Літературний Львів 1939-1944 років у спогадах Остапа Тарнавського

 

Літературний Львів 1939-1944 років у спогадах Остапа Тарнавського

Надзвичайно цікава оповідь про письменницьке життя великої і величної плеяди літераторів Львова, який було знищено подальшою радянською окупацією.




То був гарний день - та неділя 1 вересня 1939 р., що став зворотним пунктом не тільки в моєму особистому житті чи й житті багатьох таких, як і я, звичайних людей, але й зворотним пунктом світової історії.
В цей день, як звичайно, я був на праці, бо від майже одного року я працював у фірмі гуртового продажу ярмаркового краму на весь терен Галичини, а то й дальші райони Польщі. Ця фірма з великим написом «Jan Stadnik» над широкими виставковими шибами знаходилася в долішній частині Городецької вулиці, неподалік костьола св. Анни. Ян Стаднік був таки наш купець - Іван Стадник - меткий і кмітливий, який вмів просуватись і навіть непогано заробляти в польській дійсності. Коли приймав мене, за рекомендацією купця Говиковича, на працю (після всіх моїх труднощів самостійно пробиватись крізь студії у Львівському університеті, після того, як відбув я майже піврічну практику «волюнтером» у Промбанку), сказав мені таке: «Я сам умію рахувати й вести бухгалтерію, але мені треба спеціяльного книговода, щоб виготовляв рахунки і звіти для Ізби Скарбової, це значить - податкового уряду. Я мав такого книговода, але він саме закінчив правничі студії й подався шукати праці за фахом, а тому потребую Вас». Я зразу зрозумів свою позицію, і тому мені непогано працювалось. Сто п’ятдесят золотих на місяць - непоганий заробіток: в редакції молодим репортерам платили не більше п’ятдесятки.
Цей славний перший день вересня був для мене, звичайно, важливою датою. З вересня починали діяти школи, тож молодь жила новим навчальним роком. Проте день цей почався інакше. Десь опівдні почули ми гучні вибухи. Я вийшов на вулицю, глянув у сторону Заходу, де вгорі Городецької був львівський головний двірець (залізнична станція), і побачив там клуби диму, що здіймались у небо. За якийсь час почали з горішньої частини вулиці бігти люди. Я звернувся до якогось чоловіка: «Що, знову пробний летунський налет?» А він мало не скочив до мене й злісно відповів, вимахуючи рукою: «Пробний? Там трупи, а ви насміхаєтесь, що це пробний налет». І справді за декілька годин вже їхали вантажні автомашини, які на відкритих платформах везли покидані, мов дрова, закривавлені людські трупи. Це був доказ, що почалася війна, і життя тепер буде змінене на інше.
Мої пляни полагодити адміністраційні справи в університеті, що тепер мало б бути легше, бо я зумів заощадити деякі зароблені гроші, стали непевні. В мене зродилось передчуття, що це не піде так гладко, що війна, яка вже в першому дні застукала і у наше місто, принесе зміни, хоч і не думав я, що ці зміни будуть далеко більші, ніж моє особисте життя, чи навіть життя довкола мене, в моєму місті; зміни, які почнуть нову сторінку історії.
1939 рік - вже з самого початку заповідався незвичайний. І не лише тому, що появились якісь дивні знаки на небі, хоч і були природні катаклізми, як ось землетрус у Туреччині, де згинуло півсотні тисяч людей, або такі переломові зміни в побутовому житті як застосування синтетичного волокна для продукції панчіх, себто початок нейлонової ери, чи теж встановлення комунікаційної повітряної лінії між Европою й Америкою, та й хоч би той факт, що Ірена Жоліо-Кюрі відкрила поділ ядер урану, підготовляючи розбиття атому, що вже в короткому часі пригодилось у новій війні. Цей пропам’ятний 1939 рік голосно заповідав війну, без якої не можна було вже уявити собі життя на нашій розтерзаній політичними змінами у тридцятих роках землі, головно зростом тоталітарних режимів - націоналістичних у Західній Европі, перш за все в Німеччині, і російсько-більшовицького на Сході Європи.
Неспокійний був цей рік і в Україні. Правда, ми в Галичині не все знали, що діється за Збручем, а назовні могло видаватись, що Україна - після сталінського погрому 30-тих років - трохи заспокоюється, бо саме в 1939 році споруджено два великі пам’ятники Тарасові Шевченкові: у Києві й у Каневі, та й вийшли п’ятитомним виданням твори нашого Кобзаря, а ще - в осередку нашої уваги була Карпатська Україна, яка у висліді німецької конфронтації з Чехословаччиною перебрала самоврядування і зважилась проголосити себе незалежною державою. Це була подія, що абсорбувала думки всіх українців і зумовлювала життєві прогнози головно молодого покоління. Було ясно, що Европу жде війна, і з війною зв’язувались усі перспективи на майбутнє. Створення Карпатської Січі для охорони молодої мініятюрної української держави та перші збройні сутички з угорськими відділами викликали воєнний настрій, і - як це справедливо записано в Українській енциклопедії - були вони першим збройним виступом, що попередив Другу світову війну.
Рушійною силою до війни була Німеччина. Хоч ніхто не знав плянів агресивного німецького уряду, все ж, навіть після невдачі з Карпатською Україною, українці під польською окупацією зв’язували деякі надії з німецькою експансією на схід та плекали думку, що політична ситуація в Польщі може повторитись подібно як у Чехословаччині, де побіч окупованої Чехії постала незалежна Словаччина. Така розв’язка могла заіснувати у відношенні до Польщі, навіть при наявності якихось домовлень з Радянським Союзом. Історично Галичина мала давню традицію визнаної держави, починаючи від славного Галицько-Волинського князівства, що після коронації галицьких князів носило гордо назву Королівства Галичини і Володимирії; цю традицію визнавала навіть велика Австро-Угорська імперія, цісарі якої коронувались не тільки на цісарів Австрії та королів Угорщини, але теж і на королів Галичини і Володимирії. То ж не дивно, що загроза війни викликала в думках молодих українців надію на визволення, та й не дивно, ба навіть зовсім природно було й те, що у моїй двадцятилітній голові зродився вірш, який я назвав «Привіт армії». Вірш був написаний в 1938 році, коли у світі проходила загальна мобілізація: бадьорий настрій вірша був викликаний отими січовими з’єднаннями, які створювались у Карпатській Україні; нагадували вони славні стрілецькі січі з часів Першої світової війни, які стали зав’язком української армії. Вірш зазнавав змін за той повний подіями непевний рік. Спершу у вірші були і воїни, і стрільці, й шоломи, і рідні однострої, згодом увійшли до нього ще лицарі-завойовники, ба навіть згадка про Вальгалю (Вальгаля - давньоскандінавське «палац полеглих») - у скандинавській міфології рай для полеглих вояків у Асгарді, де Один вшановував бенкетами і лицарськими турнірами героїв), бо пропаганда мілітаризму поширювалась із Заходу, аж вкінці цей вірш під оригінальною назвою появився друком в числі нового щоденника, що став виходити у Львові під назвою «Вільна Україна» з датою 25 вересня 1939 р., вже з різними редакційними змінами, що їх вимагали і нова газета, і нова влада. Ось він, цей вірш:

Полків квадрати сірі вже за містом.
Снага походу, складена в ряди,
дзвенить залізом зброї. Юне військо
кида на шлях убитий крок твердий.

Ясніють смаглі лиця з-нід шоломів.
В душі порив - відвічний гордий зрив.
Хто буйне серце спинить, душу зломить,
коли її виносить вимах крил?

Хвала небідним чотам, що прибули
з оков звільнити народну снагу.
Шляхи для них відверті. Срібні кулі
женуть, мов птахів з гнізд, хижацький гурт.

Вітри несуть, мов прапор перелітний,
пісні і привітання звідусіль.
Вітри несуть, мов прапор перелітний,
вогонь запалу понад черню піль.

Колеса мрій несуть нове майбутнє,
у багряниці воєн сходить день,
що снився нам. У день цей незабутній
і вітаємо ми щастя молоде.
Мов дівчину в стьожки, так наше місто
у прапори прибрали ми і ждем.
Не тільки мир - серця несе нам військо,
серця - не квіти їм до блюз припнем.

