Маркіян Шашкевич (твори) і "Руська трійця"

 

Маркіян Шашкевич (твори) і "Руська трійця"




«ПЕРШІ БУДИТЕЛІ НАРОДНОГО ДУХУ НА ГАЛИЧИНІ»

Їх називають «Руською трійцею» - Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького.
Заслуги цієї «трійці» дуже вагомі. То були перші на Західній Україні письменники демократичного напряму, творці знаменитої «Русалки Дністрової» (1837), що поклала початок новій, народній літературі на західноукраїнських землях.
Галичина, де народилися й працювали Маркіян Шашкевич, І.Вагилевич і Я.Головацький, у першій половині XIX ст. належала до найреакційнішої в Європі Австро-Угорської імперії, «багна гнилого між країв Європи» за словами І.Франка (суперреакційна монархічна Російська імперія до Європи ніколи не входила, бо рахувалась як Азія - Б.Г.). Коли у 1772 році, після першого поділу Речі Посполитої (читаймо: після понад чотирьохсотлітнього польсько-шляхетського ярма), Галичина потрапила під владу австрійської монархії, та навіть не знала, кого вона «прилучила». Польські магнати твердили, що це «споконвічна Польща», запопадливі німецькі колонізатори прагнули визнання, що це землі німецькі; самі ж галичани на ознаку єдності з матір’ю Руссю називали себе русинами.
Австро-угорський уряд всіляко пригнічував трудове українське населення, намагався знищити його культурні цінності. В школах було заборонене викладання українською мовою. Полонізацію та онімечення українського населення і його окатоличування підтримувало й духівництво. Незважаючи на соціальний і національний гніт, народні маси всіма силами намагалися протистояти асиміляції. Проте їх відірваність від Наддніпрянської України гальмувала розвиток культури.
У 20-40-і роки XIX ст. відбувається формування національної культури на західноукраїнських землях. У Галичину починають проникати українські та російські літературні твори, які були хорошим стимулом у культурних прагненнях інтелігенції, особливо молоді.
Праці чеських, сербських і польських учених і письменників, що відкривали «великий світ Слов’янщини», мали також важливе значення для формування суспільно-політичних і культурних поглядів передових людей того часу. Увагу громадськості привернули «Краледвірський рукопис» і «Зеленогірський рукопис». Ці твори чеського письменника Вацлава Ганки, видані ним як оригінальні пам’ятки старочеської поезії, неабияк прислужилися в боротьбі проти онімечення Чехії. З 1833 до 1838 року вийшло 6 збірників «Запорожской старины», до яких український поет і вчений Ізмаїл Срезневський включив і народні пісні, і власні твори, які теж подав як народні. Нехтуючи особистою літературною славою, він дбав про те, щоб примножити перед світом народну славу. Французький письменник Проспер Меріме у 1827 році видав збірку «Гуслі» - майстерне наслідування народнопоетичної творчості південних слов’ян, приписавши її вигаданому сербському співцеві І.Маглановичу.
Такі підробки з метою прибільшення історичної слави народу особливо характерні для доби романтизму, яка на Україні починається в кінці 1820-х років. Прогресивні романтики ставлять питання про розвиток народної мови, про право її на існування і здатність створювати нею естетичні національні цінності, висловлювати високі людські почуття і думки. Тому романтики взагалі, а українські, мабуть, найбільше розцінювали свою творчість як похідне від народної творчості і часто «стилізувалися» під фольклор, який був одним із найголовніших джерел національної культури. Не випадково так багато ліричних поезій романтиків стали народними піснями, не випадково на першому місці в «Русалці Дністровій» стоїть розділ «Пісні народні», а вже тоді йдуть оригінальні твори «Руської трійці».
1822 року з’явилась поема галицького літератора Йосифа Левицького «Домоболіє проклятих» («домоболіє» - ностальгія, туга за батьківщиною) - переклад з німецької, зроблений архаїчною літературно-штучною мовою.
У 1833 році Вацлав-Міхал Залеський, що виступав під псевдонімом Вацлав з Олеська, видав у Львові збірку «Piesni polskie i ruskie ludu galicyjskiego», в якій латинською транскрипцією було подано поряд із польськими українські народні пісні, записані різними людьми, в тому числі й членами «Руської трійці». Від забуття було врятовано багатий фольклорний матеріал. Однак у передмові до збірки В.Залеський висловив реакційні погляди, намагаючись довести, що мова галицьких «русинів» - це діалект польської мови. Звідси випливала пропозиція українцям Галичини, і насамперед «Руській трійці», не «мудрувати лукаво», а творити єдину польську літературу.
У 1834 році Й.Левицький здійснив видання «Граматики руської або малоруської мови в Галичині» німецькою мовою, в якій подав зразки української літературної мови, зокрема з «Енеїди» І.Котляревського. Писання Й.Левицького дивовижні. Але краще з його доробку відіграло позитивну роль у становленні українського письменства в Галичині, «...все-таки,- зазначав І.Франко,- Йосиф Левицький заслуговує на признання як автор першої галицько-руської граматики, основаної на нових принципах наукових [...], як ініціатор першого галицько-руського періодичного видання (хоч воно й не побачило світу) і як автор декількох інтересних статей по історії літератури, звісток бібліографічних і т. ін.»
Прислужився рідній культурі також і Йосиф Лозинський, який збирав і публікував народні пісні. 1835 року вийшла укладена ним збірка пісень «Ruskoje wesile». Українські пісні в ній були подані польським алфавітом. Спроби застосувати польський алфавіт для українського письма викликали гостру критику з боку інших діячів вітчизняної культури.
«Коли б галичани у 30-х роках прийняли були польське «абецадло»,- писав Я.Головацький,- пропала би руська індивідуальна народність, пропав би руський дух...». Маркіян Шашкевич гостро виступив проти проекту Й.Лозинського «О wprowadzeniu abecadla polskiego do pismiennictwa ruskiеgo» («Про застосування польського алфавіту до русинського письма»), видавши 1836 року в Перемишлі брошуру «Азбука і абецадло». Так почалася в Галичині завзята «азбучна війна», яка то пригасала, то знов спалахувала аж до початку XX ст.
Проти ганебної політики австро-угорського уряду, який всіляко намагався принизити український народ, знищити його культуру, виступила передова галицька інтелігенція. Навколо Маркіяна Шашкевича та його друзів - Івана Вагилевича і Якова Головацького - у Львівській семінарії, де вони навчалися, утворився гурток української  демократичної молоді, яка активно стала на захист народу, його мови й культури. Організатором гуртка був Маркіян Шашкевич.
Під керівництвом Маркіяна Шашкевича гуртківці взялися за творення в Галичині нового письменства. 1833 року вони впорядкували рукописну збірку «Син Русі», котра збереглася до наших днів. Складена вона головним чином з поетичних творів учасників гуртка. Треба гадати, що Маркіян Шашкевич не готував цю збірку до друку, а розцінював її як перевірку чи є з ким братися за велике діло. Який настрій панував у гуртку ентузіастів, видно з першої сторінки збірки. Автор початкового твору «До синів Русі», який підписався криптонімом О. Г. закликав:

Роздріть грубу поволоку,
Любі браття, Русі сини!
Гоніть чорну помороку,
Най порхає в пустини!
Час сон довгий покинути,
Котрий тяжить нам повіки,
Час вже стати - світ глянути,-
Досить спання через віки!
Час, час ум наш роз’ярити,
Най блистає його сила!..

У збірці виразно прозвучав заклик до єднання народних сил, до національного відродження.
Прямим продовженням вірша «До синів Русі» є мініатюра Маркіяна Шашкевича «Слово до чтителей руського язика»:

Дайте руки, юні други,
Серце к серцю най припаде,
Най щезають тяжкі туги,
Ум охота най засяде.
Разом, разом, хто сил має,
Гоніть з Русі мраки тьмаві;
Зависть най нас не спиняє,-
Разом к світлу, други жваві!

Друга збірка Шашкевичевого гуртка - альманах «Зоря» (1834) - фольклорно-літературна. Рукопис «Зорі» не зберігся. Проте відомо, що збірка відкривалася портретом Богдана Хмельницького та нарисом Маркіяна Шашкевича про видатного полководця. До неї входили також вірші членів «Руської трійці».
Цензор заборонив друкувати «Зорю». Його підтримав митрополит, вважаючи, що автори збірки підбурюють народ проти цісаря, «нацьковують русинів» на поляків і звеличують «бунтарські» часи Хмельницького. Згодом частина матеріалів із цієї збірки потрапила до «Русалки Дністрової». Все ж «Зоря», на думку дослідників, була за змістом набагато сміливішою, ніж «Русалка...».
Після заборони «Зорі» члени «трійці» зазнали переслідувань, за ними було встановлено поліційний нагляд. Тому за підготовку нової збірки Маркіяна Шашкевич і його друзі взялися лише тоді, коли трапилася нагода обминути віденську та львівську цензури. У 1836 році члени гуртка підготували згадану «Русалку Дністровую». Головацький відіслав рукопис у Будапешт сербові Г.Петровичу, з яким познайомився перед тим у Пештському університеті.
Тут 1837 року і вийшла «Русалка Дністровая» - третя збірка «Руської трійці». Ця книга, за словами І.Франка, «...хоть і який незначний її зміст, які неясні думки в ній висказані, була свого часу явищем наскрізь революційним...».
1837 рік. На Україні, крім «Енеїда» І.Котляревського, балад П.Гулака-Артемовського, двох збірок пісень М. Максимовича, були вже повісті Г.Квітки-Основ’яненка, байки Є.Гребінки. Три роки відділяли читача від Шевченкового «Кобзаря». А в Галичині в цей час лише з’явилася «Русалка Дністровая» - перша книжка народною мовою і українським алфавітом на західноукраїнських землях, серйозне свідчення про кровну єдність українського народу.
Збірку радо зустріли прогресивні діячі слов’янства і високо оцінили її. «Русалка Дністровая» відіграла велику роль у справі на тонально-культурного відродження на західноукраїнських землях. Вона стала важливим надбанням української культури, духовним скарбом народу, провісницею нового, демократичного письменства.
Збірка була надрукована тисячним тиражем. До читачів дійшло лише двісті примірників, що були вислані Г.Петровичем у різні міста крім Львова, решту (львівські примірники) конфіскувала цензура.
Серед авторів збірки провідне місце належить Маркіяна Шашкевичу - найталановитішому і найдемократичнішому поетові Галичини того часу.


Маркіян  Шашкевич

Народився Маркіян Семенович Шашкевич 6 листопада 1811 року в селі Підлиссі на Львівщині. Вчився в початковій школі, у Львівській та Бережанській гімназіях, а потім вступив до Львівської духовної семінарії, вихованці якої водночас були слухачами курсу філософії в університеті.
Проте у 1830 році Маркіян Шашкевич був виключений із семінарії за «вільнодумство» (за дисциплінарне порушення - Б.Г.). Незважаючи на важкі матеріальні умови, юнак продовжує наполегливо працювати над собою. Він багато читає, знайомиться з творами українських та російських письменників і з словесністю південних слов’ян, цікавиться творами на історичну тематику, вивчає фольклорні матеріали. Після тривалих клопотань його було поновлено в семінарії.
Навколо Маркіяна Шашкевича, як зазначалося, гуртується молодь, котра виступає на захист рідної мови, культури українського народу, проти ополячування Галичини.
У літературі Маркіян Шашкевич відомий як найпрогресивніший український романтик дошевченківської доби, талановитий поет, патріот і гуманіст.
Своє невдоволення дійсністю письменник виявляв часом досить категорично. Вірш «Лиха доля», наприклад, він закінчує словами «Таку долю най-то громи тріснуть!», а в одному з незакінчених творів закликає:

Відкинь той камінь, що ти серце тисне!
Дозволь - в той сумний тин
Най свободоньки сонечко заблисне:
Ти не неволі син!..

