній практиці Польської Сілезії XIII ст., звідкіль, найімовірніше, їх запозичено. У 1280-х роках цю сілезьку систему повністю витіснила принципово відмінна шнурова система, що поширилась із Помор’я. План розбивали уже не коротким мірничим прутом, а шнуром завдовжки 42,3 метра. Розміри ділянок визначались поділом шнура на рівну кількість відтинків. Глибина ділянок становила рівно шнур. Дослідниця львівського Середмістя Т.О.Трегубова перевіряла застосування шнурової системи у плануванні Львова. Порівнявши її з іншою моделлю, побудованою чомусь на системі північноруських сажнів, дослідниця віддала перевагу шнуровій системі. Можливість застосування давньоруської галицької системи мір не перевірялась. (Трегубова Т.А.Планировка средневекового Львова. Автореферат диссертации канд. арх.-М., 1973.- С. 17). І хоч деякі із загальних розмірів плану Середмістя досить стисло наближаються до кратності холмським шнурам, у цій моделі є два дуже слабкі моменти. Перший: обидва теоретично встановлені виміри площі менші від реальних, тобто виходить, що всі власники ділянок добровільно поступились приблизно метром своєї  законної землі, аби збільшити і без того немалу громадську площу. Загалом це, звичайно, можливе, та у практиці людського буття навряд чи таке траплялось. Другий дещо більше узгоджується із законами формальної логіки: щоб встановити ширину будівельної ділянки, треба було б довжину шнура поділити на 4,67 частин. Однак такий підхід не підтверджується жодним прикладом тогочасної містобудівельної практики - навряд чи стали б собі завдавати зайвих клопотів землеміри лишаючи таку малопридатну для користування міру для прийдешніх поколінь. Отже, шнурова система планування міст, якою користувались землеміри за часів Казимира Великого, у Львові не була застосована; зафіксована у плані Середмістя сілезька система, очевидно, не могла бути використана пізніше 1280-х рр., коли її перестали застосовувати. Виходячи з того, мусимо визнати 1270 р. найреальнішою датою виникнення планувальної структури львівського Середмістя. Планові львівського Середмістя властиві ознаки, які засвідчують роботу саме галицьких, а не запрошених з-за кордону землемірів. Конкретно: застосування традиційних у галицькій архітектурній школі, а відтак в українському народному будівництві мір довжини, похідних від грецького ліктя - 46,24 см; співвідношення сторін площі у пропорції «живого» квадрата, різновиду «золотого» перетину, характерного для української архітектури і не властивого будівництву в Західній Європі.
Неважко визначити час, коли у Львові відбувся перехід із давньоруських на хелмінські міри довжин. Відомо, що тут їх запроваджував Казимир Великий, а реальна нагода застосування трапилася після пожежі 1381 р. коли довелося уточнювати ділянки багатьох знищених вогнем кварталів. Таким чином, маємо нагоду досить точно визначити ступінь капітальності забудови Середмістя у цей період. На ділянках Середмістя, де добре збереглася їх первісна розбивка в системі давньоруських мір, мусила переважати мурована забудова - площі Ринок, тильний бік східного ринкового кварталу і початок вулиці Руської. На тих ділянках Середмістя, де збереглася первісна кількість ділянок (межі між ними сильно пересунуті порівняно з теоретичною первісною розбивкою), серед поодиноких мурованих кам’яниць переважала дерев’яна забудова - вулиці, які вели до ринкової площі. Нарешті ділянки, де їх розміри заново встановлені кроком у два хелмінські прути - вулиці  Зарванська (тепер - Староєврейська), Шпитальна (Театральна), кінець Краківської. Тут дерев’яна забудова вигоріла, мабуть, дотла і за рахунок зменшення ширини вдалося втиснути додаткові ділянки, а також розширити вулиці. Такий поділ був зафіксований побудовою мурованих граничних мурів, передбачених постановою магістрату 1382 р. Власники ділянок не минали нагоди прихопити кілька зайвих п’ядей землі в сусіда, використовуючи правила розміщення граничних мурів. Якщо такий мур будували коштом тільки одного із сусідів, то він мав право звести його на сусідській землі, додавши таким чином близько півметра до ширини своєї ділянки. Перехід на коротші хелмінські міри дозволяє застосувати таку хитрість: якщо сусідня ділянка пустувала, можна було тихцем переміряти її хелмінським прутом і пересунути межу на 0,6 м, а збудувавши власним коштом ще й граничний мур, отримати прибуток понад метр ширини ділянки. Таку спритність проявили власники ділянок №№ 2, 13, 17 на площі Ринок, істотно збільшивши свої володіння за рахунок ділянок №№ 3, 12, 16. Цей приклад наводимо, аби показати, що зміна мірничої системи в 1356-1382 рр. залишила чіткий слід у плані Середмістя. Це дає унікальну можливість виявити будівельні релікти львівської рядової забудови кінця XIII-першої половини XIV ст.
