Іван Франко - геній нашого міста

 

Іван Франко - геній нашого міста




27 серпня - день народження Великого Каменяра

Іван Франко не потребує реклами, а потребує допитливого читача-спадкоємця його творчої потуги. Захочеш отим спадкоємцем бути - БУДЬ!


Ким був Франко?




Учасники_з’їзду_українських_письменників_з_нагоди_100-річчя_виходу_в_світ_«Енеїди»

Фактчекінг міфів про єдину надлюдину української літератури
Мар'яна Вербовська, 28 травня

28 травня, виповнюється 100 років з дня смерті Івана Франка. Із такої нагоди ми вирішили перевірити, наскільки правдивими є історії про масона, ловеласа та вегетаріанця.

ZAXID.NET разом із трьома франкознавцями – Богданом Тихолозом, Наталею Тихолоз та Ярославою Мельник – провів фактчекінг найпопулярніших міфів про Івана Франка.

Франко – масон

Насправді ні. Франко був абсолютно відкритим у своїх текстах та політичній діяльності.

Робити висновки про приналежність його до таємного руху масонства за текстом «Каменярі» (а масонство у перекладі з англійської означає «вільне каменярство») – не конструктивно.

Інші ж прив’язки Франка до руху масонів наразі теж не знаходять свого підтвердження.

Франко спав у домовині

Це правда. Таке було, коли він навчався у Дрогобицькій школі отців василіян і мешкав у своєї тітки Кошицької.

Тітка разом з чоловіком мали столярню, в якій розмальовували дерев’яні скрині та виготовляли домовини. Іноді трун було так багато, що не було, куди їх складати, відтак домовини клали одну на одну.

Тоді траплялося, що малому Франкові доводилося спати у труні. Коли його мати дізналася про те, де ночує син, то зробила тітці скандал.

Франко – вегетаріанець

Не зовсім. Іван Франко справді рідко вживав м'ясо, але це було пов’язано з тим, що у той час не вживали багато м’ясних страв. Його улюбленими кулінарними пристрастями були гриби та риба.

Однією із найпопулярніших страв на столі у родини була риба у галяреті, яку зараз називають «рибою по-жидівськи». Рибу Франки їли у найрізноманітніших варіаціях – смажили, вудили, маринували. Франко не любив алкоголю, але у добрій компанії він міг випити вина. Згадують, що він любив медовуху. Також любив малиновий джем та малиновий сік. Навіть його персонажі часто їдять малинові та смородинові конфітюри.

Усі Франки дуже любили фрукти і мали великий сад, де були вишні, черешні, яблука, груші, сливи, кущі смородини та малини – цими фруктами та ягодами вони щедро пригощали усіх друзів.

Іван Якович виділявся ще й тим, що у той час, коли весь Львів пив каву, то він із родиною любив заварювати фруктові чаї. Щоправда зранку він любив заварити «триповерхову» каву, яка складалася з натуральної кави зі сметанкою та свіжої печеної булочки. Це називали «стоячою» або «триповерховою» кавою. Така кава була класичним сніданком багатьох Франкових героїв.

Кухня Франків була оригінальна тим, що стала синтезом різних традицій – галицької, бойківської, центральноукраїнської та гуцульської.

Франко мав два імені

Це правда. Оскільки Франко був пізньою дитиною (батьку на момент його народження було 54 роки), то вдома вирішили максимально його оберігати.

До п’яти років Івана Франка називали Мироном. У той час вірили, що коли по дитину прийде нечиста сила, то вона його просто не знайде – бо нікого в хаті не кликатимуть Іваном.

Це ім’я надзвичайно подобалося матері Франка – Марії. Воно ж стало причиною множення Франкових псевдонімів, яких він мав кілька десятків. Його навіть називають рекордсменом за кількістю псевдо в українській літературі, більше мав тільки Олександр Кониський.

У своїх творах Франко називав іменем Мирон тільки близьких йому персонажів, які передають його переживання чи здібності.

Франко – екстрасенс

Частково це правда. У одному із найвідоміших автобіографічних творів «Під оборогом» Іван Франко описує сцену, де мольфар відганяє від села велику грозову хмару.

Франко описує, як гуляв біля села і побачив темну грозову хмару. Силою свого духа він ці хмари розігнав. Знесилений втратою енергетики, п’ятирічний хлопець засинає. Коли мати знаходить його і чує цю історію, то дуже лякається.

Деякі епізоди життя Франка свідчать, що він мав екстрасенсорні здібності. Зокрема, він бачив видіння смерті свого сина Петра. Йому наснився сон про те, як його син впав у яму. Петро справді загинув за невідомих обставин під час примусової депортації до СРСР. Останні десять років свого життя він проводить у розмові з духами, пише про них не тільки у листах чи нотатках, але й у наукових працях. Франко видав поему Адама Міцкевича «Wielka utrata» і посилається на те, що дух самого Міцкевича сказав йому, що це, власне, його твір.

Франків нахил до містицизму в останні роки життя, ймовірно, міг бути й наслідком інтенсивного лікування. Йому приписували старече слабоумство та психічні захворювання.

Можливо, галюцинації стали наслідком неправильного лікування та погано встановленого діагнозу. Його лікували препаратами з миш’яку, ртуті та йоду, які і є галюциногенами. Окрім того він мочив руки в у креозоті, який має токсичну дію та впливає на нервову систему.

Франко не вчився і не викладав у львівському університеті

Це не зовсім правда. Франко вступив в львівський університет як один із найкращих випускників Дрогобицької гімназії. Він успішно навчався і отримував стипендію, але згодом, як сам пізніше писав, «на його голову впав безтолковий політичний процес».

Франка ув’язнили, але насправді не вигнали за це з університету. На відміну від Російської імперії, де за політичні переконання могли вигнати, у Австро-Угорській імперії цього не сталося. Франко вийшов із в’язниці і поновився на навчанні, але втратив можливість закінчити його, коли його заарештували вдруге.

Насправді саме в’язниця зруйнувала його кар’єру та особисте життя. На час студентства припала його перша любов – Ольга Рошкевич. Його навіть одобрили батьки Ольги, називали «майбутнім міністром Австро-Угорщини». Тобто не можна казати, що його вигнали з університету – він сам був змушений перервати навчання, прослухавши тільки сім семестрів.

Пізніше його дружина Ольга Хоружинська наполягала на тому, щоб він захистив докторську дисертацію. Вона вірила, що так родинна зможе отримати стабільне джерело прибутку. Тоді Франко дослухав останні семестри навчання у Чернівецькому університеті, докторат він захищав уже у Відні, після чого хотів продовжити наукову і викладацьку кар'єру у Львові.

Але й тут у нього не склалося – спочатку на кафедрі української словесності не було місця, пізніше його не дуже сприймали у викладацькому середовищі, бо він був надзвичайно яскравий та полемічний. Насправді Франко мав дар науковця і викладача. Так, після габілітаційної лекції у Львівському університеті студенти його винесли на руках і навіть підкидали так, що подерли фрак, який він спеціально позичив у друга, польського поета Яна Каспровича.

Але насправді не університетське середовище виштовхнуло його з роботи. Причиною того, що Іван Франко не став професором стали не викладачі, а політика намісника Галичини – Казимира Бадені. Коли Іван Якович приїхав до міністра освіти у Відні, той його гарно прийняв, але з розмови Франко зрозумів, що йому нічого не світить, зокрема через своє політичне минуле.

Франко – олігарх

Насправді ні. Франко ніколи не був багатим. Його прибуток був непостійним, навіть були періоди, коли він голодував.

Коли Франко був студентом, то казав, що змушений переходити тільки на капусту та хліб. Коли гроші закінчувалися, то він їхав у батьківську хату у Нагуєвичах – вдень працював на городі, а вночі писав тексти.

Франко ставився до грошей як митець. Він ніколи не був надто ощадливим, але не треба з нього робити вар’ята-безсеребреника. Основний прибуток Франка – це гонорари за тексти, зокрема в польській та німецькій пресі. Як і зараз, жити з гонорарів було дуже складно.

У шкільні роки він виконував домашні завдання замість своїх менш здібних однокласників, підробляв репетитором. Однією з найбільших статтей витрат була оплата за орендовану квартиру. Майже 16 років родина Франків змінювала зйомні квартири і тільки у 1902 році Іван Франко спромігся збудувати власний дім.

Гроші на будинок Франки частково взяли зі залишку посагу Ольги Хоружинської, ювілейного дару, який зібрали студенти на «25-річчя творчої діяльності Франка». Окрім того, Іван Франко взяв кредит у банку на завершення будівництва. Цей кредит письменник так і не встиг виплатити, цим займався вже його син Тарас.

Франко – донжуан

Це неправда. Франко дуже часто закохувався і любов йому являлася частіше, аніж тричі.

Інша річ, що коли про це говорять некваліфіковано, то це виглядає так, що він був розпусником, ловеласом чи Доном Жуаном. Це не так, бо більшість його любовей були тільки літературними – він не стільки хотів возз’єднатися у сімейній гармонії із цими пасіями, скільки закохувався у ці образи, а потім гірко розчаровувався.

До прикладу у «Зів’ялому листі» він пише:

«Ні, не тебе я так люблю,
Люблю я власну мрію!
За неї смерть собі зроблю,
Від неї одурію».

Його першим і найбільшим коханням була Ольга Рошкевич. Він був молодий, мав великі плани, можливо, якби був ініціативніший, вони могли втекти разом до іншої країни.

Тому, схоже, що всі подальші любові Франка були ерзацами його перших стосунків. Ні полька Юзефа Дзвонковська, ні поштова співробітниця із Трускавця Целіна Зигмунтовська не мали тих рис, якими їх наділяв Франко. Він просто фантазував.

У одному з листів до Осипа Маковея Франко запитав, чи є у нього дівчина, а коли дізнався, що нема, то написав, що треба негайно закохуватися – у поета повинна бути жінка і щороку інша. Тільки тоді він буде писати про любов «живо» і люди будуть це читати.

Віктор Петров у книзі «Романи Куліша» пише, що Куліш не вмів любити і не любив любові. Про Франка так не можна сказати, він любив любов, щоразу дуже переживав, а потім детально це описував у свої творах. Його найкращі твори, як-от «Зів’яле листя», це не стільки реальні його стосунки, скільки сублімація, фантазія його пристрастей, які вилилися у літературну форму.

Франко мав отримати Нобелівську премію

Частково, так і було. Франка справді висували на Нобелівську премію, це зробив священик Йосип Застирець.

У 1915 році він звернувся до нобелівського комітету із пропозицією про висунення Франка. Але, на жаль, його лист надійшов до Стокгольма із запізненням, коли питання про лауреатів було вирішене, а список претендентів уже був затверджений.

Франкознавці зауважують, що у цьому році Іван Якович мав усі шанси отримати Нобелівську премію, адже його робота була відомою у Європі.

Справу із висуненням вирішили перенести на наступний рік. Але у 1916 році Франко помер, а, згідно з правилами Нобелівського комітету, премія вручається тільки живим претендентам.

Франко – родич Кульчицького, який відкрив першу кав’ярню у Відні

Це правда. Мати Франка – Марія Кульчицька, належить до роду шляхти Кульчицьких.

Цей рід пов'язаний із засновником віденської кав’ярні «Під синьою фляшкою» Юрієм Кульчицьким, який і був автором рецепту «віденської кави».

http://zaxid.net/news/showNews.do?lovelas_mason_i_vegan_kim_buv_franko&objectId=1393078
  

Львівські науковці запустили блог Franko:Live

До ювілею Івана Франка львівські науковці запустили блог Franko:Live



Подружжя франкознавців, викладачів Львівського національного університету ім. І. Франка Богдан та Наталя Тихолози запустили популяризаторський блог про Івана Франка. У межах проекту «Франко. Наживо» публікують досі невідомі загалу фотографії письменника, цікаві історії про Франка, а також спростовують поширені про нього міфи.

«Наша ідея така: розказувати маловідомі широкому загалу деталі життя Франка, про його маловідомі твори для того, щоб руйнувати шкідливі стереотипи, які є в суспільній свідомості. Ми давно зіткнулися із проблемою, що в академічному франкознавстві, такому суто науковому є багато цікавого про Франка, але все це не виходить за межі цього середовища. Виходить, що наука працює для науки, а не для людей. Тому ми вирішили спробувати розказати про справжнього живого Франка нормальною людською мовою», – пояснив ZAXID.NET один із авторів проекту, франкознавець Богдан Тихолоз.

Блог почав працювати у травні. Тут є розповіді про виховання дітей у сім'ї Франків, думки письменника про Великдень, писанки, спростування міфу про Франка-атеїста, а до Дня вишиванки на ньому з'явилася стаття про Франка як людину, яка й започаткувала моду носити вишиту сорочку під європейський костюм.

Проект «Франко. Наживо» запустили перед 100-річчям від дня смерті Франка (помер 28 травня 1916 року). Однак Богдан Тихолоз уточнює, що оскільки блог розповідає про Франка живого, то коректніше було б сказати, що його запустили до 160-річчя від дня народження письменника (відзначатиметься у серпні цього року).

Основні факти про Івана Франка (малюнок Михайла Огоновського/Франко. Наживо)

«Якщо ви подивитеся, як шанують своїх великих інші нації – німці, австрійці, поляки, то побачите, що вони створюють своєрідний культ. Але роблять не культ мертвої, а культ живої особистості. От ми думаємо, що великих треба шанувати. Щоб шанували, треба любити, а щоб любили – треба розказувати про живу людину, тому що живий любить живе», – переконаний Богдан Тихолоз.

На його думку, в Україні та світі знову актуальна мода на все українське – на музику, одяг, культуру. Але важлива також форма, у якій все це подається.

«От є, наприклад, дуже добрі цукерки «Моцарт», які продаються в Австрії. Але чому немає цукерок «Франко», які продавалися б у магазині «Лис Микита»? Або чому немає магазину східних солодощів «Абу-касимові капці»? Франка треба перетворювати на бренд. Він – приклад успішного українця, який знав 14 мов, який на рівних спілкувався з найвидатнішими людьми свого часу. Це приклад сучасного європейського українця. Такий Франко нам цікавий, такий Франко цікавий молоді і про такого Франка ми збираємося розказувати», – додає Богдан Тихолоз.

http://zaxid.net/news/showNews.do?do_100richchya_smerti_ivana_franka_lvivski_naukovtsi_zapustili_blog_frankolive&objectId=1392795

  
Маловідомий Іван Франко



Урочисте відзначення 160-річчя Великого Каменяра коло пам'ятника Івану Франку у Львові перед Національним Університетом ім. Івана Франка, а позаду - парк ім. Івана Франка


Письменник і вчений Іван Франко володів надзвичайними екстрасенсорними здібностями, був першим українським професійним політиком, а також тримав удома справжній зоопарк.

Про те, хто такий Іван Франко, нагадувати не варто. Постать українського генія, який володів 14-ма мовами і займався десятком різних видів творчої діяльності, повинна бути прикладом щоденного наслідування для кожного. Творча спадщина Франка вражає, а його працездатності дивуються найбільші трудоголіки сучасності. 27 серпня виповнюється рівно 154 роки від дня народження Каменяра. «Погляд» вирішив іще раз зазирнути в біографію поета і розповісти читачам про кілька маловідомих фактів. У цьому нам допомагав дослідник-франкознавець, кандидат філологічних наук, доцент факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка Богдан Тихолоз.

Маленький мольфар

Як стверджує наш співрозмовник, Іван Франко – це унікальний людський документ, якому немає аналогів не тільки в українській культурі, а й у світовій. Ця його унікальність бере початки ще з дитинства. Малого Франка мама, як відомо, називала Мироном. Існувало вірування, що довгоочікувані діти часто ставали жертвами злих духів. І щоб уберегти своє чадо від цього, його треба називати не на ім’я, яке дали при хрещенні, а домашнім, поганським ім’ям. Ось чому для рідних Івась був малим Мироном. І ось цей малий Мирон володів надзвичайними, як тепер би сказали, екстрасенсорними здібностями. У селі його називали «лісова душа», адже малий Франко дуже часто блукав у лісі, розмовляв із деревами, пташками. Один із цікавих епізодів цього надзвичайного дитинства, коли малий Мирон дуже тісно спілкувався зі світом духів, Іван Франко навів в автобіографічному оповіданні «Під оборогом», у якому хлопчик – такий собі маленький мольфар – відвів від села грозову хмару. Дослідники погоджуються, що цей епізод швидше за все таки мав місце у дитинстві Франка. Але, як зізнається Богдан Тихолоз, найдивовижнішим у цьому є не те, що малий Мирон був такою собі химерною, навіть трохи дивною дитиною, а те, що він замість того, щоб стати сільським ворожбитом чи чарівником, став одним із провідних європейських інтелектуалів.

Франко у цифрах

Іван Франко прожив неповних 60 років земного життя, з них понад 40 років віддав активній творчій діяльності. У практичному підсумку ці 40 років – це 6000 творів. Це означає, що кожних два дні з-під пера письменника виходив новий твір, який міг бути віршем чи новелою, або й повістю, романом чи монографією. За час активної творчої діяльності Франка в нього вийшло 220 окремих видань, це означає, що кожного року Франко видавав 5-6 книжок. Серед сучасних письменників таких титанів немає, а колосальна працездатність Франка просто вражає.

Перший фаховий літератор

Іван Франко став першим українським письменником, який почав заробляти на життя пером. До нього наші літератори здебільшого у літературу бавилися. А якщо й працювали серйозно, то вижити з цього не могли. І незважаючи на те, що всі звикли вважати, що Франко – бідний-бідний письменник, що мало місце в його біографії, він заробляв доволі непогано. Вартує подивитися на Франкову садибу, яка колись була на околиці Львова, а тепер розташована в одному з найбільш елітних районів міста біля Стрийського парку. Не всі українські письменники можуть дозволити собі сьогодні такий особняк навіть у кредит, причому Франко, виплачуючи банку позику, ще й утримував жінку і чотирьох дітей. Саме завдяки літературній та журналістській діяльності Франко умів давати раду собі і своїй великій родині.

Забув про весілля через вірш

Шлюб Ольги Хоружинської та Івана Франка став, як казали гості на весіллі, символом єднання Галичини і Наддніпрянщини. Молодята вінчалися далекого 1886 року в Києві. Проте щастю закоханих мало не завадив… вірш. Коли вся весільна процесія вже була готова до церемонії: зібралися дружки, бояри, гості, молода вже одягла фату, нареченого все не було. Кинулися шукати молодого. Франка знайшли в кабінеті батька нареченої. Іван забув про власне весілля, бо знайшов якусь стару книжку і переписував із неї рідкісного вірша. Бібліоманія, якою страждав Франко, мало не поставила під загрозу шлюб письменника.

Діти і тварини

Діти Франка, троє синів – Андрій, Петро і Тарас, а також дочка Ганна, були дуже збитошні. Вони завжди голосно бавилися, постійно вигадували якісь нові каверзи. Наприклад, поливали перехожих водою з балкона або гатили цвяхи в дошки. До цього всього гармидеру додайте справжній зоопарк, який панував в оселі Франків. Іван Якович працював, а в оселі товклося восьмеро дітей. Десь з-під дивана вилазила черепаха, хатою ходив бузько зі зламаним крилом, а долівкою плигали жаби, яких хлопчаки спіймали для того, щоб нагодувати бузька. А в кутках іще й морські свинки хрумали капусту. І в цьому всьому Франко, тримаючи дітей на руках, навіть якось умудрявся писати свої геніальні твори. Сам письменник дуже любив тварин. У підвалі свого особняка на вул. Понінського Франко тримав кроликів, але найбільше любив собак, яких у нього було кілька. Франкові собаки манерами не вирізнялися і любили гавкати тоді, коли їм заманеться. Відомий сусід Франка, Михайло Грушевський, неодноразово скаржився письменнику на його невихованих домашніх улюбленців, які не давали ночами поважному професору ані спати, ані працювати. Часто, як згадує донька поета, їхня оселя нагадувала «звірячу клініку» з покаліченими тваринами, яких Франки підбирали на вулиці і лікували вдома.

Петро Франко – летун УГА

Варто також згадати, що Франків син Петро, як відомо, був одним із засновників «Пласту», а також одним із перших, хто долучився до руху Українських Січових Стрільців, згодом сотником Легіону УСС. Проте мало хто знає, що Петро Франко також був одним із засновників української військової авіації. Він очолював підрозділ летунів УГА і в цьому питанні був, можна сказати, на передовій, адже тоді авіація була найновішим досягненням прогресу. Що важливо підкреслити, Іван Франко не лише висував і пропонував певні політичні гасла чи ідеї, якими він прислужився національно-визвольному рухові. Він віддав йому найцінніше, що в нього було, – власного сина Петра, який продовжив батьківську справу у боротьбі за Україну цілком практично – у війську.

Рибалка-ас

Він умів працювати, він умів відпочивати. Так можна сказати і про Франка. Більше того, Франко і тут став першопрохідцем, адже саме його вважають засновником туристичного руху в Галичині. Іван Франко був першим професійним туристом, який не лише сам багато мандрував, а й організовував піші мандрівки Галичиною і Карпатами. У 1884 році він організував першу українську студентську пішу мандрівку. А один із віршів, який Франко написав з цієї нагоди, став спортивним гімном Галичини. Його сини також активно займалися спортом, зокрема футболом і великим тенісом, про який тоді ще у Львові мало знали. Але найсправжнісінькою пристрастю Івана Франка була риболовля. Тільки випадала вільна хвилина, Франко брав сіті і їхав кудись за Львів, бо, як жартував поет, у Полтві нічого доброго спіймати не можна було. Франко не любив вудок, а рибу ловив сітями чи ятерами, при чому власного виробництва. У риболовлі Франко був справжнім віртуозом, адже вмів ловити форель голими руками. Також письменник був прихильником «тихого полювання» на гриби, на яких прекрасно розумівся.

Перший український політик

Сьогодні мало хто пам’ятає, що саме Франко був першим головою першої української політичної партії – Русько-української радикальної партії. І. Франко, очолюючи її, став першим справжнім українським політичним лідером. Не просто громадським діячем, а фаховим політиком. Також один із маловідомих фактів Франкової політичної діяльності – підтримка феміністичного руху. Він підтримував видання першого українського жіночого альманаху «Перший вінок», який видавали Наталя Кобринська та Олена Пчілка.

Політичний провидець

Франко володів також даром політичного передбачення. Він був одним із перших у цілій Європі, хто передбачив крах ідеології марксизму. Франко у своїх працях, зокрема у трактаті «Що таке поступ?», написав, що Енгельсова народна держава згодом стане справжньою народною тюрмою, як згодом і сталося. А ще, до прикладу, жахливі картини з поеми Мойсей, як мати їсть тіло свого плоду. Багато хто з дослідників стверджує, що в такий спосіб Франко якимось внутрішнім зором передбачив Голодомор.

«Я вірю в Бога, але не так, як ви усі»

Поширена думка, що Франко був атеїстом. У радянські часи цю тезу підтримували і навіть спеціально для цього фальсифікували твори Франка. Насправді Франко не був атеїстом, адже виріс у побожній родині. Його батько, коваль Яків, який викував хрест на честь скасування панщини і подарував церкві коштовне Євангеліє, був одним із найбільших жертводавців Нагуєвицької церкви. Дитинство Франка було сповнене селянської релігійності, а от потім він почав шукати свій власний шлях до Бога. Проте його вільнодумство не заважало йому досліджувати Святе Письмо, товаришувати з галицькими священиками та навіть співати при Службі Божій. Наприкінці життя одній із своїх сучасниць Франко сказав: «Я вірю в Бога, але не так, як ви усі». Франко вірив у Бога, і багато творів свідчать про це, – стверджує Богдан Тихолоз, – але його віра була понадконфесійною. Як і Шевченко, він був глибоко віруючою людиною, проте пройшов свою тернисту дорогу до цієї віри. Як і митрополит Андрей Шептицький, з яким у письменника були приязні взаємини, Франко став Мойсеєм свого народу.

Підготувала Галина ЧОП
http://www.pohlyad.com/zhyttya/n/3221
2

 

Моє про Івана Франка

Відомий і невідомий
Іван Франко



Як насправді звали Івана Франка? Дивне, скажете, запитання? Зовсім ні, тому що насправді прізвище Франко звучало з наголосом на першому складі, але через співзвучність його з прізвищем фашиського диктатора Іспанії Баамонде Франко було прийняте «мудре» рішення компартійними босами перенести наголос у прізвищі Івана Франка на останній склад і тільки таким дозволити вживати його в радянській літературі. З тої самої причини відбулось доволі унікальне перейменування м. Станіславів та кількох сел на комбіновану назву з імені і прізвища героя увічнення: Івано-Франківськ.
Стосовно імені письменника, то навіть дослідники-франкознавці не всі знають, що насправді вдома і в рідному селі Нагуєвичах Франка звали зовсім не Іваном чи Івасиком, а Мироном. Відоме оповідання «Малий Мирон» є повністю автобіографічним.
Багато ще існує таємниць, а в цілому про життя Івана Франка та про його творчість узагальнено можна сказати так: його багато вчать та мало знають, ще менше розуміють і шанують, тоді як без цієї постаті неможливо уявити, якою була б сучасна українська література і її співвідносна повноцінність у загальноєвропейському контекстів. На цей факт особливо звертав увагу директор музею Івана Франка п. Роман Горак у своїй промові на урочистому вшануванні 147-ї річниці від часу народження Івана Франка, яке відбувалось на подвір’ї музею 27 серпня. Цей сонячний день видався у Львові на рідкість щедрим на вітер, який аж завивав у верхів’ях дерев, що оточували садибу, і складалось враження, начебто вітер відтворює особисту присутність буйного, могутнього духу Івана Франка на урочистому зібранні.
Водночас варто зауважити, що ніхто з поважних промовців тут слів на вітер не кидав. Так заступник голови Львівської облдержадміністрації п. Володимир Герич твердо заявив, що найгірші часи - вже позаду і відтепер на нас чекає тільки поліпшення умов життя, відповідно більше уваги буде приділятись розвитку культури і мистецтва в області, особливо спадщині нашого Каменяра.
Небагатослівним був народний депутат п. Ігор Шурма, який певно що узяв собі за гасло принцип «ділом і тільки ділом», бо як годиться для уродин він прийшов на них не з порожніми руками, а подарував музею Івана Франка рідкісне раритетне видання з 21-о тому за редакцією самого Івана Франка, що побачило світ рівно 100 років тому. Це далеко не перший щедрий внесок від нього у скарбницю пошанування Великого Каменяра, за що варто висловити велику подяку, оскільки різні політичні опоненти роблять йому закиди на кшталт «приватизації Франка», але водночас нічого подібного вагомого від себе не чинять - їм вистачає самих слів про любов до поета...
З Лесиного краю - її батьківщини м. Новоград-Волинська, привезла Каменяреві свої вітання лауреат літературної премії ім. Лесі Українки письменниця Ярослава Павляк, яка розповіла про завершення своєї роботи над перекладом на польську мову поеми Івана Франка «Мойсей».
Велично прозвучали поезії Каменяра у виконанні відомих акторів-заньківчан Юрія Брилинського та Святослава Максимчука. Останній посвятив декламацію монологу графа з поеми Франка «Похорон» 60-річчю трагічним так званим «Волинським подіям», бо якраз тоді рідне село Святослава Максимчука - Ремель було 17 березня 1943 р. вщент знищене поляками та гітлерівцями, а майже 400 односельців було замордовано.
Впродовж усього урочистого зібрання звучав музичний акорд пошани з творів на поезії Івана Франка у виконанні славної капели «Трембіта», якою диригував п. Андрій Легкий, також автор музики до одного з виконаних творів. В котре серця людей схвилювали звуки могутнього Франкового гімну «Не пора...», що завершив урочисту частину, після чого ведучий, заступник директора п. Петро Зозуляк запросив всіх оглянути нову цікаву експозицію в музеї. Її представляла публіці працівник музею Івана Франка з майже 40-річним стажем п. Олександра Старак.
Думаю, що багатьох зацікавить подивитись на підбірку прижиттєвих портретів Івана Франка, раритетні документи, світлини його друзів і сподвижників по праці. За життя Івана Франка гучно вшановували тільки двічі: у 1898 р. з нагоди відзначення 25-річчя його творчої діяльності, та у 1913 р. - з нагоди її 40-річчя. Перші урочистості відбулись в залі готелю «Жорж» і вони співпали в часі з відзначенням громадськістю 100-річчя поеми «Енеїда» Івана Котляревського. Для других урочистостей знаменною стала подія, коли вже важко хворого Івана Франка супроводжував і допомагав зійти на сцену Консерваторії сам митрополит Андрей Шептицький.
Цікавим є і той факт, що найбільшим інвестором, як прийнято зараз величати жертводавців, було для Івана Франка студентство, академічна молодь, яка постійно організовувала збирання коштів і накопичувала їх у банку «Дністер», щоб потім передати-подарувати Івану Франку. За ці кошти було куплено земельну ділянку і будувався на ній дім Франка. Саме академічна молодь піднесла Івану Франку чималий за розмірами лавровий вінок з чистого срібла з дарчим надписом «Великому учителеві українське студентство 1873-1913». Враховуючи ту обставину, що Івана Франка свої ж галичани-професори не допустили до викладацької діяльності в університеті, який нині носить його ім’я,- цей вінок став для Франка особливо цінною відзнакою.
На відміну від молоді, більша частина консервативних галичан не признавала гострого на слово, радикального у поглядах на суспільство і бунтівного за натурою «мужика» Івана Франка, тому тричі не підтримали його спроб бути обраним до Сейму, проте все одно в історію державотворення України з галичан увійшов саме Іван Франко як творець першої легальної української політичної партії - Русько-української радикальної партії у 1899 році, яку і очолив напочатку. Але найголовнішим є те, що Іван Франко возз’єднав Галичину з Великою Україною духовно! Це він не дав розвинутись тенденції формування якоїсь окремішньої галицької етнічної групи поза українською нацією.
Непомірна, фантастична кількість зробленого Іваном Франком в багатьох царинах науки, літератури, лінгвістики, суспільствознавства тощо піднесло його на той величний п’єдестал, до якого принесли свій духовний вінок пошани учасники цих урочистих зборів, гаслом якого стали слова «Твойому генієві наш скромний дар». Серед почесного ескорту варто відзначити присутність професора Львівського національного університету ім. Івана Франка, декана філологічного факультету п. Тараса Салигу, відповідального секретаря Львівської Спілки письменників п. Романа Качурівського разом з її членами: письменником Миколою Дубасом та поетесою Ліліаною Косанівською.

Богдан Гордасевич, «Діловий діалог»,
вересень 2003 р.

До 160-ї річниці дня народження Івана Франка

До 160-ї річниці дня народження Івана Франка



Поезії Івана Франка

О. Лунатикові

Квилить поезія німа, безрука:
«Не геній ти, а взір лиш продуцента!»
Глум і безсилля - труду мого рента.
Всьо рветься, гасне. Ох, тяжка розлука!
«Без маски», стор. 6.

Я не геній, синку милий,
Тим ніколи й не хваливсь;
Працював, що було сили,
Перед сильним не хиливсь;
Фарисейству й лицемірству
Я концесій не робив;
Людській кривді, злості й звірству
Я ні раз не підхлібив.
В долі добрій чи злиденній
Чесно, просто йшов весь вік
І йду досі. Я не геній,
Я звичайний чоловік.

Я для геніїв грядущих
Поле дикеє орав,
Шлях серед хащів найпущих
Просікав і протирав;
Для голодних пік сквапливо
Разовий, не панський хліб,
І ставав на всяке жниво,
І в’язав свій скромний сніп.
В сніговійниці студеній
Рук не закладав назад.
Я не плачу, що не геній,
Та чом ти так сьому рад?

А що часом стогну з болю
І в зневірі сльози ллю,
Се тому, що скрізь по полю
Так багато кукілю,
Що царює баба Бляга,
Так що й краю їй не знать,
І немає ліски мага,
Щоб потвору сю прогнать;
Що характери й сумління
Підгриза якийсь черв’як;
Що молодші покоління
Схнуть і в’януть вчасно так.
Правда, синку, я не геній...
Ех, якби я геній був!
З тих істерій, неврастеній
Я б вас чаром слів добув;
Я б, мов вихор, вас з собою
Рвав до ясних, світлих мет
І до жертви, і до бою
Вів би ваш я смілий лет!
Я б вам душі переродив,
Я б вам випрямив хребти,
Я б мужів з вас повиводив -
Навіть з мавп таких, як ти!


В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевченка

Поклін тобі, народних нужд співаче;
Від міліонів, для котрих ти жив,
Від України, що ще й нині плаче
В тім самім горі, як ти ї лишив!

Поклін могилі твоїй, що руйнує
Ненависть дика й глупота сліпа!
Дарма! До неї, хоч най злість лютує,
Не заросте народная тропа.

Вони бояться, що ти ще не згинув,
Що в тій могилі не поліг, не зтлів,
Що в слушний час повернеш в Україну
Ще раз і збудиш громом своїх слів.

Вони бояться, чи та вкрівля з глини
Ножів не криє, списів, хоругов,
Старої слави й сили України,
Котра от-от воскресне, встане знов.

Вони бояться, що як хрест підгнилий,
Знак многолітніх наших кривд і мук,
Відновиться верх твоєї могили,
То Україні спадуть пута з рук.

От і збиткуються на твоїм гробі,
Що вкрив тя від гадючого жала,
І раді б навіть споминку о тобі
Із серць народних вирвати дотла.

І мову, на котрій співав, і плакав,
І кляв ти кривду, й віщував любов,
Вони цькують, мов оленя собака,
Донощиків і брехунів юрбов.

Хто зна - тиранів злість і гнів всеможні!-
От, може, днесь підписуєсь указ:
Кістки твої, як «неблагонадьожні»,
«Препроводить» в Сибір чи на Кавказ.

Слова ж твої, потіху в нашім горі,
Спалить, з серць вирвать, з пам’яті, з умів,
І вимазать ім’я твоє з історії,
І об’явить: «Шевченко - это миф».

Та ні, не «міф»! Від дуба степового
Розрісся вже цілий могучий ліс,
І не найдесь вже грому, вихру того,
Щоби його розвіяв і розніс.

Та ні, дармі укази і доноси,
Що пригнетуть, не вб’ють твої слова!
З-під гніту їх сильнішою, ніж доси,
Повстане правда, вічна і жива!

Небавом проясниться світ над нами!
Щасливі, вольні, ми зо всіх сторін
Святої України громадами
Підем к могилі твоїй на поклін.

1884 р.

V. Якби...

Якби само великеє страждання
Могло тебе, Вкраїно, відкупити,-
Було б твоє велике панування,
Нікому б ти не мусила вступити.

Якби могучість, щастя і свобода
Відмірялись по мірі крові й сліз,
Пролитих з серця і з очей народа,-
То хто б з тобою супірництво зніс?

О горе, мамо! Воля, слава, сила
Відмірюються мірою борби!
Лиш в кого праця потом скрань зросила,
Наверх той виб’єсь з темної юрби.

Та праці тої, мамо, в нас так мало!
Лежить облогом лан широкий твій,
А кілька нас всю силу спрацювало,
Щоб жить, без дяки, в каторзі чужій!

II. Україна мовить:

Мій синку, ти би менш балакав,
Сам над собою менше плакав,
На долю менше нарікав!
На шлях тернистий сам подався
І цупко по тернах подрався,-
Чого ж ти іншого чекав?

Сам знав, що гола я і вбога,
І до мойого ти порога
Прийшов, захтів служить мені.
Ну, в мене слугам плати скупо,
А нарікать на мене глупо...
Просила я тебе чи ні?

І що тобі за кривда сталась?
Що підняли на тебе галас:
«Не любить Русі він ні раз!»
Наплюй! Я, синку, ліпше знаю
Всю ту патріотичну зграю
Й ціну її любовних фраз.

Що проживеш весь вік убого?
Значить, не вкрав ніщо ні в кого,
А чесно працював на хліб.
Та й те подумай ще, будь ласка:
Твойого я найкраща частка
З тобою враз не ляже в гріб.

III. Рефлексія

Важке ярмо твоє, мій рідний краю,
Не легкий твій тягар!
Мов під хрестом, отсє під ним я упадаю
З батьківської руки твоєї допиваю
Затроєний пугар.

Благословлю тебе! Чи ждать тобі ще треба
Поваги й блиску від будущини,
Чи ні,- одного лиш тобі благаю з неба,
Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе
Твої найкращії сини.

Щоб сіячів твоїх їх власне покоління
На глум не брало і на сміх.
Щоб монументом їх не було те каміння,
Яким в відплату за плодючеє насіння
Ще при житті обкидувано їх.

IV. Сідоглавому

Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.

Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала,-
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво,-
Я ж не люблю, як жнець
Не любить спеки в жниво

Ти, брате, любиш Русь,
За те, що гарно вбрана,
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.

Бо твій патріотизм -
Празнична одежина,
А мій - то труд важкий,
Гарячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,
Гетьмання, панування,-
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь, і шана,
У мене ж тая Русь -
Кривава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови,-
Я ж не люблю її
З надмірної любови.

VII. Моїй не моїй

Поклін тобі, моя зів’яла квітко,
Моя розкішна, невідступна мріє,
Остатній сей поклін!
Хоч у житті стрічав тебе я рідко,
Та все ж мені той спогад серце гріє,
Хоч як болючий він.

Тим, що мене ти к собі не пустила,
В моїх грудях зглушила і вгасила
Любовний, дикий шал,
Тим ти в душі, сумній і одинокій,
Навік вписала ясний і високий
Жіночий ідеал.

І нині, хоч нас ділять доли й гори,
Коли на душу ляжуть злії змори,
Тебе шука душа
І до твоєї груді припадає,
У стін твоїх весь свій тягар скидає,
І голос твій весь плач її втиша. -

А як коли у сні тебе побачу,
То, бачиться, всю злість і гіркість трачу
І викидаю, мов гадюк тих звій;
Весь день мов щось святе в душі лелію,
Хоч не любов, не віру, не надію,
А чистий, ясний образ твій.

ВЕЛИКИЙ КАМЕНЯР ІВАН ФРАНКО

«Але світ не пізнав його...»

«Трагічна розв’язка історії України, - твердив батько української історії Володимир Антонович, - викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані грунтовної цивілізації, ані міцної власної дисципліни; бо ті, що ставали на чолі його та брались піклуватись народною справою, мали у себе вельми недостатній запас культури»...
Ще раніше, ніж з’явились ці гіркі слова, молодий 26-річний Іван Франко, за котрим після двох ув’язнень закріпилась слава соціаліста, що запрагнув перевернути світ догори ногами, глибоко розуміючи, який вплив на вироблення суспільної думки має література, у передмові до свого перекладу «Фауста» Гете вигукнув: «У нас нема літератури!» У нас, тобто галицьких русинів, які вважали себе генетично нічим не спорідненими з українцями Великої України, так само як і великоросами та поляками, заявив Іван Франко, нема такої літератури, таких письменників. Ні такої інтелігенції, яка має стати на чолі народної справи. Все, що «у нас» називається літературою, - то підпеньки, що ростуть на зтрухлявілих пнях, а не сильні могутні дерева. Це якась плісень, твань, що вкриває гниле болото, а не квітуча пахуча мурава. «Се щось таке, - писав він, - що твориться ні на землі, ні в воздусі, ні в воді, щось відірване від життя, від мислі, від сучасних інтересів, що постає і гине, не будячи в нікім цікавості, ні охоти, ні співуділу, а хіба рівнодушне здвигнення плечима».
Так, у цьому винні письменники, які цілком відірвані від життя, а окрім того втратили почуття правди, совісті й труять читаючу громаду отою тванню, отим каламутним батом. Роками гусло болото, роками росла і розширювалась плісень. «Скільки живих серць заїла вона! - вигукне Франко. - Скільки щирих, здорових голосів - заглушила. Скільки сильних робучих рук обплутала, обкрутила в’язким лепехом!» Хіба варто дивуватись, що тепер бракує робочих рук, аби віддерти плісняву, впустити свіже повітря та сонячне світло до затхлого льоху. Чи варто дивуватись, що вся наша література, і політика, і все суспільне життя просякнуті брехнею, фальшю, звичайним пустомельством, облудою та демагогією. Хто найбільше володіє тими засобами облуди, той, хоч як дивно, найбільше цінується і в нашій літературі, і в нашій політиці, і в нашому суспільному житті...
У цьому, що творилось, винив не тільки письменників. Винив узагалі всю інтелігенцію, котра в своєму засліпленні звала себе «народом» та «суспільністю». Іван Франко вперше мав відвагу сказати їм: «А ви що? Якої діяльності не міг би повнити народ - правдивий народ - люд, той «великий незнакомець», якби вас не було? Оскілько гірше жилось би йому? А може б радше перевернути се питання та спитати: оскільки ліпше? Не забувайте, добродії ласкаві, що сяк чи так, а ви все-таки паразити на його тілі, їдці, не робітники, п’явки, не герої! Ви тота інтелігенція, що в сліпій гордості та гордій сліпоті відкидає від себе все, що не згідне з її думкою, привидами та забобонами. Та інтелігенція, що намагається бути консервативною там, де не потрібно, а під прогресом чи поступом розуміє повернення до часів Нерона І, найдивніше, під прогресом розуміє не що-будь, а тільки підвищення заробітної платні. Тота інтелігенція хіба ж могла і може сплодити іншу літературу?» - в пориві до читачів звертається Іван Франко. І сам відповідає:»Гнила суспільність не видасть собі здорових та сміливих заступників, писателів. Поетів, а хоч би такі чудом божим явилися, вона не прийме їх, відтрутить або - що гірше - затопче, оглушить. І куди ж тут постати та розвиватися літературі в правдивім значенні того слова? Адже література - се передовсім свідома, розумна праця, а у нас досі що й роблено, то роблено іменно несвідомо, случайно, без ясної думки, без переконання о доброті і пожиточності того, що робиться. «От так собі!» Се наше рідне речення найкраще ціхує наше рідне недоумство».
Яка страшна правда! Ніби оті слова написані вчора. Сьогодні. Хіба з тією різницею, що в часи Франка за ту фальш та облуду ніхто ні титулів, ні звань не присвоював. Присвоювали собі самі виробники тієї облуди. Між своїми. Були «орли Русі», а опісля «Орли Руси-України», були «батьки народу», «неперевершені патріоти», «захисники народу», «проводирі» та інші. Осип Маковей нарахував аж 48 різновидностей тих патріотичних титулів. На основі здобутого титулу можна було розпочинати передвиборну кампанію за найголовніший і найповажніший в ті часи офіційний титул, що звався послом . Від того, що обраного патріота обирали і посилали в парламент чи сейм захищати права того народу, який вони представляли. Чого тільки не обіцялось у тих передвиборних кампаніях, чого тільки не говорилось у передвиборних програмах, і як швидко про все забувалось, коли, врешті, патріот, котрий любив Русь, «за те, що гарно вбрана» в етнографічний костюм, і ставав послом. Слово «народний депутат» чогось не заведено було вживати, а точніше, якось соромно. Зрештою, в ті часи вибори були по куріях, яких було декілька і одна з них була селянська. Вона давала порівняно невелику кількість послів.
Все радикально змінилося в епоху ближчу до нас і в котру Франкові вже не довелось бути. Точніше, тоді, коли його називали полум’яним революціонером, мало не предтечею Жовтневої революції, а також - після Горького - запроваджувачем в українській літературі соціалістичного реалізму.
І саме йому, Івану Франкові, як, до речі, Бєлінському та Лессінгу, вдалось викликати літературу з небуття. З 1893 року вона називалась русько-українською, а згодом українською літературою. Франко став її найчільнішим працівником і відкрив можливість бути в цій літературі цілій плеяді письменників з Великої України, де діяли валуєвські та омські заборони українського слова. Для них організовувалися нові видавництва і здобувалися вже діючі журнали. Для них він був найсуворішим критиком, і кожен з них зазнав його благотворного впливу. Створена тим поколінням українська література стала її золотим фондом, а водночас найдемократичнішою літературою, якої не знав світ, і в цьому також його велика заслуга. Його постійне нагадування про святий обов’язок письменника перед своїм народом викликала злість, а невтомна праця - заздрість. Випущений 1898 року до 25-річного ювілею його письменницької та наукової діяльності бібліографічний покажчик творів виглядав більш ніж переконливо. З ним не могли позмагатись всі тогочасні письменники та попередники щодо кількості написаного. Навіть найзапекліші політичні вороги Івана Франка, які поряд з тим були й літературознавцями та літературними критиками, визнавали, що Іван Франко сягнув вершин Шевченкової творчості. Це щодо якісного й кількісного показника творчості Каменяра...
Заявити, що «у нас нема літератури» і створити таку, щоб можна було сказати «у нас є література», окрім всього, для нього означало показати, якою вона має бути та якою вона є в інших народів. У спадку Івана Франка більше половини творів складається з перекладів з чужих мов. Коли ж говорити про поезію, то вона становить дві треті написаних Франком поезій. «Коли правда те, - писав він з цього приводу, - що головне значення поезії в тім лежить, що вона розширює нашу індивідуальність, збагачує душу такими враженнями і почуваннями, яких вона не зазнала би в звичайнім житті або не зазнала би в такій силі і ясності, то думаю, що передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий мір зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями».
Іван Франко в нашій культурі був першим європейцем, бо привів чужомовну Європу в нашу літературу і в нашу культуру. Як польська, так і німецька та австрійська літератури, мають повне право вважати його своїм класиком. У творах чужими мовами він торкався тих проблем, яких не торкались ці літератури, а окрім того, він, подібно до Шевченка, не дочікувався перекладу своїх творів на інші мови, а тому писав тими мовами ці твори сам. Надто вони були актуальні і він хотів, щоб через нього всі інші народи почули голос його народу. Саме він відкрив німецькомовним читачам творчість Тараса Шевченка, про якого сказав, що його політична поезія буде перепусткою української культури у світову культуру, оскільки жодна література такою поезією похвалитись не може. Він дотепер не має рівних серед письменників до кількості перекладеного і до кількості мов, з яких робив переклади, ні в нашій, ні в чужих літературах. Особливо активно він працював у той період, коли 1908 року хвороба відняла від нього руки і він не міг ні перегорнути сторінки книжки чи рукопису, ні писати. Йому здалось, що він не встигає перекласти для українського читача ще багатьох творів, яких би варто було перекласти з чужих літератур і збагатити, як писав, душу свого народу. Він і помер за перекладами трагедій Шекспіра...
Питання наближення інтелігенції до свого народу йому боліло особливо. У створеній ним 1890 року Радикальній партії він давав явний шанс інтелігенції виконати свою історичну місію і бути справжнім провідником свого народу. 1898 року, напередодні виходу з цієї партії, він у статті «Дещо про себе самого», що була передмовою до польського видання оповідань «Галицькі образки», про цю ж інтелігенцію писав з болем: «Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру.»
Створена ним радикальна партія розпалась на інші партії, кожна з яких рвалась до впади, а лідери їх ще красивіше навчились розсипувати обіцянки, не відчуваючи навіть докорів сумління, що колись прийдеться за содіяне відповідати...
1899 року він не тільки покинув Радикальну партію, від якої сторонились інтелігенти, а й перейшов до Націонал-демократичної партії своїх постійних опонентів, яка складалась майже з тих, хто претендував на звання проводирів всього народу. Приніс туди програму радикальної партії. Вчинив майже так, як зрадник Мирон з його поеми «Похорон». Хотів своєю присутністю, своїм словом навернути їх до проблем народу, зробити їх справжніми провідниками народу, котрим маніпулювали досі на свою користь та котрий у політичних справах залишався й надалі сліпим. Проте сталось щось фатальне й непоправне: його ім’я керівники партії стали використовувати для здобуття мандата в парламент та сейм. Зовсім не дбаючи про народ та його вимоги, про який стільки говорилось і від імені якого їх вибирали у виборні органи.
Як розгніваний Мойсей, він кинув свої скрижалі. Зійшов з політичної арени і вирішив зайнятись письменницькою та науковою роботою. Розроблена колись ним програма радикальної партії тепер закладалась в основи нових партій...
Він приходив до щораз твердішого переконання, що партії в Галичині - лише прикриття для власних інтересів, а будівництво України, яке кожною з них проголошувалось, велось виключно у свої власні кишені. Мова про майбутню Україну, вважав, можлива тільки тоді, коли бажанням мати її і бути господарем у власному домі, а не слугою, перейме кожну людину, кожного члена суспільства. Пророкував велику катастрофу, коли така держава прийде якимсь іншим чином, а не буде виборена і вистраждана кожним.
На переломі століть зчинилася суперечка про те, чи взагалі варто порушувати питання про утворення незалежної української соборної державності. Тоді більшість «патріотів» схилялась до думки, що «нам» і так непогано під покровом Габсбургської монархії, бо там забезпечені всі «наші права». І коли прозвучали думки, що справді нема чого тратити сили та гноїти по тюрмах своїх синів, Іван Франко знову заговорив. Його стаття «Поза межами можливого» ставила крапку у всіх його пошуках дороги до того, що назвав «українським ідеалом». Він, відомий соціаліст, радикал, тепер визнавав: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні кривди та поневолення відійдуть у сферу історичних споминів». Розумів, що поки що ідеал національної самостійності лежав для українців з точки зору тодішньої перспективами поза межами можливого, але збуватись того ідеалу - злочин. «Ми мусимо, - писав як заповіт для нащадків, - серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати його собі, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина».
1904 року він стояв перед скульптурою Мойсея Мікеланджело в Римі.
1905 року вийшла поема «Мойсей». «В своїй убогій хаті, - згадував М.Коцюбинський, котрий застав Івана Франка за роботою над поемою, - сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему «Мойсей». Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу полонив своєю поемою»:


«О Ізраїлю! Якби ти знав.
Чого в серці тім повно!
Якби знав, як люблю я тебе!
Як люблю невимовно!

Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя й слава,
В тобі дух мій, будуще моє,
І краса, і держава.

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незламнім завзяттю, -
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духа печаттю».


1913 року Україна свідомо святкувала його сорокаріччя письменницької та громадської діяльності. Свідомо вибрала цю дату. Дала зрозуміти, що його слова не впали у кам’янистий грунт. Навіть оті з 1897 року: «Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості. Братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу - цю обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, гак мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту? Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?»
І тепер, звертаючись до свого народу, замученого і розбитого, котрому віками судилось бути паралітиком, вкритим людським презирством, на роздоріжжі, якому на «таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїздних», але котрий поволі піднімається з колін, відчуває жадобу світла, правди й справедливості і шукає до тієї правди, світла та справедливості дорогу, благословив його у «мандрівку століть» своєю вірою:


Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольнім колі...


Роман Горак. «Літературна Україна», №25 (5112).
30 червня 2005 р.


Втеча від Франка

27 серпня - день народження Великого Каменяра

Перша поетична збірка Івана Франка «З вершин і низин» вийшла навесні 1887 року - через 50 років після виходу в світ альманаху «Русалка Дністровая», від котрої починається відлік нової української літератури в Галичині. Цей альманах Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького, названих «Руською Трійцею» - після виходу був заборонений і не розповсюджувався.
У «Передслів’ї» до «Русалки Дністрової», написаному Маркіяном Шашкевичем - знамениті слова, що стосуються стану нашої тодішньої літератури: «Судилося нам послідніми бути, бо коли другі слов’яни вершка дохаплюються, і якщо не вже, то небавком з повним ясним сонцем побратаються, нам на долині в густій студенній мряці гибіти». Зрештою, ці слова стосуються будь-якої ділянки галицького українського життя, бо не всі тодішні українці визнавали себе українцями; вони радше іменували себе русинами, які, мовляв, нічого спільного з українцями не мають. Ця теза напочатку XIX століття активно підживлювалася зусібіч. Не зважалося навіть на те, що з’їзд наукових сил Галичини (так званий Собор руських учених) 1848 року проголосив єднання з українцями. Знехтувано було і цей факт. Термін «український» у галицькій термінології офіційно з’явився 1893 року завдяки Іванові Франку.
Іронія долі полягала в тому, що в історію української літератури Іван Франко входив зі сторінок москвофільського студентського журналу «Друг». У ньому він дебютував 1874 року. Цей журнал доводив, що ми «настоящіє рускіє» і закликав молоде покоління докласти всіх сил до якнайскорішого злиття з матушкою Росією та літературою Пушкіна. Журнал мав стати мостом для такого єднання.
Та склалося так, що Іван Франко за дуже короткий час змінив орієнтацію москвофільського журналу, зробив його народовецьким, друкував у ньому інші зразки літератури - помістив свої «Бориславські оповідання». Твори Франка викликали шок у тодішньому суспільстві. Вони стали однією з причин закриття журналу та однією з причин судової розправи над Франком через три роки після його дебюту. Франка звинуватили в поширенні соціалістичних ідей. Хотіли зробити з нього соціаліста і зробили. Як «симпатика» соціалізму посадили навіть у тюрму. Згодом совєтські дослідники навперейми показували Франка переконаним ідеалістом, деякі відхилення в якого, мовляв, спричинені лише тодішніми суспільними умовами. Івана Франка вип’ячували як першого перекладача марксистських творів, на основі яких він навіть склав програму галицьких соціалістів. Та осуд Франком марксистської теорії щодо поняття державності вважався «збоченням»Франка через його «незрілість». Мовляв, він не здатен був піднятися до повного розуміння марксизму...
1882 року - через п’ять років після суду, Іван Франко, відомий публіці переважно з газетних та журнальних публікацій, робить чергову «прикрість» галицькому суспільству, заявивши: «У нас нема літератури». Розумів під цим віддаленість літератури від життя народу. І хоч поштиве галицьке суспільство осуджувало цю заяву як черговий «вибрик» Франка, усе ж вона таки вплинула на дальшу долю української літератури в Галичині.
Іван Франко входив у нашу літературу в тяжкі часи. Не було вироблено норм літературної мови, починалися безконечні азбучні та правописні війни. Бракувало гімназій, наприклад, де Франко навчався, «руська мова» була надобов’язковим предметом. Не було підручників для навчання.
Іван Франко розумів, що такий страшний вакуум треба конче заповнити. Писав, творив справжню літературу. Його першу збірку «З вершин і низин» сучасники називали другим «Кобзарем».
Маючи Івана Франка, українська література виходила на дедалі вищий рівень. Ставала зразком для інших літератур.
Іван Франко почав розробляти в літературі робітничу тему, випередивши в тому російську літературу. І тут совєтська ідеологія почала по-своєму для себе «переварювати» Франка: методично опускала його на селянський щабель.
У 1881 році Франко створив суспільству перший маніфест: «Не пора, не пора москалеві, ляхові служить!». Актуальність його була виняткова. Боляче тільки, що від Франкового заклику минув уже 121 рік, а віз і нині там...
Іван Франко став організатором першої політичної партії з детально відпрацьованими програмами і статутами, з чітко визначеними механізмами дії. І не його вина в тому, що створена ним партія розлетілася, що стали створюватися українські партії, які навіть у найвідповідальніші для нації моменти не знаходили спільної мови.
Українську культуру Іван Франко бачив не як окремішнє явище, а як одну з частин у загальному ланцюзі людської історії та культури.
«Коли правда є те, - писав він, - що головне значення поезії у тім лежить, що вона розширює нашу індивідуальність, збагачує душу такими враженнями і почуваннями, яких вона не зазнала би в звичайнім житті або не зазнала би в такій силі і ясності, то думаю, що передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування».
Якби зібрати всі твори, перекладені Франком (знав 15 мов і робив з них переклади), можна було б укласти багатотомну антологію світової поезії. За обсягом перекладених творів з різних літератур Іван Франко не має собі рівного не тільки в нашій, а й у світовій літературі. Перекладав тільки те, що приносило чи могло би принести користь нашій культурі.
Його принципова позиція стосовно завдання літератури загальновідома. Загальновідомою є Франкова нетерпимість до письменників, які легковажать літературою, трактують її як забавку. Був нестерпний Франко до безідейності та ідейної розлізлості молодомузівців, за що тепер на нього нарікають у своїх дисертаціях дослідники творчості Івана Франка.
Громадська позиція Франка наплоджувала йому ворогів. Вони провалювали його кандидатуру на виборах чи то до сейму, чи до парламенту, відкинули його від викладання у Львівському університеті. Арешти, переслідування стали звичними Франковими супутниками. Найбільше бруду було вилито на нього за життя. За ним свої шпурляли камінням, надсилали йому шнурок, щоб повісився, гналися за ним з ціпками, як це робили польські ура-патріоти. Він, що найбільше зробив для просвіти рідного народу, часто був зневажений рідним товариством «Просвіта»...
Усе повинен був стерпіти. Якби сьогодні зібрати все, що написано проти Івана Франка, то вийшло б багатотомне чтиво, серед авторів якого були б і шкільний учитель Івана Франка Іван Верхратський, редактор «Друга» Степан Лабаш, композитор Анатоль Вахнянин, учений Іван Пулюй, Микола Садовський і десятки інших, зокрема й Михайло Павлик. Коли б сьогодні хтось і хотів очорнити Франка (це в нас у моді й актуально), то нічого б нового вже придумати не можна було. Усе зроблено з ювелірною майстерністю. Такий збірник конче треба було б видати: ми подивилися б на самих себе, на свої душі...
І попри все Франко залишається Франком. Стоїть у нашій культурі як людська совість, як наш національний докір. Він був і залишається нашим Вічним Революціонером. Для нас, що вічно бунтуємо і ніяк не можемо заспокоїтись. Для усіх скривджених і принижених. Навіть сьогодні.
Які знайдемо слова виправдання перед тими, що прийдуть після нас, за спалену церкву в Нагуєвичах, за зникле при тому Євангеліє, подароване в кутих срібних шатах церкві, за зниклу срібну дарохранительницю, даровану селу паном Нагуєвицьким, за спалені документи родовідного характеру мешканців села, за сплюндровану могилу батька Івана Франка на місцевому цвинтарі і наругу, вчинену над нею, за спалений Музей-садибу Івана Франка (досі сучасні пінкертони не можуть знайти винного, а минув давно вже рік від того часу). Врешті, які були вагомі докази для перейменування Театру опери і балету у Львові?
За кожної суспільної формації Івана Франка подавали кастрованим, купюрованим, спотвореним, перекрученим. Його ніяк не можна було вкласти в якесь певне ідеологічне ложе. І кожна формація стосовно Франка хотіла «сказати свою правду». Настала пора на правду і тепер, бо в минулому її «не давали сказати». Справді: пора сказати, що 1907 року, у зв’язку з тим, що М.Грушевський переніс редакцію Літературно-наукового вісника до Києва, Франко був позбавлений заробітку на прожиття - був викинутий на вулицю. Пора сказати, що саме завдяки працям Івана Франка у виданнях НТШ це товариство було визнане Академією наук українців. Пора сказати, що Франко був доведений до того, що йому загрожувала голодна смерть (до речі, 1942 року з голоду помер його рідний брат у Нагуєвичах Захар Франко), а тому опікун Івана Франка Карло Бандрівський змушений був звернутися до уряду Австро-Угорщини за допомогою і той уряд дав її своєму заклятому ворогові. Як пояснити, чому по всій Галичині 1913 року почався збір грошей Іванові Франку на «ювілейний дар». Зібрали тоді чималу суму грошей, але з того Франко майже нічого не скористав. Дар було складено в товаристві «Дністер» («найкращі традиції» і «найкращі гарантії») і пропав. Списали на окупаційну російську владу, яка пограбувала банк. Минулося. В нас завжди і всюди списували наші гріхи і недоліки на наших «вороженьків», обезсмертнених у нашому Державному Гімні.
Франка ненавиділи і ненавидять, бо змушував нас шукати причину наших невдач та бід не в тих «ворогах інших», в собі. Вичавлювати із себе раба по краплині. Він рівняв хребти. Це боляче. Ми не хочемо про це говорити.
Не «рекомендується» нагадувати про те, в яких умовах жив Іван Франко, в якій нужді і що він зробив для України. Не дай, Боже, хтось побачить аналогію у тому порівнянні і запитає їх, ситих і вдоволених собою, що зробили вони для України, і подивитися, в яких умовах перебувають вони.
Не можна вже заборонити Франка. Дико якось це буде виглядати. Можна навіть почати розмовляти про те, що треба випустити 100-томне видання. Треба друкувати ті твори, які стосуються передбачень Івана Франка щодо розвитку суспільства та української державності. Його передбачення мали більш тверду й реальну основу. Надто добре знав Франко свій народ, ще краще знав його лідерів. Саме завдяки його логіці збудилося у нас Січове Стрілецтво, прищеплено суспільству ідею української державності. Франко застерігав нас від того, що маємо нині, не тільки науковими та популярними статтями, а й художніми творами. Ми не можемо не пізнавати себе в поемі «Похорон», ми не можемо не бачити проблем «Івана Вишенського».
Від Франкових застережень ми просто відмахуємось. Не хочемо зрозуміти ні своїх промахів, ні причин. Не хочемо визнати, що найголовніші й найстрашніші причини - в нас самих...
Ми - не йдемо до Франка. Ми весь час тікаємо від нього. Це наша традиція. На жаль...
Роман Горак, «За вільну Україну»,
30-31 серпня 2002 р.


Багряні півонії Франка

Уже стало традицією, що 28 травня кожного року о 16-ій годині на підлогу перед плетеним кріслом, в якому того дня помер Іван Франко, студенти Львівського національного університету, названого його ім’ям, кладуть букет багряних півоній. Саме ті квіти першими поклали на труну Івана Франка їхні попередники, студенти 1916 року. Вони були тими, хто опікувався Іваном Франком в останні дні його перебування на цій землі.
В тому плетеному кріслі він чекав, коли з-за хмар вигляне сонце. Дуже хотів ще раз побачити його. Не дочекався... Воно ринуло в його скромну кімнату, коли він уже назавжди заплющив очі. Це було о 16 годині. Від того часу і зупинено годинник, що його він купив для своєї оселі.
Як і завжди, той День у Львові розпочинається Службою Божою за Іваном Франком, яка відправляється у церкві Святої Софії, що дала назву цій частині Львова та котра є поряд з хатою Івана Франка. Вже стало також традицією, що відправляє це величне Богослужіння парох цієї церкви, отець Богдан Смук, викладач богослов’я та редактор журналу «Сівач». Традиційно на таких Богослужіннях співає хор майбутніх дяків наших церков, студентів музично-богословського училища під орудою відомого диригента Михайла Телюка. Красиві, молоді і свіжі юначі голоси з’єднані в натхненній молитві за генієм українського народу Іваном Франком.
Після відправи цей же хор у кімнаті, де помер Іван Франко, співає канти та псалтирі з нагоди тієї сумної урочистості до Бога. Цього року врешті до Музею повернулася ікона Божої матері, яка висіла тут, коли жив Іван Франко. Вона прикрашена вишиваним рушником з батьківщини Ольги Хоружинської - дружини Івана Франка.
Опісля свою пошану Іванові Франку складають діти, для котрих залишив стільки безсмертних творів і про майбутнє яких постійно піклувався. Право скласти шану виборюють школи України. Торік таке право вибороли учні з м. Підволочиська Тернопільської гімназії. Вони відкрили у своїй школі прекрасний Кабінет-музей Івана Франка. Цього ж року таке право виборов Будинок школяра Шевченківського району міста Львова, директором якого є Я.Городиловський. Учні показали чудову композицію з творів Івана Франка «Хтось добрим словом і мене згадає». Автори - Г.Курганська, І.Городиловська, Т.Свищ та Л.Казидуб.
Рівно о 16-й годині на Личаківському цвинтарі, де спочиває Іван Франко, розпочинається за ним панахида, її традиційно відспівують о. Богдан Смук та прославлений чоловічий хор церкви Архистратига Михаїла у Львові «Благовіст» під орудою заслуженого діяча мистецтв України Я.Мелеха.
Традиційно звучить похоронна пісня «Тихо вітер повіва, з колокольні дзвін гуде» Віктора Матюка на слова Івана Гушалевича. Її виконували в день похорону Івана Франка великі зведені хори товариства «Боян». З «язичія» українською мовою слова Івана Гушалевича для «Благовіста» переклав Ігор Калинець.
Квіти, спільна молитва всіх, хто прийшов на могилу, і закличний національний гімн «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить». Цю пісню 1881 року написав 25-річний Іван Франко у відповідь тим, хто радив українцям покинути думку про свою державність і подбати про те, як вигідно асимілюватися між москалями і поляками.
Після панахиди торжества були перенесені в Національний театр імені Марії Заньковецької. Народний артист України Святослав Максимчук читав поезії Івана Франка. Як завжди розпочав з останнього вірша Івана Франка, який став для нас заповітом: «Не мовчи, коли гордо пишаючись, велегласно брехня гомонить. Говори! До німої стіни говори, тільки не мовчи і не здавайся...»
Проте дні пам’яті Івана Франка у Львові розпочалися днем раніше. На сцені Львівської Опери в той день йшла опера Ю.Мейтуса за безсмертною драмою Івана Франка «Украдене щастя». Партію Миколи Задорожнього співав народний артист України В.Ігнатенко. Співав, як завжди, прекрасно. Гастролями цієї драми в західних областях України продовжує дивувати глядачів Національний театр ім. Івана Франка з Богданом Ступкою у головній ролі.
А 29 травня у «Франковій вітальні» Музею відбувся виступ переможців обласного конкурсу читців - учнів шкіл області на краще виконання творів Івана Франка, організований Музеєм Івана Франка разом з Головним управлінням освіти і науки Львівської облдержадміністрації. Автор ідеї і організатор конкурсу - заступник директора з питань наукової роботи Музею, член Національної спілки театральних діячів України, заслужений діяч культури Польщі ( йому, як завжди, ще не додумались дати звання «Заслуженого діяча мистецтв України») - Петро Зозуляк, голова журі - народний артист України Святослав Максимчук. За проминулий рік право виступати в завершальному концерті вибороли А.Якубовська, М.Брич, О.Гупало, Х.Стець, Х.Каровець (М.Львів), В.Довгань (Бродівський р-н), Л.Федорас (Стрийський р-н), Г.Яремчук (Пустомитівський р-н), М.Писанич (м. Турка), І.Шмуль, І.Кострицький (Самбірський р-н), І.Баункетнер (Дрогобицький р-н) та Богдан Михайлишин з м. Дрогобича, що був переможцем торішнього конкурсу.


Роман Горак, «За вільну Україну», 3 червня 2003 р.


Відомий і невідомий Іван Франко

Як насправді звали Івана Франка? Дивне, скажете, запитання? Зовсім ні, тому що насправді прізвище Франко звучало з наголосом на першому складі, але через співзвучність його з прізвищем фашиського диктатора Іспанії Баамонде Франко було прийняте «мудре» рішення компартійними босами перенести наголос у прізвищі Івана Франка на останній склад і тільки таким дозволити вживати його в радянській літературі. З тої самої причини відбулось доволі унікальне перейменування м. Станіславів та кількох сел на комбіновану назву з імені і прізвища героя увічнення: Івано-Франківськ.
Стосовно імені письменника, то навіть дослідники-франкознавці не всі знають, що насправді вдома і в рідному селі Нагуєвичах Франка звали зовсім не Іваном чи Івасиком, а Мироном. Відоме оповідання «Малий Мирон» є повністю автобіографічним.
Багато ще існує таємниць, а в цілому про життя Івана Франка та про його творчість узагальнено можна сказати так: його багато вчать та мало знають, ще менше розуміють і шанують, тоді як без цієї постаті неможливо уявити, якою була б сучасна українська література і її співвідносна повноцінність у загальноєвропейському контекстів. На цей факт особливо звертав увагу директор музею Івана Франка п. Роман Горак у своїй промові на урочистому вшануванні 147-ї річниці від часу народження Івана Франка, яке відбувалось на подвір’ї музею 27 серпня. Цей сонячний день видався у Львові на рідкість щедрим на вітер, який аж завивав у верхів’ях дерев, що оточували садибу, і складалось враження, начебто вітер відтворює особисту присутність буйного, могутнього духу Івана Франка на урочистому зібранні.
Водночас варто зауважити, що ніхто з поважних промовців тут слів на вітер не кидав. Так заступник голови Львівської облдержадміністрації п. Володимир Герич твердо заявив, що найгірші часи - вже позаду і відтепер на нас чекає тільки поліпшення умов життя, відповідно більше уваги буде приділятись розвитку культури і мистецтва в області, особливо спадщині нашого Каменяра.
Небагатослівним був народний депутат п. Ігор Шурма, який певно що узяв собі за гасло принцип «ділом і тільки ділом», бо як годиться для уродин він прийшов на них не з порожніми руками, а подарував музею Івана Франка рідкісне раритетне видання з 21-о тому за редакцією самого Івана Франка, що побачило світ рівно 100 років тому. Це далеко не перший щедрий внесок від нього у скарбницю пошанування Великого Каменяра, за що варто висловити велику подяку, оскільки різні політичні опоненти роблять йому закиди на кшталт «приватизації Франка», але водночас нічого подібного вагомого від себе не чинять - їм вистачає самих слів про любов до поета...
З Лесиного краю - її батьківщини м. Новоград-Волинська, привезла Каменяреві свої вітання лауреат літературної премії ім. Лесі Українки письменниця Ярослава Павляк, яка розповіла про завершення своєї роботи над перекладом на польську мову поеми Івана Франка «Мойсей».
Велично прозвучали поезії Каменяра у виконанні відомих акторів-заньківчан Юрія Брилинського та Святослава Максимчука. Останній посвятив декламацію монологу графа з поеми Франка «Похорон» 60-річчю трагічним так званим «Волинським подіям», бо якраз тоді рідне село Святослава Максимчука - Ремель було 17 березня 1943 р. вщент знищене поляками та гітлерівцями, а майже 400 односельців було замордовано.
Впродовж усього урочистого зібрання звучав музичний акорд пошани з творів на поезії Івана Франка у виконанні славної капели «Трембіта», якою диригував п. Андрій Легкий, також автор музики до одного з виконаних творів. В котре серця людей схвилювали звуки могутнього Франкового гімну «Не пора...», що завершив урочисту частину, після чого ведучий, заступник директора п. Петро Зозуляк запросив всіх оглянути нову цікаву експозицію в музеї. Її представляла публіці працівник музею Івана Франка з майже 40-річним стажем п. Олександра Старак.
Думаю, що багатьох зацікавить подивитись на підбірку прижиттєвих портретів Івана Франка, раритетні документи, світлини його друзів і сподвижників по праці. За життя Івана Франка гучно вшановували тільки двічі: у 1898 р. з нагоди відзначення 25-річчя його творчої діяльності, та у 1913 р. - з нагоди її 40-річчя. Перші урочистості відбулись в залі готелю «Жорж» і вони співпали в часі з відзначенням громадськістю 100-річчя поеми «Енеїда» Івана Котляревського. Для других урочистостей знаменною стала подія, коли вже важко хворого Івана Франка супроводжував і допомагав зійти на сцену Консерваторії сам митрополит Андрей Шептицький.
Цікавим є і той факт, що найбільшим інвестором, як прийнято зараз величати жертводавців, було для Івана Франка студентство, академічна молодь, яка постійно організовувала збирання коштів і накопичувала їх у банку «Дністер», щоб потім передати-подарувати Івану Франку. За ці кошти було куплено земельну ділянку і будувався на ній дім Франка. Саме академічна молодь піднесла Івану Франку чималий за розмірами лавровий вінок з чистого срібла з дарчим надписом «Великому учителеві українське студентство 1873-1913». Враховуючи ту обставину, що Івана Франка свої ж галичани-професори не допустили до викладацької діяльності в університеті, який нині носить його ім’я,- цей вінок став для Франка особливо цінною відзнакою.
На відміну від молоді, більша частина консервативних галичан не признавала гострого на слово, радикального у поглядах на суспільство і бунтівного за натурою «мужика» Івана Франка, тому тричі не підтримали його спроб бути обраним до Сейму, проте все одно в історію державотворення України з галичан увійшов саме Іван Франко як творець першої легальної української політичної партії. Але найголовнішим є те, що Іван Франко возз’єднав Галичину з Великою Україною духовно! Це він не дав розвинутись тенденції формування якоїсь окремішньої галицької етнічної групи поза українською нацією.
Непомірна, фантастична кількість зробленого Іваном Франком в багатьох царинах науки, літератури, лінгвістики, суспільствознавства тощо піднесло його на той величний п’єдестал, до якого принесли свій духовний вінок пошани учасники цих урочистих зборів, гаслом якого стали слова «Твойому генієві наш скромний дар». Серед почесного ескорту варто відзначити присутність професора Львівського національного університету ім. Івана Франка, декана філологічного факультету п. Тараса Салигу, відповідального секретаря Львівської Спілки письменників п. Романа Качурівського разом з її членами: письменником Миколою Дубасом та поетесою Ліліаною Косанівською.


Богдан Гордасевич, «Діловий діалог»,
вересень 2003 р.


Міфи про Івана Франка

Іван Франко - одна з найнеординарніших постатей української культури. У радянські часи його представляли у шкільних підручниках не інакше як «вічного революціонера». Згадуючи при цьому й інші ідеологічні ярлики, які так і залишились у нашій свідомості. Насправді ж постать Івана Яковича, як і багатьох класиків, обросла численними міфами. І розібратися тут допоможуть лише фахівці...
Приводом для нашої зустрічі з Романом Гораком, директором Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка, стала 147-ма річниця з дня народження класика. До речі, незабаром світ побачить чергова книжка із багатотомного видання львів’янина про Каменяра.

«Український читач усе сприймає на віру»
- Скажіть, чи багато є міфів про Івана Франка?
- Так, багато. Але мушу зазначити, що замість розвінчаних міфів виникають нові. Іван Франко, Тарас Шевченко, Леся Українка - це ті знакові фігури, які мусять обростати міфами. І, як показує досвід, їхні імена завжди будуть використовуватися тією чи іншою ідеологією.
Знаєте, боротьба за Івана Франка почалася ще за його життя. Абсолютно різні, діаметрально протилежні партії шукали у його творчості те, що хотіли знайти. Не стала винятком і Комуністична партія...
Іван Франко настільки багатогранна фігура, що боротися зі створенням міфів навколо його постаті надзвичайно важко. Особливо коли йдеться про напівправду: є реальна основа, а далі дофантазовується «як потрібно». А коли йдеться про соціальні, економічні, партійні питання, в яких читач малокомпетентний, то й поготів!
Тим більше, що український читач усе сприймає на віру. У нашого класика є багато такого, що вимагає уточнень, зовсім інакшого трактування, осмислення. Зокрема, щодо горезвісного соціалізму Івана Франка.
- Власне, дуже часто у радянські часи наголошувалось, що він затятий революціонер і соціаліст. Наприклад, говорили, що Франко ледь не півжиття перекладав Карла Маркса...
- Він дійсно перекладав «Капітал», але дуже швидко розібрався, що й до чого. До того ж, треба уточнити, що він перекладав тільки ту частину, де йдеться про критику капіталізму. Окрім того, Франко був першим критиком теорії держави Енгельса, програми з отим відомим висловом «Привид бродить Європою». Та чомусь про це ми й зараз боїмося говорити.
- Усім відомо, що Франко потрапив у в’язницю за соціалістичні переконання...
- Але нерідко свідомо перекручується й замовчується, чому так сталося. Річ у тім, що Михайлові Драгоманову підсунули провокатора - поляка Котурницького, який мав розвезти за певними адресами книжки. До цієї історії навмисне припасовують револьвери та інші атрибути шпигунства і класичної революційної діяльності.
Однак наслідки були сподівані: заарештували кілька осіб, серед арештованих - Михайло Павлик та Іван Франко. У газетах навмисне підняли галас про «привид соціалізму» у Галичині. Зрозуміло, що Івана Яковича засудили. І тут, що хотіло суспільство, те й дістало - Франко став переконаним соціалістом!
- Нас також запевняли, що «революціонер Франко» співчував і любив робітничий клас.
- Цикл «Бориславських оповідань» Івана Франка на робітничу тематику - це просто страх перед монстром, молохом, який наступає на Західну Україну...
Іван Франко у своїх творах шукає причини наших негараздів, нашого невміння організувати себе як націю. Він переконаний, що причина у нас самих: ми не хочемо збагатитися, самі дозволяємо себе експлуатувати, а потім кричимо й плачемо.
Теж дещо дофантазували комуністичні ідеологи...
- Аякже «Вічний революціонер»?
- Цей твір варто уважніше прочитати. Тут абсолютно не йдеться про більшовицьке розуміння революційності. Франко просто пише про революційний дух, який весь час людину спонукує йти вперед, не дозволяє застоюватися на місці. І все!