Саме нагадування в творах Маркіяна Шашкевича про давні народно-визвольні рухи говорило про те, що неволя не вічна, що проти неї треба боротись. Маються на увазі передусім його вірші «Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139», «О Наливайку», «Хмельницького обступленіє Львова», «Згадка». Причина поетового звернення до героїчного минулого чітко висловлена в зачині «Згадки» - програмового вірша Маркіяна Шашкевича:

Заспіваю, що минуло,
Передвіцький згану час,-
Як весело колись було,
Як то сумно нині в нас!

Прадавні й давні часи будили творчу фантазію всіх романтиків. Особливо багату поживу тут давало українське козацьке поле, до якого зверталися К.Рилєєв, Ю.Словацький, Б.Залеський, Т.Падура та ін., не кажучи вже про романтиків українських.
Із захопленням прийняли романтики класицистичну поему відомого чеського й словацького поета Яна Коллара «Дочка Слави», де поетизується образ вільної Слов’янщини. Ця поема мала вплив і на «Згадку» Маркіяна Шашкевича. У заспіві до свого твору Я.Коллар сумовито відзначає:

Тут чарівна у зеленому гаї співала слов’янка,-
вже ті співочі уста змовкли глаголом німим.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Де старославна Аркона у небо підносила чоло -
там на руїни ступа гостя чужого нога.
Скаржаться мури зруйновані храму величного Ретри,-
ящірки й змії тепер мостять там кубла свої.

У Шашкевича після згадки про час, коли «гай ся... піньом дівиць роздягав», коли Слов’янщина - «Слави дочка величана» -    красою дивувала світ, змальовано ті самі невеселі картини:

Городища де бували -
Днесь могили ся звели,
Богів храми де стояли -
Грехіт мохи поросли.
. . . . . . . . . . . . . . .
Красна Ретра з Арконою
Пилом вічним припали...

Поет із сумом зазначає, що героїчні часи руської слави минули, народ страждає, але його не поховано. Потрібно боротись, згуртувавши всі сили, з’єднавшись із іншими слов’янськими народами.
Пам’ятки української історії Маркіян Шашкевич розглядає передусім під кутом зору народної слави. Він пристрасно радить співвітчизникам не забувати «славних часів старих» в уривку, що починається словами: «Славні руські могилоньки ще лицарів хоронять...» (тобто оберігають - М. Ш.). Хто ще до Шевченка так умів показати необхідність боротьби з гнобителями, як засновник і натхненник «Руської трійці»? «Колись борби козацькії - нині тишина... Лучша борба нещаслива, як нинішня тихота; в борбі була надія, а нині знила...» Про це саме говориться і в поемі Тараса Шевченка «Іван Підкова».
Маркіян Шашкевич глибоко переконаний, що героїка предків продовжує жити у слові й пісні. Як і Тарас Шевченко («Наша дума, наша пісня не вмре, не загине»), поет пророчить українській пісні-думі невмирущість. Маємо на увазі вірш «Побратимові, посилаючи йому пісні українські», адресований поетові Миколі Устияновичу:

Під небо, до сонця,
Ген-ген полетить.
. . . . . . . . . . . . . .
І буде літати,
І буде співати,
І о руській славі
Скрізь світу казати!

Маркіян Шашкевич перший, а за ним І.Вагилевич та Я.Головацький почали збирати народні пісні. Маркіян Шашкевич робив це переважно в рідному Підлиссі та в сусідньому селі Княжому. За час навчання в гімназії, а потім за семінарські роки в нього набралося більше десятка зошитів із пісенним фольклором.
Ми не випадково торкнулися діяльності Маркіяна Шашкевича як фольклориста у контексті розмови про його поетичну спадщину, бо він як поет виростає з народної пісні. У поезіях «Туга», «Вірна», «Розпука», «До милої», «Над Бугом» та інших, немовби написаних «на мелодію», багато пісенних образів і прийомів. Під віршем «Хмельницького обступлєніє Львова» так і зазначено: «Строєм народної пісні». Народною піснею стала лірична поезія Маркіяна Шашкевича «Веснівка». На музику покладені й такі його твори, як «Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139», [«Безрідний»], «Підлисся», «Слово до чтителей руського язика», «Розпука», «Марусенька мила...», «Думка».
Маркіян Шашкевич був тонким ліриком і полюбляв малі поетичні форми. Єдиний його задум написати поему, яка мала називатись «Перекинчик бісурманський», залишився незавершеним. Був написаний тільки початок - три «пісеньки» про старого бандуриста.
Спробував Маркіян Шашкевич свої сили і в художній прозі. У «Русалці Дністровій» він опублікував романтичне оповідання «Олена», назвавши його казкою. Цей єдиний прозовий твір Маркіяна Шашкевича відзначається соціальною гостротою і виразним антикріпосницьким спрямуванням. Оповіданням «Олена» Маркіян Шашкевич поклав початок опришківській темі в українській літературі. Народні месники убивають пана і його посіпак, коли ті, відбивши у молодого селянина Семена його наречену, повертаються до замку. Характерно, що прізвище одного з головних героїв твору - Бойчук. Саме так називався побратим Олекси Довбуша.
Літературна творчість Маркіяна Шашкевича тривала недовго - з 1833 по 1843 рік, та й то, починаючи від 1837 року, із значними перервами. Проте в ній сучасники бачили справу всенародного значення. Маркіян Шашкевич визначився за той час і як талановитий перекладач із сербської, чеської, польської та грецької мов. Фрагмент його переспіву «Слова о полку Ігоревім» («Плач Ярославнин»), який дійшов до нас, свідчить, що поет дуже відповідально ставився до цієї пам’ятки культури. Маркіян Шашкевич перший в українській літературі переклав «Краледвірський рукопис» В.Ганки. Неабияке значення мають також публіцистичні праці письменника.
Основою поетичної творчості Маркіяна Шашкевича є глибока народність. Він перший осудив церковщину, архаїчну книжність, псевдокласику і звернувся до народу його рідною мовою.
Поетична спадщина поета - коштовна перлина в духовній скарбниці українського народу.
Маркіян Шашкевич вважав освіту необхідною потребою всього народу. В 1836 році він склав першу на Україні читанку (до того слова «читанка» в українській мові не було). Читанка була новаторським явищем у педагогічній науці того часу. Однак за життя автора вона не побачила світу.
Знесилений боротьбою із суспільним злом, хворий на туберкульоз, Маркіян Шашкевич помер 7 червня 1843 року.
Поховали його в Новосілках на Золочівщині. Через п’ятдесят років прах поета був перенесений на Личаківське кладовище у Львові.

«Наш Львів»

200 років від дня народження Маркіяна Шашкевича 6 листопада 2011 року

Вшануймо гідно будителя українського духу в душах українців

Далі моє не сьогодні писане, але і сьогодні не скажу краще, хіба ще більше маю пошани до людини, що була першою в боротьбі за Україну:


«Будитель української національної свідомості в Галичині»

Цього 2003 року у червні виповнилося 160 років від дня смерті і 110 річчя від перепоховання у Львові на Личаківському цвинтарі видатного українського літератора, святого отця Маркіяна Шашкевича, якого по праву називають «будителем української національної свідомості в Галичині» А ще він був першим українцем Галичини всеукраїнського типу, тому що започатковані ним справи давно стали надбанням цілої України.
Бути першим завжди важко, та ще важче першим залишатись. Маркіян Шашкевич за своє коротке 32-річне життя встиг зробити стільки, що йому у Львові нащадки встановили пам’ятник, а премією на його ім’я нагороджують щороку найкращих львівських письменників. Неможливо стисло описати життєпис, творчий доробок та його значення для нас, тому відзначимо одну з головніших дій Маркіяна Шашкевича: він навчив галицьких українців поважати самих себе і свою націю, розпочавши з утвердження поваги до рідної мови. Наскільки це було важко свідчить те, що в греко-католицьких церквах, де збирались русини-українці, священики виголошували свої проповіді до громади винятково польською мовою. Тому перші проповіді українською мовою у Львові, які водночас виголосили на свято Покрови 1836 р. Маркіян Шашкевич в соборі св. Юра , Юліан Величковський у церкві Успенія і Микола Устиянович у церкві св. Параскеви - стали революційним потрясінням для галицьких русинів.
Утверджувати повагу до рідної мови Маркіян Шашкевич почав з себе під час навчання у Львівській богословській семінарії спілкуючись виключно українською мовою, у той час як інші русини-семінаристи рідну мову зневажали, насміхались, вважаючи її безкультурною. Лише двоє семінаристів приєдналися до Шашкевича: Яків Головацький та Іван Вагилевич, яких за вірність рідній мові в семінарії прозвали «руська трійця». Про небезпеку такої поведінки свідчать спогади польського шовініста з тогочасної семінарії Івана Сінкевича, який писав: «Аж в 1835 р. виходить назначений ректором Маркіян Шашкевич і проповідує по-руському! Це розсердило мене так, що півроку я засідався на Шашкевича, щоб кинути його в канал; якщо він був би й загинув у моїх руках, я не уважав би цього за проступок, навпаки, якщо мене й були б повісили за вбивство, я уважав би себе за мученика за святу польську справу, а вбивство за заслугу, тим більше, що загинув один «москаль».
Першим літературним твором Маркіяна Шашкевича стала рукописна збірка поезій його і найближчих друзів, що мала назву «Син Русі», а наступного 1834 р. зусиллями «руської трійці» було укладено альманах «Зоря», друк якого заборонила цензура, але в доопрацьованому вигляді і під назвою «Русалка Дністрова» він був надрукований у Будапешті 1837 р. Значного розголосу набула написана Шашкевичем ода «Голос галичан», яку він видав без зазначення авторства у 1835 р. У своїх спогадах Микола Устиянович зазначав, що цей один віршик «зробив цілу переміну на землі Галича, він збудив Русь із глибокого сну». Примірники вірша розійшлись по місту і провінції.
Багато зусиль доклав Маркіян Шашкевич стосовно упорядкування правопису української мови, наполягаючи на його фонетичному підгрунті та спростовуючи намагання ввести латинську абетку. У 1836 р. він укладає вперше підручник для українських народних шкіл «Читанку для діточок в народних училах руських», який був виданий уже посмертно у 1850 р. Слабке здоров’я, нестатки і легенева хвороба спричинили передчасну смерть Маркіяна Шашкевича у 1847 р., та його син Володимир пішов батьківським шляхом і став не тільки гарним ліричним поетом і публіцистом, але й одним із засновників «Просвіти» у 1868 р.
У передмові до альманаху «Русалка Дністрова» є такі рядки: «Судилося нам послідніми бути. Бо коли другі слов’яни вершка ся дохапують і єсли не вже, то небавком побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині в густій мряці гибіти». Слова доволі пророчі, бо хоч судилося Маркіяну Шашкевичу не останнім, а першим бути, проте у «мряці гибіти» доводиться багатьом нашим землякам і досьогодні.