При складанні історико-архітектурного опорного плану до генплану міста у Львівському філіалі «Укрпроектреставрація» був проведений аналіз історичної планувальної структури, у котрій зафіксовано всі етапи розвитку міського посаду Львова. Первісне ядро посаду на Підзамчі виникло навколо двох площ: Старого Ринку та Іванівської, де стоїть перший міський храм Івана Хрестителя.  Площа його становила близько 10 га, а межі проходили приблизно вулицями Замковою, М. Кривоноса, Насипною, Івана Гонти, Підмурною, Мулярською, Під Брамкою. Північною стороною місто тулилося до гори Будельниці - відрогу Замкової гори. Назви вулиць Підмурної, Мулярської (давніша назва - Мурська) недвозначно вказують, що найперший міський посад мав муровані укріплення. Через місто проходив Волинський тракт (вул. Б. Хмельницького), який відразу за брамою, біля Миколаївської церкви, мав відгалуження на Белз. Південніше міста проходив шлях із Києва на Перемишль і Краків, а на перехресті доріг виникла велика торгова площа, на котрій ще не так давно вирував Краківський базар, та й дотепер неформально відповідає своїй споконвічній назві - пл. Торгова. Значно менших розмірів площа була біля заміської Миколаївської церкви. (Святий Микола, як відомо, опікувався мандрівниками, тож церкву заснували, мабуть, львівські мандрівні купці, а кам’яна церква була збудована вже на кошти Лева Даниловича 1292 р.). На жаль, не залишилося жодного будинку на вулиці із зворушливою назвою Під Брамкою, вона вже навіть не фігурує в офіційних реєстрах львівських вулиць, не нагадуючи про одну з перших львівських брам. Ще три брами були на початку вулиці Хмельницького, перед площею Вічевою, у кінці вулиці Лева. Через місто плив потік, котрий починався над храмом Івана Хрестителя, протікав площею Старий Ринок, вулицею Рибною, площею Звенигородською і обводнював рови Низького Замку.
Первісна планувальна структура цієї дільниці міста дуже спотворена. Найвиразніше це видно на прикладі площі Старий Ринок. Колись, ще навіть у XVIII ст., вона була в іншому місці і в три рази менша - її північна половина займала місце теперішніх будинків №№ 1 і 2  на вулиці Пильникарській. Стільки ж на південь. Із сучасного великого скверу до площі належав лише невеликий північно-східний клаптик, решта його була забудована. Не дійшли до нашого часу кілька вуличок, інші, натомість, були випрямлені й розширені.
Місто досить скоро переросло свої первісні межі й розвивалося далі, заповнюючи простір між Замковою горою і Полтвою. Подальшою північною межею вважається Онуфріївськйй монастир, південніше Торгової площі з’являється Низький Замок і вірменське поселення, до яких незабаром примкнув регулярний план Середмістя. На Волинському шляху з’являється нова заміська церква Параскеви П’ятниці, котра вважалася покровителькою торгівлі. Отже, ймовірно, торговиця на волинському напрямку перемістилася з-під Миколаївської церкви до П’ятницької. Хоч офіційною датою будови існуючої святині досі вважається 1644 рік, її силует та пропорції об’ємів не характерні для того часу, а радше нагадують ранньосередньовічні  прийоми.  Археологічне обстеження  М.В.Малевської показало, що у своїй основі храм сягає XIII ст. (Археологические открытия 1978 г. -М., 1979.-С. 360).