Поява цього вірша у новій газеті, що її першим редактором був одягнутий в однострій полковника Олександр Євдокимович Корнійчук (Обтяженого важнішими завданнями Корнійчука замінив Семен Журахович), - така несподівана, як і несподіваною для всіх нас, які жили в польській державі, був прихід радянських військ на нашу територію. Хоч і виправили редактори «Вільної України» задуманий за інших умов вірш, то навіть такий рядок, як «у багряниці воєн» не відповідав мирним замірам радянського уряду, який голосно сповіщав, що його війська прийшли просто дати захист мирному населенню перед загарбниками. Про договір між Німеччиною та Союзом ніхто не знав і тому й ніхто не сподівався, що переможна Німеччина подарує землі, які колись творили славне Галицьке-Волинське королівство, Совєтському Союзові. Та так воно сталось: 17 вересня 1939 року радянські війська перейшли Збруч і почали окупацію Галичини. Це сталось так несподівано, що навіть польська армія, розбита німцями, не пробувала ставити ніякого опору, підозріваючи, що Червона армія стане на поміч Польщі проти Німеччини. Радянська енциклопедія навіть не намагається пояснювати цей неймовірний факт німецького подарунку в перший момент війни, а просто з властивою діялектичною безсоромністю пише:»У вересні 1939 року гітлерівська Німеччина почала загарбницьку війну в Европі, окупувала Польщу, внаслідок чого польська буржуазна держава розпалася. Союз РСР виявив законну турботу про долю братнього населення Західної України, якому загрожувало фашистівське поневолення. 17 вересня 1939 радянські війська за розпорядженням уряду СРСР перейшли радянсько-польський кордон і взяли під свій захист життя і майно населення Західної України». Ні словечка про договір Ріббентропа-Молотова про розбір Польщі, як це колись вже в історії доконали монархічні уряди обох держав, ще й така словесна діялектика, мовляв, «Німеччина окупувала Польщу», а ось СРСР тільки взяв «під свій захист життя і майно населення», правда, за дозволом переможної Німеччини, та й зовсім не турбуючись спитати в того населення, чи бажає воно собі цієї опіки. Коротко і дуже влучно висловився про цю «славну» подію композитор Станіслав Людкевич, коли йому доручили промовити на святі для відзначення «возз’єднання»: «Радянська армія визволила нас від польського панського панування, і на це нема ради».
Негайно за військом прибула на терен Галичини і Волині адміністраційна влада й почала заводити новий порядок. Разом з адміністрацією з’явилась і пропаганда - тут і журналісти, й письменники - та й не зле попрацювала, коли вже за кілька днів з’явилось перше число щоденної газети «Вільна Україна» з датою 25 вересня 1939.
Що собою уявляв Львів напередодні цього прославленого «возз’єднання»? На той час у Львові було 350 тисяч мешканців, за національністю половину з цього числа складали поляки. Одна третина населення були жиди; українців нараховувалось всього 50 тисяч. Незважаючи на те що у Львові жила відносно мала кількість українців, Львів був осередком українського життя. Це становище осередку зайняв Львів ще під кінець 19-го століття, коли Валуєвський та Емський укази забороняли українські друки в окупованій царатом Україні. У Львові виходили два українські щоденники: «Діло» і «Новий час», ціла низка тижневиків та інших часописів. Тут діяла централя «Просвіти», існувало Наукове Товариство імені Шевченка з великою бібліотекою, були українські школи - державні й приватні, господарські установи, банки й різні організації. Щоб уявити собі засяг культурного життя у Львові перед Другою світовою війною, треба би пригадати літературні угруповання та їх видання.
В центрі стояла народницька група УНДО (Українське Національне Демократичне Об’єднання) із щоденником «Діло», в якому літературним редактором був критик-літературознавець з орієнтацією на західноєвропейську літературу (студіював у Парижі й у Лондоні) Михайло Рудницький. Видавництво «Діла» друкувало серіями переклади творів західноєвропейської літератури. Той же Михайло Рудницький почав у 1935 році видавати літературний двотижневик «Назустріч», що згуртував письменників, які теж шукали зв’язків із західною літературою, таких як Святослав Гординський, Юрій Косач, Богдан-Ігор Антонич. У тому ж 1935 році почав виходити літературний місячник «Вісник» під редакцією Дмитра Донцова (продовження «Літературно-Наукового Вісника»), об’єднуючи велику групу письменників націоналістичного світогляду, що їх популярно звали «вісниківцями», з Ростиславом Єндиком, Юрієм Кленом, Юрієм Липою, Лукою Луцевим, Євгеном Маланюком, Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем, Уласом Самчуком, Олексою Стефановичем, Оленою Телігою у проводі. При «Віснику» друкувались книжки у серії «Книгозбірня Вісника» (квартальнім). Близько до «Вісника» стояв літературно-мистецький місячник «Дажбог», який у 1935 році став двотижневиком; почав він виходити в 1932 році, згодом - після конфіскати урядовою цензурою - виходив під назвою «Обрії» (1937-38). Першим редактором був Е.Ю.Пеленський, згодом Богдан-Ігор Антонич і вкінці Богдан Кравців. При журналі видавалась «Літературна бібліотека», в якій були видані твори Антонича, Ярослава Дригинича (перший псевдонім Вадима Лесича), Уласа Самчука та інших. Я теж дебютував у «Дажбозі», ще будучи учнем гімназії, в 1934 році, хоч і не належав до націоналістичної організації, а вже в 1937 році почав співпрацювати і друкуватись у «Назустрічі», а далі і в «Ділі».
За матеріяльною підтримкою Митрополита Андрея Шептицького та ректора Богословської Академії Йосипа Сліпого виходив у Львові літературно-науковий місячник «Дзвони»; його редактором був Петро Ісаїв. Тут друкувались письменники католицького світогляду як Наталена Королева, Уляна Кравченко, Катря Гриневичева та й інші. При журналі існувало видавництво «Бібліотека Дзвонів», і в цьому видавництві появились друком твори Самчука, Антонича, Королевої.
Існувала у Львові група радянофільських письменників чи  як вони себе називали - група пролетарських письменників «Горно», які гуртувалися при журналі «Вікна», місячнику літератури, мистецтва і критики, який виходив у роках 1928-1932. Редактором «Вікон» був поет Василь Бобинський, який з національно-демократичного табору перейшов до КПЗУ (комуністична партія Західної України), а вже в 1925 році почав видавати літературний тижневик «Світло». Доля його відома. В 1930 роках він переїхав в Україну, там був діяльний в організації «Західна Україна», та в час переслідувань української літератури був засланий і загинув на засланні, як подає УРЕ (Українська радянська енциклопедія), 2 січня 1938 року. До групи «Горно» належали ще Степан Тудор (С.Олексюк), Ярослав Галан, Петро Козланюк, Ярослав Кондра, К.Ярані, Мирослава Сопілка й інші. У «Горні» був і Степан Масляк, син письменника Володимира Масляка. В 1924 році він виїхав до Праги і повернувся до Львова щойно в 1945 році, після війни, продовжуючи займатись літературною діяльністю, головно перекладництвом. Його участь у «Горні» і співпраця у «Вікнах» радше кон’юнктуральна, бо - як подає довідник «Письменники Радянської України» з 1970 року - він не був членом партії та й після повернення вибрав професію викладача в університеті.
Існувало у Львові ще одне радянофільське видання - літературно-науковий, мистецький і громадський місячник «Нові шляхи», що його редактором був письменник, педагог і політичний діяч Антін Крушельницький, активний за своїх студентських років у групі «Молода Україна», згодом член Радикальної партії і міністр освіти в уряді УНР. «Нові шляхи» виходили з підтримкою радянського консуляту у Львові, головно в час, коли консулом був Юрій Лапчинський, від 1926 року. В цьому журналі друкувались члени групи «Горно»: Бобинський, Галан, Кондра, а теж принагідні автори, як Юрій Косач чи Степан Левинський, який згодом, вже після війни (1946) помер на еміграції в Парижі, та талановитий поет - син Антона Крушельницького - Іван Крушельницький. Продовженням «Нових шляхів» був журнал «Критика» під редакцією того ж Антона Крушельницького. Обидва журнали перестали виходити в 1932 році. УРЕ подає, що ці видання закрила польська влада. Це не відповідає правді. Хоч польська влада не сприяла тим виданням, як і не сприяла взагалі українським виданням, то закриття їх було наслідком політичних потягнень в самій комуністичній партії. Треба пригадати справу тижневика «Світло», що його редагував Бобинський. В 1927 році, коли в Україні був голосний Микола Хвильовий (саме в цьому році він зумів об’єднати найкращих діячів літератури довкола «Вапліте»), «Світло» зазнало метаморфози: вислизнуло з-під впливу КПЗУ, і його редактором став діяч самостійницького крила Української Соціял-Демократичної Партії Іван Квасниця, якого в перших днях «возз’єднання» 1939 нова радянська влада арештувала і вивезла на заслання. В тому ж 1927 році виключено із КПЗУ Степана Рудика, співредактора «Світла», - він теж в 1939 році був заарештований і знищений. Тоді вийшов із рядів КПЗУ Роман Роздольський - соціолог і теоретик марксизму, один із засновників КПЗУ. В 1939 році він волів емігрувати до Кракова, ніж залишатись у визволеному Львові, просидів війну у німецькому концентраку, а від 1945 року перебував у Дітройті, де й помер в 1967 році. Як науковий дослідник марксизму, він співпрацював із закордону з Московським інститутом марксизму-ленінізму.