Богдан Гордасевич,
«Діловий діалог», №28 (166),
4-10 липня 2003 р.

Маркіян Шашкевич

СЛОВО ДО ЧТИТЕЛЕЙ РУСЬКОГО  ЯЗИКА

 Дайте руки, юні други,
Серце к серцю най припаде,
Най щезають тяжкі туги,
Ум, охота най засяде.
Разом, разом, хто сил має,
Гоніть з Русі мраки тьмаві,
Зависть най нас не спиняє,
Разом к світлу, други жваві!
[1833]

Багато про Маркіяна Шашкевича і всі його твори ось тут
http://spavedfront.io.ua/s124456/200_rokiv_vid_dnya_narodjennya_markiyana_shashkevicha_6_listopada_2011_roku

Знакова постать українського відродження

Вшанування пам’яті отця Маркіяна Шашкевича до 160-х роковин від дня смерті.

У літопис національного відродження на західних землях України середини XIX ст. золотими літерами вписане ім’я визначного письменника і громадсько-культурного діяча о.Маркіяна Шашкевича.
Народився Маркіян Шашкевич 6 листопада 1811 р. в с. Підлиссі  Золочівського району на Львівщині в родині священика - пароха с. Княжого. Навчався у Львівській головній школі та гімназіях у Львові і Бережанах, згодом у Львівському університеті (теологія) та греко-католицькій духовній семінарії. Після закінчення навчання (1838 р.) працював душпастирем у селах Гумниськах, Нестаничах і Новосілках (Галичина).
У складних умовах перебування під владою поліцейсько-бюрократичної Австрійської абсолютної монархії, яка толерувала майже необмежене панування в краї польської шляхти, в умовах послідовно здійснюваної асиміляторської політики правлячих кіл і шляхти щодо українців, політики штучного придушення найменших паростків українства Маркіяна Шашкевичеві судилося стати в студентські роки самовідданим поборником, вістуном, а згодом і прапором української національної ідеї в Галичині та накреслити шляхи і забезпечити організаційно реалізацію цієї ідеї.
Маркіян Шашкевич став натхненником, організатором і лідером молодіжного громадсько-культурного угруповання, славнозвісної «Руської Трійці», ініціатором її новаторських починів на засадах романтизму - домінуючого у ті часи в духовному житті народів Центрально-Східної Європи ідейного напряму. Заповідались широкомасштабна народознавча діяльність, збирання і популяризація фольклору, створення словника і граматики живої української мови, реформування правопису (заміни етимологічного фонетичним), використання так званого гражданського шрифту замість кириличного, впровадження рідної мови у повсякденний вжиток інтелігенції та в церковні проповіді, виступи проти спроб латинізації українського письменства, утвердження живої розмовної мови як основи літератури, обстоювання її народності, національної своєрідності, високої громадянської місії ...
У літературі визначився Маркіян Шашкевич як поет-новатор, творам якого притаманні чітко виражені національні мотиви, любов до рідного краю, м’які, ніжні ліричні тони, нескладна символіка («Слово до чтителей руського язика», «Підлісся», «Руська мати нас родила», «Відкинь той камінь», «Розпука», «Туга», «Туга за милою», «Лиха доля», «Безрідний», «Думка», «Син любимому отцю», «Побратимові»). Перлиною ліричної поезії стала його «Веснівка». Серед творів поета - балади («Погоня»), перші в українській літературі сонети («До...», «Сумрак вечірній»).
У творах на історичну тематику Маркіян Шашкевич у дусі ідей визначної пам’ятки українського літописання і політичної думки, знаменитої  «Історії Русів» , із змістом якої був обізнаний, поетизував героїчне минуле народу, його давні державницькі традиції («Згадка», «Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139», «О Наливайку», «Хмельницького обступлення Львова», «Споминайте, браття милі» ).
Постать Б.Хмельницького особливо захоплювала поета. Він брав участь у розшифруванні та редагуванні «Львівського літопису», в якому знаходився докладний опис подій Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького 1648-1657 рр. Для не дозволеного цензурою до друку альманаху «Зоря» (1834 р.) він написав життєпис гетьмана та переклав з латинської його повчальну байку, адресовану послам польського короля.
Маркіян Шашкевич відомий як автор гостро полемічної брошури «Азбука і adecadlo» (1835) на захист української писемної традиції на основі кириличної азбуки, першого в Галичині підручника українською народною мовою - «Читанки для діточок в народних школах» (1836, перевиданої у 1850 і 1853рр.).
Та особливо вславився він як співавтор, співупорядник і видавець альманаху «Русалка Дністрова», виданого в обхід львівської цензури Будайською друкарнею Пештського університету (1837) за сприяння угорського цензора Антона Надя. Книга, будучи синтезованим виявом  новаторських кроків «Руської Трійці» в різних ділянках національно-культурного життя українців Галичини, стала свого роду маніфестом їх національного відродження. Її новаторський зміст, возвеличування визвольної боротьби народу, поетизація народних героїв, подвигів козацтва, ствердження єдності галичан з усім українським народом, дух міжслов’янської взаємності спричинилися, однак, до її цензурної заборони. Було врятовано від конфіскації близько 200 примірників книги, які аж до 1848 р. задовольняли запити громади, поки основна частина тиражу (600 примірників) перебувала під арештом у львівській цензурі і була пущена в обіг лише у 1849 р.
Маркіян Шашкевич був одним із перших перекладачів українською мовою «Слова о полку Ігоревім», автором перекладів із сербської, чеської, польської, грецької, латинської, німецької мов.
Ідеї та діяльність Маркіяна Шашкевича і його побратимів мали значний резонанс в Галичині і поза її межами, стимулювали утвердження національної свідомості багатьох поколінь української інтелігенції й надихали її на самовіддану працю на ниві національного відродження, окриляли творчість багатьох українських письменників, художників, композиторів, вчених.
Маркіян Шашкевич і «Русалка Дністрова» стали символами не тільки культурного, а й політичного відродження західних земель України.
Традиції Маркіяна Шашкевича і «Руської Трійці» продовжив український національний рух під час «Весни народів» (1848-1849 рр.), згодом так званий народовський напрям національного руху в Галичині і Буковині, спадкоємцями якого стали творці Західно-Української Народної Республіки (1918-1919 рр.), а у віддаленій перспективі - будівничі сучасної незалежної України. Кращі твори Маркіяна Шашкевича, насамперед славнозвісна «Веснівка», перекладені багатьма іноземними мовами.
Помер Маркіяна Шашкевич 7 червня 1843 р. і похований в с. Новосілках Ліських. 1893 р. його тлінні останки перевезено до Львова і перепоховано на Личаківському цвинтарі. На вшанування пам’яті поета йому споруджено пам’ятники на Білій Горі (1911), в с. Підлиссі  (1962), у Вінніпезі (1944), Римі, Львові (1990), Золочеві (1993), створено літературно-меморіальний музей в с. Підлиссі  (1959), перетворений згодом у Музей-садибу Маркіяна Шашкевича (1986), засновано Інститут-заповідник Маркіяна Шашкевича у Вінніпезі (1962), відкрито Музей «Русалки Дністрової»» у Львові (1990), встановлено меморіальні таблиці на Народних домах і храмах багатьох міст Галичини (1911), на будинку друкарні в Будапешті (1999), де побачила світ «Русалка  Дністрова» . Стали традиційними Шашкевичівські читання, матеріали яких публікуються у серійному науковому збірнику «Шашкевичіана», який є продовженням вінніпезької «Шашкевичіяни», що видавалась упродовж 25 років (1963-1988 рр.).
Ідейна і творча спадщина Маркіяна Шашкевича увійшла, таким чином, животворним надбанням у духовний світ українців, слов’янських народів, зайняла почесне місце у скарбниці європейської і світової культури. Вона є живим джерелом збагачення духовності сучасних поколінь і творення нових культурних цінностей.
Протягом 2003 року згідно з планом, схваленим   обласною державною адміністрацією, в області здійснюється цикл заходів на вшанування пам’яті о. Маркіяна Шашкевича з нагоди 160-ї річниці від дня смерті та 110-річчя перепоховання.
Відкрила його презентація нововиданої книги «Ювілей Маркіяна Шашкевича в музеях Львівської галереї мистецтв», що відбулася в Палаці Потоцьких 30 січня. Про задум та реалізацію видання розповіли директор галереї, Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка Борис Возницький та завідувачка Музею «Русалки  Дністрової»  Галина Корнєєва. Роздумами про непересічне значення збірника, про Шашкевичівські ювілейні святкування 190-річчя від дня народження у 2001 р. поділились професор Львівського національного університету імені І.Франка Роман Лубківський, заступник голови обласної державної адміністрації Володимир Мельник, о. Любомир Ржиський, співголова Шашкевичівської комісії Феодосій Стеблій. Для учасників презентації Перший дитячий музичний театр «Діти землі» здійснив постановку вистави «Русалка Дністрова» за мотивами твору Костянтини Малицької. Змістовну програму представили учні Львівського хореографічного училища. Прозвучала знаменита «Веснівка» Маркіяна Шашкевича у виконанні вчительки Надії Макулович та пісня «Така її доля» на слова Тараса Шевченка у виконанні студентки Київської консерваторії Соломії Урбанович.
З ініціативи Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України та Шашкевичівської комісії 6 червня у місті  Буську в Народному домі відкрились цьогорічні Шашкевичівські читання «Маркіян Шашкевич у контексті української духовної культури», в яких взяли участь понад 20 науковців зі Львова, Києва, Дрогобича, Галича, Бродів та вчителі Новосілківської і Гумниської шкіл. Відкрив форум співголова Шашкевичівської комісії Феодосій Стеблій. З вітальною промовою до учасників   звернулася заступник голови районної державної адміністрації Людмила Ціхоцька. У виголошених доповідях простежено нацюнально-політичні аспекти діяльності «Руської Трійці», її інщіативи щодо утвердження народної мови в письменстві, відображення в світоглядній орієнтації проблеми людини, проаналізовано творчий доробок («Веснівку» Маркіяна Шашкевича, «Думи» І.Вагилевича), місце "Кирило-мефодіани у творчій спадщині", охарактеризовано душпастирську працю о. Маркіяна Шашкевича в Гумниськах і Новосілках. З’ясовано значення праці попередників Маркіяна Шашкевича, взаємини його та його побратимів із сучасниками, бачення їхньої місії наступними поколіннями, стан і перспективи вивчення творчої спадщини Маркіяна Шашкевича в школі.
Народний колектив «Перевесло» (керівник Лариса Горбенко) привітав учасників читань змістовною музичною програмою, в якій прозвучали пісні «Шашкевичів край» (слова С.Сенюка, музика Т.Кукурузи), «Підлисся» (музика народна із співаника Ф.Колесси), «Встала «Русалка   Дністрова»   (слова Д.Павличка, музика А.Кос-Анатольського), «Лелеченьки» (слова Д.Павличка, музика О.Білаша), народна пісня «Зашуміла дубровонька», записана Маркіяном Шашкевичем, цикл сучасних естрадних пісень.
Учасники читань відвідали с. Гумниська, в якому о. Маркіян Шашкевич почав свою душпастирську працю, де у приміщенні храму, збудованого 1926 р., у супроводі священика УАПЦ  о. Йосифа Пріндина, заступника голови районної державної адміністрації Людмили Ціхоцької та заступника голови районної ради Володимира Гриневича оглянули фрагменти іконостасу та окремі ікони церкви з часів Маркіяна Шашкевича (знесеної 1924 р.).
7 червня в Соборі св. Юра оо. Роман Кравчик та Любомир Ржиський відправили поминальну літургію і панахиду за о. Маркіяном Шашкевичем у супроводі кафедрального хору й виголосили натхненні проповіді про велику духовну місію Будителя та потребу її наслідування в сьогоденні. Потім учасники урочистості поклали квіти до пам’ятника Маркіяну Шашкевичу на території колишньої духовної семінарії та до могили на Личаківському цвинтарі, де після вступного слова співголови Шашкевичівської комісії Феодосія Стеблія відбулись літературні читання за участю письменників Левка Різника, Миколи Дубаса, Романа Качурівського, Олеся Дяка, Романа Хоркавого, заслуженого працівника культури Михайла Барана, представниці роду Авдиковських, з якого походила дружина Маркіяна - Юлія. Із заключним словом виступив начальник Управління культури ЛОДА Василь Откович.
8 червня урочистості продовжилися в с. Новосілках Буського району, де останні роки на посту сільського пароха прожив  і був  похований о. Маркіян Шашкевич. Для участі в них прибули численні представники інтелігенції з Буського району, з Бродів і Бережан, групи науковців і письменників зі Львова, Тернополя й Дрогобича. Учасникам свята надіслав пастирське звернення і благословення Правлячий Архієрей Сокальської Єпархії УГКЦ Владика Михаїл Колтун.
Місцеві священики оо. Іван Білуга і Петро Гунчак у супроводі сільського хору відправили поминальну Службу Божу в церкві св. Миколая, а згодом панахиду за о. Маркіяном Шашкевичем на місці першого поховання письменника. Відбулося народне віче, на якому виступили з палкими промовами науковці-шашкевичезнавці Михайло Шалата, Василь Горинь, Богдан Якимович, Осип Петраш, письменники Роман Лубківський, Ігор Калинець, Петро Шкраб’юк, вчителька Мирослава Зваричевська, музеєзнавець Надія Волинець, надбужанський поет-пісняр Левко Калитин. Учні Новосілківської середньої школи під орудою Володимири Половець виконали поетичну композицію за творами Маркіяна Шашкевича, а сільський хор - пісню «Підлисся», державний гимн «Ще не вмерла Україна» та гимн-молитву «Боже великий, єдиний». Відома декламаторка Марта Петраш із Тернополя натхненно відтворила палку соборницьку ідею вірша Маркіяна Шашкевича «Побратимові». Ведучим на святі був автор цих рядків. На пам’ять про визначну подію учасники свята сфотографувалися біля пам’ятного знаку на місці першого поховання поета. Згодом гості свята оглянули новозбудовану місцеву школу й мали теплу товариську зустріч з освітянами. Одностайно була підтримана ідея створення в Новосілках меморіального музею Маркіяна Шашкевича.
На зворотньому шляху з Новосілок львівська делегація у складі понад 20 осіб відвідала с. Подоничі Буського району, де у супроводі пароха УГКЦ о. Володимира Залуцького оглянула старовинну церкву св. Архистратига Михаїла, перевезену туди з Новосілок після 1893 року, в якій правдоподібно свого часу служив Богові і парохіянам о. Маркіян Шашкевич. Відвідувачі висловились за взяття храму як історичної пам’ятки під державну охорону.
Пам’ятну Шашкевичівську дату урочисто відсвяткував Український Католицький Університет у Львові. 9 червня в каплиці університету відправлено панахиду за о. Маркіяном Шашкевичем, а 11 червня в Інституті історії церкви відбувся семінар пам’яті о. Маркіяна Шашкевича, на якому з доповідями виступили науковці Феодосій Стеблій («Політична історія країни  у  візії   «Руської Трійці») та Ярослав Глистюк («Вшанування пам’яті Маркіяна Шашкевича у Львівській духовній семінарії»). Наприкінці семінару відбулась презентація книги «Головна Руська Рада. 1848-1851. Протоколи засідань і книга кореспонденції» (за редакцією Олега Турія, упорядники Уляна Кришталович та Іван Сварник. Львів, 2002), в якій документально відтворено продовження традицій «Руської Трійці» під час «Весни народів» (1848-1849 рр.).
Фіналом червневих урочистостей стала, зініційована Головним управлінням освіти і науки Львівської держадміністрації, Міжнародна зустріч 19 червня у с. Підлиссі на території Музею-садиби письменника шкіл імені Маркіяна Шашкевича: Львівської № 34, Золочівської № 2, Білокамінської Золочівського району, Гумниської та Новосілківської Буського району, Дулібської Стрийського району, Перемишльської № 2 та Бродівського педагогічного коледжу.
Почалась зустріч панахидою за о. Маркіяном Шашкевичем, яку відправив єпископ-помічник Глави УГКЦ Блаженнішого Патріарха Любомира Кардинала Гузара владика Ігор Возьняк у супроводі восьми священиків. Під час імпровізованого віча, яке вела начальник відділу освіти Золочівської райдержадміністрації Сусанна Синявська, учасників зустрічі привітали начальник головного управління освіти і науки Львівської облдержадміністрації  Михайло Брегін, голова Золочівської райдержадміністрації Надія Юрків, лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка письменник Роман Лубківський, поет Петро Шкраб’юк. Від імені Головного управління освіти і науки Шашкевичівської комісії. Львівської академії мистецтв школам ім. Маркіяна Шашкевича вручено сувеніри - найновіші видання про Тараса Шевченка і Маркіяна Шашкевича.
Потім відбулась презентація шкіл ім. Маркіяна Шашкевича, під час якої учні декламували твори Маркіяна Шашкевича й власну поезію у рамках фестивалю «Музи Шашкевичевого краю». Учасники зустрічі оглянули експозицію Музею-садиби поета, поклали квіти до його погруддя, після чого відбулося спільне сходження на Білу Гору, де шкільні мистецькі колективи представили величаву концертну програму з музичних творів на слова Маркіяна Шашкевича, поезії Дмитра Павличка, Михайла Шалати, Романа Дурбака, українських народних і стрілецьких пісень. Завершив концерт виступ Народної капели бандуристок «Червона калина» під орудою Марії Феньвеші, у виконанні якої прозвучали пісні «Чом, чом, земле моя», «Україночка» (солістка Марта Горин) та «Господи, помилуй нас» (слова і музика Т.Петриненка). Підсумки Міжнародної зустрічі підвів начальник відділу культури районної держадміністрації Іван Тюрдьо, який побажав учасникам нових творчих успіхів на шашкевичівській ниві.
Кульмінацією  урочистостей стали святочні імпрези в неділю 3 серпня. На Маркіяновій Білій Горі відбувся традиційний народний збір, який освятили архієрейська поминальна Літургія за о. Маркіяном Шашкевичем, що її відправив владика Ігор Возьняк з участю семи священиків із навколишніх парохій та панахида за вояками УГА, похованими біля підніжжя пам’ятного хреста Будителеві. Освячено також меморіальну таблицю, встановлену на пам’ятнику. Творчі колективи - учасники фестивалю «Музи Шашкевичевого краю» - привітали присутніх гарною концертною програмою.
На багатолюдному народному зібранні в Золочеві з промовами виступили лауреат Шевченківської премії, письменник Роман Іваничук, відомі шашкевичезнавці, професори Л.Сеник, Маркіяна Шалата. До підніжжя були покладені вінки і квіти.
В районному Народному домі владика Ігор Возьняк освятив новоспоруджене погруддя Маркіяна Шашкевича, після чого там відбулися Шашкевичівські читання «Маркіян Шашкевич у контексті української духовної культури» ( друга частина ), на яких з науковими доповідями виступили член-коресподент НАН України Микола Ільницький, професори Любомир Сеник і Михайло Шалата, науковці К.Іваночко, І.Барна, В.Горинь, Л.Ільницька, Л.Зінчук, Р.Сов’як. Учасників читань тепло привітала голова райдержадміністрації Надія Юрків. Відбулась також презентація, виданих за сприяння районної держадміністрації, книг «Перепоховання Маркіяна Шашкевича» В.Гориня і «Предтеча «Руської Трійці». Перемишльський культурно-освітній осередок першої половини XIX ст.» Ф.Стеблія, які започаткували нову серію «Бібліотека Шашкевичіани» як продовження колишнього Канадського видання.
Завершив свято грандіозний заключний концерт першого регіонального фестивалю «Музи Шашкевичевого краю» за участю творчих колективів Золочівського, Городоцького, Бродівського, Буського, Жовківського, Перемишлянського, Пустомитівського і Стрийського районів Львівщини та міст Івано-Франківська, Бережан, Зборова. Переможцям фестивалю були вручені дипломи та пам’ятні сувеніри.
Шашкевичівські урочистості будуть продовжені восени, коли очікується відзначення 200-річчя від дня народження Шашкевичевого сподвижника, видатного фольклориста Григорія Ількевича.