«Франко в особистому житті був не подаруночок»
- Сьогодні не люблять згадувати, що Франко не надто дружив з «Просвітою»...
- Так. Преса велику рекламу зробила його соціалістичним поглядам і багато писала про той соціалізм, який буде відбирати у багатих майно і ділитиме між бідними. Суспільство залякували спільними кухнями і спільними жінками... Тому не дивно, що Іван Франко опинився в опалі. Порядні люди навіть боялися з ним зустрічатися, його могли просто вигнати з читальні «Просвіти». Крім того, Франко був надто принциповий, мав негнучкий характер, через що - й багато ворогів.
- І досі дехто сумнівається, що Франко був українцем...
- Питання про національність Івана Франка виникло у 1897 - 1898 роках, коли він почав активну політичну діяльність. З метою компрометації про нього вигадували багато чого. Зокрема, що він жид. Основні докази: рудий і не ходить до церкви. Навіть говорили, що насправді він не Іван Франко, а Ян Френкель.
Ще одна версія про неукраїнське походження поета досі розробляється деякими «інтернаціоналістами». Мовляв, таке світило, геній, не може вирости на українському грунті. Йому приписували німецьке або польське походження. Але церковні метрики підтверджують, що і зі сторони батька, і зі сторони матері всі були українцями, греко-католиками.
- Чи дійсно батько Франка був простим ковалем?
- Дійсно. Він був неграмотним, але шанував книги і мав їх вдома. Любив освічених людей і навіть дружив із місцевим вчителем. Мати Франка - Марія Кульчицька - збідніла шляхтянка. Гонор у сім’ї був. Це були люди, які заради освіти дітей могли продати шматок поля.
- Подейкують, що Франко був не таким уже й зразковим сім’янином. Що не кажіть, а поетові потрібні музи...
- Він просто був нормальним мужчиною. Відомі його рядки «Тричі мені являлася любов...» З його листів до Агатангела Кримського відомо, що він спочатку закохався в Ольгу Рошкевич. Їхня любов тривала десять років. Потім Франкові припала до вподоби Юзефа Дзвонковська і він хотів з нею одружитися, але особа «голубої крові» з польської щляхти йому відмовила. Третя любов була Целіна Зигмунтовська-Журовська.
Франко признавався, що з своєю дружиною Ольгою Хоружинською одружився без любові, з розрахунку, аби взяти за дружину освічену українку. Потім ці слова інтерпретували як завгодно, а всі невдачі Франка списували на цю жінку. Особисто у мене вона викликає велику повагу і симпатію.
Ольга Хоружинська походить з Харківщини, з дворянського роду, вона мала прекрасну освіту. Вони зустрілися у 1895 році в Києві. Якщо зважити, що Франко практично був дисидентом, жив із примітивної роботи - дописувань у газети, і через свою репутацію ніяких перспектив на державну службу не мав, то це був сміливий крок з її боку. До речі, Ольгу всі відмовляли, але вона й слухати не хотіла.
Окрім того, Франко в особистому житті був не подаруночок, мав впертий характер. Знаєте, жінка кожного письменника чи поета - страдниця, і Ольга Хоружинська не стала винятком. Галицьке суспільство практично довело її до божевілля. Для мене це беззаперечний факт.
Між іншим, коли вийшла моя книжка «Тричі мені являлась любов...», до музею почало приходити немало людей з історіями, що, мовляв, як не вони, то їхні родичі мали інтимні стосунки з Іваном Франком. Навіть приїжджала бабця, яка переконувала, що спала з Франком... через десять років після його смерті!

«Усе було вирішене ще у заповіті»
- Кажуть, один із синів Франка, Петро, був знищений радянською владою. Це правда?
- Так, є версії, що його спалили у Золочеві або у Харкові. Але я переконаний - це не так. Його, як і всіх активістів радянської влади, евакуювали під час війни. Петро Франко викладав в університеті, був директором музею Франка. А загинув він зовсім випадково - у поїзді під час бомбардування.
- Чи були якісь проблеми зі спадщиною українського генія? Ходять різні чутки...
- Усе було вирішено ще у заповіті, складеному Іваном Яковичем. Усю епістолярну спадщину та рукописи мало отримати Наукове товариство ім. Т.Шевченка. Так воно й сталося.
У 1950 році, коли НТШ було ліквідоване, все відправили у Київ - архіви вантажили на машину як дрова. Але, на щастя, була така жінка Марія Деркач, яка передбачила можливі наслідки і поїхала услід за рукописами. Вона навіть жила при Інституті ім. Т.Шевченка НАН України, аби доглядати за ними. Завдяки цьому практично все збереглося. Нині виникла ідея повернути рукописи до Львова.
Особисто я проти цього, бо у нас немає спеціалістів, що працювали на такому рівні, як у Інституті ім. Т.Шевченка. Окрім того рукописи зберігаються в ідеальних умовах, яких у Львові немає, разом із рукописами Тараса Шевченка та Лесі Українки.
Щодо матеріальної частини спадщини, то Франко заповів її своєму синові Тарасу, з умовою, що він розподілить усе між іншими дітьми, Петром та Ганною, а дружина Ольга буде довічно на їхньому утриманні. (Найстарший син Андрій помер у молодому віці. - Авт.).
Будинок Франка викупила держава у його родичів. Вони отримали належну компенсацію.
- До речі, а хто діставав гонорари за публікації творів Франка?
- Дружина Івана Франка одержала гроші за 30-томне видання плюс радянський уряд призначив їй пенсію - 50 доларів. Це основна сума, на яку жила вся родина. До речі, за світовими правилами родина має право на кошти від публікацій впродовж 15 років. Для Франків зробили виняток - вони отримували гонорари 50 років...
- І наостанок: на хвилі здобуття незалежності України Тараса Шевченка, як на мене, перетворили на лубочного ідола, а Франка й не згадували. Чому?
- Це абсолютно нормальна реакція. Шевченко - це чуттєвість. Шевченко показав українця, проблеми якого всім зрозумілі. А Франко - це вже вихователь. Він прагне змінити людину, яка звикла весь час підлаштовуватися, він прагне сформувати людину, яка стане господарем у своїй хаті. А це процес болючий, важкий, неоднозначний.
Окрім того, в пам’яті людей ще залишилось засвоєне у школі сприйняття Франка, як прихильника більшовицького режиму, як революційного демократа... Насправді ж, ще раз підкреслюю, він надто складний, багатогранний і не всім по зубах.
Тетяна Шевченко, «Експрес», 4-11 вересня 2003 р.


Іван Франко та Михайло Грушевський

Знайомлячись із вражаючими фактами життя найвидатніших українців, іноді мимоволі шкодуєш, що у XX столітті не знайшлося «нашого Плутарха», який би описав нелегкі долі борців за національне відродження Вітчизни так же яскраво, психологічно достовірно й філософськи глибоко, як це зробив уславлений давньогрецький класик.
Звісно, що паралель не треба тлумачити примітивно; адже уявлення про сенс людського життя, його приховані рушійні сили та суть світу за 2000 років, що минули з плутархових часів, зазнали, м’яко кажучи, вельми значних змін. Але в порівняльних біографіях людей, що присвятили себе вищій меті - служінню Батьківщині, є все ж таки немало спільного. І якщо ми візьмемо, умовно кажучи, такі «пари» визначних діячів української історії минулих століть, як, наприклад (даруйте за суб’єктивність відбору!) Богдан Хмельницький і Іван Виговський, Іван Мазепа та Пилип Орлик, Михайло Максимович і Микола Гоголь, ба навіть ціла «велика трійця»: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, - то неважко буде побачити багато спільного в оцих долях. Всі вони не просто близько знали один одного - їхні життя тривали «в паралельних вимірах»: мета - благо України, її свобода, духовний розквіт та соціально-культурний прогрес.
Коли ж йдеться про добу національного відродження України (кінець XIX - початок XX ст.ст.), то впадає в очі «блискучий тандем» двох велетнів визвольного руху нашого народу. Це Іван Якович Франко і Михайло Сергійович Грушевський. Масштаби обох постатей такі, що доречним буде порівняння з генієм України №1 - Тарасом Шевченком. Обидва вони своїм подвижницьким життям торували шлях до незалежної української держави, що, нарешті, постала 12 років тому.

Єдність: Україна у нас одна

Отож, спробуємо дуже коротко окреслити «маленький порівняльний ескіз» двох життєписів великих українців - геніального Каменяра і першого Голови Української Центральної Ради. Перше, про що варто сказати - це необхідність звільнення від стереотипів минулого. Бо в радянській історіографії хоч і не заперечувався сам факт багаторічного особистого знайомства й дружнього листування Грушевського та Франка, акценти ставилися вельми тенденційно.
«Франко критично ставився до праць Грушевського як одного із ідеологів українського буржуазного націоналізму й неодноразово полемізував з ним, розглядаючи проблеми давньої та новітньої історії, філософії, політичного життя», - подібні за змістом оцінки зустрічаються у 50-томному зібранні творів Великого Каменяра десятки разів. Упорядники були впевнені, що більшість читачів прийме такі «перли» на віру. Ще б пак! Адже глибоко в спецхранах були заховані, наприклад, слова із заслужено високою оцінкою роботи М.Грушевського, котрі містилися у привітанні йому, датованому 1 лютого 1906 року й підписаному Іваном Франком, Володимиром Гнатюком і Степаном Томашівським: «Дорогий учителю, шановний товаришу! Прийми отсю скромну пам’ятку на ознаку прихильності, поважання й любові. Нехай вона стане Тобі хоч за частину признання, яке Тобі належиться за повну пожертвування Твою діяльність на сій нещасній землі! Нехай вона Тобі стане за дрібку вдяки за провід у праці громади та буде хоч малою нагородою за ті прикрощі, що прийшлося тобі витерпіти за той час від чужих і своїх». Картина взаємин двох великих українців постає дещо іншою, чи не так?
Щоб максимально стисло оглянути історію стосунків Франка й Грушевського, мабуть, треба почати з 1894 року. Саме тоді молодий, але вже широко знаний у середовищі українського національного руху історик Михайло Грушевський переїхав з Києва до Львова. Вже незабаром після особистого знайомства двох найвидатніших керманичів духовного відродження України розпочалася їх багаторічна плідна співпраця; їхнім дружнім стосункам сприяв і той факт, що вже на початку 1895 року М.Грушевський, будучи членом університетської комісії львівських професорів, активно підтримав висунення кандидатури І.Я.Франка на вакантну посаду приват-доцента Львівського університету.
Існував величезний комплекс проблем, робота над розв’язанням яких з’єднала Івана Яковича та Михайла Сергійовича на два десятиріччя (1894-1914). Умовно кажучи, ці проблеми можна розподілити на дві групи: це культурно-освітня та наукова робота в відомому Науковому товаристві імені Шевченка (Франко кілька років був заступником його голови, про роль же Грушевського як багаторічного керівника НТШ вже написано дуже багато) і в «Літературно-науковому віснику» (літературно-редакційні справи в цьому найкращому часописі України кінця XIX - початку XX ст. вели Іван Франко, Осип Маковей та Володимир Гнатюк, а публіцистика з самого початку була сферою відповідальності Грушевського) і, по-друге, спільна політична діяльність.
Значення «Літературно-наукового вісника», унікального органу українського відродження початку XX ст., добре відоме. Саме на його сторінках побачили світ кращі класичні твори вітчизняної та зарубіжної літератури тієї доби (серед авторів - Леся Українка, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Альфонс Доде, Антон Чехов, Максим Горький), саме на його сторінках друкували свої новаторські розвідки з історії Давньої Русі і Франко, і Грушевський. Є певна методологічна схожість в наукових підходах обох визначних учених; зокрема, це видно, коли вчитатись у такі слова Грушевського: «Наука - це постійний скептицизм, але лише такий, що веде за собою роботу синтетичну». І ще: «Суспільність, що має віру в себе, мусить мати і відвагу глянути на неприкрашену правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу». Можна стверджувати, що й уся унікальна наукова спадщина Франка служила досягненню саме цієї мети. І варто додати ще одне: і Франко, і Грушевський на початку XX ст. тлумачили націю як специфічну форму солідарності людей, яка потенційно здатна бути основою загальнолюдської солідарності народів.
Що ж до спільної політичної діяльності двох наших видатних співвітчизників, то, можливо, пам’ять саме про неї в радянські часи знищувалася найжорстокіше. Але ж факти - неспростовна річ. Нагадаймо їх. До проводу Національно-демократичної партії, що була заснована 26 грудня 1899 року визначними патріотично налаштованими представниками західноукраїнської інтелігенції, увійшли як Франко, так і Грушевський - разом із Костем Левицьким, Юліаном Романчуком, Василем Охримовичем, Іваном Белеєм. Отож, абсолютно невипадково зустрічаємо в багатьох листах М.Грушевського до І.Франка 1900-1914 рр. такі звернення: «Мій високоповажаний товаришу», «Високоповажаний Пане Докторе «.
До речі, про їх листування. Це - документи людей, давно вже зв’язаних однією величезною справою, і саме інтереси справи (а не взаємна відчуженість) пояснюють нотки певної офіційності, що їх подекуди можемо відчувати. Але ж яке цікаве та безмежне коло їхніх обопільних інтересів! Тут і пошуки перекладу «Іліади», зробленого Степаном Руданським, з метою наступної публікації, і взаємні прохання дати статтю для чергового номера «Вісника»... Лише один із сотень прикладів - лист Грушевського до Франка від 11 лютого 1895 року, де, зокрема, сказано: «В останній розмові забув я домовитися з Вами про метод видавання апокрифів»; мова тут іде про видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів», що його згодом випустив Іван Франко у п’яти томах...
Так, їм доводилося вступати в доволі гострі дискусії один з одним (приміром, коли у 1906 році постало питання про перенесення редакції «Літературно-наукового вісника» до Києва, І.Франко, як, втім, і В.Гнатюк, С.Томашівський, був проти цього). Є в деяких листах Івана Яковича й певні закиди на нелегкі риси характеру М.Грушевського. Але передусім треба пам’ятати інше: обидва вони були людьми виняткової, універсальної обдарованості (Франко - взагалі абсолютний універсал; Грушевський був насамперед науковцем) і вірили, що «не пора служить» іншим державам, не схвалювали вибір тих українців, котрі підпорядковували свій талант інтересам чужих країн. «Нам пора для України жить» - це був їхній заповіт. Причому обидва вони, безперечно, будучи людьми лівих поглядів, у той же час є для нас взірцем істинних націонал-демократів. Ось чому не вельми переконливими є спроби тих чи інших політичних партій монополізувати спадщину як Франка, так і Грушевського.

Дорога до Пантеону

Велика, шляхетна ідея втілюється, як правило, ціною життя її подвижників. Дорога до Національного Пантеону українців є воістину дорогою скорботи. І обох героїв нашої короткої розповіді об’єднує ще й те, що останні роки їхнього життя позначені високим трагізмом, стоїчною мужністю...
...Франко, тяжко хворий вже не перший рік (як же не вистачало його незламної волі у роках 1918 та 1919 під час Українських визвольних змагань!), безмежно страждаючи й духовно, і матеріально в роки кривавої Першої світової бойні (часто не мав на що купити найнеобхідніше; останні 7 місяців життя провів у львівському «Приюті для хворих і виздоровців», а його сини, Петро і Тарас, вступили до лав Січових Стрільців) - попри все незламний Франко працює буквально до останніх днів життя! Він художньо опрацьовує сюжети з давньоруських літописів та античної історії, бо знає: рідному народу як повітря потрібна не тільки політична свобода, а й надбання високої, світової культури - інакше все поглине хвиля вбогого, обмеженого хуторянства.
...Грушевський, майже втративши зір, перебуваючи під щохвилинним наглядом невсипущих «органів», все ж таки продовжує писати черговий том фундаментальної «Історії України-Руси» (а допомагає йому єдина помічниця - дочка Катерина!), бо відає: народ, що не знає і не бажає знати свою історію - це сукупність хаотичних людських одиниць, розкидані атоми, піщинки у пустелі. І Михайло Сергійович, людина, котрій належать слова: «Менше всього я вважаю можливою безпринципність, аморальність, легкодушність, моральну розхристаність», - і Іван Якович, чиїм гаслом були слова: «Працювать, працювать, працювати, в праці сконать! « - стояли біля духовних і політичних джерел незалежної України. І саме з прикладами життя цих геніальних наших співвітчизників, а не з дешевою кон’юнктурщиною варто кожному в міру сил і можливостей звіряти свої вчинки.


Ігор Сюндюков, «День», №162, 13 вересня, 2003 р.

 


Іван Франко: «Дещо про себе самого»
(авторська передмова до видання творів Івана Франка польською мовою)

Є письменники, чий життєпис цікавіший від їхніх творів, чиї твори - це тільки матеріали до їхньої характеристики, складові частинки їхнього життєпису. Це генії, обранці долі, великі й оригінальні в доброму і злому, у щасті і в стражданні. Це корифеї літератури, творці нових напрямків, їх можна назвати представниками того часу, коли вони жили, а їхній життєпис у кожному разі дасть змогу більш-менш глибоко увійти в таємниці духу їхньої доби, бо саме в них цей дух міститься, в них він немов відтворюється і знаходить своє найвиразніше втілення. Мені здається, що тільки такі письменники заслуговують на докладні та з усім першоджерельним апаратом опрацьовані біографії, бо ж їхнє життя само собою є такий архітвір, як їхні твори, невдало розказане збагачує скарбницю людського духу.
За нечисленним гуртом цих велетнів іде величезна кількість письменників-робітників і ремісників, більш чи менш працьовитих, впливових, популярних і заслужених, що, одначе, не доростають до тих майстрів. Печуть вони, як говорив Крашевський, щоденний хліб для розумового споживання, розбивають на дрібну монету ті купи ідеального золота, що їх майстри видобули з таємничих глибин натхнення, наповнюють своєю працею створені ними основи. У цих людей бібліографія їхніх творів звичайно більша за життєпис; людина неначе зникає поза тим, що зробила. Такі письменники не знаходять біографів; це немов ті робітники, які допомагають ставити будинок цивілізації, але прізвища яких не виписуються на фронтоні цього будинку.
Як один із таких робітників, що кладе цеглину по цеглині до тієї будови, я ніколи не відчував живіше нього свого характеру, ніж у хвилину, коли з обов’язку чемності маю представитись польській публіці, якій подаю до рук збірку своїх новелістичних образків. Що маю сказати їй про себе? Що я народився? Га, цей незначний випадок трапляється з кожним із нас, шановні читачі. Що я трохи вчився? Що я любив і страждав? Адже ж і фарисеї роблять те саме, говорячи словами святого письма. А поза цим нема нічого, гідного уваги в моєму житті, крім тієї сверблячки до писання, крім нахилу спостерігати людське життя в його найрізноманітніших проявах, крім тієї ніколи й нічим не заспокоюваної гарячки, яка змушує мене перейматися стражданнями й радощами, думками і мріями інших людей. Але й всі ці патологічні прикмети не є нічим характерним для мене: це, здається, звичайні прикмети письменницького ремесла.
Was ist denn an dem ganzen Wicht
Originell zu nennen?
(нім. - Що можна назвати оригінального у маленької, звичайнісінької людини?)
На це питання Гете відповідаю: хіба те, що я русин і походжу, правдоподібно, від зукраїнізованих німецьких колоністів, що мій батько був звичайний селянин і робив панщину - не якомусь дідичеві, а цісарсько-королівській камері, не вмів ані читати, ані писати, та, незважаючи на те, був світлою людиною і віддав мене, слабовиту і до селянської праці нездатну дитину, до школи. Вихід з-під селянської стріхи на ширшу, публічну арену - це у нас досі надзвичайно рідка річ.
Я народився в 1856 р. в Нагуєвичах, Дрогобицького повіту, ходив протягом двох років до сільської школи в Ясениці Сільній, потім до т. зв. нормальної школи отців Василіян у Дрогобичі, а опісля там же до гімназії. Склавши іспит зрілості, я вступив до університету у Львові, але мої студії перервав соціалістичний процес 1877-8 року, до якого бозна-чому замішано мене, навіть засуджено на 6-тижневий арешт (після 8 місяців слідчої тюрми) за приналежність до таємного товариства, до якого насправді я ніколи не належав і якого, скільки знаю, ніколи не було. Це одна з небагатьох оригінальних рис у моєму житті, бо подібне не кожному трапляється.
Дальший опис мого життя може заступити бібліографічний опис моїх праць, але його залишаю Естрайхерам XX століття, якщо взагалі котрому з них захочеться порпатися у купах щоденно надрукованого паперу, що творять квінтесенцію нашої літературної продукції. Скажу тільки коротко, що відтоді ще кілька разів арештовували мене і завжди випускали на волю без судового процесу; що, незважаючи на це, я закінчив університет і навіть, на превеликий гнів деяких моїх близьких братів-русинів, наважився скласти з відзнакою докторат з славістики у Відні та габілітуватися на викладання української літератури у Львівському університеті. Об’єднаній коаліції урядових сфер з інкармерованими українцями вдалось врятувати Русь від такого нещастя, яким, без сумніву, було б моє викладання. «Бійтеся бога, як можна цього чоловіка пустити в університет! Подивіться тільки, в якому сурдуті він ходить!» Так кваліфікував мою кандидатуру брат - той самий, який за свою патріотичну працю для добра Русі й Австрії одержує шість чи сім платень. Очевидно, перед таким аргументом моя кандидатура на приват-доцента мусила впасти, а мотив «Politisches Vorleben» (політичне минуле) тільки чемніше прикривав справжню причину... Але не хочу обвинувачувати. З гіркістю привик я робити те саме, що о. Бодуен, який, коли його вдарили в лице, сказав: «Це для мене, пане, а що ж для дітей?» Очевидно, для дітей, в даному разі для суспільності, треба щось інше. Отже, замість біографічних подробиць декілька признань.
Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Проти тієї гарячої любові до «братнього племені», яка часто бризкає зі шпальт польських реакційних газет, моя сповідь може видатися дивною. Але що ж робити, коли вона правдива? Я вже не в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо. І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру. Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок.
Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу - цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту? Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?
Коли, незважаючи на те, почуваю себе русином і по змозі й силі своїй працюю на Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причини сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов’язку. Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм - то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне.
Називають мене не раз завзяті польські патріоти ворогом поляків. Що маю сказати на такий закид? Чи посилатись на свідоцтво тих поляків і польок, яких люблю, яких високо ціню і до яких маю всіляку пошану? Ні, піду простішим шляхом і скажу відверто: не люблю занадто завзятих патріотів, тих, що мають уста, повні Польщі, а серце холодне до недолі польського селянина й наймита. Скептично аналізуючи свій власний руський патріотизм, застосовую ту саму мірку й до патріотизму патентованих польських патріотів, якими не можу захоплюватись. І не дивуюсь, що вони платять мені тією самою монетою, з добрим процентом.
Говорили про мене, що я ненавиджу польську шляхту. Якщо до польської шляхти зарахувати Ожешко й Конопніцьку, Пруса й Ленартовича, Остою й Карловича,- то така думка про мене буде цілком несправедлива, бо цю справжню шляхту, цю еліту польського народу ціню і люблю, як люблю всіх благородних людей власного і кожного іншого народу. Що таким самим почуттям не обдаровую того чи іншого галицького шляхтича або й навіть більшої їх частини, то, напевно, з причин цілком відмінної натури від тих, які велять мені любити перших. Якщо серед галицьких шляхтичів знайду коли які симпатичні винятки, не занедбаю ударити про них у великий дзвін.
А тепер досить цієї сповіді. Руське прислів’я каже: «Не робися солодким, бо тебе злижуть; не робися кислим, бо тебе обплюють». А в таких розповідях про себе самого нема нічого легшого, ніж упасти в одну або іншу крайність. Відчуваю, що так уже сказав я не одне таке, за що потраплю під удари з різних боків, але нехай і так буде! Того, що я сказав, не візьму назад і закінчу руським прислів’ям: якщо так добре моїй жінці, нехай і мене б’ють.



Поезії Івана Франка

О. Лунатикові

Квилить поезія німа, безрука:
«Не геній ти, а взір лиш продуцента!»
Глум і безсилля - труду мого рента.
Всьо рветься, гасне. Ох, тяжка розлука!
«Без маски», стор. 6.

Я не геній, синку милий,
Тим ніколи й не хваливсь;
Працював, що було сили,
Перед сильним не хиливсь;
Фарисейству й лицемірству
Я концесій не робив;
Людській кривді, злості й звірству
Я ні раз не підхлібив.
В долі добрій чи злиденній
Чесно, просто йшов весь вік
І йду досі. Я не геній,
Я звичайний чоловік.

Я для геніїв грядущих
Поле дикеє орав,
Шлях серед хащів найпущих
Просікав і протирав;
Для голодних пік сквапливо
Разовий, не панський хліб,
І ставав на всяке жниво,
І в’язав свій скромний сніп.
В сніговійниці студеній
Рук не закладав назад.
Я не плачу, що не геній,
Та чом ти так сьому рад?

А що часом стогну з болю
І в зневірі сльози ллю,
Се тому, що скрізь по полю
Так багато кукілю,
Що царює баба Бляга,
Так що й краю їй не знать,
І немає ліски мага,
Щоб потвору сю прогнать;
Що характери й сумління
Підгриза якийсь черв’як;
Що молодші покоління
Схнуть і в’януть вчасно так.
Правда, синку, я не геній...
Ех, якби я геній був!
З тих істерій, неврастеній
Я б вас чаром слів добув;
Я б, мов вихор, вас з собою
Рвав до ясних, світлих мет
І до жертви, і до бою
Вів би ваш я смілий лет!
Я б вам душі переродив,
Я б вам випрямив хребти,
Я б мужів з вас повиводив -
Навіть з мавп таких, як ти!


В ХХІІІ-ті роковини смерті
Тараса Шевченка

Поклін тобі, народних нужд співаче;
Від міліонів, для котрих ти жив,
Від України, що ще й нині плаче
В тім самім горі, як ти ї лишив!

Поклін могилі твоїй, що руйнує
Ненависть дика й глупота сліпа!
Дарма! До неї, хоч най злість лютує,
Не заросте народная тропа.

Вони бояться, що ти ще не згинув,
Що в тій могилі не поліг, не зтлів,
Що в слушний час повернеш в Україну
Ще раз і збудиш громом своїх слів.

Вони бояться, чи та вкрівля з глини
Ножів не криє, списів, хоругов,
Старої слави й сили України,
Котра от-от воскресне, встане знов.

Вони бояться, що як хрест підгнилий,
Знак многолітніх наших кривд і мук,
Відновиться верх твоєї могили,
То Україні спадуть пута з рук.

От і збиткуються на твоїм гробі,
Що вкрив тя від гадючого жала,
І раді б навіть споминку о тобі
Із серць народних вирвати дотла.

І мову, на котрій співав, і плакав,
І кляв ти кривду, й віщував любов,
Вони цькують, мов оленя собака,
Донощиків і брехунів юрбов.

Хто зна - тиранів злість і гнів всеможні!-
От, може, днесь підписуєсь указ:
Кістки твої, як «неблагонадьожні»,
«Препроводить» в Сибір чи на Кавказ.

Слова ж твої, потіху в нашім горі,
Спалить, з серць вирвать, з пам’яті, з умів,
І вимазать ім’я твоє з історії,
І об’явить: «Шевченко - это миф».

Та ні, не «міф»! Від дуба степового
Розрісся вже цілий могучий ліс,
І не найдесь вже грому, вихру того,
Щоби його розвіяв і розніс.

Та ні, дармі укази і доноси,
Що пригнетуть, не вб’ють твої слова!
З-під гніту їх сильнішою, ніж доси,
Повстане правда, вічна і жива!

Небавом проясниться світ над нами!
Щасливі, вольні, ми зо всіх сторін
Святої України громадами
Підем к могилі твоїй на поклін.
1884 р.

На могилі

Ой зійду я на могилу,
Пущу коня на долину,-
Кінь у травах потопає,
Моє серце сум стискає.

І склоню я головоньку
На зелену муравоньку,
На грудь матері приляжу,
Щоб втишити думу вражу.

Та не тихне дума люта
Про кайдани і про пута,
Про сіпацтво та неволю
І про царську самоволю.

«Мамо, мамо, земле бідна,
Українська земле рідна,
Чим ти бога прогнівила,
На ту ганьбу заслужила?

Тебе ворог топче, давить,
Обдирає і безславить,-
Та за вражу підлу плату
Твої діти власну хату

Раді б в углах підкопати
І в посадках розхитати,
Люду твого гарну мову
Геть розвіять, мов полову!

Мамо, мамо, я ридаю!
Україно, славний краю,
Так буйний, багатий, красний,
Чом ти, краю, так нещасний?»

Так я мовив,- і в тій хвили
Сльози очі заступили;
Сльози дві гіркі, кроваві,
Покотились по мураві.

Втім - могила стрепенулась,
Мов в посадах похитнулась...
..............................................
..............................................

Не раз безсонному здається
Серед тяжких душевних мук,
Що підо мною кінь несеться
Й узда висковзується з рук.

Жену степом, не шляхом битим,
Туман простори покрива,
Земля лиш стогне під копитом,
Шумить зів’ялая трава.

Тривоги серце, знай, стискає,
Мій крик у горлі занімів,
Лет дух у грудях запирає,
І в мозку наче дух зомлів.

А кінь, як вихор, степ, як море,
Я, як пилинка на воді...
А ти, моє пекуче горе,-
В ніщо щезаєш ти тоді.

Із збірки «Мій Ізмарагд»

І. Поет мовить:

Вниз котиться мій віз. Пов’яли квіти,
Літа на душу накладають пута.
Вже не мені в нові світи летіти!
Війну з життям програв я, любі діти!
Cosa perduta!

З яким же запалом я йшов до бою!
Як рвалася вперед душа вітхнута!
Горіло серце чистою любвою!..
І що ж здобув? Лишив що за собою?
Cosa perduta!

Не дав мороз моїм листкам розвиться,
Квітки мої побила буря люта!
Не довелось геройським боєм биться,
Ламаться звільна мусив, ржою вкриться
Cosa perduta!

З дрібних шпигань мої повстали рани,
Частками жерла моє серце скрута...
Я й сам не знав, де ті мої тирани?
З дрібних огнив сплелись мої кайдани!
Cosa perduta!

Україно, моя сердечна нене!
Не лай мене, стражденна, незабута,
Що не дало моє життя злиденне
Того, що ждати ти могла від мене!
Cosa perduta!

(Cosa perduta! - (лат.) пропаща справа).

II. Україна мовить:

Мій синку, ти би менш балакав,
Сам над собою менше плакав,
На долю менше нарікав!
На шлях тернистий сам подався
І цупко по тернах подрався,-
Чого ж ти іншого чекав?

Сам знав, що гола я і вбога,
І до мойого ти порога
Прийшов, захтів служить мені.
Ну, в мене слугам плати скупо,
А нарікать на мене глупо...
Просила я тебе чи ні?

І що тобі за кривда сталась?
Що підняли на тебе галас:
«Не любить Русі він ні раз!»
Наплюй! Я, синку, ліпше знаю
Всю ту патріотичну зграю
Й ціну її любовних фраз.

Що проживеш весь вік убого?
Значить, не вкрав ніщо ні в кого,
А чесно працював на хліб.
Та й те подумай ще, будь ласка:
Твойого я найкраща частка
З тобою враз не ляже в гріб.

III. Рефлексія

Важке ярмо твоє, мій рідний краю,
Не легкий твій тягар!
Мов під хрестом, отсє під ним я упадаю
З батьківської руки твоєї допиваю
Затроєний пугар.

Благословлю тебе! Чи ждать тобі ще треба
Поваги й блиску від будущини,
Чи ні,- одного лиш тобі благаю з неба,
Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе
Твої найкращії сини.

Щоб сіячів твоїх їх власне покоління
На глум не брало і на сміх.
Щоб монументом їх не було те каміння,
Яким в відплату за плодючеє насіння
Ще при житті обкидувано їх.

IV. Сідоглавому

Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.

Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала,-
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво,-
Я ж не люблю, як жнець
Не любить спеки в жниво

Ти, брате, любиш Русь,
За те, що гарно вбрана,
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.

Бо твій патріотизм -
Празнична одежина,
А мій - то труд важкий,
Гарячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,
Гетьмання, панування,-
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь, і шана,
У мене ж тая Русь -
Кривава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови,-
Я ж не люблю її
З надмірної любови.

V. Якби...

Якби само великеє страждання
Могло тебе, Вкраїно, відкупити,-
Було б твоє велике панування,
Нікому б ти не мусила вступити.

Якби могучість, щастя і свобода
Відмірялись по мірі крові й сліз,
Пролитих з серця і з очей народа,-
То хто б з тобою супірництво зніс?

О горе, мамо! Воля, слава, сила
Відмірюються мірою борби!
Лиш в кого праця потом скрань зросила,
Наверх той виб’єсь з темної юрби.

Та праці тої, мамо, в нас так мало!
Лежить облогом лан широкий твій,
А кілька нас всю силу спрацювало,
Щоб жить, без дяки, в каторзі чужій!

VI. Декадент
(В.Щуратові)

Я декадент? Се новина для мене!
Ти взяв один з мого життя момент,
І слово темне підшукав та вчене,
І Русі возвістив: «Ось декадент!»

Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга -
Се лиш тому, що склалось так життя.
Та є в ній, брате мій, ще нута друга:
Надія, воля, радісне чуття.

Я не люблю безпредметно тужити
Ні шуму в власних слухати вухах;
Поки живий, я хочу справді жити,
А боротьби життя мені не страх.

Хоч часто я гірке й квасне ковтаю,
Не раз і прів, і мерз я, і охрип,
Та ще ж оскомини хронічної не маю,
Катар кишок до мене не прилип.

Який я декадент? Я син народа,
Що вгору йде, хоч був запертий в льох.
Мій поклик: праця, щастя і свобода,
Я є мужик, пролог, не епілог.

Я з п’ющими за пліт не виливаю,
З їдцями їм, для бійки маю бук,
На празнику життя не позіваю,
Та в бідності не опускаю рук.

Не паразит я, що дуріє з жиру,
Що в будні тільки й дума про процент,
А для пісень на «штурм» настроїть ліру.
Який же я у біса декадент?

VII. Моїй не моїй

Поклін тобі, моя зів’яла квітко,
Моя розкішна, невідступна мріє,
Остатній сей поклін!
Хоч у житті стрічав тебе я рідко,
Та все ж мені той спогад серце гріє,
Хоч як болючий він.

Тим, що мене ти к собі не пустила,
В моїх грудях зглушила і вгасила
Любовний, дикий шал,
Тим ти в душі, сумній і одинокій,
Навік вписала ясний і високий
Жіночий ідеал.

І нині, хоч нас ділять доли й гори,
Коли на душу ляжуть злії змори,
Тебе шука душа
І до твоєї груді припадає,
У стін твоїх весь свій тягар скидає,
І голос твій весь плач її втиша. -

А як коли у сні тебе побачу,
То, бачиться, всю злість і гіркість трачу
І викидаю, мов гадюк тих звій;
Весь день мов щось святе в душі лелію,
Хоч не любов, не віру, не надію,
А чистий, ясний образ твій.



Розмова з Роландом Франко - внуком Івана Франка

Роланд Тарасович Франко - внук Івана Яковича Франка, прямий його нащадок - син Тараса Франка. Він - останній із Франків за чоловічою гілкою роду. Після нього вона, на жаль, всохне, оскільки дітей у пана Роланда немає. Кореспондент «Газети» здивувався, зустрівши на VIII Світовому конгресі українців, який щойно закінчився у Києві, внука одного з найвеличніших українців усіх часів: на нього зовсім «не полювала» преса! Цей надзвичайно скромний немолодий чоловік ніколи не хизувався своєї приналежністю до роду великого мислителя. Ні тоді, коли багато років поспіль працював у Київському інституті автоматики, ні тепер, коли після роботи в посольстві України в Лондоні, викладає в Міжнародному технічному університеті.
- Для мене Іван Франко - це насамперед велетень духу, а вже потім - рідний дід, - зізнається Роланд Тарасович. - Тільки зараз, у немолодому вже віці, я почав інакше сприймати творчість Івана Франка й розуміти, наскільки він актуальний для всіх нас.
На Світовий конгрес українців Роланд Франко прибув не випадково - його цікавить усе, чим живуть Україна й українці. Особливо в контексті взаємин українців із різних країн і різних поколінь. Онук автора «Не пора, не пора...» - легендарної поезії, яка стала гімном для тисяч борців за волю України, найбільше побоюється міжусобних чвар і сварок земляків. Про це Роланд Франко зізнався у розмові з кореспондентом «Газети».
- Що привело вас на Світовий конгрес українців?
- Цей конгрес - важлива подія в житті світового українства. Нас, за приблизними підрахунками, у світі є майже 70 млн. осіб. Ми - великий європейський народ, велика частина якого внаслідок сторіч неволі й цькування всього українського опинилася за кордоном. Я дуже радий, що на конгрес прибули не лише представники західної діаспори, а й ті, хто мешкає на теренах колишнього Радянського Союзу. За часів комунізму більшість із них під час перепису населення зголошувалася росіянами. Проте нині у країнах, які утворилися на руїнах СРСР, вони називаються українцями. Парадоксально, але навіть у Росії, де, здавалося б, невигідно називати себе інородцем, наші земляки з гордістю заявляють: «Ми - українці!»
Конгрес світового українства є цінним уже тому, що зумів зібрати під нашими прапорами й гаслами українців із багатьох, часто віддалених одна від одної тисячами кілометрів, країн світу. Це спілкування дасть дуже багато, допоможе невеличкій групі українців, скажімо, десь у Новій Зеландії, відчути приналежність до великої нації, якою ми були, є і завжди будемо. Спілкування тут допоможе уникнути чвар і сварок між українцями - одвічній нашій біді, яка заважала здобути волю та перешкоджає розбудовувати свою державу.
- Якими, на вашу думку, мають бути пріоритетні завдання українських організацій на кшталт Світового конгресу українців?
- Завдання в усіх нас має бути одним - витягнути Україну з «болота», в якому вона опинилася. Ми декларуємо, що Україна - демократична країна, яка прагне інтегруватися в європейські структури, яка буцімто готова ввійти в європейський дім. Насправді ж нам до демократії дуже далеко. Між деклараціями й дійсністю - величезна прірва, здолати яку дуже нелегко. Бо на цьому шляху стоїть величезна «скала» деспотії, яку треба лупати так, як і в часи Івана Франка.
Тільки тоді, коли всі разом, незалежно від того, де живемо й що робимо, розіб’ємо цю «скалу», зможемо «засяяти у народів вольнім колі». Франко знав, що це рано чи пізно обов’язково станеться. Нині ми, як ніколи в нашій історії, наблизились до цього «кола». Треба лише змінити провідників, які ведуть нас хибним шляхом. Цей форум, на жаль, не ставить таких завдань. І помилково вважати, що це - прерогатива лише українського народу, а не діаспори. Адже діаспора - це також український народ. Вона повинна чітко й однозначно сказати: кого підтримує, кого хоче бачити наступним президентом України. Оця невизначеність може зіграти дуже погану роль у майбутньому.
Уявімо собі: Україна перебуває під владою іноземного окупанта і десь у Нью-Йорку організували Світовий конгрес українців. Які лунали б там слова? Геть окупантів! Свободу українському народу! Але свої доморощені окупанти, які не дозволяють Україні рухатися до демократії, які обкрадають її народ, є більш небезпечними, ніж іноземні. Проте делегати конгресу чомусь про це мовчать, хоча про це треба кричати. Цього я абсолютно не розумію.
- Чи актуальні для України й українців ідеї вашого славетного діда?
- Так сталося, що я залишився єдиним прямим нащадком Івана Франка за чоловічою лінією. Звісно, часто перечитую його праці. Франка в радянські часи записали в марксисти, але він марксистом ніколи не був, хоч прочитав праці Маркса й Енгельса повністю. Він був соціалістом європейського зразка й мріяв про устрій для України на кшталт нинішньої шведської моделі соціалізму. При цьому Франко був справжнім патріотом України і не мислив її майбутнього без незалежності. Іван Якович пророче писав, що на практиці ідеї Маркса й Енгельса призведуть до диктатури ще більш жорстокої, ніж за монархізму. Перечитуючи його, переконуюся знову й знову, наскільки могутнім є його слово, на скільки пророчими є його слова. В його літературній, філософській, науково-економічній спадщині можна знайти речі, неначе написані для нинішньої України. Шкода, що нікому ця спадщина, крім невеличкої купки дослідників, у нашій державі не потрібна. Просто дивуюся: чому не користаємо з того, що маємо, з того, що може вивести нас із прірви, в якій опинилися!
Намагаюся пропагувати спадщину діда, зорганізував навіть громадський центр «Франко та Європа». Мій дід був європейцем у найкращому розумінні цього слова (деякі літературні європейські критики називають його найвизначнішим письменником і філософом Австрії, адже Іван Франко - професор Віденського університету). Він дуже хотів, аби Україна стала органічною часткою Європи, а не лише географічною. Не вірте демагогам, які стверджують, що Франко був сепаратистом, закликав до відокремлення Галичини від Великої України й інтеграції її в Європу. Франко виступав категорично проти поділу України, вбачав у цьому величезну небезпеку для нашого народу. Він був націоналістом, але у правильному розумінні цього слова, а не в тому, як трактували комуністичні ідеологи. Націоналіст Франко - це насамперед патріот Франко. Він не заперечував прав євреїв, поляків, росіян чи будь-кого жити на нашій землі. Але жити за нашими приписами і з повагою до нашої мови, віри і звичаїв. Український народ - дуже толерантний. На жаль, цим уміло користувалися окупанти в усі часи, а нашу доброзичливість сприймали за слабість. Я бачив, як живуть українці в інших державах. Вони шанують мову того народу, серед якого живуть, його правила й закони. У нас же - все навпаки. Борці за права російської національної меншини в Україні, де більше російських книжок, газет, російських радіо- і телеканалів, ніж українських, кричать про якісь утиски. Нехай спитають, як ставляться до національних меншин у демократичних країнах.
Делегати Світового конгресу українців ходять вулицями прекрасного Києва і, мабуть, думають: не все тут уже й так погано. Але їх треба повезти в українську глибинку, в провінцію, у село, аби показати, до чого довела Україну нинішня влада. Я не знімаю за це відповідальності і зі себе. За те, що мовчав, за те, що все своє життя не був таким безкомпромісним, як мій дід.
- Як узагалі вам, онукові такої людини, вдалося пережити репресії і полювання на «українських буржуазних націоналістів»?
Я - вже в такому віці, що мені немає чого лукавити. Скажу вам чесно: я не належу до тих людей, які за ідею йдуть на плаху. Колись давно-давно, коли наша родина ще мешкала у Львові, а я вчився в десятому класі, мене ледь не заарештували за приналежність до молодечого націоналістичного гуртка «Кров України». Ми читали заборонених українських письменників, в тому числі й заборонені до друку в СРСР твори Франка. Хтось доповів в органи, майже всіх заарештували. Мене кілька разів викликали на допит, проте врахували, що я з Франкової родини, і відпустили, але суворо попередили: дивися, мовляв, із вогнем граєшся. Відтоді, усвідомлюючи, що боротьба за Україну неминуче приведе мене до кулі в потилицю в катівні НКВС, я відійшов від будь-якої політики й займався технікою. Закінчив Київську політехніку, працював у галузі автоматизації виробничих процесів різних галузей промисловості.
- Ви були навіть секретарем парткому Київського інституту автоматики і розмовляли тоді лише російською мовою?
- Я цього ніколи не приховував й не приховую. Я прийняв той лад, але намагався і в ньому жити чесно. Партійним функціонером ніколи не був, працював інженером, а партком у ті часи - керівний орган нашого інституту. Тому у ньому я займався не пропагандою марксизму-ленінізму, а наукою й виробництвом. Щодо російської мови, то це правда - розмовляв. А як, скажіть, міг я ще розмовляти в інституті союзного підпорядкування, в місті, де навіть на вулиці на почуєш українського слова?! Розумію, що це не знімає з мене провини й потреби каяття. Моя покійна сестра Зиновія виявилася сильнішою. До останнього дня вона спілкувалася тільки українською і в найсуворіші часи ніколи її не зраджувала. Я, повторюю, не належу до героїв, які не бояться заради ідеї піти на ешафот.
- Після здобуття незалежності України ви раптом опинилися в українському посольстві у Великобританії. Який зв’язок між автоматизированими системами управління, якими ви все життя займалися, й дипломатичною роботою?
- Мені запропонував перейти на дипломатичну службу академік Комісаренко - тодішній посол у Великобританії. Я знав англійську мову й вирішив різко змінити своє життя - став аташе з питань науки й освіти. Не шкодую, бо саме за ті чотири роки, які я пропрацював у Великобританії, спілкуючись із місцевими українцями (там після війни оселилися вояки Української дивізії «Галичина»), відчув, як багато в житті втратив, як далеко відійшов від свого джерела.
Не повірите, але мені попервах було навіть важко розмовляти українською мовою, адже десятиріччя спілкувався російською. Важко було «в’їжджати» в українські проблеми, від яких давно відійшов. Робота у Великобританії повернула мені моє «я». І коли відома перекладачка Віра Річ читала в англійському перекладі поезії Івана Франка зі збірки «Зів’яле листя» чи «Каменярі», мене душили сльози. Боже, думалося, як далеко я був від цього дідового скарбу! Нині я щасливий, що думаю українською, читаю українською, пропагую спадщину мого великого діда. Великою нагородою вважаю оцінку своєї праці в посольстві від простих людей.
Якось у літаку «Київ-Лондон», уже після того, як завершив роботу в посольстві, підслухав розмову двох українців. Один із них уперше летів у Лондон і розпитував у старшого вже чоловіка з числа дивізійників, до кого можна звернутися в нашому посольстві за допомогою. Той відповів:»Шкода, що тобі не пощастило. Раніше там працював онук Івана Франка. Він би тобі напевне допоміг, а нині там ніхто людьми з України не займається й займатися не хоче».
Нині всі сили віддаю підготовці до 150-річчя від дня народження Івана Франка. Цей ювілей відзначатимуть у 2006 році і в Україні, й у всьому світі. Зокрема, по лінії ЮНЕСКО. До його рідних Нагуєвичів приїдуть українці з усіх усюд. Приїдуть вони й у Львів, де він жив і творив. І треба багато зробити до ювілею - реставрувати, відремонтувати, перевидати... Треба показати всім, хто приїде до нас, який чудовий Франковий край. І не тільки своєю диво-природою, а й тим, що після радянської сплячки він відроджується й воскресає.
- Розкажіть трохи про себе, про те, який відбиток наклала на ваше життя приналежність до Франкового роду?
- Я народився в тому ж будинку, в якому Іван Франко багато років свого життя жив, творив і зустрів свою смертну годину. Прожив у Львові до юнацьких років, закінчив школу й вступив на перший курс Львівської політехніки. На відміну від всіх інших нащадків Франка, не став гуманітарієм. Хоча мушу зазначити, що син Івана Франка - Петро був за фахом інженером-хіміком. Мій батько - Тарас Іванович Франко -один із трьох синів Франка - професор латинської й давньогрецької мов у Львівському університеті, а матір - із роду збіднілого польського шляхтича Фалькевича - займалася вихованням дітей. Вана була справжньою берегинею нашої родини й виховувала нас у патріотичному дусі.
У 1950 році батькові під виглядом «запрошення» наказали покинути Львів й відбути на постійне місце проживання у Київ. Це був час, коли вбили Ярослава Галана, КДБ «чистило» Львів від націоналістів. Звісно, що одними з перших до їхніх списків потрапила родина сина Івана Франка. А оскільки батько за родом занять був далекий від політики, вирішили його приручити, виславши з націоналістичного Львова якомога подалі. За батьком відкрито стежили, а потім до нас приїхали Корнійчук, Мануїльський, секретар ЦК Назаренко й сказали: «Треба їхати». Так ми опинилися в українській столиці. Мене перевели на гірничий факультет Київського політехнічного інституту. Я закінчив навчання й пішов працювати за фахом. У Київському інституті автоматики пройшов шлях від інженера до заступника директора. А все інше ви знаєте.
- А яка доля спіткала інших нащадків Франка?
- В Івана Яковича було три сини й дочка. Найстаршим був Андрій, який в дитинстві отримав травму і хворів на епілепсію. Мій батько Тарас народився через три роки після нього, а його брат Петро - ще через рік. Уночі 1913 року Андрій несподівано помер. Це підкосило Івана Яковича, він страшенно переживав. Ще дужче горе вдарило по моїй бабусі, яка занедужала психічно. Життя Івана Франка перетворилося на суцільні страждання. Невдовзі параліч розбив руки, він втратив можливість писати, тому диктував свої твори й праці синам.
Мій батько закінчив університет, два роки навчався у Відні. Дядько Петро закінчив хімічний факультет університету і здобув фах інженера-хіміка, але особливо відзначився в лавах Січових Стрільців, де став першим українським пілотом. Мій батько також був в усусах, потім потрапив у російський полон і перебував у Харкові у в’язниці на знаменитій Холодній горі. 1922 року він повернувся в Галичину й одружився з моєю матір’ю.
Наймолодшою дитиною Франка була моя тітка Ганна. Вона емігрувала до Канади й щасливо прожила там до 96-річного віку. Її чоловік був одним із керівників Карпатської України, після розгрому якої вони й емігрували. Діти Ганни Франко вже померли. Є внучка, про яку я багато чув, але поки що зустрітися нам не довелося. Сини моєї сестри Зиновії - теж онуки Франка, але вони по батькові Ірачківські. Мені Бог діточок не дав, а тому я - останній з роду Франків за чоловічою, «франконосною», лінією. Це зобов’язує мене працювати, аби видати неопубліковані твори Франка, гідно відзначити його 150-річний ювілей, якщо доживемо до нього. І головне - жити заради добра Україні, як жив і творив задля її добра мій великий дід.
Розмовляв Валентин Лабутинський, «Львівська газета», №161(237), 29 серпня 2003 р.

 

 


Іван ФРАНКО


МОЗАЇКА


Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах

ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ ТА ПУБЛІЦИСТИЧНІ ТВОРИ

ІЗ ЛЕКТУРИ НАШИХ ПРЕДКІВ XI В.

І. ЗБІРНИК СВЯТОСЛАВА 1076 р.1

Наші поняття про те, яка була духова страва наших предків у перших часах по прийняттю християнства, досить невиразні і дуже неповні. Наші відомості про суспільний устрій старої Русі все ще дуже неповні з браку джерел або також тому, що джерела, доступні нам, не були досить вияснені і визискані. Особливо про те, що тепер називаємо вищою, інтелігентною верствою, панують у нас і досі фальшиві і неясні поняття. Купець і войовник, отсе два типи, іноді злучені в одній особі, по представленню навіть найновішого історика України, — пануючі типи південно-руської суспільності Х—XI вв. Письменство тої доби представляється нам убогим, чужим ширшій масі, переважно церковним і неоригінальним, ненаціональним, з сильною аскетичною закраскою. Досліди учених над тим письменством цікавляться більше язиком найстарших пам'яток, ніж їх змістом і значенням для розвою духовного життя. Освіта ширших мас, не то вже простого люду, але також міщанства, купецтва і бояр, уявляється нам дуже низькою. Проби заснування правильної шкільної науки, розпочаті Володимиром, признаються невдалими і маловартними. Про стан освіти вищого і нижчого духовенства знаємо дуже мало, а принагідні звістки в джерелах про князів або інших мужів з характеристиками: "бђ книжєнъ sђло", "бђ любай книги", "бђ философъ какого нє было ни прєждє, ни потомъ" читаються з недовірою і скептицизмом. Звідси походить дуже визначне навіть у новіших істориків, а тим паче у сучасної української інтелігенції, маловаження старої князівсько-дружинної доби, а перецінювання козацтва, сполучене з недоцінюванням міщанства та монашеського стану, які ще до половини 17 в. найвиразніше продовжували і берегли культурну традицію князівсько-дружинної минувшини.
Ближчі досліди над найстаршими пам'ятками нашого письменства, із яких багато ще жде опублікування, а найбільша частина жде поправного і критичного видання, кинуть, надіюся, багато яснішого світла на найдавніший доступний нашим дослідам стан духовного і культурного життя наших предків перед прийняттям християнства і в найближчих часах по тім пам'ятнім факті. Велика донеслість факту, уперше вповні виясненого М. Грушевським у першім томі "Історії України-Руси", що історичні звістки застають південно-руську суспільність уже на досить високім ступені просвіти, а політичні порядки і державний устрій уже на високім ступені розвою, так що прийняття християнства, доконане в другій половині Х в., являється не початком, але апогеєм політичного розвою старої Русі і початком його розкладу, сей факт знайде собі при ближчих дослідах повну аналогію також для історії культурного і духовного життя, з тією тільки різницею, що те життя в міру розкладу князівсько-дружинних порядків і зросту міст та монастирів не тільки не ослаблялось; але ширшало і глибшало, обіймало чимраз ширші круги інтелігенції і вникало чимраз глибше в народні маси.
Не місце тут вдаватися ближче у вияснення сего много-важного історичного явища. Я бажав би тільки звернути увагу ширшої громади нашої суспільності, що цікавиться нашою національною традицією, на деякі пам'ятки нашого найстаршого письменства, що можуть уже тепер кинути ясне світло на такі і для нас цікаві питання, як те, що і як читали наші предки в хвилях свобідних від звичайних тоді занять у роді ловецтва, рільництва, садівництва, пчільництва, купецтва або воювання. Бували ж такі свобідні хвилі, що красили їх важке трудове життя, доставляли їм духову приємність чи то в тіснім, тоді, звичайно, зовсім не дуже тіснім кружку родини, чи то в ширших, родових чи громадських зборах, братчинах, при веселих бенкетах і гостинах.
Чим було читання книжок для наших предків? Привиклі до часописей і телеграм, ми сьогодні майже відвикли від читання поважних книжок, а тим паче від читання таких, які в старовину називали душеполезними. Здеморалізовані модерною літературою і поезією, що переважно б'є на нерви і дратує полові почуття, ми відвикли від тої концентрації духа, якої вимагає читання поважних і глибоких, продуманих і перетравлених високими душами творів чи то наукових, чи белетристичних. Нам тяжко тепер перенестися в ті часи, коли люди, високо освічені і високо моральні, по літах бурхливого і многотрудного життя засідали до праці чи то списування власних споминів і життєвих рефлексій, чи то переписування або перекладання творів великих мислителів, проповідників або житій святих, у яких не тільки вони самі, але також усе їх окруження знаходило собі любу відраду і духову поживу.
Твір, на який би я хотів тут звернути увагу, се т. зв. Сборникъ Святослава із р. 1076, писаний в Києві тим самим "грђшнымъ Іоанномъ", що три роки перед тим докінчив перепис староболгарського збірника царя Симеона на староруську мову з виразними відтінками київського говору. Другий збірник, який він списав по закінченню першого, різниться від першого дуже значно не тільки мовою, живішою і більше зближеною до народної південноруської, але також змістом, у значній часті оригінальним або свобідно перероблюваним, що надає йому визначну фізіономію в ряді найстарших пам'яток південноруського письменства, бо дає можність уважати його першою визначною літературною пам'яткою з визначним національним південноруським характером.
Збірник з 1076 р. не визначається об'ємом. Се пергаменовий рукопис зложений із 276 карток малого формату, так що на одну сторону виходить 13 рядків, а в кожнім рядку ледве по 16—18 букв. Рукопис не заховався весь, бо всередині бракує деяких карток. Зміст його досить мішаний і тільки в малій часті згідний із змістом збірника із 1073 р. головно тим, що подає деякі уступи із Афанасієвих відповідей на запитання про різні релігійні теми. На той зміст складається більше-менше 50 статей, взятих по часті із отців церкви і Св. Письма, а по часті безіменних, чи то наслідуваних, чи оригінальних. Подаємо з них дещо в перекладі на нашу мову як зразки того, що читали і чим любувалися наші старі предки.
Збірник починається "Словом нђкоєго калугєра о четьи книгђ"; "Добре, братове, читати книжки, особливо всякому християнину. Сказав блаженний: ті, що збагнуть усім серцем відомості Його, знайдуть Його; то, читаючи, зглубляйте відомості Його. Коли читаєш книги, не квапся швидко дочитати до другого розділу, але зрозумій, що висловлюють речення і слова, хочби й тричі вертаючи до одної глави. Сказано-бо: в серці своїм сховав я твої слова, щоб не согрішив супроти тебе. Не сказано: тільки "устами вирік", але і "в серці сховав", щоб не согрішив проти тебе. Бо хто зрозуміє правду написання, той кермується нею. Скажу тобі: узда коневі керма й поздержка, а праведникові читання книг. Не збудується корабель без гвоздів, але і праведник без читання книжок. Як невольника душа біжить до своїх родичів, так праведник до читання книжок. Прикраса воїну оружжя, а кораблю вітрила, так само праведнику читання книжок. Сказано: відкрий мої очі, щоб я зрозумів чудеса твого закону; очі, то значить: розмисл сердечний. Не закрий від мене заповідей твоїх; то значить: не від очей закрий, але від розуму і серця. От тим-то і поганьблено таких, що не вчаться, словами: прокляті ті, що ухиляються від заповідей твоїх. От тим-то і сам похвалися, мовлячи: "Які солодкі слова твої, солодші меду для уст моїх, і закон уст твоїх дорожчий від тисячів золота і срібла". І заспівай, мовлячи: "Порадуюся словам твоїм, бо знайшов я у них користь многу". Користю названо слово Боже, мовлячи: "Знайшов я, недостойний, такий дар, щоб поучався слів твоїх день і ніч".
Отеє, брати, зрозуміймо і послухаймо розумовими ушима, зрозуміймо силу і поучення святих книг. Послухайте життя св. Василія і св. Іоанна Златоустого і св. Кирила Філософа і інших многих святих, і як ті житія попереду оповідають, про них мовлячи: відмолоду прикладалися до святих книг і тому продвигнулися на добрі діла. Гляди, в чім початок добрих діл — поучення святих книг. І сими, братове, продвигнімся на шлях життя, на діла їх; і навчаймося ненастанно книжних словес, творячи волю їх, як вони велять, щоб і ми стали гідні вічного життя на віки. Амінь".
За сим вступним словом маємо "Слово нђкоєго отця кђ сыну своєму", зложене на основі візантійського твору імператора Василія "Поучення, дані синові його Льву". Се просторе поучення важне тим, що в часті послужило взірцем до поучення Володимира Мономаха своїм дітям і являється немов кодексом життєвої мудрості і практичної моралі для чоловіка вищої верстви того часу.
"Сину мій і дитино моя, — починається поучення, — прихили ухо своє і послухай батька твого, що дає тобі спасенні ради. Дитино, приблизи розум серця свого і почуй слова родителя твого, бо вони не підуть на шкоду душі твоєї; але коли приймеш їх розумно, то будуть тобі поводарями до царства небесного. Настав посудину серця твого, щоб накапали тобі слова солодші від меду, що можуть оживити тебе і зробити безсмертним.
Та від чого насамперед почну вчити тебе, сину мій, і що найперше виявлю тобі? Чи трус і злоби світа сего, чи життя вгодне Богу, і спасенне? Слід би нам і дуже, дитино, думати й тобі про те, скільки від праотця нашого Адама аж до сего нашого віку було людей по всій землі, що всі пропали без пам'яті; тільки деякі зробилися пам'ятні і прославилися на небі і на землі, ті, що всі дні свої прожили по заповідям Божим і ззиралися на одного Вишнього і пожили тихо-мирно і випускали добрі слова із уст своїх. Мало мішалися до справ світа сего, а все думання своє і все бажання своє направляли на безсмертне життя, до нього одного зітхали і найбільше молили Бога, щоб сталися гідними його. От тим-то, дитино моя, полюби їх життя і прийми їх обичаї і поміркуй та понаслідуй їх діла, яким шляхом ішли і якою стежкою мандрували. Щоб у царстві небеснім ти догонив їх і порадувався з ними іншою радістю, якої не дає отеє життя. Поквапся наслідувати їх і пошукай того, що їх вело; тихість їх вела і покірливість, і добродушність, і слухняність, і добросердіє, і милостиня, і сумирне життя з малими і великими. Отсі обичаї довели їх туди, куди весь вік бажали дійти. Тих провідників найшли вони і вхопилися твердо за їх руки і дійшли до своєї високої мети. Тим обичаї прийми і ти, дитино моя, і змагай до них усею силою і всею змогою скільки можеш, бо між нами вони ходять і ніхто не приймає їх і нема кому ввести їх в дім свій тілесний і душевний і захистити їх у волі своїй".
Після сего вступу ідуть спеціальні поучення про спосіб життя приватного і публічного. "Будь похилений головою і високий умом, очі звернені до землі, а духові до неба. Уста притишені, а сердечні раз у раз взивающі до Бога. Ноги звільна ступающі, а умові швидко йдучі до небесної брами. Вуха затуляй на злі слухи, а умові раз у раз напрягай на шуміння святих слів, написаних у святих книгах. Руки май зігнені на збирання злого маєтку сего світа, а простерті на прийняття убогих. Не стидайся поклонити свою голову перед кожним сотвореним на образ Божий і не лінуйся почестити старшого віком, і подбай про те, щоб заспокоїти його старість. Своїх ровесників стрічай миром, молодших від себе приймай з любов'ю, перед достойнішим від себе потрудися стояти".
По тих упімненнях щодо особистого життя іде ряд упімнень щодо товариського і релігійного життя. "Дитино, накорми голодного, як сам Господь тобі повелів, напій прагнущого, пригости подорожного, відвідай хорого, навідай замкненого у в'язниці, приглянься їх горю і зітхни. В твоїй скорбі нехай церков буде твоїм захистом, та й поза,скорбою кожного дня і години ввійди і припади до Вишнього і притули лице до землі, і проси його спімнути тебе; не ухилиться від тебе душелюбець і чоловіколюбець, а прийме тебе і утішить тебе. Жалуй за гріхи, зітхай в покусах, сумуй по своїм упадку, щоб очиститися, аби при розставанню душі знайтися без змази. Смерть споминай завсіди, щоб її пам'ять навчила тебе поперед усього, як жити у сьому короткому часі".
Ось якими словами характеризує автор змагання чоловіка в великій життєвій боротьбі: "В життєвих хвилях чи в морській бурі будеш і біди зазнаєш, показую тобі, сину мій, правдиві пристановища — монастирі, доми святих. До них прибігай — і утішать тебе, за ними затужи і звеселися. Бо їх сини не знають турботи і вміють потішити турботного. Знайомим отвори дім свій, нищим, вдовам і сиротам, що не мають де голови прихилити. Чи маєш свій дім багатий чи убогий, все те з Божого промислу, і всім тим не скупися. Не мов про свій маєток: він мій, тільки скажи: доручений мені на короткий час, і як ключар роздавай те, що тобі поручене. Маєток сего світа подібний до ріки: вона відходить вниз і знов вертає вгору, тим-то, коли поселенці горішніх берегів ріки не наповнять своїх посудин і не напоять своєї скотини, мовлячи: лишимо долішнім поселенцям, а самі візьмемо мало, то на одно вийде, як коли б брати і надмірно, не дбаючи про долішніх, бо ріка минає все та сама. Так, отже, і про маєток не дбай для спадкоємців, синів, внуків, правнуків і дочок, бо їм випаде інший час, трапиться чи то напасть, чи то крадіж, чи війна, і тоді заощаджене не поможе їм нічого. Отим-то в життю своїм промишляй про свою душу і тільки дбай про неї, бо одна в тебе душа, один час життя, одна смерть. Тому пожалій себе і посумуй і проси тут очищення гріхів і по смерті проходу від бісів і доступу там, де жде тебе уготоване царство Боже від віка".
Характерні приписи товариського і громадського альтруїзму. "Все можеш, коли хочеш. Бо ж се не тяжко, коли ти наситився стравою, накормити голодного, а напившися, напоїти прагнущого; коли ти огрівся, зогрій і того, що трясеться від холоду. Коли живеш у гарнім і високім домі, пригости того, що блукає по улицях, у своїм домі. Коли ти задоволив себе при столі, звесели затурбованого; коли врадовався чимось, порадуй засумованого. Коли тебе почестили як багача, почести й ти убогих. Коли ти весело ступаєш по сходах, виходячи від князя, зроби так, щоб із твого дому виходили не сумовиті, але також веселі. Бо і се немале чоловіколюбство, щоб своїм домашнім заощадити смутку, і зітхання, і плачу. Коли хто проштрафиться якоюсь провиною, то замість кари нехай буде помилуваний. Бо так роблячи, і ти по розстанню душі з тілом замість кари знайдеш помилування".
Не менш характерні уваги про приязнь і приятелів. "Май собі друга і дорадників, що не все те хвалять, що ти говориш, але силкуються відповідати тобі правдивим осудом. Суддям слід розумно слухати розправи, бо годі винайти правду, коли суддя швидко віддаляється або розганяє спорячі сторони. Вирозумівай суперечку звільна і твори розсуд неквапно. Оскільки силою ти вищий усіх, остільки добрими ділами старайся ясніти вище всіх. Жадаючи прощення гріхів, прощай і сам тих, що согрішають супроти тебе". "Супроти своїх слуг будь таким, як Богу молишся, щоб був супроти тебе. Не оправдуй неправедного, хоч і друг твій, і не обижай праведного, хоч він тобі й ворог".
Автор залюбки вертає до контрасту між бідними і багатими, переслідуваними і гонителями. "Зверни очі милостиво на того, що сидить голий на морозі, скорчившися; нагни свою істоту покрити його одежою, що лежить у тебе, і Господь дасть тобі сторицею вічне життя. Простри руку до за-блуканого на улиці і відведи його до домівки; поділи з ним свій хліб і свою чашу води або напою. Як тобі дав Господь подорожнього, введи до свого дому, беззахисного під свій дах, дай змоклому суху одіж, змерзлому теплоту, обмий бруди його тіла, він дуже бідний і гідний помилування. Відвідай запертих у темниці по Господньому наказу, придивляйся біді, придивляйся терпінню і мов: "Горе моє, отсі за один гріх терплять, а я, щогодини согрішаючи проти Владики мого, пробуваю в полегкості". Коли побачиш кого з таких, що терплять оклеветані, поможи йому Христа ради, вияви правду на користь оклеветаного, бо то велике спасіння рятувати покривджених. Сидячи при багато обставленім столі, спом'яни того, що їсть сухий хліб і не може принести собі води задля недуги. Насичаючися солодким питвом, спом'яни такого, що п'є теплу воду, випарену сонцем і присипану порохом на вітровім місці. Лежачи на многом'якій постелі і потягаючися розкішне, пом'яни того, що лежить під одною веретою і не сміє одної ноги простерти задля холоду. Коли лежиш у добре покритій хаті і чуєш ухами шум проливної тучі, подумай про вбогих, що лежать тепер пронизувані дощовими краплями, як стрілами, а інші в безсонні сидять і підпливають водою. Коли зимою сидиш у теплій хаті і без страху роздягтися, зітхни, подумавши про убогих, що клячать над малим огником, скорчившися, більшу біду очима терплячи від диму, огріваючи тільки руки, а плечі і все тіло виставляючи на мороз".
Закінчимо виписки із сеї статті уступом, яким характеризується поняття наших предків про князівську власть і обов'язки горожан супроти князя. "Князя бійся всею силою своєю, бо страх перед ним не єсть погуба душі, але власне з того навчишся і Бога боятися. Маловаження властей, се маловаження самого Бога; хто не боїться законів видимого земного владики, як буде боятися невидимого? Боїться ученик учителевого слова, але більше самого учителя; так само той, хто боїться Бога, боїться й князя, що карає грішних. Бо князь — Божий слуга, милий для милих людей, а кара на злих. Перед князем бійся говорити брехню, бо Господь погубляє брехунів, але з покорою відповідай йому правду, як самому Господу".
Не входячи далі у зміст того збірника, якого переклад варто би опублікувати вповні, подаємо тут два зразки того, що тепер можна би назвати белетристикою, а спеціально легендами і новелами. На карт[ках] 129—131 маємо невеличке оповідання про невідомий суд Божий, оповідання широко відоме і в західноєвропейських літературах середніх віків, що дійшло до нас пізніше, в XV і XVI вв. в комплексах західних збірок "Gesta Romanorum" і "Speculum exemplorum". Ось текст сего найстаршого у нашій літературі варіанту оповідань, оброблених на широкий розмір М. Драгомановим у статті "Слав'янські варіанти одної євангельської легенди" (1890 р.) (Розвідки Михайла Драгоманова. Т. 3. С. 295-308):
"Був чорноризець пустинник, що яснів знаками і чудесами і мав при собі одного ученика в пустині. Одного дня випало тому ученику іти в одно місто, де був суддя злий і безбожний. Ученик застав його власне помершого, і багато народу пішло за ним зо свічками і кадилом і з великою почестю проводили його до гробу. Вертаючи до пустині, ученик застав свого учителя, богоносного і чесного чоловіка, пожертого гієною. І почав жалкувати вельми дуже і промовляти до Бога: "Як же се злий і безбожний достойник умер зо славою, а святий і духовний чоловік потерпів таку гірку смерть, пожертий звірем". Коли так міркував сам у собі, явився біля нього ангел Божий і мовив до нього: "Той достойник' був наскрізь злий чоловік, але зробив одне добре діло; отже, тою честю і славою, яка дана йому була при похороні, прийняв свою заплату за своє одиноке добро, а там він засуджений до кінця. Твій же учитель, хоч усім догодив Богу і був оздоблений усякою добротою, мав яко чоловік одну малу хибу; тим-то тою гіркою смертю він спокутував те своє лихе діло і зійшов із сего життя, очищений до решти. Із сего зрозуміймо, брати, що ніщо не буває без строю і промислу Божого на землі, але по всій землі і небесах суди Божі і промисли Його у всіх ділах Його. Тільки дехто, не розуміючи, говорить фальшиво, що світ кермується оборотами звізд".
Кінчимо сей розділ про Зборник Святослава із 1076 р. перекладом оповідання про милостивого Созомена, що стоїть на самім кінці збірника, к[а]рт[ки] 269—276:
"Був один чоловік у Єрусалимі іменем Созомен. Ідучи по городу, одного разу він побачив нищого голого і сумного, і роздягшися, дав йому свій плащ і пішов у свій дім, бо день клонився вже на підвечір. Ліг і заснув трохи, і побачив у сні, що опинився в пречудовій палаті, повній безмірно ясного світла і багато убраній різними цвітами і всякими деревами. І бачив інші оселі, оброслі згори донизу прекрасними і пахучими плодами, так що гілля дерев гнулося аж до землі, одне краще від другого. Різноперові птахи сиділи по вершках тих дерев, співаючи солодкі пісні і приклоняючися один •до одного і не вмовкаючи ані на хвилю, так що голос їх було чути від землі до неба, а дерева хиталися, стоячи у великій ясності, джерела вибухали, граючи різнобарвною веселкою. Коли Созомен придивлявся сему, прийшов до нього один юнак, дуже гарний, і мовив до нього: "Ходи слідом за мною".
Він пішов слідом його і прийшли до портика, покритого золотом, і палати дуже славної і гарної. І коли Созомен придивлявся їй, вийшли з палати мужі крилаті, що світилися, як сонце, і винесли чотири скриньки, а кожду з них несло їх чотири. Коли ті пречудні ангели минули двері, Созомен зрозумів, що йдуть до нього. І коли прийшли до того портика і стали проти Созомена і, поздіймавши скриньки із своїх рамен і поставивши їх, ждали на прихід якогось великого пана. І побачив Созомен мужа дуже гарного і вродливого, що, вийшовши із палати, приступив до ангелів, які принесли скриньки, і мовив до них: "Відімкніте скриньки і покажіть їх сему чоловікові, що йому зберігається за одну свиту, за те, що помилував того й того голого".
І тут відімкнули одні з тих золотих скриньок і почали викладати сорочки і сукні царські і плащі гарні різного крою, і простирали перед ним, мовлячи: "Позволь, пане Созомене, чи вгідні тобі на твою вподобу?" А він відповів: "Не гідний я навіть глядіти на тінь тих риз". Вони ж показували йому далі блискучі різнобарвні і золоті ризи і дійшло їх число до тисячі. Коли показали йому їх, сказали, що одержить сторицею і наслідує вічне життя за одну свиту. Мовив йому ангел: "Ось скільки добра зготовив я тобі за одну свиту, якою ти одяг мене, бачучи мене голого і змилосердившися. Іди ж і твори так далі, і віддається тобі сторицею". Чуючи се, Созомен, обнятий страхом, і радісно мовив до нього: "Чи справді так буде тим, що творять милостиню убогим?" І мовляв йому ангел: "Так, бо кожний, хто одягне убогого, одягне Христа, а хто роздягне убогого, роздягне Христа, хто накормить убогого, той Христа накормить і прийме. Се ж заповідаю тобі: "Не кайся ніколи, давши милостиню, і не випоминай бідному, що ти дав йому щось, бо замість плати одержиш подвійну шкоду. Кожний, хто подав милостиню і кається і випоминає, погубить свою плату".
Почувши се, Созомен ободрився і подивувався, чудуючися тим привидом. І, подумавши, мовив: "Коли так, то дам і другу свиту убогому". І другої ночі видів той сам сон. І відтоді був дуже милостивий на всіх убогих, так що у всі кінці землі прославилося його милостиве життя і щедроти на кожному чоловіці, і був милий Богу і людям.
Отеє оповідання про Созомена, виняте з якогось Патерика, при кінці, здається, скорочене. Мотив чотирьох скриньок із зложеними в них дорогоцінними речами являється глибше мотивований в одній притчі Варлаама і Йосафа, а в драматичній формі розвинений у Шекспіровій драмі "Венецький купець".

1 Подається за публікацією в журналі “Стара Україна” (1924, №12, с.179-183) Публікація в журналі закінчується приміткою: “Тут стаття уривається. Цифра ”1” на початку статті і слова в рукописі ”Далі буде” вказують, що була закроєна ширше, одначе, на жаль, не закінчена”.