«Критика», головно в останніх числах, висловила проти сталінської національної політики в Україні й підтримувала шумськістів і хвильовістів. Ці ухили від партійної лінії й були причиною упадку радянофільських видань у Львові, бо перервались фінансові ресурси. В той час зник без сліду радянський консул Лапчинський - націонал-комуніст, який ще в першій половині двадцятих років належав до групи укапістів. Совєтський уряд робив різні заходи, щоб усіх цих радянофілів заманити в Україну. Так, весною 1932 року поїхав в Україну поет Іван Крушельницький, проявив там - як пише УРЕ - активну участь у літературному і громадському житті, але вже в 1934 році був зліквідований (УРЕ подає дату смерти 17 грудня 1934 р.). Ще до часу смерти Івана виїхав на Україну його батько з усією ріднею: дружиною Марією, актрисою та авторкою деяких п’єс, яка виступала в театрі «Бесіди» у Львові, та молодшим сином Тарасом, початкуючим письменником. Виїзд родини Крушельницьких в Україну був відзначений урочисто у Львові прощальним вечором, що його влаштував Український Робітничий Союз. В мене є фотознимка з цього вечора: на будинкові видніє напис з назвою цього Союзу, а під нею дата: Львів, 15 квітня 1934. На знимці можна ідентифікувати деякі особи, хоч би Кузьму Пелехатого (після війни він був головою Управління міста Львова) чи Миколу Бабина, але немає там ні Ярослава Галана, ні Петра Козланюка, хоч вони в той час проживали у Львові - значить, були розходження між радянофілами, які відбились і в таку святкову хвилину. Вся сім’я Крушельницьких була ліквідована негайно після розстрілу Івана Крушельницького, хоч УРЕ подає дату смерти Антона Крушельницького на 13 листопада 1941 року, значить, у час евакуації під напором німецької армії, коли то постраждали й інші діячі нашої культури, яких евакуювали, але не довезли до місця призначення.
Я докладніше спинився на інформації про радянофільські угруповання у Львові перед війною, бо діяльність цих груп зумовлювала і політику, що її застосував уряд СРСР в акції окупування Західної України за відомим договором Молотова і Ріббентропа про розподіл Польщі.

Культурне середовище у Львові 

Варто ще бодай побіжно згадати культурну ситуацію в польському та жидівському секторах Львова. Поляків у Львові до 1939 року було найбільше: становили половину населення міста, більш ніж 150 тисяч осіб. За панування королівської Польщі вони тримали у своїх руках адміністрацію міста та й передували в культурному житті. Це не змінилось і з переходом Галичини під панування Австро-Угорської монархії, в якій з уваги на аристократичний устрій держави польські пани затримали свою гегемонію. Більш ліберальна від прусських чи російських окупантів, австрійська адміністрація дозволяла свобідніші рухи польської інтелігенції, головно в культурному житті. У Львові до Першої світової війни жили і творили такі славні польські письменники як Олександр Фредро, один із членів так званої «української школи» Северин Гощинський, уродженець Львова й абсольвент Львівського університету поет Леопольд Стафф, один із головних представників «Молодої Польщі» Ян Каспрович, який підтримував зв’язок з Іваном Франком, чи теж Марія Конопницька, яка жила й померла у Львові та й була похована на Личаківському цвинтарі побіч могили Маркіяна Шашкевича. Такі культурні установи, як університет чи театр, були опановані поляками ще за часів австрійського панування, а за Польської Речипосполитої були заповідниками польського шовінізму. Відома всім боротьба українців за право на університет у Львові, включно з бойкотом Львівського університету. Львівський театр, хоч побудований за громадські гроші, був виключною власністю польського населення, і тільки декілька разів у році вдавалось українській громаді дістати дозвіл на який визначніший концерт чи академію в цьому міському театральному будинку. У Львові були польські наукові установи, з таким науковим осередком як Оссолінеум (Заклад Народови ім. Оссолінських) з бібліотекою, музеєм і друкарнею (самих інкунабул нараховували понад 5 тисяч), були музеї, літературні об’єднання, театри, - все це надавало містові польського вигляду. У Львові виходили три більші польські щоденники ( «Вєк нови», «Газета поранна» і «Дзєннік вєчорни») та й багато інших газет. Тут виходив літературний журнал «Сигнали» під редакцією Курилюка, - часопис поступовий, що слідкував і за українською літературою; раніше, ще у 20-тих роках, тут виходив журнал «Триби», в якому виростали такі поети як Станіслав Єжи Лєц, Леон Пастернак (обидва жидівського походження). Львів був відомий із легкої кабаретової музики, а головним представником був поет-пісняр Генрик Збєжховский. Та літературним осередком для поляків Львів не був, бо ці осередки розміщалися у Варшаві, а теж у Кракові чи навіть у Вільні, де між іншими існувала група «Жегари», з якої вийшов пізніший Нобелівський лауреат Чеслав Мілош.
Велику культурну групу творили у Львові жиди. Напередодні Другої світової війни жиди становили одну третину населення. Був час, що вони мали у Львові аж двох сенаторів у польському сенаті, і це вказує на їхні політичні впливи. Ще від давніх часів за панування польського короля Казимира Великого, коли їм було дозволено поселитись у Львові (1370 р.), вони добре загосподарювались, перебравши у місті не тільки майже все купецтво, але й замітніші й поплатніші ремісничі фахи, і були власниками підприємств. Про Львів ходила поговірка: «Польські вулиці, а жидівські камениці» (або як казали жиди полякам:»Ваші вуліці - наші каменіці»), бо більша частина реальностей (нерухомості) належала жидам. У Львові виходили аж три жидівські щоденники. Два польською мовою: «Хвіля» й «Опінія» та один мовою їдіш «Лембергер Тугблят». Це були органи сіоністів, які вважалися в Польщі найсильнішою політичною групою і намагались співпрацювати з кожною урядовою партією. Щоденник «Хвіля» був зразково редагований, мав місцевих, а то й закордонних кореспондентів, і його читали не тільки жиди.
У вересні 1939 року, коли радянські війська без ніякого спротиву зайшли аж у Львів, місто дещо змінилось. До міста насунула велика когорта втікачів із теренів Польщі, яку раптовим наскоком зайняли німці. Розбита польська армія скорим відступом намагалась перейти румунський кордон, щоб дістатись на терен Угорщини, з якою в’язав Польщу братній союз, і через Угорщину мала намір дістатися на Захід, до західних аліянтів. У Львові залишались цивільні громадяни, які й не знали, що їм доведеться робити, котра окупаційна влада краща: німецька чи радянська. Населення приймало радянську армію різно: одні споглядали вояків у рудих, не надто шиковних одностроях з погордою, інші з недовір’ям, хоч і були такі, які раділи, і це не тільки ті, хто хотів бачити справжнє визволення від «панського панування», як це голосила пропаганда, але й ті щирі українці, яким набридли довгі роки безвиглядного животіння під польською окупацією. Між вояками було багато українців, які розмовляли українською мовою, навіть і старшини. Це напевно була заплянована показуха, мовляв, братів визволяють рідні брати-українці. Армія увійшла в місто у великих танках, хоч і відкритих, бо й не було потреби їх закривати, ніхто не плянував ні одного вистрілу. Пригадую, як на вулиці вийшли львів’яни, головно українці, бо поляки все ще не знали, як їм поступати й яка їхня доля, з танків виходили старшини і ставали до розмови з охочими розмовляти. Один із них навіть проявив велику щедрість: висипав кілька жмень нових блискучих копійок, не знаю - з великодушності чи в переконанні, що їхня ціна і так невисока. Споглядаючи на вбогі однострої армійців, львів’яни - знаючи про загально низький життєвий стандарт у Совєтському Союзі - запитували їх, а як там у них з товарами, з харчами. На все була одна втерта відповідь: «У нас всього много». Ходила навіть така поговірка, що одного армійця запитав якийсь смільчак: «А цитрини у вас є?» Армієць і не знав, що таке цитрина, бо навіть як і були б цитрини у Совєтському Союзі, то їх називали лимонами, але без заікнення відповів: «Много, два больші заводи: один у Москві, а другий у Харкові».
З армією прийшла зразу і нова влада; були призначені люди і призначені для них пости, та й ця влада скоро взялась заводити свої порядки, намагаючись знаходити легальні основи для всіх перемін. У своїй книжці спогадів Хрущов, тодішній секретар комуністичної партії в Україні, пише:»Моїм головним завданням було заснувати організації, які репрезентували б нарід Західної України, і дати їм змогу порішити: хочуть вони злучитись із Совєтським Союзом чи ні. Переведено вибір делегацій до Народних Зборів у Львові, щоб порішити цю справу. Збори продовжувались кілька днів з тріюмфом і політичним запалом. Я не почув ні одної промови, ні одного сумніву, чи має бути встановлена совєтська влада. Один промовець за другим говорили, що це їхня задушевна мрія - бути прийнятими у склад Української Радянської Республіки»...
