Вітер часу Лана Перлулайнен

 

Вітер часу Лана Перлулайнен

Богдан Гордасевич вважає для себе Лану Перлулайнен найвидатнішою сучасною поетесою України




Лана Перлулайнен

Вітер часу

вибрані поезії

місту Лева та його мешканцям присвячую

Лана Перлулайнен: стримана енергетика перехресть «Кров – велике діло», – чомусь саме ці слова з булгаковського «Майстра і Маргарити», весело сказані Воландом про вроджений аристократизм Маргарити, приходять на думку, в асоціації з образом давно мені знайомої і вічно загадкової Лани Перлулайнен, яка видимими лише небові України шляхами духу так делікатно і серйозно увійшла в українську літературу, адже вона – Світлана Романівна Жемчужина – народилася і жила в Росії (місто В’ятка). Навчалася в Казанському та Харківському університетах. Мандрувала. Із розпадом Союзу і переродженням України – разом із покійним уже українським поетом із вірменською кров’ю Євгеном Запекою та сином Богданом (нині вченим-фізиком) – у Львові... По чужих квартирах, гуртожитках, підвалах, нарешті в карлсонській якійсь піддаховій кімнатці на площі Ринок – у самому серці легендарного міста: «Вечірній чай. Варення з райських яблук. // Останній поверх з вікнами в туман. // По підвіконню барабанять ямби. // Це може бути Лондон чи Мілан»... Хто кого вибрав? Чому саме тут?.. Легенда у легенді.

А Львів – мій дім. І майстерня – Львів.
Пастка моя. Омана.
Столиця блазнів і королів,
пліток і політиканів.
Як він, заплутаний мій маршрут:
без ладу іду і плану.
Побачите лавочку – знайте: тут
вірші писала Лана

Читаю ці по-дівочому, навіть по-дитячому безпосередні і по-класичному досконалі Ланині строфи – і антитезово, але парадоксально суголосно за ритмом і всім, що називаємо поезією, асоціюю їх із відомим Марини Цвєтаєвої:

Всяк дом мне чужд, всяк храм мне пуст,
И всё – равно, и всё – едино.
Но если по дороге – куст
Встает, особенно – рябина...

Справжні митці завжди традиційні, як підземні ріки, якщо навіть експериментатори, адже відчувають душевнодуховні вітри, як птахи, що летять із вирію чи у вирій, ловлять легкими серцями єдино істинні магнітні потоки Землі. Звідси (від строгого відчуття своїх слідів на Чумацькому Шляху) уся зовнішня (в одязі, в жестах...) і внутрішня кришталево-органічна акуратність Лани Перлулайнен як жінки і як поета, скупого на слова (на відміну від «многопишущих слабодухів»), але багатого на енергетично місткі Образи, образИ, принципова інструментальна соціальна українськість якого буде хіба розкодована часом, або й ніколи не буде, як таємниця усмішки Джоконди, бо ж у Поезії, як і в Жінки, має бути вічна, задумана Універсумом, загадка. У жінки-поета ця загадка стає легендою – сумно-красивим міфом, який, як відомо, не вмирає.
Перлулайнен же – ключове вербалізоване поняття твореного нею (свідомо, підсвідомо, надсвідомо) міфу Поета, в основі якого – правда духу, який (за євангельською аксіомою) «дише, де хоче», і правда крові: за походженням Лана інгерманландка, тобто репрезентантка субетнічної групи фінів, яка фатально швидко чисельно зменшується... як і українців. Здається, звідси зовнішня стриманість Лани і тонкомережаність, різкорізьбленість її ліричних, ліро-епічних візерунків, часом покритих флером ранимої іронічності, як-от:

Пішли щедрівки, пішли колядки.
Святий Миколай спорожнив мішок.
Народ прокинувся після свята
            і позіхає:
                – Шо?
Сучасність із гаслами колобродить.
Сучасність не ловить ґав.
Кричить з-під Шевченка:
        – Агов, народе!
А той у відповідь:
        – Га?

Це також звідси – від північних предків, які довгими зимовими вечорами вишивали сніг і вітер, а дехто й північне сяйво... Це все інкрустовано, відчутне і на українському, вишитому словом-хрестиком полотні поета, яке постає то інтимно-домашніми сучасними львівськими вуличками, то якимось степовими часово-просторовими психологічно-філософськими ретроспекціями: як-от у трагедії «Автограф на Україні (Іван Мазепа)», де, зокрема, читаємо:

Північ бавилась сигаретами.
З підвіконня тягло віками.
– Я чекала Вас, пане гетьмане.
Відпочиньте з дороги. Кави?
Час був стислим, як епітафія.
Він мовчав, що було нечемно.
Певно, та Петрова анафема
не минула таки даремно.
– За життя Ви були галантнішим.
Звідки зараз – з пекла чи з раю?
Запитав:
    – Я для тебе зрадник чи...?
Я сказала:
    – Іще не знаю.

Такі-от приблизно обриси тієї дороги духу, на якій гени Лани Перлулайнен витанцьовують, вирізьблюють для неї і для всіх нас той, саме український, пісенно-епічний орнамент, який вічний, бо запитальний, спектральний, репродуктивний, як світло, що спочиває у її вже виданих не лише українсько-, але й україно-мовних, книг: «Звіримо дзвони», «Вживані», «Кличний відмінок», «Між історій всесвітніх», «Посмішки ходять пішки», «Варення з райських яблук», «Точка нестійкої рівноваги», «Поема чорного ходу», «Нотатки на полях долі», помічених відомими сучасниками Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, відзначених премією журналу «Сучасність» та громадською премією імені Василя Стуса.
Попри всі загальносвітові та питомоукраїнські культурні контексти, вагомо, тонко, зримо явлені у творчості Лани (див. хоча б «Два вірші Йосифу Бродському», присвяти Павлові Федюку, Ігорю Римаруку...) Львів у всій Книзі Долі поета чомусь став і зостається точкою спостереження над цвітом, світом, Всесвітом («Ще з легенд і провінцій, // із горищ і льохів // сходяться поодинці. // Орієнтир – Львів»), а можливо, нехай це сумнівно знає лише Лана, точкою відліку, звідки в окулярах чи з біноклем, під мікроскопом чи з-під руки опоетизовуються характерним харАктерним виразним стилем-голосом навіть невидимі притупленому зору аборигенів деталі побуту, сучасної історії та сакральної, ужиткової, по-європейськи матеріалізованої та по-азійськи абстрактної культури.
У поезії Лани Перлулайнен дивним чином поєднані тремтливо-ностальгійні інтонації, знаки, запахи, дотики «теплоти родинного інтиму» (за Станіславом Чернілевським) та впертої, майже войовничої, але щирої, некрикливої, не декларативної, ідейності, патріотичності, соціальності, які історіософськи та предметно єдині, взаємоперехідні, взаємо не- та за-лежні. Слово готове стати тілом, ділом... До речі, у важкі, перехресні роки зламів тисячоліть саме Лана Перлулайнен і її чоловік Євген Запека були серед тих небагатьох поетів України, які худо-бідно жили за поезію: продавали на вулицях Львова і деінде свої поетичні збірки...
Зараз Лана працює в архіві. Де ж іще заробляти на життя Поетові у такий час, коли поетів не купують, але продають, за вірші не платять, але й не розстрілюють?..
Пише і прозу. Вже сама назва її не друкованої ще повісті «Правила ходіння проти вітру» інтригує. Люблю прозу поетів...
До речі, вже після прочитання цієї статті Лана сказала мені, що ім’я Маргарита, яку я асоціативно згадав на початку статті, грецькою означає «перлина»... Я цього не знав. Так що інтуїція не підвела: метафізика тут присутня.
А наразі, як пише наша інгерманландка у цій своїй книзі вибраних поезій «Вітер часу»:

Умощуйся, закурюй сигарету.
Хай вогником нагадує камін.
Це – затишок осінній в стилі ретро
в одній із європейських Україн...

...І читай вірші Лани Перлулайнен. Геніально прості. Молитовно відверті. Естетично смачні. Затишні. Дивовижно справжні.

Ігор Павлюк


Спогад чоловіка Лани Перлулайнен

Наприкінці вересня 1990 рок у Ніна Михайлівна Жемчужина (уроджена Перлулайнен), рідна сестра діда моєї дружини, розповіла мені в Москві про те, як вона стала Жемчужиною.
За два тижні до початку російсько-фінської війни 1939 року приїхали до її рідного містечка Чудово (південь Інґерманландії) енкаведисти. В містечку майже все населення розмовляло іжорським діалектом фінської мови, всі три школи були фінськомовними. Енкаведисти зігнали все доросле населення до єдиного в Чудові спортзалу і всім почали переписувати документи.
Пращурам моєї дружини пощастило: їхнє прізвище просто переклали. Перлулайнени стали Жемчужиними. Їм пощастило, бо деякі прізвища переписувалися за співзвуччям або і просто бралися зі стелі. Ойкунени ставали Ойковими.
Під час російсько-фінської війни зникло безліч людей, у тому числі і пращури мого сина. Когось ми запримітили аж у Чикаґо. Нині в містечку Чудово колишньої Ленінградської, а нині Новгородської області, немає жодного іжорця і діють три російські школи.

Євген ЗАПЕКА, український письменник


ЛЬВІВСЬКА ПРИМАРА

* * *
    Григорію Гулику

А Львів – мій дім. І майстерня – Львів.
Пастка моя. Омана.
Столиця блазнів і королів,
пліток і політиканів.
Як він, заплутаний мій маршрут:
без ладу іду і плану.
Побачите лавочку – знайте: тут
вірші писала Лана.

* * *
Біля вокзальних колій
йдуть серпневі дощі.
Простір жує бемолі,
випльовуючи ключі.
Біля вокзальних колій
живе бездом’я моє.
І все це схоже на долю,
якщо вона справді є.


* * *
А на Львівщині пахне осінню.
Видноколи в очах стоять.
Подивися на мене, Господи:
он вона – я.
Відбуваюсь – де небо вариться
в кам’янім лабіринті веж.
Я працюю у них примарою, –
впізнаєш?
Ходять вулиці між будинками,
ходить дощ по бруківці голів.
Так самотньо – хоч серце виколи.
Навіть ангел закам’янів.
А мені й кам’яніти ніколи.
У плащі з вітчизняних хмар
скрізь і наскрізь біжу і бігтиму,
як заведено у примар.
Ходить час над міською радою,
замітає мої сліди.
А на Львівщині пахне ладаном,
як завжди.


* * *
На проспекті торгують мангами,
метушаться з торбами дні.
Крізь дахи проростають ангели
кам’яні.
Їх одразу малює білими
сніг.
Їм до неба – змахнути крилами,
коли місто втече з-під ніг.


* * *
У нас в гостях стихійне лихо:
стоїть і курить на балконі.
І небо падає вниз снігом
за бутербродовим законом.
І їде простір, в лижі взутий,
з горба назустріч непогоді.
І несподіване майбутнє
висить бурулькою над входом.


* * *
Переходимо в сніг,
переходимо в дощ.
Повертає за ріг
тло брукованих площ,
повертає за ріг
недобачений рай:
в несподіваний бік
повертає трамвай.
Біля жевріння ватр
зігрівається лев.
Промина листопад
чергу бурих дерев,
наче вийти не встиг,
де палили сміття…
За позичений рік
повертає життя.


* * *
Сучасність перебори.
Вже чути, як час рипить.
Прокурені львівські двори
виборсуються з підворіть.
Шукає богів Парнас,
та всі на одне лице…
А той, що мене не спас,
нікого вже не спасе.
Тож випиймо мить до дна
за світ, що богам набрид!
Бо щó я? Лише одна
з місцевих каріатид.


* * *
...І облягає безкінечність
дивізіонами парсеків.
А в сутінках кав’ярні вечір
співає голосом Дассена.
Непевний затишок вівторка
гойдають ліхтарі амбітні,
і ніч вистукують підбори
дзвінкими вулицями квітня.
Самотній полохливий ранок
ховається в сусідній брамі.
І, підперезаний вітрами,
чекає переправи травень.
Кульбабки ще не посивіли:
іще прокльовують газони.
Гермафродити і дебіли
снують думки демісезонні.
Ідуть дощі. Страйкує Цельсій.
На дачах проростає їжа.
І в однострії міліцейськім
стоїть доба на роздоріжжі.
Час під картатим парасолем
тікає з Азії в Європу,
і закордонний прикордонник
із ним звіряє фоторобот,
не впізнає і пропускає...
Дассен насвистує майбутнє.
І знову затишок і кава –
треб’єнно, файно і зерґутно.


* * *
По Львову розвозить літо
жовто-синій трамвай.
Не маєш взуття – ходити
літай!
Тільки дощі і квіти
проростають між криз.
Не маєш життя – любити
молись!
На пів душі – кам’яниці.
Небо – на пів душі.
Не маєш Бога – молитись
пиши!


* * *
Зимний зимовий вечір.
Місяць у повні. Сніг.
Втративши колір, речі
стають сторінками книг.
Суне домів вівторок,
втративши епатаж.
З кожним ковзає поруч
персональний міраж.


* * *
По вулиці Дудаєва
прогулюється лютий,
студенти повертаються
усталеним маршрутом.
Далеко до Ічкерії,
далеко до Росії.
По різних кафетеріях
розходяться месії.
На вулиці Дудаєва
будинки, як фортеці.
За віденською кавою
сидить інтелігенція.
Тут – Каїни, там – Авелі
сидять і розмовляють.
На вулиці Дудаєва
поки що не стріляють.


* * *
Україна гуде, як Хортиця,
міріадом своїх кав’ярень.
Світ мене споживає порціями,
як морозиво в «Кастелярі».
Споживає собі, не давиться,
розкладає на магній-кальцій.
Не спіймають мене обставини:
я – повітря, пройду крізь пальці.
Поза межами і кордонами
позбираю себе – і знову
повернуся – разом із Полтвою –
в береги твої рідні, Львове.


ТРОЄ

Хтось затіяв в Європі
спіритичний сеанс.
Ми зустрілись. Нас троє.
Нам заважає джаз.
На проспекті Свободи,
вийняті з поїздів,
втрьох гадаємо: хто нас
викликав? Мабуть, Львів.
Пахне дощем і липнем
оберемок троянд.
Вірші читає Скиба.
Вірші читаю я.
Запека читає вірші.
Ми за столиком втрьох.
Чують: пляшка горілки,
Львів і, напевно, Бог.
А за спиною темно:
зливи, джаз, поїзди…
Але четвертий – Шевченко –
забезпечує тили.


* * *
Іду собі, збираю простір
в свою залатану державу.
Зустріну дощ на півдорозі
і запрошу його на каву.
Він по стіні розвісить обрій
і сяде з примою в куточку –
такий самотній і прозорий,
що боляче дивитись в очі.
І так незатишно в кав’ярні,
так сумно – збіглися неначе,
як безпритульні цуценята,
дванадцять тисяч допобачень.
Майбутнє стереже надворі
уже осідланих Пегасів.
Зібравши ліхтарі і зорі,
виходить ніч на Бляденstrasse.
Що ж! Час. Розкисли сигарети.
Бокали протирає Будда.
І тридцять тисяч кілометрів,
що я долаю за секунду,
чекають...


* * *
Вчорашнє свято дощик змив,
і небо прапором обвисло.
Із придорожньої корчми
виходять п’яні кипариси.
Наводять різкість, бачать: Львів.
Їм, п’яним, осінь по коліна.
Смичок тролейбуса повів
струну між тактами зупинок.
Кістлявий жовтень по кущах
останні яблука збирає.
Все в парасолях і плащах –
від обрію до небокраю.
Від небокраю до зими
тече приречена дорога.
І кипарис біля корчми
собі об Львів зламає ногу.
І крізь вікно байдуже: what?
шпурнуть тверезі інтуристи.
І молодий екскурсовод
розставить скрізь свої ітизи.


* * *
Уже розвиднілось у світі.
В кишені дзенькають монети.
Поет кінця тисячоліття
купує ранішню газету.
По місту шастають трамваї,
як обезкрилені Ікари.
Собаки каку залишають
на безпорадних тротуарах.
В соборах тане алілуя.
Гарчать розлючені машини.
І місто заново шліфує
своїх транзитних пасажирів,
міняє долями і ставить
в рядки звичайних чорних літер,
які захоплено читає
поет кінця тисячоліття.