 

ПРИЧИНКИ ДЛЯ ОЦІНЕННЯ ПОЕЗІЙ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

1. ГАЙДАМАКИ
Для належного оцінення творів Тараса Шевченка, ба й других наших давніших писателів, у нас досі дуже мало зроблено. Крім деяких случайних заміток, найдеться ледве кілька студій в цілім нашім письменстві, посвячених розборові важніших пам'ятників нашої сьоговікової літератури1. Та й не диво. У нас досі більше любувалися тими творами, більше декламували їх, аніж старались їх розуміти. При тім круг образовання нашої галицької інтелігенції був надто тісний, критична думка надто мало вироблена, а щоб хто з галичан міг успішно взятись до того діла. При тім же в сутолоці різних партій галицьких тим творам нашої словесності, а особливо творам Шевченка, припала дуже незавидна і всяку критику вбиваюча роль — книг канонічних, священного писанія, на котре покликувались, котре натягали кожний по своїй уподобі і до своїх партійних видів2. А хоч дехто й брався до критикування і пояснювання творів Шевченка, то робилось се без належного наукового методу, критика оберталась в вузькім кружку, ограничувалась нераз тільки пересказанням полатаною прозою того, що Шевченко висказав стихами. Дві хиби нашої школи і нашого образовання — застарілість наукового методу і застарілість самих поглядів на життя, світ і історію — не давали розвитись у нас критичній думці. Приміри пояснять се найліпше. Найкраща робота про Шевченка, яка появилась в Галичині, се, безперечно, студія Партицького "Провідні ідеї в письмах Т.Шевченка". Вона цінна вже тим, що зводить докупи думки Шевченка, розкидані по його поемах, і старається з них вибудувати одноцілий світогляд нашого поета. Але іменно в тім лежить також її найбільша хиба, що Шевченко бересь в ній як цілість, як щось одностайне, викінчене і скристалізоване в собі, вважається радше твердим і недвижним, хоч ясним, хрусталем, ніж чоловіком, що зміняється і розвивається; значиться, недостача генетичного методу. Ми, прочитавши працю д.Партицького, остаємся в непевності: коли се так думав Шевченко, як критик показує? чому він так думав? чи думка тота була у нього тривка і в'язалась тісно з цілим його світоглядом, з цілою його моральною натурою, чи се може тільки риторична фраза, гіперболічне або образове речення? Очевидно, що се недостача дуже важна і підриває вартість цілої праці, позаяк читач не бачить ніякої поруки за те, що весь суд критика побудований на твердій науковій основі, а не на случайній комбінації та догадках. При тім же критика д.Партицького не виходить поза той круг думок, який находиться в поезіях Шевченка; не бачимо там навіть проби розбору самих тих провідних думок Шевченка. А іменно такий розбір був би дуже багато причинився не тільки до вияснення становища Шевченка як поета і діяча громадського, але був би — в той час, коли вийшла книжка д.Партицького, — дуже причинився до розвитку тодішнього українофільства в Галичині і до спровадження його на дорогу правдивого народовства. Так, як кажемо, такого розбору й заводу нема в праці д.Партицького, і до нього він, як видно з його пізніших відозв о Шевченку і з його прочої літературної діяльності, не був зовсім спосібний.
Такі самі недостатки бачимо і в працях критичних д.0гоновського. Тота сама метода — не узглядняти розвитку поета і його думок; тота сама неохота — вийти поза круг думок поета і віднестись до них критично. Взагалі критика д.0гоновського переважно формально-естетична, але й на тім полі критик якось не входить вглуб речі, не розаналізовує основи критикованого твору, не добирається хоч би тільки до психологічних, коли вже не до суспільних пружин, порушаючих дійствуючі в нім особи, як се, напр., робив Бєлінський в першій, естетичній добі своєї діяльності3. Д.Огоновський пояснює хіба, коли і де написався який твір, кому і за що був присвячений, пояснює також приходячі в тексті географічні та другі назви, т. є. те, що в філології зветься rеаlіа, а впрочім ограничується на виписках, переказах та цитуванню "паралельних місць", котрі вже й зовсім нічого не вияснюють.
Іменно по поводу праці д.Огоновського про "Гайдамаків" Шевченка ми й пишемо сю свою замітку. Праця та має надпись: "Гайдамаки. Поема Тараса Шевченка. Студіюм д-ра Омеляна Огоновського" і була насамперед читана автором на університетських прелекціях, відтак оголошена друком в "Правді" 1879 р., а також видана окремою відбиткою. На 39 сторонах великої вісімки міститься там розбір Шевченкової поеми, уступ за уступом, а також відправа деяким критикам (Кулишеві, Обрістові). Ми думаємо, що більшість наших читачів знайома не тільки з поемою Шевченка, але й з критикою д.Огоновського, і для того не будемо вдаватися в обширний розбір ні одної ні другої, а тільки намітимо головні точки, потрібні до оцінки поеми, і задержимося довше на тих, котрі по нашій думці Д.Огоновський або недостаточно, або хибно виложив.

1. Чи можна "Гайдамаків" назвати поемою історичною?
Д.Огоновський старається оминути се питання. Він часом, бачиться, се потверджує, але часто вигороджує історію від тотожності з поемою і признає, що Шевченко мало знав історію України взагалі, а Гайдамаччини поосібно. Та все-таки з його невиразного в тім згляді представлення виходить щонайменше те, що історично вірно списані Гонта, Залізняк, уманська різня, а що найголовніше, що вірно схоплений сам характер Коліївщини — нібито "послідні змагання люду козацько-українського за правду і волю". Правда, в тій мглистій фразі "за правду і волю" міститься все, що хто хоче, так що Д.Огоновський міг би заставитися нею проти усякого виразнішого твердження і зможе заставатись і проти того, що скажемо далі про саму Коліївщину. А щодо поеми Шевченка, то нам здається, що ся фраза більше каже, ніж є в поемі. За яку, за чию правду і волю ідуть змагання, описані в "Гайдамаках"? Коли ціль усіх, або хоч більшої часті гайдамаків така сама, як у Галайди, т.є. щоб на Україні блисла гетьманська булава, то до якої ж волі, а найпаче, до якої правди (справедливості, рівності між людьми) йдуть змагання, описані в поемі? Чи більшості того гайдамацького люду, тим жидівським попихачам, гольтяпакам та обідранцям ліпше буде, коли замість жидів та ляхів давитимуть їх власні дуки-срібляники? Нам здається, що як, з одного боку, Шевченко не порозумів значення Коліївщини, так, з другого боку, Д.Огоновський не старався уяснити собі ціхи і напрямку "Гайдамаків". Спрібуємо доказати се докладніше.
"Гайдамаків" писав Шевченко в 1841 р. -— вони затим приналежать до першої доби його духовного і поетичного розвитку, до тої доби, коли він, поверховно обзнакомившись з історією України, знайомий також дещо з сучасною патріотичною поезією польською, задумував неначе сотворити щось подібного, як польська романтична школа: віршував народні казки (Причинна, Тополя, Утоплена, Лілея і др.), або брав сюжети до своїх поем з історії України (Іван Підкова, Тарасова ніч, Гайдамаки, Невольник і др.). Твори з тої доби відзначуються попри яркий український націоналізм також значною примішкою сентименталізму, загально пануючого в тодішній польській, а по часті й російській літературі. Загально звісно,що, крім "Истории Руссов" псевдо-Кониського та, може й, Маркевичевої "Истории Малороссии", Шевченко інших книг про історію України не читав, та аж до свого знайомства з Костомаровим (1845) і поглядів критичних на тоту історію собі не виробив. То ж не диво, що за повною історичністю Шевченкових "історичних" поем ніхто тепер і не обстає, коли новіша історична критика по більшій часті розбила мнимі факти "Истории Руссов", коли розвіялась слава Наливайків, Остряниць, Трясилів та Іванів Підков, коли показалось, що одна з найкращих "історичних" штук Шевченка "Гамалія" — прямо його власна видумка, та як про ніякого Гамалію, нападавшого на Скутару, ніде нічого не згадується. Одне, що тепер і назавсігди останеться цінне в історичних поемах Шевченка (розуміється, не згадуючи про уступи ліричні, котрі належать до іншого ряду), се те, що д.Драгоманов назвав його "нюхом історичним", се іменно його любов до простого люду і наклінність (зовсім рівнобіжна з напрямом сучасної історичної критики) — освічувати всі історичні факти знизу, не згори, — з становища люду, не панів, як звичайно робили польські романтики. Ся наклінність прямо випливала з того, що й сам Шевченко був мужик, геніальний мужик.
Та тільки ж, звісна річ, з таким "нюхом" без достаточного знання історичних фактів далеко не зайдеш. Вже хоть би поминути те, що прийдеться в "історичній поемі розказувати видумані факти, вводити видумані особи! (Так н.пр. Галайда, котрого Шевченко не знати чому назвав напіввидуманим, між тим коли се майже певна річ, що він таки зовсім видуманий. Так само смерть вільшанського титаря, за історичностю котрої Шевченко обстає, по вислідам д.Антоновича показується так само видумкою, конечно, не Шевченка самого, але люду, не більше як місцевою "сагою", яких тисячі живе по святій Русі. Так само неправда, що Шевченко каже о Гонті, немов то ще перед уманською різнею "на Поліссі Гонта бенкетує", і немов то також перед уманською різнею Гонта разом з Залізняком спалив Лисянку, між тим коли річ допевне звісна, що Гонта з Залізняком зійшовся аж під самим Уманем. Так само неісторична повість про те, що Гонта в Умані порізав власних синів, і т.д.) Але, поминувши все те, поезія має свої права, а історія свої. Поема може бути історичною, хоч і показує чимало неісторичних, видуманих фактів: коли тільки ті видумані факти добре характеризують дану історичну добу, коли тільки її загальний характер і настрій в поемі вірно і наглядно показаний. Се бачимо, напр., в історичних драмах Шекспіра про боротьбу Білої і Червоної рожі, ,в історичних романах Вальтера Скота, в Гетевому ”Gotz von Berlichingen”. Та тільки ж треба іменно і передовсім вірної характеристики даної історичної доби, — а сего по нашій думці в "Гайдамаках" нема. Взагалі ні один, може, твір Шевченка не показує такого мішаного характеру, таких внутрішних суперечностей, що "Гайдамаки". Ми постараємось далі виказати ті суперечності, а тепер задержимось на одній.
Шевченко, як ми сказали, поет-мужик, і то не тільки по походженню, але й по симпатії. Ті мужицькі симпатії пробиваються у нього всюди, і в поемах з першої його доби. В дальшім розвитку його поетичного таланту і його мислення ті симпатії прояснюються, міцніють, стають в першім ряді між тим, коли в першій добі вони тільки де-де проблискують з-за іншого, набутого матеріалу, іменно з-за українського націоналізму4 та козацького патріотизму. Як виробились у нашого поета ті націоналістичні погляди, суперечні з духом його таланту і його симпатією до мужиків, до пригнітених і обідраних, сего докладно не знаєм, так як і прочі моменти духового і поетичного розвитку Шевченка далеко не досить прояснені. Нам здається, що рішучий вплив на нього мали "История Руссов" і знайомство (хоть недокладне) з тогочасною польською романтичною та патріотичною літературою. При тім же наразі мужицькі симпатії мусили не видатись Шевченкові суперечними з формальним українським патріотизмом5. Симпатія до мужиків, до бідних і обідраних, зразу, конечно, була у нього неясна, не вироблена наукою, не оперта на широкім науковім світогляді, а тільки на гарячім, гуманнім чувстві, розбудженім в довгих літах власної неволі, власного пониження. А з другого боку, в "Истории Руссов" (вона в головній основі перепланована у нас Дідицьким яко "История Руси") мусив побачити й свою Україну всю обдертою і пониженою, мусив побачити у всіх її давніх борцях героїв, що бились за правду і волю, значиться, героїв, гідних віджити і розблиснути наново в його пісні. В змаганнях і ділах тих героїв мусив він побачити ідеал, за котрим варто зітхнути їх потомкам — кріпакам. Оглянути ближче той давній ідеал, розібрати ті змагання героїв козацької давнини у Шевченка не ставало доволі історично-критичного знання. Таким способом, запевно, виробився його українсько-козацький патріотизм, тота пануюча нота в творах його першої доби.
Але швидко з розвитком власної думки мусили в душі Шевченка будитися сумніви щодо того патріотизму, мусив меркнути перед ним старокозацький ідеал, уступаючи місце ширшим ідеалам всеслов'янського, а далі й вселюдського братерства. Нам бодай здається, що якраз в тій поемі, котра мала бути короною його патріотичної творчості, в "Гайдамаках", іменно патріотична струна починає дзвеніти фальшивим звуком. Сам предмет лихо надавався до патріотичної поеми. Гайдамаччина, як Шевченко міг зміркувати з оповідань та пісень народних і як теперішні історики (Антонович, Ор.Левицький) наглядно показали, була вибухом боротьби соціальної, не патріотичної. Патріотична примішка, котру внесли в ню попи, була ділом другостепенним, хвилевим, викликаним по часті інтригами московської цариці Катерини. Сам рух гайдамацький тлів трохи не від часів Хмельницького, зміцнявся і ріс поровень із зростом бідності люду українського і вибухнув вкінці великим пожаром Коліївщини. Коліївщина була тільки одним моментом гайдамацького руху, — се був рух гайдамацький з многими посторонніми при-мішками. Діло було запутане: поза рухом і в самім руху стрічалися та йшли врозріз з собою різнорідні соціальні та політичні змагання: московського двора, польської шляхти, попів, козацької старшини, міщанства та багатшого вольного козацтва і вкінці "голоти" — пролетаріату. Головна сила, котра підняла рух, був іменно той пролетаріат, а іменно тота сила була сліпа, не мала виразних цілей і давала вестись то сему, то тому. З її руху, крім різні та знищення, не могло вийти нічого, і, як знаємо, справді й не вийшло нічого. Покористувались рухом тим хіба московська цариця, бо при помочі гайдамацтва підтяла та заполохала польську шляхту, а відтак, щоб приласкати тую ж шляхту, підтяла і скувала немногі оставшіся ще вольності українського люду.
Чи така подія годилася для патріотичної поеми? Чень же кожний признаєть, що ні. Але, з другого боку, Шевченкові близька була та подія раз для того, що була йому милою споминкою дідових оповідань, а відтак і для того, що іменно тут рух вийшов з-посеред простого народу. Він і зачав свою поему соціальним контрастом: багатого жида і його слуги-попихача зачав зовсім в дусі переказів народних і історичної правди. Але патріотичний звук живо переміг: з боротьби соціальної вже з появленням конфедератів стає боротьба національна.
Але й сей образ національної боротьби годі було Шевченкові перевести вповні консеквентне. Патріотична струна, як ми вже сказали, живо почала дзвеніти фальшивим звуком. Адже ж, крім ляхів та жидів, мусив поет наткнутись на козацьку старшину, а описуючи її, хоч би й з живих переказів народних та пісень, мусив наткнутися на їх гордування та ворогування з простим народом, з "голотою". І справді, поет потрутив і о той бік діла: в прозаїчній розмові старшин виразно зачуваємо фальшивий звук, котрий дивно контрастує з патріотичним бажанням Яреми-Галайди, щоб на Вкраїні блиснула булава гетьманська: старшини поперед усього дбають про своє верховодство, до простих гайдамаків обзиваються, як до худоби, бояться ляхів, не вірячи в силу народного руху. Ся нота, фальшива в патріотичній поемі, зовсім вірна історично. Та тільки ж поет немов случайно трунув сю ноту і з поспіхом минув її, немов не хотів додумуватись до дальших її консеквенцій6. Але швидко він мусив і до них додуматись. А що ж, мусив він подумати, коли дуки козацькі в XVIII віці так згорда собі починали і ставали супроти простого народу, то чи не так само починали собі й дуки XVI і XVII віків, ті герої його патріотичних поем? Чи не боролись і вони, замість за правду і за волю, за яке-небудь шляхетство з усіма його привілеями? Що воно справді так було, про те дізнавсь Шевченко пізніше. А скоро так було, то в що ж розвивався його старокозацький ідеал? А скоро той ідеал в минувшості розвивається, то де ж його шукати?
З усього досі сказаного яка ж випливає відповідь на питання, поставлене на чолі сего уступу: чи можна "Гайдамаків" назвати поемою історичною? Зваживши, що герої тої поеми або видумані (Галайда), або представлені неісторич-но (Гонта), що деякі головні факти або зовсім неісторичні, або списані уривкою, з показом тільки різні та бенкету гайдамаків на пожарі, а з залишенням усіх правдиво характеристичних та історичних фактів війни (напр., перехід Гонти на сторону гайдамаків), зваживши вкінці, що ціла Гайдамаччина понята Шевченком фальшиво як боротьба патріотична, між тим коли се був тільки один вибух довгої боротьби суспільної на Вкраїні, мусимо, здається, з повним правом відмовити поемі "Гайдамаки" назви поемиісторичної.

2. Чи можна "Гайдамаків" назвати найкращою поемою Шевченка в естетичнім згляді?
Д. Огоновський кілька разів у своїй студії називає "Гайдамаків" найкращою поемою Шевченка. Ми вже показали, що найкращою історичною поемою вони не є. Значиться, мусить їх краса бути в них самих; не в історичній вірності, то в поетичній красоті представленої дії. Приходиться нам затим іти за д. Огоновським на те поле, на котрім він завсігди так старанно огороджується, на поле естетичної критики. Що діяти! Естетична критика у нас бурлить ще в головах, начинених німецькою ідеалістичною філософією, а викурити її відтам ніхто досі й не брався. У нас ще штука, написана по правилам естетики, може мати надію на поводження; про її суспільне значення ніхто не спитає. Погляньмо ближче на тоту естетичну критику, яку представляє д. Огоновський. Спрібуймо розібрати "Гайдамаків" естетично, а відтак порівняти наш вивід з виводом д. Огоновського.
Зачнім ab ovo. Що таке естетика? Естетика, то наука о хорошім, особливо в штуці. Що вважається хорошим в штуці? На те різні естетичні теорії дають різні відповіді, котрі остаточно всі дадуть звестися на одне, а іменно: хорошим в штуці називається те, що викликує в чоловіці ублагороднююче зрушення. Штуки пластичні (малюнок, різьба, будівля) викликають таке зрушення при помочі гармонії красок і ліній; штуки експресивні (музика, поезія, гра акторська) при помочі чувств, особливо, як виказав Арістотель, чувств тривоги і надії. Остаточно затим увесь естетичний бік штуки сходить на викликування певних появ психологічних, певних сильних, потрясаючих вражінь і чувств. Звісна річ, затим, що щоб певний твір штуки викликав сильне і потрясаюче зрушення в нашім нутрі, мусить і весь уклад бути на те звернений, щоб громадити увагу і заняття читача, а не розстрілювати їх. Звідси відвічне намагання до єдності і одноцілості в штуці, намагання, котре так рішучо висказалось в правилі французьких псевдокласиків о трьох єдностях: місця, часу і дійства. Звісна річ також, що новочасна штука, за почином Шекспіра і великих поетів та критиків. німецьких (Лессінга, Гете, Шіллєра) опрокинула ті єдності, крім єдності дійства: мусить же коло чогось громадитись увага читача, мусить же щось потручувати струни його чувств, щоб остаточно розбудити в них пожадане естетичне зрушення. До того не треба ні єдності місця, ні часу, ні навіть єдності головної особи, а тільки єдності головного дійства, около котрого все в данім творі штуки громадиться.
Надіємося, що д. Огоновський погодиться з тим виводом, — бо се вивід загально прийнятий в естетиці. А коли приложити його до "Гайдамаків", то що ж вийде? Поперед усього інтерес в "Гайдамаках" двоїться, коли й не троїться: єдності дійства нема. Зразу видається читачеві, що Ярема — головна фігура, його любов і месть — головне дійство в поемі, — то ж на нім громадиться вся увага читача. Ярема — попихач жидівський, унижений і оскорблений не тільки в економічнім положенні, але і в своїй людській гідності,—— кожний надіється, що в його душі вибухне реакція, вибухне бунт проти того ладу, котрий його низить і скорбить, і що той бунт буде головним мотивом поеми. Між тим не правда. В дальшім тоці поеми Галайда-Ярема уступає з своєю местю зовсім на задній план; поет вправді нагадує нам часом про нього, але не показує його в дійстві. Ми раді б вірити, що Ярема, як каже д.Огоновський, страшний і лютий месник, але можемо се вірити хіба поетові на слово,— з діл його сего не бачимо. Що він іде з Залізняком по базару і кричить: "Кари ляхам! Муки! Крові!" — т.д., се, правду кажучи, геройство невелике; що він в своїй ніби-лютості "мертвих ріже, мертвих віша, палить", се також не велика штука, відваги чільної не треба, та й се така робота, котра будить в нас радше обридження, ніж подив над геройством "страшного месника". Як кажемо, в дальшім тоці поеми Галайда рішучо уступає назад, стирається, а висувається наперед "месть цілого люду українського", а властиво висуваються наперед вожаки тої месті, Залізняк і Гонта. Читач оп'ять не знає, де головна вага поеми. Коли верховною точкою поеми має вважатися найяскравіше списаний образ Уманської різні, то мусимо пригадати напроти того, що образ той з прочою поемою в'яжеться тільки поверхово — тим, що там дійствують ті самі особи, які дійствували перше, — ба навіть з початком поеми, котрий так живо затрогує нашу симпатію, й зовсім не в'яжеться. Та й ще більше, героєм в тім образі є ніби Гонта, а весь інтерес читача сходиться на його синах більше, ніж на нім. Адже ціле превозношування Гонти поетом не зрушує нас так глибоко, як короткі слова вмираючих його синів: "Ми не ляхи, тату!" І вп'ять таки, чим зв'язані ті сини і їх смерть з цілістю поеми? Але можна взяти діло ще з іншого боку, можна вважати, що героєм сеї поеми є весь український народ; головним дійством — месть на ворогах-гнобителях. В такім разі не знати, пощо в початку поеми автор так довго і так сильно в'яже нашу симпатію до Яреми та Оксани з їх любов'ю, пощо протягнув тоту любов, мов червону нитку, через усю поему? Та й при тім же дивний то герой, котрий в цілій поемі ніде не виступає (хоч би й масою) наперед, котрий усе, як "німа особа" в грецькій трагедії, стоїть збоку, і хоть дійствує, та не дає пізнатися ближче. Коли б автор хотів був зробити головним героєм поеми цілий народ український, то чень же був би старався показати нам його змагання в типах (такий тип в поемі лиш один — Галайда, котрого мож би вважати представником "голоти", бравшої головну участь в Коліївщині, — але де ж представлені другі верстви народу? Залізняк і Гонта — не типи, а індивідуальні характери, та й то списані досить поверхово і односторонньо) або хоч і в масах (як се, напр., дуже часто діється у Шекспіра), — а не громадив цілу нашу увагу раз на Яремі, то знов на Залізняку та Гонті. От тому-то ми думаємо, що "Гайдамаки" в своїм переведенню не відповідають самій основній вимозі естетики — єдності дійства і інтересу, і що противно, інтерес в них розстрілюється, а остаточно загального враження (Gezammteindruck) читач не одержує ніякого. Бо ж послідня ярка сцена, вбивство дітей Гонти, нічим попереду не була приготована, читач не почував ні тривоги, ні надії, окрім хіба загального щем'ячого, болісного чуття, що буде велика різня. Згадана сцена з дітьми Гонти звалилась на нас, як камінь на голову і лишає в душі читача радше обурення, ніж співчуття. Що се чув і поет, доказує дальша сцена, як Гонта ховає своїх синів, сцена по-майстерськи описана, але вп'ять-таки з попередньої не випливаюча, ані її не лагодяча. А до Яреми в цілім посліднім уступі нам і діла мало, — про нього поет, бачиться, і не згадує, — його повість скінчена, скоро ми знаємо, що його Оксана вирятувана і жде на нього в Лебедині. Таким способом головні нитки дійства поеми розлазяться, як зійшлися, без ніякої внутрішньої конечності, случайно. Д. Огоновський помиляється, твердячи, що ми при кінці поеми цікаві знати, що сталося далі з Галайдою і що поет не доказав нам сього. Противно, доказав. Адже "старі гайдамаки" геть-геть уже по різні співають: "А у нашого Галайди хата на помості!" Значиться, оженився з Оксаною, грошей наніс з різні і зажив панком. Чого ж тут більше? А що Д. Огоновський хотів би, щоб на Галайду спала яка кара, хоч би тільки гризота совісті за поповнені вбивства, се тільки його, д. Огоновського, добра воля. Ми сього не домагаємось. Адже Галайда, вбиваючи ляхів, робив тільки святе, патріотичне діло, різав свяченим ножем, клонив голову під попівські благословенства перед різнею! За що ж тут кара? За що гризота совісті? Правда, ми не знаємо тільки одного: чи Галайда, живучи з своєю Оксаною в "хаті на помості", тужив іще за гетьманською булавою на Вкраїні, так як поет казав йому тужити за нею, коли йшов до Холодного Яру? Чи, може, ставши й сам панком-козаком, уважав себе гетьманом в своїй хаті, а на решту Вкраїни махнув рукою? Сего не знаємо, хоч, правду кажучи, се й не цікава річ.
Але чому ж се так? Чому Шевченко, безперечно великий поет, уміючий так глубоко хапати нас за серце, тутка в найбільшій своїй поемі так заблудився з дороги? Подібне питання ставить і Д. Огоновський проти закиду д. Обріста, що мов то тема "Гайдамаків" невдачно вибрана. Як же, питає Д. Огоновський, міг Шевченко, такий великий живописець, знаменитий психолог і приятель людськості, невдачно вибрати тему? І відповідає, що неміг. Се так, як коли б хто казав, що гірник, уміючий так добре і тривко викопати шахту, не може вибрати до копанця місця пустого, в котрім не найде золота. Мож бути великим поетом, психологом і живописцем і помилитися в виборі теми або вибрану тему слабо обробити. А Шевченкові з "Гайдамаків" лучилось і одно і друге: він не тільки вибрав тему не конче пригідну до епічного оброблення і конче згідну з його природою і з характером його таланту, але з різних причин поняв сю тему фальшиво і обробив її слабо. Ми вже вказали одну з тих причин: се був той, з боку привитий і хибною історією підпертий, націоналізм козацький, котрий спонукав його шукати ідеалу життя України в минувшості і виспівати той ідеал у великій поемі. Ось він і наткнувся на великий рух народний, на Коліївщину, про котру чув змаленьку оповідання свого діда. Він і рішився списати той рух в великій патріотичній поемі, не уяснюючи собі наразі ближче, як і в якім напрямі перевести цілість, не стараючись також уяснити собі ближче й історію описуваної події. Але хоч і не знав Шевченко виразно, що Коліївщина мала ціху соціальну, не національну (як, напр., польські повстання), то прецінь, ведений своєю мужицькою і гуманною симпатією, початок своєї поеми веде так, як коли б в поемі іменно думав вказати боротьбу соціальну. Але, як ми сказали, симпатії поета, хоч живі й гарячі, не були прояснені ані оперті на науковім світогляді, то ж живо і в поемі вони уступають назад. Ярема з наймита-гольтяпаки неждано-негадано стається українським патріотом, думаючим о приверненні гетьманства і булави, та разом з тим і кінчається його роль; наперед виступають старші, патріоти par excellence7, а особливо Гонта. Бачимо затим, що іменно та внутрішня робота думок, котра йшла в Шевченковій голові на початку 40-х років, боротьба між його гуманними та мужицькими симпатіями і його козако-українським патріотизмом, породила те роздвоєння в поемі, попсувала її під зглядом естетичним. Коли б поет був вів поему в тім напрямку, в якім написав перший розділ, то міг би був сотворити справді безсмертне діло, в котрім і краще та вірніше була б описана Коліївщина (звісно не в повнім образі, бо до намалювання повного образу і сам предмет не надавався і Шевченко не був способний, як показують іменно малюнки різні в "Гайдамаках", — а в мініатюрі, в відраженню кривавих подій, відбуваючихся за сценою, на долі Галайди і подібних йому унижених) і при тім мож було б уникнути кількоразового повторювання опису пожарів та бестійських бенкетів серед трупів і знищення.
Але, крім тої внутрішньої суперечності в думках і поглядах поета, була ще одна причина, чому задуманий в "Гайдамаках" патріотичний епос не міг удатися. Се була суперечність таланту Шевченка з темою. Талант Шевченка переважно ліричний, суб'єктивний. Він уміє плакати, жаліти, тужити, гніватися, але не вміє спокійно оповідати, малювати словами. Майже ні в однім своїм творі він не лишив нам пластичного образу, котрий би з повною живістю і наглядністю кидався нам в очі. А без того об'єктивного спокою чи ж може вийти епос? Найкращі часті в "Гайдамаках", се іменно найнепотрібніші часті — ліричні уступи і рефлексії поета. Його гаряча душа рветься наперед з-поза описуваних лиць і подій, рветься, щоб сказати своє слово, але за тим словом ми тратимо з очей саму тему, образи і лиця бліднуть, стираються, перестають жити власним життям, так як ми на кожнім кроці бачимо движучого та попихаючого їх поета. Се друга важна суперечність в обробленні поеми, суперечність між темою і природою таланту Шевченка, — і, звісна річ, ся суперечність також немало уймає вартості поеми, а не лагодить, як каже д.Огоновський, страшних картин, в ній описаних. Аж геть пізніше, в "Неофітах" і "Марії"', Шевченко дійшов до більшого об'єктивного спокою.
На тім ми й скінчимо свої замітки про "Гайдамаків". Багато ще дечого мож би про них сказати вправо і вліво, але здається, що головні точки для оцінення поеми тут намічені. А коли звести докупи наш суд про оброблення тої поеми, то мусимо признати, що він якраз противний судові д.Огоновського: ми вважаємо "Гайдамаків" одним із слабших між творами Шевченка. Верх його поетичного творчества ми бачимо в його поемах політичних ("Кавказ", "Сон"), в "Неофітах", "Марії" і особливо в "Думках". Та про все те іншим разом.

Нагуєвичі, 20—21 вересня 1881

1 Ось важніші статті, посвячені розборові творів Шевченка: "Провідні ідеї в письмах Т.Шевченка" Ом.Партицького (часть перша); розбір "Неофітів" Згарського; розбір "Неофітів", "Посланія", "Гайдамаків" і др. Ом.Огоновського; "Шевченко і його думки про громадське життя" S-о (Громада, IV), "Шевченко і українофіли" М.Драгоманова (Громада, IV). Коли додамо до того деякі замітки в "Dziennik-u literacki-m" і відповідь на них в "Вечорницях", далі книжку Гвідо Батталії "Taras Szewczenko i jego pisma", книжку Обріста "Taras Grogorijewitsch Schewtchenko, ein klein russischer Dichter" і статтю Еміля Дірана в французькім журналі "Revue des deux Mondes", то будем мати більш-менш усе головне, що досі у нас і за границею списано про Шевченка. В російській літературі звісна нам тільки коротка, хоть і гарна рецензія Добролюбова на "Кобзаря".
2 Дуже гарно і наглядно показано се іменно в статті М.Драгоманова "Шевченко й українофіли" (Громада, IV).
3 Дуже цікавий і гарний примір такої естетично-психологічної критики, се Бєлінського розбір "Героя нашего времени" Лєрмонтова. Для порівняння з критикою суспільною порівняй сю статтю з паралельною статтею Добролюбова: "Что такое Обломовщина?" — Прим. авт.
4 Тут в значенні національний патріотизм.
5 Формальним ми називаємо патріотизм, бажаючий, напр., увільнення якогось народу з-під чужовладства, але без зміни самих соціальних обставин, в яких жиє той народ. З погляду народу увільнення з-під чужовладства буде зміною тільки формальною: замість чужих панів прийдуть свої. Що такий патріотизм в основі речі суперечний з любов'ю до простого люду, се кождий бачить. — Прим.авт.
6 Що іменно в "Гайдамаках" козацький патріотизм Шевченка починає ставати в суперечність з його симпатіями до вбогого, обідраного люду, се бачимо і з того неприязного кивка, який дає поет сучасним панам-українцям, потомкам тих козацьких старшин, обагатившихся народною недолею. — Прим. авт.
7 Переважно.
8 Подається за публікацією в "Світі" (1881, 4.8-9, е.158—161; ч.ІО, с.171—172).

 

ПРО ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ ОЛЕКСАНДРА КОНИСЬКОГО

І. Молоді літа (1836 —1862)
Між українськими письменниками, що розпочали свою працю вже по смерті Тараса Шевченка, одне з перших місць займає Олександр Кониський, що помер у грудні 1900 року в Києві. Повних 40 літ працював він на ниві нашого рідного слова, будив сонних і письмом і словом, боровся з найрізнішими противностями, терпів переслідування від російського уряду і докори від власних земляків, та до самої смерті не перестав дбати про одне велике діло — про просвіту рідного народу і про вменшення на світі здирства, кривди та неволі людської.
Олександр Кониський родився 18 серпня 1836 року в хуторі Переходовці Чернігівської губернії в Росії. Його батько Яків був невеличким дідичем, але через різні нещастя звівся майже на ніщо, вмер у бідноті і лишив своїх дітей сиротами та ще й не забезпеченими. Малий Олександр учився спершу дома, а по батьковій смерті (він умер 1844 р.) його віддали до приготовляючої школи в Ніжині. По році Кониський приготовився так, що міг перейти до гімназії. Мати відвезла його до Чернігова, де його як бідного сироту прийняли в т. зв. Сирітський дім, по-нашому — бурсу для шляхетських синів, а відси він ходив до гімназії.
Олександр учився в гімназії дуже добре, все йшов першим. Але вже тут, майже дитину, його постигло лихо. Він, ще маючи 11 літ, почав писати віршики, певно — зразу по-московськи, бо тільки тою мовою вчили його в школі. Але, допавши десь книжечку Шевченкових поезій, він запалився любов'ю до рідного слова і почав віршувати по-своєму. Оті дитинячі віршування викрав у нього один товариш і віддав інспекторові, сей розмазав справу, і 13-літнього хлопчину вигнали з гімназії за проби писати рідною мовою. Такий-то був перший крок Кониського на полі українського письменства.
Треба було Кониському покинути Чернігів. Він вернув до Ніжина і записався знов до гімназії, але й сим разом не скінчив її. Бідність, а головно недуга на очі, змусила його в 1852 році покинути школу. Одужавши трохи, він у 1854 році вступив у судову службу спершу в Прилуці, а потім у Полтаві. Тут він познайомився з деякими високоосвіченими людьми, читав багато і набирався прихильності до простого робучого народу та до українського письменства.
Були се важкі часи в житті Росії. В роках 1854—1856 тяглася велика війна трьох європейських держав: Англії, Франції й Турції з Росією. Росію побито на півострові Крим. При тім виявились страшенні непорядки в російському житті: підкупства, крадіжки, зіпсуття урядників, нездарність генералів, темнота і безрадність. Цар Микола, що 35 літ панував у Росії і під своїм самовладним правлінням виплекав усю ту погань, так перелякався її, так загризся, що вмер нагло (дехто говорить, що отруївся з розпуки). Всі освіченіші люди зрозуміли, що так далі йти не може, що треба якоїсь зміни, більшої свободи, більшої законності в державі, а головне, що треба скасувати огидливе кріпацтво, яке досі панувало в Росії і робило всі мільйони селянського люду робочою худобою, власністю панів. Кріпацтво тим було гірше від панщини, що над кріпаком пан мав майже необмежену власть, міг продати його, проміняти, навіть забити на смерть мало що не безкарно.
Новий цар Олександр II розпочав своє панування тим, що, заключивши мир з державами, взявся до заводження нових порядків у Росії. Почалася так звана "доба великих реформ": перемінено старе судівництво, заведено суди присяжних, повернено з неволі тих, що були за царя Миколи позасуджувані за "політичне", в тім числі й нашого Кобзаря Тараса Шевченка, надано вільніші права школам, університетам, містам, далі 16 ст. лютого 1861 р. скасовано кріпацтво, а потім в більшій частині російських губерній (окрім Польщі і Правобережної України) заведено "земства", щось немов повітові і губерніальні сойми.                  ':
На всіх полях громадського життя повіяло свобіднішим духом. Піднялось і українське письменство. В Петербурзі видав Куліш цілий ряд добрих українських книжок; в році 1861 зачала виходити там літературно-наукова часопись "Основа", зразу мішано, по-московськи і по-українськи, а далі чисто по-українськи. В "Основі" працювали найліпші українські сили. Там проводились народолюбні думки, боронено прав українського народу і супроти поляків і супроти москалів, вияснювано українську давнину і показувано теперішнє життя народу. От тут-то виступив і Кониський уперве зі своїм словом. Живучи по різних українських містах, стикаючися з різними людьми, з панами й біднотою, та обдарований незвичайно живим даром спостерігання, він мав що розповісти ширшій громаді. Його цікавили головно дві речі: справа економічного стану селян і справа народної освіти. В царськім декреті, яким скасовано кріпацтво, було сказано, що селянам, крім волі, має бути надана також земля. Отже, тепер ходило о те, скільки й якої землі нададуть їм та за якими оплатами. Кониський добре розумів, що в тім лежить головний сук цілого декрету. Бо коли селяни одержать землю лиху, піски, болота, а надто ще за великою оплатою, то й сама воля небагато на що їм здасться і вони швидко попадуть у нове, ще тяжче ярмо: голоду, лихварів та всяких здирців. Так само зрозумів він, що без просвіти воля небагато поможе селянам, бо тільки просвіта може воружити їх до боротьби з різними п'явками, які тепер, користуючися також волею, полізуть на села і будуть там розпускати свої пасма. І от, виступаючи в своїх дописах против тих панів і урядників, що дибали на кривду селян при наділюванні їх землею, Кониський рівночасно з цілим запалом кидається до праці над просвічуванням ширших народних мас.
В Полтаві, де пробував тоді Кониський, почали ще 1860 р. заводитися за прикладом Києва недільні школи для старшої неписьменної молодіжі. В 1861 р. було вже в тім місті п'ять таких шкіл, а надто дві суботні для жиденят. Кониський працював у всіх тих школах: у одних учив, деінде завідував бібліотекою або книгарнею. Крім того, за його почином гурток молодших та гарячіших робітників заложив щоденну вечірню школу для дорослих; тут Кониський викладав історію.
Практика навчання в недільних і вечірніх школах показала молодим учителям (то були переважно студенти університету або дрібні урядники) важність української мови для початкового навчання там, де людність була українська. Бо треба знати, що в тих школах, заснованих без ніякої участі уряду зовсім приватними людьми, які вчили безплатно, пробували зразу вчити з московських книжок і викладати по-московськи. Та швидко показалося, що наука так не йде; треба було кожну річ пояснювати школярам по-українськи. Показалася потреба українських книжок — букварів, граматик, читанок, рахункових і т. ін. книжок. Ще 1859 р. видав Куліш український буквар ("Граматку"), потім другий. І Шевченко недовго перед смертю злагодив до друку "Буквар". Інші укладали інші книжки, як ось біблійну історію та життя святих (Опатович), книжечку рахункову (Мороз). І Кониський кинувся з запалом до сеї роботи. Він видав 1861 р. "Українські прописи" (взірці писання) і засів до праці над "Щотницею", себто книжкою рахунковою. До сеї праці закликав його головно славний історик Костомаров, який 1862 р. в "Основі" висловив погляд про доконечну. потребу дати українському народові початкові науки на його рідній мові.
Обік сеї просвітної праці та важкої праці на хліб Кониський знаходив час і на літературну творчість. Він писав поезії та повістки, де висловлював свої погляди на життя або малював те життя, яке бачив довкола себе. Його поезії, хоч не такі огнисті і блискучі, як Шевченкові, все-таки надихані щирим чуттям і любов'ю до свого рідного, а надто бажанням волі і збратання всіх людей. І ще одне цікаве явище. Від самого початку своєї літературної діяльності Кониський звертає пильну увагу на Галичину. Потребу живого духовного зв'язку між Галичиною і Україною зрозуміли вже ті українці, що видавали "Основу" в Петербурзі. Там була поміщена 1862 р. гарна праця Якова Головацького, тоді професора руської мови на Львівськім університеті, про галицьких русинів і їх просвітні та національні змагання. Там передруковано також видану у Львові книжечку Гната Гальки про руське весілля над Збручем. Ідучи за тими вказівками, Кониський постановив нав'язати ближчі зносини з галичанами. В Галичині була тоді одинока політична і літературна часопись "Слово", видавана Богданом Дідицьким від 1861 р. Те "Слово" в перших роках не було ще таке москвофільське, як зробилося пізніше. Хоча сама редакція вже з самого початку намагалася калічити нашу мову то на церковний, то на московський лад, та все-таки вона містила праці й дописи на чистонародній руській мові і навіть фонетикою. От сюди-то від 1862 р. почав дописувати з Полтави Кониський. Він містив у "Слові" дописи про життя українського народу, про знесення кріпацтва і про російські порядки, а обік того також гарні поезії. Все те робило в Галичині немале враження, бо було тут новиною: до самого 1860 року Галичина, а особливо галицька Русь, жила під урядовим обухом і ніяке свобідніше слово, ані свобідніша думка не могли доходити сюди. Досить сказати, що навіть твори Шевченка, друковані в Росії ще 1841 р., у нас не були звісні до самого 1859 року! Дописи Кониського, друковані в "Слові", були першою пробою українця заговорити безпосередньо до галичан і показати їм російські порядки. І в своїх віршах висловлював Кониський думки хоч не нові, але дуже відповідні до потреб хвилі:
Гей-же, хлопці, годі спати!
Час прийшов, пора вставати,
Пора встати, працювати,
Братів темних научати;
Пора, брати, всім на працю, —
Я од праці щастя бачу.
З тих віршів віє смілий, радісний настрій автора і всіх тогочасних українців, що надіялись при свобіднішим розвої Росії здобути працею та просвітою відповідне місце й для свого рідного українського народу. Та, на жаль, на ті надії аж надто швидко вдарило лютим морозом.

II. Тяжкі роки. 1863—1872
Здавалося, що українське слово, збуджене огнистою поезією Шевченка, великою працею Куліша та Костомарова і інших щирих людей, не замре, а буде розвиватися далі на користь народу. Особливо по знесенні кріпацтва, коли в Росії повіяло вільним духом і всюди чути було поклики до просвіти, можна було надіятися також нового життя й для українського народу. Тимчасом не так воно вийшло. Найшлися люди, яким просвіта українського народу здавна стояла кісткою в горлі.
Ще 1859 року, коли вийшов перший Кулішів буквар ("Граматка"), страшно сполошилися польські пани в Київщині. Згадки про козаків у тій "Граматці" видались тим добродіям виразними покликами до бунту й різні; їм привиджувалась уже нова Коліївщина, нова гайдамаччина така, як була в Умані 1769 р., і вони на своїм з'їзді постановили просити російську власть, щоб якнайшвидше заборонила ту страшну книжку та повідбирала її у селян. Київський губернатор справді заборонив "Граматку", але то не задовольнило польських панів. Поки жив Шевченко, вони говорили й писали про нього, що він ходить по селах і бунтує селян до різні; коли вмер і його поховано над Дніпром коло Канева, пішли слухи, що в його могилі українці зложили величезну купу ножів та списів і ось-ось видобудуть їх та почнуть мордувати панів. І знов почали просити російську вдасть, щоб веліла розкопати Тарасову могилу. Та сим разом власть не подалася. Коли ж українська молодіж почала вчити по недільних школах і видавати українські книжечки, піднявся новий лемент. У жидівських, польських і московських газетах посипались доноси на українців, що вони таки лагодяться до бунту, хочуть відірвати Україну від Росії і кинутися при тій нагоді на жидів та на поляків.
Що таке сталося тим людям? — запитаєте може. — Невже ж вони, маючи очі, таки не виділи, що українці не думають про ніякі бунти ані різні, але хочуть щиро і чесно працювати над освіченням свого народу? Ну, видіти — вони виділи, але їм затемнювало очі їх власне нечисте сумління. Серед українських поляків були тоді дві партії: багаті пани-магнати і дрібніша шляхта, що вважала себе почасти народолюбцями і демократами. Одні й другі вважали Україну за невідлучну часть Польщі і вже тим самим були противні таким змаганням українців, що йшли до самостійного народного життя, незалежного від Польщі. Вони по-своєму любили українське слово, але так, як пан любить свого лакея, коли сей чистенько вбраний і вірно служить йому. Та була між ними при тім дуже важна різниця. Магнати і багатші пани бажали дослугуватися почестей і титулів і для того шукали служби в російських урядах і хилилися до власті. Їм байдуже було про давню Польщу, бо їм не зле було й під самодержавною Росією: вони були консерватисти. Натомість дрібніша шляхта, більше відчуваючи російський тиск, особливо по знесенні кріпацтва, почала думати про повстання. Думка про повстання вийшла з Парижа і Лондона, де ще від 1831 р. (перше велике повстання) жило багато поляків. Від р. 1860 клекотіло в Варшаві, бурилося міщанство, молодіж, навіть жиди, а російські власті своїм глупим та безоглядним поступуванням доливали оливи до огню. І українські поляки лагодилися потроху до вибуху, та, щоб відвести очі від своїх приготувань, почали кидати найпоганші підозріння і доноси на українців, особливо на тих, що виразно не хотіли йти з ними до польського повстання, або на таких, про яких знали, що своєю роботою можуть стати їм на перешкоді. Оце було джерело того крику на українські змагання, що піднявся 1861—62 рр. До того крику пристали й деякі москалі, котрі також боялися відриву України від Московщини, чуючи добре, що тій Україні під Московщиною не так солодко, щоб мала причину держатися її дуже щиро. Пристали сюди й помосковщені українські попи, що боялися свобіднішого духу серед народу. Та й самому урядові вигідніше було панувати над темним і несвідущим народом, ніж дати йому просвіщатися. Таким робом сталося, що вже 1862 р. недільні школи по всій Росії заборонено, а багато українців, в тім числі й Кониського, арештовано "за українську пропаганду" і без суду, без права виведено в північну Московщину.
Кониського загнали до міста Вологди, далеко на півночі. Там його держали під поліційним доглядом, даючи йому місячно всього-на-всього 6 рублів. З того він мусив жити і одягатися, не сміючи при тім ніяким способом заробляти собі на хліб. Ще у кого були власні гроші, той міг жити й на засланні не згірше, але Кониський був чоловік бідний, а до того ще й хоровитий. Кілька разів він шукав собі деякого заняття, але всюди його відправляли ні з чим. Книжки й листи, які присилано йому, переглядала насамперед поліція. Се не було життя, а мука. Але його катам і сього ще було мало. По році заслано Кониського ще далі, в глухе, нездорове містечко Тотьму. Життя стало ще тяжче, поліційний догляд ще гірший. Не диво, що 1864 р. він підлого знущання тяжко занедужав і певно був би марно погиб, якби не заопікувалась ним одна купецька сім'я, що притулила бідного вигнанця. Се був небагатий купець Пестер із недалекого містечка Верховожа, який приймив Кониського до себе. В домі сього купця Кониський уперве прийшов трохи до себе, відітхнув свобідніше. Тут йому всміхнулася любов: 1865 р. він оженився з дочкою Пестера Марією.
Але його здоров'я не могло поправитись у поганім північнім кліматі; він тяжко захорував на очі і зовсім осліп на одне око; йому грозило ще тяжче каліцтво. За встановленням тестя вологодський губернатор виєднав йому полегкість: йому позволено жити в Вороніжі, геть далі на полудень, там, де український народ стикається з московським. Не досить сього: губернатор подав до царя просьбу, щоб позволили Кониському їхати за границю лічитися. І справді 1865 р. Кониському позволено їхати за границю.
Не гаючись, рушив Кониський через Москву й Петербург (бо тільки туди була в тім часі залізниця), щоб їхати за границю. В Петербурзі він пізнався особисто з Костомаровим, із яким уже перед тим обмінювався листами. Довго вони проговорили про любу їм обом справу народної просвіти. Як багато за той час змінилося від заборони недільних шкіл! Польське повстання вибухло 1863 р. майже рівночасно з арештуванням Кониського і по 18 місяцях було здушене російським урядом. Тисячі польських патріотів погибли, помандрували в Сибір, потратили маєтки. Костомаров надіявся, що російський уряд, переконавшися тепер, що не українці, але поляки готовилися до бунту і до відірвання від Росії, дасть полегшу українцям, знесе заборону з 1862 р. Вже тоді можна було бачити, що славний історик помиляється: ніякий уряд добровільно не касує своєї заборони, коли покривджені тою забороною не напирають, не домагаються її скасування. А українці від 1862 р. замовкли, мов зовсім завмерли. Навіть такі люди, як Куліш, уступили в російську службу, помагали душити поляків і противилися запроваджуванню руської мови в народних школах у Холмщині, де се могло б було навіть уменшити польський вплив, а дбали тільки про "обрусение", тобто зміцнення московського впливу. Тяжкі і сумні були часи!
З Петербурга поїхав Кониський за границю і з початком 1866 р. станув у Львові. І тут він застав невеселі події. Розбурхані недавнім повстанням і його невдачею, поляки душили русинів, бачучи в них москалів; русини, чуючи свою безсильність, справді хилилися до москвофільства, бачучи в сильнім московськім царстві надію для себе. Москалі, потребуючи до свого "обрусения" Польщі якнайбільше людей — священиків і вчителів, почали вербувати їх між галичанами, обіцяючи пенсію та гонори. Майже рівночасно з Кониським приїхав до Львова із Варшави православний протоієрей Лебединцев (родовитий українець) вербувати наших людей до Холмщини. Невеличка громадка щирих прихильників українства, як Лавровський, Качала, Сушкевич і інші, з якими познайомився Кониський у Львові, також небагато давали йому надії, а такі світочі, як Головацький (тоді одинокий руський професор на Львівськім університеті) і Литвинович, митрополит, досить виразно хилилися своєю прихильністю на бік Московщини, хоч на устах мав все запевнення про свій австрійський патріотизм. Вкінці австрійська власть підзорливо, з недовір'ям дивилася на всіх чужинців, на всяке порозуміння чоловіка з чоловіком. Кониський, у Росії "політичний преступник", а при тім чоловік цікавий, що шукав знайомості з різними людьми і всім товк про потребу народної освіти та народолюбних думок, видався нашим властям страшним революціонером. Львівська поліція раз у раз мала його на оці, а вкінці виразно наказала йому забиратися геть із Львова і з Галичини. От таку-то "волю" знайшов Кониський і за границею!
З невеселими думками виїхав Кониський зі Львова і подався до Німеччини, до славних лікарів. Був у Дрездені, потім у Липську. Одно око йому таки врятовано, але загальний стан його здоров'я не поправлявся. Тоді славний лікар професор Бок сказав йому, що джерело його хороби — туга за рідним краєм, і велів йому чимскоріше вертати на Вкраїну.
Та й тут не добро ждало його. Він усе ще був напіварештантом, засланцем, якого уряд міг кидати з місця на місце, як йому сподобалося. Він подав просьбу до Петербурга, щоб йому, з огляду на його здоров'я, позволено жити десь на півдні. Міністр Валуєв призначив йому Херсонську губернію над долішнім Дніпром на Вкраїні. Кониський поїхав туди, надіючись, що буде міг жити в місті Єлисаветграді, як йому обіцяно в Петербурзі, але херсонський губернатор Клушин велів йому жити в глухім, маленькім місточку Бобринці. Тут зазнав Кониський життя мало не гіршого, як у Тотьмі. Дрібні поліційні урядники докучали йому всякими способами, набігали до нього в хату вдень і вночі і, користуючись з того, що він був поставлений під поліційний дозір, пильнували його як якого конокрада, не допускали до нього книжок, ані листів і робили йому всякі пакості. Кониський відсунувся від усякого товариського життя, читав багато, особливо виучував правничі книжки, щоб бути адвокатом (на се в Росії не треба кінчити університету). Одинокий чоловік, з яким він міг тут розмовляти та спочити духом, був Марко Кропивницький, тоді секретар міської ради в Бобринці. Щирий українець, добрий співак і актор, він уже тоді устроював аматорські театральні вистави, вступив пізніше до російського театру, гостив якийсь час у Галичині, а потім заложив першу українську театральну дружину і здобув собі безсмертну славу "батька нового українського театру". Нема сумніву, що часті розмови з Кониським у Бобрннці немало причинилися до того, щоб у душі Кропивницького розбудити українське почуття і зміцнити любов до рідного слова.
Укінці 1866 р. міністр Валуєв визволив Кониського з Бобринця і позволив йому жити в Катеринославі та займатись адвокатурою. Тільки тепер міг Кониський відітхнути свобідніше. Хоч він усе ще стояв під поліційним дозором (у Росії ся честь не минає нікого, хто займається яким-небудь громадським ділом), то все-таки тепер він мав можність стикатися з народом і служити йому, обороняючи його від усякої кривди і здирства. Здається, що Кониський був добрим адвокатом і заробляв добре на своїй практиці, бо за тих шість літ, які він пробув у Катеринославі, він доробився досить значного маєтку. Що праця його була чесна і йшла на користь рідного народу, про се свідчать його тодішні і пізніші писання, в яких він сміло бичував найрізніших народних кривдників та перевертнів. Усі вони — а їх цех у Росії дуже й дуже великий — були люті на Кониського, нераз очорнювали його явно в газетах і тайно перед урядом, і якби були могли закинути йому якесь справді нечесне діло, то були би се певно зробили дуже радо.
Працюючи для себе і для своїх клієнтів як адвокат, Кониський ані на хвилю не забував і про вищий обов'язок — працювати для всього українського народу, для його духовного відродження і піддвигнення. Правда, в тих тяжких роках він не друкував майже нічого зі своїм підписом, особливо за границею; більше друкував по-московськи в російських часописах, і то без підпису — розуміється, про насущні потреби і кривди українського народу. Але у нього призбирувалася сила оповідань, нарисів, споминів та поезій. Дещо з того, особливо більшу повість "Не даруй золотом, та не бий молотом", далі повісті віршами "Семен Палій", "Козак Розум" і "На засланні", а надто збірку українських приповідок і словник, забрала поліція, роблячи у нього ревізію 1871 р. Ті праці, яких Кониський дуже жалував, так і пропали на-завсігди в поліційних пазурях. А що найбільше, яко адвокат він познайомився з великою силою людей по різних сторонах України, і всюди своїм живим словом старався піднімати віру в живучість рідного народу, в його кращу будущину та будити охоту до праці для його піддвигнення.
Шість літ пробув Кониський у Катеринославі адвокатуючи. Хоча його життя тут було значно ліпше, ніж на засланні, та все-таки се ще не була повна воля, се був примусовий побут. А його душа рвалася до свободи, до ширшої громадської праці. І ось 1872 р. прийшов від царя наказ, яким вернено йому повну свободу і знято з нього поліційний догляд. Аж тепер почув себе Кониський паном у своїй хаті, наскільки се можливо в Росії. Він покинув Катеринослав і перенісся до Києва, де пробував до кінця свого життя. Аж тепер, в тій останній добі свого життя, він зробився тим, яким знала його вся Україна і яким згадувати й шанувати буде його наша історія.

III. Кониський громадським діячем. 1872—1889
Кониському було 36 літ. Він перейшов досі дві тяжкі школи — учеництво і поліційне заслання та 9-літнє ярмо. Хоч чоловік, так сказати, в цвіті літ, він був сивий, згорблений, слабовитий і виглядав мало що не старим дідом. Але сила його духу була незламана, і з запалом молодця він кинувся до праці, для якої тоді, бачилось, отворялося нове поле. Не покидаючи адвокатури, якою і далі мусив заробляти на удержання своє і своїй сім'ї, він міг тепер посвятити більше часу громадській і літературній роботі і справді проявив широку і різносторонню діяльність, якої об'єму ми ще далеко не знаємо вповні і про яку говорити докладно тепер іще не пора.
Час, у якім Кониський поселився в Києві, був дуже цікавий, незабутній час. Можна сказати, що в ту пору перший раз від старих князівських часів та від часів Петра Могили Київ зробився духовним осередком, серцем України, відки на всі сторони нашої вітчизни йшло світло, тепло і надія ліпшої будущини. В Києві жила і працювала тоді ціла громада молодих, високоосвічених вчених, талановитих і щирих українців, яких імена і досі служать окрасою нашого народу і які кожний українець вимовляє з подякою і честю. Се були такі люди, як Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Павло Житецький, Павло Чубинський, Михальчук, М. Старицький, Федір Вовк, Русов і багато інших.
Майже всі вони працювали колись у недільних школах, знали добре рідний народ і його мову, його історію і його потреби і жваво бралися до праці. По десятилітнім сні від часу упадку "Основи" і заборони недільних шкіл вони постановили знов підняти стяг українського слова. В Києві засновано відділ петербурзького імператорського Географічного товариства, для якого Чубинський спільно з іншими українцями зібрав величезну силу українських народних пісень, казок, вірувань, обрядів і звичаїв, що заповнили здоровенних сім томів і донині служать фундаментом для кожного, хто хоче пізнати наш народ, його життя й мову. Але се був тільки початок. Ся величезна збірка показала потребу і можність дальшої праці на місці, і за царським дозволом Товариство заложило свій відділ у Києві. Сюди ввійшли всі згадані вище українці і ще много інших. Але обік збирання народних пісень та оповідань вони повели й іншу, для самого народу потрібнішу роботу. В Києві почали виходити українські книжечки, писані простою, для всіх зрозумілою мовою, про всякі потрібні речі: про небо і землю, про хліборобство, про нові закони, про хороби і ліки, далі легкі а цікаві читанки, оповідання і вірші. Українці обняли редакцію одної київської газети, що звалася "Киевский телеграф". Правда, ся газета виходила по-московськи, бо на українську газету годі було, і ще й досі не вдалося нікому добути дозвіл. Але проте "Киевский телеграф", видаваний дуже гарно і цікаво, ширив погляди українців серед інтелігенції, яка в Росії здебільшого геть помосковлена, бо і в школах учиться і дома говорить по-московськи. Дуже важно було й те, що "Киевский телеграф" звертав пильну увагу також на життя русинів у Галичині і знайомив російську громаду з тим, що діється у нас. Сей відділ провадив головно М. Драгоманов.
І Кониський щиро працював у тім гурті; можна сказати, що він тут віджив наново в праці для України. Не знаходячи в Росії досить простору для українського слова й української науки, він у кружку українців подав думку — заложити в Галичині українське товариство для такої духовної праці, яка неможлива була в Росії. До сеї думки прихилилися деякі українські пани, які зложили кілька тисяч рублів для заснування такого вогнища в Галичині. Так повстало в 1874 році Товариство імені Шевченка у Львові. Гроші, прислані з України, повернено за порадою львівських русинів на закупне друкарні, в якій друкувалася від того часу найбільша часть тих руських книжок та газет, які мали ширити світло науки між народом на рідній мові. Правда, Товариство імені Шевченка не відразу здужало станути на тій дорозі, на яку бажав справити його Кониський і його перші основателі, та все-таки раз кинене сім'я не загибло, але, перетривавши тяжкі роки, зійшло потому буйно, знов-таки при немалій підмозі Кониського.
Рівночасно з сим Кониський не переставав писати. Він поміщував у львівській часописі "Правда" свої гарні оповідання з народного життя, а 1875 р. зачав друкувати довгу повість "Семен Жук і його родичі", де малював життя і заходи української інтелігенції. Під впливом покликів, що йшли з Петербургу, українська інтелігенція кинулась була тоді з запалом до обговорювання народолюбних думок, а молодіж почала "ходити в народ", то значить, скидала панське убрання, переодягалася за робітників і йшла на села, на фабрики, щоб при тяжкій праці проповідувати бідним людям слова нової правди — рівності між людьми і скасування дотеперішнього порядку. Кониський хотів показати в своїй повісті, що така проповідь не доведе ні до чого, коли ті нові апостоли рівночасно будуть цуратися мови рідного народу і не захочуть служити його насущним потребам. На жаль, повість Кониського лишилася недокінчена.
Інакше розуміючи просвітну працю, ніж російські революціонери, Кониський заходився коло того, щоб подавати народові потрібні йому відомості рідною мовою. Разом з деякими іншими українцями він зладив насамперед невеличку книжечку про новозаведені в Росії мирові суди, яка була надрукована 1874 р., а потім задумав видати читанку, зложену з писань найліпших українських письменників, додаючи при кожнім коротку відомість про його життя і працю. Ся книжка була готова в цвітні 1876 р., а вже 18 мая того року вийшов царський указ, пам'ятний по всі часи в історії нашого слова в Росії, указ, яким зовсім заборонено уживання української мови в друку: заборонено друкувати по-українськи всякі наукові і популярні книжки, переклади з чужих язиків, а також довозити українсько-руські книжки з-за границі. Уряд "царя освободителя" Олександра II думав сим нечуваним указом відразу зав'язати очі й уста більше як 15-мільйоновому народові.
Разом з тим уряд зробив усі почини наукової праці в Києві: розв'язав тамошній відділ Географічного товариства, усунув із університетської кафедри Михайла Драгоманова, на якого набрехали були галицькі москвофіли, буцімто він у Галичині бунтував народ. Здавалося, що над Україною знов заляже темна хмара, так, як по ударах 1862 р. Але так не сталося. Народна сила виросла вже була за той час, народна свідомість зміцніла. Драгоманов виїхав за границю і іменем українців вивів кривди українського народу перед очима всіх освічених народів. Українці, особливо молодші, кинулися друкувати свої праці в Галичині і загалом у Австрії, видрукували в Празі перше повне видання Шевченкового "Кобзаря", якого перший том російська цензура рада-нерада мусила пустити до Росії. Сам російський уряд побачив, що зробив велику дурницю, і хоч не мав відваги скасувати указ 1876 р., та все-таки по якімсь часі почав помалу звільнювати тиску, розуміється, не добровільно, а уступаючи перед натиском з різних боків.
Одним із тих людей, що не стратили духу під сим великим ударом, був і Олександр Кониськийд Навпаки, власне тепер, коли усунулися інші, гарячіші, але менше витривалі, він станув у першім ряді. Бачачи, що його читанку цензура не пустить у світ, він постановив, держачися слів указу з р. 1876, друкувати в Росії хоч те, чого той указ не забороняв. А не забороняв він українських повістей, віршів, народних пісень... І ось Кониський узявся зладити збірочку кращих творів своїх, а надто недрукованих іще поезій Шевченка, Костомарова, Щоголева, Лиманського, Мордовця, Нечуя-Левицького, та кількох оповідань, записаних із народних уст. Збірочка звалася "Батьківщина"; Кониський пильнував, щоб у всій книжці не було нічогісінько такого, до чого би могла причепитися цензура. Та дарма— "Батьківщини" не .позволили друкувати. Се однак іще не знеохотило Кониського. Переробивши наново матеріал, поміщений у "Батьківщині", дещо додавши, дещо викинувши, він зладив нову збірочку "Луна" і таки добився того, що цензура пропустила її. Се була перша поважніша українська книжка, видана по забороні 1876 р. Дехто, в тім числі й Кониський, надіявся, що настала пора добиватися повного скасування тої заборони. Наразі Кониський хотів перемінити "Луну" на часопись, що виходила би раз на місяць, але в цензурі йому сказали, що на се ніяк не позволять. Тоді він зладив другу збірку під тим самим титулом, бажаючи видавати "Луну" книжками хоч раз на рік. Другу книжечку таки ще пустила цензура, але дальших — ні. В українських виданнях не сміло бути ніякої постійності і однотяглості, щоб дехто не подумав, що українство — то справді якась сила, якась громада людей робучих і таких, що згідно йдуть до одної цілі.
В житті Кониського зайшла тим часом ще одна подія, що свідчила про те, що його діяльність здобула йому прихильність широкого кругу людей, але разом з тим придбала йому нових ворогів. В р. 1878 його вибрано до міської ради в Києві. І тут він зайнявся живо працею на користь громади, але через се нажив нового лиха. На нього накинулися люди, що досі спокійно і без контролю завідували міським добром і яким Кониський був невигідний. Про нього почали розпускати брехні зразу усно, а далі — в газетах. Кониський запізнав одного такого газетяра, київського професора Піхна, до суду, доказав безпідставність його клевети, і Піхна засудили на 3 місяці в'язниці. Але се не переконало людей, недоступних для ніяких переконань. Московські газети почали балакати, що суд присяглих, який судив справу, складався з українофілів і Піхна засуджено для того, що він ворог українства. Відтепер газета, якої редактором був Піхно, урядовий "Киевлянин", почала раз у раз нападати на Кониського, та вже не за особисті, а за політичні злочини, про котрі можна було говорити натяками невиразно і без доказів, знаючи, що за се покривджений не буде міг потягнути кривдника до суду.
Та не такий чоловік був Кониський, щоб, вийшовши на війну, по першім вистрілі зараз і кидати оружжя. Він знав, що "на те й лихо, щоб з ним битися", і не покидав того діла, до якого взявся. В році 1880 — 81 була в Росії доба великого розворушення. Молодіж бунтувалася і революційна партія кинулася вбивати ненависних урядників; губернаторів, ворогів усякої свободи. Здавалося, що ось-ось настане для Росії день свободи, що цар дасть конституцію. Цензура послабла, газети в Москві і Петербурзі писали так свобідно і сміло, як ніколи перед тим. Підняли голову й українці. Заговорили про потребу скасування заказу з р. 1876, заведення української мови в народних школах. Дванадцять радних міста підписали петицію, уложену Кониським, щоби одну київську школу назвати школою Шевченка. Але смерть царя Олександра II, якого дня 13 марта 1881 р. вбили революціонери на одній з головних вулиць Петербургу, розвіяла всі надії на полегшу. Новий цар Олександр III по короткім ваганні завзявся задушити в Росії всякі пориви до свободи і душив їх десять літ, поки й сам через се не ліг у могилі. Задушено й українську справу, розуміється, наскільки се було в силі гнобителів; довести її зовсім до загину або бодай до такого десятилітнього сну, як 1862—1872[рр.], було вже неможливо.
В тих роках тяжкого тиску Кониський переносить свою діяльність головно до Галичини. З галицькими русинами він ніколи не переривав приятельських зносин, а тепер ті зносини стали ще значно ширші й тісніші. Від 1884 року Кониський майже щороку літом приїздить до Галичини, їздить по краю, буває в Чернівцях, Станіславові, Стрию, Коломиї, Микуличині, Підбужжі, Чорткові обертається серед молодіжі й старшої інтелігенції, серед селян і міщан, духовних і світських. У Галичині його всюди стрічають радо, бо тут, де він друкував найбільшу часть своїх писань, його працю знали й цінили більше, ніж на Україні, де він друкував мало, та й то переважно не під своїм іменем. У 1885 р. святкували львівські русини 25-літній ювілей його письменської діяльності. Се було дуже не в смак нашим москвофілам, тим більше що Кониський ніколи не ховався зі своїм обридженням до тих людей, що, вислугуючись урядові, ворожому не лише українській справі, але також свободі, письменству та розвоєві московського народу, цураються свого рідного і топчуть у болото всі найкращі змагання поступових людей цілого. світу. Від першого побуту Кониського в Галичині наші москвофіли не переставали писати на нього напастей у газетах і доносів до російської поліції і довели'до того, що 1885 р., коли Кониський із Галичини вертав до Росії, його в Волочисках арештовано, передержано цілу ніч у вагоні, а потім відставлено до Києва. Тут його вправді пустили на волю, але над ним зарядили слідство, яке тяглося цілих 16 місяців. На підставі галицьких доносів йому закидали, що "він тягне до Австрії і хоче відірвати Україну від Росії”. Кониському не тяжко було виказати цілу безглуздість такого доносу, але проте російські урядники раді були позбутися Кониського і запроторити його хоч би на край світу. І хто знає, чим було би скінчилося се діло, якби Кониський, не можучи діждатись його кінця, не був обернувся з поданням до самого царя. Він вияснив справу докладно, і цар велів залишити слідство, а тільки уділити Кониському урядове упімнення.
Знов якийсь час могло здаватися, що в Росії повіяло лагіднішим духом супротив українства: цензура пропускала деякі книжки, дивилася крізь пальці на те, що українці пренумерували галицькі газети, особливо літературну "Зорю". І знов Кониський пробує добитися скасування заказу з 1876 року. В серпні 1889 р. він подає міністрові внутрішніх справ подання про утиск українського слова. Він доказує, що причиною тих утисків були доноси людей злої волі, виказує безпідставність тих доносів і величезні шкоди, які приносить утиск українського слова, спиняючи просвіту мільйонів української людності: вкінці вияснює безхосенність заказу 1876 р., який не спинив розвою українського письменства, а російському урядові причинив клопотів. Та й се подання не переконало російських верховодців; заказ 1876 р. лишився нескасований і досі.
Се був останній голосний виступ Кониського в Росії. Переконавшися, що сею дорогою годі добитися чогось путнього, він покинув усяку надію на переконування московських урядників. При тім і українська громада в Києві не підпирала його в його заходах так, як він собі бажав, а навіть усунулася від нього зовсім з виїмком кількох людей. Чому так сталося, не знаємо докладно, досить, що Кониський стояв у Києві якось осторонь від українських гуртів, хоча по всіх містах широкої України мав багато щирих прихильників і старих приятелів; з якими не переривав зносин ніколи.
Невесело зложилися й домашні відносини Кониського, так що восени 1888 року він приїхав до Галичини з наміром не вертати більше до Росії. Але обставини зложилися так, що він. по кількох місяцях таки вернув до Києва. За його почином зав'язалися в Галичині дві справи, що відтепер стали головним предметом його заходів і заповнили собою останні роки його життя.

IV. Останні роки життя. 1889-1900
Ті дві справи, про які ми оце згадали, се була справа русько-польського поєднання і справа нової організації Товариства імені Шевченка та здвигнення при нім наукової праці. Про сі дві справи нам треба тут поговорити докладніше, наскільки се можливо, щоб зрозуміти і відповідно оцінити діяльність Кониського в останній добі його життя.
Як відомо, в Росії, крім великоруського, чи то московського, народу, живе ще багато інших народів: українці, поляки, литовці, німці, фіни, татари, кавказці і багато напівдиких азійських народів, як-ось: киргизи, туркмени, башкири, тунгуси, якути, чукчі і т. д. Більша часть тих народів, заким прийшли під Росію, жили своїм власним життям, мали свою управу, а деякі мали свої держави, свою освіту. До таких належать головно поляки, фіни, українці і деякі кавказці (грузини). Всі ті народи сидять по різних окраїнах Росії, на південь, захід або північ від властивих москалів. Діставшися під російську управу, ті народи були звичайно більш освічені від властивих москалів. Їх історія під Московщиною — то був звичайно не зріст, але нидіння та гноблення. Так і здається, що з лісів та болот родовитої Московщини раз у раз напливає на ті окраїни хвиля московських урядників та солдатів і душить, висисає, гнобить окраїни.
Як душила Московщина Україну від самого 1654 року, від Переяславської угоди, про се було вже оповідано в книжечках "Просвіти". Але і з іншими окраїнними народами було — і досі є — не ліпше. Московський урядник усюди одинаковий, усюди любить панувати над темнотою і душити просвіту, всюди любить здирство, краде, руйнує і ніяк не може знести нічого такого, з чим не звикся в своїй Московщині. Горе багатим, просвіченим, самосвідомим людям, що дістануться в його руки! Багато витерпіли під Росією поляки. Вони мали свою державу ще до 1794 року, а й потому ще, під Росією, їм надано було 1815 року окрему конституцію, окреме міністерство, окреме військо, окремий сойм. Та що з того! Московські урядники не могли знести тої крихти польської свободи. Вони всюди вмішувалися в усі справи, не допускали до виконання законів, обкроювали права, висисали з краю гроші, дражнили поляків, поки ті 1831 року не зірвалися до повстання. Прийшло до війни, в якій поляки кілька разів побили російське військо, але вкінці таки Росія здушила повстання. Тепер настав празник для неситого московського урядництва! В Польщі господарювали вони по-своєму, грабували, висилали тисячами на Сибір винних і невинних. Давніші права поляків скасовано; москалі почали притіснювати польську народність і в урядах і в школах. Ще гірші часи для поляків настали по другім повстанні, що вибухло було в січні 1863 року. Так як той вітер, що хотів змусити подорожнього, щоби скинув сардак, і в тій цілі дув щораз лютіше, так само й москалі чимраз новими притісненнями й самоволею старалися докучати полякам, та й при тім у своїх газетах усе падькали й нарікали, що поляки ані-руш не хочуть любити їх.
Ми вже сказали вище, що в роках 1861—1862 поляки, готуючися до повстання, пробували притягти на свій бік деяких українців, а, не можучи позискати їх, почали кидати брехні на весь український народолюбний рух. Певна річ, українському рухові вони тим сильно зашкодили, але польській справі не помогли. Повстання, приготоване на Україні, задушили самі українські селяни; коло Соловіївки і в інших місцях українські селяни, воружені в сокири, вила та ціпи, кинулися на купи повстанців, деяких побили, інших поарештували і повіддавали в руки властей. Зате з інтелігентних українців, особливо з таких, що служили в російськім війську, деякі перейшли до повстанців. Між ними годиться згадати особливо молодого, гарячого і щиро народолюбного чоловіка Потебню, що, бувши російським офіцером, перейшов до польського повстання, бився хоробро, та коли побачив, що повстання мусить упасти і що більшість повстанських ватажків має на думці зовсім щось інше, а не свободу простого люду, сам собі відібрав життя.
Тут, на Україні, в часі того повстання перший раз поляки оберталися до українців, щоб ставали з ними разом до бою з москалем, а потім — обіцювали — русько-польські відносини уложаться на підставі красних слів "wolni z wolnymi, rowni z rownymi". Ті слова потягли й Потебню й інших щирих українців до повстанського табору. На жаль, поляки пізніше своїми поступками так забрукали і знеславили ті гарні слова, що нині вони, як скасована монета, стратили всяку вартість.
По упадку повстання поляки в Росії опинилися майже так само на споді, як і українці. Правда, перед повстанням вони мали далеко більше, то, хоча й стратили далеко більше, ніж могли стратити українці, все-таки їм ще далеко більше й лишилося. Та проте почуття дізнаної страти і щораз нових кривд та докучань з боку російських властей у поляків було дуже живе. Не перестаючи ніколи думати про відзискання того, що стратили, вони пильно слідили й за тим, чи для нової боротьби не можна би їм знайти союзників. Новий рух, який почався на Вкраїні коло 1872 року, звернув на себе їх увагу. Коли б українство мало зробитися силою, то вже ж для поляків було би корисніше мати його по своїм, ніж по противнім боці. І от майже від того самого часу починаються проби порозуміння поляків з русинами-українцями в Росії.
Розуміється, се не були ніякі збори ані громадські наради — в Росії се й досі неможливе. Зійдуться два-три знайомі, поляки й українці, та й балакають при склянці чаю, ніччю в самотнім покоїку, озираючись, чи не підслухає хто. Говорять про можливість хоч якого-будь ширшого порозуміння, спільного ділання, але такого обережного, щоб власті й не догадались, — і, звичайно, на такім говоренні й кінчиться. Давні досвіди і прикрі пригоди змушують одну й другу сторону не довіряти собі взаїмно, зволікати з кожним рішучим словом. Але спільна нужда, спільні утиски чимраз частіше зводили докупи двох віковічних противників — поляків і українців, і конечність спільної боротьби зі спільним ворогом, російським абсолютизмом, виявлялася чимраз виразніше.
Але ж є таке місце, де поляки стикаються з русинами і де про такі речі, як помірення обох народностей, не тільки можна, але й треба було раз у раз говорити явно і прилюдно. Се Галичина, де конституційний порядок розв'язав руки одному й другому народові і де боротьба обох народів від першої хвилі свободи велася в найрізніших формах на всіх полях національного і духовного життя. Не диво, що на Галичину звертали увагу і поляки і українці в Росії. Всі ті, хто звідтам пробував мати якийсь вплив на галицькі справи, мусили зачепити за справу поєднання поляків з русинами; упоминали до згоди, радили галицьким полякам робити уступки русинам, а русинам радили не засклеплюватися в своїх тісно партійних інтересах, але дивитися на речі з ширшого погляду і шукати спільного ґрунту до спільної праці з поляками.
Першим українцем, що приїхав до Галичини з виразною думкою — погодити русинів з поляками, був славний письменник, Шевченків товариш Панько Куліш. Куліша тягли до поляків його спомини з молодих літ, знайомості, пороблені в Варшаві, де він служив по р. 1864, і блиск тої панської культури, яку він віднаходив у старих польських актах та споминах. Зате від русинів у ту пору (1881 р.) він зовсім був відстав, а про весь український народ писав зневажливі вірші:

Народе без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків диких,
Ти, що постав з безумної одваги
Гірких п'яниць і розбишак великих, —

так, немовбито всі українці споконвіку й не мали іншої роботи, як пиячити й розбивати. Про ведення політики, особливо в конституційній державі, так само як і про галицькі справи Куліш не мав ніякісінького поняття, з русинами не пробував порозумітися і нав'язав переговори з поляками в своїм власнім імені. Коли його запитали, чого би він бажав для русинів, він не знав, чого жадати, і зажадав, щоб поляки зложили на його руки мільйон ринських, а вже він з тими грішми наверне русинів до згоди. Поляки зараз побачили, що мають перед собою людину, яка й сама не розуміє, що робить, і обіцяли дати мільйон, але невеличкими ратами, так щоб справа затяглася на яких сто літ, а самі тимчасом заходилися реформувати руських василіан при помочі єзуїтів. Довершення сеї реформи відразу створило очі Кулішеві, він перервав балакання з поляками і вернув назад до Росії, вмивши руки від усякої політики.
Але і по тій невдалій Кулішевій пробі, що була роблена на власну руку, без порозуміння не лише з галицькими русинами, а й з російськими українцями, розмови поляків з українцями про потребу якогось погодження в Галичині не переривалися. Такі розмови велися і в Швейцарії, і в Женеві, де тоді жив славний український письменник Драгоманов, і у Львові, і в Києві та інших українських містах. Як і коли в таких розмовах брав участь Кониський — не знаємо. Певне те, що він, уроджений на лівім боці Дніпра, де поляків дуже мало і де вони ніколи так не докучали українському народові, як по інших сторонах, знайомий переважно лише з чесними і щирими поляками, такими, що щиро бажали добра своєму народові без кривди для інших, здавна хилився до згідного життя українців з поляками. Ще в 1862 р. у вірші "Моє бажання" він заявляв, що бачить долю і будущину України не в старім козацтві:
Не в тім, щоб, вибившись на волю,
З ляхами знову воювать
Да кров слов 'янську проливать
І засівать трупами поле.
Я даром сліз не проливаю:
Слов 'ян усіх в одній сім'ї
Побачить хочеться мені.
Як би мала бути уладжена та "слов'янська сім'я" і чим би мали бути в ній русини-українці: чи синами-господарями, чи дроворубами та водоносами, про се Кониський ніколи не вдавався в докладніші розмови. Правдоподібно й він дався спіймати на гарні слова "wolni z wolnymi, rowni z rownymi". Досить того, що 1888 р. Кониський приїхав до Галичини з думкою — розпочати роботу коло помирення галицьких русинів з поляками.
Треба тут відразу піднести, що проба Кониського була далеко ліпше обдумана і опиралася на ліпшій знайомості галицьких справ у потреб, ніж Кулішева. За Кониським у тій пробі станула значна часть видніших українців, що готові були підпирати його змагання, коли за ними стануть також видніші Галичани; були й такі українці, що казали: будемо підпирати ті заходи, коли за ними стане й Драгоманов. На своє лихо, Кониський не вірив, аби се було можливо звести під один дах польсько-руської угоди і українців, і поляків, і галичан, і Драгоманова. Він бажав певно тої угоди, але боявся сварки, яка б певно вибухла при прилюднім обговорюванні справи; може бути, що й самі поляки, практичні політики, радили йому зробити діло тихо, без шуму, при помочі.мужів довір'я. Се ввело Кониського відразу в фальшиве положення. Він мав вербувати в Галичині співробітників до свого діла, а чув, що не може сказати їм усієї правди. Оскільки знаємо, одинокий чоловік, якому він довірявся вповні, був Олександр Барвінський, тоді професор учительської семінарії в Тернополі. Інших старався Кониський притягати до діла наосліп, говорячи кожному що іншого про цілі роботи. Се була велика помилка, котра тяжко помстилася на цілій справі. На нещирості і взаїмнім обдурюванні не можна будувати ніякого тривкого будинку, особливо в справі такій важкій та запутаній, як поєднання двох народів, між котрими довгі віки кривд і ураз нагромадили тернову перегороду нехіті та недовір'я.
Кониський швидко пізнав свою помилку і, чуючи себе нездібним вести справу в Галичині, зложив її в руки п. Барвінського, а сам вернув до Києва. Правда, він і далі не переставав підпирати політики п. Барвінського і піддержувати заснованого для ведення сеї політики місячного письма "Правда", але чув сам, що його слово стратило для галичан притягаючу силу, яку мало вперед. Одне тільки радісне враження виніс він із цілої тої політичної проби, воно давало йому певність, що проба не зовсім пропаща і таки мусила причинитися до зросту українства і приблизити кращу будущину рідного краю. Се було те, що наслідком "угоди" на Львівськім університеті засновано кафедру руської історії з руською викладовою мовою і на сю кафедру покликано щирого українця, ученика славного київського історика Антоновича, Михайла Грушевського. Можна сказати, що се був найважніший, а може й одинокий тривкий здобуток тої, започаткованої Ко-ниським русько-польської згоди в Галичині.
В тіснім зв'язку з сим стояло інше діло, яким турбувався Кониський під час свого побуту у Львові 1888 р. Се була переміна заснованого за його почином Товариства ім. Шевченка на Наукове Товариство ім. Шевченка, з тою метою, щоб воно зробилося огнищем і розсадником наукової праці на всю Україну. Особливо відколи на чолі того перестроєного товариства станув проф. Михайло Грушевський, воно справді здужало розвинути гарну діяльність і причинилося вже й досі немало до з'єднання руському народові честі й поваги у своїх і у чужих.
І ще одна важна, особисто для Кониського важна справа в'яжеться з тою переміною Товариства ім. Шевченка на наукове. Уважаючи першим обов'язком сього товариства видати повний життєпис свого патрона, він узявся сам до сеї праці і присвятив їй останніх десять літ свого життя. Він зібрав увесь доступний йому матеріал, об'їхав рідні сторони Шевченка, порозпитував сотки людей, постягав листи, спомини, урядові документи, старі газети і т. ін. і на основі сього написав дуже гарну й докладну книжку про Шевченка, найдокладнішу з усіх, які досі були присвячені життю великого українського Кобзаря. Книжка Кониського — то не холодне оповідання, то гаряче возвеличення Шевченка, якого Кониський уважав найвищим світом, правдивим генієм і пророком українського народу. Друкована зразу частками в виданнях Наукового Товариства ім. Шевченка, вона 1898 р., в 25-ті роковини заснування товариства, вийшла окремою книжкою (перша половина), потім 1899 р. вийшла ціла по-російськи, а недавно (1901 р.) вийшла й друга половина по-українськи. Сею книжкою Кониський поклав найкращий пам'ятник і Шевченкові і собі самому.
Його здоров'я в останніх роках було дуже слабе. Він мусив кожну зиму проводити в Криму, бо в Києві йому було занадто холодно. Та проте він до останньої хвилі свого життя не переставав працювати і пером і живим словом. Він дожив тої потіхи, що в останніх роках, по смерті царя-душителя Олександра III, в Росії повіяло знов трохи вільнішим і для українства прихильнішим духом. Се додало йому нових сил до праці. Він писав оповідання і спомини про різних людей, розпочав у Росії друкувати повну збірку своїх оповідань (за життя видав їх три томи), злагодив до друку повну збірку Шевченкових листів і т. д. І тепер він найлюбіше летів думками на поле народної просвіти, нав'язував особисті зносини з молодими сільськими вчителями, семінаристами та попами. Пару день перед його смертю під його проводом зав'язалася в Києві спілка для видання українських книжок для простого народу. Серед такої невтомимої праці заскочила його смерть.