Початки Юріївської церкви традиція пов’язує з постаттю давньоруського князя, котрий, подібно Юрієві-Змієборцю, переміг тут змія-дракона. Враховуючи вигідне стратегічне становище Юрського горба над Городецькою дорогою, у цьому місці рано чи пізно мусило виникнути укріплення, яким став оборонний храм. Є кілька аргументів на користь того, що собор заснував Юрій Львович. Згідно прийнятої на Русі алегорії перемога над змієм могла означати звільнення з-під влади ординців на зламі XIII-XIV ст. Якщо врахувати, що старий уже на той час князь Лев перебрався жити у Спаський монастир біля Самбора, то реальна влада у краю перейшла літньому вже за віком Юрієві. Недаремно відразу після смерті батька він був удостоєний королівської корони. Отже, найбільша заслуга в перемозі над Ордою цілком могла належати Юрієві. Посвята собору патронові другого галицького короля, нагадування про перемогу над змієм (читай - дикою ордою), нарешті, заснування у 1304 р. Галицької митрополії, для якої міг бути призначений Юрський собор,- усе це в’яже святиню з іменем і часом правління Юрія Львовича.
Як бачимо, ранній Львів мав кілька виразних етапів розвитку, і ця обставина змушує відкинути спокусу пов’язати дату його виникнення з конкретним відтинком часу. Якщо врахувати навіть уривчасті результати археологічних досліджень про перебіг історичних подій, то можна відтворити таку картину виникнення і розвитку міста. На зламі XII-XIII ст. з об’єднанням Галичини й Волині невелике прикордонне укріплення на місці майбутнього Львова опинилося у центрі об’єднаних земель. Його переваги - розміщення на перехресті важливих транс-європейських шляхів, наявність стрімкої гори, що домінувала над широкою долиною - помітив могутній Роман Мстиславич, який доклав зусиль для зміцнення укріплення. Саме рубежем XII-XIII століть датуються відкриті О. Ратичем на Замковій горі фундаменти круглої мурованої вежі, до якої прилягали дерев’яні городні стіни. Замок мав муровані наріжні вежі й дерев’яні прясла стін. Таким же було укріплене Романом Мстиславовичем городище у Столп’ю (тепер на території Республіки Польщі) і, очевидно, інші відомі з історичних джерел, князеві твердині на Волині. 1259 року замок за наказом ординського хана Бурундая був розібраний і незабаром відбудований Левом Даниловичем уже з мурами. Його руїни, за винятком невеликого фрагменту стіни, розібрані 1869 р. при побудові копця на пам’ять Люблінській унії. З часом короткого правління Романа Мстиславовича пов’язується датування храму Івана Хрестителя, дослідженого Р.Багрієм та І.Могитичем. Первісний об’єм будівлі щасливо вцілів під пізнішими перебудовами і нині в міру можливості реставрований. Запропоноване дослідниками датування, підтверджене археологічним матеріалом, зустріло, однак, рішучий опір опонентів. Чи мають вони рацію?
Форми храму, архітектурний вигляд фасадів вказують на їхній зв’язок з балкано-візантійською традицією і прийомами романської архітектури. Якби його будували як костьол у середині XIV ст., на ньому неминуче позначився б вплив готики, а його нема (!) у жодній деталі. Що стосується способу мурування стін, він знову ж таки радше романський. Справді - вживання великих, старанно оброблених кам’яних блоків у наріжниках, а в заповненні стін дрібнішого і менш якісного матеріалу (у даному разі цегли) є характерною ознакою будівельної технології XII ст. Застосування брускової цегли в Південній Русі відоме з кінця XII ст. і, згідно з матеріалами останніх досліджень, якнайтісніше пов’язане саме з будівельною діяльністю Романа Мстиславича на Волині. Козирним аргументом прихильників «готичної» версії є хрещатий спосіб в’язання цегляної кладки, який у Польщі, Литві та на Волині почали застосовувати лише в XIV ст. На всіх цих землях хрещатій системі (т. зв. готичній) перев’язки передувала т. зв. вендинська система, коли у фактурі кладки переважали цеглини, укладені довжиком (ложком), і лише кожну третю, а той й четверту чи п’яту цеглину укладали поперечиком (тичком). Так ось, вендинського способу перев’язки не зустрінуто на жодній з відомих цегляних будов давньоруської Галичини. На тих же об’єктах, які надійно датовані за письмовими документами, хрещата система вжита раніше, ніж у Польщі, Литві та Волині. Чи означає це, що хрещата система перев’язки, декоративні якості якої були розвинуті вже в готичній архітектурі, винайдена галичанами? Мабуть, що ні. Якщо уважно приглянутись до пам’яток ломбардської архітектурної школи в Північній Італії, на «батьківщині» брускової цегли, то зауважимо застосування хрещатої системи перев’язки в цегляних кладках ще середини XII ст. (напр., церква Амвросія у Мілані). Отже, архітектурні форми і застосована будівельна технологія не суперечать, а радше підтверджують археологічне датування храму Івана Хрестителя. Годі втриматись від спокуси, щоб не припустити, що заснування храму пов’язане з народженням у Романа Мстиславича в 1201 р. довгожданого спадкоємця - Данила, хресне ім’я якого - Іван.