Ці славні Народні Збори Західної України відбулися 22-28 жовтня 1939 року, коли совєтська влада вже була установлена не тільки у Львові, але в цілій Галичині. Разом з військом прибули на терен Галичини члени пропагандивного апарату та й визначені довірені партії на адміністративні пости; всі вони в армійських одностроях, бо армія - це не тільки вояки, які воюють з крісом, але і відповідальна партійна верхівка політичних та адміністративних керівників. Одного з таких адміністраторів довелось мені пізнати-таки в перші дні нової радянської дійсности. Це був здоровенний козарлюга, рослий і статурний, хоч із скромним прізвищем Салата (на жаль, за роками я призабув ім’я, а по батькові й поготів). Він прибув у Львів за призначенням організувати один із районів міста (десь ще у Києві, а може, й у самій Москві постановлено було поділити місто Львів на чотири райони). Салаті віддано робітничий район - від вулиці Городецької до Жовківської-Замарстинівської аж до Підзамча, і цей район назвали Шевченківським. Салату пізнав я випадково, зайшовши у порожній будинок школи при Казимирівській вулиці (Початок сучасної вул. Городоцької, неподалік місця, де вона перехрещується з вул. Шевченка) відвідати мою сестру, яка саме отримала від Салати призначення на секретарський пост. Дістали якесь старе бюрко, ба навіть стілець, та Салаті потрібно було друкарської машинки, бо ж як писати розпорядження без машинки. Ось він, побачивши мене, зразу поставив питання ділове: чи не знаєте, де можна б купити машинку. Я якраз знав. Перед двома днями я відвідав був українську книгарню, що її вів у Народному домі при вулиці Рутовського (тепер вул. Театральна) відомий у Львові книголюб Громницький, і він у розмові почав нарікати, що у нього немає й зломаного крейцара на хліб і хотів би щось продати. Зрозуміла річ, хто в такий час купує книжки, ось він і запропонував, що у нього дві друкарські машинки. То ж і не думаючи довго, я сказав товаришу Салаті: є та й не одна, а дві машинки. Він бігом злетів по сходах у низ, а я за ним, перед брамою стояла маленька автомашина, щось як теперішній «вольксваген». Я чудувався, як цей велетень зумів увіпхати своє тіло у цього ліліпута, присівся коло нього, і за кільканадцять хвилин ми вже були в канцелярії мого давнього приятеля, що не раз порятував мене потрібною книжкою, за яку в мене не було чим платити. Не торгувалися, Салата й зовсім не дивився на те, що машинки не були першої молодости. Привезли ми ці машинки до канцелярії голови управління Шевченківського району, й видно було по його обличчі і по його жвавих рухах, що він вдоволений. Цю радість він і висловив у своїй пропозиції до мене: «Ну, тепер що вам за це? Яку посаду хочете: начальника шкільного відділу, чи фінансового, вибирайте. Нам треба організувати управління і треба начальників відділів». Я зніяковів, а потім таки просто відпекався, мовляв, я студент, мені треба кінчати студи, я вже поробив деякі заходи і маю обіцяну стипендію, то ж у праці поки що не зацікавлений. Та наступного дня я привів у канцелярію кількох своїх колег, які шукали роботи, і вони без великих допитів всадовились на непогані посади у Шевченківському районі й просиділи там досить щасливо, аж поки вже під кінець цієї першої радянської окупації їх не покликали в армію.
Мав я нагоду пізнати й більшу шишку, самого головного адміністратора всієї Західної України, а саме генерала М.В.Козирєва. Він мав титул голови тимчасового управління Західної України та й рангу головнокомандуючого цієї армії, яка окупувала Західну Україну. До Салати можна було прийти ось так собі, а до Козирєва доступ був не такий легкий. Він урядував у будинку колишнього польського воєводства по вулиці Чарнецького (тепер вул. В.Винниченка) і, щоб дістатися до нього на аудієнцію, треба було спеціяльної перепустки. У мене була досить маловажна справа. Йшлося про студентські доми, що їх було кільканадцять на підгір’ї Вульки з боку Кадетської вулиці (теп. Гвардійска). Це були давні студентські доми, і, зрозуміла річ, їх за польської окупації займали польські студенти, та ще й ті - з-під стягу «ендеків» (націоналістична група), які вороже ставились до українців, ба навіть часто зчиняли бучі. Ось і тепер, хоч і прийшла нова влада, польська ендецька молодь зайняла свої старі місця і не хотіла допустити туди українських студентів. Наші студенти постановили звернутися до найвищої влади. Будинок воєводства, де розмістився головний уряд нового управління в Галичині, охоронявся військом. Тут же, в коридорі за брамою, було приймальне бюро, де сиділо кілька офіцерів і видавали перепустки, цебто дозвіл на письмі увійти в будинок і мати аудієнцію у головнокомандуючого генерала. Перепустка була на звичайному газетному папері, виповнена звичайним тоді урядовим фіолетового кольору чорнилом, і на ній коротко визначено: «Пропустити тов. Тарнавського до тов. Козирєва», підпис чергового офіцера та й обов’язкова печатка такого ж фіолетового кольору. Не буду розказувати про наслідки моєї місії та розмову з високим совєтським генералом. Моя місія була непотрібна, бо все одно всі доми в місті націоналізували, а студентські поготів, і вже скоро студентські будинки опинились у розпорядженні студентських комітетів, над якими мала контроль партія. Та все ж таки знадобилась мені оця урядова перепустка, її за установленим порядком повинен був у мене перебрати урядуючий секретар. Але виявилось, що секретарем у канцелярії цього високого совєтського достойника був мій знайомий інженер, ще й з націоналістичним минулим. Він зніяковів, зніяковів і я (напевно, потрапив на цю посаду в подібний спосіб, як це пропонував мені Салата; новоприбулі адміністратори потребували людей, які знали б місцеві обставини, то ж могли на перший час зайняти посади і не надто бажані люди), і так у мене залишилася перепустка. Наскільки вона була цінною, я переконався незабаром. Мені треба було поїхати у Старий Самбір і привезти звідти до Львова знайому родину, яка залишилась там ще з вакацій і не мала ніякої можливости повернутись додому. Поїзди, правда, їздили, але тільки для урядових пасажирів. І ось я удумав, що в цьому може допомогти моя перепустка. І справді я багато разів переїхав із цією перепусткою по Галичині в той час. Кондукторам, які все ще в більшості були поляки, бо за польської окупації пост кондуктора вважався синекурою, і його займали виключно поляки та ще й члени колишнього польського легіону, я показував мій папірець; вони вже знали нову радянську документацію, незмінний фіолетовий колір чорнила й печатку такого ж кольору, то ж, навіть не дуже придивляючись до змісту, пропускали мене без квитка. Деякі, котрі вміли відчитати зміст з таким категоричним наказом «пропустити» ще й вдаряли за старою традицією пальцями в дашок своєї залізничної кепки, віддаючи пошану не тільки цій важливій на їх погляд «бумажці», а теж і її власникові. Були й такі, що продірявлювали папірець спеціяльним діркачем, що його носять кондуктори, як доказ своєї урядової посади.
Та мене більше цікавила література і преса: з перших днів воєнної суматохи я тримав зв’язок з «Ділом», з яким в останніх двох роках близько співпрацював, пишучи короткі нариси, що їх Михайло Рудницький поміщував у підвалах не тільки без гонорару, але й під прийнятим прізвищем колеги - Тарас Кульчицький, бо так воно склалось на проголошеному в 1937 році конкурсі «Діла» на коротке оповідання, що я попав на це прізвище, а не на своє, виславши на конкурс два оповідання, зрозуміло, під двома прізвищами. І хоч уже в редакції знали, що я Тарнавський, а не Кульчицький, але «слава», здобута нагородою на конкурсі, затримала мене при прибраному чужому прізвищі. «Діло» підготовлялось до дальшої праці. І хоч в той же самий день, коли Червона армія перейшла Збруч рятувати рідних братів, польські агенти навідали редакцію і друкарню «Діла» та її сплюндрували, все ж редактори, а головно відданий справі головний редактор доктор Іван Німчук встигли якось привести все до порядку, щоб могти продовжувати працю. Вісті були дуже хаотичні, та й навіть якщо редакція знала правду про розподіл Польщі між німецьким і совєтським партнерами, то чомусь переважала віра, що німці таки займуть Львів, хоч би з тої причини, що Львів був зі сто п’ятдесят років німецький в рамках Австрійської монархії - тим більше, що у своєму швидкому марші крізь Польщу німецька армія вже стояла під Львовом і кожної хвилини могла увійти в місто. Та сталося інакше.