Публікується за виданням: Франко І. Про життя і діяльність Олександра Кониського. Львів Вид-во товариства ”Просвіта”, 1901, 36 с.

ОЛЕКСАНДР ЯКІВЛЕВИЧ КОНИСЬКИЙ
(18 СЕРПНЯ 1836—12 ГРУДНЯ 1900)

І знов свіжа могила, а в могилі один із ветеранів нашого письменства, один із тих, що весь вік стояли на виломі і на ньому ж полягли головами. Олександр Кониський умер у Києві д[ня] 12 грудня 1900 року, проживши 64 роки і маючи за собою 40 літ невпинної, многосторонньої літературної праці. Його енергія, сила волі і невсипуща трудолюбність змушують до подиву навіть тих, хто не раз не згоджувався на напрям його роботи. В хвилях тяжкого занепаду українського духу і українського слова він не раз бував майже одиноким незломним, бував "гласом вопіющим во пустині". А в хвилях оживлення і розповсюдження українського руху він усе стояв у першій лаві робітників. Справі рідного слова він присвятив своє перо; справі розбудження українського духу віддавав свої сили й свої помисли. Не було важнішого літературного чи національного українського підприємства — газети, журналу, альманаху, товариства, де би Кониський не був співробітником, помічником, членом, а то й ініціатором, де б не приложив своєї праці або й матеріальної жертви. Не було виднішого діяча в нашім літературнім, суспільнім чи науковім житті, з ким би Кониський не був особисто знайомий або не обмінювався листами.
Ім'я Олександра Кониського тривко записане в історії нашої літератури. Як поет, новеліст, повістяр, драматург, біограф і популяризатор лишив він по собі довгий ряд праць, гідних уваги і задля таланту їх автора й задля багатства життєвих обсервацій та чистоти української мови. Його плодючість була дуже велика; те, що досі надруковано, то далеко не вся його літературна спадщина. З його автобіографічних нарисів ми знаємо про немало його праць, позагублюваних або позабираних "нечистою силою"; в теках різних редакцій певно набереться ще не один том його недрукованих праць. Але й се ще далеко не все. Кониський був також невтомним публіцистом, що відгукувався на всі важніші появи сучасного життя. Безліч його дописів та публіцистичних статей розписана по різних російських, українсько-руських та польських часописах, найчастіше без його підпису або під одним із многих його псевдонімів. Сумнівна річ, чи без його помочі зможе хто-будь інший повіднаходити всі ті писання.
Але й на тім іще не кінчиться обсяг його діяльності. Кониський був пильним і невтомним кореспондентом. Його листів, звичайно просторих, набралось би певно багато тисяч. А треба ж тямити, що листи наших літературних діячів у тій добі, яку пережив Кониський, коли б їх зібрати і зберегти від затрати, були б колись першорядним джерелом для історії нашого духовного життя. Без тих іскор ясного світла, яке паде з листів на події нашого духовного життя, прим., у 60-х роках, ті, не так-то ще далекі, часи вже тепер через смерть многих і то найвидніших тодішніх діячів являються нам у неясних обрисах. Тим більша тут вага листів Кониського, що обіймав думками і зносинами найдальші, кінці України-Русі і в своїх листах промовляв звичайно щиро, без дипломатичної штуки; вони будуть дуже важним джерелом до нашої культурної історії.
Іще один характерний бік діяльності Кониського. Обік Куліша, Драгоманова й Нечуя-Левицького, йому належиться місце в купці тих мужів, що перші зрозуміли вагу духовного поєднання України з Галичиною і силкувалися, кожний своїм робом, загатити ту прірву, яку викопали політичні відносини між частями одного народу. В ту прірву Кониський вкинув найбільшу і найліпшу частину своєї праці. Найбільша часть його творів друкувалась у Галичині та в Буковині; тут у нього було багато знайомих і кореспондентів; на галицькі й буковинські справи він звертав пильну увагу і ще донедавна діяльність його була в Галичині звісна далеко більше, ніж в Україні.
Спеціально наше Наукове Товариство імені Шевченка має багато завдячити покійному. Він був одним із його основателів, та й потім, по довгім вегетуванні товариства, йому належиться честь ініціативи до його переміни на таку наукову інституцію, якою воно стало тепер. Він запомагав надто наше товариство своїми працями, присилав для бібліотеки цінні книжки і взагалі брав дуже до серця його потреби й пригоди. От тим-то, одержавши відомість про його смерть, наше товариство поспішило переслати телеграфічне своє співчуття сім'ї покійника і замовити вінець на його могилу з написом: "Наукове товариство імені Шевченка у Львові своєму основателеві, почесному і дійсному членові".
Нехай же пам'ять Олександра Кониського живе й не вмирає серед українсько-руського народу!

Подається за публікацією в "Літературно-науковому вістнику" (1901, т.13, кн.1, с.115—116).

"ВІК" (1798—1898). Томи І, П, III. Київ, 1902

Українська антологія в трьох томах великої 8-ки, 505— 586—568 сторін, отже, разом звиш 100 аркушів друку (ціна 6 рублів), на прегарнім папері, з портретами та коротенькими життєписами видніших письменників, — се в усякім разі замітна поява, вдвоє замітна тим, що виходить у Києві, в Росії. Коли мати на увазі сам зверхній вигляд книги — папір, друк, малюнки, обложки, то можна сказати напевно, що у нас така книжка не буде могла появитися й за десять літ. Наші друкарні виросли з наших злиднів і стоять на злиднях, і на таке розкішне видання не можуть позволити собі. Коли мати на увазі ціну й публіку, для якої призначене видання, то треба сказати, що у нас мусив би мати шалену фантазію накладець, який би захотів ризикувати свій гріш на таке видання, бо воно б у нас мусило бути значно дорожче, а навіть і по такій ціні як київське ледве чи пішло би в світ; у нас публіка злиденна і привикла до дешевих цін. А тим часом перший том оцеї антології виходить уже другим виданням, а перше розійшлося, і то в немалім накладі, щось до півроку. Що ж се значить? — спитає, може, дехто.
Всіляко можна толкувати сей факт. Москвофіли наші скажуть: бачите, хоч як ви кричите на Росію, а все-таки там ліпше, ніж у Галичині! Не лише пустили книгу, але ще до того очевидно найшлися й накладці та й находиться й публіка, що розкупить її. Ну, на се слід би відповісти: що пустили оцю книгу, се ще не доказ, що не пускають соток, тисячів інших українських книжок. А що могла появитися і розійдеться оця книга, се тільки знак, що при корисніших обставинах могли б появлятись і розходитись сотки й тисячі інших. Чи се все промовляє за "ліпшістю" або "не-ліпшістю" Росії, про се не будемо толкувати, а ось поглянемо на діло з іншого боку? Кільки то разів наші й російські обрусителі говорили, що ціле українське питання — фікція, польська інтрига, що ані український простий народ, ані тим менше українсько-російська інтелігенція не потребує, не хоче української книжки, бридиться українською мовою, особливо мовою нових укр[аїнських] письменників, не розуміє її. Що ж за диво, що тепер, коли цензурні тиски послабшали хоч настільки, що можуть появлятися в світ бодай белетристичні та популярно-наукові твори на українській] мові, укр[аїнська] книжка йде не згірше, а декуди й ліпше російської? Що розходяться десятками тисяч екземплярів не лише дешеві брошури, дешеві видання творів Квітки, Шевченка, але й нових письменників, і на таку ж широку розпродаж числить очевидно й оця антологія? А вона й тим більше, бо ж очевидно ся книга призначена не для сволоків селянських хат, а для окраси панських салонів та багатих бібліотек. Що ж се за диво? Значить, і там, у тих сферах, здавна помосковлених, почувається потреба української книжки?
І ще одно! Панове обрусителі, об'єдинителі та нівелятори так уперто та завзято говорять про малу вартість, неоригінальність, штучність української літератури! Вона—слаба і невдатна копія російської або польської, вона "фабрикується на замовлення" якихсь фантастів чи "злоумишленників", вона відірвана від життя, від "начал" та "духа" "русскаго народа", вона наскрізь антинаціональна та нездорова!.. Диво! Яка ж сила пхає ту українську книжку в руки читачів — і то вже не сліпих або обдурених селян, але й інтелігентних, освічених "україноросів"? Невже за кожним екземпляром оцього "Віка" буде бігти один інтригант та "злоумышленник" і втискати його в руки сьому або тому покупцеві? Чи, може, всі ті покупці та читачі сеї антології і подібних їй книг будуть також самі лише спільники "української" інтриги, самі зневажники "истинно русских национальных начал"? Але в такім разі, коли укр[аїнський] інтелігент їх зневажає або конспірує проти тих, то де ж нарешті коріняться вони? Чи не в головах отих панів Флоринських, Піхнів со братією?
Не менше цікаві рефлексії насуває й зміст видання, та ми придивимось йому докладніше іншим разом. Тут лише зазначимо головну тенденцію впорядчиків — дати вибір усього кращого, що виявила українська белетристика за 100 літ свойого розвою від 1798 р. на всім просторі, заселенім українським народом.
Перший раз оце в українськім виданні в Росії обік українських поетів і письменників найшлись рядом, не як курйози, а як товариші, також галицькі й буковинські. І коли в першім томі, присвяченім поезії, ті галицькі та буковинські поети (з угроруських нема нікого) вносили з погляду язика й форми деяку дисгармонію і навіть таких знавців, як проф. Сумцов у Харкові, доводили до погляду, що тих поетів слід би було або зовсім лишити на боці, або виділити при кінці в окрему групу, — то в двох дальших томах, присвячених українській] повісті й новелі, виявляється, по моїй думці, далеко більша гармонія: видно, що галицькі та буковинські повісті можуть сміло і без сорому стояти обік українських, мають свій оригінальний колорит, своє питоме обличчя, збагачують щироукраїнський основний тип новими варіантами. В тих двох томах заступлено загалом 35 українських] письменників 84-ма творами; на се галицьких та буковинських письменників 11 (Федькович, Франко, Ковалів, Кобринська, Маковей, Бордуляк, Мартович, Чайківський, Лепкий, Семанюк і Стефаник) з 25 творами.
Не знаємо, чи се має бути вже конець антології, чи, може, мається план додати ще образ укр[аїнської] драматичної літератури.Се було б дуже пожадано. Хоч і яке скромне місце займає укр[аїнський] театр і в Росії і в Галичині, та проте образ укр[аїнської] літератури XIX с. не буде повний, коли в ньому не буде ані згадки про драми Котляревського, Гоголя-батька, Квітки, Шевченка, Костомарова, не буде ані сліду Стеценка, Кропивницького, Карпенка-Карого, Цеглинського, драм Старицького, Мирного, Грінченка, Маркевича, Хоткевича й інших молодших.

Подається за публікацією в "Літературно-науковому вістнику" (1902, т.19, кн.8, с.100—102).

 

УКРАЇНСЬКО-РУСЬКА ЛІТЕРАТУРА І НАУКА В 1899 РОЦІ

Минулий рік — се перший рік нового століття нашої новочасної літератури, коли її початком уважати перше видання "Енеїди" Котляревського в 1798 р. Те перше століття закінчили ми пам'ятним ювілейним празником, що був не тілько оглядом того, що зроблено у нас за сто літ, але рівночасно сильним подмухом вітру на полум'я нашого духовного життя, великою заохотою до дальшої праці. Благодатні наслідки того духовного оживлення почули всі, хто сяк чи так доторкається у нас до письменства. Число передплатників руських щиронародних видань побільшало, література почала еманципуватися від газет і періодичних видань, письменська і наукова продукція почала обхапувати ширші поля, почала, що так скажу, ловити момент сучасного літературного смаку і сучасних основних ідей цивілізованого світу, появилося таке число нових робітників-перекладачів, популяризаторів, белетристів і цілих організацій, якого давніше нераз не бувало й за десять літ. Число виданих у 1899 році книжок і брошур — непрактиковано високе досі у нас. І що найважніше, для всіх тих видань знаходяться покупці в числі також непрактикованім досі.
Та що найважніше, сама мова збагатилася, розширила свої рами. З одного боку, нові наукові праці з обсягу філології, історії, права, природничих наук, математики і медицини вносять до неї величезне багатство нових ідей, нових зворотів, термінів. З другого боку, опубліковано велику силу незвісних досі матеріалів, пам'яток чи то народної творчості, чи давнього письменства, що відкрили нам цілі верстви, цілі духовні й літературні течії, незвісні донедавна. А вкінці й сучасна літературна творчість з гарним успіхом почала користуватися народною діалектологією, тайно затим виявила в нашій мові можність таких різнорідних тонів, стилів і індивідуальних забарвлень, яких ми не чували від часів Шевченка і Марка Вовчка. Голос могутньої пристрасті, гіркого насміху, гризької іронії, легкої конверзації, тихих пестощів, відгуки найделікатніших рухів людської душі — все те знаходить у нашій мові влучний і повноважний вираз. Власне останній рік приніс нам в тім взгляді дуже гарні і характерні появи. Центрів літературної і наукової діяльності в 1899 р. мали ми кілька. Головним із них можна вважати Наукове товариство ім. Шевченка у Львові. Піддержуване симпатією всієї українсько-руської спільності, се Товариство, головно завдяки невтомимій праці і всесторонній дбайливості свого голови — проф. М. Грушевського, не тільки здобуло собі поважне місце в ряді наукових інституцій слов'янського світу, але при помочі "Літературно-наукового вістника" має також важний вплив на розвій нашої літератури. Із наукових праць, виданих сим Товариством у минувшім році, перше місце займає другий том "Історії України" проф. Грушевського. Видані досі два томи сього курсу нашої історії — важний вклад в науку про найстаршу, дотатарську історію нашої батьківщини. Се перший в нашій мові систематичний звід фактів ураз із розбором незлічимих спірних питань, що в'яжуться з дослідами нашої минувшини. Се не артистична концепція нашої старої історії вроді тих, до яких привчив нас Костомаров; се праця наскрізь критична, діло холодного розуму, натхнене великою ідеєю одноцільності і своєрідності нашого національного розвою. Високі похвали, які віддають тій праці дійсні вчені, і докори, які роблять їй псевдовчені вроді київського "славіста" Флоринського, однаково роблять честь її авторові і нашій науковій літературі. З інших видань Товариства ім. Шевченка піднесу виданий 1899 р. другий том апокрифів, багатий збірник народних анекдотів, зібраний знатоком, збірник, якого може позавидувати нам слов'янська етнографічна література, і перший том широкої монографії про гуцулів, здобутка довголітніх обсервацій, дослідів і подорожей проф. В. Шухевича. Про вартість сеї праці свідчить найліпше те, що вона ще в рукопису дочекалася перекладу на польську мову. Поважним вкладом у етнографічну науку є також виданий Товариством перший том етнографічних і літературних розвідок пок[ійного] Драгоманова, тих прекрасних перлин його бистрого ума і широкого наукового знання.
Другим центром наукової діяльності на українськім ґрунті мусимо вважати Київ, хоч, на жаль, цензурні умови і досі не дозволяють там появлятися науковим працям на українській мові. Головним органом наукової праці в Києві єсть місячник "Киевская старина", виданий проф. Науменком. В минувшім році з праць, поміщуваних у "Киевской старине", найбільший сучасний інтерес мали статті Кримського, Науменка і Михальчука в обороні самостійності і прав нашої мови. Ті праці були відбиванням нападів на нашу мову і наш національний рух з боку проф. Соболевського, Флоринського і інших і почасти стояли також у зв'язку зі звісною забороною українських рефератів на археологічнім з'їзді в Києві. З праць, поміщених 1899 р. в тім журналі, варто піднести ще початок широкої розвідки Г. Житецького, в якій під скромним титулом "генези "Енеїди" Котляревського роздивляється майже все наше письменство XVIII в., користуючися багатьма досі неузглядненими, друкованими і рукописними, творами. З праць, виданих того ж року по-російськи, незалежно від "Киевской старины", згадаємо тілько про дві найважніші: Голубева другий том монографії про Петра Могилу і Багалія [про] історію Харківського університету,
Більше центрів має лиш літературний і популярно-просвітній рух. У літературнім руху, як уже згадано, веде перед також Наукове товариство ім. Шевченка. В 12 книжках "Вістника" з 1899 р. були поміщені праці 55 українсько-руських письменників, подано переклади з 35 чужомовних авторів, уміщено 4 більші повісті, 77 дрібніших новел, 3 драми, 6 більших поем, 98 дрібних поезій, 11 характеристик сучасних письменників і кільканадцять інших розправ. Може, не слід мені, як одному з редакторів "Вістника", говорити про вартість тих праць; та мені здається, що деякою вказівкою поза межами редакторського самолюб'я може тут бути, з одного боку, суд чужих людей, з другого — участь читаючої публіки. Отже, можемо сказати, що на наш "Вістник" звернули увагу і поляки, і німці, і москалі, подаючи про нього звістки, перекладаючи міщені в нім праці; його багатою хронікою користувалися інші періодичні видання, цитуючи або й не цитуючи джерело, а число постійних передплатників, незважаючи на різні неприхильні поклики і навіть партійні агітації, зросло, хоч і не дуже значно.
Обік "Вістника", незалежно від Товариства ім. Шевченка, повстала в 1899 р. спеціальна організація для видання українсько-руських книжок — "Українська видавнича спілка". В першім році свого існування, хоч функціонувала тільки три чверті року, встигла вона видати 12 книжок белетристики, два томики праць наукових і декілька найпотрібніших руських друків. Що діяльність "Спілки" була успішна, се доказує не тільки її продукція, котра швидко поступає наперед (в січні с. р. вийдуть дальші три книжки), але також факт, що вона майже відразу здужала придбати капітали на такі досить коштовні видання, і в неповнім першім році, при дуже примітивній кольпортажі своїх видань, здужала розпродати їх на зверх півтори тисячі золотих ринських готових грошей. Та при тім "Спілка" зробила більше: вона показала можливість у нас багатшої книжкової продукції і збагатила наше письменство деякими гарними оригінальними і перекладними творами. Правдивим відкриттєм були видані "Спілкою" уперве в окремих томах талановиті оповідання Кобринської, гарні нариси Ст. П'ятки і чудові поезії Лесі Українки. Важним надбанням для літератури треба вважати розпочате "Спілкою" видання Кулішевого перекладу Шекспіра. Гарну прислугу нашій літературі зробило також "Діло", видавши окремою книжкою оповідання о[тця] Т. Бордуляка, яких вартість уперве оцінена була в "Вістнику" О. Маковеєм.
Хто слідив за тими виданнями, той мусив завважати, особливо в останнім році, значний прилив нових сил у нашім письменстві. Виступили або відразу з дозрілими плодами талановиті новелісти, такі як Василь Стефаник, Марко Черемшина, К. Сроковський, на Україні — Дм. Грушко, Гр. Коваленко і Кравченко, або подали дуже гарні надії такі письмовці, як М. Яцків, А. Крушельницький, О. Авдикович, А. Веретельник, П. Карманський, Є. Мандичевський, І. Петрушевич і т. д. Коли мати на увазі, що ті писателі, вступаючи на літературну арену, звичайно приносять уже добре (не раз дуже гарно) вироблену мову і вироблену (не раз аж рафіновану) літературну форму і техніку та високе розуміння задач і змагань літератури, то не без певної основи можемо з сього приросту надіятися дійсного збагачення нашої літератури. Живе почуття дійсності, відраза до шаблону, пристрасне і [без] конвенціональності шукання правди в обсервації і вислові — ось що характеризує майже всіх тих молодих писателів і велить нам покладати на них найкращі надії. Обік Львова важним літературним центром обіцяли бути Чернівці, на жаль, надії, які можна було покладати на них ще перед двома роками, не збулися. В 1899 р. вийшла там тільки одна книжка, що мала дійсний успіх, се була "Синя книжечка" Стефаника.
Українська молодіж у Львові, розворушена відбутим у Львові літом 1899 р. студентським вічем в справі заснування українсько-руського університету, пробувала сотворити собі свій власний невеличкий центр для літературної продукції. Обік серії "Живих струн", розпочатих приватним накладом, приступлено до видання спеціального органу молодіжі, що має зватися "Молода Україна". Але найважнішим заходом молодіжі була ініціатива до засновання руського людового університету, котрого наглу потребу в оба уха вигукує нам діяльність не тільки по містах і містечках, але отеє вже й по руських селах польського людового університету ім. Міцкевича.
Невеличкими центрами літературної продукції були надто ще Коломия, де проф. Насальський витривало, хоч не дуже вміло, веде своє видання "Бібліотеки для молодіжі", і Перемишль, де, крім "Прапора", класового органу нашого духовенства, вийшло кілька праць В. Щурата.
На Україні може наша література з 1899 р. похвалитися двома важними набутками: розпочатими збірними виданнями творів двох заслужених наших письменників старшої генерації: Нечуя-Левицького (вийшов т. 1) і Ол. Кониського (вийшли 2 перші томи). Ті видання, крім гарного вигляду, визначаються надто великою для Галичини нечуваною дешевизною — знак, що видавці числять на великий покуп. Того ж року вийшло нове видання Шевченкового "Кобзаря" — на жаль, не таке добре, як би слід було надіятися.
Свіжа літературна продукція на українській мові знаходила собі захист переважно в Галичині, потроха при "Киевской старине", де були поміщені нові драми Карпенка-Карого ("Понад Дніпром" і "Сава Чалий") і Старицького ("Облога Буші", "Одна ніч" і "Маруся Богуславка"). Гарним центром літературної і народно-просвітньої праці був Чернігів, де головно заходом Б. Грінченка і пані Загірної видано в остатніх роках коло 60 брошур і книжок белетристичного і популярно-наукового змісту. Важним набутком треба вважати проломання цензурою льоду: пущено якось у нетяму ту точку пам'ятного указу з 1876 р., що забороняла популяризацію науки на українській мові. Цей лід проламала гарна книжечка Чикаленка "Про чорний пар", для якої видання по-українськи треба було великих заходів і спеціального, так сказати, привілею міністерства рільництва. Та від того часу уряд якось немовби дійшов до переконання, що, спиняючи ширення освіти на ненависній йому українській мові, сам собі і цілій людності робить величезну шкоду; і ото в 1899 р. цензура пустила вже цілий ряд брошур, головно з поля медицини та гігієни, потрохи й з історії.
Отеє були би важніші факти з нашого літературно-наукового руху за 1899 рік. Певна річ, усе те тільки початок першого, міцнішого руху, такого, який, певно, пішов би на нашій землі, якби не численні елементарні перешкоди; початок невеликий поки що, але все ж сильно відмінний від того непевного палахкотання, яке йшло давніше. Тепер уже видно: огонь розгорається добре: антракти в нашім розвою вже неможливі.

Подається за публікацією в "Ділі" (1900, ч.І, с.1—2). 424

 

З ОСТАННІХ ДЕСЯТИЛІТЬ XIX в.
(УРИВОК ІЗ СТАТТІ)

Але поза тими працями, розпочатими і доведеними до кінця з приватної ініціативи, починається систематичний науковий рух, що має собі осередком зреформоване Наукове Товариство імені Шевченка у Львові. Хто б там не приписував собі заслугу зреформування сего Товариства, все одно треба сказати, що заслуга зорганізування в ньому наукової праці вповні належить проф. М.Грушевському. Чоловік широкої освіти, незломної волі і невичерпаної енергії, він сполучає в собі серйозність і критицизм ученого-історика з молодечим запалом для справи піднесення рідного народу, з трудолюбністю і терпливістю, які тільки той може оцінити вповні, хто знає у всій повноті той галицький шлендріян1 , серед якого опинився молодий професор, прибувши з України, і з яким мусив боротися всіми способами розумної педагогії. Ті мало не 70 томів наукових і літературних публікацій, виданих за той час під його редакцією, за його ініціативою і при його діяльній помочі, то далеко не вся, то, може, лиш половина його праці. Треба знати стан Товариства Шевченка, який застав він, той нелад у адміністрації, ту галицьку Gemutlichkeit2 у сповнюванні взятих на себе обов'язків, щоб зрозуміти, яку велику і тяжку працю довершив проф. Грушевський, допровадивши Товариство до того стану, в якім находиться тепер. Приходилось при тім видержувати тисячні неприємності, сточувати формальні битви, що раз довели були навіть до кризи, яка грозила розбиттям розпочатого діла.Та й те ще не все. Для успішного ведення наукової праці треба було підготовлювати людей, заохочувати до наукової роботи молодіж, мало привиклу до неї, треба було старати фонди, дбати про тисячні дрібниці і формальності. На все це у проф. Грушевського знайшовся час, знайшлася сила і добра воля. Він зумів поставити себе вище понад усякі підшепти та партійні становища — і се вийшло на користь спільної справи, дало почин до зросту тої вирозумілості і толеранції на спільнім ґрунті, яка одна, не в'яжучи людей у їх спеціальних, часто індивідуальних окремішностях, дає можність згуртувати різнорідні сили і різнорідні відтінки для спільної праці.

1 Халатність, волокита.
2 Затишність, байдужість, безвідповідальність.
Опубліковано в "Літературно-науковому вістнику" (1901, т. 15, кн.7, с.48—67). Поданий у книзі уривок вміщено на с.49-50 часопису.

 

ОГЛЯД УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1906 р.

І Минулий 1906 рік останеться назавсігди пам'ятним, епохальним роком в історії України; це був після довгого примусового дрімання перший рік хоч сяк-так вільного і повного життя, перший рік по розкуванню українського слова.
В російській Україні мали ми в тім році всі ті з'явища громадського життя, які веде за собою політична свобода. Отже, вироблялася практика політичних зборів і з'їздів, політичних комітетів і, загалом, організацій, що мають метою повернути діяльність ширшої маси в той чи інший бік. Щоправда, всі ці печатки політичного життя були ще досі дуже скромні і часткові, місцеві. Виробляються тут і там невеличкі центри і ведеться в них діяльність на власну руку. Широкої партійної діяльності, порозуміння місцевих центрів між собою, великих всенародних віч, які бувають у Галичині в важніших моментах національного життя, в російській Україні ми досі не бачили.
Один рух, найбільш подібний до систематичної і на всім просторі України одностайної роботи, це змагання до заснування просвітних товариств. Знаючи гаряче народолюбство тих кругів інтелігенції, що горнуться до тих перших просвітних товариств, бачучи в тих виданнях для народу серйозну увагу до народних потреб, ясне і наукове представлення змісту, кажу це, рівняючи їх до більшості подібних видань у Галичині, де нічого подібного не видно, — можемо надіятися на тім полі найбільших успіхів, коли праця інтелігенції зорганізується і пошириться по всій Україні.
Взагалі треба сказати, що переважна частина публіцистичної і літературно-наукової праці в російській Україні минулого року мала популярний характер. Це треба сказати особливо про біжучу пресу. Минулий рік виявив на тім полі дуже інтересний досвід, із якого слід би користуватись на будуще. В початку року, під першим враженням свободи, бачили ми по всіх усюдах оголошення про видання українських газет, і майже всі оберталися до простого народу. З тих газет одначе значна частина зовсім не побачила світу Божого, а інші хоч побачили, то швидко погасли з тих чи інших причин. Удержався і урятував честь української преси майже лиш один полтавський "Рідний край" — найкращий доказ того, що спекуляція на дешевий успіх популярної газети на Україні ще дуже передчасна і що тільки серйозна праця гуртка свідомих і талановитих людей може дати запоруку доброго розвою такої газети. Це повинні взяти собі на увагу різні "антрепреньори" видавці; і тоді певно менше буде газет-скороспілок, а більше однотяглої роботи над народною просвітою і більше спільного порозуміння між поодинокими центрами тої просвітної роботи. Уявляю собі як найближче її завдання — з'їзд делегатів усіх місцевих українських просвітних товариств для обміну думоїпро зроблені досі спроби і для вироблення спільних принципів дальшої праці.
Я зупинився трохи довше на тій популярній публіцистиці та літературі не тільки через її велику важність в нашім національнім житті, але й ще з одної причини. В першім році української свободи важність тої літератури перецінено, на неї звернено не то головну, але майже виключну увагу, популярний характер надано навіть таким виданням, як щоденна газета "Громадська думка". Це була велика помилка, бо через це українська інтелігенція в саму важку і гарячу пору ідейної і політичної боротьби була позбавлена свого органу, своєї прилюдної трибуни. З цього вийшла велика шкода, бо, з одного боку, лишилися необговореаі і непорішені дуже важні питання українського життя, а, з другого боку, сама газета, дбаючи переважно про інформування своїх читачів, зробилася немов блідою копією російської газети середньої руки. Того, що повинно було бути її характерною прикметою, власне українського духу, живого почуття одноцільної і окремої української політики в рамах російської державної політики, в ній не було, а як було, то дуже мало, проблисками.
Не роблю з того нікому ніякого докору, це була помилка не одного чоловіка, а гуртової думки. Можу тільки сподіватися, що, навчена торішнім досвідом українська інтелігенція, цеї помилки не повторить. Орган для інтелігенції, такий, що міг би не тільки удержатися поруч з подібними російськими, але виявляв би собою всю своєрідність та окремішність українських народних потреб і інтересів, такий орган потрібніший тепер на Україні, ніж десять хоч би й і найпильніше редактованих популярних газеток. Серед простого народу нема такої ідейної розтічи, як серед інтелігенції. Для нього на перший час вистарчить місцева праця по школах, земствах, просвітних товариствах, поки не зберемося на щось ліпше. Але українська інтелігенція опинилася тепер у дуже важкому духовому становищі. Перед нею, політичне невиробленою і хворою на загальноросійський доктринаризм, не привичною до оцінювання конкретних явищ, а тільки до теоретичних шаблонів, стеляться тепер широкі дороги, що можуть на довгі роки одвести її від рідного грунту. Цю інтелігенцію ловити, показом її ґрунтових, рідних інтересів, її найближчих громадянських обов'язків прив'язувати до українського ґрунту і до органічної праці на ньому, отеє перша і головна задача української інтелігентної преси і літератури. Без інтелігенції народна маса не піде наперед, не зорганізується, або й коли буде організуватися, то хіба для антикультурних диких поривів. На українську інтелігенцію, на її організацію, на вияв її політичних та культурних змагань звернена тепер цікавість усієї освіченої Європи, яка чує духом, що власне звідти може вийти ясне і розумне слово, що може вивести Україну та й усю Росію з дотеперішнього важкого кризису. Те устами одиниць не раз уже було говорене; Європа прислухалася до нього в натхненних віршах Шевченка, в блискучих статтях Драгоманова, в поважних наукових творах Грушевського. Але поодинокі голоси — це та ластівка, що ще не робить весни. Треба, щоб ті ідеї, оперті не на загальних доктринах, а на відчуванні інтелігенцією глибокої, кровної солідарності з українським народом і з українським ґрунтом, зробилися власністю широких гуртів тої інтелігенції, щоб це не були холодні теорії, мотивовані по книгах, а щире, гаряче почуття свого людського і національного обов'язку, щира, гаряча готовність до праці і до жертви, щоб були тим, що цивілізована людськість називає живим національним почуттям і без чого нема нації, нема цивілізації, нема справжніх ідеалів.

II Головними огнищами, в яких купчилася літературна продукція 1906 р. (слово "літературна" розумію тут у широкому значенні белетристики і публіцистики), були українські журнали або місячники. Журнали, видавані українською мовою, були для України новиною, бо перше через цензурні заборони не можна було їх видавати. Що найбільше цензура дозволяла одну белетристику в одинокім і мішанім журналі "Киевской Старины", а з наукової прози хіба популярні виклади в окремих брошурах. Рік 1906 уперше проявив на Україні періодичні видання вищого типу, місячники, присвячені більш або менш виключно плеканню літератури та дискусії над основними питаннями національного і взагалі духовного життя. Таких місячників виключно українською мовою виходило у 1906 р. в Росії два: "Вільна Україна"1 в Петербурзі і "Нова громада" в Києві, і я вважаю потрібним розглянути детально їх зміст, щоб оцінити наскільки цінні були ті видання і що внесли вони в українське письменство.
Перша почала виходити в Петербурзі "Вільна Україна", та перша й перестала, спромігшись видати тільки 6 номерів у чотирьох випусках, "Вільна Україна" одразу заявила себе органом не загальнонаціональним, а партійним. У редакційному поклику, яким оголошено про вихід журналу, містилася характерна заява редакції, що "Вільна Україна" матиме одинокою метою "допомогти українському сільському та міському пролетаріатові зрозуміти своє класове становище, допомогти йому стати на певний шлях класової боротьби з утисками власників капіталу та землі, розбудити думки про соціалістичний ідеал людського життя, повести до соціалізму". Отже, метою журналу не мало бути ані національне освідомлення українського пролетаріату, ані його загальне підвищення освітнє й духове, а тільки його підготування до соціалізму, а попереду усього до розбудження класової свідомості. І тільки задля сеї мети "редакція мусить лічитись з національними рисами українського пролетаріату",— якби не те, то вона очевидно й не думала б зважати на них.
Як бачимо, журнал виступив одразу як орган тісно партійний і надто призначений для самого українського пролетаріату, і це згори мусило зменшити зацікавлення до нього у всіх тих, хто не признавав себе партійним товаришем редакції і бачив перед українською пресою ще й інші задачі, як підготовування українського пролетаріату до соціалізму. Не могло змінити цього й "Переднє слово", поміщене на чолі 1 книжки. Хто ждав від цього переднього слова якоїсь детальної програми редакції, якогось викладу шляхів та способів її роботи для зазначеної мети, той мусив дуже розчаруватися. По ніби поетичнім, а властиво зовсім водянистім вступі, де навіть "степи червоніють... і сонце стало" редакція надіється на підмогу принципів наукового соціалізму. "Ми понесемо їх українському суспільству. Ми розкажемо на сторінках "Вільної України", як зараз капіталізм пройняв наскрізь суспільство і поділив його на два ворожих по інтересах класи — буржуазію та пролетаріат. Ми освітлимо жорстокий визиск капіталістами робітників, визиск, який панує по всіх країнах, що вийшли вже на шлях капіталістичного розвою. Освітимо протилежність інтересів буржуазії і пролетаріату. Покажемо неминучість класової боротьби, котра мусить закінчитись революційним переходом фабрик, заводів, земель у розпорядок працюючих мас. Ми гаряче будемо обстоювати ті принципи, бо певні, що повна гармонія суспільного розвою можлива лише тоді, коли соціалістичний лад виросте на руїнах капіталістичного".
Чи треба додавати, що з усею тою обіцянкою редакція в опублікованих нею книжках не сповнила анічогісінько? Бо й не могла сповнити, раз через те, що вона не зверталася зі своїми річами ні до якого пролетаріату, тим менше до українського, для якого все надруковане в "Вільній Україні" було і певно довго ще буде зовсім недоступне й незрозуміле, а, по-друге, через те, що й сам автор переднього слова, мабуть, і поняття не мав про трудності виконання того, що обіцював. Отже, нема в "Вільній Україні" ані систематичного викладу принципів наукового соціалізму, ані тим менше таких студій про капіталізм у Європі чи в Росії, які б хоч трохи оправдали голосні обіцянки "переднього слова".
Аж написавши це, автор нагадав, що забув про злобу дня, задля якої властиво видавався журнал, про політичну боротьбу, та й тут обсяг і характер тої боротьби був для нього зовсім неясний. "Ми мусимо виступати проти державного централізму і за федеративну автономію нашого краю. Вимагати повного і вільного культурно-національного розвою всього українського народу". Дивне диво! Тут уже за пролетаріат забуто і "вимагається" вільного розвою для всього народу, значить, і для ненависної буржуазії. Автор, видно, читав якісь ліберальні програми і вхопив із них перші-ліпші фрази, які йому попали під руку — автономію та федерацію, а забув про самі основні та неминучі для всякої політичної діяльності — свободу особи, слова та організації.
Публіцистика "Вільної України" не далеко відбігла від цього "Переднього слова". Стаття Павла Смутка "Краєва автономія України" зовсім не продумана ідейно і недокладна фактично. Автор очевидно не знає, що він соціал-демократ і має перед собою ідеал наукового соціалізму, і остерігає при недалекій реформі "від повторення старих гріхів і помилок проти народних прав і ідеалів". Одно з двох — або народні ідеали, або науковий соціалізм. Автор розбирає дуже загальним і нефактичним способом історію російського централізму і знов попадає в стару народовольчеську формулу, що всі "культурні, економічні і соціальні потреби обміркувати і задовольняти міг би як слід тільки сам народ, що на собі ті умови виносить". Покійний Драгоманов очевидно даремно критикував і висміював такі народовольчеські погляди, коли вони щасливо відгукуються і в соціал-демократичнім органі.
Я не думаю розбирати одну за одною всі статті, надруковані в "Вільній Україні"; є між ними корисні компіляції, як ось недокінчена праця д.п. Понятенка "Мілітаризм, постійне військо і міліція", є статті, що мають вузькопартійний інтерес, і тут також мені нема потреби розводити дискусію. Я хотів би ще зупинитися на статті Л. Бич "Революція і органи самоуправи", особливо на її першому розділі (ч. 1, стор.42 — 48), який мені видається добрим покажчиком того ідейного та наукового рівня, на якому стоять коли не всі українські соціал-демократи, то певне значна їх частина. Що таке революція? Автор відповідає на це питання ось як: "коли маємо більш-менш несподівану або принаймні за короткі часи виниклу зміну усього державного та суспільного ладу, то тоді те явище мусимо наректи революцією". До цієї дефініції історик мусить додати: а що такої наглої зміни всього державного та громадського ладу досі ніколи не було, то, значить, і революції ніякої не було. Не кажу вже про те, що ми бачимо протягом останніх двох літ у Росії і чого остаточних наслідків ще довго мусимо піджидати; але ані події 1848, ані 1798 р. не зробили таких великих змін у політичному, а тим менше в громадському життю, щоб заслуговували на увагу "революції" по дефініції нашого автора.
Далі автор характеризує громадський устрій середніх віків — і зовсім невірно. "За ті часи, каже він, найбільшу увагу мала земельна власність, бо багатство головнішим чином доставалося від хліборобства; торгівля тоді ще мало була поширена, а промисловість ще менш. Землі держали переважно шляхетство та попівство, то нема нічого дивного, що отсі верстви або стани громадянства мали велику силу і панували над усіма країнами". Погляд наскрізь невірний і показує, що автор поза старими, давно зужитими і в науці забутими формулами не мав нагоди обзнайомитися з новішими працями про історію середніх віків. Нема нічого фальшивішого, як міряти ту історію з її хрестовими походами, з її лицарством та погордою до її багатства і багачів новочасним матеріальним ліктем. Неправда також, що в середніх віках, крім шляхти і духовенства, "безліч людей не мала жодних прав"; автор очевидно не чував ніколи про середньо-вікові міста з їх привілеями, з їх горожанською і навіть політичною традицією, що в інших випадках сягала ще до римських часів, не чував про цехи, ганзи та середньовікові італійські республіки, що боролися з владиками і веліли одстоювати свої права.

III Так само шаблонове та незалежно від усяких наукових дослідів малює автор теперішній контраст між буржуазією (до якої при Божій помочі зачислює й селянство) і пролетаріатом. Безмірна різнорідність громадянських верств у сучасному громадянстві, їх обопільні взаємини, їх боротьба і співділання — все для нього темна вода во облаціх. Так само тайна для нього й те, що громадсько-економічна і фінансова боротьба йде не тільки між буржуазією і пролетаріатом, але також внутрі кожного з тих таборів, кожної верстви, кожної громади. Нещасна формула про "класову боротьбу" не дає змоги авторові бачити дійсну, неустанну і до кінця світу неминучу боротьбу чоловіка з чоловіком, боротьбу, що творить прогрес і цивілізацію і якої занехаяння, яке обіцяють нетямучим різні так само мало тямучі ідеологи, було би присудом смерті для вселюдського поступу.
Не слід би також соціал-демократичним письменникам, а особливо в Росії та на Україні, повторяти безкритично старі фрази про безладдя та безмірну шкідливість капіталізму. Росія має досить таких проповідників, що, закриваючися тими первісне соціалістичними (краще сказати Марксо-Енгельсівськими) формулами, кидають затроєні стріли на всю західну цивілізацію, на всю науку та її здобутки. Соціалісти не повинні забувати ніколи, що той ненависний їм капіталізм сотворив новочасну науку й літературу, новочасні міста, комунікацію та філантропію, що він безмірно поширив серед народних мас просвіту, добре виховання та почуття солідарності. Що він не сотворив раю, не вигоїв усіх громадських болячок, се певно так, та цього, мабуть, не зробив ніякий громадський лад, а вже найменше той, якого не зовсім принадні риси малюють нам речі вроді "Ерфрутської програми". Все ж таки ясне розуміння речі велить признавати й капіталістичному ладові його заслуги тим більше, що це не яка-небудь примха кількох тисяч людей, а таки ж історично неминуча і органічна поява, якою хоче бути колись соціалізм.
Спинюся ще хвилину на статтях К.Не-я (Недоля), поміщених в "Вільній Україні": "Дещо про націоналізм та соціалізм" (ч. 1, ст. 83—93) та "Два тумани" (ч. 5—6, ст. 126—140). Поминаю вже те, що обидві статті, писані на швидку руку, на коліні, без обдумання і групування матеріалу, без фактів, хіба з натяками на деякі факти невідомі або лише неясні для читачів. Поминаю це, але не можу не згадати почуття якоїсь дивної злості і серження, що повіяли на мене при читанні тих статей. І чого, проти кого та злість? Проти "українського націоналізму", який д. К.Не-я без ніякої оговорки ідентифікує з шовінізмом. "Хто хоче пригадати його черти, — пише автор на ст. 85, — хай візьме "Правду" за часів незабутньої польсько-української угоди, хай прочитає по-стидну статтю "три національні типи" — квінтесенцію національного самомніння й лютої національної ненависті до других народів". І пішло й пішло... "Обожествлення рідного краю, рідної мови, рідної історії, цілої нації"... І пішло й пішло. "Дуже недобре брехати" — так .і пригадуються мені слова Квітки. Допускаю, що з читачів "Вільної України" ніхто й не бачив і не читав статтю в "Правді", але вже не від того язики, щоб не розтрубити, на кого вимірені ті слова статті. Я читав цю статтю і знаю її автора. Можна сперечатися про наукову вартість статті, про вірність авторових характеристик, але закинути їй шовінізм, тенденційне цькування на інші народності, обожествлення рідного краю і т.і., як чинить автор статті в "Вільній Україні", цього ніяк не можна. Тим менше варто було відгрібати цю статтю і впадати з її приводу в такий гнів, що ця стаття ані в час її написання, ані потім не мала ніякого впливу ані в Галичині, ані в російській Україні. І тим менше варто було д. К.Не-я впадати тепер у такий гнів, в таку пасію, коли він добре знає життя і діяльність автора "трьох типів", знає, що він в молодих літах визначився такими подвигами, на які спромоглися дуже мало його ровесники і ніхто з його наступників. В дозрілих літах, і то протягом довгих десятиліть, той чоловік стояв на своїм становищі, як правдивий світоч широкого європеїзму, звертав увагу молодіжі на провідні появи європейської думки і європейського громадянського розвою, читав приватні виклади про Ірландію та про європейські конституції в такі роки, коли за це загрожувало не тільки протурення зі служби, але й адміністраційне заслання.
Наукових дослідів оригінальних, як сказано, редакція не давала ніяких.
Цю хибу заповняють від біди переклади деяких статей, хоч також не наукових, а більш публіцистичних. Пощастило Каутському, з якого перекладено дві статті: "Національне питання в Росії" та "Стара і нова революція". Певна річ, такі переклади добре діло, але містячи їх у партійних органах треба вважати, щоб не попасти в конфлікт з власною програмою і при таких сумнівних пунктах зазначувати своє відмінне становище.
І коли, наприклад, у Каутського читаємо, що соціал-демократи невеликоруські в Росії повинні "виступати з усією силою за спільні пролетарські вимоги, а енергійну оборону окремих національних вимог, коли вони не містяться в загальних, залишити до того моменту, коли справа розв'яжеться в центрі Росії; від того, яке це буде ров'язання, залежить також і конечна форма національних вимог", то треба сказати, що кінець цього речення зовсім абсурдний, бо форма національних вимог не може диктуватися ніяким припадковим центральним рішенням, а тільки самою суттю національного життя, а перша частина цього речення неясна і також централістичне забарвлена, хибно кладучи вагу на те, що рішення соціального чи політичного значення в Росії мусить упасти в центрі і що для того центру соціаліст окраїн заздалегідь мусить урізувати свої програми власне на національнім пункті. В устах Каутського, централіста, ці слова не дивують нас анітрохи, але чому ж редакція автономічно-федералістичного органа не сказала про них свою думку?
Я б зупинився трохи довше над публіцистикою "Вільної України" та боюсь, щоб моя критика не видалася декому ворожою самому соціал-демократичному рухові. Отже скажу одверто, що я високо ціню саможертву і геройську дисципліну тих людей, що були й єсть душою того руху, високо ціню дотеперішні проби соціал-демократів у Росії — організувати робітницькі та селянські маси без огляду на позитивні результати тих проб, в значній мірі залежні не від пропагованих ідей, а від ступеня політичної свободи. І коли я остро критикую публіцистику "Вільної України", то це єдино тому, бо бажав би, щоб вона справді стояла на висоті нашого часу і не компрометувала високих ідей недотепним та баламутним викладом. Мені здається, що до видання "Вільної України" укр[аїнські] соціал-демократи приступили непідготовані, не добравши відповідних сил до сеї спеціальної праці. Є ще одна, глибша хиба, що була джерелом їх хитання в самих основних поглядах, — вони не уявляли собі гаразд цього національного характеру, не відчули того, що вони ж наперед українці, а потім соціал-демократи, трактували це українство як формальну концесію, а не як натуральний вислів своєї душі, і тому й не зуміли в свою публіцистику вложити душі та захопити нею ширші маси читачів. Се ще одна наука, що і в таких інтернаціональних справах як соціалізм здорові, органічні парості можуть у кожнім краю виростати тільки з виразного національного грунту і тільки тоді вони перестануть бути сірою теорією і зробляться цвітучою дійсністю.

IV Поглянемо ще на белетристику "Вільної України". Судячи по програмових заявах редакції, белетристика якось немов і не входила в план видання, що мало бути органом партійної боротьби. Ну, та розуміється, видавнича практика сказалася й тут сильнішою від програмової теорії, і "Вільна Україна", незважаючи на своє коротке існування, дала на цьому полі дещо таке, на що історик літератури повинен звернути увагу.
І так із віршованої літератури інтересні, як і все, поезії Лесі Українки. Останніми часами авторка якось мовчала; тим цікавіша була поява віршів на сторінках "Вільної України", хоч їх там і не гурт. Особливо цікаві "Єгипетські барельєфи" — глибокі рефлексії авторки над загадками історичного розвою народів, рефлексії, які навіває на нас вид староєгипетських пам'яток. Щоправда, перша п'єска "Ізраїль в Єгипті" навіяна не жодним барельєфом, а просто читанням жидівських оповідань про єгипетську неволю жидів, про яку єгипетські барельєфи не знають нічого. І зміст цієї п'єски більш філософічний, і то філософічний зовсім не в античнім, а в сучаснім дусі з "заповітом святої волі" і з зовсім модерним скептицизмом, чужим старій, особливо староєврейській, філософії, на скільки можна говорити про неї. Друга п'єска "Напис на руїні" починається немов парафразою відомого сонета Шеллі про напис царя Озімандіяса, та далі розвиває широку картину єгипетської культури з її пишними, віковічними будівлями і з гірким бідуванням її робочого люду. Хоч який ефектовний цей малюнок і кінчиться не менш ефектовним покликом, та все ж таки й тут треба сказати, що філософія авторки зовсім не відповідає тому, що було основою світогляду старих єгиптян і що вітхнуло їх до будування тих величних пам'яток, які й досі, незважаючи на всі чуда грецької пластики та архітектури, не перестають дивувати нас особливо своїм маєстатичним, гієратичним стилем. Такий стиль не міг повстати в країні, де панувало таке роздвоєння світогляду, як його малює авторка. Кожна пам'ятка старо-єгипетської скульптури й архітектури говорить про щось зовсім інше, а власне про суцільність думки й віри всього народу, про ту національну єдність Єгипту, вироблену його тисячолітньою історією і таку повну та суцільну, як ніколи потім не вдалося осягнути жодній іншій нації. Всі ті єгипетські різьби та будови, що викликали на себе в XIX віці стільки окриків обурення демократичних істориків та філософів, були зовсім не впливом самоволі якихось тиранів, а виразом світогляду і душі самого народу, його всевладної віри в загробове життя і прикроєної до тої віри практичної філософії. Отим-то й ефективні окрики нашої авторки про єгипетських тиранів свідчать певно про її гаряче серце, але не про ясне розуміння тої далекої минувшини. Попробувала д. Леся Українка полетіти і в противну окраїну світа і дати нам у своїм оповіданню старого якута (одне слово) зразок психології зовсім нецивілізованого чоловіка, у якого сувора північна природа поклала нестерту печать не тільки на зверхнє життя, але також на спосіб думання і на мову, яка, наприклад, не знає такого слова, як "воля". На цьому факті й опирається віршоване оповідання Лесі Українки: старий якут оповідає про долю засланого в їх село росіянина і всілякими способами силкується передати нам його тугу за одним словечком, яка нарешті зводить його в могилу. Тема справді дуже інтересна, та, на жаль, авторка не справилася з її літературною формою; оповідана прозою, з значенням особливостей якутського говору (як у Сєрошевського або у Тана) ця подія могла б робити гарний ефект; віршована передача д. Лесі Українки вийшла занадто довга, неясна, з повтореннями, многословна і не робить такого враження, якого б можна надіятися від самої теми.
З віршованою п'єсою "Ніч в тюрмі" виступив тут уперше талановитий письменник В. Деде, і признаюся, його виступ треба назвати щасливим. Тут нема звичайної в таких випадках дешевої фразеології, а самі дійсні враження, вислів дійсного почуття, закрашений тим легким, здоровим гумором, що характеризує суцільну в собі, енергічну душу і ясне, на весь світ створене око артиста.
Інші поетичні спроби, поміщені у "Вільній Україні", занадто малочисленні й дрібні, щоб можна було сказати щось про їх авторів. Хіба те одне, що скрізь, навіть у найменших із тих проб, видно зацікавлення до проявів громадського життя і запал до обстоювання його насущних інтересів у завзятій боротьбі. Це добре, але треба перестерегти повторюванням різних боєвих покликів без реальних підстав, перед надуживанням різних кульгавих та невлучних символів в орлів, що борються за волю. Пильна і совісна увага до живої дійсності і до явищ життя, це перша підстава поетичної творчості і найкраща запорука того, щоб поезія не згубилася в пустій фразеології.
Розуміється, це саме і ще в більшій мірі треба сказати й про прозову белетристику. Ось, прим., перша книжка "Вільної України" подала оповідання д. Ів. Личка "Чорний ворон". Здається, все тут єсть, і талант, хоч ще мало розвинутий, і симпатична тенденція, та все-таки оповіданнячко робить враження чогось зовсім шаблонового, нахапаного з книжок, із готових взірців, а не обсервованого в житті. Те саме треба сказати про оповідання А. Шабленка "За півдня" з його зовсім наївною психологією, з якою він заставляє малого хлопчика за півдня побуту в фабриці перейти душею цілий ряд соціально-економічних теорій, які сам автор нахапав із книжок.
Коли говорити про серйозну белетристику у "Вільній Україні", то лишається власне тільки один справді талановитий прозаїк, д. В.Винниченко. Він дав тут два оповідання: "На пристані" і "Раб краси" та недокінчений драматичний нарис "Дисгармонія". "На пристані" — прегарний малюнок з часу бурхливих страйкових днів Одеси. Один момент перед приходом парохода, гомін різноманітної юрби робітників, селян і торговців, а проте все таке ясне, таке реальне, таке характеристичне, кількома штрихами мов живе поставлене перед душею читача. І не видно ані найменшого зусилля автора накрутити ту живу дійсність на копил якоїсь теорії, якогось книжкового шаблону. Він не боїться малювати її такою, як її бачить, він любить те життя, ту різноманітну масу, розуміє її і твердо вірить у її здібність до життя, і цього йому досить.
Ту саму майстерну певність руки, те саме панування над живою дійсністю бачимо в оповіданні "Раб краси". Та тут автор, на мою думку, переборщив трохи в психології, піддаючи голодному, нуждою побитому мужикові таку вразливість на музику, якої можна б надіятись хіба від якогось нероботящого та ситого білоручки. Сумніваюся, щоб автор бачив де такого чоловіка і не бачу мети видумування таких тем. Найбільше зацікавила мене драматична картина "Дисгармонія", бо тут автор узявся змалювати психологію тої суспільної групи, що була головною активною силою недавніх рухів, групи революційне настроєної інтелігенції. І мусимо віддати справедливість д. Винниченкові: хоч не дав нам повної і пластичної картини, то все-таки кинув багато світу на настрій і життя тих кружків, що в останніх роках звернули на себе увагу всієї Європи і викликали про себе багато суперечних осудів у різних таборах. Згадаймо хоч би прегарні малюнки революціонерів з доби 70-х, 80-х років у Степняковій "Підземній Росії"" і порівняймо їх з тими типами, які виводить перед нами д. Винниченко, і нам відразу ясно стане все те, що було причиною успіхів і неуспіхів останнього громадсько-політичного руху в Росії. Високий запал до ідеалів і дитяче незнання життя та його реальних відносин, дар бистрого аналізу різних особистих почувань і повна нездібність до систематичної, розумно обдуманої громадської праці, перевага нервової вразливості і рухливості над тривкістю і конкретністю змагання, отеє ті основи "Дисгармонії", яку влучно підхоплює та освітлює д. Винниченко в своїм етюді. Він дуже далекий від тих шаблонових малюнків, до яких призвичаїла нас партійна белетристика російська, а по часті й українська останніх років. Ті герої революційного руху, оглядані зблизька, зовсім не герої; це або наявні, добрі та гарячі діти, що рвуться до діла, не маючи поняття про його розмір і можливість його переведення, або легкодушні, легко вразливі натури, що шукають у авантюрності революційних конспірацій більше заспокоєння для своїх нервів, ніж якого-будь конкретного діла, або зелені доктринери, що, набравшися з заграничних книжок загальних поглядів і теорій, силкуються переломати російську дійсність на подобу своїх уявлених образів. Д. Винниченко й тут без жаху зазирає в очі дійсним фактам, малює дійсних людей з усіми їх слабостями і помилками, стає вище своїх партійних поглядів і інтересів, на загальнолюдськім становищі, і в тім його велика заслуга, бо тільки такий правдивий, хоч і любов'ю продиктований, малюнок лишиться тривким документом для історії духовного складу та значень сучасної російської інтелігенції.

V Другий центр української національної продукції — місячник "Нова Громада" — в тім першім році свого існування не справдив надій на появу нових талантів або на появу визначних творів старших письменників. Найкраще з них "Моє останнє слово" Винниченка, що малює контраст між гнилою російською "буржуазією", чиновництвом і його сімейним життям, та світлими, любов'ю до життя пройнятими групами молодіжі конспіраторів. Правда, те життя "буржуазії" змальовано вже дуже чорно, як позбавлене всяких моральних основ, всяких інтелектуальних інтересів, а навпаки життя конспіраторів зосереджене зовсім у ідейних інтересах. Се два окремих світи, між якими нема нічого спільного, а стоїть хіба обопільна ненависть і презирство. На прірві між одним і другим світом стоїть герой оповідання, молодий студент, син заможних батьків і кандидат на руку Люсі, дочки того чиновника, у якого він квартирує. Але той герой незадоволений своїм життям, ненавидить свою сферу окруження, а причину сього автор велить нам добачувати в його онанізмі, який він уважає якоюсь спеціально буржуазною хворобою. Та ось герой попадає в кружок конспіраторів, вислуховує від одного з них проповідь про їх змагання і програму і кидається й сам у вир їхньої пропаганди, який головно виявляється в редагуванню, друкуванню та кольпортуванню прокламацій і в держанні школи з робітниками. В розпалі сеї праці його арештують, і тут виявляється вся плохість його вдачі: він тратить відвагу і зраджує все, що знає про своїх товаришів, яких зараз же й арештовують безпосередньо перед тим, як його випускають із тюрми. Він почуває тепер ще більше обридження, особливо переконавшися про нікчемність своєї нареченої Люсі, і постановляє скінчити самовбивством, лишаючи своїм опікунам на пам'ятку свою сповідь, от це своє "Останнє слово". Звичайно, у д. Винниченка пластикою описів, доладністю красок і драматичністю сцен визначається й се оповідання, та все-таки щось псує враження цілості; довге і не скрізь вірне самоаналізування героя перетяжує будову композиції і робить враження чогось пересадного, накрученого для якоїсь політичної мети.
Д. Грінченко дав свою п'ятиактову драму "На новий шлях", та, на жаль, се одна з слабших його драматичних креацій. Жінка, що щиро любить свого чоловіка, довідується, що він, як громадський діяч, не зовсім чистий на руку: взяв хабаря від якогось доставця будівельних матеріалів на міські будови, хоча й запевняє, що місто на тім не потерпіло нічогісінько. У жінки, одначе, почуття моральної чистоти настільки розвинене, що вона зараз покидає чоловіка і відбирає також від нього свою єдину донечку. Тема без сумніву інтересна, тільки, на жаль, переведена дуже блідо, всі дієві особи зовсім шаблонні, мотивування подій слабе й наївне і цілість не робить ніякого враження.
Решта белетристики, поміщеної в тім річнику "Нової Громади", то мініатюри, моментальні нариси, іноді майстерні, як Коцюбинського "Сміх", але всі якісь анекдотичні, припадкові. Не видно проби якогось ширшого малюнка сучасного життя, якогось синтезу, що позволило б орієнтуватися у відносинах і уловити щось основне в сучасних подіях. Можливо, що рознервування та збентеження громадської душі в сучасній Україні і у всій Росії вплинуло на ту нервовість і уривковість і в літературній творчості; в усякому разі те, що дала "Нова Громада", не справдило надій тих, що надіялися разом з проблиском політичної свободи в Росії також оживлення творчих сил і зросту нових талантів в українській літературі. Та у нас живе надія, що часи важкого перелому і глибокого розворушення всіх народних сил, які переживає тепер Україна, не лишаться без наслідків і на літературнім полі і оживлять літературну творчість, підіймаючи її з тих мініатюрок та анекдотів до панування над ширшими обріями життєвої боротьби та духовних змагань.
Із віршованих творів звертають на себе увагу два поетичні діалоги Лесі Українки: "Три хвилини" і "В дому роботи, в країні неволі". Перший з тих діалогів, що має характеризувати духовні течії в часи Французької революції, неясний, хоч многослівний, і не будить живішого зацікавлення власне тим, що під назвами політичних партій (жирондист і монтаньяр) авторка силкується змалювати контраст суперечних світоглядів, та той контраст не виявляється ясно і зводиться до голослівних суперечок, що зовсім не захоплюють нашої цікавості. Другий переносить нас у старий Єгипет і малює влучно розмову двох невільників, зайнятих будівлею храму: невільник-єгиптянин, хоч почуває тягар свого рабства, все-таки з запалом і вірою дивиться на свою працю, як на предмет національної гордості, коли натомість невільник-єврей ненавидить те діло, при якому мусить працювати, і через те подвійно почуває своє рабство.
Також на полі публіцистики та критики "Нова Громада" не дала нічого замітного — інтересні уваги Грінченка про враження, які роблять писання Шевченка і інших українських та чужих авторів на українських селян. Леся Українка дала студійку "Утопія в белетристиці", де до відомих західноєвропейських утопій долучено також розбір і остру критику повісті Чернишевського "Что делать?", що мала великий вплив на тодішню російську молодіж. Інтересні спостереження про життя пролетаріату на Україні подають статті Піснячевського "Наймані робітники в сільському господарстві" та Капельгородського "Сільський пролетаріат в Кубанщині". М. Лозинський дав нарис життя і соціологічних поглядів віденського професора Менгера, А. Невада написав цікаву кореспонденцію про життя русинів у Америці, В. Доманицький — про життя й наукову працю В. Антоновича.
Я не буду шукати причини, чому часопис, повітаний великими надіями на Україні та в Галичині, так мало справдив ті надії. Слаба белетристика— се ще не вина редакції, а знак застою в літературній творчості, яка мусить мати свій час розцвіту і дозрівання. Та публіцистично-наукова часть з її якимсь млявим тоном, припадковим добором статей, перевагою різнорідних хронік, що надаються більше до щоденних газет, ніж до місячника, все те наложило на неї свою печать і було причиною, що новий часопис не здобув собі ходу серед громади.

1 "Вільна Україна" стала виразником певної соціал-демократичної течії серед українського громадянства, виразником не тільки ідеальної, але й організаційної течії тільки з третього журналу. За програмову витривалість цього журналу редакція брала на себе відповідальність тільки із згаданого числа.

Подається за публікацією в газеті "Рада" (1907, 11, 14, 16, 30 січня, 22 лютого).


НОВИНИ НАШОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Володимир Винниченко. Краса і Сила. Видавництво "Вік". У Києві 1906,стор.411.
"І відкіля ти такий узявся?" — так і хочеться запитати д. Винниченка, читаючи його новели, яких у оцій книжці зібрано сім. Серед млявої, тонкоартистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, всуміш:
українське, московське, калічене й чисте як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. "І відкіля ти взявся у нас такий?" — хочеться по Кожнім оповіданні запитати д. Винниченка.
Перше з поміщених тут оповідань, що дає свій титул цілій книжці, "Краса й Сила", — се малюнок із життя тих подонків та відпадків суспільності, яких душу відкрив або й роздмухав трохи Максим Горький. Соціальне положення тих людей наш автор малює вірно і влучно, але дивиться на нього його власними очима: вони зовсім не тужать за іншим станом, хоч і відчувають прикрості свого побуту. Те, що зі становища суспільності злочин, крадіж, проституція, ошуканство, — тут не має ніякого значення, тут се просто "робота", щоденне заняття, спосіб життя. Як у кожнім іншім фаху, так і тут невдача в "роботі" грозить немилими пригодами, але такі пригоди, як тюрма, бійка і т. д., для них не мають ніякісінького етичного значення; се ж розуміється само собою, на се тільки один спосіб: бережись? І у автора нема ані крихітки жодної сентиментальності, він не обурюється, не сердиться ані на тих людей, ані на суспільність, що їх зробила такими. Се все у нього зовсім натуральна річ, так як для геолога зовсім натуральне те, що внизу лежить граніт, на ньому крейдяна верства, а там далі глинка та плодюча земля. В кожній верстві є свої поняття, свої вподобання, своя сила й своя краса. От на такім тлі малює наш автор три фігури: двох парубків-злодіїв і дівчину, що, стоячи між ними, грається ними обома. Один із них, Ілько, то для неї ідеал краси, а другий, Андрій, то ідеал сили волі. Сей контраст автор малює дуже ярко і на дрібних, ніби буденних фактах та розмовах показує хитання дівочої душі між тими двома полюсами, поки рішучий конфлікт, бійка між суперниками, в якій один одержує тяжку рану, а другий засуд на довголітню каторгу, не рішає й її вибір на сторону каторжника. Се оповідання, з яким Винниченко уперше виступив на поле українського письменства, було й першим його тріумфом; воно збудоване дуже гарно, визначається незвичайною драматичністю та ярким колоритом, а при тім певною, пластичною і вірною характеристикою дієвих осіб. Ярмаркові сцени, разом з тим поле попису обох героїв у їх "роботі", передані з гумором і свідчать про те, що автор уміє добре обсервувати життєві події.
Прегарно скомпоноване також друге оповідання "Заручини", що було окрасою одного з товстих літературних збірників ще за часів небіжчика абсолютизму. Як у попереднім сферу злодіїв та передміських "жуліків", так тут сферу університетських студентів та тих буржуазних верстов, що стикаються зі студентами, автор малює майстерно, певними і пластичними рисами. Студент Семенюк закоханий в панночці Галі, дочці вдови полковниці, з якою познайомився у її сусіда Сухобрієва, де давав приватні лекції. Галя вдає ідеалістку, читає книжки, що він дає їй, цікавиться українським питанням і доводить його до кохання, що сьогодні має завершитися їх заручинами. І автор розводить перед нами картину товариства студентів та купчиків, що зійшлися на заручини, характеризує весь той світок "умеренности й аккуратности", в якім за рожевими заслонками скромності, доброго виховання та ідеалізму криється брудота та рафінована розпуста. Семенюка гостять, упоюють до нестяму, будять "на заручини" — показується, що його Галя заручується з чоловіком, яким бридилась і гордувала, а його бажала звербувати собі на приятеля дому.
Найбільше розміром і найбагатше виведеними в ньому типами — оповідання "Голота", майстерна проба змалювання немов у перекрою важкої доби в житті нашого народу — переходу від спокійного хліборобського стану до повної пролетаризації. Тою перехідною добою являється служба в панськім дворі. Винниченко малює нам з великою силою і вірністю немов серце тої верстви — нутро "чорної кухні" при панській економії, немов оазис сірої барви між селом з його густою недолею та рідкою поезією і панським двором у блискучім освітленні. Тут бачимо наглядно, як ломаються давні моральні устої сільського життя, як простий сільський розум позбувається звільна всіх ілюзій і всі карти житія ставить на одно гасло — дбай за себе самого! З двора в злудному світлі пливе лише запах розкоші і цинічної розпусти, а сільське життя для декого вже відійшло в міфологію, а деякі, приміром] Андрій, хоч ще ніби вважаються господарськими синами, все-таки мусять служити і заробляти в дворі і, мов риба об лід, б'ються між занепадом села і широким шляхом у повний пролетаріат. Із сього соціологічного погляду оповідання "Голота" одно з найглибших і найкращих у Винниченка.
Що значить "ловити життя на гарячім учинку" і в моментальних знимках показати всю його глибінь та різнобарвність, се найліпше бачимо на чудовім нарисі "Біля машини". Тема найпростіша, яку тільки можна здумати: серед українського лану в літню спеку працює молотилка, її обслуговує невеличкий гурток сільських зарібників, над ними держить догляд економ Ґудзик — ось і все. А гляньте ви, який живий, пластичний малюнок зробив із сього Винниченко! Скільки драматичного життя вніс у нього! Якими тонкими, ледве замітними рисами схарактеризував головні дієві особи — економа Ґудзика, безхарактерного панського підлизня, що всею душею ненавидить селян, яких праця годує його, опозиціоніста та бунтівника Карпа, його ніби суджену, що тут же при нім легкомисно віддається паничеві Ясьові для хвилевої втіхи, — і зрозуміємо ту глуху, дику ненависть до панів, якою палає українське селянство і яку показало в недавніх розрухах.
У Винниченка гарна рука не лише в малюванні селян та пролетаріїв, але також у представлюванні інтелігентних сфер. Ми бачили се вже в "Заручинах". Сю саму сферу міської буржуазії малює нам нарис "Контрасти", хоча сей малюнок і не глибокий, а обмежається на зазначенні контрасту між тою назверх блискучою, веселою та гулящою молодіжжю і бездомною біднотою українських пролетаріїв-бурлаків. Менше цікаві оповідання "Антрепренер Гаркун-Задунайський" та "Мнимий господин". Перше з них представляє мізерію акторського життя в глухій українській провінції, а друге — сценки з воєнного життя, де балакучий фельдфебель, помішаний на тім, що у нього в животі якась хвороба, всю ніч не дає спати своїм підкомандним воякам, утомленим цілоденною службою.
З усім тим ми вважаємо сей том оповідань із найкращих дарунків, якими обдарувало нас видавництво "Вік". Не заступаючи вповні попереднього збірника оповідань д. Винниченка, виданого львівською видавничою спілкою і приступною тепер і в Росії, він дає кілька оповідань, яких не було там.
Подається за публікацією в "Літературно-науковому вістнику" (1907, т.38,кн.10, с.139-141).

 

УКРАЇНСЬКА ТРИБУНА В РОСІЇ

Украинский Вестник, выходит еженедельно под редакцией М.А.Славинского и при ближайшем участии проф. М.С.Грушевского, проф. Д.И.Овсянико-Куликовского и А.А.Русова. С.-Петербургь, 1906, №1—10, ст. 1—740.