Феодосій Стеблій,
завідувач відділу нової історії України Інституту українознавства НАН України,
кандидат історичних наук.

«Наш Львів»


Маркіян Семенович Шашкевич народився 6 листопада 1811 року в селі Підлисє (Підлисся), Золочівського округу в Галичині. Дитячі роки провів у сусідньому селі Княжому, де його батько був священиком. Початкову освіту одержав дома, а потім навчався у нормальній школі в містечку Золочеві та в гімназії (Бережани, Львів).
З дитинства Шашкевич любив народні пісні і ще в школі почав складати вірші. Навчаючись з 1829 року у Львівській семінарії, він розгорнув активну громадську і культурну діяльність, рішуче виступив за громадянські права української мови і фонетичний правопис, за літературу народною мовою, згуртував навколо себе передову молодь. Твори І. Котляревського та збірка пісень М. Максимовича окрилили Шашкевича і його однодумців Я. Головацького та І. Вагилевича у праці для народу. Після рукописних збірок оригінальних поезій і народних пісень «Син Русі» (1833), «Зоря» (1834) вони складають «Азбуку» і «Читанку» (1835 — 1836) для навчання дітей рідною мовою, а в 1837 р. видають знамениту «Русалку Дністровую» — пер-/38/шу книжку народною мовою на західних землях України.
Вчився Шашкевич у семінарії з перервами. Через скрутні матеріальні умови він то сам залишав навчання, то його виключали з семінарії, тому закінчив її тільки 1837 року. У 1838 р. одружився, був священиком у селах Гумниськах, Нестаничах, Новосілках.
Ні переслідування жандармів, ні польсько-німецьке засилля, ні зрадницька діяльність доморощеного панства не похитнули Шашкевичевого ідеалу — служити рідному народові. Та недовго довелося працювати Шашкевичу для народу. Нужда й туберкульоз, на який хворів він з шкільних років, 7 червня 1843 р. звели його в могилу. Через 50 років прах поета урочисто перенесено з Новосілок до Львова на Личаківське кладовище.
Відому у літературі «Руську трійцю» народ назвав будителями галицької землі, а поетичне слово Шашкевича, за висловом І. Франка, «...стало кристалізованою, очищеною мовою людського серця, зверненою безпосередньо до сердець усіх інших людей...»
В умовах поневолення західноукраїнських земель австрійською монархією Шашкевич, послідовно орієнтуючись на народ, його мову і культуру, своєю діяльністю підніс ідею соціального і національного визволення трудящих, підготував грунт для розвитку нової української літератури в Галичині і цим заслужив всенародну шану.
Портрета письменника не залишилось, його створено пізніше за тими свідченнями, які подав Я. Головацький, та з фотографії його сина.



