ЗИМОВІ ДІАЛОГИ ЗІ ЛЬВОВОМ © Лана Перлулайнен

 

ЗИМОВІ ДІАЛОГИ ЗІ ЛЬВОВОМ © Лана Перлулайнен




ЗИМОВІ ДІАЛОГИ ЗІ ЛЬВОВОМ

 
1
— О, пане Львове, чи вимкніть час,
чи увімкніть світло!
Холодно. Мабуть, комусь із нас
опиратись набридло.
Куриться дим парадних свічок —
навіть душа затерпла.
Наприкінці століття — гачок:
презентація пекла.
— Пані поетко, то зайвий гріх.
Стримайтесь проти ночі.
— Спасати тільки себе — без всіх —
гріх найгірший. Не хочу.
— Цікаве гасло... 
— Мораль нова. 
— Не провокуйте бидло.
— То, перепрошую, пане, Вам
ще свята не набридли?
Єднайтеся, ледарі всіх країн!
Вип’ємо за спасіння!..
— Пані, не зловживайте моїм —
не безмежним — терпінням.
— Тож, на бенкеті під час чуми
будьмо ситі і п’яні?
— Пані поетко, такі вже ми —
я і мої львів’яни...


2
Ніч. Оманливий клопіт
фар. Порожній партер
вулиць.
— О, пане Львове,
позичте своїх химер!
Загортаюся в хугу
в іскорках ліхтарів.
— Зустріч?
— Рівно о другій.
— Де?
— На розі вітрів.


3
Ніч розчахни — і у пастку потрапиш.
Ніби з поклажею різних жахіть
відьми, які поспішали на шабаш,
тут зупинилися перепочить.
Простір хитається. Бідний ліхтарик
пітьму не зміг просвітити і згас.
Суне відьмацтво з циганським азартом
через мене, через Вас.
Чуєте, пане: на площі розсілись.
Виють, регочуть, ревуть.
Вогнище палять, запарюють зілля...
Зараз доп’ють і втечуть.
Пане, то що ж Ви?! Вже часу немає!

...Повільний акторський жест:
Львів із глибин віків підіймає
свій святоюрський хрест.


4
Примерзли тіні до брам,
наче чавунні квіти.
По всіх чотирьох вітрах
розгулює п’ятий вітер.
По білому бруку дня,
по чорному бруку ночі
чиїсь підкови дзвенять,
чиїсь підбори гуркочуть.
А може, то тільки сон,
а може, то тільки настрій —
спроба знайти фасон
для прикладного щастя.
А може, то просто Львів,
а може, минає криза...
Примерзли тіні до снів.
Примерзли сни до карнизів.
А може, то справді я
зупинятись не хочу —
по білому бруку дня,
по чорному бруку ночі...


5
— Мабуть, комета в космосі
Землі перейшла дорогу.
Хтось там плаче чи молиться, —
чуєте, пане Львове?
Наче щось всесвіт патрає —
стороннє, важке, вороже, —
географічними картами
на майбутнє ворожить.
— Хай ворожить — щасти йому!
Боги стоять на варті.
Над усіма подіями
світить небесна ватра.
— Так. Далека, як істина.
Що їм блукання наші?
Час мене переписує...
О, пане Львове! Страшно...
— Там і за нас помоляться
за останнім стандартом.
Пані поетко, долею
перейматись не варто.
Всі собою хворіємо,
легковажні і кволі,
засіваємо мріями
нерозоране поле.
— Розшматовують сумніви,
протинає гординя —
Вас?! Чи Ви не позуєте?
— Певно, я не людина.
Маю інші можливості,
може, більші турботи.
Я самотній, як вивіска
на проспекті Свободи.


6
Місто найсвятіших хрестів,
місто найсмачніших тортів,
місто, де господар — граніт,
затишне від каріатид,
місто — історичний музей
і підручник всіх Корбюз’є,
Мекка прикордонних щурів,
марення сліпих ліхтарів,
місто знахабнілих реклам,
місто невибагливих драм,
мрія розпаскуджених псів,
і земний едем пияків,
місто спостережень сумних,
Львове, 
по дворах прохідних
проведіть крізь сонячний день,
в натовпі самотніх людей
розчиніть з останнім льодком,
як таблетку під язиком.


7
Заходжу в парк, як у картину Брейгеля,
як в нелінійність простору, в якій
(уже класичне) покоління геніїв
переробляло кроки на рядки;
і де тепер в зимовім зосередженні
мовчать дерева, і тріщать сніги;
де лижники й собаки, як заведені,
накручують однакові круги;
де із гори спускаються письменники,
і вгору підіймаються круки.
Рахую тих і тих. Міняюсь звичками
з повітрям, краєвидами, роками,
плачу життю самотністю і відчаєм.
І в гору піднімаюся. З круками.


8
Потойбічність розміняна,
повсякденність проґавлена.
Я — один із тих винятків,
що підтверджують правила,
що підтверджують рацію
всіх теорій відносності:
від’їжджають від станції —
повертаються з космосу;
що бояться симетрії
як закінчення поступу,
що життям, наче нетрями,
продираються вдосвіта.


9
Десь по шляхах колишнього Союзу —
навпомацки — хай Бог їх береже! —
блукають досі посивілі друзі,
які ніким не стали — ще і вже.
Спиваються чи моляться, чи б’ються,
розпусничають, дивляться TiVi,
п’ють валідол чи бавляться в комп’ютер —
у Мінську, у Казані, у Москві.
Кричу агов — відлунюється пам’ять.
Чи голос мій змінився? 
На столі
лиш пожовтілі фотознімки давні —
у Петербурзі, Харкові, Орлі...
Хай буде так. Хай доля невблаганна.
То не чиясь і не моя вина.
Я на останнім поверсі кохання.
Дивлюся на минуле із вікна.


10
В триптиху задзеркальнім —
тінь нічного крила...
— Мабуть, мої блукання
я ще не відбула.
— Бачите, пані, яка Ви!
Я уже майже звик...
— Краще налийте кави,
мій прекрасний двійник.
Ви — господар, я — гостя.
Карма така у нас.
Пане, для мене простір —
те, що для Вас є час.
— Те, що для Вас є слово —
тобто, звичка. 
— Проте
дому мені, пане Львове,
навіть Ви не дасте.
Домівка — то не квартира,
то така благодать,
яку по снах і Сибірах
я втомилась шукать.
— У моєму чеканні...
— У блуканні моїм...
— Що Ви шукаєте, пані?
— Я же сказала: дім.
— Дім для поетів — мова.
— Рідна мова душі...
Знаєте, пане Львове,
немає чужих батьківщин,
а також чужих немає
життів, часів і світів.
— Я Вас запам’ятаю.
— Я теж не забуду: ЛЬВІВ.


© Лана Перлулайнен



Создан 14 янв 2019