Великі переміни, викликані подіями останніх літ у внутрішньому житті Росії, довели між іншим і до того, що не тільки для українського слова відкрилася давно бажана, хоч далеко ще не повна свобода, але й для українського елементу виявилася можність зазначити себе не лише в пресі, а також у громадському і політичному житті. Певна річ, для кожного, хто знав докладно фатальні впливи попереднього безправного стану, особливо на Україні, ту загальну політичну неосвідомленість і духовну зневіру серед української інтелігенції, те розбиття і занепад людової маси, ту громадну дезерцію молодших інтелігентних сил до різних чужих таборів, що манили їх окликами суспільного і політичного радикалізму та революційності, — той згори міг надіятися, що при даній невеличкій свободі руху український елемент не може відразу виступити імпозантною силою та запрезентувати себе якоюсь широкою організацією та новою ідейною програмою. Адже ж для українців завдяки їх нещасному положенню тільки тепер починається те, що було досі доступне іншим народам Росії, — широка дискусія на рідній, отже, всій народній масі доступній мові про найважніші питання громадського і політичного життя.
Певна річ, не можна виправдати українську інтелігенцію в тім, що вже вчасніше не вжила тих способів, які, без сумніву, були їй доступні, для переведення бодай у тісніших, інтелігентних кругах тої дискусії для вияснення собі й іншим становища України та провідних ідей хоч би будущої української політики. Се занедбання гірко помстилося на українцях у гарячу пору політичного перелому, дало можність іншим російським партіям зігнорувати їх та здобувати собі прихильників на Україні, так що українська репрезентація до першої російської Державної Думи переважно ввійшла туди під фірмою інших, загальноросійських партій і зв'язана з ними їх програмами. Тільки а posteori1 вже на парламентарнім ґрунті розпочали з ініціативи деяких свідоміших українців проби — звести докупи послів українського походження, звести не лише механічно як земляків, але також ідейно та політично на основі спільної національної свідомості та спільної суспільно-політичної програми.
Літературним висловом того зусилля являється оцей "Украинский Вестник", тижневник, присвячений виясненню української справи, поперед усього її політичних та суспільних потреб та становища супроти інших російських націй і партій. Виступаючи під девізом "демократії і автономії", він відразу зазначив своє становище — не партійне і не класове, хоч все-таки досить остро замарковане супроти всякого рода ретроградів та сторонників привілеїв. Налягаючи в своїх чільних статтях головно на роз'яснення принципу національності та автономічної політики в державі, він у значній мірі заповнює прогалину, яка досі була в російській пресі, що, вважаючи Росію суцільною та неподільною, не дискутувала питання про недержавні національності або обмежувалася на ворожім становищі супроти них, а в справах внутрішньої політики заспокоювалася на думці про централізацію, хоч і бачила її хиби. З цього погляду "Украинский Вестник" відразу зайняв виразне і ясне становище серед російської преси. Поміркований у своїх осудах, з тенденцією давати позитивні звістки й річеві аргументи замість полеміки, він також своїм спокійним тоном робить приємне враження і читається залюбки. Попробуємо переглянути зміст виданих досі десяти чисел, що творять уже поважний том 740 сторін друку.
На перший план серед змісту отсих десяти зошитів висуваються статті проф. Грушевського, одного з ініціаторів, найдіяльніших співробітників видання. Проф. Грушевський широко обробляє думку про потребу надання Україні якнайширшої автономії і на живих прикладах показує консеквенції сього принципа в житті народу, а заразом шкідливі наслідки його нешанування не лише для самої України, але й для всієї Росії. І так у статті "Национальный вопрос и автономия" (ч. 1) він кладе постулят, щоб "принцип широкої самоуправи національних територій був призначений неминучою умовою культурно-економічного і громадсько-політичного розвою Росії і був покладений як підвалина всієї політичної будови держави, не дожидаючи вибухів національного незадоволення". Сей принцип повинен бути проведений у всіх територіально-громадських організаціях, починаючи від сільської громади аж до провінціального сойму, що обіймав би всю дану національну провінцію. Компетенція тих автономних корпорацій повинна бути якнайширша, щоб давала змогу якнайширшого громадського і освітнього розвою даної нації. Супроти факту, що навіть поступові російські партії зі старої централістичної привички роблять різницю між народностями і, признаючи автономію одним (прим[іром] полякам та фінляндцям), не хочуть признати її іншим як менше важним, остерігає проф. Грушевський перед таким непринципіальним ставленням діла, справедливо бачучи в ньому "визов до національної боротьби, що може загальмувати поступовий рух усього державного устрою і зупинити його відродження".
Дуже інтересна друга стаття, того ж автора, "Вопрос дня" (ч. 2), в якій можемо бачити вислів опінії чільних українців про розв'язку аграрного питання, одної з найбільше пекучих і важних справ, що стояли на деннім порядку нарад Державної Думи. Проф. Грушевський дуже влучно характеризує безвихідне положення Думи, якій бюрократія не підготовила і не предложила ніякого субстрату, ніяких матеріалів, потрібних для такої трудної справи, як аграрна, а яку, з другого боку, відносини, настрій народу і його важке економічне положення непереможною силою перли на дорогу радикальної реформи. Стаття проф. Грушевського, певно в згоді з опінією більшості української посольської групи, промовляє за "примусовим вивлащенням на користь хліборобської верстви всякого роду зайвих ґрунтів, що виходять поза границі нормальної власності і тої максимальної власності, яка буде усталена для властителів, що ведуть на своїй землі господарство власною працею й засобами". Автор відчуває деяку неясність у такій стилізації справи і застерігається, що детальний план транзакції може явитися результатом спеціальних праць і дослідів і остерігає перед шаблоновою формулою, що мала б бути примусова для всієї Росії; місцеві умови в різних краях будуть вимагати різної стилізації формули. Авторові зовсім не імпонують балакання консерватистів про "священний" характер власності, та, з другого боку, він числить на те, що Дума згодиться на заплату властителям "можливого в даних обставинах викупу". Не імпонують авторові й завзяті балакання консерватистів про добродійні впливи великої власності на поступ дрібного господарства; ті впливи по часті зовсім фіктивні, а по часті можуть аж з надвишком бути винагороджені публічними агрономічними закладами. Викуплені землі творять публічні земельні фонди, з яких хлібороби одержують наділи після певних норм для ужитку. Для переведення сеї транзакції автор пропонує утворення місцевих (повітових чи рейонових) комітетів, що лучились би в більші цілості. Ті комітети, вибрані силою загальноімперського закону, могли б зараз приступити до підготовки праць. Розділ викуплених державою грунтів на власність селянам, автор уважає за річ непорадну і шкідливу, бо сим була б заперта дорога для регулаційної діяльності дальших поколінь. Зупиняюся на сьому питанні умисно довше тому, що аграрне питання в дуже аналогічних формах здавна наболіло також у нас і саме порушення його в російській Держ[авній] Думі викликало у нас серед оборонців двірських привілеїв немалий переполох, так само як і в російській] Держ[авній] Думі було головним клином, на якім розкололася дружба польського Кола з кадетами. Проект українців, виложений у отсій статті проф. Грушевського, власне через свій радикальний принцип і поміркованість у його проведенню мав найбільше шансів бути ухвалений Думою і незважаючи на її розв'язання, він, без сумніву, не стратив ще свою актуальність і швидко так чи інакше мусить знов зробитися центром дискусії та партійної боротьби в Росії.
Не менше важне питання порушив і блискучо освітив проф. Грушевський у статті "Единство или распадение?" (ч. 3). Супроти криків російських бюрократів і централістів, що сучасний емансипаційний рух грозить розпадом єдності Росії, проф. Грушевський в прегарнім історичнім нарисі виказує, що такої єдності нема й ніколи не було, що Росія радше тюрма народів, ніж одноцільна держава, що піддержування тої примусової єдності мусить вичерпувати сили не лише підневолених, але також "пануючої" нації, і вказуючи нічим не стіснене національне життя кожної нації з повним правом самоозначення на полі економічнім, культурнім і політичнім як мету, до якої неминуче змагає людська цивілізаційна праця, кладе той сам принцип основою будущої єдності Росії, в якій поодинокі народи, що тепер держаться її примусом та визиском, повинні знайти собі таку піддержку для своїх інтересів і такі користі зі спільного пожиття, щоб та єдність притягала, а не відпихала їх.
Спеціальні питання злучені з питанням про автономію народностей обробляє проф. Груш[евський] в окремих статтях "О зрелости и незрелости" (№ 4), "Наши требования" (№ 5), де в позитивній формі висловлено ті постулати, які випливають із принципіального становища українця супроти російських відносин. У двох статтях "Встревоженный муравейник" (.№ 6) і "Конец гетто" (№ 7) порушує проф. Гру-ш[евський] відносини поляків і жидів до українців, а в статті "Движение политической й общественной украинской мысли в XIX столетии" (№ 9) подає коротку характеристику розвою і росту того "національного радикалізму", що характеризує сучасний стан політичної думки на Україні.
Як бачимо, вже в сих статтях проф. Грушевського порушено майже всі важніші політичні питання, що стоять тепер на черзі дискусії не лише в Росії, але також у нас. Інші співробітники обробляють деякі з тих питань детальніше, додають факти з біжучого життя та історії. І так відомий польський учений, проф. Бодуен де Куртене в статті, написаній живо і з темпераментом, викладає головні засади "союза автономістів", де сильно побиває централізм російської бюрократії і по часті й революційних елементів. А.Г. в гарно написаній статті "Социал-демократия и украинский вопрос" (№ 1) троха якось соромливо характеризує становище соціальної демократії супроти українського питання і, зазначивши зворот, особливо австрійської соц[іал]-дем[ократичної] партії від національного індеферантизму, що направду являвся ексклюзивністю державних народностей, до національного федералізму (мимоходом кажучи, ще далеко не консеквентно проведеного), поминає мовчанкою такі яркі факти, як недопущення на соціально-дем. конгресі делегатів недержавних народностей, як заперечення галицьким жидам, соц[іал]-демократам, права на окрему національну організацію, як поворот українських соц[іал]-демокр[атичних] організацій від федеративного становища супроти російських під центральну коменду і т.д. Взагалі питання про соціальну демократію на Україні, незвичайно важне і пекуче тому, що майже вся укр[аїнська] молодіж горнеться в її ряди, лишається в "Укр. Вестнике" досі не освітлене як слід, і на се мусимо звернути увагу редакторів видавництва.
І з інших причинків, що кидають світло на основні питання, порушені в статтях проф. Грушевського, назвемо статтю редактора М. Славінського "Империя народов" (№ 1), А. Лотоцкого "Шаблон и жизнь" (№ 2) — причинок до дискусії про аграрне питання, М. Могилянського "Аграрньіе процессы на Украине" (№ 3), М. Тугана-Барановского "Национализация земли и викуп" (№ 4), М. Томари "Реформа местного самоуправления" (№ 8), Владимира Ж. "Точка над і" (№ 7) — про роль центрального парламенту в виробленні форм місцевої автономії, М. Славінського "Закон о національних правах" (№ 7), Владимира Ж. "Non multum sed multa" (№ 9) — причинок до жидівського питання, спеціально про становище жидів у Галичині і т.д. Дуже багато інтересного для різних питань дають дописи Spektatora "На Украине", поміщувані майже в кожнім н-рі, і розпочата в н-рах 9 і 10 стаття С. Бородаєвського "Из поездки по Украине".
"Укр. Вестник", крім сих статей, присвячених біжучій політиці в широкім значенні, подав також ряд статей більше наукового або інформаційного характеру. На першім місці треба тут поставити замітку статтю проф. Овсянико-Куликовського "Что такое национальность?" (1, 2, 5, 6, 8). Полишаючи собі на пізніше докладніше обговорення тої статті, подаємо тут лише дещо для характеристики її вихідної точки. В противенстві до переважної часті вчених, які досі говорили про те, що таке національність і яке її значення в суспільному житті (нагадаю хоч би голосну свого часу статтю Репана), проф. Овсянико-Куликовський відмовляє національності прикмети явища масового і примітивного і вважає її прикметою чисто психічною, отже, основаною на індивідуальній психології, а надто прикметою, що виробляється з поступом цивілізації і являється найвище розвиненою в чільних індивідуальностях, у геніальних особах, реформаторах, пророках, поетах та політичних діячах даного народу. Чим далі вниз у духовній драбині до середніх і найнижчих верств, тим ті прикмети менш виразні. І ще одне цікаве спостереження робить автор: національних прикмет людини не можна шукати в сфері її чуття, треба шукати їх головно в сфері інтелекту і волі. Про мотивування сих тез і консеквенції їх для практичного життя поговоримо окремо при розборі сеї інтересної статті, скоро вона закінчиться друком. А. Русов дав в ч. 4 цінну інформаційну статтю: "Несколько слов о территории и поселении Украины", з етнографічною мапою, й другу: "Формы землевладения и землепользования на Украине" (5), Проф. Вовк дав у № 7 статтю "Украинцы в антропологическом отношении", де зводить докупи результати найновіших праць на тім полі, в тім числі й власних помірів, доконаних у наших горах. Н. Соколов дав інтересне статистичне зіставлення "Украина в государственном бюджете России" (№ 2), з якого як на долоні видно визискування України російським] державним скарбом, що забирає з неї рік-річно звиш 240 мільйонів чистого доходу. Проф. Багалій подав інтересний причинок до історії духовної цензури на Україні ("Характерная страничка из прошлоого", № 6).
Слабше презентується відділ літератури і культури та історії і критики літературної, свідомо відсуваний редакцією на другий план супроти актуальних політичних і суспільних тем. На першім місці поставимо тут відому нашим читачам (в скороченні) статтю проф. Грушевського "Позорной памяти" (№ 1), крепке слово обурення на пам'ять ганебного указу 1876 р. Крім згаданої статті про історію політичної гадки на Україні, присвятив він осібну статтю п.т. "Украинский Пьемонт" оглядові того значення, яке мала Галичина для культурного і політичного руху України (№ 2). В роковини смерті Драгоманова присвятив його пам'яті невеличку статейку М. Могилянський (№ 4), підносячи значення покійника як політичного письменника. В тім же н-рі присвятив д. Дорошенко статтю відомому віденському виданню "Ruthenische Revue" з продовженням "Ukrainische Rundschau". Гаряче підносячи важність самої ідеї видавання такої "української трибуни в Європі" і заслуги пок[ійного] Себратовича, д. Дорошенко, одначе, не дає ніяких інформацій про зміст сього видання, ані не звертає уваги на його слабі сторони. Від видання так поважного як "Укр. Вестн." можна було ждати чогось серйознішого, як повторювання загальників, яких ми читали вже немало в укр[аїнській] пресі про се видання. Той сам автор присвятив у № 9 статейку Науковому тов. ім. Шевченка у Львові. . Пані Русова присвятила тепло написану статтю потребам українського шкільництва ("Современные школьные нужды на Украине", № 2). Провадиться огляд української преси (№ 1, 3), але лише з Росії, і, на жаль, замало систематичний і декуди занадто загальниковий, "як для чужих". Се метода не зовсім вірна; "Укр. Вестник", як .бачимо з сього короткого огляду, се фактично сьогодні не лише укр[аїнська] трибуна в Росії, але одинокий руковідний орган української] інтелігенції і таким, може, й доведеться йому бути ще довгі роки.

1 На підставі досвіду.

Подається за публікацією в "Літературно-Науковому вістнику" (1906, т.25, кн.8, с.335—343).

 

УКРАЇНА. НАУКОВИЙ ТА ЛІТЕРАТУРНО-ПУБЛІЦИСТИЧНИЙ ЩОМІСЯЧНИЙ ЖУРНАЛ
(УРИВОК ІЗ СТАТТІ)

Як іде популярна, а при тім справді науково і гаряче написана історія України М. Грушевського? З надрукованих 10 000 примірників у самій Галичині розійшлася протягом двох тижнів повна тисяча, факт нечуваний у нас, де простонароддя привикло до майже даром надсиланих йому книжечок місцевих просвітних товариств. Або як ідуть оповідання Винниченка, навіяні справжнім талантом і огнем життя? Не бійтеся, такі речі не залежаться і будуть робити своє діло.

Подається за публікацією в "Літературно-науковому вістнику" (1907, т.38, кн.6; наведений в книзі уривок вміщено на с.507).

[З ПРИВОДУ ФЕЙЛЕТОНУ СВИСТУНА "КТО БОЛЬШИЙ: г. М. ГРУШЕВСКИЙ ИЛИ о. А. ПЕТРУШЕВИЧ?"]

"За что старика обидели?" — мимоволі хочеться запитати, читаючи в "Галичанине" (ч. 216—218) фейлетон д. Свистуна під гумористичним наголовком: "Кто больший: г. М. Грушевский или о. А. Петрушевич?" Д. Свистун узявся боронити о. Петрушевича перед закидами, які підніс проф. Грушевський проти останніх "исследований" о. Петрушевича в своїй рецензії в "Записках". Розуміється, що головним закидом був брак методу в працях о. Петрушевича, такий брак, що зводить на нінащо всю бистроумність і начитаність автора, Що ж на се каже д. Свистун? З претензіональністю, яка характеризує хіба повну наївність в обсягу історичної дисципліни, він говорить про емпіричний метод, про Беконів "Novum organuo" і зараз перескакує до о. Петрушевича, виславляючи яко головну його заслугу збирання матеріалів для історії галицької Русі. Він, мовляв, "собрал хорошую коллекцию археологических находок, монет, медалей, рукописей и других памятников старины. Все собранное находится частью в музеуме "Народного дома", частью же у о. Петрушевича дома, и г. Грушевский, живущий постоянно во Львове, легко мог бы все то оглянути. О. Петрушевич тщательно собирал различные замечания на полях церковних книг и открыл много памятников апокрифической литературы Прикарпатской Руси из XVI—XVIII вв., которыми пользуется теперь г. Франко в своих научных исследованиях". Загалом д. Свистун стоїть на тім, що "научная деятельность о.  Петрушевича лежит главным образом в собирании материала". Д. Свистун очевидно й сам не підозріває, яку кривду заподіяв він о. Петрушевичу таким осудом. Він поставив його яко ученого на рівні з такими збирачами матеріалів, якими в Росії були купець Царський або київський археолог Кибальчич, або інші аматори, що збирали старинні предмети. Збирання не дає кваліфікації на вченого, і, деградуючи о. Петрушевича на чистого збирача, д. Свистун ставить його далеко нижче, ніж поставив його проф. Грушевський у своїй рецензії. А треба додати, що, як збирач, о. Петрушевич не стоїть на рівні навіть з такими збирачами, як російські купці Царський або Каратаєв (сей другий лишив бодай прекрасну бібліографію найстарших кирильських друків, працю з погляду на методичність і критичність без порівняння кращу від усього, що в тім напрямі зробив о. Петрушевич). Коли д. Свистун думає, що хтось, живучи у Львові, міг коли-небудь оглянути колекції о. Петрушевича, то дуже помиляється. Ті колекції були досі і певно й до смерті о. Петрушевича будуть мертвим капіталом, недоступним ні для кого. Ще 1874 р. проф. Калужняцький по адресу о. Петрушевича пустив був їдке слово про "наших библиоманов, весьма интересный класс людей недоучених и недоступных" (Труды III археологического сьезда, т. II, Киев, 1878, стор. 271). І коли д. Свистун говорить, що о. Петрушевич зібрав багато апокрифів, якими користується д. Франко, то, очевидно, не знає ані збірок о. Петрушевича, ані видань д. Франка, який для своїх видань не покористувався ані одним рядком із рукописних колекцій о. Петрушевича. Д. Свистун признає й сам, що в "материалах о. Пєтрушевича нет методического распределения", — отже, навіть матеріалів не вміє о. Петрушевич розложити методично, — знов комплімент, за який о. Петрушевич не дуже потребує дякувати д. Свистуну. Та найзабавніше те, що каже д. Свистун прикінці. "Оценяя деятельность о. Петрушевича, надобно приняти в расчет, що он автодидакт й священник, обремененньый обязанностями своего звання... й що его жалование было всегда скудное". Отже, се не брак методичного думання заставляє о. Петрушевича мішати в своїх писаннях горох з капустою, а те, що він автодидакт! А проте Добровський, батько слов'янської філології і один із найметодичніших слов'янських умів, був також автодидакт і навіть також канонік! І коли о. Петрушевич пише свої "исследова-ния" чудернацькою "праруською" мішаниною і вважає "исковерканными" не тільки сучасні українсько-руські писання, але навіть старі пам'ятники, що не підходять до його теорій, — то причина сього не брак справді наукового погляду на розвій язика і на розвій письменства і не дика погорда до своєї рідної мови, але може... його "священническое звание". І коли о. Петрушевич у своїй "Сводній літописі" під роком 1779 кидає громи на наших "галицких украиноманов", що, мовляв, хочуть "чудовищный украино-русский язык сделати общерусским языком", коли під р. 1790 злиться на те, що "нынешняя опольщенная молодая Русь, козачествуя, называет свой гурт— Украиною-Русью", а під р. 1778 кидає громи на "импортованное из запада так званное просвещение, подобное нынешнему из востока занесенной украинско-радикальной "Просвіті", для которой первым идеалом и представителем єсть несчастный Тарас Григорьевич Шевченко" (стор. 107), — то се не для того, що у нього не тільки неметодичний, а ще й рабський, антигуманний та ретроградний дух, але для того, що у нього "скудное жалование".

Подається за публікацією в "Літературно-науковому вістнику" (1901, т.13, кн.1, с.39-41).


ЩЕ У СПРАВІ ОДНОЇ РЕЦЕНЗІЇ Й ЇЇ РЕЦЕНЗЕНТІВ

Ну, та й натішилися наші патріоти забавочкою, яку з доброго дива кинув перед них п.Милькович! Ну, та й відгуляли. з правдиво гуронським вереском той танець на могилі ворога, якого нібито доконав п.Милькович своїм острим томегауком! І старий фарисей із "Руслана", і молодий блазень із "Галичанина", аж пінячись, аж вифиркуючи, бігли наввипередки, хто з них більше виригне лайки і наробить скандалу. Про перший обов'язок критика і публіциста — сконтролювати критиковане діло і переконатися на власні очі, наскільки правдиві піднесені проти нього закиди, вони ані не подумали. Вони ж ласі на ковбаси і раді готовенькому, їм аби лише погуляти вволю на немилих собі ворогах.
Розуміється, в очах розумних людей сей гуронський танець ані на хвилину не перестав бути тим, чим був на правду — диким вибриком ненависті і злоби, некультурним і в своїх мотивах і в своїм переведенню. Чи швидко і в них наступить отверезення, не відомо: про них навпаки можна би сказати, парафразуючи Шевченка:
Раз налите їддю серце
Ввік не похолоне.
Не бажаючи вдаватися в полеміку з такими гуронами, я погляну лише на той грунт, на якім відбувався їх скажений танець, а там нехай судять безсторонні люди, не засліплені злобою та ненавистю. В критику історичних кпин п.Мильковича не думаю вдаватися, бо тут уже розправився з ним д-р С. Томашівський. Займуся лише язиковими закидами, які так несказано врадували наших доморослих патріотів. Попробуймо розібрати їх детально і зрозуміти, наскільки вони оправдані.
Поки перейду до самої речі, не завадить сказати кілька слів про історію перекладу книжки проф. Грушевського на німецьку мову. Знайти відповідну силу для доконання такого перекладу було незвичайно трудно; на це треба було фахового історика, який би не спотикався на самих елементарних трудностях тексту, а заразом такого чоловіка, що вмів однаково добре українську і німецьку мови. Ні один із наших молодих істориків не мав ані часу, ані охоти братися до такої великої і важкої праці, і проф. Грушевському удалося по довших заходах приєднати для неї паню д-ра Феліцію Носсіг, докторизовану на однім із німецьких університетів, відому не тільки зі своїх публіцистичних та наукових праць на польській і німецькій мовах, але також із численних і гарних перекладів із української мови на німецьку. З її пера вийшли німецькі переклади деяких творів Стефаника і моєї повісті "Для домашнього огнища", що був друкований в Unterhaltungsblatt des “Vorvaris”1 у Берліні 1898 р. в н-рах 42—74. На жаль, наукові інтереси пані д-ра Феліції лежать більше на грунті соціології, ніж на історичнім, а її знання української мови, вповні достаточне для перекладів белетристики, сказалося вповні недостаточним при перекладанню наукового твору. Які язикові несподіванки містив її переклад, сего годі збагнути найбуйнішою фантазією. Досить буде сказати, що вона систематично перекладала Трипілля на Tripolis, Первольф на Warwolf, устрій на Constitution2 або Einrichtung3, міграцію на Emigration4, тисяцкий на Tausendmann5 і т. д. Про якийсь зв'язок, про дійсне зрозуміння тексту і відповідну передачу його німецькою мовою не було дуже часто ані мови: в таких місцях вона латала текст своїми власними концептами, від яких аж коробило читача. Оттут-то ждала проф. Грушевського і мене важка, майже дволітна праця над осиленням того перекладу і надання йому більше людської подоби. Додайте до того непідготованість львівських наборщиків, які не лише при відчитанню рукопису робили масу помилок, але не менше легкодушно поводилися з коректою, так що по четвертій або по п'ятій коректі нам лишалися несправлені похибки, то будете розуміти наше положення і ту дволітню боротьбу, яку довелося перевести з тим перекладом. П. Милькович, так як тота сліпа курка знайденому зерну, рад тим тридцятьом язиковим похибкам, які здужав відгребти в книзі на 753 сторонах компактного друку. Та й то ті похибки розпадаються на кілька груп, а власне на такі, яких місце означено і на такі, яких місця не означено, на такі, де витикаються прості зецерські помилки, і на ніби річеві, стилістичні, а врешті на такі, де помилка, непорозуміння або вмисне перекручення лежить не по нашім боці, а на боці п. Мильковича. Переберемо їх тут за порядком.
Щодо поправок зецерських блудів, то маємо їх усього вісім, а власне: ansgedehutes Continent6 на стор. 20, Anseit in den Zugen7(183), dieser Dreieck8 на стор. 193, das Reihe9 на стор. 256, der Wachs10 на стор. 256, das Tribut11, der Held des Ejmund Saga12, der Absicht13. Ще одної, найприкрішої, п. Милькович так і не знайшов: на одній сторінці стоїть замість Lautverschiebungen, незважаючи на наше кількоразове по-правлювання, таки Lausverschiebungen. Що ти порадиш з інтелігентним наборщиком! Та переважна часть деталей, зачислених п. Мильковичем до помилок, зовсім не помилки. Він закидає, прим., уживання назви Ostrogothen зам[ість], Ostgothen, хоча ця назва первісна, уживається Йорданом відповідно до готського "Austrogoten"14; закидає уживання перекладу староруських "старци" на Greise, твердячи, що старци значить Dorfalteste15, хоча в історії Грушевського стоїть виразно, що терміну старци (дословно: Greise) уживано і до означення голов роду не тільки по селах, а й по містах, а в пізніших часах у північній Русі та у Білій Русі старцями називано також солтисів та атаманів. В своїм полемічнім запалі п. Милькович доходить до такого абсурда, що проголошує категорично: "indessen ist starcy etwas anderes und Greise etwas anderes und Atamane etwas anderes und Schuldeisse etwas anderes"16. Його разять такі транскрипції українських топографічних назв, як Dnipr, Dnister, Kijew тому, що буцімто полонізовані або русифіковані форми тих назв "seit Jahrhunderten in der deutschen Literatur so geschrieben werden"17. Він дивується, як можна сказати: "Vladimir sei sie bekriegend und besiegend gewasen"18, коли це навмисне перекладено дослівно з літопису для характеристики її стилю. Він докоряє авторові чи перекладачеві ідентифікування "задруги" з "кучею", хоч це виразна цитата із книги Богішича "Sbornik sadasujich pravnich obieaja u juznich Slovena, де задруга не ідентифікується з "кучею", а куча й задруга стоять рівнорядно в значенні: де в селі нема задруги, там місце голови задруги заступає голова сім'ї, що живе в одній хаті.
П. Милькович ніяк не може зрозуміти різниці між міграцією, імміграцією та еміграцією і жалується на "massenhaften Gebrauch von Fremdworten"19, під яким розуміє такі "чужі" для нього слова, як згадана вже "Migration, Kolonisation, Fluktuationen, Perturbationen, Symptomen, Campagne, Paraphrase u.s.w."20 Це зовсім нагадує ту московську купчиху в комедії Островськогр, яка ніколи без дрожі не могла вимовити слово "жупел". Йому збирається на сміх, коли читає в книжці "Narses habe einen Barbaren arretiert"21, хоча смішного тут нічого й нема, а по сміху звичайно пізнають не дуже-то мудрого чоловіка.
П. Милькович закидає авторові "Іст. Укр." вживання для старої Русі назви "Rusj" і то ще аж з двояким родівником, не розуміючи очевидно, що новочасна назва Rusland до старої Русі не підходить, що die Rusj значить народ, а das Rusj — край.
Та найважніший закид д. Мильковича, звернений проти язика і стилю книги, лежить у тім, що, як каже критик, "bei vielen Stellen, kann man uberhaupt nicht erraten, was da gemeint ist"22 (ст. 529). Щоправда, п. Милькович не навів ані одного такого місця, та я зроблю йому сатисфакцію і наведу з його власної рецензії одно місце, що, здається, вповні заслугує на дану ним самим характеристику. "Der Unterschied ist jedoch der, dass in dem Buche unseres Verf. sich nichts Neues Ausschluss der rein politischen Angelegenheiten. Die Durchfuhrung dieses Kanonisation Olgas den Kopf zeibricht"23. Так дослівно на перелазі зі стор. 534—535. От тут стань та й подумай, що це значить.
Думаю, що цього досить для характеристики духового й наукового рівня рецензії п. Мильковича. Що ж до наших публіцистів, які не мали настільки почуття власної гідності, щоб хоч на хвилю застановитися над вартістю тих закидів, і без огляду пустилися розтоптувати в своїх газетах ті духовні екскременти чернівецької мудрості, то їм можна лише побажати веселої забави.

1 Сторінка для бесіди.
2 Конституція.
3 Обстановка.
4 Еміграція.
5 Тисячник.
6 Витягнутий континент.
7 На фоні поїздів.
8 Цей трикутник.
9 Ряд.
10 Віск.
11 Данини.
12 Герой саги про Еймунда.
13 Намір.
14 Готи (остготи).
15 Сільський староста.
16 Між тим старци то є щось інше, і старі теж щось інше, і отамани щось інше, і жалдани щось інше.
17 Від століть в німецькій літературі так пишуться.
18 "Нібито Володимир їх завойовував та перемагав".
19 Масове вживання іншомовних слів.
20 Міграція, колонізація, коливання, перетурбації, симптоми, кампанія, парафрази.
21 Нарзіс арештував Варвару.
22 У багатьох місцях взагалі не можна вгадати, що мається на увазі.
23 Різниця у тому, що у книзі нашого (автора?) немає ніякого нового виключення чисто політичних справ. Проведення цієї канонізації Ольги ламає голову.

Подається за публікацією в газеті "Діло" (1917, 23 листопада).

 

ПОЕТ ЗРАДИ

Вже Георгій Брандес у своїй статті із "Polski romantyzm" слушно звернув увагу на один з головних мотивів у творчості найбільших польських поетів, Міцкевича і Словацького. Сприйняв це просто і ясно, визначаючи як "глорифікацію зради і підступної несподіваності"; на моє немале здивування, ніхто з поляків тих слів не опротестував. Як це? Міцкевич, в якому поляки бачать втілення народного генія чи апостола найчистішого гуманізму і найбільш піднесеного ідеалізму — і "глорифікація зради"! І це говорить майстер критики, приятель поляків. Якщо однак вони самі не запротестували проти того, якщо вони не поставили його біля ганебного стовпа як профанатора їх народних святинь, я теж осмілюсь тут висловити декілька єретичних думок про "найбільшого польського поета", які не дають мені спокою ще з гімназійних часів. Я власне закінчив польську гімназію, і мої вчителі завжди рекомендували мені Міцкевича як найзнаменитішу лектуру, його вірші знаходились в шкільних хрестоматіях і ми повинні були знати життєпис цього поета і зміст його найвидатніших творів, а річниця його народження урочисто відзначалась шкільною молоддю — словом, призвичаєно нас шанувати Міцкевича як одного з найбільших геніїв, вважати за святого.
До сьогодні пам'ятаю, як я з вродженої непокірливості в якомусь з шкільних творів виступив проти цього схиляння перед Міцкевичем і один з його віршів, що і був темою твору, витлумачив у такий спосіб, що вчитель літератури на підставі цього мого твору вніс проти мене до шкільної влади формально оскарження, і я за цю єретичну інтерпретацію дістав добре по вухах від директора. З цього часу Міцкевич завжди здавався мені надто особливим святим, а проникливе дослідження зібрання його творів пізніше переконало мене, що я у своєму дитячому відчутті мав цілковиту рацію. Тому що одначе в німецькому перекладі з'явилось ледве кілька найвидатніших творів цього письменника і вчителі-німці не знають цілості його творчості, не буде зайвим додати кілька штрихів до характеристики цього польського генія.
Спершу мушу зазначити ще одне: я не хочу Міцкевичеві, як поетові, жодної кривди, принаймні не прагну похитнути його поетичну славу. Хочу лише виділити і висвітлити з допомогою прикладів один з головних мотивів у його творчості — мотив, котрий видається мені однаково характерним як для самого письменника, так і для громадськості, що його оточувала.
Міцкевич був вихований в кліматі з політичного погляду найбільш аморальному та нездоровому. Напередодні його появи на світ давня Польща впала і залишилась роздертою. Упадок Польської держави наробив багато шуму і видобув на світло денне стільки морального зіпсуття, браку характеру, цинізму і корупції, що буйно розмножилась усередині польського суспільства, що молоде покоління ще довго мусило дихати душною, заповітреною атмосферою. Бачимо, що Міцкевич одразу по вході в літературу виявив у своїй творчості нахил до опису зради, втечі та відступництва. Мусив багато над тим роздумувати, а також одержувати відповідно сильні поштовхи з боку найближчого оточення, тому що ця тема приваблювала його аж до самого кінця поетичної діяльності. В його творах зустрічаємо низку зрадників; однак це не другорядні постаті, як Яго, Якімо ("Цимбелін"), Гонерілья у Шекспіра; все це герої, овіяні чаром романтизму, люди, що вивищувались над іншими, незвичайні герої — і це, власне, тривожить і відштовхує.
Звернімо увагу: постаті, які Міцкевич нам представляє, — це не виключно так звані "зрадники-патріоти", то не тільки люди, які вірять, що свою палку любов до вітчизни можуть дієво виявити тільки через зраду в стосунку до ворогів вітчизни. Ні, Міцкевич представляє нам цілу шеренгу зрадників усякого роду — від таких, які чинять це з. особистих міркувань, до тих, які керуються найвеличнішим патріотизмом.
Уже в своєму літературному дебюті, у псевдоісторичній новелі "Живіла", що вийшла з друку в 1819р., герой оповідання Порай зраджує владику свого краю, князя Кориата, щоб за допомогою ворога здобути руку його дочки, і при допомозі ворожих військ завойовує столицю Кориата і звільняє дочку князя з ув'язнення, де вона домучувалась, але самого його, як зрадника, вбивають ножем.
В 1822 р. Міцкевич перший раз виступає із збіркою віршів "Балади і романси". Ця збірка і рік її видання вважається початком нової епохи в польській літературі. Киньмо одначе оком на зміст цієї книжечки і напевно нас вразить велика кількість описів зради і героїв-зрадників, які в ній знаходяться.
Вже в другій баладі "Світезянка" автор оповідає про молодого стрільця, який закохався в русалку і присягає їй на довічну вірність, але скоро біжить вже за другою дівчиною і бере її в обійми; дівчина ця виявляється його першою коханою, і невірний коханець карається за це тисячолітніми пекельними муками. В баладі "Рибка" бачимо вбогу сільську дівчину, яка, зраджена паном, топиться в ріці, а потім перетворює цього пана і його жінку в величезне око.
Надзвичайно характерна з цього погляду є незакінчена поетом балада "Тукай, або Спроба дружби", що є справжньою дисертацією на тему зради друга. Тукай — багатий, могутній, розумний чоловік — вмирає, дійшовши переконання, що багатство, могутність, розум і чесність є марним димком. Шкода йому тільки коханої і приятелів. Раптом з'являється чарівник, який обіцяє вказати йому шлях до безсмертя, але з умовою, що піде цією дорогою разом з другом, якому може повністю довіряти.

Тукай стих, чогось боїться,
Як чужі думки вгадати,
Зрада в серці слуг таїться.
"Може, жінці чи коханці?"
"Так..." — всміхнувся сумовито,
"Так..." — ледь вимовив сердито.
Думає в важкому горі,
"Так—дружині... так—коханці!"
Він і вірить і боїться,
На щоках горять рум 'янці,
Думає в важкому горі,
Вже надумав, скаже скоро,
Вже... а мовити боїться1.

Він остаточно приймає ті умови, при яких чарівник відразу попередив його, що злі духи будуть спокутувати його приятеля і схиляти до зради. І тепер Тукай починає на тему цих спокус снувати такі розміркування:

Хай які б там не бували
Хитрування та ознаки.
Чи багато їх, чимало,
Знай, прикмети в  них однакі.
Щоб пішов хтось шляхом зради,
Треба сили та поради,
Чи дарунком спокусити,
Чи лозою настрашити.
Можна викласти так само
Даний силогізм словами.
Три причини зве до гроба:
Страх, захоплення, жадоба.
Тож кого ці три причини
Не спокусять по-дурному,
Тій повірити людині
Можна, як собі самому.2

Тукай почергово піддає випробуванню всіх трьох приятелів, і, очевидно, всі троє його зраджують.
Досить слабою є скоріше балада "Ренегат", в якій отурчений поляк на сам вигляд пожертвованої йому султаном невільниці-польки вмирає. Інша балада з скомплікованим мотивом зради має заголовок "Чати". Воєвода впадає до своєї спальні і виявляє, що там нема його жінки. Вже знає, де її можна знайти, тому кличе свого слугу-козака, бере дві рушниці і заряди і обидва крадькома пробираються до саду, де застають жінку воєводи в обіймах її колишнього коханого. Воєвода приказує козакові цілитись в жінку, сам же хоче вбити юнака; але козак не чекає на сигнал і стріляє просто в голову воєводі.
Більшість балад була опублікована в Вільнюсі в 1822 р. Міцкевич тоді не виступає ще в ролі полум'яного патріота, яким він став у наступний період, отже не патріотичні пориви і не контраст між поваленою Польщею і могутньою Росією викликали в нього цю пристрасть постійного висвітлювання проблеми зради в її різних іпостасях. Над причинами цього явища нехай ломають собі цінні філологічні голови ті, що спеціально займаються Міцкевичем, я тим часом буду далі нанизувати факти. Три епопеї, на яких в основному виросла поетична слава Міцкевича, — "Гражина", "Конрад Валленрод" і "Пан Тадеуш" є принаймні не позбавлені того своєрідного виродженого художнього смаку. Навпаки, в "Гражині" і в "Конраді Валленроді" зрада становить якраз головний мотив. Герой "Гражини", литовський удільний князь Літавор, виношує план зради в стосунку до великого князя Вітольда і з тією метою зв'язується з німецьким орденом хрестоносців, який негайно має прислати йому загін війська, щоб підтримати його сили в наміченому військовому поході. Тим часом геройська жінка Літавора Гражина, довідавшись про план чоловіка, негайно йде до нього і настирливими просьбами намагається переконати його, щоб не провадив брата проти брата, беручи притому для допомоги ще й німців. А коли Літавор не хоче піддатись її намовам, Гражина на власну руку приказує відправити хрестоноських послів образливими словами. Ображені німці відразу спрямовують свої загони на городище Літавора; литовці готуються до бою, лише один князь Літавор спить в замку, і Гражина, замість чоловіка, вкладає на себе його зброю і йде в бій. Німці опиняються оточені в лісі, починається кривава битва, і Гражина, смертельно ранена, падає на землю. Тільки в останній хвилі появляється Літавор, який одержує перемогу над німцями, велить тіло жінки віднести до замку і вмирає біля неї на вогнищі. Мотивом спланованої Літавором зради супроти батьківщини — Литви— є звичайна пожадливість; честь вітчизни рятує Гражина — за допомогою другої зради в стосунку до німців.
Велику епопею так званої патріотичної зради Міцкевич створив щойно в "Конраді Валленроді". Моральна ницість і огидність того, що поет підніс в героїчних контурах і осяяв блиском поетичного ореолу, відчула навіть польська критика відразу після появи цієї поеми (1828 р.). В 1828 р. Каєтан Козьман писав: "Ще ніколи жодному поетові не прийшло до голови щось подібне: Валленрод проти історичної правди представлений як нікчемний зрадник, в додаток автор зробив з нього литовця, щоб тим дати зрозуміти, як глибоко литовці люблять вітчизну".
"Конрада Валленрода" поет написав у Росії (в Одесі і в Москві), де після короткого перебування у вільнюській тюрмі перебував на засланні. Незважаючи на те, що його там прийняли з найбільшою сердечністю і приязню, почув себе зломаним і болісно ущемленим у своїх патріотичних почуттях. Зблизька бачив страхітливу могутність Росії. Як і його улюблена Польща мав подолати цю могутність і визволитися з її узів? Почував себе "невільником", і це почуття невільництва, без сумніву, уява поета втілила в цій великій поемі. "Ти невільник, — так звучить один рядок цього твору, — єдина зброя невільника — це підступ". Тому, що "Конрад Валленрод" багато разів був перекладений на німецьку мову, обмежуся тут накресленням його змісту в найзагальніших рисах. Якийсь литовець ще малим хлопцем забраний був до неволі німцями-хрестоносцями, потім охрещений і вихований в палаці великого майстра. Тут він зустрічається з литовським вайделотою3, який, колись взятий був до неволі хрестоносцями, тепер служить орденові як перекладач. Цей співак розпалює в серці юнака палку любов до Литви і вчить його ненавидіти своїх вихователів і гнобителів вітчизни. Ця наука падає на добрий грунт. Як тільки Альф — так називається герой — досягає зрілості, відразу хоче втекти на Литву, але вайделота говорить йому:

Тут залишись, перейми у німців воєнну науку,
Їм у довіру ввійди, а що далі робити, побачим4.

Але хлопець не дозволяє себе затримати, і під час першої битви залишає орден, забираючи з собою також вайделота, і перекидається на бік литовців. Тут воює на боці князя Кейстута, який віддає йому за жінку свою дочку Альдону. Коли одначе роком пізніше хрестоносці з великими збройними силами нападають на Литву і влаштовують тут криваву різню, Альф за допомогою вайделоти вживає заходів, щоб відправитись на захід і там здобути славу і отримати пост великого майстра ордена, щоб потім тим легше і успішніше розгромити хрестоносців. Такий є власне початок фабульної зав'язки цієї поеми, розгорнутої автором значно пізніше. Поема починається від вибору великого майстра, за найдостойнішого всі визнають якогось Конрада Валленрода. В тексті це звучить так:

Він, чужоземець, в Пруссії незнаний,
Уславився, як воїн нездоланний;
То по Кастілії гнав маврів лютих,
То турків по бурхливому просторі,
Був завжди першим на волах здобутих
І першим кораблі спиняв на морі4.

При повноті достоїнств мав він тільки одну хибу: часом "шукав відради в гарячім напитку". Серед братів по ордену є тільки один, який має на нього якийсь особливий, таємний вплив — то якийсь Гальбан, сивий монах, його сповідальник.
При активній допомозі Гальбана Конрада обирають на великого майстра, але замість того, щоб без зволікань йти на святу війну проти Литви, сидить понурий дома, що аж литовці нахабніють до тої міри, що самі провокують пімсту орденові. Тільки тепер Конрад Валленрод збирає велике військо і веде його на Литву. Одначе так довго тягне облогу Вільна, що надходить зима, і ціле військо хрестоносців підпадає винищенню; частково внаслідок сніжних завій, голоду і хвороб, а частково розбите литовцями, тому до Мальборка повертаються з нього тільки жалюгідні недобитки. Конрад повертається також, щоб стати перед тайним судом, який тим часом довідався про його литовське походження, зідентифікував його з цим Альфом, і він падає жертвою того суду. Вмирає з гірким глумом на устах.

Зірвав свій плащ, магістра топче знаки
І каже з усміхом несамовитим:
"Мої гріхи? Хай знає їх усякий!
Я смерть прийму, чого ж іще вам треба?
Велику на землі зробив я справу!
Ви ба чите у загравах півнеба,
Міста в руїнах, у крові державу?
Ви чуєте, як страшно вітер виє?
Війська там ваші гинуть —і надії!
Ви чуєте — собаки завивають ?
Вони останки ваших догризають!
Це я вчинив, я повалив колони,
Впень порубав я гідру стоголову,
Я на руїнах в образі Самсона
Стою — і сам приймаю смерть раптову"4.

Його давній учитель теорії і практики зради, а пізніше таємний секретар і шеф секції Гальбан переживає його. Хоче далі жити, жити якнайдовше, щоб по всій Литві звіщати славу Конрада і турбуватися про нову зміну таких, як і він, патріотів. Справді в історії Польщі був час, коли здавалося, що "основна ідея цього твору сталася провідною зіркою для майже кожного польського патріота", як зауважує останній видавець творів Міцкевича дл. Бігелайзен (т.1, с.487). Десять років пізніше Юліуш Словацький, який на початковій стадії своєї кар'єри був очарований Міцкевичем, писав в поемі "Беньовський":

Сьогодні легше від таких пригод
Втікати можуть зрадники моторні.
От Круковецький — міста Валленрод.
Гуровський—демократ. Обидва чорні.
Але ж поляки, дбають про народ.
І поки цар у силі необорній
Не спустить в ополонку їх, під лід—
Своїх боятись їм ніяк не слід.
Валленродичності, вадденродизму
Сприяє цар, найстарший із катів.
У зраді він добився методизму.
З одного — тисячі іуд зробив5.

Тут треба ще додати, що до "Конрада Валленрода" автор включив декілька чудових ліричних віршів; є вони, без сумніву, найкращими й найціннішими фрагментами в цілій поемі. Серед цих включених віршів є також балада "Альпугора", яку герой твору співає зібраним гостям і яка в пройнятім жахом образі представляє і його власний план дій. Маври в Іспанії вже переможені, держиться лише Гренада, де керує військом мужній Альмазор. Але у фортеці шаленіє чума. Вкінці і Гренада падає, взята штурмом, маври всі гинуть, Альмазорові і горстці лицарів вдається врятуватись втечею.
Коли ж там переможці на свіжих руїнах влаштовують собі банкет, Альмазор повертається і сам віддається в руки ворогів, запевняючи, що прагне прийняти християнство. Побожні іспанці приймають його дуже сердечне і всі по черзі вітають його поцілунком. Він також дуже щиро цілує всіх, а особливо вождя, але саме в тій хвилині він слабне і падає на землю.

Гляньте, гяури! Я гордий і радий,
Що відплатив вам одразу.
Я одурив вас: прийшов я з Гренади,
В дар вам принісши заразу.
Так! Поцілунком своїм вам у душу
Смертної влив я отрути.
Гляньте — у муках, конати я мушу, —
Вам таких мук не минути!6

І той архитвір, який проймає жахом, фігурує у всіх шкільних підручниках і вже десятками років просочує згубну отруту в душі польської молоді.
Два найбільші і найгеніальніші твори Міцкевича "Дзяди" і "Пан Тадеуш" теж не цілком позбавлені цієї інфекції, проте треба визнати, що тут фантазія поета мандрує більш вільними і соняшними дорогами. Основним мотивом "Дзядів", того найбільш особистого твору Міцкевича, є нещасливе кохання поета до Марії Верещаківни. Кохання, представлене тут як зрада_ дівчини юнакові (Густавові), хоч Марія принаймні Міцкевичеві не зрадила хоч би тому, що ні разу він не мав можливості признатися їй в своїй любові, вона тим часом живила для нього почуття сердечної приязні. Біль поета досягає в 4-й частині свого апогею, але остаточно поет перемагає це своє почуття: Густав, зраджений коханець, вмирає, і водночас народжується Конрад — легке нав'язання до Конрада Валленрода. Той Конрад є, одначе, поетом і патріотом в чисто романтичному стилі.

Piesn ma bya juz w grobie, juz chlodna
Krew poczula — spod ziemi wyglada—
I jak upior powstaje krwi glodna:
I krwi zada, krwi zada, krwi zada.
Tak! zemsta, zemsta, zemsta na wroga,
Z Bogiem i chocby mimo Boga!
I Piesn mowi: ja pojde wieczorem,
Naprzod braci rodakow gryze musze,
Komu tylko zapuszcze kly w dusze,
Ten jak ja musi zostac upiorem.
(...)
Potem pojdziem, krew wroga wypijem,
Cialo jego rozrabiem toporem:
Rece, nogy gozdziami przybijem,
By nie powstal i nie byl upiorem.
Z dusza jego do piekla isc musim,
Wszyscy razem na duszy usiedziem,
Poki z niej niesmertelnosc wydusim,
Poki ona czuc bedzie, gryzc bedziem7
То в перекладі звучить так:
Пісня моя була вже в труні, вже холодна
Кров почула — з-під землі виглядає —
І як упир, повстав, пожадлива до крові.
І крові жадає, крові жадає, крові жадає
Так! Помсти, помсти, помсти врагов
3 Богом і хоч би всупереч Богу!
І пісня мовить: я піду увечері,
Спочатку братів-земляків гризти мушу,
Кому лиш запущу ікла в душу,
Той, як і я, мусить стати упиром.
 (...)
Потім підемо, кров ворога вип'єм,
Тіло його топором розрубаєм:
Руки, ноги цвяхами приб'ємо,
Аби не підвівся і не став упиром.
З його душею до пекла йти мусим,
У сі разом на душу усядемось,
Поки з неї безсмертя не видушим,
Поки вона відчуватиме, будемо гризти.

Досконало скомпонований твір залишився тільки фрагментом; Конрад фактично не розгорнув жодної діяльності для вітчизни, отже, не знаємо, як поет планував представити його наступні дії.
Справжнім героєм великої епопеї "Пан Тадеуш" є монах бернардин Робак, recte Яцек Сопліца, людина, яка також здійснила вчинок, який теж опирається на зраді краю з мотивів суто особистих: він вбив воєводу, який відмовив йому руку його дочки, в той момент, коли той захищав свій замок від росіян, які його штурмували, тому росіяни визнали Сопліца своїм союзником. Цей свій гріх Сопліца вирішив спокутувати всім своїм життям, працював і багато переніс страждань при відбудові вітчизни. В кінці хотів навіть організувати революцію на Литві і тим самим уторувати дорогу Наполеонові, який в 1812 році пішов на Москву. .
Про те, що ці постійно зображувані сцени зради не були тільки плодом уяви самого поета, але й великою мірою народжувалися під впливом оточуючої атмосфери, свідчить твір п.з. "Попас в Упіті", де автор передає розповідь зубожілого шляхтича про зрадника Сіцінського, який, коли його кандидатура на посла до сеймику не одержала належної підтримки і провалилась, запросив виборців до себе і так щедро пригостив їх затруєним вином, що всі одуріли і одні одних позабивали. Сам же зрадник загинув від грому.
Ці впливи морально прогнилого оточення просочувались в глибину душі поета і, хоч часто згладжувались іншими почуттями і поглядами або навіть цілком відсувались в тінь, все-таки заявляли про себе. Свідчить про це не лише схильність Міцкевича до зображування героїв-зрадників, але й до оспівування їх у ліричних віршах. Відгомін цієї теми бачимо навіть у такому нахтненному вірші громадянської лірики, що був написаний в 1830 р. під час Варшавського повстання, як "До матері-польки".

О мати-полько! Як у твого сина
В очах сіяє дар святий пророцтва.
(...)
Як, занедбавши забавки пустії,
Він слухає співця старого думи
Про наших предків вікопомні дії,
Ясне чоло схиляючи у сумі, —
О мати-полько! Горе йому буде!
(...)
Пошли ж його скоріше в нетрі, в пущі,
Хай у печері cкриється, то, може,
Приспить, сердешний, думи невсипущі,
З отруйним гадом поділивши ложе.
Там стане він байдужим і холодним,
Навчиться, як безодня, німувати,
Труїть нечутно випаром болотним,
Слизьким вужем покірно плазувати.8

Цей вірш польська молодь до сьогодні вважає найвищим виявом патріотичних почуттів, найвеличнішим заповітом геніального поета, і з ентузіазмом декламує цей твір.
Так оце розглянули ми майже всю поетичну творчість Міцкевича і маю надію, що в достатній мірі переконалися, що головною темою майже всіх його творів була зрада в найрізноманітніших іпостасях, і, що дуже характерне, зрада представлена не як якась провина чи злочин, не як заперечення етичного почуття, але часто як геройство, часом навіть як ідеал, оскільки породжений найвищими патріотичними поривами. Сумний це мусив бути час, коли геніальний поет, зіштовхнений на такі манівці, і сумний мусить бути стан народу, який такого поета без застережень вважає своїм найбільшим національним героєм і пророком і щораз нові покоління годує затруєними плодами його духу.

1 Переклад В.Швеця. Далі за вид.: Міцкевич А, Вибрані твори в двох томах. Т.1. К., 1955. С.163-164.
2 Там же. С. 167.
3 Співак.
4 Конрад Валленрод. Переклад М.Рильського // Згадане видання. С.324
5 Переклад М.Рильського //Словацький Юліуш. Вибрані твори в двох томах. Т.1. К., 1959. С. 288.
6 Там же. С. 333—334.
7Цитуємо за виданням: Iwan Franko o literaturze polskiej. Kr., 1979. S.68—69.
8 Переклад М. Лукаша//Згаданевидання. Т.1. К., 1955. С.100.

Вперше опубліковано німецькою мовою під назвою "Ein Dichter der Verrathes" у виданні "Die Zeit Вd.ІІ (№136, 8 травня, с.86—89). Стаття подається в перекладі З. Т. Франко з польськомовної публікації у виданні: Franko Iwan. O literaturze polskiej: wyboru dokonal i opracowal M. Kuplowski. Krakow, 1979. S.60—70.


ТЕПЕРІШНЯ ХВИЛЯ А РУСИНИ

Перед двома чи трьома днями донесли нам газети сенсаційну вість, що мов то Росія в якімсь голландським банковім домі затягає позичку 100 мільйонів рублів. Ця, на око досить невинна вість, скомбінована з другими віддавна уперто кружачими вістями о зброєнню і фортифікованню в Росії, дуже зворушила всіх і визвала гарячі розмови та якесь лихорадочне напруження умів. Що це значиться? Що тут такого готовиться?— так запитує себе мимоволі кожний, кого обходить не тільки т.зв. висока політика, але хоч би лиш власні домашні або провінціональні справи. Невже ж таки буря і справді близька і нехибна, хоч і хмар ще ніяких на небі не видно і так якось ніби тихо на світі? А може, якраз та "ніби тиша" єсть її віщуном?
І справді, вість о так значній позичці Росії за границею є в силі розбудити багато подібних питань, і коли б вона сказалася правдивою, то ми не завагувалися б ані на хвилю приписати тому фактові важне значення для близької будущності. Всі ми живо тямимо, скільки то клопоту мала Росія в р. 1876, заким її удалося затягнути заграничну позичку та й то на доволі тяжких условіях, а преці тоді звісно було кожному, що Росія готовиться до війни з противником ослабленим, над котрим майже певною видавалась остаточна побіда. А тепер, коли кредит Росії дуже небагато поправився, коли її внутрішній фінансовий стан коли не гірший, то певно не ліпший, як перед турецькою війною, тепер ми не чуємо нічого о трудностях при затягненню величезної позички, котра чей же, певно, не є призначена на підношення мирного рільництва або промислу домашнього, так возлюбленого вашими галицькими шляхтичами... Телеграми говорять о згаданій позичці лаконічно, немов це річ так звичайна, як води напитися.
Може бути, що вість тая й зовсім неправдива або пересадна, але на всякий спосіб є вона тільки одним проявом з цілого ряду сучасних проявів в житті політичнім, є немов одним з тих міхуриків, що то мов перли видобуваються з води, заким зачне кипіти. І як такий характеристичний прояв має вість свою, взглядну вагу для нас, навіть хоч би показалася і неправдивою. По-перше, вона показує, що люди чують в воздусі наближення якихось випадків і склонні бачити тінь їх все і всюди. По-друге, з тієї вісті можна міркувати, що й справді, хто знає, чи не легше було би Росії тепер узискати заграничний кредит, ніж перед турецькою війною, а коли б справді так було, то з нього легко було б доміркуватися, проти кого остриться оружжя Росії. Пригадаймо собі, що в 1876 р. Росія для того не могла узискати заграничного кредиту, що ладилась воювати турка, і що существовання Турції як держави лежало в інтересі майже всіх капіталістичних держав, котрих капітали там були в великій мірі заангажовані. А єсли Росія тепер легко узискала заграничний кредит, то це значило б, що заграничні капіталістичні держави не лякаються для себе ніяких значних страт на случай воєнного конфлікту, що війна діткне державу, котра для західноєвропейської капіталістичної експлуатації представляє взглядно невелике поле або котра доведена під тим взглядом до такого стану, що й ніяка війна його значно не змінить і з рук експлуатації капіталістичної не вирве.
Воздушні баньки, подобні до цієї вісті, але далеко від неї оригінальніші, повстають час від часу і в головах наших галицьких панів. Майже рівночасно з вістею о російській позичці прочитали ми в "Gazet-i Narodow-ій" домагання, адресоване до сейму краєвого, щоб налягти на правительство і спонукати його до утворення в Галичині Landsturm-у (штурму з.ср.) по приміру 1849 року, і то — о що "Gazet-i Narodow-ій" мабуть, найбільше ходило — з польським умундированням і польською командою. Що проект цей львівсько-польських поторочат не був так дуже утопійний, це доказує досить жива дискусія, яка розпочалася над ним в німецьких газетах. А преці ми тямимо, що коли та сама "Gaz. Nar." перед двома чи трьома роками віднесла була мало що не той самий проект і то в дуже оригінальний спосіб (мисль її бесіди була тоді така: Що це такого значиться, що правительство австрійське так уперто сліпе і не бачить конечності війни з Росією,— конечно для реставрації Польщі в давніх границях,— і не робить ніяких приготувань в Галичині? Га, коли правительство нічого не робить, то мусимо ми самі за нього і оружити себе і весь люд!), — то тоді о тій дивовижній енунціації нігде і пес не гавкнув.
Правда, крім таких більше або менше безглуздих рицарських проектів, в галицько-польських часописах ми не бачимо серйозних приготувань на случай бурі, ми не бачимо того, що попереду всього повинні би бути їх задачею — совістного і холодного аналізу даних в краю обставин, по котрім, мов по термометру, можна було б зміряти настрій мас народних супротив верховодячої нині польської групи і її планів. Правда, вони почувають це, що в разі бурі їм все-таки прийдеться викресувати силу чи то для опору і для нападу, не звідки, як тільки з-під сільських стріх, але вони по-давньому відкладають рішучий, щирий крок назустріч тієї сили аж до послідньої хвилини, як цього, приміром, ми бачили в 1846 і 1848 роках. Вони надіються не позискати для себе серцем і душею маси народної, але оголомшити її пустими польсько-патріотичними формами і оп'янену хвилевим запалом попровадити, куди їм злюбиться. Але чи удалось їм це в рр. 1846 і 1848?
Та нехай собі! Наше діло, конечно, не замикати очей на те, що діється, а противно, пильно глядіти навкруги і, слідячи за помилками сусіда, устерігатись і собі подібних помилок. Що — швидше чи пізніше — великі і грізні випадки пронесуться понад східною частиною Європи, це нині кожний чує. Що випадки ті відіграються, може, переважно на нашій землі, — це повинні ми чути і знати, на те повинні ми всіма силами приготовитися. Діло в тім, що великі події є частенько чимсь в роді біблійного суду Божого, котрий низьких підносить, а гордих понижує. Тільки ж тут більше, ніж де-небудь треба тямити, що "pieczone golabki nie leca same do gabki”1 і що нездарі навіть щастя хату завалить. Нам ніщо надіятися на непередвиджені обставини, котрі можуть подвигнути нас вгору; коли ми не будемо приготовані на всяку евентуальність, не будемо сильні своїм самопізнанням і ясним зрозумінням своїх інтересів, то всяка зміна може не то не порятувати, але й убити нас. Не даймо обманутися заманливим підхлібством, котрим хотів би хтось в рішучій хвилі впрягти нас в упряж своїх власних інтересів і в тій цілі тепер, коли погроза висить над землею, підлещується до нас, щоб ми, які непривичні до того, що могли докладно зорієнтуватися у власній хаті, обчислитися з власними силами, остались безсильними або неприготованими в рішучій хвилі. Тут тільки одна для нас рада — строгий аналіз своїх хиб і невтомима праця для народу без огляду на які-небудь панські приманки та обіцянки. Нам треба передовсім добре знати і тямити, що лиш в такім разі можуть обставини, хоч би й як надзвичайно, зложитися корисно для нас, коли ми потрафимо з їх вируючих хвиль виборотися і винести що-небудь правдиво хосенного для нашого народу, коли потрафимо в добру пору порушити той народ для смілої і рішучої акції в імені його власних потреб і ідеалів, і то таких, які він в тій хвилі добре розуміє і живо масою відчуває.
Наші мнимі приятелі тепер вже побачили, що ми не такі дуже слабі, як їм здавалося, бо за нами народ! А що за нами народ — це показало посліднє руське віче. Руська інтелігенція послідніми роками значно поступила в праці около піддвигнення народу, уяснила собі подекуди і уяс-нює чимраз дальше цілі, средства і методу тої праці, сягнула кілька разів і безпосередньо "ins volle Volksleben"2 і старалась оживити, огріти маси народні, розбудити в них живим словом свідомість і самопізнання. Під впливом тої праці послідніми роками і між самим народом в різних точках і в різних струях розбудився досить живий рух в напрямі до всякого рода асоціацій, до сполучення і зорганізування власних сил і капіталів для власного подвигнення. Це вправді лиш початок праці, доперва disjekta membra3 організація, але вона при дальшій мирній і невтомній роботі зможе з часом зробити нас вповні сильними. Тепер сила наша лежить більше в наших цілях, в ідеї, а по часті і в методі нашої праці. Вони дають нам надію, ба і віру в наше будуще. Наші найближчі противники тим іменно слабі і повстануть слабими супроти нас, що не мають за собою народу і народ певно за ними не піде! Найтяжча рана, котра тепер обезсилює нас тут в Галичині, — це розчетвертовання нашої землі і нашого народу і цілковита відірваність наша від величезної маси братів наших за кордоном. Чи ця рана не може бути загоєна? Раз тільки лиш ослабне, розділяючи нас, кордон, а ми зовсім іншими очима змогли б глядіти на світ і на людей, тоді ми сміло змогли б вважатися народом, великим і свідомим своєї сили організмом.
А чи великої ж на те треба бурі?
Треба сказати, що і без бурі, на котру тепер заноситься, стовпи граничні могли б утратити значну частину своєї важкої сили. Тільки ж тоді Австрія, котрій та буря поперед всього грозить, мусила б здобутися на рішучий, смілий крок. Хіба ж се не лежить в її силі зробити з Галицької Русі центр національний для цілої розчетвертованої Русі? Хіба ж це так трудно або, може, незгідно з теперішнім напрямом її політики? Очевидно, що ані одно, ані друге. Коли б Австрія щиро бажала, як це наказує й власний її інтерес, зробити з Галичини сильну запору проти перших і хто знає чи не найфатальніших ударів надходячої бурі, то треба б поперед всього добре застановитися, чи інтереси галицько-руського народу, політичні, економічні і культурні, є нині настільки подвигнені і обеспечені, що яка б там не була зміна пануючої системи, вона не представить для нього достаточної принади, що він з запалом нести буде майно і кров в обороні тепер пануючого ладу. Нам здається, що в таких важних хвилях, та й ще в наших холодно реальних, компромісових часах — спускатися на абстракційну теорію вічної лояльності і платонічної любові до всякого правительства з сторони русинів — було б бодай чи не аномалією. Лояльність одне діло, а жизнені інтереси народу друге діло. Лояльність правдива, тверда і кріпка серед всяких покус — не є чувством абстракційним і платонічним, вона мусить випливати іменно з ясного почуття обезпеченості народних інтересів при данім ладі.
Про нинішню лояльність русинів пересвідчені і правительство, і наші сусіди. А коли послідні представляють нас нелояльними, то тільки для того, щоб самим в пригідну пору визискати ту нашу лояльність і нас повести туди, куди ми— а певно і Австрія — собі не бажаємо. До чогось же стремить їх забаганка "польського війська" в Галичині!
Правительство ж повинно, проте, бути пересвідчене, що лояльність руського народу не скріпилася б тим, коли б його сини мали бути убрані в "конфедератки" і екзецировані "по-польськи" — як цього бажають польські шовіністи. Лояльність народу треба удержувати і скріпляти обезпеченням всіх його прав народних і дбалістю про його добра матеріальні і духові.
Правительство мусить, проте, пам'ятати, що польська шляхта — то навіть не польський, а тим більше не руський народ! Ідеали шляхти до ідеалів народу, як вогонь до води. Ніколи польська шляхта не зуміла і не могла повести за собою народ, — а як руський народ відноситься до руської інтелігенції, — про те, здається, доволі наглядно поучує історія хоч би і з не дуже давніх часів...
Про все те належало б добре знати правительству, якщо його політика тепер і на будуще має опиратися на фактичних обставинах...

1 Печені голуби самі до рота не летять.
2 В повному народному житті.
3 Розбита тілом.

Подається за публікацією в газеті "Діло" (1883, 29 вересня/ 11 жовтня).

 

МІЖ СВОЇМИ
ЕПІЗОД ІЗ ВЗАЄМИН МІЖ ГАЛИЧАНАМИ Й УКРАЇНЦЯМИ 1897р.

Кінчачи 1896 року у Львові видання п'ятого тому періодичного письма "Житє і Слово", я помістив на вступі шостої книжки статтю "З кінцем року", яку вважаю потрібним передрукувати ось із якого приводу. Стаття, в якій висловлені були деякі постулати письменника-галичанина до російських українців, викликала серед сих останніх досить живе враження, розуміється, не однакове у різних груп. Одна група, яка можна назвати радикально-національною, що гуртувалася тоді біля адвоката Міхновського, признала потрібним передрукувати мою статтю в Києві окремою брошурою гектографічним друком для пропаганди, певно, що поперед усього моїх, а може, також і своїх ідей. Сей факт викликав велике обурення серед групи тих українських радикалів, що признавали себе в першій лінії соціалістами, а тільки в другій — українцями. З кружка тих радикалів прислана мені була стаття з полемікою проти моїх поглядів і з докорами, що, мовляв, вороги соціалізму вважали потрібним передрукувати мою статтю для пропаганди своїх ретроградних ідей. Не мавши ані тоді, ані пізніше можливості слідити докладно за розвоєм українських кружків та партій, я не можу сказати нічого ближчого про те, які наслідки мала ця невеличка полеміка в їх розвою; зазначую тільки, що стаття, вимірена проти моєї і підписана буквами Н. С. Ж., була писана рукою відомої, талановитої української поетки Лесі Українки, яка перед тим і по тім не раз давала мені дуже виразні і цінні для мене докази своєї дружньої прихильності.
Як документи маловідомого епізоду непорозуміння між своїми передруковую тут також статтю Н. С. Ж. і свою відповідь на неї, обі друковані в третім випуску "Житя і Слова" за март 1897 р. На четвертім місці передруковую вступну статтю з шостого тому "Житя і Слова" 1897 р. п. з. "З новим роком" як доповнення думок і спостережень, висловлених у статті з кінця попереднього року, і як дальший документ для оцінки тодішніх партійних відносин та індивідуальних настроїв.

Подається за публікацією у виданні "Молода Україна" (Львів, 1910. 4.1. С.96-97).