Салют Маркіяну Шашкевичу ві Львові з нагоди 200-річчя

Я був у неділю 6 листопада о 10 год. коло пам'ятника Маркіяну Шашкевичу на урочистому заході покладання квітів і доклав свій оберемок домашніх хризантем, що дуже різнились від офіційних кошиків з трояндами і букетів з тюльпанів у прозорих обгортках.
Враження посередні: добре що хоч так вшанували пам'ять щодо  ювілею цієї видатної людини. Люду зібралося не густо, а на промови взагалі було пусто - жодної за програмою! І думаю, що тут тільки мовчки і варто бути всім від сорому схиливши голови постояти, хіба що Роман Лубківський не з таких і вискочив сказав кілька слів від себе особисто - і то не зле.
Взагалі що тут казати: найкраща пам'ятка для Маркіяна Шашкевича те, що у цю святу неділю люди йшли по цілій Україні до храмів на службу, яку їм правили українською мовою - те, що першим започаткував своєю промовою українською ще будучи семінаристом Маркіян Шашкевич і за що боровся все своє подальше життя будучи священиком. Ось його перемога! Все інше - речі банальні й тривіальні. Тому і кажу постійно: "Добре так, як є. А краще колись та буде."
Зауважу, що був вражений, коли дізнався про відсутність прижиттєвого портрету Маркіяна Шашкевича, бо що є тепер - пізніша посмертна реконструкція зображення подвижника українства. З іншого боку як вчить церковний канон: ікона не є зображенням святих, а є тільки формальною площиною концентрації уваги прочанина при зверненні-молитві до конкретного святого чи Бога.
Також хочу внести трошки іронії: у суботу 5 листопада о 22 год. у Львові відбувся гучний салют з гармат навіть не знаю з якої причини, а я всміхнувся, дивлячись на нього, і сказав вголос: "Гарно ювілей Шашкевича відзначають - з салютом!"
А кожен нехай сам вирішує, що в тому гано - що не гарно: які ми - такі і святкування.

Богдан Гордасевич


Влада Львівщини сьогодні відзначила 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича
6 листопада, у день народження Маркіяна Шашкевича, керівники Львівської області та Львова поклали квіти до пам’ятника Маркіянові Шашкевичу.

Про це повідомили у прес-службі ЛОДА.

В урочистій церемонії взяли участь голова Львівської облдержадміністрації Михайло Костюк, міський голова Львова Андрій Садовий, заступник голови Львівської облради Валерій П’ятак, заступники голови Львівської облдержадміністрації, керівники управлінь та відділів Львівської облдержадміністрації, представники громадськості Львівщини та Львова.
Академічна хорова капела України «Трембіта» виконала музичний твір «Квітка земная» на слова Маркіяна Шашкевича та духовний гімн України «Боже великий, єдиний».
«Сьогодні влада продемонструвала, що вона має перспективу – і національну, і політичну, і моральну,», – наголосив на урочистій церемонії лауреат Шевченківської премії України, член організаційного комітету з відзначення 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича, відомий громадський діяч, поет Роман Лубківський.
Голова Львівської облдержадміністрації Михайло Костюк ознайомився з діяльністю музею «Русалка Дністровая». Він оглянув музей після проведених тут реставраційно-будівельних робіт. Основну увагу було зосереджено на питаннях, що потребують вирішення, зокрема відновлення Церкви Святого Духа, видання творчої спадщини Маркіяна Шашкевича.
Як відзначила завідувач музею Галина Корнєєва, проблемним залишається зберігання фонду Маркіяна Шашкевича, що містить понад тисячу експонатів та перебуває зараз у підвальному приміщенні палацу Потоцьких.
Схвалення викликає громадська ініціатива спонсорів, що доклалися до фінансування реставраційно-будівельних робіт.
Під час ознайомлення з експозицією музею «Русалка Дністрова» Михайло Костюк відзначив велику роботу, проведену музейними працівниками, будівельниками, спонсорами і меценатами. «Ми будемо продовжувати розпочате, будемо й надалі працювати на культурне зростання Львівщини», – наголосив голова Львівської облдержадміністрації.

Нагадаємо, що у рамках програми відзначення 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича також відбудуться такі заходи:
8 листопада
Відкриття музею М.Шашкевича в с.Нестаничі Радехівського району
13 листопада
Відкриття пам’ятника М.Шашкевичу та музею-садиби М.Шашкевича в с.Новосілки Буського району
Нагадаємо, що з нагоди 200-річчя від дня народження видатного громадсько-культурного та релігійного діяча, письменника, фундатора «Руської трійці», речника і символа українського національного відродження Маркіяна Шашкевича видано розпорядження голови Львівської облдержадміністрації №381/0/5-11 від 5 травня 2001 р. «Про відзначення 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича», яким затверджено низку важливих заходів з нагоди 200-літнього ювілею Маркіяна Шашкевича.

Довідка.
Маркіян Семенович Шашкевич народився 6 листопада 1811р. в с. Підліссі, Золочівського повіту в Галичині в сім’ї священика.
Учився спочатку в гімназії у м. Бережанах, а з 1829р. – у Львівській семінарії. Під час перебування в семінарії Шашкевич розпочав свою творчу діяльність; тоді ж він організував літературний гурток молоді. Перші твори Шашкевича з’явилися в збірнику «Русалка Дністровая» (1837).
Перу М. Шашкевича, крім низки поезій, належить кілька прозових творів. Найвизначніший з них – казка «Олена», високо оцінена Іваном Франком.
Маркіян Шашкевич був одним з поетів «Руської трійці», організатором цього гуртка і невтомним культурним діячем. Крім поезій і прозових творів, йому належать переклади на українську мову сербських народних пісень, віршів чеських і польських поетів.
Помер Маркіян Шашкевич 7 червня 1843 року.
Музей «Русалки Дністрової» присвячений першому західноукраїнському альманаху «Русалка Дністровая» та його творцям: Маркіянові Шашкевичу, Іванові Вагилевичу і Якову Головацькому.
Експозиція музею розміщена у дзвіниці Свято-Духівської церкви – семінарської церкви при Греко-католицькій духовній семінарії, в якій навчалися творці «Русалки Дністрової»: Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький.
Свято-Духівська церква була зруйнована 15 вересня 1939 року. Тоді авіабомба з німецького літака, що атакував будівлю Головної пошти, поцілила у Богословську Академію. Були зруйновані будівлі церкви, бібліотеки. Залишилося лише дзвіниця з бароковим завершенням, яка є пам’яткою архітектури національного значення.
Експозиція музею розповідає про історію створення і подальшу долю альманаху, про тогочасні соціально-політичні умови, а також про історію «Руської трійці», і особисто її членів: Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича і Якова Головацького.

ПОЕЗІЇ

СЛОВО ДО ЧТИТЕЛЕЙ РУСЬКОГО * ЯЗИКА

Дайте руки, юні други,
Серце к серцю най припаде,
Най щезають тяжкі туги,
Ум, охота най засяде.
Разом, разом, хто сил має,
Гоніть з Русі мраки тьмаві,
Зависть най нас не спиняє,
Разом к світлу, други жваві!
[1833]

* До кінця XIX ст. українці на Західній Україні називали себе давньою назвою «русини», а українську мову «руською».

ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ОБСТУПЛЕНІЄ ЛЬВОВА 1

(Строєм народної пісні)

Ой у чистім полі да близько дороги,
Там стоїть наметець великий, шовковий,
А у тім наметці стоїть стіл тесовий
Да гетьман Хмельницький сидить конець стола,
Молодці-козаки стоять доокола.
Да гетьман Хмельницький пише дрібні листи,
По всей Україні розсилає вісти.
Військо куренноє в поход виступало,
Ляхи розроняло да Львів обступляло. /40/
Як гетьман Хмельницький кіньми навернув —
Та й Львів ся здвигнув;
Як гетьман Хмельницький шаблею звив —
Та й Львів ся поклонив.
На розсвіті з замку із рушниць стрілєли,
А смерком козаки замок підпалили
Да раненько доокола весь Львів обступили.
Ударили з самопалів — двори погоріли.
А гетьман Хмельницький посли посилав,
Словами промовляв:
«Як будете миритися,
На окуп винесіть три миси червоних,
На окуп виведіть сто коней вороних.
Як будете битися,
Мечами рознесу мури високії,
А кіньми розорю двори біленькії».
А у Львові рано всі дзвони заграли,
А високі ворота остіжом упали.
[1834]

О НАЛИВАЙКУ

Що ся степом за димове густо закурили?
Чи то мрачка осідає, стеляться тумани?
Не мрачка то осідає, не туман лягає,
Гей, то ляхів сорок тисяч в поход виступає.
А в неділю на розсвіті полк козацький скорить,
Тогди молод Наливайко до коня говорить:
«Ступай, ступай, ворон коню, бистрими ногами,
Недалеко Біла Церков, йдуть ляхи за нами».
Гей, по степу віє вітер по густих бур’янах,
Гей, там блищать довгі списи в сивеньких туманах.
У Гуманю дзвонять дзвони і мир б’є поклони,
Надлетіли з чужих сторон чорнії ворони.
Збиралися козаченьки, радитися стали,
По далекій Україні посли розсилали.
А у місті Білій Церкві лиш звізди згасали,
Ударили з самопалів, і коні заграли.
Тогди постиг Наливайко, під ним кінь іграє.
«Гей, молодці, за свободу!» — до них промовляє.
Вздовж списами городили зелені байраки,
Уставляються по степу молодці-козаки.
Гей, там ляхів сорок тисяч, — дим в’єсь по болоні,
Від розсвіту аж до смерку ржуть бистрії коні.
Гей, там гримлять з самопалів, орють копитами,
Та степ кровця сполокала, зволочен трупами.
Гей, на степу густа трава, степом вітер віє,
Не по однім козаченьку стара неня мліє.
Гей, на степу сивий туман, кургани курились,
Не по однім козаченьку вдовиці лишились.
Тогди молод Наливайко зачав утікати,
За ним в погонь вражі ляхи, не могли здігнати.
А на Дніпрі на порогах плине чайків триста,
Вертайтеся, вражі ляхи, з соромом до міста.
[1833 — 1834]


БОЛЕСЛАВ КРИВОУСТИЙ ПІД ГАЛИЧОМ
1139 [р.]