* * *
Безвихідь. П’ятниця. Сучасність.
По вулицях стікає жовтень.
Збудуй мені, моя печале,
палац із вікнами на Полтву,
де буду жити, мов принцеса,
дивитимусь задля забави,
як пропливають мерседеси,
неначе справжні пароплави,
як від Мадонни до «Аїди»
течуть діези і бемолі,
і напинає мокрий вітер
вітрила чорних парасолів,
як наречені і монахи
пливуть до вибраних ідилій
і потрапляють, бідолахи,
в шторми Шевченкової Хвилі.
Із незачиненої брами
виводить ніч свою гондолу
з двома гірляндами реклами –
від НДП і «Panadol»-у.
Внизу від ліхтаря відчалить
останній рейсовий на Сихів.
А ми залишимось – сучасність
і я, субота і безвихідь.


БЕЗ ПРИСВЯТИ
1
І я ковтала ліхтарів пігулки,
вмерзла у повітря крижане.
Я тут жила – і сотні львівських вулиць
за це напам’ять вивчили мене.
Я тут жила – де падали балкони
і канонізувалися святі.
Мої сліди шукайте під мільйоном
бруківкою поглинутих слідів.
Я працювала всюдисущим свідком,
молилася за місто кам’яне.
Я тут жила – і жоден підкуйбідник*
із пам’яті не викреслить мене.

2
З Привокзального ринку
по Городоцькій вниз
марширують ялинки,
наче приїхав ліс.
Містом гуляє вітер.
Світло хитається.
Висять на стовпах куйбіди*
і посміхаються.
Йде, загубивши сани,
по кучугурах день.
Екскурсовод Сусанін
його в майбутнє веде.
П’яний, щасливий, гордий
рік рахує нулі.
І кольорові морди
світять йому в імлі.

* неологізм, утворений від прізвища колишнього мера міста

* * *
Погода – як газетна шпальта.
В під’їздах струшується ніч.
І проростають крізь асфальти
бліді підсніжники облич.
Весна по-львівськи. В підворіттях
озимина тисячоліть.
В ковчегах малогабаритних
життя за чаркою сидить.
І все минає в ритмі presto –
за снігом сніг, за фордом форд.
А ти стоїш на перехресті,
як допотопний світлофор.
28 Лана Перлулайнен. Вітер часу
* * *
Рекламна пауза. Юний ранок
читає осінь – новий бестселер.
Жінки розмахують прапорами
волосся всіх кольорів веселки.
Старий мотивчик з підземки виліз –
танцює з листям квиток трамвайний.
І піднімають на дах будівлі
в торбині сонце під «віра-майна».
Хильнувши пива або MacCoffee,
багатовекторні інтуристи
фотографують анфас і в профіль
на краєвиди розбите місто.
А день біжить – цокотять підбори.
Вже перші хмари до неба липнуть.
Ментовський мерс пробиває корок
рекламним кліпом.
Вбирають сутінки люди, речі.
Ліхтар прокинувся… другий… сотий.
І по домівках розвозить вечір
торби, турботи і анекдоти.


* * *
Життя зачепилось за вутлий затишок
серед екскурсій, легенд, світлин.
Тепер мене будить годинник з ратуші
щоп’ятнадцять хвилин.
Тепер мене стиснуто краєвидами
дахів і дротів. А якщо глобально –
живу по сусідству з каріатидами
і голубами.
Курсують хмаринки, немов аеробуси,
балкон прогинається під дощем,
а п’єц сумлінно жере рукописи
і вимагає ще.


* * *
…І вирушив поїзд на Київ.
Дрімає вокзал при свічах.
Танцює за десять копійок
маленьке брудне циганча
на фоні дощу і трамваїв.
Хитається дим сигарет,
і ритм на столі відбиває
якийсь захмелілий естет.
Бармен задзвенить мідяками,
сусіда чиркне сірником.
І затишок розміром з каву
ковтнеться єдиним ковтком.



ВАРЕННЯ З РАЙСЬКИХ ЯБЛУК

* * *
Піано! У тім павільйоні,
де час тимчасово вимкнений,
Богданчики гріють долоньки
печеними картоплинками.
Богданчики ходять стежками,
шурхочуть слухняним простором,
і леперди* їх не лякають
своїми думками дорослими.

* Леперда – рідна сестра Бабая, що живе в кукурудзі на Полтавщині


* * *
Ранок втік з-під нічного коца –
і нічого йому не треба:
п’є собі колодязне сонце
просто з неба.
Проростає майбутнє літо
на розпушених грядках.
І виводить дерева вітер
на зарядку.


* * *
Повітря настояне і міцне
гірчить полиновим степом.
І погляд, що повернувся з пустель,
пасеться у вицвілім небі,
де майорить паперовий змій –
вище дач і тривог.
І ця стежина рідніша від
всіх босоногих стежок.
В дитинство екскурсія. Перший день.
Слова обминають слух.
Вода кавунами пахне. Пливе
по ній тополиний пух.


* * *
В’яне літо. Сад порожніє.
Ніч складає шматки ознак.
Воскресає з давніх повір’їв
автохтонний монстр – вовкулак.
Вітром виє, дощами плаче.
Стукне в двері, засув смикне...
Вовкулачику, я тебе бачу,
і тому не зачепиш мене.
Почекай, я за хвильку вийду
в твій порожній осінній жах.
Чистим небом тебе омию,
а тоді пропишу в віршах.
Станеш враз смішним і кудлатим.
Наче пуделя, поведу
у нашийнику – працювати
тим, що ніч стереже в саду


* * *
І розгортає вітер
свій золотий сувій.
Ходять останні квіти
по останній траві.
Зупинився годинник –
може, піде назад?
Простір такий гостинний –
ніби й не листопад.
Ніби чужий рукопис,
розставляючи крапки,
переглядає осінь,
увімкнувши кульбабку.


* * *
Сину
Час приходив інкоґніто,
заглядав через тин.
Жили по сусідству гномики –
завбільшки такі, як ти.
Вони любили порядок:
складали в сарай роки,
вирощували на грядках
кольорові казки.
Небо було, як вишите.
Зорі ходили в гості,
їли вареники з вишнями
у віртуальному просторі.
Всім вистачало місця.
Спав під вербою сон.
Гойдався на гілці місяць –
справжній, немов лимон.
Тоді, щоб не бути жартом,
час узяв сірника
і підпалив петарду.
І жбурнув за паркан.


* * *
Хтось перекинув з громом
неба бездонний кухоль.
Богдани біжать додому
в сонці по самі вуха –
синьоокі, бадьорі
оглядаються нишком,
виймають з кишені зорі
і ховають під ліжком.
Їх відмивають милом
і годують борщами.
А на вулицях злива
ще воює з плащами.
Потім приходить тиша.
і, поки сплять Богдани,
тікають зорі з-під ліжка
і у небо пірнають.


* * *
День франтить у капелюсі з крисами,
щойно пофарбованими в синє.
Пахне Кримом – тобто, кипарисами,
потом і розпеченим камінням.
Все, крім моря, є. Старими сходами
лізе і відсапується відстань.
В просторі з частковими вигодами
групами тушкуються туристи.
Тіні заховались під балконами,
марять антарктичними льодами.
Ходить спека вулицями сонними
і під капелюхи заглядає.


* * *
Наче руки бармена,
калюжі сьогодні чисті.
На лавочці біля мене
відпочиває листя.
По-суботньому пусто.
Тільки час на пуантах
йде по контрольній смузі
між циклоном і анти.


* * *
– Чуєш?
– Не чую.
– Хто там
ходить вночі,
на журавлинні болота
сіє срібні дощі?
Хто там ганяє простір
між закоцюблих гір?
– Синку, то просто осінь –
хижий кудлатий звір.


* * *
Є. З.
Без мене цвіла долина
і дозрівали груші:
народилась перлиною
в тихій темниці мушлі.
Мушля під океаном
ховала таємний вміст,
поки шторми за штормами
на комусь зривали злість.
Тіні акул маячили,
міна поруч пливла...
Але було передбачено,
щоб я у світі була.
Мабуть, тому – покликаний
долею літнім днем –
один із ловців перлинниць
нарешті знайшов мене.


* * *
Вечірній чай. Варення з райських яблук.
Останній поверх з вікнами в туман.
По підвіконню барабанять ямби.
Це може бути Лондон чи Мілан.
Умощуйся, закурюй сигарету –
хай вогником нагадує камін.
Це – затишок осінній в стилі ретро
в одній із європейських Україн,
де йде китайський час, де календар на
минулий рік з портретом леді Ю.,
щербаті склянки, чай гуманітарний
і яблука, що виросли в раю.


* * *
Тихо. По-жовтневому темно.
День поволі ущух.
Завтра, може, зацвітуть хризантеми,
якщо не буде дощу.
Так сказала жінка, з волосся
визбируючи зірки.
Їй сьогодні випала осінь –
досі присмак гіркий.
Завтра… Але завтра – цидулка
в кишені котроїсь із
на всі ґудзики застебнутих вулиць.
Як дізнатися зміст?


* * *
Сон сидить із вудкою на березі,
ловить віддзеркалені зірки.
Світу нині виповнився березень –
бачиш, засвяткований який?
Кіт співає – трохи не Іґлесіас.
Крижанята пурхають з-під ніг.
До весни далеко, як до пенсії.
Сніг.


* * *
Хитнуться дні,
підштовхне земля.
Одразу впізнаю: Ґріґ.
Від львівських інтриг
втечу до Дублян,
де просто падає сніг,
де навпрошки
крізь завмерлий парк
попідручки йдуть роки,
де світ такий,
що йому між хмар
протоптує сонце стежки.


* * *
Поїдемо у Винники, до буків,
щоб відпочити від змагання з цінами.
Там, кажуть, по гриби пішла наука,
і сонце, як в дитинстві, апельсинове.
Подивимось з колоди, як піжони
будують простір з власною начинкою.
Послухаємо, як співає жовтень
таким знайомим голосом Горчинського.


ПОЛТАВІ

1
Зупинити б уперту долю
пильнувати зміну епох
в вічнім місті, що на кордоні
між Кучмою і Кравчуком.
Позмітати черешні з даху,
зазирнути у краєвид,
де ліворуч – трохи не захід,
а праворуч – трохи не схід.
З недописаного роману
від добра втекти і від зла –
приміряти тіні каштанів
під недремним оком орла.

2
Чи уславлені, чи безславні,
з передмістя чи зі століть, –
всі шляхи ведуть до Полтави.
Тут відчинено – увійдіть!
Побалакаємо нарешті.
Ляже килимом біля ніг
вічне місто на перехресті
всіх історій і всіх доріг.
На прощання за збіг обставин
замовляю осінь – на всіх!
Всі дороги ведуть з Полтави.
І немає інших шляхів.


* * *
Осінь фарбує золотом
перші свої вітри.
Їй і самій холодно.
Ти її не свари.
Літо іде з валізами,
пам’ять здає в багаж.
Барабанять по лисинах
каштани прощальний марш.
Час за століття вимріяв
придорожні світи.
Нині відкриті вирії –
тільки мито сплати.
Небо стоїть порожнє,
ніби чекає нас.
Чуєш, щó оголошує
час?


* * *
За видноколом луна блука
сходинками сторіч.
Падають зорі і яблука.
Серпень. Карпати. Ніч.
Всесвіт, що снився Бахові
акордом на сім октав.
Не пробігала Мавка, і
демон не пролітав
тут, де стояли Гамлети,
загорнувшися в коц, –
між двома перевалами,
десь по той бік пророцтв.


* * *
Знову падає листя
на старий материк.
Знову в мене вселився
біс далеких доріг.
Біля Святої Анни
сяду в пежо чи рафик.
Ранок складе тумани,
як простирадла в шафу.
Дожене по дорозі
швидкості ейфорія.
Вийде назустріч простір
і шлагбаум відкриє.


* * *
Виднокіл зустрічає потяг –
за вагоном зника вагон.
Прикордонник пече картоплю –
дражнить запахом закордон.
Бродить темрява по тунелях.
На смереках сидять зірки.
Простір тут спіткнувся об скелі
і застряг – уже на віки.
Розмірковує: чи знімати
перед вічністю капелюх?
Стереже одинока хата
вертикальну свою ріллю.
Час розніжено і повільно
в закарпатський тече бокал.
І вагончики, як в мультфільмі,
перевалюють перевал.


* * *
Загортаються мокрі рими
у безкрилі плащі.
Переможно співають ринви –
відкривають сезон дощів.
За вікном ювілейну осінь
листопадить четвертий день.
Зачиняє кватирку простір
і йде –
йде на південь, де сонцем вишиті
в небесах кольорові сни,
добирається до найближчої
весни.


* * *
Ходить небокраєм
вітерець навшпиньках –
небо протирає
чистими хмаринками.


* * *
По небу тиняється сонце голе
білим піерквадратом.
Голодне майбутнє іде зі школи.
Треба його годувати.
Майбутнє крокує стареньким містом
– само по собі сюжет.
Портфель із минулим на плечі тисне
підручниковим mg*
Заходить, швиденько портфель скидає
ще в коридорі.
– Оцінки маєш якісь?
– Та маю...
Двійку. З історії.

* Фізична формула ваги. Читається: емжé


* * *
Як не травень, то скаже червень –
я дорогу у них спитаю.
Оселюся в Медовій печері
і дійду до первісного стану.
Буде вхід вартувати камінь.
Буде сон вартувати тиша.
Ти підеш полювати мамонтів,
я збиратиму дикі вишні.
Приручу ватажка лемурів,
буду звати його Ґарантом,
загорнуся в тигрячу шкуру
і лякатиму екскурсантів.
А коли небеса розколються
і на землю пошлють потоки,
може, винайду щось – чи колесо,
чи клинопис.
А як ні – біля ватри з вовни
цілий рік шкарпетки плестиму.
Може, Бог забреде на вогник
разом з Сином –
як не в травні, то, певно, в червні.
Будуть німби в пітьмі світити.
І печера стане ковчегом.
І подружаться наші діти.


* * *
Земля була, як свіжа паляниця,
і нею ще не гидували боги.
Розплутувала бездоріжжя відстань,
пунктиром позначаючи дороги.
Ще не було минулого. Сучасність
народжувала витоки історій.
Час бігав по світах і повертався,
виймаючи з кишень вітри і зорі.
Зрад не було. І виднокіл не тиснув.
І ліве не сварилося із правим.
І то було планетове дитинство.
Воно було, як всі дитинства, раєм.



ФІОЛЕТОВІ СУТІНКИ

* * *
Є. З.
Скидає місто свій зимовий панцир,
нове вбрання ніяк не підбере.
І, мабуть, нас приймають за коханців –
цілуємось під кожним ліхтарем.
Коли весна перетасує звички,
розпалить ватру, вимиє вікно, –
замовимо щось неземне і вічне
в новій кав’ярні поруч з казино.


* * *
    А. Ш.

Пахне миром і ладаном
у безгрішній душі.
Хочеш – зайди з парадного
у майбутні вірші.
Ніби з всесвіту падаю
крізь століття сторонні.
Господи... все угадане –
навіть тінь біля скроні.


ОЛЕКСАНДРУ ҐРІНУ

Понеділок. Зима. Світанок.
Панацея від панацей.
Розкажіть мені, прошу пана,
добру казку з хорошим кінцем.
Проковтну її, як пігулку.
Пригадаю знайомі сни.
Ми із Вами з сусідніх вулиць.
Ми із Вами з сусідніх дитинств –
провінційних, в’ятських, повільних,
звідки висмикнуло життя.
От і досі біжу по хвилях
без надії на вороття.
Ми із Вами з одної втечі.
Зимно, пане, бо Львів – не Крим.
Тож накиньте мені на плечі
теплу тінь багряних вітрил.


* * *
    А. Ш.

А простіше – не в риму.
Долоні стискають скроні.
Мовчки стоїть за плечима
Adagio Альбіноні.
Погляд, важкий від ніжності,
як хроматичну гаму,
водить дієзну тишу
між нашими берегами.