Хто знає, як розвивалось би далі наше місто, коли б Романа Мстиславича не спіткала безглузда смерть у 1205 р. В умовах роздрібнення, усобиць, боротьби за галицький трон, що настали після того, дбати про зміцнення Галичини і її міст не було кому. Не міг цим займатись і Данило Галицький, бо остаточно оволодів Галичиною лише перед нашестям Батия, а до то міг надійно опертись лише на Волинь, де й збудував свою столицю - місто Холм. Лише після відновлення єдності Галичини і Волині могла бути знову висунута програма побудови столиці на межі цих земель. Здійснення її, треба гадати, було доручено Левові Даниловичу, чиїм ім’ям перейменовано місто (існує припущення, що первісна назва Львова - Тарнавка). Вже сама оказія надання місту нової назви, як це видно на прикладах багатьох інших міст, мусила супроводжуватись якимись значними будівельними заходами. Мабуть, саме в той час був збудований мур навколо міського посаду. Поширена думка, що початок розбудови Львова збігається з одруженням Лева з донькою угорського короля Бели Констанцією у 1247 р. Але й ця дата така ж умовна, як і дата першої згадки про місто, адже сватів до Бели засилали ще 1240 р., та він виявив готовність породичатись із галицьким князем щойно в 1246-му. Тоді настала черга «покомизитись» галичанам, і, нарешті, 1247 р. відбувся шлюб. На той час у Львові повним ходом велось будівництво, адже, як стверджує Зиморович, Лев віддав свій княжий палац Констанції, як тільки та прибула до Львова. (Враховуючи відверто негативне ставлення Зиморовича до руських князів, тим вірогіднішими є його звістки про заслуги Лева). До Констанції, яка сповідувала католицьку віру, звичайно ж, горнулися заїжджі католики, їй навіть приписують заснування Францисканського і Домініканського монастирів, чого, як пише Зиморович, Лев їй принаймні не боронив. Ця звістка, виявляється, має мало підстав, але містить уже ту достовірну інформацію, що Лев дозволяв селитися у своєму місті католикам, а за національністю і татарам, і вірменам, і євреям, і німцям...
При княжому палаці стояла церква Петра і Павла, включена згодом в об’єкт готичного домініканського костьолу Божого Тіла як пресвітерій. За ним ще до XVII ст. зберігалася його первісна посвята на Петра і Павла. У «Домініканських хроніках» Груневега-Вацлава цей об’єкт названо «руським костьолом». Якщо не вважати це опискою, то можна припустити, що католичка Констанція використовувала церкву для відправлення служб за католицьким обрядом, як це часто в наш час робиться у Польщі, коли костьоли в певні дні надають для служб українцям греко-католикам. Палац і церкву передав домініканцям Владислав Опільський у 1370-их рр.. Що стосується легенди про зведення спеціально для Констанції костьолу Івана Хрестителя, то вона з’явилася під час тривалої судової тяганини, яка точилася у XVI-XVII ст. між Домініканським монастирем і вірменською общиною й спричинилась до появи багатьох фальшивих документів і придуманих «легенд». Якщо рахуватись із такого характеру звістками, то не варто тоді відкидати повідомлення Альнпека про те, що храм Івана стояв ще в 1250 р. і належав Василіанам.