Не згасайте, ясні зори,
Не вій, вітре, зниз Дністра,
Не темнійте, красні звори,
Днесь, Галиче, честь твоя!
Бо хто русин, підлітайте
Соколами на врага!
Жваво в танець, заспівайте
Піснь веселу: гурра-га!
Побарися, облак тьмистий,
Ще годинку, ще постій,
Тобі прийде розповісти
Славний руський з ляхом бій.
Од Бескида аж до моря
Піснь весела загула,
Від запада аж де зоря
Чути голос: гурра-га!
Покрай Дністра, край бистрого
Ясний сокіл там жене,
Ярополка київського
Скоропадний кінь несе.
Гей, хто русин, за ратище,
В крепкі руки меч ясний,
Шпарка стріла най засвище:
Гордий ляше, день не твій!
Не оден ти город красний
Лютим мечем розметав,
Руки не оден нещасний
По родині заломав!
Нині щезла пуста слава,
Скверний розірвавсь вінець,
Сорок восьма крвава справа,
Гидний дала ти конець.
Бач, Болеслав гордовитий
Поклоном низеньким впав,
Враг, напасник сановитий,
На чужім коні втікав.
Радость, радость, галичани!
Не загостить більше враг,
Грими, Дністре, шуми, Сяне!
Не прискоче вовком лях!
[1834]

ТУГА

Крутий берег, по березі трава зелененька,
Серед трави край берега калина червенька.
Своє гіля буйненькоє сумно в воду клонить,
Своє листя дрібненькоє по водоньці ронить.
Скоро смеркнесь, голуб сивий сюди прилітає,
Нічку гуде, нарікає, ранком ізлиняє.
Нічку плаче, жалкуєся, рясні сльози ронить,
На розсвіті ізлиняє, в темні ліси гонить.
На темнії ліси гонить та й зворами блудить,
Там горює, униває, тяжко серцем нудить.
Весна одна перецвіла, минула і друга,
Вже і третя засіяла, не минає туга.
І все голуб прилітає, на гілі сідає
І головку к листям тулить, плаче і ридає:
«Де злетіла-сь, голубонько, сивенька, миленька?
Щезла-сь з ними, лишилася година сумненька.
Ні тя мислями змислити, ні думков здумати,
Ні очами тя глянути, лиш згадков згадати.
Світ ми мерзкий, нічка мила, голублюся з тьмами,
Мари — дружба, ліси — хата, гоню за зморами. /43/
А бодай ви, лихі води, в лугах заблудили,
Що ви мою ясну зорю та під себе вбили.
Люта би вас буря в мраку та дрібну розбила,
Та й дрібну мраку розбила, сліду не лишила.
А бодай вас жарким літом дуга випивала,
А зимою студінь люта навік ледом стяла.
Ой ти, водо, ти бистрая, лиха розлучнице,
Поган-татар нехай гидке в тобі миє лице.
Щастя моє перебилось, доля вже минула,
Мов ластівка скорокрила в безвісти злинула».

ВІРНА

Зашуміла дубровонька, листом зашуміла,
Затужила дівчинонька, серцем затужила.
Тужить нічку, тужить нічку, тужить і день білий,
Бо із війни за три роки не вертає милий.
На могилі, верховині милого спращала,
Біле личко цілувала, слізьми проводжала.
«Не плач, не плач, ластівонько, дасть бог звоювати,
До твоєї соколеньком я прилечу хати.
Не плач, не плач, голубонько, не плач, не журися,
Подай ручку біленькую, додому вернися».
Вдарив коник у копита, задзвонив станлями,
Лишилася сиротонька з журними гадками.
Вдарив коник у копита, на вітр пустив гриву,
За лісами, за горами лишив чорнобриву.
Край дуброви на горбочку сипана могила,
Там дівчина із зорями щодень виходила.
Виходила із зорями, стояла до ночі,
Свої чорні за миленьким видивила очі.
Ой ходила, ой бродила зимами, літами,
Витоптала биту стежку білими ногами.


СИН ЛЮБИМОМУ ОТЦЮ

Гадка моя, як буйний весною вітрець,
Зводиться, легким крильцем злітає,
Несесь сторонами в далеч, де отець,
Голубонько сивий, пробуває.
Живе в печалі. Боже! коли б в радості
Вік тихо, весело єму проживати,
В гаразді, здоровлю, в любой солодості
Цвітами щастя житє огортати.
Отче, ох отче! Сли ся мені придало
Дні житя твоєго полином згірчити,
Сли коли око твоє жалем запало,
Сли-м був нещасен серце закервлити,
Прости ми, отче, прости! Бач, я ся каю,
Жалем серце бідне моє прозябає,
Твої ноженьки сльозами зливаю,
Ах! прости синові, най не загибає.
[1833]


ПОГОНЯ

(Після народної казки)

Чи то сокіл пташку жене?
Чи то буря хмару несе?
Чи люта джума летить?
Ні!.. То козак конем садить!
«Гуляй, вороненький, гуляй,
Врага постигай!
Відоб’ємо дівчиноньку,
Пана твоєго сестроньку.
Як прилетиш, поздоровить,
І поплеще, і промовить,
Погодує тя рукою,
Рученькою біленькою,
І напоїть тя водою,
Водонькою студеною.
Гуляй, гуляй на всі сили!
Чрез болота, чрез могили,
Чрез дуброви, через луки!..
Потанцюєм з татарином!
Не нагріюсь вражим сином,
Як попаде в мої руки!
Скоро блисну му шаблею,
Розіллється біс мазею!»
На ту правду забожився...
А зогнувшися дугою,
До коника приложився,
Шпарков полетів стрілою.
Ані єго не спиняє
Рів, ані могила,
Вітром їх перелітає,
Як би мара го носила.
Куди гониш, бісноватий!..
Світ вже смерком почорнів,
Сумненько пугач запів,
Ні там людей, ні там хати!
Блуд ту свище, туман грає,
В густі ліси заведе;
Козак на се не зважає,
Гомонить си та й жене.
Станув, к землі припадає
Послухати, де дуднить,
Знов на верх ся вихопляє,
Бистрим соколом летить.
І щез стрілов в густій мраці,
Дудонь замовчає,
Може, ліг вже де в байраці,
Та й вовк доїдає.
Де-сь поїхав ти, козаче?
Темно, тихо і страшненько,
Часом лиш ворон закряче,
Закряче сумненько.

* * *
Чи то вірли крильми б’ються?
Чи зірки сіяють?
Ні!.. То козак з врагом труться,
Мечами блискають.
Та вже татар утомився,
К землі, сильно вдарен, пав...
Ще раз двигся, роз’ярився
І дівчині необачній
Головоньку з плеча зняв.
І кинувся, мов звір лютий,
Козак сильний на врага,
Грудь розколов, щоб добути
Серце диве татара?.
Завіз сестру додомоньку,
Поховав ю у садочку,
Посадив над нев руточку,
А в головках калиноньку.
Сам затужив, та й заплакав,
Та й стався сумненьким,
Та й затужив, та й заспівав
Голосом тихеньким:
«Як би я в сій сторононьці,
Як би я безрідний жив?
Батько, ненька в могилоньці,
Та й сестрицю враг вмертвив.
Ходім, коню, в чужиноньку
Думочку думати,
Ходім, коню, на Украйноньку
Степами блукати».
[1833]

* * *
Поза тихий за Дунай,
Де мій сокіл пробував,
Лети, гадко, в чужий край,
Де го туга обгортає.
Неси душу там мою,
Легкокрилий вітроньку,
Руську пісню неси му,
Щиру брата пісеньку.
Тужно, тужно там тобі,
Милий брате рідненький,
Но по студеній зимі
Вітрець дихне тепленький.
Серед лугу край води
Зацвіла калина;
Будь веселий, щаслив ти,
То щаслива й родина.
[Кінець 1833 — початок 1834]

* * *
Місяченько круглоколий закрився хмарою;
Чи так тобі зо мнов любо, як мені з тобою?
Ой лісами, берегами білі сніги спали,
Очі мої сивенькії сльозоньки залляли.
Вихор дикий, студененький лопотить гіллями,
Тяжко, тяжко мому серцю з сумними гадками.
Ой як тяжко, побратиме, тверд камінь глодати,
Ой ще тяжче бездольному в світі пробувати.
В гробі сумно, в гробі тихо, сумрак студененький,
Ой як ляжу серед него, тогди я щасненький.
[Кінець 1833 — 1834]


ДО ***

Мисль піднебесну двигчи в самом собі,
Душу в природи безвісти занести,
Гадкою крепков тьми світа розмести,
Житя кончини подружити обі;
Глянути мирно, що ся діє в гробі,
К радощам вдати, істинним ся взнести,
Радость з тугою в лад миленький сплести,
Милость сосвітну пригорнути к собі;
Хто вміє? хто вдасть? — Ум сильний, високий,
Ум, що го вічна доброта повила,
Ум, що го красна природа зростила,
Ум, яких мало, хотя й світ широкий,
Душа, що в грудях твоїх ся з’явила,
Що мене знова з світом подружила.
[1833]

ЗГАДКА

Заспіваю, що минуло,
Передвіцький згану час,
Як весело колись було,
Як то сумно нині в нас!
Святовида лиця ясні
За Лабою слов’ян чтив,
Купайловий танок красний
Царинами вітром сплів.
Гай ся на честь гарной Лади
Піньом дівиць розлягав,
Мир в подяці для Коляди,
Веселячись, снопи клав.
Над ярою Волтавою
Суд Любушин мир давав,
Над Дніпром-Славутицьою
Так Ярослав ся вславляв.
Поза білими водами
Білий гніздо орел вив,
А руськими сторонами
Дзвін вічовий гомотів.
Новгорода сила й слава
Світом цілим зголосла,
Києва золота глава
Під небеса ся звела.
Слави дочка величана
На світ цілий сіяла,
Піснь Люмира, піснь Бояна
Голосніше їй гула.
Нині думка йде сумненько,
Темним лісом гомонить,
За Дунай, за Дніпр туженько
Згадка журна лиш летить.
Понад Дністра берег крутий
Гамор галич розлягат,
Там сум душу хапле лютий,
В безвість гадка пропадат.
Городища де бували —
Днесь могили ся звели,
Богів храми де стояли —
Грехіт мохи поросли.
Поза води, поза тихі
З Славов гаразд пробував,
Загудівши, вихор лихий
І сліди їх позмітав.
Красна Ретра з Арконою
Пилом вічним припали,
Діти вірні з матерьою
Десь в безвістьох ізчезли...
Де ворони ся злітають,
Колись славний стояв тин.
Тяжкі мраки днесь лягають,
Як на ногах татарин.
Щастя, гаразд з-під могили
Гомоном лиш залітат;
Як слов’яни колись жили —
Журна думка лиш згадат.
Із русина щирой груди
В побратимий летить край,
Побратимі де суть люди,
Поза Волгу, за Дунай.