У п’ятницю, 22 вересня, Личаківською вулицею в’їхали до Львова радянські кіннотники, а за ними посунули великі танки. На місто скинули летючки українською мовою, і цією мовою сповіщали братам-українцям про радісне визволення з-під польсько-панської окупації та щасливе життя у з’єднаній Україні. Українські діячі, головно заангажовані у політиці, говорили про створення Українського Допомогового Комітету з сеньйором д-ром Костем Левицьким на чолі, висилали навіть делегацію до представників нової влади під проводом цього видатного діяча та внесли петицію для продовження видавання щоденника «Діло». Та вже в суботу, 23 вересня, у будинку «Просвіти» - Ринок, 10 з’явились три старшини в одностроях і заявили, що вони редактори. Д-р Німчук показав їм редакцію і друкарню з вірою, що все ще можна буде затримати «Діло» як незалежний часопис. Та в неділю прибуло до редакції вже яких сорок редакторів на чолі з редактором «Комуніста» з Києва Андрієм Терентійовичем Чеканюком, і вони стали господарями будинку. Це вже вони готували газету «Вільна Україна», яка вийшла 25 вересня. Того ж понеділка Чеканюк зорганізував нараду з українськими журналістами, мовляв, для обговорення праці, у великій залі «Просвіти». Головною постаттю на цій нараді був Олександр Корнійчук, який грав роль дуже ввічливого і приязного в розмовах співбесідника, коли Чеканюк викладав свій плян. На нараді були в більшості українські журналісти, які до війни жили у Львові. А їх було таки немало, десь 70-80 осіб, бо у Львові до війни виходило яких 80 різних часописних видань.
Я на наради з журналістами не ходив, бо справді був тільки дописувачем та й журналістом себе не вважав. Але встиг передати комусь із учасників наради свій вірш (здається, таки Михайлові Рудницькому), щоб запропонував редакції з поясненням, що ось наші письменники й журналісти готові співпрацювати в нових виданнях. Не знаю, хто читав цей вірш, хто подав до друку і хто редагував його, але вірш з’явився під моїм повним прізвищем у «Вільній Україні». Цей дебют не надто мене тішив, та й він і не мав відгуку навіть між нашими людьми, бо у всіх були важливіші справи, а головно: як застосуватись до нової ситуації. Наступного дня, у вівторок 26 вересня, була друга нарада з журналістами, і на цій нараді Чеканюк великодушно заявив, що хто з журналістів бажає працювати у пресі, хай виготовить відповідну заяву. Не знаю, скільки журналістів скористало з цього запрошення. Не скористався ним і головний редактор «Діла» Німчук, якого ще того самого дня заарештували й незабаром повезли аж у Москву, де він просидів без засуду і звинувачення аж 595 днів, як це сам описав у книжці під такою ж назвою «595 днів совєтським в’язнем». У «Вільній Україні» почав працювати Михайло Рудницький. Згодом я довідався, що молодий журналіст Евген Лазор, який писав фейлетони для «Діла» під псевдонімом «Черевань», потрапив до редакції півтижневика «Комсомольська правда». Як він там опинився - це таємниця: напевно, не признався до співпраці в «Ділі» і добре мусив накрутити, що йому завжди вдавалося без труду. «Вільна Україна» скоро перейшла до приміщення на вулиці Підвальній, де приміщувалась перед війною редакція жидівської газети «Хвіля», а редакцію перебрав Семен Журахович, який починав свою карієру. В будинку редакції «Вєку нового» при вулиці Сокола (теп. Ковжуна), 4 почав з’являтись щоденник польською мовою «Червони штандар», де редакторами були поголовне жиди. Жидівської газети у Львові не було, хоч жиди становили половину населення міста. Щойно під кінець першої окупації, десь у квітні 1941 року, жидам дали теж газету, та тільки на короткий час.
Мене цікавили письменники і я намагався знайти з ними якийсь контакт. Корнійчук, який був дуже активний, виступав радше як представник уряду. Пам’ятаю, як одного дня він виголосив аж п’ять промов, і всі з пам’яті, користуючись тільки якимись записками на малих клаптиках паперу, головно для даних статистики, в різних місцях: на могилі Івана Франка на Личаківському цвинтарі, під пам’ятником Адамові Міцкевичу, що досьогодні прикрашає площу, яка перед війною звалась Марійською (там стояла статуя Матері Божої, що її большевики зразу закрили, виготовили тимчасовий пам’ятник революції з сотні червоних прапорів, які коливались під вітром і заслонювали статую; далі статую зліквідували), на великому мітингу в залу театру і перед робітництвом на площі під Ремісничою палатою. На кожному місці Корнійчук не тільки говорив інакше, але й інакше був вбраний; то у старшинському однострою, то в чорному костюмі - на могилі Франка, а в ясному - під пам’ятником Міцкевичу. Кажуть, що в перших днях побуту у Львові Корнійчук зумів запастися кільканадцятьма дорогими костюмами, які мусив купувати на чорному ринку, бо це був єдиний спосіб купівлі.
За польських часів польські літератори мали своє власне касино, в чудовому будинку на Академічній вулиці (просп. Т.Шевченка) -, що звалось «корсом». Я був певний, що тут і знайшли свій закуток письменники. Та ні! В цьому розкішному домі вже розтаборились військові старшини, і тут було створено для них касино. Під будинком зустрів я знайомого польського поета Леона Пастернака, який проходжувався по «корсі» із своїм великим собакою бульдогом (не можна було визначити, чи низенький Пастернак, який похитувався ідучи, вів бульдога, чи це той великий бульдог тягнув за собою низького ростом поета із задертою вверх головою), і він повідомив мене, що письменники мають свій клюб, який розмістився в домі чи радше палаці графів Бєльських по вулиці Коперника, 42. Вулиця Коперника мені найрідніша. Це на ній, трохи нижче, в сусідстві з палацом чи радше замком іншого заможнішого та й славнішого графа Потоцького я прожив кільканадцять років. Кожного дня я маршував широким хідником цієї вулиці до гімназії, що приміщувалася таки за закрутом на вулиці Сапіги (тепер вул. С.Бандери) (теж графа, палац якого стояв між палацом Бєльських і будинком Богословської Академії, за церквою Святого Духа, чи як її популярно звали - Семінарицькою, яку в перших днях війни рознесла німецька бомба). Палац Бєльських запам’ятався мені ще й тому, що незадовго до війни відбувалось у ньому традиційне панське весілля, за старим шляхетським церемоніялом, де гості заїжджали на подвір’я у давніх старосвітських каретах, що їх напевно витягнули десь з музеїв, та з візниками, прибраними у такі ж музейні зеленого кольору однострої з широкими кепками.
Коли я зайшов до колишнього палацу Бєльських, там було людно від письменників. В будинку, на останньому поверсі, ще жила тоді графиня, але її скоро випровадили й перевели до маленького будинку, що стояв при в’їздовій брамі, де раніше жив сторож. Та й там вона не загріла довго місця, бо цей будинок видався чудовим місцем для харчевні - і був то добрий претекст, щоб для графині підшукати приміщення десь у сонячній країні Казахстан, ще й з безплатним переїздом відомими совєтськими засобами переселення, які вже з перших днів стояли готові на всіх вантажних станціях, заповняючись пляново за виготовленими згідно з давно складеними у самій столиці Москві списками «курортників». Як це правильно подав історик Норман Дейвіс у своїй книзі про найновіший (історично - четвертий) розподіл Польщі між Німеччиною і Росією, - праця совєтських органів безпеки була більш деструктивна для поляків (і теж для українців, які «мали щастя» бути громадянами Польської Речипосполитої, а українське населення становило в ній майже третину населення), ніж праця прославленого в політичній літературі гестапо на окупованих Німеччиною теренах. Совєтські органи мали довгий досвід у політичному терорі й не потребували експериментувати, а ще уліпшили випробувані методи, маючи добре підготовлений вишколений персонал та засоби, включно зі спеціяльно підготовленими тюремними вагонами для висилки неблагонадійного елементу. Разом з армією, яка окупувала Західну Україну, прибули і представники їхньої розвідчої системи, і вже в перших днях були арештовані ті, хто попав у перші списки. За містом стояли підготовлені тюремні вагони і вся обслуга. Той же історик Дейвіс подає, а в нас це було відоме, бо писав про це ще в 1946 році д-р Степан Баран (колишній посол УНДО і публіцист із «Діла») у тижневику «Християнський шлях» у Мюнхені, що існувала таємна інструкція Лаврентія Берії, тодішнього міністра внутрішніх справ і шефа НКВД, і в цій інструкції були подані 19 родів «ворогів народу», яких треба негайно позбутись арештами, вивозами і ліквідацією.