* * *
Кохання по-львівськи – в плітках,
як ікона в окладі.
Знову жоната щока
у заміжній помаді.
Знову чекає дощ
на мармурових сходах.
Знову безодні площ,
і віконця – як дзоти.
Знову їм тісно вдвох
під одним парасолем.
Знову чатує Бог –
розведе і знедолить.


* * *
        Я. П.

І був твій погляд – як пароль,
а мій – відлунком.
Ми зупинилися за крок
до поцілунку –
як острівець на бистрині
беретів і перук.
І хтось годинник зупинив
і вимкнув звук.
За нами вулиці ріка
текла, текла, текла...
ти, мабуть, вічності чекав?
Ото вона й була.


* * *
    Ярославу Павлюку

Осінній дощик гортає ніч
біля чорної брами,
де кілька сходинок і сторіч
між сусідніми снами.
Де кілька спогадів на бігу,
один – занадто сліпучий:
моя рука біля Ваших губ,
а сходи такі рипучі...


* * *
        А. Ш.

Мимохідь зайти до театру
на одну із фінальних сцен...
Милий ангеле, що за ватри
обпалили Ваше лице?
Закрутило знайомі вчинки
ураганом знайомих фраз,
і до болю знайома жінка
так знайомо втомилась від Вас...


* * *
        А. Ш.

Тобі – як завжди, без присвяти,
щоб не почув і не відчув,
бо вкотре сновидінь локатор
розшукує твою свічу –
і не знаходить, слава Богу:
скрізь хвилі і чужі вогні.
Ти тверднеш в пам’яті потроху,
немов комаха в бурштині.


* * *
        Я. П.

Янголе, брате, злітаються віхоли.
Мабуть, зима.
І взагалі все – нікóли і нíколи,
і зокрема.
Мерзне Міцкевич у часі і просторі –
щó твій вінок?
Щó твої крила, як небо загострює
списи зірок?
Що ж, дочекалася миті і милості.
Файно? Авжеж.
Янголе, брате! От ми і зустрілися…
Всіх не спасеш.


* * *
        Аркадію Шлегелю

Комарі з криками банзззай ішли на таран.
Телевізор, перешкодами кривлячи рот,
обіцяв чи геєну, чи ураган,
чи комуністичний переворот.
А всесвіт мирно світився осторонь,
зірками квітнув і пахнув сном.
Земля вирощувала продовольство
і бур’яни під самим вікном.
Уві сні палилася пічка, ранок
занурився в дощ по всі вихідні,
і ти виходив на мокрий ґанок,
недбало вдягнувши солом’яний німб.


ЄВГЕНУ ЗАПЕЦІ З ПРИВОДУ...

Нас зима звинуватить в єресі,
грудні з січнями заметуть.
Я – із червня, а ти – із вересня.
Ми немов іноземці тут.
Зазимуємо і книгосховище,
перебудемо сніг з дощем.
Що ти хочеш від Андруховича?
Він ніколи не був хрущем.


* * *
        Є. З.

Ти все сказав. А тепер мовчи.
Ходить навшпиньках пам’ять.
Дерева і діти ростуть вночі
і сняться собі птахами.
Небо велике, а ми малі.
Вимкнені світлофори.
Ой, люлі-люленьки, ой-люлí –
не наштовхнись на зорі.
Не наштовхнешся: нас ніч на дні
ковдрами хмар накрила...
І тільки вранці, у напівсні
болять натруджені крила.


* * *
        О. М.

Дощ зі снігом. Соло на гітарі.
Січень – чи сюжет для детектива.
Завітав до львівської кав’ярні
непохмілений лівобережний привид.
На столі – горілка з огірочком.
Сто віків розлуки за плечима.
Я і привид – раптом – очі в очі.
Янгол із вчорашніми очима.
З-під поем, віршів і епітафій.
Мабуть, у сучасності канікули.
– Привиде, слабó на брудершафт, га? –
як колись у Харкові не випили.
Все дурниці, а по-львівськи – бздури.
– Привиде, – скажу, – я Вас любила.
Він відсуне чарку і закурить.
Скаже: – Що поробиш: понеділок...


СЛАВІ МИХАЙЛОВУ – В НОВОСИБІРСЬК

    За то, что я бедный,
    любите меня!
        Станислав Михайлов

В серці прибрано. В серці пусто.
В серці вітер з Карпатських гір.
Загортаюсь у теплу хустку –
пухнасту і білу, немов Сибір.
Зима вальсує – у стилі ретро –
падає сніг лапатий...
У цьому світі лише поети
знають, що дарувати.
Від тебе до мене тікає вечір.
Пульсує останній рядок вірша.
І сам Сибір огортає плечі,
як оренбурзька шаль.


* * *
    Марціну Целінському

Ми самі завели годинники,
час звільнили, що був заручником.
Помінялися батьківщинами –
не якимись обручками.
А тепер – назавжди і безвісти.
Ми на різних планетах виросли.
Зіштовхнулись на мить у Всесвіті –
і на інші орбіти винесло.


* * *
    Євгену Запеці

Тихо зайдуть фіолетові сутінки,
тихо запалять свічку.
Ти захворієш моєю відсутністю,
а це – хвороба хронічна.
Все буде звичним, і всі будуть звичними.
Цокатиме годинник.
Не допоможуть ні ті, що тисяча,
ані та, що єдина.
Бачиш, як вітер до мене тулиться?
Я відчиняю грудень,
тихо іду в фіолетові сутінки.
Більше мене не буде.


* * *
    Аркадію Шлегелю

А все через те, що на дні філософій –
забутий прадавній секрет,
що в кавовій гущі шукаю твій профіль
з ліхтариками сигарет,
що там, серед звичок, гостей, цитат і
дня, що ось-ось мине,
в своїй системі координат ти
пам’ятаєш мене.


ГРИГОРІЮ ГУЛИКУ

    Я втомився ловити сонце.
    То вони вигадали долоню,
    а я хочу, щоби падало в душу.
        Рустем Кутуй

1
Сиджу під каштаном. Від спеки зомлів,
спить біля ніг час.
Сьогодні в Києві Ви, і Львів
такий порожній без Вас.
Зошит шкільний, білий налив
і зупинена мить...
Там, де Ви є, – де б не були –
хай Вам щастить!

2
Пожартував вітер –
перегорнув ноти.
Прийшла Карпатська сюїта,
сіла навпроти,
прибрала видноколи,
розстелила міраж.
...Знаєте, в неї голос
Ваш.

3
Крижаний пароплавчик зими відчалив.
Помахав димком, просигналив двічі...
Ти сьогодні в білім, моя печале,
тобі це личить:
пити чорну каву одній на світі,
опустивши в чашку кружальце сонця,
заплітати в коси північний вітер,
святкувати вечірній нонсенс.
Ти сидиш на терасі, моя печале,
краєвидом чужим обгорнувши плечі,
і прозорий погляд малює чайок
в порожнечі.

4
В казки про кінець-початок
золотисті очі.
Там замріяне дівчатко
й пустотливий хлопчик.
Чи відчинена кватирка,
чи летять фіранки,
чи з Личаківської гірки
їдемо на санках.

5
Північ заварить каву.
Вип’ю – за Вас – горнятко.
Тікаєте? – Ваше право.
Я не наздоганятиму.
Хай на душі вересень.
Вам і йому дякую.
Об’єднає поезія
роз’єднаних Зодіаком.
В черзі стоять будні –
знати б, які.
Може, і нам майбутнє
НаСАМОТОСить пам’ятників.
Десь отут, між соборами
й мітингами
бронзовими потворами
бовванітимемо.
Заростемо корозією
й квітами.
Та я Вас, мабуть, і бронзового
любитиму.

6
Де я була? За обрієм.
Лікувалася втомою.
Розвіювала Ваш образ
по Дублянах-Пустомитах.
Серце шляхами краяла
на Жовкни і Городки.
Тепер в усіх Миколаєвах
Ваші є образки.
Маршрутками заколисана,
думала: все.
Дарма.
Ви у серці – цілісінький.
І ради на те нема.

7

ЮВІЛЕЙНИЙ

Крізь натовп суне потік новин,
за ними – хвіст папараці.
І Львів сьогодні такий, як Ви –
в костюмі і при краватці.
А осінь нині така, як я.
Диригує маестро –
інь танцює у парі з ян
під студентський оркестрик.
І кожен щось загубив – ключі,
себе... Безлазерно. П’яно.
І те, що серце моє кричить,
не перекричить Руслана.

8
Мабуть, краще на відстані,
тільки без Вас пусто.
Як ся маєте, лицарю?
Як працюється Музою?
Я, здається, не дуже Вас
експлуатую...
Поміняймося душами
на годинку? Жартую.
А без жартів – спілкуємось
прикордоннями аур.
Я заочно цілую Вас,
пане мольфаре.
Сонце західне щулиться.
Йде від хати до хати
чи така собі вулиця,
чи дорога в Карпати.

9
Далі... А далі вічність.
Поза межами гри.
Ставлю за Вас свічку –
хай рівненько горить.
Бáйдуже – Ви спасіння
чи прокляття моє,
чи натхнення осіннє...
Дякую, що Ви є!
Світ нас, лицарю, вимріяв
і вполював, коли
ми у п’ятому вимірі
мирно хмари пасли.
Закрутив, заморочив,
долі видав круті...
Які у Вас зараз очі –
сині чи золоті?

10
Ранки під чужими парасолями
кволо по Личаківській бредуть.
Від безсилля можна збожеволіти:
я нічого Вам не доведу.
І не намагатимусь. Короткими
днями календарики смітять.
Не зима, а так собі – пародія
на життя.

11
Поставлю світ на поличку,
позначивши листопадом,
вимкну Ваше обличчя
і ляжу спати.
В довгу зимову сплячку
тисячу снів скличу
і в кожному з них побачу
Ваше обличчя.

12
Злетяться біди і ворони,
бо на землі і в небі пусто,
коли твій ангел-охоронець
перебуває у відпустці.
Тоді злітаються світанки,
міняють наслідки причини...
Але ж і він – дарма, що ангел –
хоч трохи мусить відпочити.

13
У недолугої весни
редискуватий присмак квітня,
а ще – аполітичні сни,
ніякій владі не підзвітні.
А ще гойдають терези –
аж від ніколи до негайно –
прикмети ранньої весни
чи запізнілого кохання.

14
Чуєте, лицарю: ніби грім?
Це – до повстання!
Я не дозволю Вам стати моїм
розчаруванням.
Ранять і Ваші, й мої кути.
Боже, які ж ми дикі!
Я не дозволю собі піти –
взяти й піти, як звикла.

15

З ВІЗМИ БЕЛШЕВІЦИ

Над полониною, без доріг
йду до тебе, козаче.
Там, куди ти не прийдеш повік,
зустріч тобі призначу.
З сльози єдиної проросте
на камені незабудка.
Знаю, де стріти тебе. Проте –
там шукати не буду.



З ВІКНА МАРШРУТКИ


* * *
Ворожки мені не вірять,
кажуть: все знаєш, доню.
Мабуть, немає сузір’я,
яке керувало би мною.
І я ворожкам не вірю,
бо нічого не знаю.
...Враз пружинить повітря,
коли на нього ступаю.
Збуваються сновидіння
і зникають контрасти.
Нічого не розумію.
Серед віршів і казок
відстоюся на полиці,
і місто казковим буде,
в яке по старій бруківці
в’їду на білім верблюді.


* * *
Земле, куди ти мене везеш?
Звідки й куди я їду?
Приспані перетинанням меж,
сплять байдужі сусіди.
Час, що розгойдує мій вагон,
мабуть, сумний і п’яний.
Де мій квиток? Де той перон,
на якому зостанусь?


* * *
У світі свято. А у нас тут
смітник оголосив аншлаґ.
Як зберегти хороший настрій
у товаристві вовкулак?
Аби не гірше... Гей, панове!
За що п’ють нині на Русі?
У мене перша група крові –
але не вистачить на всіх.


* * *
В кав’ярню крізь модні ґрати
все ж таки світить сонечко.
Ти сидиш – бородатий,
як анекдот про Вовочку.
Нас марнує вівторок,
хоч і не має права.
Я давлюся кагором
після п’ятої кави.
Пише рахунок доля
(в неї хороший почерк).
Дивляться через столик
твої кадебістські очі.


* * *
А далі вглиб – бракує кисню,
і ноги в’язнуть у багні.
Які копалини корисні
під териконами брехні?
Як тут самотньо. Темно. Тихо.
Пуста порода – над і під.
Чи взагалі існує вихід
і чи не заблокують вхід?


* * *
Ми не жили. Ми виживали.
По нас проходили віки,
а ми історію складали,
як заборонені рядки.
Від Вавилона до Альберти.
Від всупереч до завдяки.
А ми, як Гімн, іще не вмерли
і над вершиною Говерли
свої посіяли зірки.


* * *
На світанку, з похідним відчаєм
за плечима
відряджаємось електричками
за грошима.
Замітається побут мандрами
і боргами.
Ми звіряємо храми з картами
і богами.
Все змішалось. То Стрий чи Жмеринка?
Ніч чи ранок?
– Слава Богу, хоч не Америка,
пані Лано!


ЧЕРВОНОГРАДУ

1
Чи на кордоні розіп’яте,
чи на хрестах монастирів
це місто. Жодного вар’ята.
Є тільки п’яні шахтарі.
Чи то над Бугом, чи під Богом,
де маки, липень і нудьга,
є нерозшукана дорога,
що виведе із тупика.

2
В найкращому з найгірших ресторанів
відзначимо відродження своє.
Містечко заощаджене і п’яне
страйкує, шахтарює і гниє.
Як говорив місцевий Заратустра,
зустрінемось на Страшному Суді.
...І я пливу майбутньому назустріч,
як бульбашка в газованій воді.


* * *
Співають коти і півні.
Весна в Україні, сер!
Чайки летять на північ –
мабуть, до Шацьких озер.
Сходить озиме слово
під наглядом двох комет.
Від Полтави до Львова
розстелився сюжет.
Передмова Господня.
Скіфські баби в степах,
як завше, до Великодня
вапнують Чумацький Шлях,
де ті ж українські зорі,
які у найгірші дні
так і не зрадив Орлик
у своїм вигнанні.


МАМІ

Уже заходило сонце,
і відцвітав бузок,
вечір збирав у долоні
зерна перших зірок,
мовчали церковні дзвони...
І перетнув краєвид
останній сонячний промінь,
коли я з’явилась у світ
(якраз хрущовська відлига
свою сльоту розвела).
Світ виявився великим.
І я по ньому пішла.
Світ виявився невдалим,
як не душа, а плоть.
Отож і переробляла.
Може, простить Господь.
Я виявилась собою,
як завершений вірш,
який писався добою.
Може, і ти простиш.


БАТЬКОВІ

На північному схилі літа
небо з вишитими краями.
Там жили мої баба з дідом
і не знали, що – росіяни.
Світ був рідним, зручним, іжорським –
весь в афинах і журавлині.
Час неспішно мололи жорна,
засипали в мішки і скрині...
По іжорцях лишився прочерк.
По історії – чорні діри.
Тільки іноді блиснуть очі,
наче лезо сокири, –
ті – холодні, спадкові, сині
(хай їх вічно Господь пасе!),
коли їх зненацька зупинять
імена річок і озер.


* * *
Самотньо. Осінньо. Сумно.
Всі мандрують Європами.
Стара театральна тумба
стоїть, наче їй пороблено,
така, як Пізанська вежа,
або зсутулена нація.
Годинник з ратуші бреше.
І Бог – остання інстанція.
Аговте, західні й східні!
Як вам ведеться у виріях?
До зустрічі, мої рідні –
не знаю, в якому вимірі.


* * *
Перехопило дихання,
як від перцю в чанахах.
Сонце мене переїхало
по дорозі на захід.
Місце події – вересень.
Свідок події – час.
А Сонце – воно повернеться,
промінь мені подасть.


* * *
Ті ж опівнічні спори до істерик
під куриво і зміцнене вино.
І вірші, як приречені сапери,
бредуть із кадру в кадр по кіно,
де простір заростає лободою,
де часу час перебігає світ.
І сад після квітневого запою
похмільно обсипає пустоцвіт.
Нікого звинувативши, приставиш
минулий день до скроні уночі,
поплентаєшся сходинками клавіш,
нудьгу перед собою женучи.