Ще один інтригуючий об’єкт - неіснуюча вже каплиця Катерини, що стояла в Низькому Замку. Загальні форми її, які добре читаються на давніх планах міста, інакше, ніж готичними, не назвеш - уся будова оточена довгими готичними контрфорсами. Та раптом із нотаток  Груневега довідуємось, що «церква була раніше руською, як це й тепер свідчить уся її будова, всередині ...прикрашена мальованням... усе на руський лад... Змурована дуже старанно, з особливо міцної цегли». Перш ніж казати, що свідчення Груневега суперечать тому, що бачимо на власні очі на старому плані, спробуймо їх узгодити. Ясно, що готичні споруди після Груневега збудувати не могли, отже, ми бачили план тієї ж будівлі, що її описував історик. Збудувати церкву «на руський лад» могли лише за руських правителів, тобто не пізніше 1349 р. Чи могла вона бути готичною? Якщо звернутися до загальноприйнятої періодизації європейського готичного будівництва, то на середину XIV ст. припадає завершення етапу розвинутої готики і настає час готики пізньої. У Польщі, щоправда, на той час новий стиль лише почали впроваджувати, хоч у Франції він уже мав двохсотлітній «стаж», а в Німеччині та Італії - понадстолітній. Не відставала від своїх західних сусідів і Угорщина, де готичні будови з’явилися ще перед Батиєвим нашестям. Серед готичних пам’яток Закарпаття немало храмів, котрі датуються XIII ст. Виходячи з цього, можна розширити можливе датування львівської церкви Катерини аж до часу спорудження Низького Замку, адже Закарпаття у той час належало Левові як віно його дружини Констанції, і він міг навіть запросити звідти майстрів для участі у грандіозному будівництві своєї столиці.
Проте серед поодиноких мурованих споруд у XIII ст. переважала дерев’яна забудова. Дерев’яною була перша львівська ратуша, котра згоріла в 1381 р.; до 1363-го дерев’яною церквою користувалися вірмени; середньоміські євреї збудували першу муровану синагогу 1352 р., до того в них була дерев’яна божниця, рештки якої знайдено при будівництві модернового будинку Нахмановичів на початку XX ст. На Підзамчі у XIII ст. стояли дерев’яні церкви Федора, Христа, Онуфріївська, костьол Марії Сніжної, що належав німцям.
Давньоруська галицька архітектурна школа належить до найменш відомих і найслабше вивчених. У грубезних книгах з історії світової архітектури про неї не знайдете ані слова. Не поспішають визнавати її «вітчизняною» упорядники центральних наших видань, «не існує» вона для поважних польських дослідників. Та й хто б згадував, що Галичина, яка протягом століть була сиротою у сусідських приймах, має  власний славний родовід, глибокі й самобутні культурні традиції. Не для того упродовж століть знищували родову пам’ять українців - пергаменти, мальовання, храми. Позбавлений того важливого фактора самоусвідомлення, наш народ поступово перетворювали чужинці на «тягло в поїздах їх бистроїздних». Та завжди жевріла в українців іскра історичної пам’яті, котра яскраво спалахувала за найменшого подиху вітерця свободи. Так само й народна архітектура України завжди буяла неповторною красою завдяки сильній національній школі, започаткованій ще у княжі часи, хоч самі пам’ятки, що на них грунтувалася традиція, були знищені або перебудовані до невпізнання. Тепер вони повертаються до нас у вигляді збережених землею підмурівків, скалічених фрагментів стін з-під тиньку пізніших будов. Та в ланцюжку розвитку української архітектури є прикрий розрив: якщо ми вже досить добре знаємо давньоруську архітектуру XII ст. і нам відомі пам’ятки, то XIV ст.ст. - на правду «терра інкогніта» (невідома земля). Певна річ, мав би бути якийсь прогрес, розвиток архітектурної думки. Але який? Закономірності архітектурного процесу того періоду треба шукати насамперед у тогочасних столицях - Холмі й Львові. Щоправда, сучасних господарів Холма це мало цікавить. А у Львові? Чому створені постійно діючі археологічні експедиції у Звенигороді, Галичі, Карпатах, а в столиці Галичини - нема? Хіба ж не час повертати Львову віками тлумлену славу? Хіба не нам слід почати змивати бруд зневаги з нашого золотого Лева, щоб його сяйво освітило вільне небо нашої Батьківщини?

Роман Могитич



Создан 09 июл 2012