В палаці графів Бєльських, що став Літературним клюбом, а в дійсності носив назву Оргкомітету Львівської Організації Спілки радянських письменників України, було найбільше поляків і жидів. Українці не скоро погодились із думкою, що це вже остаточне рішення, і все ще вірили, що може прийти якась зміна. Німецька армія була вже на передмістях Львова, відомо було, що радянська армія далі Сяну не посунулась, та й у Львові перебувала німецька військова комісія, завданням якої було допомогти переселитись на Захід всім тим, які могли виказатись бодай частковим німецьким походженням. Багато з наших діячів, які розуміли вагу ситуації, зуміли знайти шлях на Захід. Кордон на Сяні ще не був дуже міцний, німецькі військовики прихильно ставились до українців, спеціяльно галичан, які в загальному знали німецьку мову, то була змога вирватись на Захід, тим більше, що приходили вісті з Кракова про поважну українську еміграцію в цьому місті. Правда, для деяких свідомість небезпеки і змога втечі прийшли запізно. Найстаріший наш політичний діяч, сеньйор української політики Кость Левицький плекав думку про Український Допомоговий Комітет, ба навіть очолював делегацію в цій справі до тимчасового управління, хоч вже третього дня після опанування міста він сидів у в’язниці при вулиці Лонцького (теп. Брюллова), разом з такими діячами як Володимир Старосольський, Іван Німчук чи інші. Арештували навіть посла Дмитра Великановича, якого старший син Богдан був членом КПЗУ та й навіть воював у комуністичній бригаді в Іспанії. Та не зважаючи на те, що українці були в меншості, у клюбі відчувався український дух. Перш за все мова була українська. В більшості всі перші висланці партії, що їм доручено організувати адміністрацію в новій Західній Україні, були як не українського роду, то бодай українськомовні люди, і виглядало, що об’єднується частина української землі з материком, а в письменників це виявлялось ще яскравіше. Тут діяла Спілка письменників України, а про письменників ми знали більше й докладніше, знали їх твори та й ще живою була у нас велика дискусія, що - хоч і була стлумлена режимом - не могла залишитись без сліду.
Першим організатором Львівської організації письменників був Петро Панч, людина, про яку говорили, що колись був старшиною у Петлюрівській армії, тож заслуговувала на довір’я. Ми знали «Голубі ешелони», і ця книжка виробила у нас позитивне ставлення до особи Панча. Сприємливий був і його зовнішній вигляд і дуже уложена поведінка. Сива кучугура волосся, хоч тоді йому йшло щойно під п’ятдесятку, ясні відкриті очі, легка хода, опанована повздержливість та навіть увага і вирозумілість до наших проблем, що їх приносила нова дійсність, здобували йому прихильність  місцевих письменників. Він ходив по панських коридорах, покритих килимами палацу Бєльських, в якому примістився, як справжній власник, який тут прожив ніби віддавна і почувався як у себе вдома. Навіть його стрій надавав йому панського вигляду: гарний сірий костюм, ясна блакитна краватка й білі півчеревики, що їх напевно вже купив у Львові, сприяли його зовнішній презентації. Недаром один із наших польських колег - сатирик Юзьо Нахт - постійно говорив «Панч - це пан», та, порівнюючи його з його наступником Олексою Десняком, який замінив Панча на посаді голови, додавав «а Десняк» (з наголосом на першому складі) - то «вєсняк», що означало селянин. Панч очолював Організаційний Комітет Письменників, завданням якого було створити Львівську організацію Спілки Письменників України. Для цього була усталена спеціяльна процедура. Кожний кандидат мусив внести заяву до профспілки письменників та й перейти цілий допит під час засідання. Це звичайно була публічна сповідь, бо кандидат виголошував свою біографію з точними даними про діяльність не тільки письменницьку, але й політичну, виявляв свої політичні переконання, що мусили покриватись із лінією партії. Цей допит слухали уважно представники профспілки, які сиділи у президії, та присутні в залі письменники. І президія, і присутні в залі учасники цієї показухи мали право ставити найрізніші питання, вияснювати, спростовувати, якщо їм були відомі факти, що їх кандидат не виявив, або не точно пояснив.
Пригадую, як приймали до спілки мене. Мій життєпис не міг бути великий а тим менше цікавий, бо - проживши всього двадцять два роки - мені не було і про що розказувати. Та й питань не могло бути багато, бо й про що питати: книжки у мене не було, віршів напевно ніхто й не читав, а прозові нариси, що їх містило «Діло» у фейлетонах, я підписував не своїм прізвищем, то й не всі знали про них. Але був один помітний виступ, який зразу вияснив справу й вирішив про моє членство у Спілці. У залі сидів один із наших членів Андрій Васильович Волощак. Це була вже літня людина, п’ятдесятирічна. Ще до Першої світової війни він почав студії у Львівському університеті, а закінчував їх уже в Празі. Та в нього скоїлось нещастя: у першій війні був поранений і втратив зір. Не переставав писати, а диктував свої вірші сестрі чи дружині, і в той спосіб продовжував свою письменницьку діяльність. У тридцятих роках був членом об’єднання «Горно». Він користувався повним довір’ям своїх колег і з «Вікон», і з «Нових шляхів» Крушельницького та й тепер здобув собі довір’я у нових господарів. Ось цей Волощак, почувши, що хтось із президії почав розпитувати мене, що я робив під час польської окупації і до яких організацій належав, піднявся і без заікнення з властивим йому спокоєм і переконливістю подав, що «ось наш кандидат, цебто я, часто заходив на наші інтимні збори (тут, безперечно, була мова про якісь зібрання радянофілів), читав там свої поступові вірші і дуже близько стояв до нас ідейно». Така заява старого партійця мене просто здивувала. Не знаю, чи був хтось у залі з тих, хто мене знав, щоб міг повірити словам Волощака. В тридцятих роках, коли існувало «Горно», мені було всього кільканадцять років, то ж куди мені було до їхніх зборів. Напевно знали, що це просто видумка, такі партійці як Ярослав Галан чи Степан Тудор, які були присутні в залі. Та це була заява сліпої людини, яка втішалася загальним довір’ям, і ніхто не пробував ставити її під сумнів. А втім він мав завжди пояснення: сліпий, не бачив, то, може, й помилився. Після засідання Спілки я підступив до Андрія Васильовича, щоб подякувати йому за таку прихильну презентацію та й довідатись, чому він це зробив. А він тільки похитав головою, звернувши в мій бік чорні окуляри, за якими не було очей, і стиха пояснив: «Так треба, так треба» і потиснув мені руку.
Не всім так легко вдалося дістатись до цієї вимріяної Спілки. Членство у Спілці вирішувало те, що письменник може жити з літератури. Журнали і газети друкували тільки членів Спілки, видати ж книжку без апробати Спілки було неможливо. А друкуватись - значить отримувати гонорари, здобувати гроші на прожиток. Інакше, без членства у Спілці, письменник був поза рамцями письменницької професії і мусив шукати собі інших можливостей заробітку.
Надзвичайною була подія, коли приймали у члени Спілки Михайла Рудницького. Рудницького не могли не знати: це була загально відома літературна особистість, з думкою якої рахувались і приятелі, яких в нього було не надто багато, і вороги, що їх він мав і направо, і наліво. Це була багатолюдна імпреза, хоч відбувалась не у викладовій залі, а у просторому кабінеті секретаря Львівського Оргкомітету письменників Ярослава Цурковського. Ярослав Цурковський - особливо цікава постать. Перед війною він вправлявся у модерному віршуванні, наслідуючи зразки футуризму. Він не належав до ніякого літературного угруповання та й радше пробивався сам, не без всякого хитрування. Спромігся був навіть влаштувати свій авторський вечір, та ще й у великій залі Музичного інституту імені М.Лисенка. Вечір був розрахований на сенсацію, і після читання своїх хаотичних творів автор дозволив на запитання. Один із учасників кинув таку репліку: «Ви виглядаєте, якби щойно вийшли з Кульпаркова» (в Кульпаркові під Львовом була лікарня-заклад для психічно хворих). Цурковський зовсім не збився і зразу відповів: «Це правда, я вийшов, щоб зробити там місце для вас». Цурковський нагадував ще одного такого, польського, зарозумільця Антоні Гроновича, який у передвоєнний час реклямував себе поетом. Він друкував великі розміром афіші, на яких товстими літерами було виписане його прізвище й дата його виступу, звичайно, в найбільш репрезентативній залі «Клюбу Літерацького». А прийшлось читати - і не було що. Та Гронович змужнів, виїхав згодом до Америки, тут ще пробував писати англійською мовою і закінчив свою кар’єру викладачем у якомусь коледжі. Цурковський умів пробиватись у житті. За німецької окупації він ухитрився переконати владу, що у Львові потрібний психоаналітичний осередок. І це йому вдалось. Він створив такий осередок, в якому знайшла заняття чи не сотня різних осіб, які вештались по цьому інституті в білих халатах, немовби справді лікарі, а що вони там робили - не знала і влада, яка на це асигнувала гроші. Цурковський ще й надумав, що йому, як керівникові такої інституції, потрібний докторат. Тож поїхав у Прагу і за кільканадцять днів прибув звідти із титулом, здається, доктора прав. Про Цурковського загально говорили, що він кожного вважав божевільним, а кожний, хто коли-небудь мав з ним якесь діло, теж скоро переконувався, що в поетовій голові не все в порядку. Так якось знаходили порозуміння. Цурковський горів ненавистю до Михайла Рудницького за якусь рецензію, чи більше - за брак рецензій на його вірші. Тож і вибрав нагоду прийому Рудницького у Спілку, щоб на ньому помститись.