* * *
    Галині Пагутяк

Є якась підсвідома віра,
де блукає твоя душа.
Ти мені нагадуєш прірву.
Ти мені нагадуєш жах.
Задивлятись в твоє обличчя –
ніби часом йти навпростець.
Ти мені нагадуєш вічність, –
але інший її кінець.


* * *
Тут, між пеклом і раєм,
де земля нічия,
хата в кожного скраю.
Посередині – я,
як піддослідний кролик
в давнім методі спроб.
Божевільний астролог
мій складав гороскоп –
так, що жодна ворожка...
так, що жодних порад...
Я епоху обходжу
за квадратом квадрат,
розбираю чернетку
ту, що пише доба.
Я – дільнична поетка.
Не спускайте собак!
Путь у мене далека
в придорожні світи,
бо від раю до пекла
треба все обійти.


БЛИЗНЮКИ

На останнім кордоні миті
не порушу законів тиші.
Що я вміла на цьому світі?
Хліб пекти і писати вірші.
Так роздвоїли дні і ночі,
що не вмію замкнути коло.
Вічність має Христові очі
і знайомий з дитинства голос.
То був голос моєї Музи.
Час тікав, залишивши простір
злим, розгубленим і безглуздим,
як Євангеліє від Босха.
І тоді, приречена жити,
збудувала на небо вежу,
де мене спитали:
– Куди ти
зі своєю драбиною прешся?
Серед всесвіту, як на лезі,
ти мене покинула, доле.
Бачиш, бавляться мною по черзі
близнюки – Завжди і Ніколи?
Знову вранці стаю земною
половиною, а надвечір
обертаюсь в того, що зі мною
поділився своїм безсмертям.
З вікна маршрутки 85
Брате, я безсмертя не хочу,
бо мені безсмертя не личить.
Ніч сміється в безсонні очі
і жбурляє зірки в обличчя.
І немає зустрічі, брате,
бо роз’єднана якнайгірше:
на два імені, на дві статі –
хліб пекти і писати вірші.


НОВОСИБІРСЬКЕ

Пароха ще немає.
Порохом день пропах.
На лавках бабці дрімають
з свічками у кулачках.
Недільні пари цілуються,
бавляться діти в піску,
тусується революція
на своїм п’ятачку –
поміж цирком і церквою –
згадує третій Рим
у собачому скверику
по дорозі в Нарим.

1991 р, Н-ськ


1917-й

Мав квиток, шпика і презумпцію,
бо нічого поки не скоїв.
Ленін їхав на революцію
з перев’язаною щокою.
І було все спокійно буцімто.
Але знаєте, як буває:
Ленін їхав на революцію
в звичайнісінькому трамваї.
Поз’їжджалися – хто на милицях,
хто в жіночій сукні – за звичкою.
Революція учинилася.
Неспокійна випала нічка.
Кажуть, вітер пожежу роздмухував.
Кажуть, пси до світанку вили.
А на ранок була розруха.
І трамваї вже не ходили.


* * *
Початок мордобою о десятій.
Вхід вільний – з прапорами всіх мастей.
Ходім в народ! – там відзначають свято.
То, може, й нам синець перепаде.
Ходім, хоч не туди скликають дзвони, –
подивимось на зіткнення часів.
Червоно-чорні битимуть червоних.
Муніципали битимуть усіх.
Чи то така погода політична,
чи витребеньки сьомого числа,
чи просто в гості за старою звичкою
сусідська революція прийшла.


* * *
Останній промінь проминає світ,
а перший буде тільки через вічність.
І ледве чути, як доба добі
розповідає казку. Їх обличчя
у темряві подібні. Ходить час
і сіє сни, що миттю проростають.
І хтось спросоння мовить:
Was ist das?
І Васісдас йому відповідає...


* * *
Пішли щедрівки, пішли колядки.
Святий Миколай спорожнив мішок.
Народ прокинувся після свята
і позіхає:
– Шо?
Сучасність із гаслами колобродить.
Сучасність не ловить ґав.
Кричить з-під Шевченка:
– Агов, народе!
А той у відповідь:
– Га?


* * *
...І героїзмом – себто
збігом прикрих обставин –
себе в газетах прославить
час і піде в музей.
І роздадуть Мазепам –
кожному – по Полтаві,
але не на всі Полтави
вистачить тих Мазеп...


* * *
Світ нам нічого не обіцяв –
просто дав шанс.
Істина ловиться на живця –
тобто, на нас.
Світу – тримати себе в руках,
щодня клонувати день.
Нам – теліпатися на гачках
наших ідей.
Свíтові руки завжди в крові.
Але віддаю, що є
і буде в мене, аби лиш він
крикнув колись:
– Клює!


* * *
Сонце – і те накивало п’ятами.
Довгий, як сон, діалог з дощем.
Холодна весна дві тисячі п’ятого
гріється біля вогнища.
Треба цвісти вже, та щось не можеться,
треба співати, та голос сів…
Присяду поруч, з мішка дорожнього
підкину в огонь рукописів.


УРОКИ ІСТОРІЇ

(на жаль, актуальний вірш)

Якось вижили – попри звіти.
Якось вижили – крізь терор.
Але в кров генетично в’ївся
історичний голодомор.
Ігноруючи обіцянки
і Європи, й обох Америк,
захопили по три ділянки
незнищенні пенсіонери.
Політично напівсвідомі,
з валідолом під язиком,
урожай з городів додому
перетягують рюкзаком.
Поки влада (чи справді наша?)
в кризі борсається і бреше,
розбудовується домашня
від політики незалежність.
Не просити ж собі майбутнє
під фортецями адміністрацій!
Україна копає бульбу.
І не треба над цим сміятись.

1994 р., Полтава


* * *
З вікна маршрутки виглядає Львів.
Його везуть між авт і пішоходів.
Його везуть на схід. Він заплатив.
А що його чекає там, на сході?


СЛОВО

Що йому заманулося?
Із колекцій приватних
слово втекло на вулиці
і пішло старцювати.
Справжнє було, не липа,
хоч засиджене мухами.
Воно просило не хліба –
щоби його послухали.
Села й міста обходило,
скрізь стояло під вікнами.
Хліба дали б – не шкода, а
слухать, звиняйте, ніколи.
З матюками і жуйками
досі десь ділить мову.
Як йому там бомжується –
між Луганськом і Львовом?


* * *
Куди ви ходили, дороги, одні, під дощем?
Куди ви ходили без мене – в які краєвиди?
В яких закордонах очами безсонних ночей
вам фари світили? Які зустрічали трембіти?
Я вас виглядала з цього перехрестя, коли
повз мене і далі – розбиті, промоклі, байдужі –
пройшли і пішли в товаристві туманів і злив,
і тільки уривок веселки лишили в калюжі.
Хай світ береже вас, бо ви ідете навмання.
Коли світлофор, як чужих, вас нарешті
зупинить,
хай сонце долонею теплою, мов кошенят,
вас гладить і гладить по сірих
забрьоханих спинах.


* * *
Вітер шукає ліків між травами польовими –
сухий і повільний, як чеховська проза.
Наче ампутували світу четвертий вимір,
і щойно закінчилась дія наркозу.
Світ закричав спросоння – його почули.
Блимає посмішка Абсолюту:
– Як ти тепер?
– Та краще… Лише минуле
з майбутнім болять – там, де мусили б бути…


* * *
Революційна лавина мітингів.
Країни виросли з одностроїв.
Нині закохуються в політиків,
як за совєтів – у кіногероїв.
В кишені доби верещить мобільник.
Звуку додай – на зв’язку майбутнє.
Місце месії наразі вільне.
Всі присутні.


* * *
Перерви-но рекламу, радіо,
покрути мізками залізними,
привітай країну зі зрадою
якоюсь гарною піснею –
не розчулено-емігрантською,
не коректно-інтеліґентною,
а найкраще – повстанською
отою «Лента за лентою».


У ЗАХРИСТІЇ

– Слава, в натурі, Богу!
Хто тут начальник? Цей?
Всі на вихід, крім нього.
Побазарю з отцем.
Слухай сюди. Кароче,
братва перекрила вхід.
Я до пекла не хочу –
давай відпускай гріхи.
В євро тобі чи в баксах?
Та не махай хрестом!
Тіпа, кажи одразу:
Скільки – за всі – гуртом?
– Словом згрішив чи вчинком?
– Всім. Ти кажи своє:
скільки?
– Та, мабуть, синку,
все, що у тебе є…
– Ну, ти дайош, канкретно!
Нема такої ціни!
– Я – лише посередник.
– Хто у вас головний?
– Бог.
– Де сидить?
– На варті.
Дістав мобільника: – Ну?
Кажи ім’я секретарки
і номер, бо …ну!


* * *
Мабуть, таки пороблено –
світу чи нам? – хто б знав...
Всі ми були героями
в революційних снах.
Всі ми були обранцями,
перемагали мить –
від перевтоми вранці
аж голова болить.
Доля – примхлива дама,
їй услід не свистять.
Життя змирилося з нами,
і ми змирились з життям –
розкланюємось з епохою.
...Пікетуючи дні,
ходять по колу спогади
з революційних снів.


* * *
Знову буду сюрпризом:
нинішньою весною
я подолала кризу.
Рими мої, за мною!
Як тятива – нерви.
Серце – немов дзвін.
Ні, ще не всі померли!
Є ще живі!
Ще з легенд і провінцій,
із горищ і льохів
сходяться поодинці.
Орієнтир – Львів.
Ще не стерлись кольчуги.
Ще почнемо з нуля.
Україно, ти чуєш:
сурми сурмлять!


ЯНГОЛИ ВЕРТАЮТЬСЯ ДОДОМУ

* * *
На землі спасіння не буває.
На землі перемагає втома.
Янголи збираються у зграї.
Янголи вертаються додому.
Коло замикається останнє...
– Діду, – хлопчик запитає, – щó то?
– Янголи то. Ви-и-исоко літають.
Мабуть, буде ясною погода.


* * *
То не є безсоння. То є звичка
відкривати північ, наче люк.
…Ті, що заблукали у сторіччях,
підійшли до нашого вогню.
Наче зі знайомої безодні
чуються знайомі голоси.
Тож вони холодні і голодні –
ти їх на вечерю запроси.
Дивне панство. А якого ж треба? –
тих, що нахилили небокрай,
тих, що раєм обминули пекло,
тих, що пеклом обминули рай, –
назбирала по чужих сторіччях
і стою із ними віч-на-віч.
І вузли розв’язані кармічні
відповзають стежками у ніч.


ВАСИЛЕВІ СТУСУ

І знову дощі, вокзали
і зміна порожніх дат.
Христа уже розіп’яли.
А решта всі – плагіат.
Христа уже розіп’яли.
І тільки гойдає дзвін
зимовий самотній ангел
з сумним найменням Амінь.
Стрибають ляльки в вертепах
розкутих святкових площ.
І тільки Його не треба.
І учнів Його – також.
Бо є золоте розп’яття
на тлі канонічних книг.
І черга – поцілувати.
І – обтерти – рушник.


ДВА ВІРШІ ЙОСИФУ БРОДСЬКОМУ

1
Нас висмоктують обрії
із вітчизн і колисок,
і луна перетворює
на міраж наші риси.
Під прозорими зорями,
як на склі мікроскопа,
нас розплющить історія
за своїм гороскопом.
Тож, навіки розведені
по окремих уроках,
ми – лише посередники
поміж чортом і Богом,
тобто, тільки розвідники
потойбічного світу.
Ми працюємо свідками
між держав і політик.
Ми працюємо римами
між собою й добою,
поки серце витримує
резонанси двобою.


2
Що ж, пане Йосифе, всі податки
вічності сплачені. А проте,
всесвіт – і той не зміг подолати
Ваш держимордівський менталітет.
З чим і вітаю. Вам пощастило:
встигли втекти, бо проґавив Бог.
А все ж зізнайтесь, які чорти Вам
розрахували останній крок?
Певно, на Ваш Васільєвскій остров
отак і треба вертатись – щоб
виштовхнув геть ображений простір,
і час гидуючи обійшов.
Хтось спересердя вимкнув лічильник.
Світ, пане Йосифе, не клозет.
Навіть купуючи батьківщину,
не зачіпайте чужих Мазеп.
Тож хай Вам Росія дивиться в спину.
Хай Вас Петро привітає там,
куди від імені України
я повертаю прокляття Вам.


* * *
– А треба, синку, навпаки, –
казав старенький дід. –
Зіграй зі світом в піддавки:
хай переможе світ.
І замовчав. І люльку гриз.
Юнак сказав: – Даруй,
але зі світом я, старий,
зіграю в іншу гру.


* * *
Уже декорацій – і тих нема.
Зірвавши аплодисменти,
осінь пішла. І тепер зима
виходить на голу сцену.
Хтось іще каркає, хтось кує.
Решта мовчать – чи вимерли...
Ґудбайте, друзі, якщо ви є, –
зустрінемося на цвинтарі.


* * *
Зима перешиває свій мундир,
оздоблює сучасними снігами.
Чи нас усіх заслали у Сибір,
чи той Сибір пригнали батогами
до Львова?
Починає снігопад,
з півтакту підвиває завірюха.
І календар гортається назад.
Ударними акомпанує мат.
Але весна спускається з Карпат
тихенько – на пів зору, на чверть слуху.


ПАМ’ЯТІ ІГОРЯ БІЛОЗОРА

1
Традиційно з вертепів
під конвоєм міліції
зорі ідуть на небо.
Їм на землі не місце.
Надто вони вже білі.
Надто вони вже зорі.
Завжди знайдеться кілер.
Завжди знайдеться ворог.
Життя віддячує смертю
за будь-яку надмірність.
Надто вони вже вперті.
Надто вони вже вірні.
Збудженим камертоном
озивається вічність.
Стоп – і вінок терновий
десь на Академічній.
Стоп – і вічная пам’ять,
і личаківська тиша...
Всі ми трішечки Гамлети,
щоб не сказати гірше,
щоб не назвати раєм
львівські голгофи сірі,
куди ідуть помирати
українські месії.
Господи, хто наступний?
Вихиляємо чарки.
По Львову збирає трупи
Личаків.

2
Ви би його не смикали
зараз – їй-бо, не варто.
Білозорові ніколи:
він розпалює ватру
між зірками єдину
неподалік від Бога,
щоб його Україна
не збилась, бува, з дороги.


БІЛІ ЗОРІ ПАВЛА ФЕДЮКА

От і ти поїхав по Пекарській,
потім далі – у Карпатське небо.
Місто переверстується. Завтра
вийде із поправками: без тебе.
Протягом пройме твоя відсутність.
Чи ти сподівався ТАК піти?
Я тоді питала, хто наступний.
Виявилось – ТИ.


ІГОРЮ РИМАРУКУ – НАВЗДОГІН

1
Постою при дорозі,
якою пішов день.
Незаримована осінь
тихо минає жовтень.
Рими, як зомбі, бродять,
розкидаючи квіти...
Життя – не більше, ніж спроба
порозумітись зі світом –
часто, на жаль, невдала.
Лінзи дивляться в лінзи...
Теж промовчу, бо знаю
твою таємницю, сфінксе.

2
Знайомі? – хіба віршами,
Львовом і небом. Тобто,
взаємно не заважали.
Сусіди за гороскопом,
і тільки. Клясти не треба
долі короткозорі.
Це – на землі. А в небі
наші сузір’я поряд.


ПАМ’ЯТІ ЄВГЕНА ЗАПЕКИ

1
Весна забарилася десь на Знесінні.
Ти все чекав і чекав, і у тебе
очі були такі сині-сині,
ніби крізь дах уже бачили небо,
наче назустріч вже вічність летіла –
мрією? спогадом? ангелом? птахом?
Наче душа, не обтяжена тілом,
вже мандрувала Чумацьким шляхом.

2
Двадцать первое. Ночь. Понедельник.
Анна Ахматова

А для тебе – початок вічності.
Небо – ніби плита бетонна.
З перехрестя даремно кличе
той трамвай, що возив додому.
Не озвешся уже. Мовчатимеш.
По той бік суєти і болю
ти лежиш, як хотів, – на Личакові,
в пагорбі долі.
І прописка твоя не зміниться –
у майбутньому крізь минуле,
бо твоєї долоні лінії –
лиш проекція львівських вулиць.