РОЗПУКА

Поза тихими водами
Сумно та й смерклося;
О, як голос меж горами,
Щастя розбилося!
Летить ворон чорнокрилий, —
За ним загуділо;
Щастя моє, гаразд милий
Навіки зниділо.
Тяжко голубу малому
Гори перебити,
Ой ще тяжче безродному
На сім світі жити.
Ти, зозуле сивенькая,
Закуй ми сумненько,
Най розпука та й лютая
Вирве ми серденько.
[До 1837]

ВЕСНІВКА

Цвітка дрібная
Молила неньку,
Весну раненьку:
«Нене рідная!
Вволи ми волю,
Дай мені долю;
Щоб я зацвіла,
Весь луг скрасила,
Щоби я була,
Як сонце, ясна,
Як зоря, красна,
Щоби-м згорнула
Весь світ до себе!»
«Доню, голубко!
Жаль мені тебе,
Гарная любко,
Бо вихор свисне,
Мороз потисне,
Буря загуде, —
Краса змарніє,
Личко зчорніє,
Головоньку склониш,
Листоньки зрониш,
Жаль серцю буде».
[До 1837]


ТУГА ЗА МИЛОЮ

Із-за гори, із-за ліса
Вітрець повіває;
Скажи, скажи, тихий вітре,
Як ся мила має?!
Чи здорова, чи весела,
Личко рум’яненьке,
Чи сумує, чи горює,
Чи личко блідненьке?
Бо я тужу, бо я плачу,
Сльозами вмиваюсь,
Веселої годиноньки
Вже не надіваюсь!
Коби мені крильця мати,
Соколом злетіти,
Тяжку тугу із серденька
При милій розбити!
Ой літав би-м, ой літав би-м
Щодень і щоночі,
Щоб ся милій у сивенькі
Надивити очі.
Ой літав би-м, ой літав би-м
Зорями ясними,
Щоб мені ся натішити
Ручками білими.
Ой літав би-м, ой літав би-м
Світом білесеньким,
Щоб мені ся натішити
Личком рум’яненьким.
Ой літав би-м, ой літав би-м
Вечором тихеньким,
Щоб мені ся натішити
Ходочком дрібненьким.
Ой літав би-м, ой літав би-м
Лісами, горами,
Щоб мені ся натішити
Милими словами.
Ах, я бідний, нещасливий,
Да й крилець не маю,
Сохну, чахну в далечині,
Всяк день умираю!
[До 1837]


СУМРАК ВЕЧЕРНІЙ

Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла,
Вшир і вздовж доокола сум ся розлягає,
Чагарами густими тьма вовків завила,
Над тином опустілим галок гамор грає.
Там, нещасен, думаю тяжко, мов могила
Серед степу опівніч сумненько думає.
Згадка в душі печальній тужно згомотіла,
Бо сплинули радощі, як Дністер спливає!
Нависло ясне небо чорними хмарами,
Тяжкими густі бори склонились тугами,
Зойкнули дуброви, і ліси застогнали.
Весело ми з тов гудьбов та й з тими лісами,
Мило ми з буйним вітром, з блудними марами,
Студена тая доля к серденьку припала.
[До 1837]


ЛИХА ДОЛЯ

Ой ти, доле, моя доле,
Гадино їдлива,
Переїла-сь моє щастє,
Гіренька годино!
Запустила-сь в мою душу
Журбу і розпуку,
Учинила-сь мому серцю
З гараздом розлуку.
Ой місяцю-місяченьку,
Тихенько думаєш,
Моєй тяжкой недоленьки,
Відав, ти не знаєш.
Ой не знаєш, ой не знаєш
І не будеш знати,
Як то тяжко сиротоньці
В світі загибати!
Сам не знаєш, ні сестричка
Звізда ти не скаже,
Як то гірко, сли недоля
Світ милий зав’яже.
Тобі тілько хіба смутку,
Що хмара насуне;
А радощів з зірочками
З-межи вас не труне.
А мені ось на сім світі
Своє серце їсти,
Бо з недолев ся бороти —
Як під воду плисти.
Десь за морем, за горами
Мій гаразд здрімався,
Десь з безвістей, з лісів темних
Мій смуток пригнався.
Ой пригнався та й вороном
Надо мнов літає,
Б’є ми серце тяжким крилом,
Радость розбиває.
Вчора ввечір чорна хмара
Мені говорила:
«Чудуєшся, побратиме,
Де ся доля діла?
Твоя доля — то я була,
Я тя не минаю:
Вкривала-м тя чорнов мраков
І тепер вкриваю.
І над гробом мої мраки
Ще твоїм повиснуть!»
Ой, надія!.. таку долю
Най-то громи тріснуть!
[1836]


ДО МИЛОЇ

Повій, вітре-вітросеньку,
Там, де тужить мила,
Нехай несуть там пісеньку
Твої легкі крила.
Повій, вітре, в єй городець,
Де вінці сплітає,
Неси вісті, що молодець
Щире ю кохає.
Ой погладь ю, вітросеньку,
По єй личку білім,
Нехай знає єй серденько,
Що я є ї милим.
Най не плаче, най не тужить,
Вже час ся зближає:
Прийде милий, приголубить
І з нев ся звінчає.
[1836 — 1838]

ДУМКА

Нісся місяць ясним небом,
Там, де зоря ясна;
Летів хлопець чистим полем,
Де дівчина красна.
Часом місяць ізійшовся
З тьмавою хмарою;
Не раз хлопець поборовся
З журною гадкою:
«Журна гадко, печалива,
Чо ти мене гониш?
Чо ми житє згорчиваєш,
В серце тугу рониш?
Уступися, лиха нене,
З вітром в ліси, гори,
Най по тобі й чутка згине,
Як сліди на мори.
Мому серцю най радощі,
Най надія грає,
Най ми доля веселенька
Птичкою співає».
[1836 — 1838]


ПІДЛИСЄ

Шуми, вітре, шуми, буйний,
На ліси, на гори,
Мою журну неси думку
На підлиські двори.
Там спочинеш, моя думко,
В зеленій соснині,
Журбу збудеш, потішишся
У лихій годині.
Там ти скаже дуб старенький
І єдин, і другий,
Як там жив-єм ще маленький
Без журби, без туги.
Там ти скаже та соснина
Й всяка деревина,
Як там грало серце моє,
Світала година.
У садочку соловійчик
Щебетав пісеньки,
Розвивав ми пісеньками
Літа молоденькі.
Там колодязь студененький,
А дуб воду тягне;
Не так щастя, як той води
Моя душа багне.
Підлисецька горо біла!
Як тебе не бачу,
Так ми тяжко, так ми сумно,
Що трохи не плачу.
Веселая сторононько!
До серця-сь припала,
Душа тебе, як милого
Мила забажала.
Там-то любо, там солодко,
Весело і мило!
З миленькою у любощах
Вік би ся прожило!


НАД БУГОМ

Гей, річенько бистренькая,
Гей, стань подивися,
Як я плачу, як горюю,
Зо мнов пожурися!
Твої води веселенькі,
В них рибонька грає;
Моє серце розпукаєсь,
Від журби ся крає.
Трава к тобі з любощами
З берегів ся хилить,
Вовня єї поцілує
І наперед стрілить.
Моє серце бідненькеє
Радощів не має,
Лиш розлуку із долею,
Лиш сльозоньки знає.
Рано встану та й заплачу,
І вечором плачу;
Доле ж моя веселійша,
Коли ж тя обачу?
Журбо, тяжка розлучнице,
Чом не пропадаєш!
Доле ж моя, зоре моя,
Коли ж засвітаєш!?
Ой річенько бистренькая,
Ой стань подивися,
Як я плачу, як горюю,
Зо мнов пожурися!

Утішк[ів] 13 майка * 1838
* Вересня.


[БЕЗРІДНИЙ]

Кому бог в груди дав серце м’ягеньке
І дав вродитись в добрую годину,
Щастє, як літом сонічко тепленьке,
В житю му всяку огріває днину;
Й світ єму милий, і солодка нічка,
Мислі веселі, і серденько грає,
Як у дуброві тихенька криничка,
Днина за днинов так єму спливає.
Лиш хто в посестру взяв тяжку недолю,
Що давить серце, як відьма кощава,
Хто вражій нужді попався в неволю,
Кому з журбами і сон, і забава —
Тому ніт місця ані супокою,
Нудиться світом, нудить і собою;
Туга до серця, як гадь, ся вселила,
З’їдає мислі, як змія зірочки,
Груди зсушила, здоровля знорила,
Хліб му не милий, не терпить сорочки.
Ще ж то, хто може із серця сплакати,
Чи у куточку, чи за углом хати,
Чи у грудь брата, чи хоть в жменю друга,
Хоть на часочок сплине з серця туга.
Лиш коли сльози в грудях скаменіли
І в тяжку скалу над серцем ся збили,
Разів із десять щодень рад би-сь вмерти:
Годі а годі!.. Потіхи ні смерти.

Нестан[ичі], 2 нов[ембрія] 1840


ОПИХАНЕ, ПАНЕ?

При битім гостинці липа зеленіла,
Під липою баба жебруща сиділа.
Дасть хто кусень хліба, то «Отче наш» каже,
Ще й «Богородице», сли платок розв’яже
Хто, з торгу йдучи, і в жменю гріш вложить.
Часом молодухам з бобу поворожить.
Аж глянь! Шляхом дідич суне четвертою —
Гладун, петльованець, кругленький собою,
Як гарбуз, му лице, а руки, як тісто,
Червений, як ридза, під горлом звисисто.
«Гей, бабо! — галасне нероба неробі, —
Чверть проса дарую!» — миттю руці обі
За пояс засунув і поклону ждає.
Ще ж добре, що з лихом в дарунку й не лає.
А баба лінива й на ноги не встане,
З гнізда запитала: «Опихане, пане?»
А пана, як спарив, як лопух, надувся,
Сили жар ним накриєш, з надієв минувся.
І баба минулась, не підвела носа,
Не мала ні каші, ні пшона, ні проса.
[1840]


[БАНДУРИСТ]

[Уривок з піснетвора „Перекинчик бісурманський“]

ПІСЕНЬКА 1

Бувало, весною, як ліс розів’ється
І чистими птичок гукне голосами,
Дуброва, як дівка, в цвітя прибереться,
Пчілка задзвонить лугами, полями,
Стадами весело заграє долина,
А в ріці рибонька аж носить водою,
З пісеньков із поля вертає дівчина,
Плугатар за плугом з довгою думою;
Бувало, весною, як голуб сивенький,
Із оком ясненьким, як око святого,
Під полов бандурка, в устах пісень много,
Щороку приходить Соловій старенький.
А всі го за батька рідненького мали:
Старії і діти, молодці й дівчата,
Як батька з дороги, всі єго вітали,
У селі му кожда своя була хата.
Бо й годен був того! Бувало, з’явиться,
Мов сонце на небі, заспіва, заграє,
То всякий веселий, о журбі й не сниться,
Бо ж то й нема пісні, як сей заспіває.
Заведе довгими думку голосами,
З-під могил, казав би-сь, холодочком віє,
Стиха поговорить з батьками-князями,
Старі молодніють, бо й сам молодніє.
Або ж і дівчатам коли заспіває,
Тьохкають серденька, бо він відгадає,
Що із миленькими говорять дівчата.
Дівча спаленіє, спустить оченята,
Зиркне по миленькім, очами питає:
«Де він придивився?.. Як він добре знає!..»
За тоє всякому припав до серденька,
Як до голубонька голубка сивенька,
За тоє го всюди звали Соловієм.
Пісні ж бо то, пісні! Таких ми не вмієм!..

ПІСЕНЬКА 2

Як гомін по лісі, звістка несесь мила:
«Іде Соловій наш! Нові несе пісні,
Пісні нечувані і думки незвісні!»
Радість у серденьку всякому зацвіла.
І вийшли назустріч, і ждали на мості.
Підходить, склонились, згомоніли: «Гості!»
До села проводять; всякого вітає,
О щастю, здоров’ю, родині питає.

* * *
Чого ж то у лузі головку склонила,
Відав, тучу чує березочка біла?
Чого ж то півець наш, чого він сумує?..
Видко, що з тяжкою журбою несеться,
Бо око стемніло, тяжко серце б’ється,
А на личку смуток — чи нещастя чує?
Йде селом, бувало, весело і сміло,
З хаткою, з деревцем кождим розмовляє,
Вдарить у бандурку, здрібненька заграє
Козачка чи шумку, аж згадати мило!..
А нині, як не той: клонить волос сивий
На грудь піснословну, журиться, сумує,
Мовчки поступає, пісеньку не дзвонить,
З дітьми ся не бавить — чи лихо віщує?
Чи жаль тисне серце за другом миленьким,
Може, за сестрою, за братом рідненьким?
Чи, може, ідучи з далекой дороги,
Ходом утомився і примучив ноги?
Не змучив він ноги, ходом не втомився,
Вчуєте, пташечки, чого зажурився.