Він - цебто Цурковський, мав сильного протектора в особі голови Літературного Клюбу академіка Кирила Студинського, в той час найбільше впливової особи з місцевих громадян у цілій Галичині. Це Студинський був головою Народних Зборів, які постановили прилучити Західну Україну до УРСР, це він - коли делегація щасливих нових возз’єднаних західняків прибула з поклоном до Москви, сидів тут же побіч самого «батька народів», і кажуть, що Сталін особисто запросив сивоголового академіка сісти біля себе. Цурковський знав, кого вибрати своїм протектором, і не без протекції Кирила Йосиповича став секретарем Львівської організації письменників. У Львові Студинський був «персона грата», йому не тільки не відібрали під час акції загальної націоналізації його гарної вілли у Львові, але ще виділили йому охорону, і в воротах цієї вілли день і ніч стояв міліціонер.
З таким запліччям Цурковський висунув різні закиди проти Михайла Рудницького, мовляв, він не гідний бути членом Спілки пролетарських письменників. Головував на цьому засіданні сам Олександр Євдокимович Корнійчук, який спеціяльно приїхав для цього з Києва. Ще один цікавий і важливий момент: були на цьому засіданні усі колишні радянофільські письменники, які колись співпрацювали з «Вікнами» і з «Новими шляхами»: Галан, Тудор, Гаврилюк, Кондра і Козланюк. Правда, ці давні партійці поводились звичайно дуже стримано. Нова влада і їх мала під пильним доглядом, бо ще не впевнилась у їх льояльности до політичного курсу. Правдою було, що нова влада воліла людей політичне незв’язаних, які могли б без застережень для неї працювати. Тоді ми вже знали, що до війни були розходження в самій верхівці КПЗУ, як знали й те, що всі ті, які поїхали в Україну у 30-тих роках, разом з цілою сім’єю Крушельницьких, були знищені під закидом шумськізму чи скрипниківства. В той передвоєнний час так, як і Крушельницькі, поїхала була в Україну і дружина Ярослава Гадана, як говорилось, продовжувати студії, й вона не уникнула переслідування і була зліквідована. Тож стримана поведінка старих галицьких партійців зовсім оправдана: вони краще розбирались у всіх ходах режимної політики, ніж ми - жовтодзьоби. Та на цьому засіданні увірвався терпець і їм. Вони вже мали досить Цурковського, бо - Богом і правдою - пост секретаря належався комусь із них. Тож підвівся найвідважніший з них, Ярослав Галан, й обережно сказав декілька слів в обороні Михайла Рудницького. Він підкреслив, що хоч Михайло Рудницький і вважався офіційним критиком буржуазного щоденника «Діло», то все ж він був завжди ліберальний, мав зв’язки з поступовими кругами та й ніколи не підтримував націоналістичної групи літераторів, яка була найсильніша, ба навіть вирозуміло ставився до письменників, які гуртувались коло «Вікон» чи «Нових шляхів», хоч і їм не жалів своїх критичних завважень. Та долю Рудницького вирішив сам Олександр Корнійчук. Він встав, витягнув із кишені якусь маленьку книжечку у формі брошури, що, як виявилось, була збіркою віршів Цурковського, прочитав уголос один з віршів із цієї книжки з наголосом на такі рядки «Україна понад все», а тоді пояснив, що це йому дуже нагадує відомі гасла «Deutschland uber alles» (Німеччина понад усе - нім.). Розправившись так зручно з головним опонентом, Корнійчук звернувся до Михайла Рудницького, який весь час цієї розправи то блід, то червонів, то синів і хвилювався, й могутнім голосом заявив: «Ми знаємо вас, Михайле Івановичу, і ми вас до Спілки приймаємо, але радянська влада вашої книжки «Від Мирного до Хвильового» ніколи вам не забуде». Сталось на ділі інакше: радянська влада не так забула, як зовсім викреслила цю книжку з бібліографії Михайла Рудницького і про неї ніколи і не згадувала.

Письменники і умови  життя після «визволення»

Варто бодай в загальному подати, хто були ці письменники, що для них відкрились двері в радянську літературу через Оргкомітет письменників у Львові у цей пам’ятний 1939 рік. Почнемо від українських письменників, бо - як сама назва вказує - Спілка письменників України та й усі організації - це не Спілка українських письменників, але всіх письменників, які живуть на українській землі. В той час у Львові було більше польських і жидівських письменників, ніж українських, а всі вони об’єднані були в одній організації, навіть не поділяючись на якісь національні секції. В українській групі письменників були майже всі ті письменники, які в довоєнний час жили у Львові чи загально в Галичині, за винятком тих, яких встигли вже в перших початках заарештувати, як, наприклад, видатного члена «Молодої музи» Остапа Луцького, котрий, правда, з роками став менше приділяти уваги поезії, а радше присвятив себе господарським і політичним справам, зайнявши важливе місце у польському Сеймі, а потім і в Сенаті. Більшість українських письменників, які творили український літературний процес, що концентрувався у Львові, не жили у Львові, як наприклад Маланюк, Самчук, Стефанович, Лятуринська, Липа чи навіть Журба, яка жила на Волині, а з приходом Червоної армії, переїхала до Варшави. Деякі корінні львів’яни, як ось Роман Купчинський, встигли покинути Львів уже тоді, коли Червона армія господарювала в місті. З Купчинським вийшла ще ціла проблема. Нова влада забажала вшанувати Сталіна колективною поемою галицьких, «визволених» поетів і для цього почала настирливу акцію. Поема така вийшла друком ще перед кінцем 1939 року, під нею були підписані всі поети, які в той час жили у Львові, було там і прізвище Романа Купчинського, хоч він у той час вже сидів у Кракові, використавши німецьку репатріяційну комісію для переїзду з «визволеного» Львова на терен окупованої німцями старої Польщі.
Із старшого покоління письменників залишились у Львові і почали співдіяти в рамках нової письменницької організації колишні молодомузівці, як Петро Карманський, Василь Пачовський, Михайло Яцків; до Спілки був прийнятий Степан Чарнецький, хоч у клюбі я його не зустрічав, Денис Лукіянович, Григорій Гануляк, Василь Софронів-Левицький, Микола Матіїв-Мельник, Юрій Шкрумеляк. Близький зв’язок зі Спілкою тримала старенька Уляна Кравченко; вже в 1941 році вийшла її книжка вибраних поезій. Гуртувались у Літературному клюбі при вулиці Коперника молоді письменники, і ця група, може й найкраще, репрезентувала тодішні настрої у Львові. Це були Ірина Вільде, Василь Ткачук, Іван Керницький, Богдан Нижанківський, Зенон Тарнавський, який скоро перейшов до Радіокомітету на редактора-диктора. Всі вони перед війною були зв’язані з якимсь літературним гуртом, головно при концерні Тиктора. Тепер думали продовжувати свою літературну діяльність, хоч нелегко їм було включитись у вироблену й вимагану соцреалістичну манеру.
Окремо трималися всі ті письменники, які належали колись до лівих угрупувань. Вони краще розуміли нову систему й були обережні тим більше, що до них пильно придивлялись нові працедавці. Ярослав Галан почав працювати у редакції «Вільної України», Степан Тудор зачепився за якусь педагогічну роботу. Активними намагалися бути Олександр Гаврилюк. Петро Козлашок, Андрій Волощак. Володимир Шаян вже тоді був на роздоріжжі та й не часто з’являвся у клюбі. Ярослав Кондра, який не знаходив себе у літературі, займав у клюбі якусь адміністративну посаду. Дуже активно включився у новий процес Теодор Курпіта. З тією вервою, з якою писав до війни віршики для релігійного місячника, почав тепер у тому ж одописному стилі виписувати дифирамби на честь партії й її вождя, чим зразу насторожив до себе групу молодих українських письменників, які й до війни не знаходили в ньому літературного компаньйона, а тепер навіть сторонилися від нього. Прилягали до письменницької групи університетські професори, які мали тепер змогу включитись у систему університету, що почав діяти під іменем Івана Франка в тому ж великому будинку, що за австрійської монархії давав приміщення сонмові королівства Галичини і Володимирії. Це були відомі члени Наукового Товариства імені Шевченка, деякі з титулами академіків, як Кирило Студинський, Михайло Возняк, Василь Сімович, який виконував роль декана філологічного факультету. Були і приїжджі письменники, головно ті, яких прислала Спілка Письменників України, зрозуміла річ, в порозумінні з партією, очолити Львівську організацію письменників: Петро Панч - перший голова Львівського Оргкомітету, якого замінив на цій посаді молодший за нього і більш довірений Олекса Десняк. Юрій Шовкопляс, котрий займав важливий, але ідеологічно не так відповідальний пост голови допомогового фонду - людина дуже ввічлива та приязна, яка до багатьох наших письменників прийшла з матеріяльною допомогою, головно до тих, які втекли перед наступаючою німецькою армією без яких-небудь засобів до життя.