КОЛИ

Євгену Запеці

1
Коли маленький Всесвіт
ставили в кут
на коліна,
він колупався в носі
і ображено думав:
«От виросту –
і не знайдеться такого кута».
І виріс.
І не знайшлося.

2
Коли світ
схиляється над твоєю колискою,
він пахне молоком
і називається мамою,
потім він росте
разом з тобою,
разом з тобою
розпадається на скалки
назв і запахів,
щоби врешті-решт
схилитися
над твоєю труною
Отцем.

3
Коли
дивишся з наслідку на причину,
вітер часу
дме тобі в лице.
Мусиш схилитись,
аби втримати рівновагу:
проти сильного вітру
ходять тільки так.

4
Коли легенда,
яку ти створив про себе,
замість тебе
ходитиме львівськими вулицями,
її впізнаватимуть,
як впізнавали тебе,
і від кожного вітання
вона ростиме,
поки не сягне неба,
звідки ти за нею
спостерігаєш.


ЗИМОВІ ДІАЛОГИ ЗІ ЛЬВОВОМ

1
– О, пане Львове, чи вимкніть час,
чи увімкніть світло!
Холодно. Мабуть, комусь із нас
опиратись набридло.
Куриться дим парадних свічок –
навіть душа затерпла.
Наприкінці століття – гачок:
презентація пекла.
– Пані поетко, то зайвий гріх.
Не богохульте нá ніч.
– Спасати тільки себе – без всіх –
по-моєму, гріх останній.
– Цікаве гасло...
– Мораль нова.
– Не провокуйте бидло.
– То, перепрошую, пане, Вам
ще свята не набридли?
Єднайтеся, ледарі всіх країн!
Вип’ємо за спасіння!..
– Пані, не зловживайте моїм –
не безмежним – терпінням.
– Тож, на бенкеті під час чуми
будьмо ситі і п’яні?
– Пані поетко, такі вже ми –
я і мої львів’яни...

2
Ніч. Оманливий клопіт
фар. Порожній партер
вулиць.
– О, пане Львове,
позичте своїх химер!
Загортаюся в хугу
в іскорках ліхтарів.
– Зустріч?
– Рівно о другій.
– Де?
– На розі вітрів.

3
Ніч розчахни – і у пастку потрапиш.
Ніби з поклажею різних жахіть
відьми, які поспішали на шабаш,
тут зупинилися перепочить.
Простір хитається. Бідний ліхтарик
пітьму не зміг просвітити і згас.
Суне відьмацтво з циганським азартом
через мене, через Вас.
Чуєте, пане: на площі розсілись.
Виють, регочуть, ревуть.
Вогнище палять, запарюють зілля...
Зараз доп’ють і втечуть.
Пане, то що ж Ви?! Вже часу немає!
...Повільний акторський жест:
Львів із глибин віків підіймає
свій святоюрський хрест.

4
Примерзли тіні до брам,
наче чавунні квіти.
По всіх чотирьох вітрах
розгулює п’ятий вітер.
По білому бруку дня,
по чорному бруку ночі
чиїсь підкови дзвенять,
чиїсь підбори гуркочуть.
А може, то тільки сон,
а може, то тільки настрій –
спроба знайти фасон
для прикладного щастя.
А може, то просто Львів,
а може, минає криза...
Примерзли тіні до снів.
Примерзли сни до карнизів.
А може, то справді я
зупинятись не хочу –
по білому бруку дня,
по чорному бруку ночі...

5
– Мабуть, комета в космосі
Землі перейшла дорогу.
Хтось там плаче чи молиться, –
чуєте, пане Львове?
Наче щось всесвіт патрає –
стороннє, важке, вороже, –
ґеоґрафічними картами
на майбутнє ворожить.
– Хай ворожить – щасти йому!
Боги стоять на варті.
Над усіма подіями
світить небесна ватра.
– Так. Далека, як істина.
Щó їм блукання наші?
Час мене переписує...
О, пане Львове! Страшно...
– Там і за нас помоляться
за останнім стандартом.
Пані поетко, долею
перейматись не варто.
Всі собою хворіємо,
легковажні і кволі,
засіваємо мріями
нерозоране поле.
– Розшматовують сумніви,
протинає гординя –
Вас?! Чи Ви не позуєте?
– Певно, я не людина.
Маю інші можливості,
може, більші турботи.
Я самотній, як вивіска
на проспекті Свободи.

6
Місто найсвятіших хрестів,
місто найсмачніших тортів,
місто, де господар – граніт,
затишне від каріатид,
місто – історичний музей
і підручник всіх Корбюз’є,
Мекка прикордонних щурів,
марення сліпих ліхтарів,
місто знахабнілих реклам,
місто невибагливих драм,
мрія розпаскуджених псів
і земний едем пияків,
місто спостережень сумних,
Львове,
по дворах прохідних
проведіть крізь сонячний день,
в натовпі самотніх людей
розчиніть з останнім льодком,
як таблетку під язиком.

7
Заходжу в парк, як у картину Брейгеля,
як в нелінійність простору, в якій
(уже класичне) покоління геніїв
переробляло кроки на рядки;
і де тепер в зимовім зосередженні
мовчать дерева, і тріщать сніги;
де лижники й собаки, як заведені,
накручують однакові круги;
де із гори спускаються письменники,
і вгору підіймаються круки.
Рахую тих і тих. Міняюсь звичками
з повітрям, краєвидами, роками,
плачу життю самотністю і відчаєм.
І в гору піднімаюся. З круками.

8
Потойбічність не вивчила.
Повсякденність проґавила.
Я – один із тих винятків,
що підтверджують правила,
що підтверджують рацію
всіх теорій відносності:
від’їжджають від станції –
повертаються з космосу;
що бояться симетрії
як закінчення поступу,
що життям, наче нетрями,
продираються вдосвіта.

9
Десь по шляхах колишнього Союзу –
навпомацки – хай Бог їх береже! –
блукають досі посивілі друзі,
які ніким не стали – ще і вже.
Спиваються чи моляться, чи б’ються,
розпусничають, дивляться TiVi,
п’ють валідол чи бавляться в комп’ютер –
у Мінську, у Казані, у Москві.
Кричу «агов» – відлунюється пам’ять.
Чи голос мій змінився?
На столі
лиш пожовтілі фотознімки давні –
у Петербурзі, Харкові, Орлі...
Хай буде так. Хай доля невблаганна.
То не чиясь і не моя вина.
Я на останнім поверсі кохання.
Дивлюся на минуле із вікна.

10
В триптиху задзеркальнім –
тінь нічного крила...
– Мабуть, мої блукання
я ще не відбула.
– Бачите, пані, яка Ви!
Я уже майже звик...
– Краще налийте кави,
мій прекрасний двійник.
Ви – господар, я – гостя.
Карма така у нас.
Пане, для мене простір –
те, що для Вас є час.
– Те, що для Вас є слово –
тобто, звичка.
– Проте
дому мені, пане Львове,
навіть Ви не дасте.
Домівка – то не квартира,
то така благодать,
яку по снах і Сибірах
я втомилась шукать.
– У моєму чеканні...
– У блуканні моїм...
– Що Ви шукаєте, пані?
– Я же сказала: дім.
– Дім для поетів – мова.
– Рідна мова душі...
Знаєте, пане Львове,
немає чужих батьківщин,
а також чужих немає
життів, часів і світів.
– Я Вас запам’ятаю.
– Я теж не забуду: ЛЬВІВ.


АВТОГРАФ НА УКРАЇНІ

(Іван Мазепа)

Трагедія

Північ бавилась сигаретами.
З підвіконня тягло віками.
– Я чекала Вас, пане гетьмане.
Відпочиньте з дороги. Кави?
Час був стислим, як епітафія.
Він мовчав, що було нечемно.
Певно, та Петрова анафема
не минула таки даремно.
– За життя Ви були галантнішим.
Звідки зараз – з пекла чи з раю?
Запитав:
– Я д
ля тебе зрадник чи...?
Я сказала:
– І
ще не знаю.
Стримався. Тільки очі блиснули –
наче вічність пробила простір.
Він сказав:
– Пиши про Хмельницького.
Я сказала:
– Занадто просто.
– Три століття себе спокутую.
Імена міняю, як рани.
Що від мене треба майбутньому?
Я сказала :
– Пане Іване,
я не лізу в Ваші біографи.
Просто там, у добу Руїни,
Ви залишили свій автограф,
розписавшись на Україні.
Час його зіпсував. А свідками –
Ви і Бог.
Він сказав:
– Не треба…
– Пане гетьмане, всі політики –
то якимось чином Мазепи.
Не про всіх Історія згадує,
не по всіх залишає дати.
Королі, герої і зрадники,
а про решту – щό пам’ятати?
Як приходили поколіннями,
так і йшли безіменно далі.
А Історія любить винятки,
бо майбутнє із них складає –
невідомо коли народжених,
що кочують разом з добою
з переможців – у переможені
і зі зрадників – у герої.
Серед сотень життів оскаржених
я Вам марно шукала рівних…
– І яке ж я справляю враження?
– Трохи схожі на наші гривні.
Він вклонився і мовив:
– Дякую.
– На портретах Ви дуже різний.
– Я ніколи не був однаковим, –
усміхнувся: – Любив сюрпризи…
Він стояв на порозі серця і
усміхався, як в об’єктив.
– Прошу пана, я дуже вперта.
І тоді він сказав:
– Ходім!


І. БЛУКАННЯ

1
Століттями дати бавились,
ловили в свої безодні,
де сонце було проставлене,
як печатка Господня.
Простір його сучасності
біс кордонами краяв.
Там, під брехнею Пасека,
яку розповсюдив Байрон,
при дворі Казимировім,
у боротьбі ідей
він учився на лідера –
чемний, як «добрий день».
Його обминали битви, і
ділили придворні дами.
Між службою і молитвами
він навіть Долю звабив.
Закохана і засліплена,
штовхала його наверх,
де їм обом несподівано
скрутила дулю Кар’єра,
бо непрощенну ваду мав,
незнищенну ознаку:
чарівний Іван Степанович –
niestety! – не був поляком…

2
Він століття пробив зсередини,
як пташа пробиває стелю, –
бо інакше б не був Мазепою
вихованець Макіавеллі.
Він постав під чужими зорями –
невідомий, самотній, зайвий.
– Що тобі? – спитала Історія.
І Мазепа не схибив:
– Слави!
Присвітила щербатим місяцем.
– Чи не ти, – впізнала, – лакузо,
воював супроти Хмельницького?
Заперечив:
– Помилка. Мусив,
але вчився тоді в Голландії.
Він умів дивитися в очі.
– Є вакансія серед зрадників.
Відсахнувся:
– О ні! Не хочу!
– Між героями, перепрошую,
місць немає.
Знизав плечима.
– Що ж тоді?
– Посильної ноші.
– То до Бога. Я тут не чинна.
Ворожила довго із дзеркалом
по зірках.
– На свою біду
ти далеко підеш, – попередила.
Він погодився:
– Що ж! Піду.

3
І шляхами негоноровими
повернувся в свою Руїну.
І промовив рідною мовою,
і прислухався:
– Батьківщина.
Батьківщина… Вклонився згарищам.
Задивився у хвилі часу.
Тут батьки лякали татарами,
щоб міцніше в сідлі тримався…
Звідси вирушив за наукою
і визнання в Європі жебрав…
Зціпив зуби і повернув коня.
І поїхав до Дорошенка.

4
Все спочатку. Але був мужнім.
Одружився – і став заможним.
Тож прискорено надолужив
все, чого позбавила Польща.
Десь просунувся, щось очолив –
і уже влаштувався в чергу
до верхів, де ділила ролі
вередлива пані Кар’єра.
Йшла війна. Вирували пристрасті.
Дорошенко інтриги плів.
Я не стрималась:
– Пане писарю,
Ви уже на своїй землі.
Подивився:
– Не маю сумнівів. –
І в літопис втупився знов.
– Як живеться Вам, як руйнується,
як працюється дикуном?
Як Вам спиться під плач і стогін?
Під болючий стукіт сердець
із татарами по іконах
як в’їжджається в Кам’янець?
Певно, маєте файний почерк.
Занотуйте ж, як у Христа
розтрощили копитом очі –
Він нічого Вам не сказав?
Як ведеться Вам, дипломате,
коли Ви в мусульманський вир
розграбованими стежками
супроводжуєте ясир?
Він мовчав – дипломат, політик,
винуватець численних жертв…
Він сказав:
– Аби щось змінити,
треба видертися наверх.

5
Вирушив мимоволі.
Сідло до сідла – цок-цок –
ліворуч скакала Доля.
З неба дивився Бог.
Рипіли вози прокляті.
Ясир у возах поснув.
Їхали домовлятись
про чергову війну.
Нервово мигтіли зорі.
Вітер степом блукав.
…Смерть промайнула поруч –
в синіх очах Сірка –
наче у синім небі
чорний кошмар ночей –
і обрала Мазепу,
всілася на плече.
Знехтував. Гонорово
скинув її з плеча.
– Перепрошую, – мовив, –
пані. Іще не час.
Прошу не заважати.
Я поки що живу.
І, як колись Варшаву,
причарував Москву.
Хто він – самотній вершник
чи заклинач подій?
Вчора – правобережний,
а сьогодні – який?
Роздивився. Обдумав.
Вивідав. Передчув.
– Що тепер, осавуле?
– А тепер – булаву!


II. БУЛАВА

1
Менталітети бавились в братання,
звіряли позолочені хрести.
Ще Південь пам’ятав свого Богдана.
Ще Північ просувалась до мети –
імперилась в собі, як передмова.
Іще не доросла і до Петра –
а вже вкінець доздався Самойлович.
З церквами. Аж до самого Дніпра.
Історія лиш розставляла дати
надгробками на цвинтарі подій.
І не було Христа, щоб нагадати
зневіреним своїм про «не убий».
І хтось за старшинством менталітети
уже ділив. Продовжувалась гра.
Вже Південь обмірковував Мазепу.
На Півночі збиралось на Петра.

2
Над перехрестям усіх доріг
висіло липневе небо.
І Кочубей голосніше всіх
кричав:
– Мазепу! Мазепу!
– Мазепу! – відлунювала земля.
І, вільний від інтуїцій,
старанно обіцяне заробляв
московський альфонс Ґоліцин.
Мазепа притис булаву до грудей.
Вклонився своїй старшині,
землі і небу...
Був перший день
початку кінця Руїни.

3
Бог з-за столу бенкетного
відкликав Мазепу вбік:
– Чи пам’ятаєш, гетьмане,
про те, що ти – Мій боржник?
Протверезів. Замислений
перед Богом стояв.
– Ноші хотів посильної?
Прошу: вона – твоя!
– Важко…
– З твоїм-то досвідом
поразок і перемог?
– Я їм не вірю, Господи…
– Зрадять, – підтвердив Бог.
Гетьман не втратив мужності.
Тільки спитав:
– Сім’я?
– …
– Чи хтось мені вірним буде?
І почув у відповідь:
– Я.

4
Треба було загоїти
тридцятилітню кризу.
Гетьман відсунув зброю і
розпочав будівництво.
Наразився на заколот:
– Маєш собі голоту!
Орудувати лопатою –
не козацька робота!
І тут, здавалось, поступливий,
Мазепа виказав волю:
– Селяни, поки гетьманую я,
працюватимуть в полі.
Повів їх, щоб не занудили,
з москалями на хана,
а потім засів в Батурині.
…Забунтували селяни:
замордував податками.
Сказав їм:
– Потрібні гроші.
Державу вам будуватиму –
вами і вашим коштом.
Майбутнє уже дивилось у
підзорну трубу легенди.
Його боялись: якимось був…
занадто інтеліґентним.
Це йому і завадило
невірних знищити досі:
вагався.
І перші зрадники
в Москву повезли доноси.
Там, при дворі царицинім,
потроху з’їжджали з ґлузду:
нездарний похід Ґоліцина
в Москві мав шалений успіх.
Мазепа вивчав історію,
доходив висновків. Міцно
готувався: господарі
викликали в столицю.