ПІСЕНЬКА 3

Присів на царинці; молодь обступила,
Як цвіточку пчоли, а старшина сіла.
І вийняв бандурку, і обтер полою,
І став ї строїти, і повів рукою
По струнах злегенька; струни згаморили.
Півець розуміє, бо з ним говорили;
Вже літ сорок і два їх бесіду знає.
І вдарив сильнійше і скорше тручає.
І стали гриміти та бескидським громом,
І стали шуміти та степовим шумом;
То знов заскипіли, як води старого
Отця Славутиці, бо о нім думає
Півець і мислію честь єму співає.
То знов злебеділи, як би галич много,
Стадами злетівши, чисте поле вкрили.
То знова злегенька, стиха гомоніли,
Мов згадка літ давніх і минувшой долі,
Щораз то тихше і тихше бриніли,
Розлетілись за півця думкою по полі,
А накінець зглохли — зовсім заніміли.
[1840 — 1842]


ПОБРАТИМОВІ,
посилаючи єму пісні українські

(Дума)

Отак, Николаю, вкраїнські вірлята
І веселять душу й серце загрівають;
Отак, Николаю, руські соколята
То вголос, то стиха матері співають.
Аж мило згадати, як то серце б’ється,
Коли з України руськая пісенька
Так мило-солодко вколо серця в’ється,
Як коло милого дівка русявенька.
Так го обнімає, так до себе тисне,
Пригортає, і любує,
І голубить, і цілує,
І плеще, і тішить,
І медочком дишеть,
Що трохи не скажеш: пусти мене, пісне!
Аж тут і небавком буйний вітер повине,
Гостинець вже інший, от вже думку несе.
Несе й каже: «Сю ніч степами гуляв я,
Нагулявшись доволі, по могилах лягав я,
Буцімто спочити, а то підслухати,
Як то стара бувальщина буде розмовляти,
Про давні літа,
Про давні часи,
Як слава гула
Світом вокруги
Про руських батьків,
Боярів, князів,
Про гетьманів, козаків.
І стане повідати зразу так мило,
Стихаї і величаво, мов над морем цвіла
Цвіт-доля любенько; потім голоснійше
Застогне, заплаче, щораз то сумнійше,
Сумнійше, страшнійше гукне, засковиче,
З-під могил, казав би-сь, старих людей кличе,
Щоби поспитати
Про спис, про шаблюку,
Щоби розвідати
Про орду-канюку:
Як руським тілом згодувалася,
Як руськов крівлев напувалася,
Як руська шаблюка все її вітала,
Як кривим зубом серце добувала,
В пущі вигідненько на нічліг стелила,
В воду під могилу спати кладовила».
І знов згомонить ти нишком, мило-немно,
Як в сумерк вечерній, півсонно, півтемно,
І луну розпустить ген-ген долинами,
І гомоном шибне ген-ген дубровами,
Ні то комусь-то десь там повідає,
Як-то колись-то красою засяє,
Як при Чорнім морі
Себе заквітчає,
В степах на просторі
Весело заграє,
Як в водах-Дніпрі
Змиєсь, прибереся,
Легеньким крильцем
На Дністр занесеся,
В тихенькім Дністрі
Собі прилягнеся,
Крилоньками сплесне,
Стрясе, злопотить,
Під небо, до сонця
Ген-ген полетить,
Під небом, край сонця
Сонічком повисне:
І буде літати,
І буде співати,
І о руській славі
Скрізь світу казати!


A WIESZ TY? *

(Do Julii...)

Sluchaj i wierz szczerym slowom!
A wiesz ty, lubko, co mi twe spojrzenie?
Rajski to krok o szczescia rozswicie,
Przed ktorym pierzcha mysli zasepienie,
A cudnie rozkwita dotad teskne zycie.
A wiesz ty, duszko, co mi twe usteczka?
Co kropla rosy dla piersi spragnionych,
Co pszczolce slodkie usciski kwiateczka,
Slodycz to niebios dla blogoslawionych!
A wiesz ty, droga, co twoje scisnienie
W tesknej, ponurej duszy mojej rodzi?
Jakies nadziemskie blogie, szczesne drzenie,
Gdy gorycz zycia reka lubej slodzi.
A wiesz, Julio, co ty sercu memu?
W dlugich nocach co slonca spojrzenie,
Usmiech nadziei dlugo sciganemu,
W srogich burzach slodkie odpocznienie.
[1838]


* ЧИ ЗНАЄШ ТИ?

(До Юлії...)

Слухай і вір щирим словам!
Чи знаєш, люба, що твій погляд ясний?
То райський кущ, де щастя розцвітає,
І перед ним похмура дума гасне,
Сумне життя мов сонце огріває...
Чи знаєш, що мені твої солодкі губи?
Як спраглому роси малі краплини,
Як для бджоли обійми квітки любі,
Благословення неба — для людини.
Чи знаєш, мила, що серед негоди
В мою понуру душу ти принесла
Якесь блаженство, промінь щастя й згоди,
Від ласк твоїх життя гіркота щезла.
Чи знаєш, Юлю, що твоя поява?
Мов серед ночі промінь сонця виник,
Мов блиск надії, що весь вік чекав я,
Мов після бур солодкий відпочинок.

(Цю і наступну поезію з польської переклав С. Крижанівський)

MOJE NIEBO *

(Julii...)

Blogo temu, ktory umie,
Rozigrawszy bujne mysli,
Wiatry ukrainskie gonic;
Kto piesn ruska porozumie
I potrafi taka pisnia.
Zakim mrozy piers mu sciesnia,
Zakim tuha go okresli,
Po pod niebiosa zadzwonic!
Blogo temu, co usiedzie
W Ukrainca smialej duszy
I jej dzwonki gdy poruszy,
Cudne dumki wydobedzie,
Dumki ruskie, podsluchane
U przyrody i spiewane
Dla przyrody z pelnej duszy.
Bo tez dumka ruska niesie,
Jak kozacki konik metki,
Jak stepowy wicher letki,
Gdy w glos swietny rozleje sie,
Serce czule, mysl sokola
Po pod gwiazdy nad obloki,
Po nad wiecznych swiatow stoki,
Kedy serca juz nie bola.
Wiec jezeli pragniesz nieba,
Sluchaj! powiem, co potrzeba:
Znajdziesz w dumki ruskiej pieniach.
I kochanke miej w ramionach, —
A zapomniesz o cierpieniach,
O najkrwawszych w sercu szponach.
[1838]

* МОЄ НЕБО

(Юлії...)

Добре тому, хто уміє,
Розточивши буйні мислі,
Українським вітром гнатись;
Хто спів руський розуміє
І, зустрівши тую пісню,
Поки ще мороз не тисне,
Поки туга-сум не висне,
До небес її підняти!
Благо тому, хто йти буде
Українцю сміло в душу,
Нові струни в ній порушить,
Дивні там думки здобуде,
Думки руські, підслухані
У природи й проспівані
Рідній їй, на повні груди.
Руська думка так ширяє,
Як козацький коник бравий,
Як у степу вітер жвавий,
Як на повну міць заграє
Серце чуле, мисль орлина,
Попід зорі, понад хмари,
Понад інших сонць отари,
Куди серця біль не зрине.
І якщо ти прагнеш неба,
Чуй, повім я, в чім потреба:
Знайдеш в пісні руській, в звуках
Те, що у кохання муках,
І забудеш про страждання,
Про криваві в серці рани.


ФРАГМЕНТИ

ДУМКА

Ти, конику-воронику, що ти задумався,
Чи ти, коню, голодненький, чи ти утомився?
«Ні я, пане, голодненький, ні я утомився,
Лишень мене ти сумуєш, що ти зажурився.
І поводи-сь опустив, головоньку звісив,
Волосічко в нелад пало, і шапочку погубив».
Не дивуйся, вороненький, мені, молодому,
День біленький вже померк, темна нічка запала;
Через ліси дороженька до миленькой хати,
Через ліси дороженька, і то не одная,
Дороженька далекая, а ніч темненькая.
Не журися, молоденький ще я...

[ДРУГОВІ]

Відкинь той камінь, що ти серце тисне!
Дозволь — в той сумний тин
Най свободоньки сонічко заблисне:
Ти не неволі син!

[РУСЬКА МОВА]

Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Руська мати нас любила:
Чому ж мова єй немила?
Чом ся нев встидати маєм?
Чом чужую полюбляєм?..

[ВІРИТЕЛЕВІ]

Перед зорями в люту непогоду
Розігралася душа молодецька.
Імив за керму та й чухнув на воду,
На буйне море, гей, кров молодецька.
А море бистре, гей, носить собою,
Кипить і б’ється, аж страх ся здуває,
Волня на волню зводиться горою,
Пре сила силу, плавця затопляє.

* * *
Серед поля, край могили,
калина стояла,
На калині на буйненькій
зозуля кувала.
Не зозуля кує сумно,
головку склонивши...

* * *
На зеленій полонині
Вода бистро протікає,
Покрай води, край бистрої
Калинонька має.

ПІСЕНЬКИ І ГРАЧКИ ДІТОЧІЇ

Вже сонце красно —
Хвала-бо — встало,
Бачте, як ясно
Світом засяло!
Нічні, сонливі
Мраки розбило;
Боже, ах, боже,
То твоє діло!
Весело, мило
На світ глядіти,
Добро приспіло:
Радуйтесь, діти!
Гомін лісами,
Піснь дубровами
Щастє розносить,
Сильно голосить,
Весело, мило:
«Боже, ах, боже,
То твоє діло!»
Зелень розвилась
Геть царинами,
Радість розплилась
Всіма світами:
Весна миленька,
Надія літо,
Осінь повненька,
Бо в стогах жито.
Взимі весело,
Хоть всюда біло.
Боже, ах, боже,
То твоє діло!
Дуброви, гори
З полонинами,
Долини, звори,
Ріки з струями,
Небо високе
І звізд без числа,
Море глубоке,
Чудів всюда тьма,
Всьо так порядно,
Всюда так ладно.
Всюда щось жиє,
Робить, ділає,
Двигшись, літає,
Ходить і плине,
Радо співає,
Весело, мило:
«Боже, ах, боже,
То твоє діло!»
Не хочу багатства,
Ані грошей мати,
Ні паном бояром,
Ні царем ся звати;
Лиш добрий най буду
І богу миленький,
Най люблять мя люди,
Тогда я щастненький.

* * *
Отець ся один
Учителя питав:
«Яким би світом
Синок щастя мав?»
Сей му одповів:
«Навчи бога знати,
Навчи хороше
Читати, писати;
Вмісто імінє
Дай му розум ясний,
Тогда твой синок
Повік буде щасний».


[ДНІСТРОВАНКА]

Марусенька мила
Цвіточки садила,
Водов підливала,
Стихонька співала:
«Ростіть ми, цвіточки,
Райськії діточки;
Ростіть ми весною,
Розвиньтесь красою,
Літом ми зацвійте,
Головку пристрійте
Мені молоденькій,
Строїтись радненькій!»



Обновлен 21 июл 2012. Создан 11 июл 2012