1. З кінцем року
Рік 1896 кінчимо не дуже-то радісно. Не знаю, чи багато мали ми таких років прикрих та мало продуктивних. Усе наше народне життя по сей і по той бік Збруча хоч не пропало і навіть розвивається потрохи, та все-таки похоже радше на річку під льодом, ніж на вільну течію. Живемо немов під обухом, а сей обух, то не стільки зверхній, посторонній тиск, скільки почуття власної безсильності, власного розладу. Нехай і так, що се переходова пора, та в історії, де вічно все йде, все минає, — кожна пора переходова. Та, проте, такої скандальної пори, де б усе йшло до гіршого, ми не тямимо. Бували часи мертвіші і глухіші, та нинішній час тим, власне, сумний і скандальний, що в ньому переважну рухову силу виявляє назадництво, погорда до власного народу і його думок та ідеалів, лакейське прислужництво, що без сорому в масці політичного bon sensa, політичної практичності, або бліда безхарактерність, що, мов соняшник до сонця, тягнеться до посад і авансів. Само собою все те не було би ще таке страшне, як би з усіх боків не роблено рівночасно заходів, щоб у народі здушити решту почуття морального, затруїти сумління підростаючих поколінь, зломити все, що могло б бути на перешкоді темним силам, уґрунтувати — бачиться, на віки вічні — панування облуди і кривди людської.
Доки всі такі заходи йшли тільки збоку і стрічали дружнє супротивлення всієї українсько-російської суспільності (здається, була колись така пора!), доти нам не було страшно, бо ми могли бути певні, що лихо не ввійде в душу народну і пройде мов вітер поверх води. Та тепер не те. Реакція обхопила частину нашої суспільності; зневір'я у власні сили і в силу рідного народа захитало найкращі характери, породило фантастичні бажання — дійти до чогось при допомозі власне тих, котрих ясно виточена і не раз із цинізмом висказувана мета, щоб ми не дійшли ні до чого путнього і були й надалі гноєм, на котрім би міг виростати і пишатися перед світом їх пишноцвіт. А з другого боку, життя народне дійшло до того ступеня, де вже не вистарчають ані красномовні проповіді, ані голослівне бажання народних святощів, ані платонічна любов, а треба важкої конкретної праці на різних полях, починаючи від елементарної економічної самопомочі і правової оборони, а кінчачи найвищими вимогами наукової й літературної праці. У всьому цьому ми вже пройшли азбуку і опинилися око в око з вищими вимогами, з запотребуванням більших засобів, подвоєної енергії, вищого ступеня технічного і наукового підготування. Безповоротно минула пора "легкобитів". Написанням одного вірша або навіть однієї книжки, виголошенням однієї промови, заложенням однієї читальні нікого нині не здивуєш і титулу до безсмертної заслуги не здобудеш. "Систематична праця на кожнім полі", — ось що сталося окликом теперішньої доби. Се могло би нас тільки тішити, як би се не був виплив того, що ми зрозуміли, що наші противники ведуть власне таку систематичну працю довкола нас і то або просто нам на шкоду, або на те, щоб нас випередити, затиснути в тінь, збити з місця в загальній конкуренції цивілізаційної праці. А, зрозумівши це, ми мусимо собі сказати: FrissVogel oder strib!
Або візьмімо всі свої сили докупи і силкуймося встояти в тій конкуренції, або зложімо заздалегідь зброю і скажімо собі, що ми сміття і січка, добра на пашу для інших, але не здібна зеленіти й нове зерно родити.
Певна річ, дотеперішня праця, хоч невеличка, не була марною, та вона ж витворила для підростаючого покоління ще одну трудність. Серед народа розбуджено апетит до просвіти, до духовного і політичного життя. Народ тисячами горнеться на всякі віча і збори, підставляє карк під жандармські кольби, слухає промови, хапає книжки і допитується за щораз новими. "Давайте нам гімназію, ми вже людову школу пройшли!" — говорив перед кількома роками один селянин на віче в Коломиї, а недавно, на віче у Львові, я знов під час одного нефортунного бесідника чув від мого сусіда-селянина слова: "Що він нам азбуку товче? Нам треба правдивої науки!". Коли появиться яка книжечка або брошурка справді цікава для народу, можете бути певні, що швидко розійдеться тисячами. "Коб я ще не вмер і дочекав прочитати по-нашому Дрепера "Війну релігії з наукою", писав нам один селянин, що, не можучи дождатися тої появи, взяв і прочитав того Дрепера по-польськи. Се вже, як бачите, не той наївний, сентиментальний народ, що, мов та губка, приймає все, що йому даси. На з'їзді "Kolek rolniczych" ? говорив з кількома російськими селянами, що були на тому з'їзді і вертали з пачками книжечок "Wydawnictwa ludowego". "Та от надавали нам пани,—говорили вони мені. — Ніяково було не брати, ще би вгнівалися. А вже ми по тому викралися та купили собі отих" — і вони показали мені окремо запаковані Драгоманова "Рай і поступ", "Заздрих богів", "Волю віри" та ще дещо з нашої нової белетристики. Мусили викрастися з-під панського ока, бо їх пильно стережено, щоб не заразилися радикалізмом, а вони, проте, повезли його насіння з собою по селах!
Се проява певно що радісна, та для підростаючого нашого покоління вона творить ще одну велику трудність.
Вона ставить до його праці, освіти, енергії та характеру без порівняння вищі вимоги, ніж це було досі. Тут треба величезної маси всестороннього знання, величезної праці й енергії, щоб відповісти тим вимогам і встояти на становищі просвітителя та провідника народного. Вчительство в гімназії чи навіть професорство на університеті вимагає далеко меншого знання і дає далеко менше клопотів. Тут досить обхопити якусь одну спеціальність і спокійно та систематично, мов міль, вгризатися в неї; праця над просвітою народа вимагає цілого чоловіка з усіма його здібностями, вимагає найрізнороднішого знання, а в додатку й відваги, резолютності, ініціативи і здоров'я справді вояцького. А наше рознервоване молоде покоління дуже мало вносить ресурсів до тої важкої праці, яка мусить спасти на його плечі і з якою воно мусить упоратися під загрозою затрати людської подоби.
Зневіра в народ і його сили, зневіра в можливість добитися власною силою кращої будущини — ось джерело всіх тих хитань, помилок і апостазій, яких повна наша історія. Із цього джерела попливло по цей бік Збруча москвофільство, а потім новоерство, підправлене новим курсом, а по той бік Збруча омосковлення, а потрохи також і безполітичне українофільство, з одного, і безнародне народовольство та революційне якобинство, з другого боку. Люди або згори зрікалися голосу в найжиттєвіших справах, або згори признавали, що маси народні в тих справах не можуть забрати голосу і вони самі (революціонери) повинні здобути і дати тим масам до рук усю готову благодать. Нині ми впевнилися, що ті дороги не ведуть до цілі, що ані чужою мовою та літературою не будемо багаті, ані ласкою польських панів та міністрів не будемо ситі, ані безполітична наука не оживить народа, ані безнаукова революція не підійме його. Нині ми розуміємо, що перша і головна основа розвою народного — освідомлювання і розбуджування мас, праця над їх просвічуванням у кожнім напрямі, отже, не тільки господарським і історично-національним, але поперед усього політичним та суспільним. Зробити з тих мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути) — ось що головна мета, яку поклала собі українсько-російська радикальна партія і до якої по змозі своїх сил іде всіма можливими шляхами. А шляхи ті самі собою визначаються потребами життя народного. Тут підходять віча і збори, агітація виборча і праця по громадах, поміч правна і лікарська, публіцистика, газети і брошури. До тої мети мусить підходити й вища література і наукова праця: вона мусить давати арсенал думок, фактів та поглядів для популяризаторів, мусить і серед інтелігенції скріплювати віру в рідний ґрунт, у силу нашої нації, мусить відновлювати всі кращі традиції нашої минувшини і прищеплювати до них усі кращі здобутки загальнолюдської цивілізації. Тільки тоді ми здобудемо собі політичну силу на своїм ґрунті; тільки така інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів. Бо ані фіра книжок самих цього не зробить, ані копиця брошур самих, ані півкопи послів самих, ані Академія наук сама, ані тисяча шкіл з руською мовою викладовою самою, ані тисяча віч самих. Треба всего сего, але треба всего, на всі боки, щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжче буде ворожій силі спинити нас у тім рості.
Наскільки органічно й рівномірно йде сей ріст тепер у нас у Галичині — в те не буду входити. Мені хотілось би висловити тут кілька уваг про те, як мені уявляється теперішнє духовне життя України. Певна річ, не бувши тепер на Україні, я не можу говорити зовсім напевно, та будь-що-будь уважаю справу такою важною, що кождий українець по сей чи по той бік Збруча мусить виробити собі про неї якесь поняття, бо вона доторкає самої суті його національного чуття, доторкає будущини і, значить, мусить мати вплив і на рахунки теперішнього. Значить, мусить бути й галичанові вільно висловити свою думку про українське духове життя; думка та, хоч би навіть невірна, все-таки може бути цінною так само, як для галичан цінні були колись критичні думки українців, що міряли нас, так сказати, своїм ліктем і судили про нас, не знаючи зовсім наших обставин.
Отже, судячи українське духове життя з тих праць, наукових, белетристичних та публіцистичних, які виходять з-під пера українців чи то в Росії під цензурою, чи в Галичині, бачимо поперед усього розвій думок у теоретичнім, абстрактнім напрямі. Інтереси до абстрактних питань переважають над інтересом до конкретних справ. Чи то питання загальнолюдські, чи спеціально-українські підхапуються поперед усього з абстрактно-теоретичного боку: соціалізм з боку матеріалістичного світогляду, зовсім нерозривно з ним зв'язаного, політична реформа з боку федералізму, що в усякім разі може бути тільки дахом великого будинку, в котрому основою є особиста воля і громадська самоуправа; питання української національності з боку вищості українського типу над московським або з боку спеціальної іннервації, що всякому народові надає окремий характер, та тільки, на лихо, поки що лишається в сфері гіпотез. Правда, в цій сфері легко і свобідно буяти, там безпечно, і аргументація pro i contra ні до чого практичного не зобов'язує. Та тільки ж до дійсного життя ті гіпотези і теорії нічим не торкаються, з насущними його проблемами не зв'язані, бо ані теоретичним федералізмом ніхто ситий не буде, ані теоретично виаргументоване українство нікого до себе не потягне і нікого не загріє.
Ся перевага теорії і залюбовання в теоріях не припадкове явище; воно — ознака глибокого розриву між інтелігенцією й народом і почуття тої інтелігенції, що вона безсильна і нічогісінько не може зробити для влекшення долі того народу. Сей розрив, мов темна прірва, зіває на нас навіть із таких письменних праць українців, що займаються народом, що дишуть гарячою любов'ю до того народу. Прочитайте хоч би статтю про штунду в "Житю і Слові", навіть статтю про артілі. Без сумніву, статті писані людьми, що люблять свій народ, тішаться його поступом, співчувають його стражданням. Та що з того? У авторів видно все те, та при тім видно також, що всі свої відомості про дані явища в житті народа вони брали з газет або з уст інших людей. Близької, живої знайомості з народом тут не видно, то й статті при всій цікавості фактів виходять холодні, нема в них того особистого тепла, що надихає всяке слово чоловіка, особисто знайомого з ділом і з людьми. Щоб відчути різницю, досить буде прочитати статтю про робітничі страйки; тут зараз видно чоловіка, що сяк чи так стоїть близько до справи, про котру говорить і, говорячи про неї, знаходить теплий тон безпосереднього, не теоретичного виміркуваного чуття.
Скажуть нам: політичні відносини Росії так зложилися, що інтелігентній громаді годі наблизитися до народа, особливо по селах. А я скажу на се: поки інтелігентна громада не зблизиться до народу, не стане з ним заодно, не підійме його до духовних і політичних інтересів, доти й політичні обставини Росії не зміняться. Треба ж зрозуміти, що тут попросту нема іншого виходу і що всяке вагання, всяке опізнення української інтелігенції в такому зближенню велика небезпека для національного розвою, для всеї будущини України.
Чому? Легко зрозуміти з того, що скажу далі, та поперед усього скажу одно: неправда сему, буцімто теперішні порядки російські так уже абсолютно відрізують інтелігентам доступ до мужика. Не може сему бути правда. Ніякі в світі порядки не можуть покласти такої стіни між одним чоловіком і другим. Навіть у тюрмі під замками люди порозуміваються, а не то що на волі, серед непереглядних просторів та степів України. А по-друге: маємо приміри, що інші люди в Росії зближаються до мужиків, ведуть серед них правильну пропаганду національну і соціально-політичну. Вкажу на поляків, що зуміли се зробити хоч через половину на легальній дорозі; вкажу на литовців і латишів, що поставили весь свій національний розвій на нелегальну дорогу, друкують свої книжки й газети за границею і проте засипують ними кожне своє село в Росії. Адже ж се також люди, не чарівники! Також під російськими порядками роблять, а не в Англії! Невже ж серед українців, особливо серед молодшої генерації, не знайдеться ніхто, хто б зацікавився сею роботою найближчих сусідів, пройшов у них школу такої роботи і переніс її на український ґрунт?
Говорять нам, що на Вкраїні і загалом у Росії є українські радикали, драгоманівці, чи як вони там себе величають. Тяжко сему повірити. Адже ж найвидніша прикмета поступових думок, се жива праця, організація живих людей. Адже радикалізм усюди, навіть і в Галичині, розуміється не як пусте теоретизування, а як прикладання поступових думок до роботи серед народа, як організування того народу до боротьби за політичні ідеали свободи й справедливості. Де є такі радикали на Вкраїні? Чуємо про групи молодіжі, що спорять над тим, чи слід давати вкраїнському мужикові московську книжку, бачимо людей, прихильних нашому радикалізмові, читаємо відозви їх, що, мовляв, складайте гроші на піддержання радикального руху в Галичині. Що про се сказати? Се якась настойка на радикальних ідеях, а не дійсний радикалізм. Хоч і як симпатичні нам особисто ті люди та їх починання, та все-таки мусимо явно сказати їм: не сего треба поперед усього! Галицький радикалізм здвигнувся не грошима, а працею й агітацією серед народа, і ними стоятиме й далі. Робіть, панове, у себе аналогічну роботу, освідомлюйте свій народ — просто, безпосередньо, устами, брошурами та листками, друкованими хоч би у нас та перешварцованими за границею, пробуйте, щоб у вас радикалізм пустив коріння між народом, зробився хоч невеличкою, а громадською, не кружковою силою, то се й для нас буде підмога десять раз більша, ніж ті дрібні грошові підмоги, які тепер ви могли би нам доставити і, котрі замість дійсно поставити нас на ноги, можуть тільки in infinitum1 продовжати нашу обопільну мізерію. Бо у вас вони зродять почуття облегшення, що ось, мовляв, ми сповнили свій обов'язок, чи то пак відкупилися від нього 10 чи 100 рублями, а у нас ослаблюють енергію, піддержуючи надію на посторонню поміч. Радикальний по ідеям і свідомо національний український рух по характеру серед вашого селянства, серед ваших робітників дасть нам і вам без порівняння більше, бо праця над таким рухом відіб'є у вас охоту до теоретизування, вдесятеро збільшить вашу енергію, породить запал, якого від 70-х років у вас нема, дасть вам силу і повагу серед поступових і радикальних громад інших народностей, дасть вам живу опору в народі. А й у нас радикальний рух серед вашого народу побільшить віру в свої сили, бо ми почуємо, так сказати, міцну опору за своїми плечима, а при тім наші й ваші радикальні каси розпоряджатися будуть далеко більшими сумами грошей, значить, дальший хід агітації все більше й більше буде забезпечений.
Не говоріть, що така робота у вас неможлива. Можуть робити її інші, чом же би не могли й ви? Певна річ, "с дозволения начальства" сего робити не можна, та дарма. І нас у конституційній державі начальство не благословило і не благословить на шлях радикальної агітації. Та дарма, вовка боявшися і в ліс не йди. А вже, мабуть, є й між вами люди, що не так дуже бояться того вовка. Я не розумію, як може бути нелегальна дорога чимось дивним, несподіваним або страшним для російського українця, котрий мусить же бачити, що все українство в Росії сам уряд поставив поза рамки легальності. Сам уряд пхає вас на дорогу нелегальної роботи, а ви будете вперто бити лобами об стіну на те тільки, щоб вам було вільно бути легальними? Не бійтеся, уряд добре бачить, де українство могло б бути йому неприємне, і всіми можливими запорами не допускає свідомих українців і української свідомості до народу — а ви будете слати петиції до царя і вести війну з цензорами за дозвіл надрукувати по-українськи книжечку народних оповідань, казок або віршів! Невже се змагання — робота і війна гідна духовного цвіту великої нації? Розділ між українською інтелігенцією і простим народом — ось та стіна, о котру стоїть хоч би сто лобів розтовкти, щоб її розвалити, і поки ви, українські радикали, не зробите хоч одного видного вилому в тій фатальній стіні, поти ані ми, ані ніхто на світі не повірить у серйозність вашого радикалізму.
Ми певні, що в Росії і на Україні не виродилися сильні, енергічні, геройські натури, що зуміють і тут піти на пролом, як пішли Желябови, Кибальчичі і сотки інших українців на боротьбу за всеросійську революцію. Згадуючи про тих дійсних новочасних героїв, ми ніколи не можемо позбутися безконечного жалю. Кілько сили, кілько золотих характерів потрачено і з яким результатом? Усунули особу Александра II, щоб зробити місце Александрові III. Серце стискається з болю й досади. Адже ж якби ті люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими вони були пройняті, і якби повернули були свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народу, якби поклали були свої голови в боротьбі за той ідеал, ми були б нині величали їх пам'ять у ряді наших найліпших борців і — справа вільної, автономної України стояла б нині і в Росії і в Європі як справа актуальна, що жде свого рішення, і, може, зовсім іншим шляхом ішов би розвій молодих українських поколінь!
Та ще й нині справа не пропаща, бо ще й нині шлях від інтелігенції до простого народу не проверстаний. Народ сам у штундовій організації виробляє свою організацію, дає інтелігенції готові форми, в котрі може виливатися зміст радикального, національно-політичного руху. Сором українській інтелігенції, сором особливо молодому поколінню, коли воно не відчує тої великої потреби, не віднайде шляху до народу, не покладе основи до того, щоб Україну зробити політичною силою. Адже упадок абсолютизму в Росії буде не нині, то завтра, а конституційна управа дає поле готовим силам до конкуренції. Коли українство до того часу не буде готовою силою, то будьте певні, що й найкраща конституція перейде над ним до дневного порядку і куватиме на нього нові ярма. Бо дурня і в церкві б'ють, а на похилене дерево і кози скачуть.

1 В невизначеності
Подається за публікацією в "Житє і слово" (1896, т.5, с.401—407).

2. Український і галицький радикалізм
Моя стаття "З кінцем року", поміщена в останній книжці "Житя і Слова" з р. 1896, зробила деяке враження в кругах української молодіжі в Росії. Не хочу величатися, бо, як побачите дальше, власне у людей, найближчих нам думками враження було некорисне і викликало полеміку. За полеміку можу бути тільки вдячний, оскільки вона посуває наперед порушену мною справу, пояснює зачеплені мною питання. Чи справді робить се слідуюча стаття і в якій мірі, нехай судять читачі, котрих я прошу тільки одне — перед прочитанням укр. полеміки прочитати мою статтю "З кінцем року".
Друкуючи укр. полемічну статтю, я додаю до неї свої уваги в осібній статейці. Обі ті статті я міщу під спільним титулом, бо маю надію, що на тім наша суперечка не скінчиться, бо порушені тут питання будуть, певно, цікаві так само для галичан, як і для українців; значить, і з сього і з того боку, може, ще дехто забере голос. Запрошую до сього всіх, кому дорога справа прояснення нашого народного прямування.
Подається за публікацією в "Жите і слово" (1896, т.6, с.244).

 

НЕ ТАК ТІЇ ВОРОГИ, ЯК ДОБРІЇ ЛЮДИ

Довго бреніли мені в думці слова Шевченка: "Не так тії вороги, як добрії люди", поки рука зважилась покласти їх на папір. В думці повстали вони зараз після прочитання статті "З кінцем року", а на папір лягли далеко пізніше: все хотілося провірити думку, чи справді має вона рацію. Та врешті людина сама своїй думці не суддя, отже, нехай судять інші люди. Я тільки попрошу уважати мої слова не за колективну "заяву", а за вираз одної людини, близької до радикальної справи, бажаючи сій справі доброго розвитку, отже, пишучої в її інтересі.
Ім'я автора статті "З кінцем року" говорить само за себе. Ніхто запевне не стане підозрівати, ніби д. Франко "ворог" українських радикалів, а не "добрий чоловік"з добрими намірами. Та шкода, що добрі заміри не завжди спроваджують такі ж добрі наслідки; буває се тоді, коли в самих замірах лежать помилки. Так сталось і на сей раз. Дозволю собі роздивитися сі помилки.
Д. Франко обвинувачує українських радикалів і зовсім слушно (?) каже, що вони мало роблять, мало хочуть робити; врешті, що їх самих мало, тільки далі несподівано ставить їм у приклад радикалів галицьких, про яких тільки що перед тим не багато доброго міг сказати, і дає далеко не провірені рецепти спасіння душі і рідного краю.
Ніхто не повинен одхрещуватись від щирої, хоч і суворої критики, та тільки всякий, хто уважає себе дорослим, не може мовчки приймати проповіді "научки" a la Толстой, і ставленні собі в приклад зовсім не авторитетних людей. Нехай би д. Франко критикував українців, та не жалував би й своїх; до речі, то йому більш відоме діло. Загал інтелігенції галицької радикального напрямку ніяк не може імпонувати укр. радикалові. Хто з нас бував у Львові та у Відні і мав нагоду пізнати теорію і практику студентів-русинів радикального напрямку, то не так уже дуже очарувався. Кому траплялось листуватися і особисто стріватися з галицькими радикалами-діячами, той не може сказати, щоб вони здались йому велетнями, вартими подиву і наслідування. Запевне єсть між ними гідні поважання люди, та вони є скрізь, а взагалі нас завжди прикро вражало, що в Галичині, країні все ж конституційній, так мало людей стає під корогвою визволення, і ті, що стають, так рідко тримаються стало. (Ми говоримо тут тільки про інтелігенцію радикальну, бо до селянського руху радикального не було нагоди придивитись близько.) Коли ж недавно розпочатий радикальний рух все-таки потрохи шириться серед галицько-руського селянства, то се головне через те, що тяжко пригнічені, виведені з терпеливості селяни самі йдуть назустріч інтелігентним радикалам-пропагандистам. Ся умова та ще деяка гарантія волі пропаганди, яку все-таки дає австрійська конституція, помагають нечисленним і не досить відданим ділу галицьким радикалам осягати видимі результати своєї роботи. Але вже ж сеї останньої умови, себто найменшої гарантії слова, у нас зовсім нема. Так нехай би д. Франко зважив се та й виступив не одностороннім карателем укр. радикалів, а суворим критиком на обидва боки, тоді б можна було залишити полеміку хоч про сей пункт; а то д. Франко тільки раз у раз говорить: "Ось що робимо ми, — чому би не могли й ви", а на всі можливі відповіді зарані каже: "Тяжко нам сьому повірити. Не може сьому бути правда, або й просто неправда сьому!". Се вже такий argument supreme, що проти нього не можна йти, коли не бажаєш вдаватись до авторитетного свідоцтва Господа Бога або до аргументації жінок "з народа ". Ніхто більше, як ми, не признає і не тямить власних хиб, але ж на докори д. Франка можна сказатине тільки: "mea culpa!"1, бо не всі заповіді д. Франка входять в релігію укр. радикалів і не проти всіх вони согрішили.
Головна заповідь д. Франка — се безпосередня пропаганда серед народу (слово народ д. Франко уживає не в європейському розумінні, а в народницькому: "селяни"). Учитись сеї роботи він одсилає українців до латишів, поляків та інших недержавних народностей Росії. Чому ж не до самих росіян? Адже ж колись були люди, що пробували сю роботу на всьому просторі європейської Росії. Ми власне не будемо говорити виключно про Україну, бо хоч у ній працювало багато борців і головно українців зроду, але вони переважно були людьми без виразної національної свідомості, отже, й не могли мати тих національних ідеалів, опертих на історичних прикладах (Пугачевщина, Разиновщина). Всі ці люди не строїли в кабінетах теорій, а пішли просто "в народ", несучи і книжки і живе слово. Непереглядні російські степи не оборонили сих людей від кайданів і каторги, та вони й не боялись сього, і несли незаслужену кару з таким героїзмом, про який і не снилось галицьким опозиціоністам. А що вийшло з їх пропаганди? Хоч більшість місцевостей в європейській Росії з російським та українським населенням дала не менше інтелігентних діячів, ніж дає теперішня Галичина, і хоч увесь той рух протримавсь не менше літ, ніж радикальний рух тримається в Галичині, та врешті увесь рух мусив змінити напрямок. Брак елементарних прав слова і людини заставив діячів признати, що не можна визволятись виключно при помочі селянства, навіть поставивши в боротьбі на першому плані інтереси цілого народу, заставив їх признати, що інтелігенція, перше ніж послужити як належить своєму народові, мусить вибороти собі можливість вільного доступу до сего народу. Тоді соціалісти в принципі стають політиками на практиці, являється Желябов з товаришами здобувати політичну волю, сю conditio sine qua non2 можливості корисної роботи в інтересах найгірш пригніченого класу народу. Така зміна діяльності була конечною еволюцією, і нам дивно, що д. Франко не бачить сього й обвинувачує Желябова і товаришів за те, що вони змінили напрямок своєї роботи для здобування всеросійської політичної волі. Д. Франко чомусь думає, що якби ті люди лишились на Україні шукати серед селянства національних ідеалів, основаних на вільнолюбних думках, то Вкраїна була б тепер країною свідомою і готовою виповнити ті завдання, які їй поставить політична воля. А політична воля нібито має наступити "не нині, то завтра!". Вашими б, д. Франко, устами та мед пити! Але ми дивимось на стан речей сумніше і думаєм, що нам ще не рік, не два їсти біду, поки здобудемо яку-небудь, куди не ідеальну, політичну волю... Так, отже, не муки апостолів-борців лякають теперішню російську опозицію, а марність їх праці. Тим-то запевне і укр. радикали не могли так виразно поставити в своїй програмі безпосередньої пропаганди серед селян, не говорячи вже про те, що деякі радикали уважають не селян, а робітників більш догідним ґрунтом для своєї пропаганди. Не один радикал буде робити таку роботу, де тільки се буде можливе, поруч і одночасно з роботою серед інтелігенції, але робити її своїм єдиним credo він не може і не повинен. Коли в Галичині головніший ґрунт для радикальної роботи — селяни, то у нас на Україні перш усього треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її "мізок", аби не було так, що є над чим робити, та нема кому, а потім вкупі з сусідами здобути ті права, які Галичині давно вже здобуті чужими руками. Тільки ми повинні при тому постаратися, щоб так здобуті права не послужили переважно інтересам державно-пануючої народності, а пішли б на користь усьому величезному та розмаїтому складові російської держави, отже, щоб політична воля була краєвою, національною, децентралізованою і рівно для всіх демократичною. Такої роботи вимагає між іншим і драгомановська програма; зазначуєм се тут через те, що д. Франко уживає слова драгомановець і радикал як ідентичні. Отже, д. Франко мав би зовсім рацію, якби дорікав укр. радикалам за недосить інтенсивну роботу серед інтелігенції та недосить дотепні заходи коло здобування прав, а так виходить, що він намірявся на радикалів, а влучив у народників, кожний-бо відповідає за ту обіцянку, яку він сам давав.
А ось уже один уступ, де мушу сказати, що д. Франко "ломиться в открытую дверь " якщо не жартує. Він добирає справді патетичного тону, щоб умовити укр. радикалів не чекати "дозволения начальства" на свою роботу, і вказує на спасенний приклад гал. радикалів, що не бояться своєї мачухи-конституції, а йдуть тернистим шляхом, куди кличуть їх високі завдання. Може бути, що д. Франко хотів собі пожартувати перед новим роком, а гумор найкраще враження робить при серйозному тоні, та тільки час вибрав для сього трохи лихий, власне такий, коли дехто з тих товаришів оселився на дармовім мешканні "с дозволения начальства ". Українці вибирали собі для жартів з галичанами кращі часи. Коли ж д. Франко не жартував, то певне з нього хтось зажартував, розказавши йому якісь небилиці про якісь ніколи справді небувалі серед українських радикалів заміри посилати петиції та віддавати свою справу на цареву ласку.
Взагалі треба сказати, що д. Франко занадто вже часто натякає на "страх іудейський" укр. радикалів. Коли який жарт надто часто повторяти, то він тратить свою сіль, це треба пам'ятати гумористам.
Ну, прошу вибачення за відступ трошки довгий і звертаюсь до інших тем.
Одне з найповажніших питань — як зробити Україну вже тепер політичною силою. Один "сором", очевидно, тут не багато поможе, бо його українці чують ще від часів Шевченка, а спасіння душі досі не запобігли. Д. Франко радить нам перш усього не бути "дурнями" і стати готовою силою, не ждучи конституції. Постараємось! Тільки цікаво, для науки, знати, які-то готові сили були в руській Галичині в той час, як на неї налетіла конституція? Чи був тоді хоч один радикал на цілу Галицьку, Буковинську та Угорську Русь?
Врешті, д. Франко не вірить в самий факт існування "українських радикалів-драгоманівців, чи як там вони себе величають". (По думці д. Франка, слід би зватися їм тільки "настойкою на радикальних ідеях".) Видно для цього українські радикали такий же міф, як для нас ті радикальні гурти, що споряться, чи давати українському мужикові російську книжку, чи ні, та що покладають усесвоє життя єдино на зібраний гріш pour les beaux yeux закордонних братів. Взагалі дозволю собі сказати, що стаття "З кінцем року" в тій частині, де д. Франко говорить про українців, здається мені зложеною дуже недбало. Здавалось би, коли оскаржувати укр. радикалів, то слід би набирати доказів тільки з їх власної діяльності, замість того щоб кидати обвинувачення просто в гурт усієї української інтелігенції—нехай, мовляв, "куля винного знайде". Через те виходить іноді так, що коли по порозумінню фраз оскарження вимірені проти укр. радикалів, по самому ділу вони зовсім не в їх табір попадають. Що сказав би д. Франко, якби хто, полемізуючи з галицькими радикалами, закинув би їм, напр., нібито запобігання ними ласки у польських феодалів та клерикалів, та і взагалі став би дорікати їм за такі події, які можуть характеризувати тільки партію "русько-католицького союза", але ніяк не галицьких радикалів? Отже, на жаль, якраз і українським радикалам приходиться не приймати всерйоз "научки" д. Франка з поводу роботи "з дозволенія начальства" або заношення петицій до царевої ласки.
Тепер кілька слів про "хатні" справи, та й годі вже втомляти увагу читців і д. Франка. Після добрих рад д. Франко говорить нам: "Сидіть, люди добрі, дома, до нас не лізьте з грошима, то так буде краще і для нас, і для вас, а то ваша "поміч з боку" нас деморалізує, а вас привчає відкуплюватись від обов 'язків ".
Справді, "поміч збоку" не те, що товариська, братня поміч, вона мусить деморалізувати, як то видно на прикладі москвофілів. Але ж ті люди, що досі помагали гал. радикалам, не вважали себе запевне "поміччю збоку", якимсь "славянским благотворительным обществом", вони давали гроші не на "добродійні цілі", а на спільну, рідну справу, і то переважно в критичні часи, коли діло занепадало через галицькі фінансові злидні, і про такий характер української помочі д. Франко повинен би якнайкраще знати. Якби діло було в "добродійності", то можна б сказати, як той мазур: “Nie mila ksiedzu ofiara, idz’ ciele do domu”3, і коли, звісно, не забрати, бо що з воза впало, пропало — то хоч надалі не давати "своєї дрібненької грошевої підмоги". Тільки щодо сеї "підмоги", то знов-таки д. Франкові слід було не називати її "10 чи 100рублями", бо д. Франкові добре відомо, що з сих 10 чи 100 р., щороку складалось не менше як півтори-дві тисячі (говорю про одне досить відоме мені джерело помочі з України гал. радикалам), а інший рік— то й більше. Так-от і слід би д. Франкові, коли вже він уважав за потрібне зачепити сю справу, говорити про неї докладніше, аби на Україні через його недбалі уваги не повстали які непорозуміння в сій і без того дразливій справі. Галичанам теж діло просте: коли гроші деморалізують, цур їм, не приймати! Аби тільки се було зроблене не з амбіції, враженої полемікою, і не на шкоду громадському інтересові; бо коли справа через те спиниться, та ще на кілька років, аж поки галичани цілком зберуться з власними грошима, то для українців такий вихід зовсім не жаданий. Але ж коли б діло обійшлось як слід, то українці не мали б чого журитись і, звичайне, своїм грошам і самі лад дадуть. Даремно галичани думають, що в нас гроші тільки для них збираються і тільки для того, щоб купити від них індульгенцію на гріх лінивства; такі індульгенції не тільки в Галичині продаються.
На останок зазначу цікавий факт: стаття "З кінцем року" осягла собі високої честі бути гектографованою руками ворогів радикальної партії. Ще ні одна стаття з "Житя і Слова" не заслужила такої честі. Гектографовані примірники продаються по 25 і по 35 коп. Стаття справила справжній тріумф серед сих нових українських видавців, їм-бо досі не вдалося написати самим щось такого, що б попало радикалам в око, або хоч так їм здавалось, дарма що вони "вороги", —аж знайшовся, спасибі йому, "добрий чоловік", та ще й редактор радикального вісника. Коли б тільки д. Франко бачив "побідоносні"погляди своїх видавців і чув тон, яким вони питають радикалів при стріванні: "А ви читали "З кінцем року"?" Що ж казати радикалові на таку anzugliche Frage?4 — "Не так тії вороги, як добрії люди!".
Н.С. Ж.

1 Моя вина
2 Неодмінна умова
3 Немила попові жертва, йди теля до дому.
4 Ущипливе, дошкульне запитання.

Подається за публікацією в "Житє і слово" (1896, т.6, с.244-250).

3. Коли не по конях, так хоч по оглоблях
Свою відповідь мушу зачати рядом спростовань. Автор полеміки, не знаю для чого, не був ласкав нічого цитувати з моєї статті дослівно, і для того вкладає мені в уста такі речі, які я не говорив.

1. І так, він пише: "Д. Фр. обвинувачує укр. радикалів, що вони мало роблять, мало хочуть робити, врешті, що їх самих мало". Де я се сказав у своїй статті? Не можу знайти сего місця і навіть думаю, що коли б був се сказав, то сказав би велику нісенітницю. Бо коли міг би ще сяк-так сказати, що укр. радикали мало роблять (я й сего не казав, не бувши на Вкраїні і не бачивши їх роботи, до чого виразно признався на стор. 101, то вже ніяк не був би в стані сказати, що вони мало хочуть робити, бо для сего мусив би залізти їм у душу. А робити укр. радикалам закид із того, що їх мало, на се треба якогось тупоумного чоловіка. Та й відки я можу знати, чи їх мало, чи багато?

2. Пише полеміст: "Д. Франко тільки раз у раз говорить: "Ось що робимо ми — чому би не мали й ви", а на всі можливі відповіді зарані каже: "Тяжко нам сьому повірити. Не може сьому бути правда, а й просто — неправда сьому". І знов я не пригадую і не можу знайти в своїй статті того місця, де би я з самохвальбою говорив: "Ось що робимо ми!". Противно вся перша половина моєї статті показувала масу того, чого ми не робимо або що тільки слабо починаємо робити. Чи я жадав, щоб українці робили око в око те саме, що й ми в Галичині? На стор. 103-й я підчеркнув розрізненість між інтелігентними людьми і простим народом, а далі писав ось що: "Скажуть нам: політичні відносини Росії так зложилися, що інтелігентній громаді годі зблизитися до простого народу, особливо по селах", і на се відповів далі: "Неправда сему, буцім би то теперішні порядки російські так уже абсолютно відрізували інтелігентам доступ до мужика. Не може сему бути правда. Ніякі в світі порядки не можуть покласти такої стіни між одним чоловіком і другим. Навіть у тюрмі під замками люди порозуміваються, а ми маємо приміри, що інші люди в Росії зближаються до мужиків, ведуть серед них правильну пропаганду національну і соціально-політичну". Значить, я ані не клав галичан за примір українцям, ані не приводив "усіх можливих відповідів", а тільки виставив одне скромне і елементарне жадання і старався показати, що воно можливе.

3. Пише полеміст: "Д. Фр. обвинувачує Желябова і тов. за те, що вони змінили напрямок своєї роботи для здобування всеросійської політичної волі. Д. Фр. чомусь думає, що якби ті люди лишились на Україні шукати серед селянства національних ідеалів, основаних на вільнолюбних думках, то Вкраїна була б тепер країною свідомою і готовою виповнити ті завдання, які їй поставить політична воля". Ось що значить — полемізувати без докладного цитування! А я по поводу Желябова і тов. писав дослівно ось що: "Згадуючи про тих дійсних новочасних героїв, ми ніколи не можемо позбутися безконечного жалю. Адже ж якби ті люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими вони були проняті, і якби повернули були свої сили на працю для того ідеалу серед рідного народу, якби поклали свої голови в боротьбі за той ідеал, то... справа вільної, автономної України стояла б нині і в Росії і в Європі як справа актуальна, що жде свого рішення". Значить: 1) я Желябову і тов. нічого не закидав, а тільки жалкував, що їх праця вийшла за рамки нашої національності і смерть їх не вийшла нам на користь, 2) я не велів їм шукати ніяких ідеалів серед селянства і 3) не сказав, що вони самі могли б були зробити Вкраїну "свідомою і готовою". Сі три спростовання я мусив зробити на самім початку відповіді, бо коли мій полеміст говорить, що в моїй статті "З кінцем року" та частина, де говориться про українців, зложена дуже недбало, то я скажу йому, що його полеміка в тих уступах, що наведені вище, зложена попросту недобросовісно. І ще одно: мої уваги про українську інтелігенцію не всі відносилися до укр. радикалів: те, що є на стор. 102, і дальші два уступи статті (стор. 103 і 104) не відносяться виключно до радикалів, а до укр. інтелігенції взагалі. Чому шановний полеміст се промовчав, а потім "побідоносно" показує мені: ось ти оскаржуєш радикалів, а твої стріли падуть на інші голови?
На тім я міг би й закінчити свою відповідь, бо з чоловіком, що перекручує і фальшує твої слова і думки, неможлива розмова. Та в статті д. Н. С. Ж. порушено деякі важні питання, цікаві й поза рамками полеміки, то мені здається конечним поговорити про них, тим більше що хоча д. Н. С. Ж. й заявляє, що він висказує тільки свої індивідуальні думки, то надіюся, він не заперечить, що сі думки поділяє ширший кружок людей. Се для оправдання дальшої розмови, — бо ж очевидно, стаття д. Н. С. Ж. тоді набирає більшої ваги.
Поперед усього про кінцеву "ancugliche Frage". Вороги радикальної партії гектографували мою статтю і продають її по такій і такій ціні. І що з того? Чи сим вони дали себе знати як вороги рад. партії? Чи пододавали до моєї статті якісь уваги, перекрутили її? Нічогісінько! Гектографували і розширюють, значить, силкуються розповсюднити мої думки. Я можу сказати їм хіба спасибі, бо я переконаний, що в своїй статті не сказав нічого такого, що могло би шкодити укр. народній справі ані укр. рад. партії. Докоряти мені за те, що хтось розширює мою статтю, наражаючися за Се на небезпеку, докоряти для того тільки, що стаття не подобається одному кружкові, а подобається другому, се, по-моєму, буде більше політика нервів, ніж політика програмова.
Чи укр. радикали для мене міф, як докоряє мені полеміст? Міф не міф, та все-таки справа не дуже ясна. Я не виджу — і тут згори признаюся до незнання людей, кружків, їх взаємин і чого хочете, тільки констатую факт — практично виявлених різниць між укр. радикалами і народовцями старої дати (особливо їх молодшим поколінням), з одного, і соціал-демократами, з другого боку. Правда, в своїх писаннях дехто з радикалів кидає камінням на народовців, та оскільки такі писання доходили до моїх рук і я міг сконтролювати їх, я бачив якусь дитинячу злість або зовсім непереварені доктрини, а не дійсні принципіальні різниці. Повторюю, може вони й є, та треба б їх не тільки висловити в одній статті, а й виявити в практичній роботі. Не можу відмовити собі... прикрості, щоб не привести хоч одну тираду із статті, присланої мені одним радикалом для надрукування в "Ж. і Сл." — значить, не з приватного листа. "Народовці суть українські шовіністи а 1а слав'янофіли, що ненавидять усе російське, на що не раз указував і пок. Драгоманов, а радикали — укр. націоналісти, що великорусів уважають за своїх братів. Народовці думають, що народ великоруський і уряд — те ж саме; ми думаємо, що народ стражде, а уряд гнобить. Народовці кажуть, що великоруські революціонери — наші вороги, і навіть умудрилися знайти централізм і в партії "Народного права" і через се з росіянами лучитися не можуть; радикали думають і роблять навпаки. Народовці — вороги соціальної демократії і не мають взагалі ніякого економічного принципу, ні програми, а радикали простягають братерську руку соц. демократії і суть самі соціалісти обох напрямків (!) соціалізму. Народовці стоять на принципі "цель оправдывает средства" і через те не признають норм етики, а радикали в своїй практиці стосуються до сього принципу, і, звичайно, вкупі буть не можуть. Народовці — націоналісти і хочуть, щоб усі були такими; радикали не вірять в національність і т. д.". Так ось які різниці між укр. радикалами: одні люблять сих, другі тих, одні думають се, другі те, але що роблять одні, а що другі — сего не знаємо. А вже така поговірка, що одні держаться етики, а другі ні — даруйте, се ж одна злість і нічого більше. А що значить, що укр. радикали не вірять у національність? Чи вони думають, що національності зовсім ніякої нема? Чи, може, думають, що політична робота може не вважати на яку б не було національність? Чи, може, невіра їх відноситься тільки до української національності, а приймає московську як факт, в котрий не можна не вірити? Так само цікаво б нам знати, до яких се обох напрямів соціалізму зачислюють себе укр. радикали? В Росії йде тепер суперечка між соціал-демократами і народниками, — може, се ті два напрями? А в такім разі, чи кожний укр. радикал належить відразу до обох сих напрямів, чи, може, одна часть належить до одного, а друга до другого, а коли так, то що ж їх в'яже докупи? Не заперечить, мабуть, і мій шан. полеміст, що, маючи перед собою такі заяви укр. радикалів а не знаючи нічого про якусь іншу їх конкретну роботу, мимоволі почнеш вважати їх міфом, а в найліпшім разі чимось таким, що не вийшло із стадії ферментації.
Мій полеміст, певно не без деякого оправдання, докоряє мені за те, що я взявся говорити про укр. радикалів, не знавши їх докладно, і взамін за те береться критикувати галицьких радикалів, котрих він знає ще менше, з котрих знає хіба декого з львівської та віденської молодіжі. Вони не імпонують йому. Вірю сему, та, на жаль, навіть уся та молодіж разом узята не є галицький радикалізм, не є гал. радикальний рух, котрий іде по селах, між селянством, а сего полеміст, як сам каже, зовсім не знає. Та я скажу йому: нехай би гал. інтелігентні радикали були й які дрібні, погані, недотепні, то все ж таки українські через те ліпшими не зробляться. А раз почато дискусію про укр. радикалів і їх задачі та роботу, то добросовісному полемісту слід би трактувати сю тему спокійно і річево, без таких скоків, що ось, мовляв, ви також нам не імпонуєте. Ми й не хочемо вам ані кому-будь імпонувати, а робимо в смирності духа свою роботу і можемо сказати тільки одне, що ся наша робота по-чортівськи заімпонувала нашим справжнім ворогам, котрі отеє в різні труби трублять, що в Галичині треба скасувати конституцію, щоб здушити хлопський радикалізм. Ш[ановний] полеміст думає, що в тім мала заслуга гал. інтелігентних радикалів, бо народ, попиханий бідою, сам іде назустріч рад. пропаганді. Можу впевнити його, що коли в якім окрузі з різних причин ненастанна діяльність інтелігентних радикалів зменшиться або зовсім перерветься, то й рух радикальний] серед селянства там притихає та розстроюється. Шан[овний] полеміст впевняє нас, що укр. радикали поклали собі метою поперед усього здобути інтелігенцію. Здобути для кого і для чого? Чи для соціалізму "обох напрямків", чи для пошанування принципів етики, чи для невіри в національність? Та хоч би пробували здобувати її й для ідей, удесятеро конкретніших, то все-таки мені здається, що се не та дорога, яка веде до мети. Ми в Галичині також потратили багато літ праці й заходів на здобування інтелігенції, і можу впевнити д. Н. С. Ж., що здобули тисячі розчарувань і один великий пшик у результаті. Коли розбудите живий і сильний рух серед народних мас, по містах чи по селах, то, будьте певні, що є живого й чесного серед інтелігенції, і без вашого здобування пристане до нього; а коли за вами масового руху не буде, то досить буде Лавровського туману або Плеханівської фразеології, щоб і вас самих здобути для ідей абстрактних і далеких від конкретних потреб вашого народу. Фраза про здобування інтелігенції укр. радикалами є, по-моєму, еine faule Ausflucht1, і нічого більше.
Я не без розмислу посилав і посилаю укр. радикалів учитися практики агітаційної до поляків, литовців, латишів, грузин і інших недержавних народностей Росії, а не до Дейчів, Стефановичів і тих росіян, що ходили в народ, і дармо мені ш[ановний] полеміст тиче ними в очі. По-моєму, російське ходження в народ, хоч і є героїчне, повне посвячення, було роботою зовсім хибною і безплодною. Інтелігенти йшли в народ для себе, для очищення свого сумління, і заразом для пропаганди ідей далеких, вищих понад розуміння народу. Віддатися затяжній праці серед народу, службі його буденним інтересам вони не хотіли і не вміли; найрадніше йшли на фабрики, та й там небагато що вміли осягнути. Се зовсім не те саме, що у латишів і ін., де сотки інтелігентів без усякої пози на геройство довели до того, що кожний мужик уміє читати і—має у руках нецензурну, за границею друковану газету та брошуру, нецензурну не своїм змістом, а головно тим, що надрукована латинськими буквами. Та, маючи ненастанно в руках нелегальну лектуру, народ привикає до політичної самостійності, знає своїх проводирів і чує себе з ними за одне, а рівночасно робиться свідомий своєї національності і свого людського я, виховується і для політики і для цивілізованого життя. І коли я закликав українців до такої роботи, так се між іншим і для того, бо власне з боку декого з тих немосковських організаторів до мене доходили поклики: "Де ж ваші українці? Чому вони не освідомлюють, не організують свій народ? Ми бажали би ввійти з ними в зносини, та, звісно, не з кружками інтелігентів, що не мають ніякого зв'язку з масами народними. А коли ваші укр. радикали зі свого боку не почнуть робити серед свого народу такої роботи, то ми самі почнемо її робити, та тоді вже не прогнівайтесь, коли та робота де в чому вам до невподоби. Ми будемо робити для себе, а не для вас".
Скажу більше: така робота на Україні, серед простого люду, і зовсім не в інтересі української національності і укр. історичних традицій уже робиться і робиться віддавна, систематично та з такими засобами витривалості, посвячення й абнегації, яких половину, дай Боже, укр. радикалам. Я не можу говорити виразніше, хоча мені, хоч здалека, відомі особи й місця, та тільки запитую укр. радикалів, чи знають вони про се? Коли не знають, то передчасно закинули мені таку вже круглу ігнорацію укр. справ, а коли знають і нічого не роблять зі свого боку, то нехай собі самі відшукають назву такої тактики.
Шан[овний] полеміст кпить собі з мене, що я по-старомодному вважаю народом селянство, хлопів, а не всю націю. Меа culpa2, спіймався на старомоднім терміні! Думав по-галицьки, а не по-європейськи. Поправляюся і повторюю: укр. радикалам конечно взятися до роботи між укр. селянством, без огляду на те, чи воно вся нація, чи часть нації. Воно маса, воно темне, кривджене, безпомічне, і наші вороги з різних боків роблять заходи, щоб позискати його для своїх намірів. Штундовий рух серед того селянства дав доказ, що те укр. селянство здібне до організації, до праці й високого посвячення за ідеальні змагання.
Коли ж бо дехто з укр. радикалів думає, що не селяни, а міські робітники догідний ґрунт для їх роботи, закидає знов мій полеміст. Во ім'я Господнє! — скажу на се, — йдіть між робітників, тільки йдіть і перестаньте спорити про те, хто ваш ворог, а хто друг, бо сим не тільки народу, не тільки інтелігенції, але й кота з-за печі не вивабите і не здобудете. Та я боюся, що й сей заміт не більше як eine faule Ausflucht1. От ми надрукували гарну працю про рос. робітницький рух і про київські соц.-дем. видання. Всяке признання для ініціаторів тих видань, тільки де ж там хоч дух пахне укр. радикалів? Де вони були, коли зачиналося се видання? Чи ж не могло би се видання появитися в Москві, Саратові або В'ятці? По чім видно, що сі видання обертаються до робітників, коли не виключно, то певно переважно українців з роду?
Порозумійтеся! Ми бажали б бачити на Україні по селах і містах серед мас робочого народу рух просвітний, національний і політичний, аналогічний до того радикального селянського руху, який іде в руській часті Галичини. То певно не мусить бути і не буде копія з нашого руху, та рух штундовий і національно-просвітні рухи серед інших недержавних національностей Росії доказують нам, що радикальний рух з певними модифікаціями можливий у Росії. Адже ж показався можливим рух соціально-демократичний, що вимагає для себе далеко більшого простору і політичної волі, ніж хлопський рух радикальний. По нашій думці, тільки такий рух може пробудити українську націю в Росії і зробити її силою, може бути гарантією того, що при настанні політичної волі — чи се буде тепер, чи в четвер — з укр. нацією будуть числитися, значить, політична воля пошанує її краєві й національні особливості. Тільки те може бути пошановане, що сяк чи так виступить назверх. Власне те, що в Галичині при настанню конституції русини не підготували собі сили серед простого люду, зупинило на довгі роки розвій національний і підрізало добробут економічний3. Українці вже тепер у многих поглядах стоять ліпше від галичан, у них є верства заможна і широко освічена, та й серед простого народу живіші традиції козацької волі. От тим-то нам здається, що можемо від українців вимагати більше, ніж від галичан, і що українці не мусять грішити тими самими гріхами, якими вільно й невільно грішили галичани.

1 Безглуздий викрут
2 Моя вина
3 Ш[ановний] полеміст і тут без потреби вдався в кпини, що, мовляв, галичани дістали політ, волю без власної праці. Так зовсім з неба вона їм не звалилася і, напр., на полі шкільництва вони ще перед 1848 роком таки дещо робили, незважаючи на труднощі і з боку шляхти, і з боку державної адміністрації.

Подається за публікацією в "Житє і слово" (1897, т.6, кн.1, с.16—17).


UKRAINA IRREDENTA

Українське питання переходить в новіших часах дивні форми розвитку. Відколи при кінці XVI віку унія з Польщею, зразу політична, а далі й обрядова, силою натуральної реакції кинула між українців сильний фермент і збудила перші проблиски національного почуття, першу свідомість національних інтересів, відрубних від інтересів польських (почуття відрубності від Московщини збудилося і виступило досить різко вже в другій половині XVII віку), бачимо серед українського народу і серед української суспільності певне аналогічне, хоч не паралельне хвилювання тої свідомості і того почуття. Серед інтелігенції (головно духовної і міщанської) після гарних розмахів кінця XVI і першої половини XVII віку бачимо певний відплив сил і духа, певне ослаблення в другій половині XVII віку; боротьба з польськими гегемонійними замахами скінчилася остаточно побідою українського елементу, та для боротьби з такими ж замахами московськими в українців не стало вже сили ані політичної далекоглядності. Історія української інтелігенції в XVIII віці, то історія її асиміляції з московською. Правда, почуття окремішності, навіть деякого локального патріотизму не вигасло, навіть Мазепинські традиції тліли подекуди, та почуття безсильності і анахронічності тих традицій було загальне.
В ту пору і українське простолюддя дійшло до тої самої мети, хоч трохи іншою дорогою. Часи між Люблінською унією а роком 1648 були добою найтяжчого ярма, найгіршого заневолення українського народу. Польський державний і суспільний лад, особливо на українській землі, розвився тоді з повною силою, а характеристикою його було власне продукування шляхетського пишноцвіту на основі мужицького поневолення. Було би хибно уявляти собі тодішню господарку як чисто патріархальну; господарка на таких колосальних маєтностях, як ті, що на Україні належали до Конецпольських, Вишневецьких, Острожських і др., з самого свого заложення не могла бути ані чисто рільничою ані патріархальною. Нагромадження сирих плодів у одних руках мусило вироджувати початки промислу, та й сама продукція рільнича обчислена була не на домашню консумпцію, а на вивіз. Взагалі треба пригадати, що історія українського торгу вивозового трохи чи не старша від писаної історії українського політичного життя; про сей торг ми маємо звістки вже у арабських писателів IX і Х віку, в договорах Олега і Ігоря з Візантією, в походах Святославових, в цілій історії Великого Новгорода і т.д. В першій половині XVII віку сей торг обнімав не тільки сирі продукти рільничі, такі, як пшеницю, шкури, мед, дерево, віск, але і вироби промислові, такі, як дегость, мед до пиття і спирт. Гріш золотий і срібний не був рідким гостем не тільки в панськім замку, але і в мужицькій хаті, —про се свідчить безліч золотих і срібних скарбів, позакопуваних в українській землі, свідчать інвентарії, де визначувано повинності не тільки натурою (панщиною і продуктами), але й грішми. Нема сумніву, що значна часть сих домашніх промислів на Русі, яких решта доживають ще нині свого віку, як ось кошикарство, гончарство, колодійство, шаповальство, дегтярство, гончарство, малярство і т.д., коли не почалася, то власне розвилася в ту пору до того ступеня, в котрім нинішні знавці бачать признаки доброго старого стилю і доброї старої техніки. Можна сказати сміло, що Україна — правда, під шляхетською нагайкою, — починала тоді входити на шлях загальноєвропейської цивілізації і якби не сусідство татар і не Хмельниччина, то, певно, що нині була би щонайменше йшла поруч з економічним розвоєм найпоступовіших німецьких і провінцій.
Обставини зложилися інакше. В хвилі, коли для Німеччини скінчилася страшна 30-літня війна, розпочалася в Вкраїні 60-літня, далеко страшніша руїна, почалася тріумфами при Жовтих Водах, Корсуні та Пилявцях, а скінчилася побоїщем при Полтаві. В тій страшній огняній пробі українська свідомість народна уперше проявилася в масах народних — і се був цілий історичний плюс тих війн. Та на лихо економічні і культурні підстави, на котрих ся свідомість могла б була окріпнути і розвитися, були дотла зруйновані війнами, край зубожів, вилюднився, опустів, а закінчення-війни не принесло масам народним майже ніякої полегші, а тільки дало їм інших, і не можна сказати, щоб ліпших, панів. Історія XVIII віку для українських мас народних, то постепенне ослаблювання свобідного козацького елементу, ширення кріпацтва а рівночасно обкроювання і притлумлювання автономії, початків просвіти народної і всіх прав української окремішності. Московська "плеть" була так само дошкульна, як польська нагайка, та тільки гнала українську націю не на шлях поступу у цивілізації, а в безодню темноти і застою. От тим-то не диво, що свідомість національна і політична серед мас українського народу падає, що обсяг його інтересів звужується до границі власної хати, власної громади, що розуміння державного устрою стається так само міфологічне, як релігія, як примітивне розуміння природи. Та от при кінці XVIII віку Польща падає, часть українського народу входить в склад одної з великих держав європейських, в склад держави по зверхньому вигляду німецької та зложеної з різних народностей, переважно німецьких. Політичне значення сього факту де в чому переоцінено нашими істориками — мабуть, на те, щоб допекти полякам. Австрія наразі, через півстоліття, ні в чому не поліпшила політичного стану нашого народу, не дала йому ані однієї такої свободи, якої б він не мав за часів Польщі хоч би в формі привілеїв (напр. Ставропігія). Вона навіть не дала йому тривких підвалин просвіти на національнім ґрунті — на се треба було чекати аж до 1848 року. Те саме треба сказати й про соціальне значення захоплення Галичини Австрією. Се ще велике питання, чи мужик зискав що-небудь від опіки австрійських цісарів, від їх не раз гуманних та майже завсігди паперових патентів. Одне можна сказати: панщинні тягарі, що давніше регулювалися звичаєм, не раз добровільними загодами між паном і громадою, не раз були хвилево побільшуванні, то знов зменшувались, тепер були списані і систематизовані, так що мужик міг надіятися їх побільшення, проти котрого цісарські патенти були слабкою охороною, але їх зменшення не міг надіятися ні в якім разі. Правда, мужик одержав дев'яту воду на кисілі правної охорони, та за те мусив давати рекрута і оплачувати бюрократичну машину, імпортовану, ворожу інтересам краю, здирливу і зарозумілу на свою нібито цивілізаторську місію. Досить прочитати описи подорожів по Галичині тодішніх німецьких учених і публіцистів, як Краттера, Гакета і др., щоб переконатися, з якою погордою відносилися вони до людності, її способу життя і традицій. То ж не диво, що ті цивілізатори, касуючи наші монастирі, возами продавали жидам на завивання масла старі книги та рукописи, перетоплювали старі пам'ятки золотництва, марнували все те, чого вартості не вміли оцінити.
І дарма було б думати, що Галичина зискала що-небудь чи то культурно через зближення до таких країв, як Чехія та Ракуси, чи економічно через зближення до великих центрів європейського торгу. Не забуваймо, що майже до самого 1848 року, а то й геть іще поза рік, Австрія систематично душила і руйнувала в Галичині початки промислу і фабрик так, що в р. 1772 було їх у нас більше, ніж в 1848. Австрія свідомо спиняла розвій економічної самодіяльності в Галичині, щоби мати місце відбуту для фабричних продуктів інших провінцій; на се давно вказують польські писателі, та наші історики, заняті переважно питаннями національними, на сей бік справи не звертають уваги. В усякім разі важно те, що за 50 літ життя під "європейською" Австрією руський народ, беручи загально, не зробив ані кроку наперед в цивілізації, не піднявся до розуміння того, хто він і які його інтереси, не вийшов поза глухе відчування своєї кривди, поза глуху ненависть до своїх гнобителів-панів, мандаторів (се були наполовину цісарські урядники!) та економів. Русини застелювали своїми трупами всі побоєвища австрійські в наполеонських війнах — чи лишилася хоч одна згадка в пісні народній про ті війни? І якби не оповідання "Сави із Підгір'я", звіршоване Могильницьким, то люди,. не ознайомлені зі спеціальною історією австрійської армії поодиноких її полків, могли б і не знати, чи воювали русини в тих війнах. Що й інтелігенція руська, нечисленна, вбога, вихована по бюрократичному, в ту пору або зрікалася своєї руськості і робилася німцями та поляками, або хиталася в поглядах на суть своєї національності, не знаючи, куди похилитися, се показав д. Коцовський в своїй книжці про Шашкевича, хоча його увагам треба би більше систематичного порядку, та й сам матеріал тепер можна би значно поповнити новими даними.
Тільки з 1848 роком починається нова доба в житті Галицької Русі; те, що було досі, то були в найліпшім разі проби відродження, були мрії, бажання, була потрохи й агітація. Тільки знесення панщини і надання політичної свободи дало можність дійсного життя для нації, котрої ядром були мужики. І ми бачимо, що й у історії свідомості народної сей рік становить епоху. Знесення панщини, війна з Кошутом, похід москалів на Угорщину — се живі теми пісень і оповідань народних і досі. І ся свідомість народна від 1848 року вже не переривається, а противно дужчає, хоч, звісно, дуже помалу. Від того ж року починається й серед руської інтелігенції ширше духовне життя, і по десяти літах хитання та непевності чільна часть руської інтелігенції вияснює для себе питання про те, до якої національності ми належимо; ще цілих 10 літ треба було до вияснення питання, що властиво становить суть тої народності і яку властиво ціль має русько-українське відродження, коли ще по 1848 році Зубрицький з погордою писав про "язик пастухов", до котрого він не хоче знижувати своїх благородних уст, то молоді українці 70-х років признали власне тих "пастухов", т.є. мужиків, головною основою нації, прокламували голосно думку, що і язик, література і цивілізація не на що, а на те, щоб служити тим пастухам, допомогти їм здобути собі свобідне людське життя нарівні з другими людьми, і що інакше всі ті гарні речі будуть пустою забавкою або мертвою мумією, а не чимсь таким, щоби варто було праці і заходів розумного чоловіка. Відтоді справа русько-українського відродження в Галичині стала твердо і безповоротно на ясній і широкій дорозі. Приложення утилітарного принципу до всіх здобутків цивілізації змусило молоду інтелігенцію замість давнішого широко скачучого дилетантства сконцентрувати увагу на те, чого поперед усього потрібно для народу, значить, і на просвіту народну, на пізнання економічного, соціального і духовного стану народу, на освідомлювання того народу в його національних, політичних і горожанських правах.
Можна сміло сказати, що всі оті ідеї і напрями були би на Галицькій Русі виросли й самі без ніяких посторонніх впливів; та не менше певне й те, що при загальній слабості галицько-руського розвою на їх зріст потрібно би було не 50, а зі 100 літ, якби не сильний прилив оживляючих ідей з України, що під Росією. Ми можемо розрізнити три фази, три ступені тих впливів, відповідні до розвою українства в Росії. Перша фаза починається з 20-х років і тягнеться до початку 50-х. До Галичини доходять в тім числі писання Котляревського, Квітки, Максимовича та ін., їх мова подобається галичанам, їх твори переписують, перероблюють; талановитіші галичани пробують і собі ж складати твори на подобу українських, та ніхто з них, з виємком Шашкевича, та, може, ще Моха і Кобринського (автора книжечки: "Способъ борзо выучити читати" 1842 р.) не здає собі докладно справи з того, для кого має служити та література, яка має бути остаточно її мета. Народ робив панщину і був темний, духовенство руське в переважній масі було сполонізоване і жило в добрій приязні з мандаторами панських маєтків та іншими офіціалістами (гл. Спомини о. Гладиловича з р. 1846, в Записках Наук. тов. ім. Шевченка), а хіба де в кого з русинів будилося почуття національної відрубності в першій лінії на тлі ненависті до поляків (головно під впливом писань Зубрицького "Rys dziejow narodu ruskiego" 1839 і Kronika miasta Lwowa). Та ані у Зубрицького, ані у Головацького, ані загалом ні у кого з русинів до 1848 р. ми не находимо нічого, щоби можна назвати виразно суспільно-політичною програмою, бо така програма можлива тільки там, де люди свідомі своєї духовної і матеріальної сили, свідомі того, що можуть щось зробити, що їх голос має у других якусь вагу. Такої свідомості у жодного галицького русина до 1848 року не могло бути, і для того навіть найсміліша політична маніфестація, на яку здобувся гал. русин перед скасуванням панщини, памфлет Головацького "Zustande der Russinen", поза рекримінації та побожні бажання не підноситься до сформулювання якої-небудь програми діяльності русинів хоч би в найближчій будущині. З кожної стрічки сего інтересного твору віє на нас сумовите почуття, що автор його пише сам, думає сам, злиться сам і з всім тим навіть мусить критися, а в такім разі що ж і думати про яку-небудь програму? І для кого? І з ким?
І 1848 рік небагато поправив діло. Правда, народна маса віддихнула свобідніше, народна свідомість піднялася вище, та витворений попередніми літами розділ між мужиком і інтелігенцією руською не зменшився. Характер усього руху, що не виріс на нашім ґрунті органічно, а звіявся над Галичиною, мов західний вихор, мав те до себе, що на Галицькій Русі на якийсь час витворив ілюзію якоїсь єрократичної суспільності, ілюзію нації-попівства з прищіпкою-мужицтвом. Ся ілюзія має в історії свою назву — святоюрства. Була се карикатура польської шляхетчини, польський шляхетський дух, прищеплений на руську дичку; там шляхта вважала себе цілою нацією, а тут духовенство, котрому в 1848 році вдалося в Галичині відіграти певну, в його очах дуже тонко-політичну, а в очах історії далеко непочесну роль. Ся єрократична ілюзія помимо всієї дивовижності пережила у нас звиш 20 літ і навіть досі не загибла до решти. Не диво, що і в 1848 р., і в найближчих по нім роках ані з України, ані ні, звідки-інде не могли до нас дійти ніякі такі впливи, що були не до вподоби тій — бачилось, всевладній єрократії, тій володарці над тілом і душею народу. Не диво, що до нас не дійшли ідеї Кирило-Мефодіївського братства (КМБ), що ім'я Шевченка тільки раз принагідне згадане було на з'їзді руських "учених" 1848, а поезії його аж до 1859 р. ,не були в Галичині нікому звісні. В 50-х роках із творів другого геніального українця Гоголя тільки один "Тарас Бульба" прийнявся в Галичині, був перекладений, та й то не здобув собі ширшої популярності, лежав десятками літ на складі в книгарні Ставропігійській. В 50-х роках галичани цофнулися взад навіть поза літературну школу Котляревського, а то навіть поза Захарію Копистенського та Івана Вишенського (порівняй, напр., теологічні та історичні трактати Малиновського та Петрушевича з погляду на мову, на живість та ясність викладу, а навіть на методичність і уклад цілості з "Палінодією", з "Треносом" Смотрицького або з "Апокрізисом" Бронського!).
На Україні тим часом розвій ішов трохи відмінною дорогою. Від часу Петрової реформи Росія ввійшла в більше безпосередні і живі зносини з найпоступовішими краями Європи — Німеччиною, Голландією і Францією, ніж їх коли-небудь мала Україна. Коли в XVIII віці на Україні помалу йшло і збільшувалось закріпощування і отемнювання широких мас народних, то укр. інтелігенція, русифікуючись, все-таки набирала рівночасно й європейської освіти і європейських поступових ідей. Часи Катерини II — часи галломанії, та разом з тим часи вольтер'янства і мартинізму, т. є. вільнодумства не тільки релігійного, а й соціального та політичного. І коли при Наполеоні французи зустрілися з росіянами на побоєвищах, а далі 1812 р. зложили їм пам'ятну візиту в їх власній хаті, то найшли народ зовсім неподібним до свого, але генералів і полководців — майже таких самих французів, як і вони самі (згадаймо Чічагова, що вмер "англійським горожанином", Багратіона, Ростопчина і др.). Було б дуже немудро думати, що росіяни брали від французів тільки строї, манери, мову; брали й дещо більше, обік смішного й гидкого, брали чимало й здорового та світлого. В часі наполеонівських війн, а може й ще перед ними, прийшло до Росії вільномулярство, з його чудернацькими обрядами та живим почуттям міжнародної спільності людей, зв'язаних одною гуманною ідеєю. Та обік вільномулярських лож і в зв'язку з ними швидко повстає думка про волю політичну, про основний перестрій внутрішній Росії, повстає "Общество Соединенныхъ Славян", а далі велика конспірація Пестеля, Рилєєва, Бестужева та Муравйова-Апостола. Ті товариства і змови захапували широкі круги інтелігенції і находили особливо податний грунт на Вкраїні, найпаче Лівобережній, де найбільше ще живі були традиції козацької автономії. Цікавим документом того, як амальгамувалися ті ідеї одні з другими і витворили особливий погляд на українську минувшину, є "Історія Руссов", написана українцем Полетикою. Упадок конспірації 1825 р. і Миколаївська реакція не могла вбити того нового, європейського духу, прищепленого на російський ґрунт. Він проблискував у творах Грибоєдова, Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова, Іскандера-Герцена, в критиках Бєлінського, в наукових працях Боткіна, Грановського і товаришів кружка Станкевича, а в 40-х роках ожив з новою силою в цілій плеяді великих писателів та поетів, таких як Тургенєв, Гончаров, Григорович, Достоєвський, Некрасов, за котрими пішли далі Толстой, Островський, Щедрін і др. В діяльності тих великих писателів, особливо "людей сорокових років", треба мати на увазі не саму тільки літературну школу, але більш або менш укриту політичну думку, котра кермувала ними при виборі тем і напрямі праці, котра піддала Тургенєву ідею "Записок охотника", ярко відбилася в Герценових "Листах із-за границі", а остаточно повела Герцена, Огарьова, Бакуніна, а наполовину й Тургенєва, на життя за границею Росії. Правда, політичні ідеали у цих людей не ставилися і не формувалися досить ясно, та за те ідеали особистої волі і гуманності були для них святі і дорогі над усе.
Цікаве явище. Коли давніше, від часів Катерини; в кожнім гурті писателів і діячів російських між найпоступовішими бачимо родовитих українців (згадаймо Капніста, автора "Ябеди", Каразина — основателя Харківського університету, повістярів Погорільського і Наріжного, поета Гнідича, а нарешті Гоголя), то між плеядою рос. писателів 40-х років видніших українців нема. Натомість ціла плеяда українських писателів і діячів (без огляду на те, чи вони пишуть по-українськи чи по-російськи) формується довкола Шевченка і служить місцевим українським справам (найдемо там і великоруса Срезневського). І серед цієї групи будиться думка політична і находить вираз в програмі Кирило-Мефодіївського братства (КМБ). Цікаво, що в порівнянні до думок російських лібералів і радикалів, думки братчиків про волю людини, особливо про визвіл кріпаків, були не менше радикальні і виразні, та обік цього ми знаходимо тут далеко виразнішу думку політичну про волю національності і про федеральний зв'язок усієї слов'янщини, думку, подібну до тієї, яку в р. 1848 піднімав на слов'янськім з'їзді в Празі Бакунін та від якої і сам він і інші радикали російські в пізніших роках відбігли. Правда, цей перший проблиск широкої самосвідомості мусили українці відплатити дуже тяжко, і урядові репресалії не тільки заглушили дальший розвій думок братчиків на довгі літа, але, що сумніше, у самих братчиків, навіть таких як Костомаров, викликали певну внутрішню реакцію, так що думки ті в значній мірі полишилися в сфері теорії і не зробилися живою народною програмою українського народу або хоч би тільки невеличкої меншості української інтелігенції. От тим-то й на Галичину вони не мали впливу безпосереднього і то власне в ту пору, коли тут люди мусили оглядатися за програмою національною.
Та, проте, думки Кир. М. Бр. мали вплив на Галичину, і то вплив великий, хоч о більше як 10 літ спізнений. Вони дійшли до нас в тій формі, яку їм дав у своїх творах Шевченко, в формі поетичній і, що ще гірше, разом з такими творами Шевченка, де виказувалися думки відмінні, менше повні і менше ясні. Правда, майже рівночасно з творами Шевченка до нас дійшли й інші, пізніші писання братчиків: історичні монографії Костомарова, "Записки о Южной Руси" Куліша, "Основа", твори Марка Вовчка. Та основні думки КМБ в тих писаннях хоч були, без сумніву, але були сховані доволі глибоко, а що найгірше, політичні думки КМБ в них зовсім не виказувалися, а й соціальні думки, особливо по фактичнім знесенні кріпацтва, виходили на якусь не дуже виразну філантропію, починалися і кінчалися словами Шевченковими: "Обніміте ж, брати мої, найменшого брата". Слова гарні, коли в них вложити свідомість цілої програми праці для добра того найменшого брата, та без такої свідомості зовсім пуста фраза.
Ідеї КМБ, проціджені крізь твори Шевченка, "Основу" та пізніші белетристичні, історичні та етнографічні писання братчиків, — от це зміст тієї другої фази впливу української інтелігенції на галицьку, що характеризує у нас 60-ті роки і далі початок сторонництву народовців у Галичині. Двигачем українського впливу в Галичині в ту пору був Куліш, людина великої спосібності, великої праці і заслуги та не тверда, власне, в тім, чого найбільше треба було для галичан, в поглядах на суть національності і на суть цивілізації. Особисті вподоби дуже часто затемнювали у нього програмові справи, абстрактні думки заставляли його забувати про живих людей і їх живі потреби. Доктринер з виглядом реального політика, дилетант-поет з виглядом практичного діяча, дилетант-учений з величезним самолюбієм — був Куліш менш усього спосібний до впровадження таких примітивних, у всякім розвою запізнених людей, якими були інтелігентні галичани. От тим-то й не диво, що в зносинах з Галичиною він не здобув нічого, крім довгого ряду розчарувань, а те, що за той час успів передати галичанам зі свого ідейного арсеналу, остаточно ті самі галичани обернули проти нього самого. Та проте ця фраза принесла й деякі і то немаловажні користі для Галичини, посунула розвій галицько-руської інтелігенції значно наперед. Уже одне те, що вона безповоротно рішила побіду народної мови над старим галицьким макаронізмом, що значні ряди світської інтелігенції привернула до українсько-російської національності і тим зробила значний матеріальний підрив у аристократичній святоюрській ілюзії. Та поза тими основними фактами не хибло й інших: молода інтелігенція, власне йдучи за покликом Шевченка, почала сяк чи так вияснювати собі програму діяльності, вияснювати свої відносини до святоюрства, до поляків, до власного народу і його потреб. Було в тих пробах чимало непевності, хитання та "безпрограмовості", як колись називав її Е. Левицький, та було дещо й такого, що не хиталося і не похитнеться так швидко, що лягло в основу й дальшого розвитку. Безсторонній історик мусить це признати, хоча 60-ті роки нашого розвою ждуть ще й довго ждатимуть на свого історика.
"Основа" і ті українофільські видання, що групувалися довкола неї, в Росії по своїм ідеям були запізнені о півтора десятка літ, їм треба було появитися в 40-х роках. Тоді, коли вони появилися, російська, а з нею разом і чисельна українська інтелігенція пішла вже значно наперед і з погляду на ідеї, і з погляду на літературну школу. Не диво, що "Основа" могла бути національним "откровенієм" для Галичини, але не була ним для України, не збудила в ній такого ентузіазму, якби треба було надіятися, і швидко впала. Те, що наступило по її упадку, належить до найсумніших карт в історії нашого національного розвою. Чільна частина української інтелігенції, особливо молодіж, разом з молодіжжю російською, рвалася наперед до широкої політичної діяльності, переходила різні фази соціалізму, бунтарства, ходження між народ, пропаганди політичної революції, а за той час старші покоління українців, навіть бувші братчики КМБ, ідейно йшли взад та взад, поки не дійшли до ідей безполі-тичної культури та абстрактного українофільства.
Роки 70-ті і 80-ті в історії української свідомості були і назавсігди лишаться часом переважного впливу М. П. Драгоманова. Для тих 20-ти літ він є характеристикою, хоча, звісно, вплив його праці і думок триватиме далеко довше і ввійде в великій часті як основа всякого будущого програми роботи на українськім грунті. Натура виємково суцільна, многостороння та енергічна, він, пройшовши в молодих літах усю ту ідейну школу, яку проходила російська молодіж від Бєлінського до "Колокола", вчасно почав шукати для себе практичної діяльності такої, котра б лучила в собі ті поступові ідеї з національним українським грунтом. При російських порядках таке шукання мусило довести до трагічного кінця. Всією душею поступовий європеєць, чоловік, котрого, напр., бомбардування Парижа, зворушувало до гірких сліз, Драгоманов був заразом щирим українцем, що відчував вельми живо свій кровний зв'язок з Україною, знав її всю від краю до краю, любив її не як абстракцію, не як термін географічний, не як ефективний полик, вроді Кулішівського, "від Кубана до Есмані", а любив у її конкретних життєвих проявах, любив її народ, починаючи від своїх полтавців а кінчачи "пораненим братом", бідним, занедбаним угорським русином. В особі Драгоманова побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип — свідомого європейця і не менше свідомого українця. Можна сказати, що головна частина писань Драгоманова, а особливо його знамениті критично-публіцистичні статті, такі як "Историческая Польша і великорусская демократия", "Вільна спілка", "Чудацькі думки", "Листи на Наддніпрянську Україну" були не чим, як мотивуванням, виясненням цього синтезу — свідомого, поступового європейства і разом з тим свідомого українства. Здобутком тих його праць був рух української молодіжі в 70-х і 80-х роках, а остаточно повстання русько-української радикальної партії.
Для того, хто колись буде займатися оцінкою діяльності Драгоманова, інтересно прослідити повільну та консеквентну еволюцію його поглядів на українську національну самостійність. Як писатель політичний і критик Драгоманов виступив з окликом: література великоруська для великорусів, українська для українців, а російська — спільна інтелігентним верствам обох націй. В основі цієї думки багато правди, та, толкуючи її як категоричний імператив, доходиться до абсурдів. От тим-то Драгоманов з часом, під впливом нових фактів, звільна обмежував її, з одного боку, на боротьбу проти усякої національної ексклюзивності, проти ширення національної ненависті і шовінізму, а, з другого боку, признавав, що інтелігентна література на українській мові залежить від натуральної еволюції укр. нації і мусить повстати тоді, коли в ній настане потреба (як ось тепер у Галичині), та поки що основою літературної діяльності свідомих українців повинна бути література популярна, конечна для просвіти укр. мас народних.
Аналогічну еволюцію переходили думки Драгоманова також щодо питання про політичну самостійність України. В 70-х, ба і в 90-х роках він гаряче протестував проти тих, хто закидав російським українцям політичний сепаратизм, протестував проти "Моск. Ведомостей" Каткова так само, як і проти укр. сепаратизму з австрофільскою закваскою, ширеного львівською "Правдою" о. Барвінського. Він дорожив державною цілістю Росії, вбачаючи в ній сильну запору проти пангерманізмові, та, з другого боку, бажав такого внутрішнього перестрою Росії, котрий би відповідав його європейським ідеям про права людини, про самоуправу корпорацій, громад і кантонів. Виходячи з принципу утилітарності, він в проекту всеросійської політичної програми "Вільна спілка" не клав надто великої ваги на національність, а більшу вагу на культурні і економічні потреби громад і територій. В "Чудацьких думках" і "Листах на Наддніпрянську] Україну" він і тут поробив значні концесії розбудженому напорові національного почуття: коли почуття те стане силою, то воно здобуде собі політичного ґрунту скільки зможе, політична самостійність стане питанням часу; форма, в якій буде осягнена та самостійність, буде тільки питанням політичного опортунізму.
Великий, елементарний вплив думок Драгоманова найліпше видно на таких людях, котрі на словах від нього відхрещуються, вважають його репрезентантом застарілих доктрин, а себе далеко поступовішими і консеквентнішими від нього. До таких належать русько-українські соціал-демократи та "консеквентні" марксисти. Їх змагання — погодити космополітичні доктрини соціальної демократії з українським націоналізмом, марксівський "матеріалістичний світогляд" з даними української історії — це вельми займаючий образ ферментації, яку викликали у нас думки, пропаговані Драгомановим. Бо ж не забуваймо, що й соціалістами ті люди поробилися в значній часті під впливом Драгоманова і українського націоналізму нассалися обік Шевченка головно з його писань.
В останніх роках вийшли дві брошури, котрих автори займаються українськими національними питаннями з погляду доктрин соціальної демократії. Одна брошура написана по-російськи, видана в Липську1 і присвячена автором "другому з'їздові русько-української радикальної партії", має титул "О безвыходности украинского социализма", друга ж, написана членом тієї самої русько-української радикальної партії Юліаном Бачинським, має титул "Ukraina irredenta (по поводу еміграції). Суспільно-політичний скіц". Автор "Безвыходности", опираючись на даних економічного розвою і соціал-демократичнім толкованні тих даних, доказує з незвичайним жаром, що українська нація не існує, не може і не повинна існувати, що всі заходи українофілів і націоналістів, щоб її витворити, — пуста і з поступового погляду шкідлива, ретроградна забавка. Ю. Бачинський, опираючись на тих самих даних і на тій самій філософії, доказує, що Україна не тільки існує, але мусить швидше чи пізніше статися самостійною державою, витворити свою літературу і штуку, зукраїнщити всі різнородні елементи на своїй території, а бодай скупити їх довкола спеціальних українських інтересів економічних. Після автора "Безвыходности" український народ нічого так гаряче не бажає, як зіллятися з москалями в одну народність і через те присвоїти собі відразу всі здобутки московської просвіти; після Ю. Бачинського, по виборенню політичної волі власне Україна буде найбільшим ворогом єдності з Росією, бо ці економічні інтереси будуть на тій єдності найбільше терпіти; зато Польща, що нині явно і тайно рветься геть від Росії, тоді в ім'я економічних інтересів буде головною підпорою рос. єдності і рос. централізму. Як бачимо, вийшовши з одної і тої самої точки і йдучи одною стежкою, оба автори розійшлися в діаметрально противні напрями і дійшли до зовсім противних виводів: що у одного біле, те у другого чорне, і наоборот. Я не буду тут докопуватися причини цієї суперечності; може ще прийде коли нагода до докладнішої розмови на ту , тему. Тут тільки замічу загально, що така повна і ярка суперечність у здобутках, осягнених при однаковому методі праці і спільній вихідній точці, повинна би у обох авторів зміцнити почуття скромності, збільшити скептичний погляд на ті доктрини і ті методи, що доводять до таких суперечних здобутків. А поки що скажу кілька слів про саму брошуру Ю. Бачинського. Брошура написана з безперечним талантом і свідчить про те, що автор чимало думав, не до одного й додумався, хоча думання його більш абстрактно-логічне, ніж еволюційно-історичне. Він щасливий, бо бачить перед собою "прості факти" (стр.123) і може з них сміло висновувати прості внески; історик-еволюціоніст знає добре, що ніяких простих фактів нема, що кожний факт — це здобуток неозначеного числа інших фактів і всякий внесок з минувших фактів на будущі факти є заключування з мало звісного на менше звісне.
Коли вірити авторові, то метою його праці було (гл. стор. 120 до 123) "подати властиву причину еміграції і відслонити будучність, яка жде українську націю". Для цієї цілі він мусив насамперед розслідити фактичний стан теперішньої України і віднайти дорогу, по котрій піде її дальший розвій". В одній половині автор виповнив своє завдання — припускаю, що дуже добре. Це є власне та половина, що відслонює будущину України і дороги, якими піде її розвій. Припускаю, що ця часть авторові праці виповнена дуже добре; мені особисто вона дуже подобається, бо на лихо собі я не можу тут ані крихіточки нічого сконтролювати. Будущину України, Польщі, Росії, Австрії і т.д. автор знає дуже добре, та зато минувшину і теперішній стан тих країв знає далеко слабше, а то й зовсім слабо. Коли у автора є претензія, що він виповнив і першу часть свого завдання, т.є. пізнання фактичного стану України, а навіть пізнання того явища, про яке він узявся говорити, т.є. галицько-руської еміграції, то він дуже помиляється. Над еміграцією він навіть не застановлюється ближче, це для нього "простий факт", котрий значить не більше і не менше, як те, що наш "мужик упав, спролетаризувався і, не маючи у себе дома захисту, тікає далеко в чужі світи". Як же ж далеко сим словам до фактичної правди! Правда, якась часть мужиків-пролетаріїв 1893 році бігла до Росії, та це був тільки один момент в історії нашої еміграції, і то момент без тривких наслідків. А загалом можна сказати, що мужик-пролетарій як деінде, так і у нас, майже не емігрує, а емігрує середній або і заможніший трохи господар, не такий, що вже не має захисту дома, а такий, що ще його має, але рівночасно має дітей і бажає запевнити їм ліпшу долю. Автор дивиться —знов абстрактно-логічним способом — на галицьку еміграцію як на щось таке, що є тільки в Галичині і чому нема аналогій в других краях, де емігрує зарівно мужик, як і фабричний робітник, ремісник, купець, інтелігент. Автор без ніякої майже оговорки оперує соціал-демократичними термінами "буржуазія", "пролетаріат" так немовби ті соціальні типи в Галичині виступали так чисто, як у Марксовім "Капіталі". За проводом Енгельса та Кауцького автор викладає "матеріалістичний світогляд", в котрім находяться готові формули для вияснення найсложніших явищ історичних: релігія -— це витвір буржуазії, національність — це витвір буржуазії, національна держава — це витвір буржуазії і т. д. А все це залежить від форми продукції, є тільки її виразом. Бодай-то мати такий делікатний світогляд! Кілька формулок — і чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай. А що найцінніше, так це те, що при помочі цього світогляду вся будущина відкрита перед тобою, мов на долоні. Приємно поговорити з таким чоловіком. Тільки не треба занадто запускатися з ним у історичні та статистичні дискусії, а то нема-нема та й почуєш від нього такі твердження, як те, що "хронічний голод розбив у Росії мужицтво" (стор. 64) або що Конгресова Польща, Московщина і Україна "плекають якраз одні і ті самі галузі продукції, а до того продукція їх не стоїть на однаковім степені розвою, найсильніше розвинений промисел польський, найслабше український" (стор. 73). Не бійтеся, автор ані словом не заїкнувся, які це ті "одні і ті самі галузі промислу" плекає Конгресівка, Московщина і Україна; для нього досить сконстатувати "простий факт", хоча би цей простий факт був і простою нісенітницею. Адже ж цукроварство, так могучо розвите на Україні, що може рівнятися з чільними цукроварними краями в Західній Європі, не стоїть так високо ані в Конгресівці, ані в Центральній Росії власне для того, що український грунт і клімат йому сприяє, а в тамтих краях ні. Так само Конгресівка і Московщина не можуть конкурувати з Україною на полі шовководства, добування кам'яного вугілля, рибних промислів, годівлі тонкорунних овець і суконництва; це останнє поки що переважає ще в Конгресівці завдяки німецьким капіталам, та нема ніякого сумніву, що Україна (беручи цей термін географічне) переможе в конкуренційній боротьбі, бо має до цього більші шанси в своїм кліматі, в багатстві і доброті кам'яного вугілля і безмірних степах, пригожих для випасу величезних стад овець. Як бачимо, "промисл" так само, як і все інше в економічному житті, не є "простим фактом", а вимагає детального досвіду, поки можна щось сказати про "дороги, якими піде його розвій".
Я не думаю входити в подрібний розбір брошури Ю. Бачинського. Для мене вона важна як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомості, хоч прояв цей і прибраний наразі в доктринерську тогу. Будь-що-будь, є це перша на галицько-руськім ґрунті проба синтезу певних поглядів і наукового обставлення того, що автор відчув яко потребу свого розуму і своєї душі. Може прогрішуся проти матеріалістичного світогляду, коли скажу, що такі потреби так само, як і потреби життя матеріального, родять великі історичні події. А раз відчута буде — у кого з національних, у кого з економічних причин — потреба політичної самостійності України, то справа ця війде на порядок дневний політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не осущиться. Звісно, термін "політична самостійність" не треба розуміти зараз як цілковитий сепаратизм від Росії, як конечність сотворення окремої української держави. Політична самостійність можлива і в зв'язку з Росією, при федеральнім її устрою. До такого устрою пруть власне факти економічного життя, от хоч би те, чого не хотів добачити Ю. Бачинський, що промисли різних територій Росії доповнюють себе взаємно, а коли між ними в деяких галузях іде боротьба, то головно між промислами Конгресівки і Московщини, а далеко менше між цими двома і Україною. Власне задля того, що вважаю брошуру Ю. Бачинського більше проявом національної свідомості української, ніж науковим викладом порушених в ній питань, я й попробував у придовгім вступі до її обговорення подати від себе коротенький і певно недостаточний нарис еволюції нашої національної свідомості, особливо в Галичині. В історії тої еволюції брошура Ю. Бачинського певно займе видне місце. До автора її нехай мені буде вільно обернутися з бажанням, щоб він не покидав праці в тім напрямі. Я не сумніваюся, що сам він швидко виросте з соціал-демократичного, простолінійшого доктринерства, що вдасться в старанніші студії над конкретними фактами. При безсумнівнім таланті, який видно в тій першій його пробі, при бистроті обсервації і звичці окидати оком широкі горизонти думок і життя (це безсумнівна користь соціалістичної школи) ми можемо від нього надіятися щораз цінніших і дозріліших праць.