5
Все було так, як треба
в голівудськім кіні:
незрівнянний Мазепа
на гетьманськім коні.
Розчепурений почет
(понад триста осіб).
Небо синє, як очі.
Сонце жовте, як хліб.
Цокотіли копита.
Піднялись хоругви.
Південь рівно опівдні
підступив до Москви –
в німбі куряви, мовби
кольоровий міраж.
І вступив гонорово –
під Козацькій свій марш.
Зупинилося місто
на порозі пригод.
Їх приїхало триста.
Зустрічало – сімсот.
І за Долею – втретє –
їхав – знову на схід –
гетьман в царській кареті
від Калузьких воріт.

6
Бали, бенкети, повії –
якийсь диявольський вир.
Нервувала Софія.
Козацький Посольській двір
нудьгував місяцями
і вже ділив булаву,
поки Петро зі стрільцями
перевертав Москву.
Пересувався обрій
подалі від стін кремля.
Під Мазепою – вкотре! –
захиталась земля:
погана то річ – залежність
від царів і комет,
від інтриг і…
Нарешті!
Прошу пана, вперед!
Знову вела крізь відчай
лабіринтів Москви
стара українська звичка
хреститись на всі церкви.

7
І знову чекав Мазепа.
Вперто здіймав хрести
у вересневе небо
Троїцький монастир.
Доля молилась. Поруч
розкинув своє шатро
новий Мазепин господар –
двометровий Петро.
Запросили. З дарами
ввійшов. І схрестились враз
погляд синій – Івана,
погляд чорний – Петра.
Наче блиснула зброя.
В обох – по шкірі мороз.
Гетьман себе заспокоїв:
«Неук. Молокосос.
Впораюся: не вперше
виховувати дітей».
(Гетьмане, обережно:
він іще підросте!).
Цар подумав: «Старий і
незабаром помре».
Файно поговорили.
Цар лишився царем,
і Мазепою – гетьман;
дав старшині урок
і повіз по планеті
одну з своїх перемог.


ІІІ. ПРОТИСТОЯННЯ

1
Вдома на бунт збиралось.
Ширилися чутки.
Вдома бешкетували
без міцної руки.
Вдома ховав занепад
від Європи лице…
Сором! – бо він, Мазепа,
відповідав за все:
за будівництво храмів,
фортець, академій, шкіл,
за боєздатність армії
і за заможність сіл.
В Батурин в’їхав – не гірше,
ніж у Москву. Чутки
із інтригами знищив
єдиним махом руки.
Тоді засукав сучасність:
підганяв, поспішав.
Уже Руїна зникала
на сусідських очах.
Уже з’явились ознаки
європейських держав.
Уже на навчання Захід
до Києва приїжджав.
Його портрети висіли
з іконами по церквах.
…Молились – і не любили.
«Не наш, – казали, – поляк».

2
– Рекордна кількість донощиків!
– Грамотні всі…
– Проте
невдячні.
Запала мовчанка.
– Що то? Менталітет?
– Руїна, що сходить зрадами
в українськім саду.
– Пане Іване, чи варт було?
– Я знав, на що я іду.
– Скільком за зраду віддячили
позбавленням голови?
– Я нікого не страчував
без указів з Москви,
навіть просив амністії…
– Так, – про око людське!
– Майбутнє зробило висновки?
– Пане, що Ви таке?!
– Лише Мазепа…
– А клопоту –
на п’ять історій.
– Невже?
Не заробив!
– Заробите…
Хай Вас Бог береже!

3
Космос кишів кометами.
Жерла хліб сарана.
З ордою тинявся Петрик,
як степова мана, –
вдавав із себе Хмельницького
невчасний авантюрист…
За Мазепину тисячу
його продірявив спис.
Іван Степанович з гідністю
ніс гетьманський тягар.
І все це було дрібницями.
Не був дрібницею цар,
який діяльно прорубував
собі південне вікно…
Чужа війна простамбулила
український кордон
і пішла перекопствувать
під наглядом воєвод…
Будували, як прокляті,
Петрові російський флот –
сотні козацьких чайок;
здобували – і знов
здавали й брали Очаків,
Казикирмен, Азов.
В полях хліба вилягали
під тисячами копит.
Отак воно, з москалями:
за походом – похід.
Уже із лівого берега
тікали через Дніпро…
– Чого чекаєте, гетьмане?
Нащо Вам той Петро?
Сумний, як тисяча лірників,
Мазепа довго мовчав.
Потім сказав:
– Лавірую,
як бачиш. Іще не час.

4
Іван народився вчителем,
але тримав булаву.
Петро лишався стихією –
поганим він учнем був.
Кинувши Академію,
просто поцупив цар
київську інтеліґенцію
на московський вівтар.
Обидва були прикутими:
про менталітети йшлось.
Мазепине поміркуємо
і Петрове авось
прямували до зіткнення
трону і булави.
Мусило закінчитися
струсом мозку доби.

…Уже молодого Орлика
по лабіринтах зла
за ручку пані Історія
Мазепі в учні вела.

IV. ВИБІР

1
Тим часом нове століття
запанувало. Знов
Петро не сидів без діла:
рубав північне вікно.
Встряли в нову халепу –
аж в голові гуло…
– Польща? – спитав Мазепа.
І сам відповів:
– Було…
Порівнював пропозиції,
думав, вагався…
– Хан? –
уже допоміг – Хмельницькому…
І знову гетьман Іван
подивився на правий
берег:
– Хіба Палій? –
Уже скуштував Варшави,
іще не нюхав Москви:
царю служитиме…
Вирок
повстанню проголосив
печально і зло:
– Не вірю!
Дивилися образи.
Мела північна стихія
до південних широт…
Мазепа проґавив хід.
І цим скористався Петро.

2
Почався сезон трагедій.
Цар тасував полки.
Уже тікали до шведів
голота і козаки.
Уже залишили Нарву.
Вперто Карл наступав.
Уже бідолаха Авґуст
корону ледве тримав.
Біля кордонів польських
Мазепа чекав подій.
Уже помер Обідовський.
Іще заважав Палій.
«Пропив свій останній розум», –
писав Мазепа в Москву.
– Гетьмане, що Ви робите?!
– Відстоюю булаву
від ганьби і безладдя.
– Маєте гострий зір…
Піклуєтесь про нащадків?
А він?
– А його – в Сибір!..
Нащадки… Донька й дружина
померли… Сина не мав.
Спадщина – Україна.
Спадкоємець – вона ж.

3
Нещадно трясло Європу.
Як жуйка, тягнувся час.
Вперше з’явився розпач
в гетьманових очах.
Союзницьке мародерство
плюс паніка зусібіч…
Кошовий Гордієнко
скликав козаків на Січ.
Авґуст програв корону,
канючив згоди Петра
забрати нейтральну зону –
правий берег Дніпра.
Цар без роздумів зрадив
Мазепу. Але дарма:
Карл, немов на параді,
на всіх фронтах наступав.
Петро – що би то не стало –
тримався свого вікна.
Заки´дав листами Захід:
гетьмана продавав.
Іван скаженів і стежив.
От казна-звідки взявсь
колишній пиріжник Мєньшиков,
а нині свєтлєйший князь,
який уже зазіхав на
Мазепину булаву…
Шановний Іван Степанович –
увы! – москалем не був.
Повторювалася Польща.
Нестерпно – хоч вовком вий.
Він з іншої був пісочниці –
не те що Мєньшиков, свій…

4
Чекала подій Історія,
як дитина – забав.
– Що робитимем, Орлику?
…Орлик занотував.
– На пропозицію Дольської
пристаємо чи ні?
…Орлик учився досвіду
політики і брехні:
дитячі очі розплющив, ледь
не знепритомнів: «Він,
учитель і гетьман, змушує…
Певно, жартує… Ні!
Перевіряє…»
Орлику
полегшало на душі.
Мазепа всміхнувся: «Молодість!» –
І наказав:
– Пиши!
Орлик писав розбірливо
і потай тріумфував:
от – його перевірили,
а він усе розгадав!
Мазепа листа запечатав:
– Все!
Біля серця сховав.
– Тепер цілуй, що не зрадиш, хрест!
…Орлик поцілував.

5
– Пане Іване, чи знали Ви,
що Ваш суддя Кочубей
(тоді ще писар) приставлений
до Вас шпигуном?
– Дітей
хрестив у нього… і жодної
підозри не мав.
– А він
міцно тримав Вас – Мотрею.
– Мотря – і зрада? Ні!
Невинна.
– Не маю сумнівів.
Він теж не все врахував…
І все ж таки, Ваше хитрунство, як
то трапилось?
– Покохав…


V. МОТРЯ

1
«Чи дурні вони, чи скажені?
Як крізь сон: погрози, свати…
Так і в’ються довкола мене –
чи довкола посагу…
Ти ж
був завжди – як земля і небо,
добрий бог дитинства мого.
Кожне свято було – Мазепа.
Кожне свято моїм було.
Ще й повітря не ворухнеться,
ще ніхто не почув – а я
резонансом власного серця
впізнавала твого коня.
Вибігала тобі назустріч –
і ніхто зупинить не міг…
Ти мене піднімав на руки,
притуляв до колючих щік.
Видихала:
– Хрещений!
– Мотре!
Ваша милість! Скучала? Ні?
– Так! – і смикала вже:
– А що ти
для своєї Мотрі привіз?
Що? А все – що не побажаю.
Забаганки терпів дурні.
Анікому не дав би шаблю
потримати – лише мені.
– Він же гетьман! – Вона ж – дитина!
Обіймала – не відірвать!
…Так засну на твоїх колінах,
а прокинусь – тебе нема…
Чуєш, гетьмане: плаче Мотря,
моя милість печальна… Ти ж
був всесильним… Стискає обрій…
Задихаюсь від самоти…
Кажуть, нас повінчать не можна.
Кажуть, Бог того не простить…
Як іти мені – за чужого?
Ти навіщо мене хрестив?».

2
«Мотре, серце, біла лілеє!
Світ стискає, немов удав…
Хай би той простився з душею,
хто з тобою нас роз’єднав…»
Так писав – і плакав – Мазепа.
Бог дивився через плече.
– То про Мене? – спитав.
– Про Тебе.
Бог сказав:
– Я – не Кочубей…
– Я втомився молитись, Боже.
Клич чортів – хай несуть вогонь!
В пеклі гірше бути не може.
Не боюся пекла Твого!
– Слухай, гетьмане…
– Відчепися!
Взагалі не Тобі пишу.
«Хоч побачити б Вашу милість…»
Бог сказав:
– Я тебе прошу.
– Ні. Це я жебракую – щастя
хоч окраєць…
– Іде війна!
…Раптом протяг – і двері навстіж.
А в дверях… Ні… Невже... Вона!

3
На порозі високім –
незачинена мла.
– Мотронько! Ти промокла…
– Гетьмане! Я втекла!
Бог поступився місцем,
з порога перехрестив
їх і – мабуть, навмисне –
двері не зачинив…
У Батурині соннім
залишились сам на сам
Божа раба Мокрина
і Божий служник Іван.
– Мотронько, Ваша милість!
Не вірю очам… Ти?
– Я!
Нехай вони скаженіють!
Гетьмане, я твоя!
Стояв на старих колінах
ясновельможний пан.
– Гетьмане, хочу сина!
І син мій буде – Богдан!
І то було не видіння,
не марення уві сні:
Стояла вона – богиня!
І гетьман вимовив:
– Ні!
Помру я – що буде з вами?
Люди, Мотронько, злі…
Як скошена, Мотря впала.
…Містом чутки повзли.

4
Вранці кипів Батурин.
Кочубей лютував:
смикав дзвони, як дурень,
сиве волосся рвав,
крякав, неначе ворон,
на весь православний світ –
розносив батьківський сором
від гетьманських воріт.
Іван писав Кочубею:
«Ганьбити Мотрю не смій!
Стара твоя – навіжена,
а ти де розум подів?
Я – батько її хрещений.
Втекла від домашніх чвар
не в якусь там печеру –
в гетьманську хату дочка.
Перелюбство? Очуняй!
Здуру галас здійняв!»
Старшину скликав в Батурин
генеральний суддя.
Хотів скористатись навіть
з доньчиної ганьби:
дуже кортіло, мабуть
дістатись до булави…

5
– Не дадуть нам спокóю…
– Ниці!
– Я старий, а ти…
– Замовчи!
Заштовхаю час у пивницю
і в безодню жбурну ключі.
Кожну зморшку твою розгладжу,
розрівняю губами шрам.
Біля ніг собакою ляжу
і майбутньому не віддам –
бо без тебе його не треба!
– Мотре, щастя моє п’янке!
Раптом хтось покликав:
– Мазепо!
– Хто там, Орлику? Що таке?
Розчинились двері, і Орлик
на порозі блідий стояв…
Бог промовив:
– Збирайся, Мотре!
Встав Мазепа:
– Вона – моя!
– Ні, Іване, не маєш права.
Закінчилась відпустка. Все.
– Ти подбай про неї…
– Подбаю.
І Мазепа сховав лице
у долоні:
– О Ваша милість!
Незрівнянна моя любов…
…Тільки віхола відхилилась,
як завіса, і впала знов.


VI. ЗМОВА

1
Оберталась планета.
Маневрував між зрад
неофіційний гетьман
обох берегів Дніпра:
з шведами домовлявся,
стримував козаків,
не підпускав поляків,
обдурював москалів…
Без відповіді в Диканьку
летіли ніжні листи…
Потім спровадив батько
Мотрю у монастир,
а сам терпляче Мазепі
служив і не поспішав…
Гетьман його за себе
наказним залишав,
запрошував на наради,
долаючи біль і гнів:
адже він був її батьком –
і Мазепа не смів…
А Кочубей тим часом
під дзижчання порад
жінчиних готувався
до головної зі зрад.

2
Цар спитав: – Що у тебе?
– Донос. Тридцять три статті.
– Мабуть, знов на Мазепу?
Хто?
– Кочубей.
– Іди:
сам допитаєш – так, щоб
усіх своїх пригадав.
…Іскра одразу здався.
І Кочубей не став
героєм. Сказав:
– Обмовив
за образу дочки.
Що, солодкі, панове,
у царя батоги?
… Повертались з конвоєм:
уже не до булави…
Мазепа махнув рукою –
впали дві голови.

3
Слава Богу, доноси
уже набридли Москві.
Змовники: Ломіковський,
Апостол, Горленко і
Зеленський, – вели нараду.
Мазепа так влаштував,
що звернутись до Карла
не він запропонував.
– Гетьмане! Ти тримаєш
Богданову булаву!
Він вивів нас з-під Варшави.
Тобі залишив Москву.
Рятуй Україну, батьку! –
бо ж проклянемо…
Він
не міг би уже вагатись –
навіть якби хотів.

4
Хотів?.. А ле жоден О рлик
і жоден зрадник не знав,
що гетьман давно угоду
з королем підписав.
Тепер терпіння, панове!
Тепер Мазепа чекав
з останніх сил.
В Моґільові
все літо вагався Карл:
піти через Україну
чи через Смоленськ? Зима
уже підганяла в спину.
Мазепа надію мав,
що Карл на Смоленськ ітиме,
не вплутуючи у гру
його. Хай б’ються за північ.
А він напише Петру,
подякує, як годиться,
хліба пошле, вина…
– Гетьмане, Ви – дитина!
– Мені набридла війна…
На серці було тривожно,
наче зараз на кін.
Програвати не можна!
А цар вимагав полків.
Мазепа лічив хвилини,
скаржився на татар,
на хворі…
На Україну
нарешті вирушив Карл.

5
– Чого ще чекаєш?
Блиснув
очима:
– Орлику, дай
мені сюди оту скриньку…
Так… А тепер – читай!
Орлик:
– «Його Величність
король Дванадцятий Карл
Князеві України
негайно дає війська,
коли постає потреба
оборони, або
того попросить Мазепа
чи наступник його.
Давні козацькі землі,
які відвоює Карл
у москалів, належить
повернуть козакам.
Гетьман і Генеральна
Рада без перешкод
пануватимуть. Давній
збережеться закон.
Після смерті Мазепи
король забезпечує
свободу і незалежність
українських земель.
В гербі і титулі Князя
не буде змін, і його
король не зможе привласнити
за будь-яких умов.
Князь відступає Карлу
(тільки на час війни)
міста: Стародуб, Полтаву,
Батурин, Гадяч і Мглин».
Орлик закінчив.
– Підпис?
– Є: Мазепа і Карл.
– Чого ще чекаю? Діти!
Занадто довго чекав…


VII. КАРЛ І ПЕТРО

1
Тепер події скакали
галопом з обох боків.
Мазепа чекав на Карла.
Петро Мазепу хотів.
А той про око москальське
вдавав, що ось-ось помре:
прийняв помазання – аби
не зустрітись з царем.
Запізнювалися шведи.
Петро просував війська
й Мазепиної смерті
з нетерпінням чекав:
потрібен був полководець,
а не хворий старий…
Гетьмана Войнаровський
попередити встиг –
влетів потойбічним вершником
на змиленому коні:
– Слідом за мною – Мєньшиков.
Завтра буде в Борзні!
Всі хворі як вітром здуло.
Схопився, наче мечем
думки розрубав:
– В Батурин!
…Під осіннім дощем
між ватрами у прийдешнє
скакали наввипередки
з одноманітним «ге–е–е–ть–ма–а–ан!»
здивованих козаків.

2
На землю стікало небо.
Протяг фіранки рвав.
Батурин не спав. Мазепа
зборами керував.
Обходив палац – востаннє.
Уже догорав архів…
– Чи все врахував, Іване?
– Що розумом охопив.
Стояли удвох – філософ
і Той, що завжди все знав.
– Де доля, Іване?
– Й досі
ревнує Мотрю… пішла…
– Молися.
Зітхнув: – Молюся…
Бог вдивлявся в лице.
– Чи все ти зробив, що мусив?
Мазепа подумав…
– Все!
Бог руку здійняв.
– Ні!.. Орлику! –
покликав учня свого. –
Мене чекає Історія.
Благослови його.
Орлик з порога: – Ваші
книжки…
– Забирай!
– А Ви?
Мазепа всміхнувся: бачив?
Бог бачив. Благословив.

3
Тепер на північ, вперед – нехай
планета гуде! – неслись.
В’їхали без передиху
на правий берег Десни.
Гетьман сказав промову – і
з махом його руки
присягли – хоч здивовані,
але слухняні полки.
Карл – пихатий, як пам’ятник
собі – Мазепу зустрів.
Гетьман йому подякував,
промову проголосив
латиною, як належало.
Карл сказав:
– Ка–ра–шо!
…Московський собака Мєньшиков
слідами Мазепи йшов.
Час натискав на гетьмана:
ось-ось зажене у кут…
Уже війська Шеремєтєва
подолали Десну.

4
Петро розгубився. Звичка
спрацювала:
– Брехня!
Отямився блискавично:
уже наступного дня
галопом на Україну
летів маніфест:
«Ганьба!
Малороси! Старшина
полякам вас продала!
Гетьман Мазепа – зрадник!
Тримайтеся! З вами – ми!»
…Вирушили – насправді.
І справді – допомогли…
Петрова зірка – Меркурій –
тоді у силі була.
…Дощенту згорів Батурин.
Мела московська мітла:
Дмітрашка цупив гармати,
Ляксєй майно захопив,
Петро козакам за зраду
з гетьманських скарбів платив…
– Дивіться, пане Іване:
найкращі Ваші полки
зраджують з москалями –
по черзі й наввипередки.
Мовчав Мазепа засмучений…
– Піднявшися над усім,
скажіть: таки Вашим учнем
Петро був?
Зітхнув: – Моїм…

5
Нарешті Карл переправився
через Десну – коли
гетьманом Скоропадського
в Глухові нарекли.
І, хоч старшина відмовилась
від Мазепи, Петра
живим ніяк не влаштовував
той, що не помирав.
Петро Україну дибами
прикрасив – як сцену, де
на головній із шибениць
висів Мазепин портрет.
І ці – не були татарами…
У двадцять другий рік
правління гетьман зістарився
на весь свій поважний вік.
Стояв на землі обдуреній
і крізь сльози дививсь
на те, що було Батурином:
На те, що було – колись…
Тим часом у Святотроїцькій5
анафему правив піп…
– Вони не зрадили, Орлику!
– Краще би я осліп!
– Певно, нас Бог облишив, і
буде сумним похід…
– Прошу, не треба вішати
на Бога свої гріхи!
І очі – такі довірливі –
метали синій вогонь.
– Отримали, пане вчителю?
Ваш Орлик стає Орлом!


VIIІ. НАПЕРЕДОДНІ

1
Сонце було червоним.
Повітря мороз заціпив.
Карл з усього розгону
вгруз в українську зиму.
Почався голод. Між шведів
після усіх напастей
пішли чутки, що Мазепа
їм приносить нещастя…
Тупик? Помилка? А може…
Мазепа вихід шукав.
Писав Лєщинському в Польщу.
Султану в Порту писав…
Цар краденою монетою
платив за кожного шведа –
вбитого, полоненого…
Яка незалежність? Де там…
Втекли у московський табір
Сулима і Апостол.
Король запідозрив зраду.
Заручником став господар –
знедолений і знесилений…
З української карти
об’єднаними зусиллями
Великих Петра і Карла
міста і села зникали,
залишаючи дати.
Наближалась Полтава –
крапка. Кінець. Відплата.

2
Третина шведів за зиму
навіки вмерзла у сніг.
Щодалі ставав сильнішим
Петро-Скоропадський бік.
Султан вагався, як завжди,
до кого пристати. Хан –
так само… А Скоропадський
Лєщинського блокував.
Ще й повінь. За нею – спека.
За боєм – наступний бій…
Кошовий Гордієнко
січовиків привів,
за що Петро блискавично
знищив дощенту Січ…
Мазепа впадав у відчай:
із майбутніх сторіч
в нього вдивлялась віра…
Петро повсюди встигав:
виписав із Сибіру
опального Палія –
той Мазепі віддячив,
чим Петру допоміг.
Поранений Карл тримався
і рвався в нерівний бій.
Всіх звели до Полтави
І схрестились шляхи.
Тривала облога млява…
Біля Ворскли-ріки
отак і застав їх липень.
На ранок сьомого дня
була призначена битва.
Зліталося вороння.
Остання ніч і безсонна.
Спали лише святі.
…Доісторичним полем
блукала Мотрина тінь.

3
«Все поросте легендами,
гіпотезами ознак,
післямовами...
Гетьмане,
за що ж ти мене – отак?!
Майже з колиски виняньчив,
загубив уві сні...
Хто ти – батьків убивця чи
хрещений батько мені?
Над лісом сонце кривавиться,
його змиває ріка...
Я чула, що під Полтавою
Петро збирає війська.
...Нас обкурили ладаном,
а потім отець Василь
тричі тобі анафему
за зраду проголосив.
Ігуменя все дивилася,
поглядами пекла.
А я... за тебе молилася,
грішниця... Не змогла...
Потім із Богом радилась –
Він уперто мовчав...
Тобі ще поставлять пам’ятник
від зрадників-полтавчан.
А я, що звалася Мотрею,
спокутую спільний гріх.
Загубить мене Історія
в дівочім монастирі,
що ти збудував, мій гетьмане...
Чекаю, що все мине,
але не минає...
Все-таки
за що ж ти... отак... мене?»

4
– Мотре, кохана, доню!
Щастя моє сумне!
...Тільки луна в долонях:
«...за що ж ти... отак... мене?»
– Дитино моя невинна!
Мій останній маяк!
...Тільки луна в долині:
«...за що ж ти... мене... отак...»

5
Сходив з горба світанок.
Мазепа всю ніч не спав.
Історія, як поштарка,
рознощиця телеграм,
ішла навпростець по травах –
як потім, тепер, колись...
– Ти слави хотів, Іване?
Отримай і розпишись.
– Слави, а не безслав’я!
– Хіба не одне і те ж?
Їх міняють місцями
століття.
– Що ти верзеш?
– Тебе навічно вписала
у свій іменний реєстр.
Хіба і цього замало?
– Ні. Забагато: смерть.
Відчув потойбічний доторк
на чолі.
– Почекай,
мені ти потрібен: Орлик
і ще той... хлопчисько... Карл...
Достав їх мені, як знаєш,
живими в майбутнє.
– Все?
– Тоді буде все. Тримайся.
І хай тебе Бог спасе.


IX. ПОРАЗКА

1
В наступ пішли молитви,
гарматним димом знялись...
– Пане! Полтавська битва!
Що ж Ви?
– Сама дивись.
– Войнаровський і Орлик
лізуть в гущу подій...
Дивіться: старий і хворий
дереться в сідло Палій:
он він – Ваша помилка –
тепер на боці Петра...
Зі шпагою на носилках
в бій вирушає Карл.
Невже ж Ви, пане Іване,
злякались?
В сміхнувся: – Я?!
В еміграцію, пані,
збирається смерть моя –
підемо з нею по світу...
Я міг би давно втекти.
З Історією ми квити.
Їй Орлик потрібен. Ти
про нього пиши.
– Не знаю...
Поки що пишу про Вас...
Дивіться: шведи тікають!
– То був мій останній шанс...

2
«Щодо мене – всі шля´
ки трафили.
Батьківщино моя, бувай!
Не соромся, співай анафему
по церквах, що я збудував.
Не соромся! Чужою мовою
колискові співай – тоді,
може, діти будуть здоровими
і щасливими...
Я – не зміг...
Все. Скажи хоч щось на прощання: я
все ж не пасерб – отак піти.
Ні... Мовчиш – усіма мовчаннями –
до нестями, до глухоти...»
– Пане гетьмане! Час...
– Ще встигнемо.
Гетьман рвучко підвівсь з колін
і на грудях сховав у хустинці
грудку батьківської землі.
Карл, зібравши залишки армії,
сів в карету. І – понеслись...
– Пане гетьмане, що Вам мариться?
Він мовчав. У вікно дививсь.

3
Цар святкував перемогу.
Мішались вино і кров.
Полтава молилась Богу.
Мєньшиков знову йшов
Мазепиними слідами.
Біля Дніпра зустрів
москалів Левенґаупт
і дав свій останній бій.
Затримав.
Знайомим степом
між посивілих трав
вів свій обоз Мазепа –
короля рятував.
Король опирався: – Втеча –
ганьба!
Зупинялись. Знов
умовляли. Нарешті
перетнули кордон.

4
Петро надзвичайно вдало
використав момент.
Козаки будували
північний експеримент:
болота кістьми мостили,
в підмурки міста лягли...
В школах тепер не вчили.
В храмах тепер кляли.
Пішла північна проказа
блукать стежками чужими.
Віднині дороговказом
шибениці служили.
Воєводи старанно
спустошили Україну.
В результаті настала
нова – петровська – Руїна.


Х. КІНЕЦЬ

1
За сусідніми хмарами,
на південь від наших химер
є таке місце – Варниця,
передмістя Бендер,
куди, під молдавське небо,
дійшла політична гра.
Там помирав Мазепа –
насправді вже помирав.
Лежав у чужім покої, а
за далеким Дніпром
ніяк не міг заспокоїтись
навіжений Петро:
пропонував Естляндію,
Інґрію і Карелію
плюс триста тисяч талярів, – все
за одного Мазепу.
І – лиш відмови у відповідь:
Карл Дванадцятий, мабуть,
був поганим політиком,
але Мазепу не зрадив.

2
Гетьман змарнів і навіть
не підводився з ліжка.
Але часу не гаяв:
його на денці залишилось.
Себе і Орлика змучив.
Щодня – аналізи, роздуми:
політик з найкращим учнем
спішив поділитись досвідом.
Перегортав історію...
Поки Войнаровський нудився,
ночами втомлений Орлик
писав свою Конституцію –
свою. Мазепа був зайвим...
– Чому заповіт не пишете?
– Більше не маю права
за них нічого вирішувать.

3
Зачинившись від світу, вдосвіта
гетьман знищував найдорожче:
не вагався – спалив літописи
і останнє – листи від Мотрі.
«Голова розпухла від роздумів.
Це – остання моя поразка.
Відчепися від мене, просторе!
Почекай за дверима, часе!
Позбирайте плітки за обрієм.
Відпочиньте від перемоги.
Не про все судити Історії.
Треба щось залишити Богу».

4
Бог схилився: – Я тут, Іване!
– Помираю... Приймеш?
– Прийму.
– Із анафемою, з боргами?
Із вигнання?
– З нестерпних мук.
– Бачиш, що Ти зробив зі мною?
Безкінечний перелік втрат...
Мабуть, Ти іще за Десною
перекинувся до Петра.
А колись обіцяв...
– Я з вами –
з усіма.
– Як натільний хрест?
– Я – всесвітній закон, Іване.
Непорушний закон. Прогрес.
Розповзались думки на клоччя.
Гетьман їх утримать не міг.
Він востаннє розплющив очі:
– То чому ж Ти не допоміг?
– Ти мені заважав.
– О Боже!
І Тобі заважав... посмів...
То куди ж мене – в пекло?
– Схоже,
ти нічого не зрозумів...
Раптом шерех. Здригнувся: – Мотре?!
І, як вирок, з небесних сфер:
– Ні. То інша твоя знайома
пані Смерть.

5
Ваше тіло знеболене
вбрали в пишний наряд...
Пане, Ви задоволені?
Сам Дванадцятий Карл,
шведи, турки з татарами
і французький посол...
Навіть жовтень у траурі
за труною пішов.
Похоронна процесія.
Суміш сурм і фанфар.
Ваші вірні мазепинці.
Ваш улюблений марш.
На руках своїх Орликів
Ви в’їжджаєте – прó-
клятий у Святотроїцькім –
в Святоюрський собор.
Українського гетьмана
проводжає земля...
Проростете легендами
у майбутніх полях.
Проростете капличками
в перехрестях доріг.
Проростете у вічності
міріадами книг.

6
Вони повертались степом.
Бубоніли молитви.
Радилися: Мазепа
не лишив заповіту.
В Бендерах ділили ролі
під патронатом Карла.
Скарби забрав Войнаровський.
А булава чекала –
важка булава...
Ні в кого
не вистачало сили...
Нарешті зважився – Орлик!
Мазепа перехрестився.
От і все. В задумі глибокій
він стояв на розі часів,
і століття лизали ноги,
як приборкані вірні пси.
От і все. Догорав світанок,
ніч стікала в кутики губ...
– Проведіть мене, прошу пана!
Я дороги сама не знайду.
Посміхнувся: – Що ж! Доведеться...
Сонце стало над ним, як німб.
– Це – найкращий з Ваших портретів!
Він сказав: – Не жартуй. Ходім!
І повів мене – вздовж історії
в майбуття полиновим степом.
...Ми зійшли по Пилипа Орлика
і пішли по Івана Мазепи.
Львів уже прокинувся повністю:
поспішав, гудів, деренчав...
Він сказав: – Тут ходять автобуси.
Доберешся сама. Прощай.
І – очима: «Тобі не личить...»
– Пане гетьмане!
Він мовчав.
...Розійшлись по своїх сторіччях,
по своїх безсонних ночах.


ХАРОНІЯ

1
Праворуч від Ґринвіча, на континенті,
що сам не знає, він – Азія чи Європа,
живу там, де Полтва впадає в Лету, –
в службовій будці Харона.
Три виміри сходяться тут, а четвертий
ген за порогом гойдає Харонів човен.
І їх не лякає сусідство смерті,
і я вже звикла. Нічого.
Новини виловлюю в Полтві, для кави
чистішу воду беру – із Лети.
Харон то з’являється, то зникає.
Якби не зв’язався із мертвяками –
певно, був би поетом,
а так – філософ. Умовний спосіб
Чумацьким Шляхом жене фантоми.
Отак пішла б за Великим Возом –
вже вранці була би вдома.
Веслує Харон – мірно хвилі гортає:
то хлюпне в ґанок, то бризне в вікно минуле…
Зі спійманих жоден не повертався.
От і я не вернулась.