1 Лейпцигу.

Подається за публікацією в "Житє і слово" (1895, т.4, с.470-483).

 

ДВОЯЗИЧНІСТЬ І ДВОЛИЧНІСТЬ

Питання про становище москвофільства в Галичині, завдяки розвоєві випадків у нас і в Росії, чимраз різкіше і ясніше сходить на властиву дорогу, з питання політичного робиться питанням етичним. Чимраз виразніше показується також, що воно було таким і давніше, навіть у пору найголоснішого крику про його політичне значення. Виставлюванні pro foro externo1 поклики оборони руської народності перед полонізацією і грецького обряду перед латинізацією показуються чимраз виразніше грубо  підмальованими шильдами2, під якими довгі літа провадився шиночок дуже нечистих інтересів, ішла потайна ліцитація на апостазію, відступство від служби інтересам рідного народу, ішов вербунок на службу різним темним силам дома й за границею. Кореспонденція Лебединцева, опублікована в "Киевской Старине", відслонила нам одну картку тої історії; швидко надіємося одержати нову ревеляцію, яка освітить самі початки тої історії в 50-х роках. Та поки се станеться, подаю один причинок до тої самої матерії і позволю собі нав'язати до нього деякі загальніші уваги, адресуючи їх спеціально до москвофільської молодіжі, до якої була звернена моя стаття в попередній книжці Літературно Наукового Вістника.
Дехто з молодих москвофілів сердився на мене, що я в своїм конспекті історії укр. літератури, друкованім у російськім виданні лексикона Брокгауза і Ефрона, висловився досить неприхильно про діяльність і характер Івана Наумовича. Др. Святитський у "Живой Мысли" похитав, так сказати, головою на мій осуд і побажав мати його більше мотивованим, а ось др. Дамов у своїй побрехеньці, іронічно названій "Горькая истина" і друкованій недавно в "Галичанине", побіг аж до "благородного украйнофила" М. Павлика позичати лайки на мене і на ціле Наукове товариство ім. Шевченка за те, що я буцімто зневажив пам'ять Наумовича. Що ж, за лайкою у нас далеко ходити не треба, особливо коли хто задоволяється павликівською, голословною, подиктованою ображеним почуттям, а не розумом. Але ось що дивує мене: ані др. Святитський, ані др. Дамов, ані ніхто з молодших москвофілів не попробували ввійти в саму річ, зачеплену мною, і показати речевими доказами нестійкість мого суду. Адже Ів. Наумович і його діяльність не за горами, а у людей, що величають його як апостола і вважають його пам'ять святою, повинні б бути під руками факти, супроти яких мусила би замовкнути всяка неприхильна критика. Правдива духова великість і правдива заслуга не боїться світла критики і перетриває всякі і найзлобніші вибрики партійної критики. Візьмім Шевченка. Скільки то від самого 1859 року написалися про нього поляки, якими калюмніями обкидали його по смерті, скільки насміялися з нього наші москвофіли і насердилися на нього наші клерикали! Він був і "chlop", "pijak", "szaleniec", "hajdamaka", "богохульник" та "безбожник" і т.д., а проте його слава не паде, а росте, і чим глибше критика вникає в його твори, тим більше красоти знаходить в них; і чим більше деталів із його життя виходить на денне світло, тим більше ми вчимося поважати і любити його також як чоловіка. Се правдива велич, та се заразом огнева проба для всякої фальшивої, дутої величі, що вона аніруш не може витримати історично-критичної перспективи.
Щодо Наумовича, я вже показався фатальним пророком. Буде тому швидко п'ять літ, як д. Мончаловський при кінці своєї книжки про Наумовича шумно заповів, що його поклонники приступають до друкування збірки його творів, яка, — говорить д. Мончаловський, — займе зо сто томів. Розбираючи ту книжку в ЛНВ, я тоді ж сказав, що з сеї шумної заповіді не буде нічого, що москвофіли не видадуть не то сто, але ані одного тома творів Наумовича, а то з тої простої причини, що збірне видання тих творів було би заразом смертельним ударом для штучно роздутої слави його, показало би всю безвартність його писань. І справді, з заповіді д. Мончаловського досі не вийшло нічогісінько, крім, може, одного-двох передруків Наумовичевих повісток у популярних москвофільських виданнях. Для наукового видання творів Наумовича, для докладного пізнання та освітлення його життя, для оцінки його літературної та просвітної діяльності москвофіли не зробили також нічого.
Як се пояснити? На мою думку, тут лежить глибока психологічна проблема, якої коріння сягає малодосліджених досі тайників — зв'язку людської психіки з тими нібито конвенціональними, а проте так дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою. Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик, утилітарист, не надумуючися ані хвилини, скаже: пусте питання! Мова — спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можність комунікуватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже:" Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою". І чим вища, тонша, субтельнійша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна. Візьміть для прикладу двох геніяльних українців — Гоголя і Шевченка. Як безмірно корисніші були обставини, серед яких писав Гоголь, у порівнянні до тих, серед яких пройшло бурлацьке та невільницьке життя Шевченка! А в їх духовій діяльності що бачимо? У Гоголя прудкий хід на недосяжні височини артизму, та на тих височинах заворот голови, внутрішнє роздвоєння, чорні сумніви і упадок у дебрі містицизму; а у Шевченка рівну, ясну дорогу все вгору та вгору, все на вищі, світліші височини, до таких гармонійних акордів гуманної євангелії, як "Марія". Які були причини такого кінця Гоголевої кар'єри, різні різно пояснюють, та все-таки серед тих причин важне місце займають відчуження геніального українця від рідної мови та його болюча внутрішня трагедія, якої відкриття завдячуємо пані Єфименковій.
Отеє внутрішнє роздвоєння було також, можна сказати, трагедією нашого галицького москвофільства. Люди, що могли б були зробитися пожиточними діячами на рідній ниві, люди талановиті і працьовиті, перенявшися нещасною манією — міняти свою рідну мову на чужу, раптом робилися мов духово в часті спаралізовані, тратили живе чуття до живих потреб рідного народу і вимог сучасності, забивалися в мертву і навіть науково безплодну старовину, як Петрушевич, марнували свій талант, як Микола Устиянович та Гушалевич, або кидали рідний край і йшли туди, де їх внутрішнє роздвоєння хоч по часті могло бути коли не усунене, то заглушене (Головацький і многі інші ренегати, остатній Ю.Яворський).
Може, найтрагічніша, та ні в якім разі не найсимпатичніша в тім ряді була доля Івана Наумовича. Чоловік, без сумніву талановитий, енергійний і невтомно працьовитий, але з малою освітою, при тім сильно вразливий і податний на всякі подуви, він увесь вік був жертвою найрізніших сугестій, скакав із одної суперечності в другу, і все з тим самим запалом, з однаковою щирістю і пристрастю. Одиноким якорем рятунку для такого чоловіка, обік основної освіти, могла бути гаряча і непохитна любов до рідної мови і до рідного народу. Вона давала б його хиткому човну той доконче потрібний баласт, без якого нема рівного, і певного курсу.
Що відірвання від рідного ґрунту, поперед усього від рідної мови, мало фатальні наслідки на весь психічний устрій і на всю літературну працю Наумовича, на се маємо класичне свідоцтво його самого, його лист, писаний д. 31 марта з львівської тюрми до жінки і відчитаний на розправі. "Нынь пречудний день, — пише Наумович у тім листі, — лишь жій и наслаждайся Божьимъ свътомъ, а я тутъ сижу, Господь знаеть за що, хиба за мой нерозумъ. Збывшись долговъ, маючи помочь отъ Николая (сина-лікаря, що був на службі при зелізниці в Росії), лишь Бога хвали й наслаждайся его добромъ. Но якоесь фатумъ женетъ мене въ политику такую безумную, за которую встыдатися мушу самъ передъ собою. Та кобы якъ найскорше скончилося тое испытаніе! А може, Господь допустилъ его на мене нарочно, щобы тутъ, въ вязниць, особенно роздумати мой нерозумъ и щобы повернути до моего прежняго честного труда, коли то я върно служилъ народу, церкви, державъ, подносячи добро народа въ чистомь австрійскомь патріотизмъ, безъ всякихъ безумныхъ выходокъ. Тогды мене всъ любили й почитали й сами польскіи газети о мнъ похвально виражались, та не знаю, якъ я могъ от моей розумной дороги отдалитись. Но теперь маю истинно часъ въ самомъ тое все собъ збридити,  въръ менъ, що читаючи туть книжки не могу знести ніякихъ политическихъ статей, такъ мене то все мерзитъ. Моєю задачею было просвъщати народъ наукою, а не мъшати тамъ ничего изъ политики. Свътъ великій, природа, церковь, господарство, вотъ предметъ чудный, неизчерпаемый. И такъ скоро мене Господь увольнитъ, не умачаю уже николи мого пера ани до политичныхъ, ани до религійныхъ споровъ".3
Читаючи сей лист, маємо чуття, що Наумович говорить тут зовсім щиро і справді відчуває те, що говорить, хоч, прим., як би його запитати, коли ж то в його діяльності був той блаженний час, коли він працював для просвіти народу без ніякої укритої політичної думки, то він ледве чи міг би на се відповісти ясно, бо ж направду його діяльність, не числячи невинних із просвітнього погляду писань перед конституційною ерою, починається піднесенням обрядового питання, що мало далеко більше політичний, ніж чисто церковний підклад. І вже тоді ми бачимо у нього також язикове роздвоєння, бачимо намагання писати для простого люду чистою народною мовою, але про "вищі" справи і навіть у приватних листах уживати язичія, що мало бути сурогатом і переходом до російської мови, яка робиться його справжньою національною мовою. Коли і серед яких саме впливів довершився той розрив у душі Наумовича, ми наразі не можемо вказати; з матеріалів, які маємо під рукою, видно, що вже в початку 1875 р. сей розрив був доконаний.
"Милостивий Государь, — пише Наумович до одного знайомого д. 14 січня 1875 р. — Послъ отдачи письма моего на почту я перечиталъ Слово й превосходную его статью о нашемъ обществъ" і т.д. Так пише інтимно чоловік, який заставляв усіх галичан любуватися народною мовою в своїй "Науці"; значить, уже тоді, пишучи народною мовою для селян, він уважає сю мову чимось менше вартним, негідним того, щоб сам уживав її в інтимній переписці з приятелями.
І те роздвоєння мститься на нім. Не почуваючи моральної опори в тім, що чоловікові найрідніше, він не знаходить її і в найближчих собі людях. Д. 28 січня 1875 р. він ось що пише до одного знайомого про свого найближчого співробітника при виданнях: " Съ Б-мъ маю сердечную грызоту. Не жаль бы менъ было, если бы я подълился моимъ доходомъ съ человъкомъ честнымъ, но стояти подъ курателею такого обманщика, то уже невозможно видержати. Теперь онъ уже открылся, кто онъ єсть. Вся предплата за "Читальню" его, ты Наумовичъ лишь пиши, купуй образки, суши собъ голову, а деньги до Б...!" А в листі до іншого знайомого з весни того ж року читаємо: "Милостивий Государь! Ви пишете о Б. мнъ то, что мнъ хорошо извъстно. Я играю роль его коровы, которая дасть ему молоко, сыръ, масло, а самая получаетъ такую пашу, якъ ему угодно. И за всё то я ещё долженъ знати о томъ, что онъ Редакторъ и что онъ можетъ укоряти й ругати Наумка въ присутствіи своихъ хлопцовъ. Но знаєте, менъ съ нимъ ни жити, ни розлучитися. О томъ много говорити, и поговоримъ при способности. Я надъюся быти въ Львовъ, если мене не завозвутъ телеграфично въ якомъ важномъ дълъ".
Ми не маємо можності провірити, наскільки оправдані були жалі Наумовича на Б., але маємо докази, що він при інших нагодах так само некорисно відзивався про обох адресатів, до яких були писані отсі листи, як також про інших своїх співпартійників і товаришів оружжя. Одно тільки можемо сказати, що такою бідною сиротою, що дала б визискати себе, Наумович не був ніколи. Треба знати, що в ту саму пору, коли він отак жалувався на визиск з боку Б. при виданню своєї "Науки" і "Читальні", він брав на ті видання рівночасно аж дві субвенції, а то від австрійського уряду в сумі 2000 гульденів річно і від російської амбасади в Відні, і обі ті субвенції ховав собі до кишені. Що й понад те за кожний свій письменний твір він умів торгуватися хоч би і з тим самим опльованим Б..., доказує дальший виривок із цитованого вище листа з весни 1875 р. "Я писалъ ему (Б-у) сегодня, чи не схочетъ онь перепечатати "О четырёхъ зълляхъ Онуфрія Грушкевича". Это повъсть понравившаяся всего лучше изъ моихъ писемъ. Народъ настойчиво домагается перепечатаня ея. Я ему писалъ, чтобы онъ купил собъ ее на власность за 300 р., а Катехизъ пчеловодства за 50 р. Я любопитенъ, что онъ отвътитъ. У меня теперь большія издержки на дътей: синъ одинь въ Вънъ медикъ, стоить больше 600 гульд., другій въ Львовь 300 гульд., двъ дочери въ Россіи тоже больше 700 гульд., дома учитель дътей 200 гульд., а еще й хозяйство я теперь взялъ въ свои руки — издержекъ очень много. Я любопитенъ, что онъ отпишеть? Онъ любитъ все взяти дурничкою. Катехизъ народний взялъ за 60 гульд., Заливайка съ образками всъми за 80 гульд., а отобраль певно уже въ шестеро. Я его поставилъ на ноги, а онь готовь мене пожертвовати, если би только у него била потому сила. У того человъка сердца нътъ, а народолюбіе только въ грошехъ".
Але коли зважимо, що Наумовичів "Онуфрій Грушкевич" має несповна 5 аркушів друку, то жадана за нього ціна 300 гульд., як на тодішні часи, зовсім не була така скромна; а коли згадаємо, що за таке віршоване дрантя, як "Луць Заливайко", Наумович велів заплатити собі 80 гульд., то мусимо сказати, що й у нього була, кажучи московською приказкою, "губа не дура".
Що се внутрішнє язикове роздвоєння у Наумовича сягає геть у 60-ті роки, на се маємо доказ у його листі до Ом. Партицького, яким він відповів на його запросини писати для збірничка "Зоря", видаваного "Просвітою". Ось що писав він д. 6 липня 1869 р.: "Всечестнъйшій Господине! Съ сердечною радостью я получилъ первый плодъ — "Зорю" Вашего товариства "Просвъты". Ещё въ 1850 году, бивши въ съменище, я пересвъдченъ бълъ, що мы образующи висшіи верстви нашого народа, а не даючи ніякого корму духовного сельскому народови, будемъ всегда безсильними, й вороги насъ задавлятъ, якъ то истинно видимъ нынь на дълъ. Народъ нашъ такій тёмный, що своихъ найбольшихъ друговъ и пророковъ не умъе познати, й слухає борше вороговъ, якъ своихъ, якъ-то побачилисьмо при выборахъ. Єсли би ми тихъ 20 лътъ свободи били употребили всъ наши силы на такіи популярніи изданія, мы стояли би нънъ далеко висше, й чувство народности овладъло би уже цъльмъ народомъ. Для того не могу отказати Вамъ мого соучастья въ такъ великомъ й благородномъ дълъ, и буду Вамъ присилати статіи различного рода, скоро время изволитъ. Теперь же простътъ, що Васъ обременю прошеніемъ. У насъ испытъ въ Понедълокъ, а отти маю ъхати еще на 3 испыты, яко делегатъ деканальный. Посилаю 5 р., за котори будете ласкави прислати 60 ексемпляреи Зори, за 1 р. извольте купити молитвословцевъ, а за 1 р. образковъ русскихъ. Извинътъ смълости моей, що Вамъ такіи препорученія дълаю, но знаючи, що пишу до друга народа й дътей нашихъ русскихъ, надъюся, що не менъ, но тим же дътямъ тую прислугу охотно сдълаете. Зорю приняла дътва съ неимовърнымъ одушевланіемъ. Уже нъшъ въ цъломъ селъ знають еи цъле содержаніе. Видавайте скоро другій выпускъ, до котораго я гдещо пришлю конечно, несмотря на дуже мало остающогося менъ времени. Прошу приняти вираженіе глубочайшого почтенія. І. Наумовичь. Стръльче 6/7 1869".
Треба зазначити, що власне в ч. 1 "Зорі" Партицький помістив віршик Наумовича "Ворона, сорока й сова", передрукований із "Ластівки", — відси, мабуть, і ті похвали Наумовича для "Зорі", в якій не було, зрештою, нічогісінько , такого, чим мусила би одушевлятися сільська дітвора. Що Наумовичева обіцянка — писати до "Зорі" — також була нещира, видимо з того, що далі він не то що не дає до неї і загалом до видань "Просвіти" ані одного рядка, але починає думати над заснованням нового, "свойого" товариства, щоб зробити конкуренцію "Просвіті". Та для нас у тім листі далеко важніші та принагідні вислови, які дають пізнати світогляд Наумовича, його погляд на народ і його потреби.
Народ наш темний, до тої міри темний, що при виборах слухає борше ворогів, ніж своїх "найбільших другів і пророків". Кого вважав Наумович у 1869 році тими "другами і пророками", докладно не знаємо, та важні тут його слова, що мета освіти в тім, аби "чувство народности овладъло цълъмъ народомъ", то значить, щоб маси простого народа слухали своїх "другів і пророків" і піддержували їх. Ті "други і пророки", не даючи простому народові ніякої духової поживи, будуть усе безсильні; значить, їх сила, або, як каже Наумович на початку листу," образованє высших верстов" — отеє головна мета національного розвою. Що в наївності свого сангвінічного темпераменту Наумович у першій лінії себе самого вважав таким другом і пророком галицько-руського народу і одним із перших обов'язків того народу вважав піддержувати його матеріально, на се в його публіцистичній і парламентарній діяльності щокрок знаходимо яркі докази. Коли йому вигибла його велика пасіка (десь у початку 70-х років), він порушує сю справу навіть у парламенті як якесь національне руське нещастя. Переносячися з парафії на парафію, він обурюється, що мужики жадають заплати за перевіз його речей, і взагалі на конкретних, близьких собі мужиків, із якими має діло в щоденнім житті, він дивиться зовсім не як на матеріал для своєї просвітньої та педагогічної діяльності, а як на якусь ворожу масу, для якої шкода його праці. Ось його лист до одного знайомого священика, недавно дарований для бібліотеки Наук. Тов. ім. Шевченка, лист справді неоцінений для характеристики того "апостольського" духа, з яким Наумович брався до своєї просвітньої праці. Подаємо тут у цілості:
"Любезнъйший друже! На послъдное Твоє письмо поздно тобъ отписую, бо знаєшь, сколько у мене всякого рода занятій. Я послухалъ твоей рады и написалъ прошеніе до Консисторіи, но ещё не надалъ на почту, суть бо нъкоторьыи мои сусъды противни тому, щобы Консисторія не хотъла менъ гдещо приписовати взглядомъ уніи, папи й пр., отже, ещё здержуюся, не будеть ли Наука й безъ такой помочи существовати; й видится, що будеть,— єсть бо до сихъ поръ уже до 900 предплатителей, й съ каждымъ днёмъ надтягають нови, такъ що назвати можна ей состояніемъ блистательнымъ, а надежда на ещё лучшее.
Не могу ти подати списа пренумерантовъ зъ Долинъскаго для того, що головний списъ єсть въ Коломыи, бо многи прямо тамъ пренумерують, отже, ажъ зъ Недълъ буду въ Коломыи й скажу сынови списати. Ты, любезньйшій, мечтаешь о Коломыйщинь, не знаючи Коломыйщины! Знаєшь, що если бы моя нужда мене [не] приковала до мого Стрълъча, если бъ я могъ перевезти мою пасъку где-нибудь, был бы я найщасливъйшій, якбымъ могъ ещё якіи инніи, не Коломыйскіи сторони побачити. Позволь, щобы я тобъ опи-саль Коломыйщину, до которой я колись воздыхалъ.
Я получилъ приходъ мой 1867 года, а если бы не былъ приходъ а найгорша капелянія, я был бы доволенъ для того, що съ гр. Потоцкимъ, моимъ прежнымъ коляторомъ, я имълъ очень непріятни отношенія, и зъ его добръ я ити былъ принуждённый. Исторія то очень любопытна, и она буде колись описана, а по моей смерти выпечатана, бо лицами дъйствующими въ ней били: папа, нунцій, архіепископъ Вьршхлейскій, митр. Литвиновичъ, парохъ Вирскій, арендарь, повътовый урядъ Бобрецкій, Голуховскій, посли соймови польски й пр. пр.
Приъхавши до Стръльча, которого помъщикъ пок. Іаноха менъ дуже спріялъ, попросилъ я парохіянъ, щоби по мои ръчи выслали фъры до Коршева, 5 миль, до желъзниць. — Много фъръ треба? — вопросили мене. — 7-8 фъръ. — Въ нашомъ селъ нема только фъръ, коньскихъ, а може бы и стягнулося, каже войтъ, та по колько имъ обьцяете дати? Я отрекъ, що было бы зъ ихъ стороне не хорошо, щобы мене не звезли, коли то всюда такій звичай. Люде поглянули по собъ, й поросходилися. — Таке било первое принятіе! Я спровадилъ мои ръчи своими фърами, и мои парафіяне ажъ зъ Коростна звезли мене сюда. Привезти ръчи й познавши тутейшихъ людей, як звичайно свой свого заразъ найлучше спознае, прійшолъ одинъ изъ нихъ до мене и съ плачемъ повъдае: Отче, вертайте назадъ, то не люде тут, то звърь! шкода вась туть. — И знаешь, истинни слова сказалъ. Я уже 5 лътъ тутъ, и до тыхъ звърей не могу привикнути. Ни Бога, ни въры, ни чести, ни чувства христьянского, ни человъческого, то совершенно инна раса не тыхъ людей, межи которыми я зродился и  взросъ. И яки люде, таки сами й священики. Я тутъ не могу жити, лишь съ такими, що не зъ тыхъ сторонъ, якъ Дебельскій, Полевый, Глиньскій, съ здъшними не можъ жити, бо то розбойники, опришки! Мой попередникъ за похорони взялъ 280 морговъ поля, которое нынъ варто щонайменше 30000 р. Въ Торовици (sіс!) ещё лучше дъеся, въ Чернятинъ такъ само й такъ больше-менше всюда. Народъ здичълъ, а збъднълъ до крайности. Ты думаешь, що у нас богатства, а вотъ въ моёмъ приходъ на 300 нумеровъ нътъ одного ґазду, щоби малъ двъ паръ худоби!! То значить, ни одинъ не має свого плуга. У насъ который має пару бычковъ, зовётся богачёмъ страшнымъ, а который має всего 2 овечцъ, то уже также числится до багачевъ. Церковъ якбысь побачивъ въ Стръльчъ или въ Серафинцяхъ, Ясеновь и т.д., тыбы не увърилъ, що то церковь. Через 5 лътъ я не малъ ни одной фъръ зъ села до гною, до сноповъ, до дровъ, а роботникъ йде щонайгоршій до мене и за больши гроши якъ до двора, такъ, що ґаздовство у насъ не выплачуеся съ всемь, хиба такому, кто йде розбоемь., Бывало я въ давныхъ моихъ приходахъ по объдахъ весъляхъ съ любезнымъ народомъ забавлюся; туть разъ я отважился ити на весълье до мельника, не простого мужика, й утъкъ, бо одинъ замърялся бити меня. Отъ тогды я уже не знаю, що то объды въ хатъ. О піянствъ, о розбояхъ нашихъ коломыйскихъ не маешь выображенія, а о лънивствъ тъмъ менше, треба бы го выдъти. Человъкъ съ якимъ-то лучшимъ поглядомъ на свътъ въ Коломьшщинъ не жіе, лишь мучится. Зъ Коломыйщины нътъ на Руси ни одного патріота, ні одного ударованого человъка. Довольно, если я минувшой осени, змерзивши собъ тутъ житья до крайности, выслалъ мою жену въ Холмъ, щобы менъ тамъ мъстце зробила; но Попель мой другъ удостоилъ мене такимъ приходомъ, где кромъ 300 рублей ничего больше нътъ, извиняяся, что нътъ мъста, а мъстъ въ самомъ Холмъ были нъсколько! Послъ сей неудачи я уже принужденъ здьсъ мучитися, но кажу тобъ велика-то мука жити межи такими звърями. Видячи, що господарити не возможно, бо роботника нътъ, одна пасъка, вся моя надежда! Все поле лучше засъваю бълою конюшиною, и пасъка на велику стопу. Сего року выставлю 450 пней, и могу легко дойти до 800 пней. То уже капиталъ, дающій отсотковъ 4 — 5000! А мъстце у мене цълкомъ не соотвътное.
Такъ, любезнъйшій, не мечтай о Коломыйщинъ, Коломыйщина не русска, но жидовска й орменска. Ормени по звърски обходилися сь тымъ народомъ, й онъ сталъ звъремъ. Человъкови съ лучшимъ чувствомъ тутъ чи возможно жити. Трещаковсій былъ тутъ, но утъкъ зъ кукурузовъ, а пойшолъ на пъсочокъ до Рудна, й тамъ жилъ щасливъйше, бо тамъ совершенно инни люде. Ты знаешь, що въ Коссовъ мужики съ друками стали перед салею виборчою, грозящи священикамъ смертію, который важилбы ся въ салю поступити? Ты не знаешь, що коломыйскій мужикъ передъ жаднымъ священикомъ шапки не здойме, но съ поруганіемъ поглядає на него, а жида въ руку цълуе? У мене цълый рокъ никто передъ мною шапки не здоймалъ, ажь теперъ уже втягнулися. Если бы не така нужда моя, що съ пасъкою не можна переволькатися, я бы тутъ не былъ, бо Митрополитъ объцялъ менъ парохію, где онъ презентуе, но годъ менъ рушитися, если не хочу знищити пасъку съ всемъ.
Такъ ты встаючи-лягаючи дякуй Богу, щось не въ Коломыйщинь! Въ III книжцъ "Науки" може ти непріятно буде читати о дякахъ; я каюся, щомъ то написалъ; но мене до живого то розсердило, що одинъ мой сусъдъ священикъ между условіями, подъ которыми пріймае дяка, положилъ то, щоби кождой ночи зима й лъто спалъ въ стайни коло коней. Издаваемая нами "Читальня" буде занимательна. Дякуй тобь за похвалу "Науки", но Слово не спріяє менъ, по якой причинъ, не знаю.
Много я бы съ Тобою малъ побесъдовати, но шкода, що до Тебе нътъ желъзниць. Еслибысь коли въ Маю или въ первыхъ дняхъ Червня былъ въ Станиславовъ, зателеграфуй менъ, а я приъду, но въ первыхъ недъляхъ весни нътъ, бо буде нападъ въ пасъцъ, тогды отдалитися не могу.
Бълоуса печатня подносится, уже має нови черенки, и намъряє куповати Schnellpresse въ Львовь стару за 800 р. — Се добрий знак.
Мы розвинемъ велику дъятельность и велику силу, и польска освята пойде въ кутъ, скоро только мой катехизъ народний и историчний розойдеся хоть въ 2000 ексемплярахъ.
Кончу, бо соньце блисло, й мушу до пчелъ ити, щобы ихъ непустити, бо студени пропали бы.
Цълую Тя й всю твою милую родину якъ найсердечнъйше вразъ съ моєю женою. Твой другь И.Наумовичъ. Стръльче 22/3 1872. Не сообщай сего никому о нашихъ священникахъ и пр."
Із маси невеселих рефлексій, які насуває сей лист, піднесу лиш одну. Отже, восени 1871 р. Наумович думав емігрувати до Холма, вислав туди свою жінку, щоб виєднала йому там місце, та Попель не знайшов для нього іншого місця, як парафію з 300 руб. річного доходу. А 1882 р. в своїй промові під час розправи д. 15 червня він із цілим пафосом покривдженої невинності говорить: "Moja wlasnie bardzo slaba strona jest, ze bardzo malo umie cenic grosz, z  wielka szkoda dla mojej rodziny. Gdybym byl chcial rubli, mogl bym ich byl czerpac pelnymi garsciami w samej ojczyznie rubla.  W zyciu mojem nieszczescia prszesladowaly mie nieustannie; w roku 1861 stracilem przez pozar cale moje mienie, biedowalem ciezko, a byly to wlasnie czasy, kiedy starano sie  o duchownych do Chelmu  i mnie usmiechalo sie bardzo korzystne stanowisko. Ja nie poszedlem, znosilem najwiekszy niedostatek tylko dla tego, ze postanowilem sobie sluzyc mojej ciasniejszej ojczyznie, halickej Rusi, wszystkiemi mojemi silami. Nadarzyla sie i druga sposobnosc isc w ojczyzne rubla, gdy zaproszono mnie na etnograficzna wystawe do Moskwy; byla i trzecia sposobnosc, lecz nie korzystalem z niej, bo nie moglem i pomyslic o tem, by opuscic rodzinna ziemie”* (Стеногр. отчётъ 388) *
*Моєю власною слабою стороною є те, що я дуже мало вмію цінити гроші, з великою шкодою для моєї родини. Коли б я хотів карбованців, я б міг їх черпати повними пригоршнями в самій батьківщині карбованця. Нещастя переслідували мене в моєму житті безнастанно, і в 1861 р. я через пожежу втратив все своє майно; а це був час, коли побивалися про священнослужителів для Холма, і мені усміхалося дуже корисне становище. Я не пішов, терпів нестатки ці тільки для того, що вирішив собі служити своїй милій батьківщині, Галицькій Русі, всіма своїми силами. Трапилася і друга можливість йти на батьківщину карбованця, куди запрошено мене на етнографічну виставку до Москви; була і третя можливість, але я не скористався з неї, бо не міг і подумати, щоб покинути свою рідну землю (польськ.).
Ся „trzecia sposobnosc”, се очевидно той сам факт, про який мова в вище наведенім листі, і ми бачимо, що справа стоїть зовсім не так, як представляє її Наумович у 1882 р.
Що й друга нагода зовсім фантастична, се очевидно; коли Наумовича запросили на слов'янський з'їзд до Москви 1866 р., то се ще зовсім не значить, що там зараз мало бути наставлене корито, з якого він міг би черпати рублі повними прогорщами. Не інакше було й з першою нагодою, вербунком до Холма, вже хоч би тому, що тут Наумович був послом і, може, надіявся за приміром гр. Шашкевича зробити з часом і політичну кар'єру, а там, крім парафії, не міг надіятися нічого.
Читаючи нарікання на Коломийщину в листі з 1872 р., подумає всякий певно, що перенісшися в іншу околицю, на Поділля, Наумович буде задоволений. Еге ж! Восени 1872 він одержав парафію Скалат, звідки в 1873 р. був вибраний . послом до віденської ради державної, а вже в 1875 році йому сприкрилося й се нове місце і в листі до одного львівського знайомого з 14 січня 1875 р. він строїть ось які плани: "Я пріймаю собі прив. сотрудника до Скалата, даю ему 200 зр. й доходи, а самъ получаю 1000 зр. за поле й поселяюся съ женою и дътьми въ Коломыи. Яко приходникъ приъду нъсколько разь въ годь въ Скалатъ, напр., въ время Воскресенъя или въ постъ и пр. Конечно изъ Скалата уъду". Певна річ, сього плану він не виконав, але само сновання таких планів чи не свідчить про те, що і з тою парафією не в'язали його ніякі сердечніші зв'язки?
В своїй біографії Наумовича сказав д. Мончаловський про нього, певно думаючи сказати йому сим великий комплімент: "Замъчательна еще й слъдующая особенность, ръдко встръчающаяся у образованныхъ людей: Ив. Наумовичъ умълъ говорити подвойно, иначе, т.е. другими словами й другимъ складомъ для крестьянъ, а снова другими словами й другимъ складомъ для образованныхъ людей" Тото й єсть, що за словами і складом пішов і зміст, що Наумович вихваляв перед селянами тих, кого перед освіченими товаришами називав розбійниками та п'явками, і дійшов нарешті до повного розбрату між словами і ділами, до того, що він на судовій розправі назвав своєю істерією. Се не була звичайна істерія; Наумович був чоловік сильно збудований і фізично здоровий; його лист, писаний із тюрми до жінки, не виявлюєані сліду патологічного стану. Се був періодичний бунт сумління, реакція здорової натури проти того неприродного психічного роздвоєння, в якім їй доводилося жити. І коли Наумович д. 11 червня 1882 р. на розправі відкликав зміст свого листа до жінки, то я певний, що в тій його промові тямучий психіятр віднайде більше признаків хоробливості, як у самім листі. „Ja miewam czesto takie chwilowe histeryczne napady, znaja o tem wszyscy moi znajomi i sasiedi. W wiezieniu nic to dziwnego, ze byla taka chwila smutku i zalu za rodzina; tak wspominajac o zonie, o dzieciach bez opieki i rady, w chwili bolesci serca pisalem, by uspokoic zone, by nie myslala, ze ja jescze kiedys znowu takie nieprzyjemnosci niemogl bym na siebie sciagnac. Dzis jednak odwoluje to wszystko zaznaczajac , ze pisalem to w chwili ciezkiego zalu za rodzina pod wplywem histeryi, i oswiadczam, ze mojem przedsiewzieciem jest, gdy wyjde z wiezienia, uzywac dalej sil moich sluzac narodowi w sposob, jaki uznam za najlepszy, albowiem gdy wyjde, bede zawsze austryackim obywatelem i sluzyc mi beda wszystkie prawa tegoz obywatelstwa, i kto wie, czy nie bede musial dzialac jeszcze i na polu politycznem” ( Стен. отчеть 196).*
* Я маю часто такі хвилинні гістеричні приступи, знають про це всі мої знайомі і сусіди. В тюрмі це нічого дивного, ще була така хвилина суму і жалю за сім'єю: так згадуючи про жінку і дітей без опіки і порад, в хвилину болю серця я писав, щоб заспокоїти жінку, щоб не подумала, що я ще колись знову міг на себе стягнути такі ж неприємності. Але сьогодні я, однак, відкликаю те все, зазначаючи, що писав я це в хвилину тяжкого жалю за сім'єю під дією приступу гістерії, і засвідчую, що моїм наміром є, коли вийду з тюрми, вживати далі всі свої сили на службу народові в спосіб, який визнаю за найкращий, бо, як вийду, буду завжди австрійським громадянином, і мені будуть служити всі права цього громадянства, і хто знає, чи не змушений буду працювати ще на політичній ниві (польськ.).
Се не було останнє відкликання в житті Наумовича. Вийшовши з тюрми, він поперед усього відкликав свої голосні заяви про свою вірність унії — і прийняв православіє. Потім відкликав своє австрійське горожанство і перенісся до Росії. А побачивши там, що його мрії про російський рай полягали на ілюзіях, відкликав усе своє життя — зажив отруту.

1 Для зовнішнього вигляду.
2 Вивісками
3 Стенографическій отчетъ изъ судовой росправы по дълу Ольги Грабарь и товарищей. Львов, 1882. С. 196.

Подається за публікацією в "Літературно-науковому вістнику" (1905, т.30, кн.1—3, с. 231—244).


СЕМІТИЗМ І АНТИСЕМІТИЗМ У ГАЛИЧИНІ

Єврейське1 питання без сумніву одна з найважливіших і найбільш пекучих справ нашого краю вже хоч би тому, що в ньому жиє пропорціонально значний процент єврейської людності, а ще більше з огляду на її економічне положення, спосіб її розселення та нарешті на вплив, який має вона на суспільно-економічний розвій нашого краю, та на становище, яке займає супроти різних верств і різних ідейних течій, що борються внутрі нашої суспільності. Тому добре зробив "Przeglad Spoleczny", що в першім своїм річнику присвятив тому питанню кілька статей, а між ними помістив таку основну та широко закроєну працю, як "Proba rozwiazania kwestji zydowskiej" Альфреда Носсіга, далі трактував її в одній із програмових статей та в "Echach" у напрямі принципіально однолитім, хоч із різних точок погляду. Цікаве те, що в тім питанні забрали голос члени всіх трьох народностей нашого краю — польської, руської та єврейської. Та не менш цікаве також становище, яке супроти тих голосів заняла єврейська преса та часть преси польської. З польської преси, скільки знаю, присвятили статті д. Носсіга ширші згадки "Kurjer Lwowski" та варшавський " Przeglad Tygodniowy", сей остатній п.з. "Poroniona monarchia".
Щодо "Ech", то більша часть львівських і варшавських дневників задовольнилася передрукованням (без подання джерела) поміщеного в них фактичного матеріалу, а проти уваг та внесків автора полемізували тільки єврейські часописи "Israelit" та "Ojczyzna", які також остро виступили проти проектів д, Носсіга.
З початком біжучого року вийшла в Яссах брошура д-ра медицини Ліппе, в якій усі ті голоси, з додатком помислів німецького філософа Гартмана, піддано подрібній критиці під спільним і дуже характерним заголовком "Symptome der antisemitischen Geisteskrankheit"2.
Ся брошура, з-під пера автора, що пильно слідить за ходом єврейської справи (на обложці зазначено чотири його попередні розвідки в тій справі), цінна для нас не стільки з огляду на її критичні уваги, яких вартість пізнаємо далі, скільки з огляду на численні позитивні дані для характеристики єврейського типу та єврейських аспірацій.
Поперед усього передам тут коротко основні думки торічних статей " Przegladu Spolecznego" про єврейське питання. Найважніший погляд, що потягає за собою цілий ряд важних консеквенцій і до якого признається "Przeglad Spoleczny" навіть наперекір многим євреям, се признання євреїв як окремої народності, опертої на їх окремім походженні, традиції, способі життя а залежним від усього того окремім складі духовнім, окремим погляді на світ та окремім характері. В логічній консеквенції з тої основи випливає друга основа, оголошена в "Przegl. Spol.": признання євреям найповнішого права до розвивання своєї народності в такім напрямі, який вони самі признають найвідповіднішим, і признання їм повної автономії та ініціативи у всіх внутрішніх реформах, розуміється, з признанням усього того також для народностей польської та руської.
Але, виходячи з тих основ, подиктованих національно-автономічною та федералістичною програмою, "Przegl. Spol." далекий від тої ліберальної Principienreiterei3, яка не бачить життя, тільки принципи, і замикає очі на факти або закриває їх загальними фразами. Тому редакція не задоволилася проголошенням основ, але, вглядаючи глибше в сучасне життя, старалася дослідити, оскільки ті основи мають шанси здійснення без шкоди для жодної з інтересованих народностей, а з користю для всіх, бо ж очевидна річ, що в противнім разі й самі основи не мали би ніякої вартості. Тому, аби уможливити перехід від теорії на ґрунт практичної політики, редакція старалася в різних статтях подавати аналіз наших суспільних відносин, аби уможливити оцінку сил, що виступають до конкуренції. Національний характер у різних його проявах, історичний розвій, теперішній стан економічний, оцінка посторонніх впливів політичних так само, як і економічних та духовних, усе те було обговорюване на сторінках "Przegl. Spol." більш або менш систематично, оскільки на се позволяли рами часопису, але все з тою непохитною провідною думкою — освітити та проложити дороги, якими народ так само польський, руський, як і єврейський, може дійти до правдивого людського побуту, осягнути умови правильного і всестороннього розвою. Про жодне гноблення, про жоден визиск, про жодну апостазію чи то релігійну, чи національну, чи яку іншу в наших ідеалах нема ані мови. Жодна релігія, жодне переконання, жодна раса і жодна народність не були й не можуть бути предметом нашої ненависті. Таким предметом були й лишаєть ся на все тільки всякий утиск,усякий визиск і всяка облуда.
Але, роздивляючися в наших краєвих відносинах, добачаємо величезне число фактів, що потверджують влучну характеристику д. Носсіга та його остаточний висновок, по якому "тип єврейський пересічно сильніший у боротьбі за існування, але морально стоїть нижче від неєврейського, має більше бистроти та витривалості, але також більше зарозумілості, амбіції та безсовісності" ("Przegl. Spol.", 1886, т.2, с. 232). Не тільки ті індивідуальні прикмети єврейського типу, але особливо племінна лучність євреїв та їх релігійно-суспільні організації, кагали, дають їм величезну перевагу в боротьбі за існування, особливо над людністю так відмінно зорганізованою, як польська й руська. Майже вся торгівля в Галичині і весь краєвий промисл держаться в руках євреїв. Шляхетська інституція, звана пропінацією, їм завдячує свій розквіт і своє так тривке існування, бо євреї як орендарі держать в руках вишинк гарячих напоїв і стараються якнайширше "пропагувати" їх консумцію. Велика часть більшої земельної власності також у їх руках, але й тут велика часть євреїв замість "управи" вносить тільки визиск і руїну. Яким способом, методою сарани, кидаються євреї на більшу власність деяких повітів, аби виссавши її, по кількох літах перекинутися в іншу сторону, зовсім не дбаючи про піднесення продуктивності землі й не думаючи навіть (розуміється, з деякими виємками) робити які-будь вклади для піднесення рільного господарства, на се доказом нехай послужать ось які обчислення, пороблені мною на основі Skorowidzow із літ 1872—1886; власностей у руках євреїв було: в пов. Цішанівськім 1872 р. — 50, а 1886р.—22, в пов. Домбровськім 1872р.— 3, а 1886р.— 16, у пов. Яворівськім 1872 р. — 13, а 1886 р. — 7, у пов. Ліськім 1872 р. — 14, а 1886 р. — 32, в пов. Самбірськім 1872р.— 13,а 1886р.— 6, у пов. Мілецькім 1872р.— 8, а 1886р. — 54, в пов. Дрогобицькім 1872 р. — 32, а 1886 р. — 21, у пов. Брідськім 1872 р. — 4, а 1886 р. — 30, у пов. Добромильськім 1872 р. — ані одної, 1886 р. — 12, у пов. Золочівськім 1872 р. — 29, а 1886 р. — 11, у пов. Тарнобжеськім 1872 р. — 5, а 1886 р. — 24. Загалом у повітах над долішнім Сяном (Цішанів, Яворів, Хшанів) число більших власностей єврейських у тих літах із 80 упало на 43, а в повітах безпосередньо сусідніх із ними (Домбровськім, Мілецькім, Ліськім, Тарнобжеськім та Велицькім) у тім самім часі з 28 виросло на 125. Щодо Східної Галичини, то тут у 8 гірських повітах число більших власностей єврейських із 19 виросло на 82, а в 9 наддністрянських із 66 на 105.
Такі факти, як нечесна конкуренція індивідуальна, неперебирання в способах, аби лише вели до цілі, і скрите, але сильне ділання організацій, що лучать економічні інтереси з віросповідними, ті факти занадто відомі всім і зробилися джерелом незадоволення неєврейської людності, а в разі дальшого їх зросту грозять необчисленими небезпеками для краю і для самих євреїв. Ті факти склонили редакцію до піднесення єврейського питання і спонукали також мене висловити свій погляд, що на полі економічнім людність польська й руська мусить здобувати собі рівноправність із євреями, а при нерівності наших сил конечною являється краєва підмога для слабшої сторони. Сама редакція в програмовій статті зазначила виразно альтернативу, до якої кінець кінців у протязі часу мусить у нас дійти єврейське питання, а власне асиміляція (очевидно, добровільна) однієї часті євреїв із місцевою людністю, і еміграція більших мас євреїв за границю до такого краю, де би вони могли жити й розвиватися всесторонньо як одностайний і самостійний народ. Не зазначено ще хіба третю, також часткову евентуальність — полишення якоїсь часті євреїв у нашім краю на правах чужоземців, евентуальність, про яку недавно (1880 — 81) досить живо дискутували єврейські часописи в Росії. Ті три евентуальності злучені разом, на мою думку; вичерпують єврейське питання з нашої точки погляду, і тому вважаю потрібним іще раз приглянутися їм ближче і відперти при тім деякі закиди, піднесені в вище названих часописах.
Поперед усього ще одна увага. Єврейське питання має дві сторони, обі однаково важні для нас, як і для євреїв: внутрішня реформа єврейська і зовнішнє впорядкування відносин між нами і євреями. Отже, питання внутрішньої реформи, а тим самим питання остаточної розв'язки вузла, поставлення єврейського народу на власнім твердім грунті, витворення для цього внутрішніх умов правильного розвою єсть і мусить бути назавсігди ділом саміх євреїв, мусить бути полишене їх власній волі та починові. В ту внутрішню справу, на мою думку, жоден неєврей не має права мішатися.
Натомість у справах, що доторкають обопільних відносин між євреями і неєврейськими народами, мають обі сторони, євреї і неєвреї, не тільки право, але й обов'язок робити все, що можна для вияснення фактичного стану речей, для вказання його хиб і можливих способів заради.
Тільки не треба забувати, що се обов'язок обопільний і що критика повинна бути також обопільна, з обох сторін рівноправна. Досі дуже мало було проявів такої діяльності. Неєврейські письменники та агітатори виказують шкоди, які поносить неєврейська людність від євреїв, отже, стають майже виключно на ґрунті суспільно-економічнім. Натомість єврейські апологети підносять кривди, які терпіла або терпить єврейська людність на ґрунті переважно суспільно-конфесійнім. Очевидно, що при такій різниці вихідних точок трудно дійти до порозуміння, тим більше, що в одних і в других для оцінки фактів інша етична міра. Економічний визиск, проти якого виступають одні, для других щось таке, що розуміється само собою до тої міри, що навіть національну рівноправність вони розуміють як "право — могти за свої гроші купити, що їм подобається" (Lippe, с.77). Тому й не диво, що при такій різниці вихідних точок не могло прийти до порозуміння, але навпаки оживлена дискусія розбуджує щораз більше пристрастей та фанатизму, відбігає від мети й утруднює її осягнення. Противник замикає очі на докази противника і відмовляє йому всякої компетенції промовляти в його справі, полишаючи се право тільки для себе, згори признаючи справедливість тільки по своїй стороні, а противникові відмовляючи доброї волі. Що сим гріхом грішні обі сторони, не буду перечити, але, судячи з останньої єврейської апології д.Ліппе, тверджу сміло, що односторонністю, виключністю та зарозумілістю євреї далеко перейшли неєвреїв. Що такий спосіб полемізування мусить бути шкідливий поперед усього для самих євреїв, сторони буцімто слабшої, яка так живо відчуває утиск із боку племен неєврейських і тому в першій лінії потребує поправи існуючих відносин, про те, здається, й говорити не треба.
Певна річ, що метода трактувати всяку думку про реформу як "antisemitische Geisteskrankheit", "Tollhauslerpolitik"4, і які там іще інші прекрасні епітети дає тим змаганням єврейська апологетика, не особливо свідчить про почуття реформи і причиниться більше до приспання, ніж до будження того почуття серед єврейської публіки. Повна сліпої зарозумілості фраза: "Не мішайтеся до наших справ! Die Juden werden ihre Frage selbst losen"5 (Lippe, c.35), коби тільки не була снотворним наркотиком і коби сон після неї знов не був перерваний яким страшним пробудженням! Бо обопільні відносини між євреями і неєвреями в нашім краю тепер такі, що всяке самолюбне засліплення, всяке відпихання реформи без огляду на те, від кого б вона виходила, треба вважати суспільним злочином, що може приблизити, а не відвернути катастрофу.
Порушені в "Przegl. Spol." реформові думки не знайшли ласки в очах єврейських апологетів. І так ідея асиміляції для них неясна і д.Ліппе без найменшого вагання відповідає на неї ось якою, зовсім нечесною інсинуацією: "Der Programist (се зн. автор програмової статті) will aber sicherlich unter seiner Einformigkeit das gemeinsame Religionsbekemitniss, und unter Assimilation Apostasie verstehen"6 (c.28). Отже, можу сказати сему пану, що сам він "Sicherlich"7 помилився, а коли поняття асиміляції та горожанської рівноправності йому неясне, то постараюся вияснити йому, по змозі, його власними словами. На його думку, австрійський уряд у Галичині зробив із євреїв "echte Deutsche"8. Польське національне письменство, "wo in jedem Satze ein Heiliger steckt und auf jedem Buchstaben sich ein beflugelter Engel schaukelt"9 (Боже, який чудовий дотеп і яке знання польського письменства!), відіпхнуло навіть найохотніших до просвіти євреїв від нього і попхнуло їх до німецьких класиків; за се поляки зненавиділи євреїв "als Avantgardedes Deutschtums"10 (с.76-77). А коли нарешті нове покоління виросло в польськім дусі та піднесло претензії до польської народності, "suchte man an ihrer Religion Anstand nehmen, indem man dieselbe, wie beim Process Ritter, nach dem Muster von Tisza Eslar als gemeinschalich anklagte"11(с.77). Отже, все те був антисемітизм: і ненависть до євреїв за їх німецькість, і приступленні їх до польської народності, і оголошення їх за окрему народність! А корону тій "Geisteskrankheit"12 наложила ц.к. прокураторія, виточивши процес Ріттерам!
Отже на закиди єврейського апологета треба відповісти поперед усього, що австрійський уряд не зробив євреїв у Галичині німцями, бо до самого р. 1848 трактував їх зовсім не ліпше від уряду польської Річи Посполитої. В час тої Річи Посполитої євреї так само, як і по її упадку, творили державу в державі, мали свої інтереси окремі від решти суспільності і були далекі від польщини, незважаючи на те, що польське законодавство трактувало їх значно лагідніше, ніж законодавства інших європейських країв13. Зовсім легкомисно кидає д. Ліппе твердження: "Es giebt sogar Historiker, welche meinen, wenn die Juden nicht im Polenlande gewesen waren, ware der polnische Staat Jahrhunderte fruher aufgelost worden"14 (с.ЗЗ). Шкода, що автор не назвав ані одного з тих істориків і не навів ані одного доказу піддержання такого погляду. Ми були би дуже вдячні йому за се, бо наші "яфетівські" історики не тільки що нічого не знають про добродійний вплив євреїв на Польську державу, але, навпаки, на основі актів, літописів та інших історичних пам'яток стверджують сумний факт, що єврейський визиск у спілці з магнатською самоволею був однією з перших і головних причин козацьких війн, що завдали польській Річи Посполитій першу смертельну рану.
Зайняті тільки собою, маючи на оці тільки власні інтереси, євреї, з виємком кількох одиниць, не були горожанами Річи Посполитої, а тільки галапасами на її тілі. Ані в літературі, ані в науці, ані загалом у духовнім житті Польщі та Русі аж до найновіших часів не бачимо ніякого сліду впливу чи співділання євреїв; натомість у економічнім розвою тих народів був їх вплив, без сумніву, фатальний. Тому не диво, що по упадку польського державного організму євреї відразу перекидаються на сторону побідителів, у Пруссії та в Австрії робляться німцями, не з волі урядів, але з власної охоти та для власного інтересу; а коли в Росії не робляться москалями — зрештою з виємками Литви по р.1863, — то тим не менше всякими способами стараються показати свою лояльність новому панові. У всіх польських рухах, де поляки виступали проти Росії, аби вибороти собі національну незалежність, євреї визначалися повним індиферентизмом, або навіть добровільно та безплатно сповняли службу шпіонів та донощиків, так що пр. генерал Паскевич у р. 1831 міг з повним задоволенням писати до царя Миколая, що російські війська при помочі євреїв знають про всі рухи повстанських відділів скорше та докладніше, ніж сама повстанська коменда.
Яку ролю відіграли євреї в Галичині в пам'ятній різні 1846 р., се досі не зовсім вияснено критично; але важкий закид, який піднесли проти них многі наочні свідки тих подій, будь-що-будь характеризує дуже драстично ті некорисні поняття про горожанське почуття євреїв, яке мали сучасні їм польські інтелігенти15.
Др. Ліппе, здається, відчуває справедливість закиду про брак горожанського почуття у євреїв і збуває його чисто равінською, орієнтальною штучкою. "Чого, властиво, хочуть асимілятори від євреїв?" — питає він (с.41). "Що має єврей зробити з себе, аби стати горожанином? Які прикмети, які горожанські чесноти має польський Войтек або руський Федь, яких би не мав єврей Мошко?" — "Любові до рідного краю" — говорять. Але ж від сто літ емігрують християни з усіх країв Європи до Америки, Африки та Австралії, натомість європейські євреї до передучора в тім руху взяли тільки мінімальний уділ. Єврей скрізь, без сумніву, горожанин своєї вітчини, але його переможний співгорожанин-християнин відбирає йому його природне право, право горожанства. Єврей головно перетяжений обов'язками супроти тої вітчини, а у християнина переважає уживання горожанських прав. Маючий та інтелігентний єврей мусить утікати з Галичини, аби уйти від простацьких напастей (gemeisten Invektiven) "Gazety Narodowej)" та вуличників, або аби в ясне полудня його не застрілили на вулиці як пса.
По такім представленню положення небідних, але маючих євреїв у Галичині через чоловіка, який, як сам признається, в Галичині вродився, виховався і скінчив школи, чи ж маємо дивуватися, що заграничні євреї називають життя галицьких євреїв боротьбою (ein Ringen) і по цілім світі заряджують складки "fur galizische Zwecke"?16 Що та єврейська боротьба доходить декуди до таких відносин, як у Бориславі, де перед кількома роками був погром християнських робітників через євреїв, при якім убито 6, а покалічено звиш 30 робітників; що ті "гноблені" євреї в многих містах і місточках творять переважну більшість і пануючу та всесильну партію та визискують своє панування так огидно, як того приклад бачили ми на Бродах. Про не менше цікаві історії вміли б оповісти Дрогобич, Коломия, Калуш, Снятин, Жаб'є і т. ін., — про те єврейські апологети не згадують нічого, а може, вважають се чимось так природним, що про те й згадувати не варто.
Будь-що-будь, одначе ми, повчені давніми і новими прикладами, осмілюємося спростувати вищенаведені твердження д. Ліппе. Коли євреї досі не емігрували до Америки, то се зовсім не доказує їх "любові до рідного краю", але доказує поперед усього, що вони не мали причин і потреби емігрувати, се зн. що власне наші краї й наші народи, польський і руський, являються для них найкориснішим тереном, бо ставлять найменший опір їх визискові. Були випадки, що євреї справді пробували їздити до Америки, але по короткім часі вертали назад, переконавшися, що там не так легко вижити з такої "праці", як у нас. Що євреї поносять більш обов'язків .краєвих і державних, коли візьмемо до порівняння відносини прав і обов'язків головної маси неєврейської людності, а не упривілейованих верстов, як се чинить д. Ліппе, то се чисто неправда. Не говорячи вже про податок крові, від якого євреї тисячними правними і безправними способами вміють викручуватися (пор. численні процеси за підкупства через євреїв комісій асентерункових), навіть податку майна й абсолютно й пропорціонально далеко більше платять християни, рільники й ремесники, ніж євреї — купці, властителі домів по містах, рантієри та капіталісти. А такі полемічні цвітки, а властиво пусті видумки, як "простацькі напасті" газет, від яких буцімто інтелігентні євреї мусять утікати з Галичини, або стріляння євреїв по вулицях, мов псів, очевидно, не заслуговують ні на яку відповідь і мусять бути почислені одиноко на карб гарячої, орієнтальної фантазії дра Ліппе.
Та особливо два мої твердження, висловлені в "Echach" сего часопису, стягли на мене найтяжчі громи з боку єврейської преси, а власне твердження про змагання євреїв до економічної, а евентуальне також і до суспільної гегемонії, а також про їх конспіраційний спосіб поступування. Помину мовчки всі ті масні епітети, якими обкинула мене єврейська преса за висловлення тих тверджень. Для мене найцікавіше було зачудування єврейських апологетів при тій нагоді, немовби моє твердження було чимось нечуваним. "Eine Verschworung der Juden in Galizien! Unglaublich!"17 — скрикнув обурений др. Ліппе; "Eine teuflische und verworfene Aufreizung!"18— скрикнув львівський "Israelit";"zwykle bezmyslne podburzanie",3 — повторяє д. Адольф Інлендер у "Ojczyznie". І жоден з них навіть не пробує інакше опрокинути моє твердження. Та хіба ж організація євреїв у конфесійні громади та кагали така велика тайна? Чи тайна, той величезний вплив, який мають ті організації на справи економічні та суспільні, а не лиш виключно на віроісповідні? Чи нарешті тайна — та віками вироблена могутня лучність цілого єврейського племені, якої один прояв я показав у діяльності "Aliance Izraelite".  Чи все те речі, про які невільно говорити? Річи, що не мають ніякого значення для нашого краю, у якім 10 % людності — євреї? Чи, може, нарешті, се все антисемітські вигадки? Здається, що ні, бо ось що читаємо, прим., у варшавськім єврейськім органі "Glos", у збірній статті від редакції, в якій засідають також світлі одиниці єврейські:
"Єврейському питанню з погляду суспільно-економічного особливе забарвлення надає зорганізована відрубність. Єврейський визиск своїм змістом не різниться від звичайного визиску, але різниться особливо формою. Народ, позбавлений землі й обмежений у виборі занять, зробився паразитом, що живе з кровавої праці інших. Уняте в тісні карби лучності, дідично виспеціалізуване до сповнювання лиш деяких чинностей єврейство витворило особливу збірну організацію, призначену одиноко до визискування інших. Бувають між євреями не тільки капіталісти, але також пролетарії; та дивний се пролетаріат, бо хоч часто майже вмирає з голоду, та засоби для свойого існування здобуває звичайно тільки визиском чужих елементів. Треба тут додати, що наслідком виспеціалізування в певнім напрямі єврейський визиск далеко зручніший, далеко консеквентніший і тому також далеко шкідливіший і надто ще прикріший у своїй формі від звичайного визиску, хоча своїм змістом зовсім не різниться від нього. Спеціалізація нарешті вчинила євреїв нездібними до інших занять, а се діло дуже важне тому, що хоч би євреї й найліпше сповнювали свою спеціальну функцію в суспільнім поділі праці, їх для виконування тої функції занадто багато. Досі в нас дуже мало звертано увагу на сю обставину. Статистика занять виказує, що коли в Англії, яка має так широкі відносини торговельні та промислові, посередники творять тільки 5-6 % загалу людності, у нас числять їх 15 %, а з того 9/10 євреїв" "Glos", 1886,ч.6.).
Не буду наводити з галицьких відносин прикладів тої лучності та тісної організації єврейської. Досить сказати, що, звертаючися на поле суспільно-економічне, вона звичайно тим сильніша, що освячена віроісповідними та релігійними" мотивами. Доходить навіть до того, що найтяжча релігійна клятва (хайрем) дуже часто буває вживана й надуживана в цілях чисто економічних. Супротив тих загальновідомих фактів обурення єврейських апологетів на моє твердження виглядає зовсім комічно. Головний їх закид, немовби я "Aliance Izraelite" зробив авторкою тої конспірації, її фонди "fur galizische Zwecke"16 якоюсь "армією, за якою йде резерв та загальне ополчення", а закладання єврейських шкіл рільничих та промислових уважає "революцією" або "шкідливою конспірацією", се попросту кепські жарти для заблахманювання очей. Навпаки, в своїм другім "Echu" (див. вище с.39 і 40), про яке др. Ліппе пише, що воно написане "in einer noch aus unserer ersten Jugend erinnerlichen, bei der Zapfenstreich-Musik im Munde loser Studenten, Schlosser­gesellen und Schucterbuben gewohnlichen Sprache und Ausdrucksweise, als sie uns mit Ruthen und Brenn-Nesseln von der Musik zu verjagen suchten"20. Очевидно, читаючи мою статтю, надихану злегка біблійним стилем, др. Ліппе почув немов шмагання різками та кропивою! (і з приводу якої він дивується тільки лагідності прокуратора, що пропустив її). Я написав виразно: "Нехай усохне мій язик, коли хочу робити тобі з того закиди; навпаки, я хотів би поставити тебе взірцем для своїх земляків". І далі: "Власне тому я похваляю живе заняття євреїв рільництвом, бо тепер земельна власність в руках євреїв буває більше руйнована, ніж господарована". Що не вважаючи на ті, здається, досить виразні слова, також д. Інлєндер відповідає мені: "Якби євреї хотіли слухати ради та думки русько-польського поета-соціолога, мусили би старатися всіми силами о упадок свого власного племені, не закладати шкіл, не образувати рільників, не виховувати ремісників" ("Ojczyzna", ч. 4), — то се вже, здається, звичайна тактика єврейських публіцистів із білого робити чорне.
Далеко цікавіший супроти того закид, який на самім початку своєї статті підносить проти мене д. Інлєндер, буцімто "d. Franko nie czytal tego i tego”21. Гарно д. Інлєндер читав мою статтю!
Так само основні закиди піднесено проти мойого твердження про "гегемонію євреїв". Коли я вказав на нерівність економічної боротьби між євреями — неєвреями, мені відповіли, що адже християни мають більше прав, ніж євреї, або нарешті, як се вчинив д. Вільгельм Фельдман у останнім числі "Іsгаеlitа", що християнські робітники не хотять приймати євреїв до своїх зв'язків. Найцікавіший доказ і тут висунув д. Інлєндер, твердячи, що те здобування економічної гегемонії, те монополізування торгівлі й промислу, здобування земельної власності в цілях спекуляційних — усе те ніщо більше, як тільки "право до праці та горожанського становища", незважаючи зовсім на те, що той зріст єврейських ґешефтів, се рівночасно зріст зубожіння та визиску християнської людності. Д. Інлєндер доходить навіть до того, що домагається такої "рівноправності", аби євреї посідали в Галичині не 8,8 %, але 10 % усієї землі на тій основі, що творять 10 % людності всього краю. Те, що євреї мають тепер у руках 60 % промислу, а 90 % торговлі в Галичині, се в його очах ніякий знак єврейської переваги і не дає неєвреям права домагатися рівноправності з євреями.
Отже ж, як я розумію асиміляцію євреїв, яка будь-що-будь у нашій єврейській політиці мусить займати перше місце? Що не розумію її як релігійну апостазію, приймання хрещення та вживання свинини, се розуміється само собою, хоч се інсинує мені д. Ліппе, який рівночасно (с.52) дивується, як може автор, "русько-польський католик у своїй вітчині, що безумовно присягла на папську корону і продала себе Римові з душею й тілом", жартувати з Біблії. Вже сама та суперечність була би спонукала чоловіка, що поважніше дивиться на діло, зупинитися на тім і прочитати уважно мою статтю та інші поміщені в тім самім часописі, і з них, може, виніс би був переконання, що людова партія польська й руська, якій основу хоче покласти "Przegl. Spol.", не має наміру між точками своєї програми класти ані римської, ані візантійської, ані ніякої іншої правовірності, але навпаки, лишаючи релігію на боці як річ особистого переконання, наміряє підносити духа людського, допомагаючи до розвою науки та морального почуття. Ми певні, що асиміляція інтелігентних єврейських одиниць не доконається на ґрунті релігійної правовірності, бо там на полі догм ніяке поєднання неможливе. Тісніше порозуміння, тривкіше від обопільної толеранції, можливе тільки на ґрунті науки, пізнання природи та критичного зрозуміння минувшини, а при тім у праці над спільними, чисто людськими задачами суспільними та політичними. Всяке обстоювання на становищах чисто конфесійних та ортодоксійних може довести тільки до затемнення основних питань гуманності та до розбудження пристрастей; відстрашаючий приклад сего дав др. Ліппе в своїй брошурі. Скільки дурниць наплів сей єврейський інтелігент, починаючи від висловленого в передмові домагання, аби "християнська церков зіпхнула з престола Бога безконечної доброти, що згори прощає всякі провини, а посадила назад старозавітного Бога, карателя та месника. Бога справедливості та його десять заповідей, даних серед громів і блискавиць, а в першій лінії завела святкування суботи замість неділі" (с.2), аж до абсурда вроді підозрівання апостола Павла о кровосумішку на основі речення, висловленого десь у Апостольських Діяннях, буцімто "він мав сестру за жінку".
Чув др. Ліппе, що десь дзвонили, але не знає, де; чув, що в якихось апостольських писаннях говориться щось про сестру й жінку, але не знає, що. Можу вияснити йому се. В однім із своїх листів пише ап. Павло про себе, що не жадає від вірних ніякої запомоги для себе, бо жиє з праці своїх рук, і що в своїх апостольських подорожах не возить із собою сестри як жінки, як се звикли чинити інші апостоли. Отже ж, мова тут не про Павла як такого, що жив із жінкою-сестрою, та й Павло не закидає іншим апостолам кровосумішки, знаючи, що вони були жонаті, але своїх жінок називали сестрами во Христі, зазначуючи, що вони однакової віри з ними. Др. Ліппе, який так сильно обурюється, коли хто нарушить хоч одну букву його улюбленого Талмуда, повинен би мати хоч стільки вирозумілості, аби такими дурницями не провокувати ненависті у людей, для яких без огляду на те, чи вони правовірні, чи ні, ап. Павло єсть і лишиться одною з найчистіших та найвеличніших фігур у історії релігійного розвою, і то головне за свою велетенську та повну самовідречення працю коло увільнення християнської етики з єврейських формулок та з єврейської формалістики.
Так само під асиміляцією євреїв не розуміємо зілляння цілої їх маси з людністю для них чужоплеменною, бо ми переконані, що при таких чисельних відносинах, як у нас, се ані можливе, ані не було би корисне. Асиміляція для нас, се поперед усього задача горожанського зрівняння на основі рівних прав і рівних обов'язків.
Горожанське зрівняння! "Як то, чи довговікове життя в краю не вчинило нас його горожанами?" — запитують євреї. Відповідаю: "Ні!" "Чи посідання землі не дає нам права горожанства?" — запитує др. Ліппе. Відповідаю: "Ні!" Паразити, що найтривкіше й найдовше жиють на деревах, се ще не дерева; різні спекулянти прусські, французькі та інші, що посідають землю в нашім краю, ані не думають бути його горожанами. Горожанином краю робить не давність оселення, не земля, не капітал, а тільки почуття солідарності з народними ідеалами та праця для їх здійснення. Розуміється, що рівноправність ми розуміємо не як привілей самих тільки "Obywateli"22 в теперішнім значенні сего слова, але як широку основу, на якій одиноко може доконатися горожанське зрівняння всієї маси народу. Тільки ж рівноправність повинна бути справді рівна. Галицькі євреї досі не перестають жалуватися на неповноту рівноправності, на їх упосліджування, прим., у військовій або судовій службі, на недопущання їх до деяких суспільних функцій. Не думаю перечити, що справді воно так і що границі їх прав можна би розширити. Але, з другого боку, євреї забувають, що на многих полях суспільного життя вони займають упривілейоване становище супроти великої маси неєврейської людності, що користають із множеетва прав, властивих тільки їм самим, і що їх конфесійно-економічна організація і подекуди навіть сам склад їх ума позволяє їм навіть рівні права визискувати на свою користь, а обходити багато некорисних приписів законів, які цілим своїм тягарем падуть на неєврейську людність. Отже ідея рівноправності домагається безумовного усунення всяких таких привілеїв і виключних прав, розбиття всіх неявних організацій, що піддержують визиск, хоч би вони ховалися під плащиком конфесійності. Закон, що карає кримінальне кинення на кого-будь великої клятви (хайрем) і таким способом, очевидно, входить на поле конфесійних справ, являється в тім напрямі дуже важним і видним прецедентом. Внески посла Меруновича про державне екзаменування равінів, про регуляцію єврейських метрикальних реєстрів, зовсім несправедливо окричані як антисемітські, були дальшими кроками в напрямі до горожанського зрівняння євреїв із неєвреями. На мою думку, ті внески повинні були вийти від самих євреїв, що почували себе горожанами краю, а що се не сталося і що, навпаки, ті внески викликали такий вереск і стільки крові напсували нашим євреям, се, власне, доказ, що горожанське почуття серед єврейської маси ще навіть не закінчилося і що одиниці з горожанським почуттям серед тої маси або зовсім іще не існують, або зовсім ще безсильні.
Надіюся, що з часом се почуття буде рости, мусить рости, а події останніх десятиліть дають деяку основу для сеї надії. В міру зросту того почуття повинні власне з-посеред нашого єврейства виходити асиміляційні проекти. Поки сего нема, поки наші євреї за прикладом дра Ліппе і спілки з завзяттям, гідним ліпшої справи, будуть кидатися на всяку пробу критики та незалежної думки про єврейські відносини в нашім краю, доти неєврейська суспільність сама мусить обдумати прогібіційні способи для спинення єврейського визиску та для введення єврейської справи на відповідну дорогу. Бажаю, аби ті зусилля були якнайуспішніші і могли запобігти різним катастрофам, вибухам темних елементарних сил, які би могли євреям замість думки про розвій та спокійну горожанську асиміляцію насильно накинути товчок до громадної еміграції.
Без сумніву, еміграція часткова, повільна та з розмислом зорганізована самими євреями мусить бути пожадана для нашої суспільності як вентіль обезпеки, що зменшив би в краю напір єврейського елементу, а для євреїв як творіння кадрів будучої національної самостійності. Як така вона напевно може числити на симпатію та поміч нашої суспільності, але така еміграція, се зовсім не те недоречне "die Juden mit Gutern beladen aus dem Lande Jagen"23 як підсуває мені др. Ліппе.
Сим кінчу сей ряд своїх думок про єврейську справу в Галичині, викликаних єврейською полемікою. Жаль, що ся полеміка, крім кпин, наруг, окриків та запитань, не дала нам ніяких фактів для основнішого обсудження сеї справи.

Друковано в часописі  "Przeglad Spoleczny", 1887, т. З, с. 431-444 Переклад писано в днях 10-14 липня 1913

1 В оригіналі скрізь: жидівське, жиди.
2 "Симптоми антисемітської душевної хвороби".
3 Буквоїдства.
4 Політика божевільних.
5 Євреї самі вирішать свої питання.
6 Автор програмної статті хоче, однак, звичайно розуміти під своєю одноформністю спільне віросповідання, а під асиміляцією — апостазію.
7 Звичайно.
8 Справжніх німців.
9 Де в кожному реченні схований святий і на кожній літері гойдається крилатий янгол.
10 Авангард німецтва.
11 Намагалися висунути претензії до їхньої релігії, засудивши її, як на процесі Ріттера, за зразком Тіси Еслера, як загальношкідливу.
12 Психічній хворобі.
13 Пор.: Gumplowicz L. Prawodawstwo polske wzgledem Zydow.
14 "Є навіть історики, які гадають, що якби в Польщі не було євреїв, то Польська держава була б ліквідована на кілька століть раніше".
15 Пор. : Tessarczyk J. Rzez galicyjska 1846 г., а також його рукопис у бібл. Оссолінських (ч.1868, к.38,43 і ін.).
16 Для галицьких цілей.
17 Заколот євреїв у Галичині! Неймовірно!
18 Диявольське та підле підбурювання.
19 Звичайне бездумне підбурювання.
20 "мовою і виразом, пам'ятними ще з нашої першої молодості, звичними при музиці вечірньої зорі в устах легковажних студентів, слюсарів-підмайстрів та учнів шевця, коли вони намагаються відігнати нас від музики різками та кропивою".    
21 "п. Франко не читав того і того".
22 Обивателів.
23 "євреїв, навантажених добром, вигнати з країни".

Вперше опубліковано в виданні "Przeglad spoleczny" (т.З, №5, с. 431—444). Подається за публікацією в книзі "В наймах у сусідів" (1914, с.115—131).