2
Виходи заборонено.
Тут тупик тупиків.
Тут взагалі хароново
(щоби без матюків).
Тихо. Від світу осторонь.
Не життя – натюрморт.
Щовечора після шостої
в гості приходить чорт
за свіженькими душами.
Пеклом від нього тхне.
Забере свою дюжину –
і чкурне.
І з розбризканих сонць сонця
не збере течія.
Після нього безсонниця
і в душі печія.

3
Обсипаються обрії.
Напинається мить.
За всесвітню історію
вперше Лета штормить.
Так штормить – ніби має всі
заощаджені бали.
Ґанок ледве тримається.
Сходи вже відірвало.
Чи то часу наврочено?
Скроням тісно в долонях.
Повертайся, Харончику!
Пізно. Кава холоне.
Три хвилини до шостої.
Пахне сіркою. Скоро
чорт припреться – і що з тим я
тут робитиму чортом?
Був би ти – хоч би вилаяв,
хоч би капцями човгав…
Десь між небом і хвилями
загубився твій човен.
Всі три виміри в паніці,
і сміється четвертий:
– Що господарю станеться?
Він – безсмертний!

4
Акорд в сто Бетговенів. Ще акорд –
цей уже, мабуть, в двісті.
А от і чорт –
що йому шторм! –
не забарився.
В десять кошмарів, а може, в сто –
культмасовик дозвілля, –
як батогом,
крутить хвостом –
б’є по хребтах хвилі.
– Що ти тут нидієш, далебі? –
Кинув плащ з капюшоном. –
Він відбатрачив. Тепер тобі
працювати Хароном.
Бери спецодяг і – айн-цвай-драй!
Ніч я тобі позичу,
а зранку морду малюй…
– Стривай!
Він же, здається, вічний?
– Всі ми тут вічні. І кожен звик.
– Тільки не я.
– Лайдачка!
– Я ж не подібна!
– Ніхто з живих
ніколи його не бачив.
– Хочеш сказати, що я вже…
– Стоп!
Все вирішує Автор.
– Хто? Послухай…
Махнув хвостом:
– Все. Зустрінемось завтра.

5
Лета розправила зморшки. Штиль.
Просто на ґанок
Полтва принесла в долонях хвиль
розквітлу гілку каштана.
Значить, весна вже. Але не ця.
В тої – травневий запах:
зранку до вечора косить сонця,
як голівки кульбабок.
Скосить – мені принесе ріка.
Там обнялись за плечі
будинки й танцюють нічний аркан,
як до моєї втечі;
тисячоноге життя іде,
цокає каблуками.
Що воно тут загубило, де
тільки вода і камінь?
Мабуть, кінець і початок. Мить.
Слід, що його не взути.
Лета спинила себе. Стоїть.
Завтра не буде.

6
Завтра. Світанок. Відчай.
Не прокинутись, не
заховатися. Кличуть.
Харона кличуть… мене!
Холодом потойбічним
тягне, і плащ не гріє.
Лета – підступна річка:
Бавиться в чорториї.
Це не жіноча справа –
в Леті пасти зірки…
Човен такий незграбний.
Весла такі важкі.
То не моя афера.
Човен чужий і плащ.
Якби не спадкова впертість –
не допливла б нізащо…
– Кликали? Ось я! Що вам?
… Сірі і мовчазні.
Першим сідає в човен…
Боже, так це ж…
Ні!!!

7
Тінь майнула і щезла
невідомо чия.
Я забула про весла.
Нас несе течія.
Сонця заспане око.
Світ плаский, як портрет.
Я дивлюся на нього.
Він – вперед.
Чверть століття під кілем.
Ні душі навкруги.
Він і Лета. Такими
малювали богів.
Ще не зараз… І раптом –
все. Сторожка. Авжеж.
Я, скидаючи каптур,
тихо: – Не впізнаєш?
(Псу під хвіст заборони
й інші правила гри!).
Придивився: – Харониш?
Постаріла.
– Це грим.
– Змий!
– Стривай, не до того.
Онде, зліва, ріка.
– Ну…
– Бери оцей човен
і тікай.
Швидше!
І кинув, наче
решту на терези:
– Я – мертвий. Хіба не бачиш?
Вези,
куди там тобі веліли.
…Оглядаюсь довкола.
Завертаю наліво –
в Полтву.

8
– А ти і досі така ж уперта.
– Обоє, – кажу, – рябоє.
– Все виліковується…
– Крім смерті.
Що ти зробив з собою?
– Ішов до Бога…
– Прийшов до чорта.
– Трішечки переплутав.
– Зашморг чи труйка?
– Новий вид спорту:
стрибки з розгону в нікуди.
– Тоді ти влучив: це тут.
– Пророцтва
вивірили маршрути…
Кидай весла і не морочся:
буде, як має бути.
Чорт (голос): – Нарешті щось мудре почув!
– Ой! Хто це?
Чорт (з’являється): – Не чекала? Це я тут.
– Ти підглядав?
– Ні, заплющив очі.
– Клятий!
Приперся…
– Так. Відвернути злочин.
На посаді Харона
хочеш, жіночко, чи не хочеш,
ти – представник Закону.
Хто б не підбурював, як не тиснув…
– Ні, я сама…
– Ще й плаче!
Швидко прощайся і геть на місце!
Я нічого не бачив.

9
Ночі місяця вирвали –
світить, певно, в раю…
Зорі бродять сузір’ями.
неба не впізнаю –
наче вдягли навиворіт
чи комета хвостом
з-поза обрію вирії
із Південним Хрестом
витягла…
– Що це, Господи?
Після паузи небо
відгукнулось, як пострілом:
– Це – через тебе!

10
– Чула?
– Ти брешеш!
– Е ні, не я.
– Хто ж?
– Ну, якщо і брешуть,
то це не тут і не там (показує на небо).
– Ніяк
не зрозумію… Зрештою,
я не зробила…
– ...як Він велів.
– Отже, твоєю ласкою…
– Це тобі, жінко, не на землі:
тут поважніші наслідки.
– Що ж тепер?
– Що… виправляй сюжет
і переписуй (пауза).
Був не героєм твій протеже –
страусом.

11
«Переписуй»… дотепно!
Де він, в біса, той місяць?
Згадую карту неба –
ставлю зірки на місце:
менші – за номерами,
більшенькі – за найменням:
наслідки прибираю –
ті, які через мене.
Всесвіт слухняний, наче
персональний комп’ютер.
…Все. Ніхто і не бачив.
А хто бачив – забуде,
як недбалий переклад
ґеніального простору…
Вирушаю до пекла –
в розвідку.

12
На кордоні між вчора
і сьогодні чимдуж
я веслую, а човен –
ані руш.
Простір кволий і сонний,
і хронічний, як біль:
я потрапила в зону
мертвих хвиль.
Вниз і вгору. І тільки.
Без кінця. Без кінця.
Час, як хвіст у рептилій,
реґенерується.
Світ розлігся валетом.
Чи сюди, чи туди
відпусти мене, Лето!
Відпусти…

13
Господи, де я? Ґанок
з почорнілих дощок.
Світло: напевно, ранок.
Страшно: напевно, чорт
поруч… Аякже! Ось він –
щулиться і мовчить.
Значить, жива і досі…
чи?
– Вже на місці? Вітаю!
Прокидайся, пора!
– Вимагаю негайно
Автора!
– Годі!
…Дзеркало Лети
голубе-голубе,
як в рекламних буклетах…
– Що там бачиш?
– Себе…
– Ще дивися!
Дивлюся:
вже не дзеркало – вир…
– Це спокуса!
– …спокуса…
– Я не вірю!
– …не вір…
Вже не вир, а провалля.
Пахне злом і виною.
Ще мені бракувало
сперечатись з луною.
Тіні вийшли із Лети –
як туман, по воді
наближаються…
Де Ти,
Гос-по-ди?

14
Світло щільне, мов кам’яне.
Я кам’янію теж.
– Якщо в собі не знайдеш Мене,
то ніде не знайдеш.
Одними губами: – Господи, Ти?
Човен мій заблукав…
– Невже гадала, що Я світи
марно розмежував?
Проблем забракло? Ви всі такі –
втікачі до небес.
Світу своєму сплати борги –
тоді відпустить тебе –
вчасно.
– В-час-но? А що то – час?
Лети брудна вода?
– Час іде поряд кожного з вас.
В твого – твоя хода.
І смерть – не привід позбутись меж
вічності боржником.
Мені проблеми твої б! – Авжеж,
воля Твоя – закон…
– Але?
– Але всі Твої світи
перетрушу! – Дарма:
такого його, як шукаєш ти,
більше ніде нема.

15
Нема… Недопалками – зірки
у досвітній воді.
Ведуть до Лети – іще чіткі –
сім останніх слідів.
Простір і час під прямим кутом
сходяться тут в тупик.
Не збочив він – і йому ніхто
дорогу не заступив…
Торкнувся ранок гарячих скронь.
– Бачиш, – спитав, – чи ні?
Бачу: веслує новий Харон
у моєму човні.
Впертість успадкував мою,
будку і зорі над…
Я тепер замість нуля стою
в початку координат.

16
– Повертатись не хочеш?
Гідна світу невдячність…
Будь-яке вбивство – злочин,
самогубство – найтяжчий.
Перше – замах на себе,
друге – замах на Мене.
– Де він?
– Має лице без
рис і назву – займенник.
Мозок – як після струсу,
серце – як після кулі...
– Може, і Ти – спокуса?
– Не богохуль!
Чи не біс тебе звабив?
– Ні, програли вітри.
– Бачиш, яка ти…
– Мабуть,
така, якою створив.
Йшла, жувала канапку
за маршрутом новим,
потрапила в душолапку –
хто її встановив?
Хто мене тут тримає,
повертає сліди?
– Випадків не буває.
Значить, ішла сюди.
Все побачила?
– Спину.
– Вистачить і її.
Ніщо тебе не зупинить.
Йди проти течії –
Полтва виведе. Та не
смерті шукай – живи.
Передавай вітання,
як бачитимеш церкви.

17
Ранок викотив сонце на Замкову гору.
Понад Полтвою йду – повертаюсь з поеми.
На міському годиннику – жовтень, вівторок.
Цікаво, що на моєму?
Червень? вересень? січень? – дивитись не буду.
Львів назустріч крокує – ранковий, бадьорий.
Мабуть, я не змінилась: вітаються люди
і підморгують світлофори.
О, якби ж то був сон, щоби клятий будильник
перервав – і нема… Продираюсь крізь корок.
І, домівку відчувши, утративши пильність,
час прискорює кроки. Командую: – Поряд!
Відхаронила. Вільна. Здіймається вітер.
З двірником біля Опери осінь танцює...
Телевізоре, що відбувається в світі?
Чи я знаю того, хто пророком працює?
І, обпльована знову новинами, знову
запрягаюсь в сучасність:
– Поїхали, будні!
Із невдалої втечі вернулося слово,
що мене батогом підганяє, – МАЙБУТНЄ.


Я – ЖИВА!

Григорію Гулику

Вам хочется песен?
Их есть у меня!
Игорь Северянин

1
Хоч дощове, але все ж таки літо.
Я говорю собі: спробуй,
вчися літати, як вчаться ходити
після тяжкої хвороби.
Поволі! Спертися на катедру...
не дивитись додолу...
Життя намотує кілометри
на циферблатне коло.
Вишу в повітрі, як дурнувата,
і усміхаюся сурмачу.
Не зрадьте, крила! Вперед! І – нате:
лечу-у-у!

2
Пливуть піді мною канали вулиць,
хрести церковні і вирви площ.
Ти бачиш, небо: я повернулась.
Ну і нехай дощ!
Свічку роблю, пробиваю хмари
і зупиняю мить.
І сонце світиться в окулярах.
Ну і нехай болить!
Стискає щелепи гігантський степлер –
до снів підшиває сон.
Нельотна погода: сьогодні в небі
навіть жодних ворон.
Ідуть на схід перекоти грому.
Зачиняючи рай,
сонце збирає останні промені
й пірнає за небокрай.

3
Штопором вниз іду над катедрою.
Роззиратися ніколи.
Львовом крокує Іван Федорів
з Книгою.
Площею Ринок іде – величезний –
розгонистою ходою –
на зустріч з Грушевським, Франком, Шевченком,
а не зі мною.
Я відступаю, я не обурена.
Він пропонує
Книгу – мовляв, віддаю задурно,
ще надрукую.
Певно, всі відповіді там є –
не багато й не мало.
Тільки от я ще не всі питання
сформулювала.

4
Нехтуючи обставинами,
у будь-яку погоду
вночі збираються пам’ятники
на проспекті Свободи.
Їм не мокро й не холодно –
бронзово і ґранітно.
На непокриті голови
ллється зоряне світло.
Вони обростають квітами,
сотнями знавчих книг.
Вдень копошаться мітинги
й екскурсії біля ніг.
Майже десятикратно
збільшені крикунами,
уночі вони радяться,
що робити із нами.
Куди нас – вліво чи вправо?
Але ми, такі-сякі –
живі, і маємо право
на свої помилки.

5
Місто з батярським стажем
виконує літній хіт:
небо липневе смажить
на пательнях дахів.
Заіржавіле листя
обсипають каштани.
Напівголі туристи
хлюпаються в фонтані.
Суне кадром масовка,
обтираючи піт...
Видимість – сто відсотків.
На зліт!
Будням лишаю будень,
інтуристам – пейзажі.
Нині у небі людно,
чи то пак – пташно.
В фантастичній гондолі
пропливає бомонд.
Перед єврофутболом –
у Львові євроремонт:
ні доріг, ні трамваїв –
все розлізлось по швах.
Не літаєш – стрибай із
даху на дах.
Пробираюсь крізь натовп,
обминаю гурти.
Буде злива чи свято –
розвіються хто куди
і припнуті, і VÍPнуті...
Не псуватиму нерви:
раз подужали вибори –
перебудемо й ЄВРО.

6
Як мене, погоду лихоманить.
З телефоном свариться сусідка.
Голуби скликають бабу Маню,
і вона сповзається нізвідки.
Коридором протяги гуляють.
На балконі порається серпень.
Щедрі бабиманині прокляття
і відлуння вуличних концертів,
слава! і ганьба! інтереферують.
В голові свистить, як в мікрофоні.
Це – фірмовий львівський подарунок –
напади вечірніх какофоній.

7
Весело, як в Парижі,
тільки Сени немає.
Тиші хочеться, тиші –
трішечки, хоч окраєць...
Господи, я не марю?
На околиці літа
в звуковому кошмарі...
так: Карпатська сюїта!
Інші розбіглись звуки –
майже стерильна тиша.
Над розпеченим бруком
підіймається вище.
На занедбаний поверх
віє запахом м’яти.
Ось вона поруч – поруч! –
учить літати.
З нею, за нею – в небо!
Легко і так надійно:
І без крил підійме, бо
антигравітаційна.

8
Міський годинник не спить. Він стежить
за всім, всіма, зокрема – за мною.
Хвилини кидаються з вежі
гуртом – по п’ятнадцять – вниз головою.
Зшивають комини і пивниці,
львів’ян і туристів в один сюжет
і розсипаються по бруківці
кольоровим драже.

9
Живий, терпкий, нерозбавлений світ.
Плетиво тіні й світла.
Час залишає в просторі слід.
Хочеш – іди по сліду
туди, де собою ще був і де
інші закони чинні.
Час у лице дме, коли ідеш
з наслідку до причини.
Присвічую вогником світляка:
ще тут і там літо.
Йти проти вітру мені не звикать.
Я і сама – вітер.

10
В сутінках наді Львовом
збираю збіглі слова.
В хмарах – Неборакова
літаюча голова.
Той Павлюк, що на дроті,
курс бере на Волинь...
Більше нема юродивих.
Серпень. Теплінь.
Запах снів і кориці.
Коло. Останній змах.
Пелченська кам’яниця
мені підставляє дах.
В корках ниють машини,
наче символ доби,
сплять на поруччі жирні
бабині голуби.
Місяць майже у повні.
Я підстеляю тінь
і сідаю на комин.
Вдома. Амінь.
Фіолетове небо
обсипає зірки.
Йду від себе до себе
навпрошки.
Як нове заклинання
я – жива! повторю.
Загадаю бажання
на летючу зорю.


19:52 28.01.2017



Создан 19 июл 2017