ЖИДІВСЬКА ДЕРЖАВА

Сенсаційною новиною книжкового ярмарку є зараз брошура др. Теодора Герцля "Der Judenstaat, Versuch einer modernen Losung der Judenfrage"1. Правду сказавши, сама думка, висловлена дром Герцлем, не є ніякою новиною. Утворення власної єврейської держави є споконвічною мрією євреїв. Особливо в нашому столітті, в столітті емансипації євреїв, панування капіталізму, росту техніки, що стала на послуги у того ж капіталізму і відсунула межі неможливого далеко за краї людського горизонту, думка про відновлення єврейської держави надто часто відбивається відгомоном, Дуже голосний, ентузіастичний, відзначений великим талантом вираз тій думці дала знаменита англійська письменниця Джордж Еліот у своїй відомій повісті "Данієль Деронда". І в нас цю думку десять років тому піднімав і широко мотивував М. А. Носсінг, а відблиском цієї думки є весь сіоністський рух, що має в нашій країні, зокрема серед єврейської молоді, гарячих прихильників. Др. Герцль піднімає цю саму думку з не меншим від своїх попередників ентузіазмом, але водночас намагається цей проект поставити на реальний ґрунт і надати йому видимість такого, що може бути виконаним, і навіть торувати дорогу для його виконання.
Доброчесний до шпіку костей мужчина, як то кажуть. Ідеаліст, як Бог приказав. А до таких, як відомо, світ належить, бо, якщо їм не вдається завоювати того дійсного, що накреслили, то ніщо не заважає їм створювати собі нові проекти і розпоряжатися в них по своїй уподобі. Др. Герцль пройнятий новітніми ідеалами, так що елементи сучасних знань препарує відповідно до своїх цілей. На його переконання, помилковими є, наприклад, дотеперішні погляди економістів, що основою цивілізації є праця. Праця, вважає др. Герцль, є чимось консервативним, застійним. Тільки дух заповзятливості творить чуда, тільки торгівля рухає працю вперед і спричиняється до зростання економічних благ. Торгівля є власне цивілізацією — в тих словах, за дром Герцлем, суть історичного поступу. А якщо так, то народ, наділений особливими здібностями до торгівлі, є наймогутнішим чинником цивілізації, є власне її піонером і здатний стати на чолі цивілізаційного походу. Таким народом є євреї.
На жаль, історичні умови склалися так, що євреї досі не змогли зайняти належного місця в цьому поході. Розкидані між чужими народами, працюючи разом з ними, почуваючи себе синами різних батьківщин, євреї в багатьох країнах втратили віру у свою власну національну окремішність і підпали під асиміляційні течії. Це однак не врятувало їх від неприязні, не запобігло ростові антисемітизму. Антисемітизм сьогодні — явище повсюдне; в одних країнах він є явним і крикливим, в інших тихим, притаєним в селянських хатах. Прислів'я і народні казки дихають антисемітським духом. Рівноправність євреїв, що існує на папері, в дійсності не реалізується; вищі посади в державному апараті майже скрізь закриті для євреїв. Євреїв переслідують — по-різному в різних країнах, але систематично. Уряди, які хотіли б рішуче взяти євреїв під свою опіку, самі собі викопали б гріб, бо стали б непопулярними. Нужда гнітить єврейські маси, але ця нужда і ці переслідування об'єднують євреїв, пробуджують в них почуття солідарності, почуття національної єдності.
Єврейське питання, на думку дра Герцля, не є виключно питанням віросповідувальним чи суспільним, це питання національне. Євреї є окремим народом. Єврейське питання до тих пір не буде вирішеним, поки цей народ не здобуде свого власного краю, своєї власної землі, щоб міг сам на себе працювати, плекати свої традиції і почуватися господарем у себе дома. Спроби колонізувати євреїв не увінчувались успіхом і не могли увінчатись, бо були спорадичні, побічні, інколи примусові, не випливали з прагнень самих євреїв, не рахувалися з історичними традиціями.
Євреї повинні самі взяти справу в свої руки і зорганізувати своє переселення в спосіб, що відповідає сучасним умовам. Не забракне їм для цього ні інтелігенції, ні капіталу. Згідно з планом дра Герцля, для цього необхідно створити дві організації: єврейське товариство, яке взяло б у свої руки моральну сторону справи, а значить, організацію та підготовку єврейських мас і переговори з державами з метою одержання певної землі для колонізації, і єврейську компанію, для фінансової сторони цієї справи. Ці організації повинні здобути підтримку держав, не причетних до цієї справи і нейтральних у стосунках до майбутньої єврейської держави, і тоді тільки можна буде приступити до здійснення цього плану.
Для вибору є фактично дві країни: Аргентина і Палестина, але автор схиляється більше в бік Палестини, маючи на увазі її споконвічну історичну традицію. Якщо б турецький султан признав Палестині повну незалежність, то євреї змогли б йому в знак вдячності впорядкувати державні фінанси. Колонізація краю після викупу всіх його жителів відбувалась би поступово, починаючи з найбідніших євреїв, які, без сумніву, на думку автора, масово йшли б до нової батьківщини. За ними пішла б інтелігенція, а вкінці і багатії. Перший початок тієї колонізації бул би водночас кінцем антисемітизму. Євреї вийшли б з Європи спокійно, залишились би в Азії оплотом цивілізації, а якби часом хтось з них захотів знову завітати до Європи, був би там прийнятий як давній дорогий гість.
Як бачимо, найповніша ідилія. І автор не обминув змалювати її усіма деталями, особливо щодо внутрішнього влаштування майбутньої єврейської республіки. Не можна, одначе, відмовити йому в тому, що його план надиханий гарячою вірою і гарячою любов'ю до свого народу, зокрема до тих пригноблених і упосліджених його мас. Проте, на жаль, мені здається, автор надто мало знає ті маси, надто сильно вірить в продуктивну силу торгівлі і, власне, об цей риф може розбитись весь його план — зрозуміло, якщо не знайдуться люди, які готові прикласти рук і капіталу до його виконання. План, одначе, має перед собою беззастережне майбутнє, якщо теперішнє покоління виявиться ще не дозрілим для того, то мусить з часом дочекатися молоді, яка захоче і зможе його виконати2.

1 "Єврейська держава. Спроба сучасного розв'язання єврейського питання".
2 Із статті В. Щурата "Wowczas bylo to jescze mrzonka" (Chwila. 5.УГО 1937. № 6601) довідуємось, що рецензії Франка на працю Теодора Герцля "Der Judenstaat" передувала зустріч Герцля і Франка, яка відбулась у Відні в грудні 1892 р. і проходила в присутності В. Щурата, з яким Франко жив там на одній квартирі. Про цю зустріч і розмову Франко повідомив М. Драгоманова в листі від 3.VІ 1893 р. Передаємо цю розмову за статтею В. Щурата.
— Тішить мене, що маю змогу познайомитись з паном, — сказав Герцль до Франка. Мій колега (Фрідріх Самуель Краус. — 3. Ф.) декілька разів згадував мені пана. Мало сказати: згадував. Наоповідав мені стільки, що познайомитись з паном було моїм найгарячішим бажанням.
— Дуже мені подобається панова ідея відбудови єврейської держави, — відізвався Франко. — Дуже мене зацікавила, оскільки є вона начебто рідною сестрою нашої української ідеї відродження української держави. Але чи одна і друга сьогодні здійснима?
— Чому би ні, — відповів Герцль. — На цьому світі все може статися, що вміщається в людській голові.
— В розумній голові, — додав Франко.
Так, в розумній голові, бо тільки про таку можна говорити людям, які хочуть вважатись розумними, — продовжував далі Герцль. — В розумній чи розсудливій голові народжена навіть найблагородніша ідея буде. здійснима, якщо тільки зможе збудити запал в найширших масах народу і висуне з лона захисників таких, що будуть готові на мучеництво... Мойсеї не народжуються кожен день, то правда; вони формуються під зовнішнім гнітом. А цей зовнішній гніт у нас є десять разів більший, ніж у вас. Якщо ви його колись так само відчуєте, як ми, то і у вас почнуть оглядатися за своїм Мойсеєм і напевно знайдуть його, хоч сьогодні, можливо, ще б його побили камінням. А втім, час може все прискорити.
— Тут признаю панові повну рацію, — погодився по короткій мовчанці Франко і сердечне потиснув руку Герцлеві.

Опубліковано польською мовою під назвою "Pan’stwo zydowskie" в "Tydzien’" (1914, № 10, 9 березня, с.73—74). Переклад З.Т.Франко.

 

МОЇ ЗНАЙОМІ ЖИДИ

Від перекладача.

Критики й дослідники творчості Франка часто покликуються на речення, яким закінчив Франко свій лист з 26 квітня 1890р. до Драгоманова, подаючи йому автобіографічні дані для його передмови до збірки своїх оповідань "В поті чола ", а саме на слова: "Про свої новели скажу тільки одно, що майже всі вони показують дійсних людей, котрих я колись знав, дійсні факти, на котрі я дивився або про котрі чув від свідків, малюють крайобрази тих закутків нашого краю, котрі я, як то кажуть, переміряв власними ногами. В такім розумінню — всі вони частки моєї автобіографії”. Одначе ступінь згаданої в листі Франка автобіографічності його оповідань (і так само віршів) можна докладніше з'ясувати тільки на підставі його листування, його власних спогадів і згадок учасників і свідків його праці.
До друкованих уже спогадів самого Франка долучується оце один новий його спогад про знайомих собі жидів до часу свого приходу до Львова на університетські студії. Він зберігся під ч. 448 в архіві Франка в Бібліотеці Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові з трьома іншими німецькими недрукованими статтями, призначеними для віденського часопису "Die Zeit". Заголовки чотирьох німецьких недрукованих статей такі: "Romische Eindrucke", "Symptomatisches aus Russland", "Dasteckt's!" і "Meine judischen Bekannten".
Із приводу відсилки статті "Римські вражіння" заховався в архіві Франка такий лист редактора фейлетонів часопису "Die Zeii": "Відень, 27 квітня 1904. Високоповажний Пане Докторе! Переданий нам ввічливо фейлетон "Римські вражіння", на жаль, не надається для нас і відсилаємо при цьому рукопис із нашою найкращою подякою. Навпаки, знамениту новелу "Хома з серцем і Хома без серця" прочитали ми від початку до кінця з великим задоволенням і прийняли її дуже радо. Поручаємося Вам із висловом глибокого поважання — "редакція фейлетонів щоденника "Die Zeit". Заллєн". Згадане в листі Франкове оповідання надруковано в белетристичному додатку до недільного числа часопису з 19 червня 1904р.
У справі відсилки "Симптоматичних явищ із Росії" не зустрів я ніякої звістки, а "Нечисту справу"("Da steckt's!") відіслано з листом 11 травня 1906 р.  Можливе, що відсилка останньої статейки спричинилася до того, що Франко цілком не вислав своєї статті-згадки "Мої знайомі євреї". А що він не вислав її, на це маємо доказ у самому рукописі, що лишився невикінченим.
У своїй статті-згадці говорить Франко, що він написав її замість пропонованої йому статті про галицьке жидівство. Можливо, що деякою понукою для редакції звернутися до Франка з такою пропозицією була його статейка "Ein Warnungssignal" ("Пересторога") в ранішньому виданні ч. 253 часопису "Die Zeit" з 13 червня 1903р. З цією статейкою в'яжеться такий лист одного з двох видавців часопису, дра Гайнріха Каннера: "Відень, 18 червня 1903. Вельмишановний Пане Докторе! Заки я зміг надрукувати Вашу статтю про жидівське переслідування, що грозять у Східній Галичині, уже сконфісковано наведену з "Діла " частину. Та я надрукував Вашу статтю з припущенням цього, як запримітите, і, як чую, стаття мала вже успіх також у тутешніх колах. Дуже тішуся, що знову працюєте для нашого часопису, і сподіваюся, що дуже швидко втішите нас рукописами. Також мені дуже приємно, що Ви познайомилися з моїм швагром, паном Щтрогом, що, як знаю, належить до найбільших звеличників Вашого пера. З найкращим привітом Ваш прихильник Каннер ".
Щодо "Перестороги"("Ein Warnungssignal") Франка, треба тут зазначити, що спонукала Франка написати її стаття в 117 ч. "Діла" з 10 червня 1903 р.— п.з. "Осторога!" Автор довгої статті в "Ділі" перестерігав українське населення Галичини перед невідомими індивідуумами, що крутилися серед східногалицького селянства й маломіщанського населення й, не будучи українцями, ломаною українщиною намовляли темну масу до різні жидів.
Коли написана стаття-згадка Франка про його знайомих жидів із Нагуєвич, Ясениці Сільної й Дрогобича, докладно означити не можна. Але означити менше-більше час написання статті помагає згадка в ній про нове перероблене видання колишньої юнацької праці "Boa Constrictor". Вийшло воно накладом "Видавничої Спілки" в 1907р. Переробка й друк, з огляду на масу іншої праці, вимагали якогось довшого часу. Таким робом дата написання не відбігла б далеко від дати листу зі зворотом статті Франка "Da steck's!".
Як цінний причинок до біографії письменника, стаття Франка приносить і пару даних до вияснення його творчості. В першій мірі, вона приносить справжню назву вчителя каліграфії з оповідання "Schon-Schretben ", він називався Мелько, є цитований у працях про Франка Валько, згідно з самим оповіданням Франка, це перекручена назва з огляду на белетристичний твір. Цікава також указівка Франка про те, яку "Boa Constrictor" він змалював схопленого з життя жида — торговця лаками.
Та найважніше у статті-згадці Франка є його підкреслення на самому вступі головної причини, чому він узявся за неї.
Щоб дати читачам статтю-згадку Франка в доступнішому вигляді, перекладаю її з німецької мови на українську.
М. ВОЗНЯК

"У житті, як на довгій ниві, різне трапляється", — каже українська приповідка. Людина йде поволі наперед і веде свою борозну, а каміння з-під леміша то придавлює її, то ранить, то сяк або так вражає її. Часто це сліди старої культури, давно загублених зв'язків, що тут виринають. Людина поміркує про це при своїй денній роботі й іде далі. Але часом буває приємно й не без користі зібрати разом такі припадкові знахідки й думки, упорядкувати їх і поглянути на них із вищого становища, неначе з пташиного лету.
Картина того орача, що своїм лемішем вириває з землі різні дивні витвори: то передісторичні черепки й камінні сокирки, то відламки грецьких ваз, арабські монети або середньовікові панцирі й мечі, приходить мені завжди на думку, скільки разів спробую упорядкувати свої спогади про жидів із свого дитинства та з'ясувати собі їх ясний образ. Із культурно-історичного й народно-психологічного боку галицьке жидівство це такий дивний витвір, що його цілком не може зрозуміти ні людина, що стоїть ізбоку, ні та, що знаходиться серед нього, бо кожному з них доводиться бачити іншу фізіономію й рівночасно рахуватися з іншими вартостями. Тому на ласкаве прохання видавця цього часопису написати статтю про галицьких жидів я й відповів, що цілком не почуваюся покликаним обробити цю тему в своїй цілості, але зате радо погоджуюся змалювати свої особисті переживання й думки щодо жидів і жидівських справ як скромний знадібок до пізнання галицького жидівства. І навіть це роблю тільки тому, що у своїх оповіданнях й поезіях я дуже часто виводив жидівські типи і затягав жидівських мелодій, і зате стягнув на себе з боку деяких жидів закиди антисемітизму, а з боку деяких своїх земляків закиди філосемітизму. На всі ці закиди міг я тільки одне відповісти, що я тільки це й так змалював, що я бачив і пережив і як я розумів, і що завжди старався в жидові, так само як у змальованому мною українцеві, полякові, циганові, бачити й малювати людину й тільки людину.
Народившися в сільській хаті й вирісши в українському селі, зберіг я із свого найраннішого дитинства небагато спогадів про жидів. Один з найранніших спогадів — це сцена, як моя мати прийшла раз із села і принесла кілька жидівських пасок, які дістала від шинкарки.
— Діти, — гукнула мати до мене й до моїх братів і сестри, — дивіться, що дала мені для вас Сура.
Вона поламала сухі пляцки й поділила поміж нас.
— Їжте, це жидівська паска. Правда, люди кажуть, що в ній є кров християнських дітей, але це дурниця.
Це було перше живіше враження, що лишилося мені з мого дитинства про жидівство. Заразом була це перша звістка, яку я дістав про байку за кров. Мати сказала свою думку про це так спокійно й рішуче, що ми тільки здивовано розплющили очі, без звичайного жаху, в який, як буває, так часто попадають серед розмов про це далеко старші й більш освічені люди. Заразом дала мати найкращий доказ, що вона не вірила в байку про кров, споживаючи враз із нами принесені шматки хліба. Взагалі я запримітив, що байка про кров, правда, в українських селах загальновідома,— як не мала б вона бути відома, коли про неї проповідувало православне духовенство у слові й письмі вже від XII віку! — але, незважаючи на те, селяни беруть її саме за байку й вона не викликає ні глибшої емоції, ні фанатичної ненависті, як я це не раз помітив у східногалицьких містах. Щодо цього міщанин більше віруючий; йому видається, що він знає більше від обмеженого селянина, але при тому його знання складається головно з таких віками переказуваних і принагідно також із різних боків підсичуваних забобонів.
Село, де я народився, це, властиво, тільки частина більшого села, група домів, що стоять осторонь, так звана Слобода. Там нема шинку, отже, й нема ніяких жидів. Першим жидом, якого доводилося мені частіше бачити, був старий Фавель, ганделес1 із Дрогобича, що приходив щороку кілька разів до нашого дому купувати щетину, блам і всякі інші сирові продукти. Це був коло 50-літній худий чоловік, типовий жидівський пролетар, з приязним меланхолійним обличчям. Ми, діти, боялись його дещо, хоча він ніколи не занедбував промовити до нас ласкаво. Його довгий зігнений ніс, його рідка-рідесенька руда борода, його довгі, у формі коркотягу закручені "пейси" робили його в очах уродливців нашого села зразком бридоти, і так попав Фавель, мабуть, у приповідку: якщо дівчина не хотіла хлопця, то той, що діставав гарбуза, глузував: "Ага, вона жде на Фавля". Одначе кепкували з Фавля тільки між собою, а щоб йому особисто колись сказали щось неприязне, — поза звичайними жартами при торгуванні за ціну товару, але на них відповідав акуратно Фавель іншими й не брав їх за зле, — цього не можу собі пригадати.
Окрім Фавля приходили ще інші жиди періодично до нас додому. Це були так звані "димкарі", ремісники, що при помочі вирізаних із дощок зразків, валка й свого роду друкарської фарби вибивали різні примітивні зразки на шматках білого грубого полотна; це так замальоване полотно (димку) зуживали звичайно на жіночі спідниці, що їх носили в робочих днях, і лише в неділі та свята робили місце уборам, зробленим із барвистих міських матерій. Само зрозуміло, що ми, діти, придивлялися маніпуляції цих примітивних димкарів із найбільшою цікавістю й подивом. Пізніше у Дрогобичі мав я нагоду ближче приглянутися домовому життю такого димкаря і бачити його в часі літніх місяців, коли задля польових робіт його ремесло зупинялося, при іншій праці, а саме при мозольному вирізуванні тих зразків на дошках.
Нарешті, треба пригадати тут іще одну картину, що живо лишилася мені в пам'яті з того часу. Це образ іншого жида-торговця, що на малому однокінному возі їздить по селах і голосним криком "Міняй онучі, міняй" приваблює селян і селянок, дівчат, дітей і дорослих на гідну уваги вимінну торговлю. Він збирає полотняні лахи (вовна і бавовна виключені), що вживаються на фабрикацію паперу; в заміну за це дає він малі ножі, голки, нитки, пацьорки, наперстки, стьожки тощо. Цікаве при цьому, зокрема, те, що селяни дають речі, які в їх очах не мають майже ніякої вартості й про дійсну ринкову вартість яких навіть не здогадуються, а від жида дістають за це предмети, які в їх очах усе-таки представляють грошову вартість. Що при цьому все-таки сильно торгуються, при чому селяни й зокрема селянки ставлять цілком насліпо свої домагання, робить справу досить комічною. У своїй новелі "Boa Constrictor", німецький переклад якої надруковано у віденській "Arbeiterzeitung", спробував я змалювати переїзд такого жида-торговця лахами в околиці Дрогобича.
Маючи шість років, прийшов я з батьківського дому до сусіднього села Ясениця Сільна до тамошньої народної школи. Тут перший раз зіткнувсь я ближче з жидами. У школі було також двоє жидів, хлопців, синів тамошнього шинкаря, і вони саме були моїми шкільними товаришами. Обидва були кріпкими веселими хлопцями, що почувалися цілком добре в товаристві сільських дітей, з старшими учнями як із собі рівними жартували й бавилися, з молодших кпили або їх протегували, а взагалі далеко більше були розвинені, ніж усі інші учні. Це було зовсім природне, бо вони, крім обов'язкових шкільних предметів, училися вдома ще дечого іншого, і їх не можна було бачити у вільних годинах, як і у свята, на вулиці або в полі. Старший із них, Аврамко, міцний хлопак, був моїм особливим заступником, бо я, як малий, незвичайно несміливий хлопець, багато мусив витерпіти від сваволі інших учнів. Аврамко був наскрізь живою натурою. Уже тоді, коли ми, інші учні, думали ще про дитячі забави, він приготовлявся вже до практичного життя й по двох роках пішов до Борислава заробляти на хліб. При тому він був другом природи, зокрема любив птахів і ловив рибу. У цих його поетичних екстравагантностях саме я став його спільником і товаришем. Ми волочилися по полях, щоб ловити молоді перепелиці й дикі качки та просліджували своїми цікавими очима всі калабані потоку, що пливе серединою села, щоб вислідити, чи нема якоїсь більшої риби, плітки або ...2 на якого ми пізніше систематично полювали руками або імпровізованими сітями.
По дворічній науці в цій сільській школі прийшов я до Дрогобича до тамошньої так званої нормальної школи, якою управляли ченці Василіяни. Тут було також багато жидів-учнів, але отці держали їх в окремих лавках, так що ми не могли безпосередньо стикатися з ними, і вони держалися збоку від нас, говорили здебільша незрозумілим для нас жаргоном, і таким робом ми, хоч у тому самому класі, були майже зовсім незнайомі з собою. І так із того часу лишилася мені в пам'яті одна напівкомічна і напівобурююча сцена, коли вчитель каліграфії, якийсь Мелько, світський чоловік, нікчемно вибив малого жида-учня за те, що він писав усі числа й літери від правої до лівої руки. Я змалював цю сцену в моєму нарисі "Schon-Schreiben".
Щойно в гімназії мав я нагоду пізнати ближче кількох шкільних товаришів-жидів. У першій черзі називаю Ісаака Тігермана. Це був найкращий математик у нашому класі й ішов через усю гімназію як один із найвизначніших учнів. Це була наскрізь шляхетна натура, щира й поважна у поведінці, при цьому з незвичайно ніжними почуваннями. Ніколи не позволив він собі на грубий жарт або дотеп, у ньому не було ніякого сліду цинізму, як він виявлявся в найбільшої частини інших учнів, зокрема при пробудженні повноліття. Він тішився також у своїх шкільних товаришів, як і вчителів, загальною пошаною завдяки свому знанню та своїй пильності, вчився приватно по-англійському й по-французькому та приготовлявся до купецького стану. Не знаю, чому пізніше він змінив цей план і пустився на правничу кар'єру. Коли осягнув ступінь доктора, став він адвокатом у Дрогобичі й помер там по кількох літах. При цій нагоді додав би я, що в Дрогобицькій гімназії тоді (1867— 1875) серед молоді не було можна запримітити ще ніякого сліду якогось національного або конфесійного антагонізму, який тепер сильно вибуяв наслідком полонізації. Гімназія саме тоді залишила свій німецький характер; найбільша частина вчителів відбула практику ще в німецькій гімназії, деякі могли тільки з трудом калічити по-польському: центральна влада у Львові бралася на всі способи, щоб, можливо, якнайшвидше усунути ці останки німецької системи й постаралися на їх місце про людей, що думали би по-польському, no-патріотичному. Що ці патріоти були звичайно далеко гіршими педагогами, часто досить нетямущими й тільки людьми багато наділеними національно-слав'янським лінивством, саме в повному розцвіті мало це вийти наяву щойно пізніше й стати загальним нещастям галицького середнього шкільництва. Це правда, що вже тоді українсько-польський антагонізм був слідний, але проявлявся він тільки в більше або менше гарячих дискусіях про історію або літературу; окремих студентських організацій не було; тоді не було ще ніякого сліду про обопільний шпіонаж й донощицтво, що тепер цвіте в багатьох галицьких гімназіях, зокрема під фірмою маріянських содаліцій, які організували катехити римського обряду.
Жиди-учні не вмішувалися в ці дискусії і трималися збоку від національного антагонізму: тоді не було ще обов'язком також для жидів маніфестувати себе польськими патріотами. Навпаки, деякі з них записувалися на українську мову й літературу, що в польських гімназіях не належать до обов'язкових предметів, але звичайно вони не робили великих поступів у цій науці й покидали її по одному або двох півріччях, певно головно з причини бездушного й недбалого способу викладу, яким загально тішиться цей предмет по галицьких гімназіях.
Між жидами-учнями, що ходили разом зі мною до Дрогобицької гімназії, хоч і не в тому самому класі, були такі, що пізніше здобули добре ймення в мистецтві й науці. Там був Моріц Готліб, пізніший талановитий маляр, близький свояк мого товариша Ісаака Тігермана, як і цей завчасно забраний смертю. Там був Л. Монат, публіцист, що сьогодні проживає у Відні. Там був Лев Штернбах, уже в гімназії чудова дитина філологічних здібностей, теперішній визначний грекіст і професор Краківського університету. Його батько мав малу торгівлю вина в Дрогобичі, де вечорами не раз сходилися також студенти з вищих класів, щоб при шкляночці вина провести по товариському кілька годин на голосній розмові й співі. Пиятики не було; господар, що звичайно також сам з'являвся посеред нас і зокрема сердечне тішився нашими співами, дбав про те, щоб веселість не перейшла належної міри. Пригадую собі, як він деколи говорив переді мною з невисловленою любов'ю й гордістю, навіть із сльозами в очах про свого рік або два молодшого від мене сина.
— Дивіться, — говорив він, — його не можна відтягнути від його греків... — і він показав мені кілька з цих книг, які я оглядав із подивом; хоча я був уже у восьмому класі, відзначаючим учнем, і хоча мене уважали за доброго філолога, усе-таки було для мене читання цих гімназійною програмою цілком необнятих і тяжких поетів в оригіналі pium desiderium3. Вельми втішений батько невтомно оповідав мені про свого сина, про його пильність, охоту до праці й величезну пам'ять; він не догадувався, з якою завистю я прислухувався йому, бо я, убогий, вчасно осиротілий селянський син, не мав на світі нікого, хто клопотався би про мої поступи з такою великою любов'ю й бодай би напів із таким великим зрозумінням.
По тому просив нас старий Штернбах співати. Він любив дуже пісні, зокрема українські. Ми бажали зробити йому нарешті приємність і затягнули жидівської пісні про балагулу, якої я навчився від старого димкаря й пізніше ввів її в звичайний репертуар студентських пісень. Пісня подобалася головно своїм рефреном, який супроводили накінці звичайні оклики візника. Кожну строфу співали соло, після чого хор упадав із рефреном. Дві строфи із тієї пісні лишилися мені ще в пам'яті, і я хочу одну з них тут навести:

Mit sier Losyky's  bin ich heraus,
Stark wie a Kates.
Keinen Schlug noch Batsche bedarf's,
Vun dem Pfiff gajt es.
Der eine bekimmt a Mases —
Er  war in meinen Jahren,
Derandere bekimmt a Chases,
Ech heb mit Nischt zii fuhren
Finsterer Balygule,
Dein Erwejerb ist kein Schalz,
Mochst du spieln die grosste Rolle,        
Bist wie a schluf Katz.
Aj-daj-daj-daj-daj, daj-da, daj-da, daj-da, daj.
Wjou! Hajta! Tprrru!*

* Спробую передати цей текст по-українському: "Вибравсь я чотирма кіньми, немов катами: не потребують ні удару, ні батога, на сам свист летять. Один дістає пархи — він був у моїх літах, другий дістає носатизну, не маю чим їхати. Бідолашний балагуло, твій заробіток це ніякий маєток; ти міг би відігравати дуже велику ролю, а лишився з сонними мріями кота".

Радість пана Штернбаха була велика; він знав також цю пісню й сам підтягав нам у нашому співі, а коли ми йшли додому, дав він мені на пам'ятку повний текст цієї пісні, яку мав у відписі латинськими літерами. На жаль, я загубив пізніше це цікаве письмо.
Тому що в Дрогобичі мусив я заробляти на своє утримання корепетиціями й найбільшу частину корепетицій мав у жидів, то мав я також нагоду глибше розглянутись в жидівському родинному житті. Мені, добре обзнайомленому з селянським, на батьківському авторитеті й дитячому послусі опертім родинним життям, показалася тут перший раз інша картина, як батько був далеко ближчим, щирішим до своїх синів і членів родини, як старший брат, що в його інтересах, змаганнях і планах сяк чи так брали участь усі члени родини. Щось тепле повіяло на мене з малих, щоденних сцен, свідком яких я був; я порівнював їх у моїй душі з аналогічними подіями в селянській родині і відчував, що я мав тут перед собою щось далеко вище, тип старшої культури. А що рівночасно мав я нагоду ближче зазнайомитися також із родинним життям християнських міщан, то я прийшов до погляду, що з трьох відомих мені типів родинного життя цей — найнижчий: тут щез патріархалізм селянського життя, але бракує зв'язку спільних інтересів і традиції, який надає тепла й тривкості жидівському родинному життю; становище жінки впало по найбільшій частині на рівень служниці, зв'язок між батьками і дітьми здебільша розірваний — словом, життя середнього міського стану християнської віри робило на мене невідрадне, часто відразливе враження. Як корепетитор менше талановитих учнів бачив і розумів я дуже добре, що в жидівській родині, хоча б найбіднішій, усе працювало разом над тим, щоб синові, що ходить до школи, улегшити його роботу й мені йти на руку в моїй праці, коли в християнських домах бачив я головно повну байдужість для праці юнака, в разі невдачі цієї праці безглузду суворість, навіть жорстокість супроти нього, а дуже часто й намагання можливо багато урвати мені з малого й гірко заробленого гонорару.
Іще одна жидівська фігура виринає в моїй пам'яті з моїх гімназійних часів — малий, заможний, завжди всміхнений і завжди готовий кредитувати студентський кравець. Як він називався, не знаю вже, — ми знали тільки його прізвище — Мегальойс. Це прізвище завдячував він забавному непорозумінню. Він прийшов на одну студентську квартиру, щоб несподівано застати неточного в плаченні клієнта в його власному гнізді. Він не застав сподіваного, але іншого, що ходячи сюди й туди по кімнаті вчився напам'ять відміни прикметника "мегас, мегалє, мега". Кравець постояв хвилину в кімнаті й прислухувався дивній тарабарщині, а потім утратив терпець і відійшов. На вулиці зустрічає він свого клієнта й каже до нього:
— Ах, пане Н., я був у вас на квартирі. Та ви маєте там нечемного товариша. Він навіть не привітав мене.
Хто він?
Ах, чи я знаю? Пан Мегальойс — так назвав він себе.
А як я дивлюся на нього, він каже до мене: мегай! Тоді я відійшов.
Ще того самого дня сміялась уся гімназія з нечемності того студента, а наш кравець дістав почесне ймення Мегальойс. Зразу він протестував, потім звик до нього та вкінці дійшов до того, що він у зносинах із студентами майже забув своє властиве назвище й називав себе тільки Мегальойс. Бувало часто, що він приступав цілком непроханий до незнайомого собі студента, якого бачив на вулиці в подертому сурдуті або взимі в легкій загортці, й коротесенько казав до нього:
Ну, пане, я Мегальойс. Чому ви не приходите замовити новий сурдут?
Не маю грошей, пане Мегальойс.
Що гроші? Ви самі — гроші. Кращі від грошей. Скільки можете платити місячно?
Найбільше два гульдени.
— Ну, то в шістьох місяцях сплатите свій довг. Приходіть тільки, не випадає студентові ходити в такому сурдуті.
Не знаю, чому він зруйнував себе цілком, — але він мусив зруйнуватися, бо було дуже багато між студентами, які дуже несовісне сплачували свої довги у Мегальойса.
Час моєї нормальної й гімназійної науки в Дрогобичі зійшовся з першим розмахом продукції нафти й земного воску в близькому Бориславі. Ще дитиною в батьківському домі чув я оповідання про багато дивних і страшних історій за Борислав і тамошні копальні нафти. Пізніше ходив я багато разів пішки з Дрогобича до Борислава й міг навіть у Дрогобичі приглянутись якнайближче життю бориславських робітників, підприємців і спекулянтів. Першій великій пожежі, що в 1871 або 1872 році знищила багато копалень і сирових продуктів, я міг приглядатися кожного дня й кожної ночі (вона тривала три дні) з дрогобицької гори, а про її сумні наслідки для багатьох малих підприємців, які при тому все своє майно втратили, довідався я пізніше з численних оповідань. Про великих підприємців, що тоді появилися, Лінденбавма, Гартенберга, Крайсберга й інших, оповідано різні історії. Усе це займало мою уяву, а коли я кілька літ по складеному іспиті зрілості студіював на Львівському університеті й зазнайомився потрохи з модерними соціальними й економічними явищами та доктринами, задумав я обробити ці мої переживання та враження в низці нарисів, новел і романів під спільним заголовком "Борислав". План далеко переходив тодішні мої сили, але в тому часі написав я те своє оповідання, яке критика признала моєю першою не цілком незначною роботою, а саме згаданого вже "Boa Constrictor". Що в ньому було новим для української літератури, це був саме факт, що герой оповідання був жид і що цей жид був змальований "цілком як людина", без сліду звичайної в дотеперішній українській (а також і польській) літературі карикатуризації (або ідеалізації, що також є карикатуризацією в протилежному напрямку). Як мало мене самого задовольняє тепер ця моя юнацька праця — покаже нове, перероблене видання українського оригіналу.
Із складенням іспиту зрілості кінчиться перша доба мого життя. Я покинув Дрогобич і пішов на університет до Львова. Тут не мав я в перших двох роках науки майже ніяких ближчих взаємин із жидами; на філологічних курсах, на які я ходив, не було ні одного жида; решта мого життя проминала в українських студентських товариствах, де також не було жидів. Та незабаром несподіваний удар долі мав кинути мене в цілком іншу сферу життя й дати мені вповні нагоду пізнати людське, також жидівське життя, з цілком іншого боку.

1 похатний крамар
2 В оригіналі тут виточковане місце, очевидно, на слово, яке хотів пізніше Франко дописати.
3 Побожним бажанням.
Подається за публікацією в газеті "Діло" (1936, №117— 119; переклад С.Возняка). Написано, мабуть, у 1908 р.


З ІСТОРІЇ РОБІТНИЦЬКОГО РУХУ В АВСТРІЇ

Коли часом у нас, навіть між найпоступовішими і найменш упередженими людьми, зайде розмова про соціалізм, про робітницьке питання і т.п., то про се все говориться звичайно тільки з одного становища, зі становища суспільно-економічних теорій. Не скажу, аби знайомість тих теорій серед нашої суспільності була так розповсюднена, як того вимагає ведення якоїсь хоч трохи поважної дискусії, та все-таки події останніх літ розповсюднили хоч деякі уривки тих теорій, деякі формули та терміни. Одні силкуються вияснювати, пропагувати та ширити їх, надіючися важних наслідків із сего лиш одного, що людові маси почують та пізнають їх; інші натомість силкуються збивати їх та спиняти їх ширення легальними або й нелегальними способами, очевидно міркуючи, що саме познайомлення мас із тими теоріями та формулами абстрактної думки може чимось пошкодити суспільному порядкові. І коли ті теорії та формули можуть знаходити у нас завзятих прозелітів та ентузіастів з одного, а пристрасних і не менш завзятих ворогів, із другого боку, то сей факт значить не те, що у нас суспільне питання має грунт або не має грунту, але тільки те, що суспільна думка у нас ще не розвинена і знаходиться ще в дитячім стані сектанства та не дозріла ще до ступеня політичної організації.
Тому не диво, що в західноєвропейськім суспільнім руху цікавив нас досі більше розвій соціалістичних теорій, ніж розвій та історія робітницьких організацій, хоч той другий розвій не менш цікавий від першого і сам собою багато дечого може навчити, а надто дуже часто дає нам ключ до зрозуміння самих теорій, виголошуваних різними провідниками західноєвропейського робітницького руху. Ті теорії майже ніколи не були випливом чистої абстрактної думки, але були здобутком боротьби та проб організації, а та боротьба й ті проби були завсігди випливом відносин, серед яких жиє й розвивається робітницька людність. Організації, творені одиноко на основі а ргіогі прийнятих теорій, незважаючи на хвилевий галас та розголос, завсігди бувають пораненими плодами і розпадаються, коли дійсне життя зі своїми різнорідними практичними потребами загляне їм в очі. Відси неминуча потреба звертати пильну увагу на той практичний бік сучасного розвою суспільної думки.
Недавно вийшла в світ брошура, яку можна вважати цікавим причинком до історії сучасної суспільної боротьби в Німеччині та Австрії, тим цікавішим, що писав його наочний свідок і учасник усіх представлених у ній подій1. У передмові автор коротко характеризує теперішнє положення Європи, на його думку переходове, яке можна вважати передоднем великих політичних переворотів і основних суспільних реформ. У такій добі треба доконче поперед усього вважати не на розвій суспільних доктрин, але на розвій та сили організацій. Зв'язки, що мають метою саму лише пропаганду доктрин, се секти, і як усякі секти не звертають достаточної уваги на політичні та економічні відносини тих мистевостей, у яких беруться працювати. Теорія, се певне узагальнення, і тому також ті секти зі своєї природи космополітичні. Навпаки, коли замість пропаганди певних теорій метою зв'язку робиться осягнення певних практичних здобутків, тоді той зв'язок мусить числитися з довколишніми обставинами, мусить стати організацією національною. На думку автора, такий національний характер робітницьких організацій не тільки не шкодить піддержуванню міжнародних зносин, але являється їх доконечною та неминуче потрібною основою.
Перша половина брошури Обервіндера займається історією робітницького руху в Німеччині. Той рух виплив із національних, загальнонімецьких змагань численних товариств гімнастичних, стрілецьких та співацьких, у яких зосереджувалося публічне життя німців у часах тяжкої реакції по невдалих бурях 1884 р. З таких місцевих товариств, до яких горнулася переважно дрібна німецька буржуазія, потворилися з часом ширші зв'язки, які нарешті зіллялися в один загальнонімецький "Nationalverein". Сей зв'язок, одначе, показався нездібним до ведення боротьби з реакцією, тим більше що сам був пронятий її духом, виступаючи проти права загального голосування і відмовляючи робітникам права належати до "національного" зв'язку. Боротьба, викликана тим становищем німецьких лібералів супроти робочої верстви, а також розпочата тими лібералами агітація за ніби реформаторськими проектами Шульце-Деліча, викликала природну реакцію серед демократів і робітників. Героєм тої боротьби робиться могутня постать Фердинанда Лассаля.
В розділі, присвяченім історії агітації Лассаля та засновання "Загального німецького зв'язку робітників" (Allgemeiner deutscher Arbeiterbund), якого задачею було підняти та довести до розв'язку ті питання, до яких рішення не доріс був "Nationalverein", старається Обервіндер представити Лассаля як практичного політика, що числиться з обставинами та потребами хвилі, а проте не спускає з ока загальнішої цілі. Коли Лассаль запозичав свої теорії по часті від Маркса, то мав, на думку Обервіндера, ту вищість над Марксом, що поклав підвалини практичного соціалізму, се зн. соціалістичної партії, що змагала до здійснення своїх ідеалів дорогою повільних реформ та легальної агітації в ім'я близьких і всім зрозумілих задач, що були немов етапи на тій дорозі. Конечності такої тактики не хотів зрозуміти Маркс при закладанні "Інтернаціоналу", і коли організація Лассаля пізніше була виперта організацією Маркса, то сталося се тільки на шкоду суспільно-політичних змагань німецьких робітників.
Із самої природи практичної агітації випливало також національне становище Лассаля. Він був гарячим прихильником німецької єдності, твердячи, що тільки німці, злучені в одну державу, можуть із усею силою звернутися до розв'язки суспільного питання. В війні за Шлєзвіг-Гольштайн він стояв по стороні Пруссії, вважав прилучення австрійських провінцій до Німеччини неминуче потрібною підвалиною єдності Німеччини, вважав неминучою навіть війну з Францією, якби вона ставала на перешкоді злуці всієї Німеччини, поборював усякі партикуляризми, чи то південне-, чи північно-німецькі, і хоч противився прилученню Ельзації та Лотарінгії до Німеччини тому, будімто Франція "засимілювала ті краї", то, з другого боку, противився відірванню Великого князівства Познанського від Німеччини — на тій самій основі.
З того виключно національно-німецького, і по своїй організації виразно централістичного напряму, вийшов також робітницький рух у Австрії, про який оповідає друга, найширша й найцікавіша часть брошури Обервіндера (с.63— 148). Ініціатором і головним керманичем того руху був власне сам Обервіндер, гарячий прихильник поглядів Лассаля. Тому й не диво, що робітницький рух у Австрії з його становища був і повинен був лишитися тільки одним відламом загальнонімецького руху. Слов'янські краї для нього майже не існують, а коли існують і беруть якусь участь у руху, то тільки шкодять йому, вносячи розстрій у сцентралізовану машину організації своїм "анархізмом", себто своїми федералістичними змаганнями. Слов'янський федералізм ненависний Обервіндерові. Він бачить у ньому непримиримого ворога всякої сильної організації та партійної дисципліни і вважає його заодно з пізнішим (німецьким) анархізмом понять і почувань та пропагандою "при помочі вчинків" scil. злочинів (по-французьки par les faits) різних Пайкертів і братії.
Очевидно, такі погляди, живцем принесені з-за границі, трудно було прищепити їх, і то тільки в більших промислових центрах, у Відні, Будапешті, Грацу, Празі, де було досить німецьких робітників. Про вплив на селянство, навіть німецьке, а тим менше про вплив на слов'янські народи, німецькі організатори навіть не думали.
Тому й не диво, що рух розвивався якийсь час як екзотична рослина, а не знаходячи в реальних відносинах для себе відповідної поживи, по кількох літах розщепився і виродився в теперішній огидний анархізм та парлефетизм, що оперує злочинами. Щоправда, Обервіндер силкується звалити всю вину тої дегенерації робітницького руху в Відні на противників, на клерикально-феодальну партію, що тепер стоїть при кермі правління в Австрії, але й сам не може заперечити, що керманичі того нового руху всі вийшли з його власної організації і що з першим апостолом анархізму Шаєм (Scheu) лучили його навіть близькі, приятельські зносини. Хоч ніхто й не заперечить поданим через Обервіндера фактам підкупування та деморалізації робітницьких агітаторів через фракції феодально-клерикальні, то все-таки треба сказати, що половина вини паде таки на саму агітацію та організацію Обервіндера, що не вміла або не хотіла поставити робітницький рух у Австрії відразу на австрійськім, отже, міжнароднім і в консеквенції федералістичнім грунті, не вміла приспособити той рух до терену, то зн. до справжніх потреб та до рівня розуміння всієї робочої людності, не вміла й не пробувала навіть втягти до руху найбільшу масу, сільську, рільничу людність, зовсім не таку темну, неподвижну та недоступну для поступової агітації, як се уявляв собі Обервіндер, та за те далеко менше від промислових робітників доступну для теорій абстрактних, що не випливають просто з її загально відчуваних потреб.
Історію тої агітації можна переповісти досить коротко. Її початком можна вважати грудень 1867 р., коли на основі свіжопризнаних прав конституційних, а особливо на основі нового закону про товариства, приступлено до зав'язування товариств робітницьких.
Між іншими, зав'язалося в тім часі в Відні товариство для образовання робітників (Arbeiterbildungsverein), якого дійсними керманичами були ганноверський столяр Гартунг і Обервіндер. Не можучи по приписам статуту займатися політичною агітацією, товариство з початком р. 1868 розпочало живу агітацію за заснованням робітницької партії на соціально-демократичній основі. Скликувано збори, друковано та роздавано відозви та агітаційні брошури, ухвалювано резолюції. Зміст тих резолюцій, у яких висловлювано найближчу мету робітницької агітації, був зовсім не соціалістичний, а радше загальноліберальний: загальне голосування, свобода зборів, товариств і зв'язків, усунення обмежень, що в'язали свободу преси, особливо кавції та газетного стемпля, свобода кольпортажі і т.і. Без сумніву, ті загальноліберальні здобутки треба вважати неминучою основою, на якій тільки може розвинутися широка й тривка організація. Але чи вони могли загріти масу людності, яка переважно навіть не відчувала потреби всіх тих свобід і в разі їх надання не вміла би з них користати, до витривалої та солідарної політичної боротьби, — се було питання, над яким агітатори не застановлялися ближче. Навпаки, вони вперто держалися погляду Лассаля, що де буржуазія бореться ще за права свободи, там робітники повинні допомагати їй у тій боротьбі, незважаючи на суперечність економічних і суспільних інтересів. На лихо сей погляд, що не зовсім оправдав себе в Німеччині, сказався ще непрактичнішим у Австрії, де буржуазія, переважно німецька, боролася не за загальні права свободи, але за привілеї виключного визискування всіх ненімецьких народностей, а для того й робітники, допомагаючи їй у тій боротьбі, ставали всупереч зі своїми власними інтересами та ідеалами і самі підкопували ґрунт під собою.
Два роки по заснуванню Arbeiterbildungsvereina, д. 13 грудня 1869, устроїли робітники велику маніфестацію в Відні, на яку зібралося від 30 до 40 тисяч людей. Сей збір перейшов по вулицях Відня, уставився в величезний квадрат на Paradeplatzy і вислав депутацію до президента міністрів гр. Тааффе, що мала предложити йому домагання робітників. Ся маніфестація здобула новелю до закону про товариства з д. 14 грудня, але разом із тим стягла на робітницьких проводирів великий процес за державну зраду. Гартунг утік перед арештованням, але всіх членів депутації, а пізніше також головних провідників Шая, Пабста, Моста та Обервіндера, як керманичів руху ув'язнено.
Всі чотири були признані винуватими в зраді держави; перші три були засуджені на тяжку в'язницю по 5 літ, яку найвищий трибунал знизив їм на 3, а Обервіндера засуджено на 6 літ. Так само всі робітницькі товариства розв'язала поліція. Се викликало грізні розрухи між робітниками і поліційний наказ незабаром уневажнено.
Д[ня] 9 лютого 1871 уласкавлено й випущено на волю всіх провідників, засуджених за зраду держави, але від того часу почався зразу повільний, а дедалі щораз швидший упадок Обервіндерової організації. Вона видавала спочатку два рази на місяць часопис "Die Volksstime", що мав до 3000 пренумерантів. У початках р. 1873 організація купила друкарню і перемінила часопис на тижневник "Volkswille". Сей тижневик, старанно видаваний, здобув собі швидко коло 6000 відбирачів, але грошові відносини його були неособливі. В нутрі організації почалася реакція проти надмірного централізму, або, як говорив Шай, "диктатури" Обервіндера. Пренумерата перестала напливати, бо організація тратила час і сили на внутрішніх роздорах. Для оживлення руху постановлено видавати щоденний часопис. На ту ціль позичив Обервіндер від Етьєна, редактора "Neue freie Presse", 10 000 з.р., але наглий біржевий крах із д. 9 мая 1873 пожер ті гроші і разом з ними друкарню та робітницький щоденник.
Наслідком внутрішнього роздору в робітницькій організації у Відні було те, що Шай у р. 1872 заложив "Радикальну партію робітницьку", яка, ввійшовши в зв'язок із німецькими соціал-демократами та їх центральним органом "Der Volksstaat", на чолі якого стояли Маркс і Енгельс, виперла незабаром Обервіндерову організацію та його часопис "Die Volksstieme" зі всіх становищ. Члени тої організації, не можучи вдержатися самі, якийсь час тулилися при "Загально-австрійськім робітницькім зв'язку", потім зав'язали своє товариство "Правда" (Die Wahrheit), що якийсь час видавало часопис під тою самою назвою. Але часопис продержався недовго, хоч товариство держалося ще кілька літ.
"Радикальная партія робітницька", відлучившися від організації Обервіндера, почала видавати свій часопис "Die Gleichheit", що з двонедільника швидко перемінився на тижневик і виходив аж до р. 1881, коли по перших убійствах та грабівництвах, доконаних членами "радикальної" партії, заведено в Відні стан облоги, заборонено всі соціалістичні видавництва, розв'язано велику часть товариств і майже зовсім унеможливлено агітацію. На тім кінчиться історія робітницького руху в Австрії в брошурі Обервіндера. Свій реферат із неї в р. 1886 я закінчив отсими словами: "Не сумніваюся, що здоровий розум робочої людності віднесе побіду над беззаконностями "загадкових натур" (натяк на анархістичні злочини, які явилися та повторялися в Відні досить часто в часі описаної вище урядової реакції) і що фабричні робітники австрійські, позбувшися пангерманських фантазій, догадаються шукати в самій Австрії грунту для практичной діяльності і звернуть очі на своїх природних і одиноко можливих союзників — мужиків і робітників сільських. Тільки такий зв'язок, опертий на спільних інтересах усіх робочих верстов, але не зв'язок із німецькою централістичною буржуазією, може довести до вистворення сильної та тривкої партії людової".
Історичний розвій робочої верстви в західній Австрії від того часу пішов зовсім іншою дорогою, бо в Відні та інших центрах австрійських країв витворилася сильна соціал-демократична організація, що піддержує дуже близькі зносини з соціальною демократією Німеччини і виробила собі програму, основану на доктринах Маркса та Енгельса, в які, незважаючи на її мниму свободолюбність, у основі лежить ідея деспотизму та поневолення не тільки тіл, але ще більше душ і думок людських. Зріст тої організації в Австрії я вважаю великим нещастям для сеї монархії та для всіх її народів, яких члени пристають до неї.

Друковано в часописі  "Przeglad spoleczny", 1886, tom 2, с.402—406. Переклад писано 21 і 22 червня 1913.

1 Socialismus und sociapolitik. Ein Beitrag yur Geschichte der Socialpolitischen Kampfe unsere Zeit, von Heinrich Oberwinder. Berlin: Verlag von Elvin Staude, 1887.
Вперше опубліковано в виданні "Przeglad spoleczny" (т.2, №2, с.402—406). Подається за публікацією в книзі "В наймах у сусідів" (1914, с.30—37).

 

З НОВИМ РОКОМ (1897)

"З Новим роком, з новим щастям!" — отсим бажанням звикли потішати себе наші люди. В останніх роках чимраз частіше приходиться при тім бажанні меланхолійно хитати головою і додавати: "Еге, нове щастя, та зі старими дірами!".
Та що діяти, будемо й ми вірні старому звичаєві і побажаємо нашим землякам з отсим Новим роком дечого такого, що могло би сповнитися без чуда Божого і без інтервенції заграничних держав, коли б тільки добра воля та добрий розум. Знаю добре, що, говорячи про добру волю і добрий розум наших коханих земляків, я входжу на поле мрій і фантазій, та для мене як поета се поле не заборонене. Мрії, то мрії.
Не всегда ж нам слезы горькие
Лить о бедствиях общественных, —
як писав колись Карамзин. Попробуймо, мов стрілець за прудким зайцем по добрій пороші, побігти на хвилю за крилатою думою і уявити собі, що би то було, якби...
Візьмемо головну річ. Усі партії в Галичині, всі політики признають, що з усього, що робиться у нас на політичнім полі, найважнішою, найбагатшою наслідками є праця над політичним і громадським освідомленням народу, є та політична і соціальна агітація, яку ведуть потрохи всі партії (особливо в хвилях потреби, перед виборами) та яку найсистематичніше, найбільше свідомо і з найширшою, правдиво по-європейськи поступовою програмою веде русько-українська радикальна партія. Та треба признати, що й вона веде її слабо, прихапцем, спорадично, що робить її не загал партії, а пару одиниць, напружаючи до крайності свої сили, жертвуючи багато зі своєї кишені, наражаючи своє здоров'я і свою свободу. Один із найкращих агітаторів, С. Вітик, від 18 падолиста сидить у слідчій тюрмі; на другого, Й. Новаковського, сиплеться процес за процесом і за дрібні неформальності при скликування віч його засуджують на грубі грошові кари, котрі швидко мусять зруйнувати його і без того мізерний стан маєтковий. Те саме діється і з д. Остапчуком і іншими радикальними агітаторами; не тільки власті, але і "сполечна єрархія" поводиться з ними як з ворогами під час війни, і не щадять їх, де тільки можуть їм шкодити. І треба подивлятися енергії, незломному характеру і силі святого запалу у тих людей, що мимо тих жертв і своїх слабих сил не падають духом, але ведуть далі своє діло. Одне хіба може нам пояснити се явище: їх піддержує те приняття, яке знаходять серед народу, під курними сільськими стріхами. "Що мені процеси й засуди! Байдуже! — говорив мені Петро Новаковський. — Але коли бачу, як люди по селах при моїх промовах плачуть, то в мені аж дух росте".
Еге ж! Росте дух і повинен рости у кожного, хто бачить, як сквапливо шукає наш люд іскри просвіти, поради й науки, як ловить кожне щире слово, як горнеться до боротьби за справедливість. Та рівночасно плакати хочеться кривавими слізьми, коли бачиш, як мало страшенно мало ми, русини всіх партій, хочемо й можемо дати тому народові, як усі наші заходи коло його піднесення дилетантські, мізерні, як наші ради нераз дитяче наївні або глупо-зарозумілі, як мало ми при всіх своїх зусиллях уміємо заслужити на його довір'я, потягти його за собою, як мало вміємо й самі між собою і разом із народом бути заорганізованою, дисциплінованою силою, а не безладним стадом!
Погляньмо лише на польське людове сторонництво в західній Галичині. В протягу останніх 3 літ, при всій тісності своєї програми, воно відразу обхопило всю західну Галичину, вело першу завзяту битву з противниками при виборах до сейму в р. 1895 і хоч у значній часті повітів упало, то проте зі здвоєнною силою почало працювати далі, і з кінцем 1896 р. побідило майже у всіх повітах при виборах до рад повітових, а в 1897 лагодиться до нової побіди при виборах до Ради державної. Сей знаменитий зріст завдячує сторонництво не тільки агітаційній діяльності д. Стапінського, що раз у раз їздить по повітах, промовляє в протягу року на яких 150 зібраннях, знає особисто кожного інтелігентнішого селянина в західній часті краю, знає потреби і бажання людності і час, вільний від поїздок, уживає на те, щоб зібрані спостереження та жадання визискати як теми для дальшої агітації, збирає в тій цілі дані і з нових статистичних і інших публікацій і т. д. Се фаховий агітатор, і без такого агітатора немислимий людовий рух польський, особливо в перших початках. Та польські "людовці" змоглися в силу не самою тільки агітацією Стапінського. До сего причинився і "Prszyjaciel Ludu", вміло редагований д. Вислоухом і його жінкою, звісною популярною писателькою, і цілий ряд гарячих та талановитих діячів на провінції і то як із-посеред освічених селян (назву тільки двох найвидніших, Якова Бойка і Вуйціка), так із-посеред інтелігенції (др. Міколайський, др. Данец і др.). Люди ті не тільки роблять у партії і для партії, але поносять для неї таки чималі матеріальні жертви; передом тут іде провідник партії, посол др. Лєваковський. От тим-то й не диво, що партія та в короткім часі здобула західну Галичину і вже тепер лагодиться в похід на східну Галичину. І я певний, що вона здобуде і її, коли до того часу русини, а головне радикали (на інші руські партії дуже слаба надія), не розвинуть такої діяльності, щоб польські людовці не мали тут з ким боротися і не потребували вишукувати своїх ворогів у східногалицьких гніздах. А коли русини не зроблять сеї роботи по-своєму, то польські людовці будуть її робити по-своєму і навіть тепер уже роблять потрохи, бо їх видання в досить поважнім числі розходяться по східній Галичині. А в такім разі національні інтереси русинів певно не здобудуть великого блиску, і руські патріоти будуть мати повне право кричати про новий утиск безталанної Русі вже не панами, але хлопами польськими. Та дарма, дурного і в церкві б'ють, а наша преславна нація така вже вдалася, що не тільки чужі пани, але навіть чужі хлопи (польські та німецькі) й чужі пролетарі!' (жидівські) для неї небезпечні й грізні.
Значить, конечна річ нам — не одиницями, не партіями, а всім народом, усіма силами подумати над тим, щоб завести і піддержувати в Галичині, на Буковині, на угорській Русі, де тільки можна, систематичну, не дилетантську, свідому політичну роботу: усвідомлення, підношення і організування мас народних. Агітація повинна стояти на першім плані. Народ треба розворушити в ім'я його інтересів, його наболілих потреб, у великій часті краю треба тільки піддержати, усвідомити, накермувати те розворушення, яке вже є. Для сеї праці треба спеціальних людей, котрі би за цю працю мали удержання, могли всюди їздити, всюди бути, де треба. На східну Галичину треба би таких людей бодай трьох, а одного на Буковину. Та за агітацією повинна йти пропаганда, систематичне освічування народу у всяких, а головне в політичних справах, популярна література, брошури, газети, духова страва для читалень, та обік того правильно зорганізована евіденція праці у всіх повітах, правна оборона селянства супроти всяких кривд, зорганізоване і фахове інформування селян і міщан про всякі справи, починаючи від господарських (таких, як еміграція, парцеляції дібр, ціни продуктів, умови зарібків у різних сторонах краю), а кінчаючи на адміністративних, автономічних та політичних. Усе те вимагало би знов двох-трьох людей підготовлених і спеціально відставлених до тої праці.
Люди знайшлися би. Вони є, не раз самі напрошуються на роботу, та що ж! Серед наших партійних роздорів стрічають усюди недовір'я, підозріння, дрібничні сумніви або просто нехіть. А тим часом час іде, справи народні комплікуються, робота робиться чимраз тяжчою, а нагода раз занедбана не вертає вже більше. П'ять, шість тисяч річного бюджету в руках одного тямущого чоловіка (борони Боже, не товариства!), котрий би сам добре зрозумів потреби хвилі і засягнувши поради людей, близьких до практичної праці, з усіх партій мав можність попросту ангажувати людей для такої чи іншої праці публічної, особливо такої, яка би заповнювала люки в дотеперішній роботі наших освітних товариств —п'ять, шість тисяч річного видатку, розумно оберненого на цілі для всіх ясні й корисні, і справа політичного виховання нашого народу за кілька літ посунулась би геть наперед, і ми мали би в Галичині й на Буковині сильну, свідому, зорганізовану хлопську, людову партію, мали би вироблених агітаторів-мужиків, мали би популярну політичну літературу і не потребували би стидатися перед іншими народами ані боятися їх конкуренції.
Се одна моя мрія, що так і мулить, так і проситься під перо. А ось і друга.
З усього того, що тепер робиться в Галичині, крім праці над усвідомленням і політичним згуртуванням мас народних, найвартніші, по-моєму, ті початки систематичної праці наукової, яку зорганізував при Науковім Тов. ім. Шевченка проф. М. Грушевський і яка вже тепер здобуває і товариству, і цілому нашому народові признання — звісно, не дома, не серед широкого загалу русинів, а поза границями нашого краю, там, де люди займаються наукою і цінять наукову працю. Я чув із уст проф. Ягіча слова гарячого признання для тої, хоч і як поки що скромної праці, і слова здивування, як се товариство ухитряється при таких мізерних фондах продукувати так багато. А з уст одного польського вченого я чув заяву, що те, що тепер робить Товариство ім. Шевченка, се перший примір такої дружньої праці не тільки в історії галицько-руського, але загалом у історії українсько-руського духового життя. І справді, одиноку паралель можна пришукати хіба в короткій та плідній праці Юго-западного відділу Географічного товариства в Києві 1873—76 років. Прикро се сказати, та що ж, коли правда: від декого з освічених галицьких русинів я чув такі думки: "Все те, що робиться в Тов. ім. Шевченка, то для нас люксус, робиться властиво pro foro externo1 не випливає з наших домашніх потреб і в грунті речі для нас зовсім байдуже і непожиточне. Бо навіть із того, що інші будуть хвалити наші наукові видання, для нас властиво ніякого реального пожитку не буде". І се обговорили ті самі люди, котрі потім страшенно обурювалися, коли я назвав їх аргументи аргументами анальфабетів!
Я не буду доказувати, який невірний, поверховий сей суд. Скажу тільки одне: наша підростаюча молодіж сяк чи так буде мусила розжувати ті наукові видання. Те, що нині для старших поколінь мертвий капітал, для молодших станеться насущною духовою стравою, ляже в основу нової, ширшої, національної і гуманної освіти. Тільки сею дорогою, переваривши ті наукові здобутки, ми можемо вийти з епохи дилетантства і безплідного політиканства і ввійти в епоху дозрілості та практичної політики. А що й повага та пошана у посторонніх не така пуста річ, як се говорять наші мудреці, се не потребує доказу: брак такої пошани і поваги лежав і досі лежить колодою під ногами кожного русина, котрий попробує в якім-будь огляді виткнути ніс поза тієї межі свого рідного сміття.
До мрії на тему оживлення, піддвигнення і розширення тої наукової, а попри неї і літературної роботи мене спонукали дві речі. У найновішій (січневій за 1897 р.) книжці німецького журналу "Byzantinische Zeitschrift" (стор. 313— 314) я вичитав ось яку новину: "Румунська семінарія в Липську. Історія румунської семінарії показує виразно, що й для науки так само, як для війни, поперед усього треба грошей. Не бажаючи анітрохи вменшувати заслуги дра Вайганда (директора тої семінарії), треба поперед усього піднести, що незвичайно швидкий і сильний розцвіт сего інститута в першім ряді завдячити треба щедрим засобам, які дає на нього кор. уряд румунський. Семінарія ся заснована для піддержування студій над історією, мовою і літературою румунською, а заснована в Липську для того, щоб молоді вчені, котрі там докінчують свої студії, могли вигідно користуватися багатими науковими засобами, які є по бібліотеках німецьких університетів. Від Великодня 1895 до Великодня 1896 р. в румунській семінарії працювало 21 члени. Рік річно видає семінарія том своїх праць". Як вам се подобається? 21 молодий учений підготовляється до наукової роботи коштом уряду невеличкого краю! А що ж робить велика соборна Україна, щоб піддержати бодай той слабенький огник наукової праці, який у нас зажеврів по 60 літах нашого "відродження"? Чи дала хоч одному з наших молодих учених можність віддатися науковій праці без журби за хліб насущний? Засновано одне-однісіньке товариство для плекання літератури й науки, та й те протягом 17 літ припадало снітиєм, а коли врешті вийшло на свою властиву дорогу, знайшлися людці, що бажали таки накинути на нього ярмо, тобто обов'язок — підпирати всякі "незалежні" (т. є політичні) видавництва. А хіба ж неможливо було би заснувати у Львові всеукраїнську наукову семінарію і посилати туди для студій або бодай для докінчування студій молодих учених і з України? Історики знайшли би тут багатий архівний матеріал, при добрій волі зложилася би й незла бібліотека не тільки українських та польських, але й інших слов'янських книг; для філологів галицько-буковинські та угро-руські діалекти дали би дуже вдячне поле для студій (гляньте лише, з яким інтересом студіює угро-руські наріччя швед Оляф Брох!), а й історики літератури могли би тут не одне скористати, хоча тут знов конечне фундовання стипендій на поїздки до Росії, де є неперебрана сила рукописів. Значить, хоча Львів і не є таким центром для наукової праці, якого би треба бажати (навіть не таким корисним, як Київ), та про те тут одиноке місце, де наукова праця може мати щиро-національний характер, де здобутків її не треба проводити в публіку краденим способом або фальшувати для догоди цензурі. А блисне краща зоря для України в Росії, то раз устроєну і введену в рух машину легко передвигнути на інше місце, корисніше для її розвою. Та якби се піднесло духа! Скільки би сплодило щасливих думок і продуктивної праці! Або візьмемо літературу. Правда, тут справа наша не стоїть так погано, як на полі науки. Маємо громадку белетристів хоч і не першорядних, та все-таки талановитих людей, що силкуються придивлятися життю, входити в глуб явищ, вироблювати мову, вдосконалювати техніку літературну. І публіка потрохи привикає читати своїх белетристів, хоча далеко ще до того, щоб могла ними одними вдовольнятися, і мусить хапати чужих. Та проте який же, загалом беручи, сумний і невеселий стан тої нашої белетристики в її, так сказати, домашнім життю! Ось послухайте, що про се пише д. Маковей, також талановитий белетрист, загнаний у службу до політичної газети несимпатичного йому напрямку, 3 кінцем минувшого року він видав і розіслав до всіх наших письменників друкований лист, із котрого виймаю тут кілька уступів.
"Всі ті русини, котрих незавидна доля заставила бути письменниками і людьми науки на нашій Русі, всі робітники, працюючі пером для скріплення культурного розвою і слави руського народу, з довголітнього власного досвіду знають, що за свою роботу не находять навіть моральної нагоди, а не то матеріальної. Коли ж наперекір словам Шевченка, котрому здавалося, що можна писати "не для людей і не для слави", фактом є, що пишеться і працюється лише для людей і для слави (нехай ніхто з нас, що за свою письменницьку роботу не збирає капіталів, не удає скромного і не каже, що так не єсть), — то всі наші письменники, люди науки і адепти до тих занять — мусять глибоко застановитися над теперішніми відносинами, серед котрих їх робота маловажиться, а загалом інтелігенції й зовсім ігнорується, як щось зайве, як непотрібна розривка. Треба доконче застановитися над тим, бо в чім же мають наші письменники находити вдоволення і одушевління до дальшої роботи, коли всі обставини складаються так, що їх роботою загал не інтересується і не подає надії, що колись буде інакше думати.
Розваживши наші обставини, ми бачимо, що весь інтерес публіки і вся енергія її звертається з елементарною силою лише в бік політики, що публічне життя крутиться лише коло кількох послів, що світогляд публіки незвичайно вузький, що в її публічнім вихованню нема рівного інтересу і до інших проявів культурного життя. Остатні події на зборах Товариства ім. Шевченка подали нам новий і дуже значний доказ на се, так що пора нам прозріти. Для партійних потреб політичних жертвується долю інституції наукової, не подаючи їй натомісь ніякого забезпечення на будуче. Видавництва наукові уважаються чимось зовсім маловажним у порівнянні з хвилевими потребами однієї партії, а властиво кліки політиків.
Відколи у австрійських русинів почалося сяк-так свідоме життя, відтоді ніколи не було у нас рівноваги в вихованню публічнім; усі громадянські діячі звертали свою увагу передовсім на політику. Певна річ, політика має на цілі витворення корисних обставин, серед яких міг би народ розвиватися; але й се певна річ, що подання суспільності самих корисних обставин не рішає ще справи розвою народу, котрий сам мусить працювати. Поляки під Росією жиють уже від сотні літ у некорисних обставинах, та про те духове життя в народі польськім ведуть вони, а не австрійські поляки.
Числячи наше свідоме життя від появи "Русалки Дністрової", ми, русини в Австрії, за цілих шістдесят літ яких видали письменників і учених? Скільки з них жиє досі в пам'яті загалу? Котрі праці пережили їх? Кромі кількох, усі інші вже й тепер забуті, загалові зовсім незнані! Працювали в обставинах таких, що не могли сотворити нічого великого, хоч багато з них було, безперечно, талановитих і охочих до праці.
В останніх часах стрічаємо по часописах і книжках кільканадцять нових імен письменників і учених з-поміж молодших австрійських русинів. Се в більшій часті люди ідеї й праці, з намірами якнайліпшими. Як приймає загал, а хоч би сама наша інтелігенція, їх старання й їх працю? З яким інтересом відносяться до них? Чи з таким, щоб вони в тім находили охоту до дальшої праці?.. Приймається їх працю байдужо або з маловаженням!
Так, на полі письменства і науки ми, австрійські русини, за шістдесят літ свідомого життя того доробилися, що ціла нива культурного життя лежить облогом, що багато талановитих сил марнується, нидіє серед апатії інтелігенції!
Що ж се за знак? Невже годиться всім тим, що хотіли би жити для письменства і науки, дивитися спокійно, як публіка ігнорує їх, а запрятує всі свої думки вчинками кількох політиків на який-будь успіх? Для кого працюють і по що?
Не йде о те, щоб маловажити задачі політики: іде о таке виховання загалу, щоб він чув інтерес і до всяких інших об'явів культурного життя, а не лише до самої політики. Тимчасом на таке тепер не заноситься. Скличете одне незначне агітаційне віче, заслужите собі зараз на увагу часописів і публіки; напишете повість або наукову розправу, загал прийме вашу роботу мовчанням, хоч би ви на неї посвятили цілі літа праці. А часописи, рахуючи на уподобання публіки, або згадають кількома словами, як зветься ваша праця, або промовчать.
Чи ж нема на се ради? Чи взагалі не треба шукати на се ради, а полишити публіку на волю судьби та на виховання політичним агітаторам, що для культу кількох політиків із сеї чи тої партії жертвують найсвятіші інтереси народу? Чи ті, що працюють, вічно як непотріби мусять уступати на десятий план перед політичними горлачами, що в житті ніякої розумної статті не написали, а не то більшої праці? Чи в нас і на будучі ефемерні успіхи політичної агітації має ставитися вище понад праці, що творять гордість і славу народу, що жиють довгі а довгі літа?
Звісна річ, треба на таке лихо шукати ради. Якої?
Як політики опанували наші періодичні і щоденні видавництва і стараються о се, аби в них вічно говорилося про їх поступки, так усі ті, що працюють на полі письменства і науки і пишуть не для власної забави і не на вітер, лише уважають свою працю культурною і доконче потрібною, мусять опанувати передовсім наші щоденні видавництва, щоб в них ширити виховання таке, яке потрібне для зрозуміння і належного оцінення їх праці. Інакше шкода буде їх труду й заходу, коли ледар-агітатор стане народним героєм, а вони будуть жити разом зі своїми працями в забутті, в переконанні (котре скорше чи пізніше набудуть), що змарнували свій вік на даремну працю.
Коли хочемо власного розвою, то мусимо утворити корпорацію, не на статутах основану, а на розумінні власного інтересу. Ніхто не подбає за нас, коли ми самі себе і свою роботу будемо маловажити. Говорім і пишім про свої роботи так, як говоримо і пишемо про роботу наших політиків. Заінтересуймо публіку собою! Не даймо нікому маловажити свою працю, але заразом і берім її поважно!
Треба би нам старатися видобувати праці старших і лучших письменників із забуття, видаючи їх окремими виданнями, а молодшим виробляти фірму, подаючи оцінки їх поодиноких праць, загальний огляд їх літературної діяльності, видаючи окремими відбитками їх більші праці і організуючи розпродаж книжок".
Ніде правди діти, уваги д. Маковея про сумний стан нашої літератури, про ефемерну вартість її плодів, про перевагу політичних інтересів над літературно-науковими у публіки — зовсім вірні, хоча подані ним проекти, як запомогти сему лиху, ледве чи доведуть до цілі. Щоб письменники опановували щоденні видавництва, сего годі жадати. Щоденні видавництва служать щоденним, громадським та політичним інтересам і завсігди будуть і мусять бути в руках фахових журналістів, політиків чи репортерів; письменники, літератори і вчені тут або зовсім не показуються, або гостять дуже рідко. Щоб письменники говорили і писали про свої роботи (очевидно, один про роботи другого), се не то що не доведе до цілі, але навіть не дуже й пожадане. Як же легко тоді з письменницької корпорації зробити кружок для взаємної адорації, а по дорозі до сеї мети розгубити і провідні ідеї й охоту до дійсної, важкої праці, а за те набратися смаку до пустої реклами та самохвальби. "Заінтересуймо публіку собою!" — радить д. Маковей і знов попадає пальцем у небо. Мені зовсім не бажається, аби публіка інтересувалася мною, моєю особою, та цікаво, аби інтересувалася тими ідеями, які я голошу, тими питаннями, які мене займають, тими людьми, відносинами й чуттями, які я малюю в моїх творах. А коли вона буде всім тим інтересуватися, т.є. коли я своїми творами зацікавлю її, підсуну, так сказати, палець під її серце, то вона, певне, буде читати мою книжку і купувати її. Значить, не собою, не письменниками повинні ми зацікавити публіку, а розбуркати в ній ідейне, духовне життя, бажання освіти й поступу, бажання естетичних вдоволень — ті основні точки всякої літературної продукції. А се в першій лінії залежить, очевидно, від письменників. Будьмо поперед усього самі людьми в повнім значенні сього слова, характерними і щирими, освіченими і гуманними, стіймо на свічнику, тоді світло наше не сховається від очей людських і яснітиме без штучної реклами і самохвальби. Для сего треба поперед усього власної невтомної праці, обсервації й аналізи, та дуже багато доброго могли би вдіяти періодичні з'їзди руських письменників з усіх закутин нашого краю.
Пізнавши себе особисто, порозумівшися і щодо ідейних, і щодо практичних умов нашої праці, ми тим самим покладемо першу основу до розбудження того письменницького esprit du corps, якого нам не стає, будемо ділитися одні з одними своїми думками, досвідами і планами, оживимо конкуренцію, та, може, з наших розмов назріє й не одна практична думка, що потрафить звести нас ближче докупи і підняти загальний рівень нашого літературного життя. Скликування таких з'їздів має в своїм статусі Товариство ім. Шевченка і вже раз, власне за почином д. Маковея, носилося з думкою скликати такий з'їзд в р. 1894. Справа тоді розбилася, бо, мабуть, не була ще дозрілою. Чи не далося би тепер зробити з неї щось практичніше? Мені мариться в першій лінії зав'язання дійсної, на статутах опертої корпорації руських письменників, з фондом для взаємної запомоги і для забезпечення вдів і сиріт по них. Таких практичних справ знайшлося би ще кілька, і для таких справ скликаний з'їзд найшвидше удасться.
Читаєш такі речі, міркуєш про них сюди і туди і все на одне натикаєшся: до всього треба спеціального чоловіка, двох людей, трьох людей. Люди знайшлися би, робота б ішла, та нема грошей. І стидно зробиться, коли подумаєш, що живемо в віці капіталізму, коли по інших краях люди дають мільйони на заведення зносин між Землею й Марсом. Невже ж ми одні не тільки нещасні, але й жебраки між народами? І починаєш марити — з олівцем у руці, — оперувати фантастичними цифрами...
Ось візьмемо, що на всю соборну Україну знайшлося 1000 людей, що згоджуються випозичити (не дарувати!) безталанній неньці по 1000 гульденів, і у нас набирається мільйон — національний український залізний фонд. Як правдиві українці, ми робимо діло конспіративно, не закладаємо банку так, як познанські поляки, а кладемо наш мільйон по різних банках на процент. Візьмемо так, що з нього маємо річно 40 000 г. процентів. Так ось, ми вживаємо сю суму в такий спосіб, що через перших 34 літ тільки 10000 повертаємо на справи народні в роді таких, про які натякнемо вище, а 30000 іде на сплату вкладників — ми звертаємо їм їх капітали, починаючи від менших вкладчиків (бо, може, знайдуться й такі, що дадуть по 2, 3 й 10 тисяч). За 34 літ мільйон буде сплачений цілком (звісно, без процентів) і капітал увесь лишається чистий, се значить, що відтоді вже не 10, а 40 тисяч, може йти на національні потреби. До завідування сим фондом вибирають зразу вкладчики комітет нехай із трьох мужів довір'я, а там — ну, та годі марити! Краще, може, подумати про нав'язання зносин між Землею й Марсом.

1 Для загальної опінії.
Подається за публікацією в "Житє і слово" (1897, т.6, кн.1, с.1—12).



Обновлен 27 авг 2016. Создан 20 июл 2012