Згодом прибували й інші, шукаючи праці на терені новоздобутої території: Олекса Гай-Головко - дуже рухливий та працьовитий, який став на працю в Радіокомітеті, Йосип Позичанюк, котрому дали посаду секретаря літературного місячника «Література і мистецтво», що його перший номер з’явився вже у вересні 1940 року (мама Йосипа Позичанюка прибула з ним і виконувала обов’язки гардеробниці у нашому клюбі). Був молодий початківець Іван Цинковський, який прибув до Львова на студії в місцевому університеті; він тримався здалеку від всього руху. Заходив до нас у клюб і радо перебував у нашому молодому гурті Михайло Христич, майор спеціяльних військ і редактор військової газети. Він з захопленням декламував поезії Тичини чи Рильського з пам’яті й любив у приємному товаристві в розмовах про поезію проводити цілі вечори.
Загадково для нас виглядав Григорій Стеценко. Він надрукував деякі оповідання у «Літературі і мистецтві», але не виявив себе ні активістом, ні людиною, гідною довір’я. Залишився згодом під німецькою окупацією, шукав зв’язків з українськими письменницькими гуртами та пресою, навіть на одному з конкурсів Українського видавництва отримав літературну нагороду, але не здобув собі довір’я, бо дехто підозрював, що він спеціяльно залишився під німецькою окупацією для розвідних цілей. Що з ним сталось - невідомо; його прізвища не знаходимо в ніяких письменницьких довідниках, ні в друку. Деякі українські письменники, а то й російські, приїздили у Львів з виступами чи просто як туристи або комівояжери, щоб закупити у Львові дещо з товарів, яких у Союзі недоставало, зокрема модних костюмів.
Велику групу творили представники польської літератури. Майже всі вони були втікачами від німецького наступу (між ними велика частина жидівського походження, бо польську літературу в час між двома війнами творили у великій мірі письменники-жиди, які писали польською мовою, як Стафф, Тувім, Слонімський, якщо згадати тільки найважніших). Між польськими письменниками були три видатні постаті. Перш за все треба згадати Ванду Василевську. Дочка відомого польського політика соціалістичної орієнтації, першого міністра закордонних справ Польщі Леона Василевського, який вважався найкращим дослідником українсько-польських взаємин і ще перед Першою світовою війною був прихильником федеративної ідеї для народів сходу Європи по лінії маршала Пілсудського з федерацією менших поневолених народів як заборолом проти Німеччини і Росії (в противенстві до Романа Дмовського, який бажав польсько-російської федерації для поневолення всіх інших слов’янських народів). Ванда Василевська була віддавна членом комуністичної партії, вона мала впливи у совєтських політичних колах, які ще збільшились, коли вийшла заміж за Олександра Корнійчука, десь у 1941 році.
Другою визначною постаттю між польськими літераторами в той час був Єжи Борейша (справжнє прізвище Якуб Берман), який перед війною був дуже активний у творенні так званого «людового фронту». Великий і вайлуватий, ще й до того поводився дуже нахабно, не міг не звернути на себе увагу; накидував свої ідеї, постійно шукав контактів із особами на високих постах, підкреслюючи тим свою важливість. Розповідали, що під час побуту в Києві він відвідав канцелярію головного господаря, якого мав нагоду пізнати у Львові під час народних Зборів, і попросив секретарку з’єднати його телефоном з міністром освіти. В розмові з міністром почав з таких реверансів самопохвальби: ми тут з Микитою Сергійовичем постановили, що... Зрозуміла річ, що секретарка передала про цю розмову Хрущову, а він просто заявив: на другий раз женіть цього пройдисвіта геть. Згодом, вже після війни, у Польщі, Борейша став головним цензором польського комуністичного уряду у Варшаві й відігравав знову важливу роль, аж поки в акції проти жидів, які зайняли всі урядові пости у Варшаві, був відсунений; кажуть, що загинув десь у якомусь замаху.
Справжньою окрасою літературної полонії у Львові був Тадеуш Бой-Желенський - поет і літературний критик, а перш за все людина великого інтелекту, який залишив свій слід у новітній польській літературі, зв’язаній з діяльністю «Молодої Польщі». Лікар за професією, він повністю присвятив себе літературі, яку бажав винести на західноєвропейський рівень. Був автором дуже популярного, написаного з вибагливим почуттям дотепу, роману «Марисєнька», а ще - постійним автором і виконавцем славного краківського кабарету. Збагатив польську літературу перекладами французької класики, переклавши твори Мольєра, Декарта, Рабле, Мюссе і всього Бальзака, що вийшли у так званій «Бібліотеці Боя» - сто томів. Теж знаний як знаменитий фейлетоніст, який умів подати нову інтерпретацію літератури, стимулюючи літературний процес. При цьому був людиною дуже скромною і невибагливою. Примусовий побут у Львові, в обставинах затиснутої контрольованої літератури, без ніякого просвіту у ширший світ, мусив глибоко пригноблювати його творчий розум. Вкінці йому ще й приречено було загинути у Львові вже в нових обставинах, в перших днях німецької окупації, коли гітлерівська влада вибрала кільканадцять польських інтелектуалів-науковців, як закладників, між ними і Боя-Желенського, і всіх їх розстріляла 4 липня 1941 року.
З-поміж польських авторів, які жили у Львові, включився у діяльність нової письменницької організації Леон Пастернак, який давніше видавав у нашому місті журнали «Триби» і «Левар» і співпрацював у поступових «Сигналах». Відомий перед війною польський сатирик Генрик Збєжховський, який створив цілу львівську школу легкої сатиричної літератури, у великій мірі львівським говором, не шукав зв’язків із новим літературним середовищем. Не шукав їх і мій учитель польської літератури в гімназії поет Генрик Бальк, який був активний і в журналістиці, та вже з приходом німецької армії покінчив самовбивством, бо не знаходив співзвучности з новим письменницьким спрямуванням.
Польські письменники, які опинились в той час у Львові, - це в головній масі втікачі перед наступаючою німецькою армією, деякі з них навіть у військових одностроях. В більшості - це були письменники лівих поглядів; лівих не так у політичному розумінні, як літературному: стояли вони в опозиції до польського естаблішменту. Люціян Шенвальд, який належав до групи «Квадрига», був членом польської комуністичної партії вже перед війною. Інші, як Єжи Путрамент, який після війни відіграв визначну роль у новій комуністичній Польщі, чи як Ян Бжоза, Ельжбєта Шемплінська - щойно починали свою політичну і письменницьку кар’єру під егідою партії.
Непевно себе почували такі письменники як Ялю Курек, Анатоль Стерн, Александер Ват. Це колишні футуристи, які навіть могли схилятись до лівиці, але - побачивши нову дійсність - не надто бажали ангажуватися в літературі. Ялю Курек пробував використати зв’язки з російськими письменниками, шукаючи можливостей видати в російському перекладі свій роман, та без успіху. Футуризм був уже давно засуджений у Союзі, хоч його головний російський представник Маяковський не переставав втішатися урядовою ласкою, правда, посмертно. Александер Ват був діяльний у польській лівиці, але у Львові попався в руки НКВД, з трудом вирвався з ув’язнення й емігрував до Англії. Крутився безчинно знаменитий сатирик Станіслав-Єжи Лєц, який співпрацював колись разом із Шенвальдом і Пастернаком у «Трибах», а потім і в сатиричних «Шпільках», та в нових обставинах не бачив можливостей для своєї дошкульної сатири. Це йому належить відоме ствердження, що «пролетаріят у Совєтському Союзі п’є шампанське... устами провідників партії». Згодом, уже після війни, я зустрів Лєца випадково на вулиці австрійського Зальцбурга. Він заговорив до мене: «Sind sie Herr Tarnawski?» (Чи це пан Тарнавський?- нім.), і тоді ми розговорились.   Я приїхав у це чудове місто з Грацу, де студіював, а Лєц був тоді прикріплений до польської амбасади у Відні (видно, й польський комуністичний уряд волів мати цього ущипливого сатирика ліпше за кордоном, ніж вдома) й шукав знайомих у таборах уцілілих після війни жидівських недобитків.
Ще більше розгублений був інший письменник, теж жидівського походження, Адольф Рудницький. Він з’явився у Львові у військовому однострою й довший час парадував у ньому, бо не міг дозволити собі на якийсь костюм. Але у Львові не залишився, переїхав до Варшави, зарився у варшавському гетто і після війни став головним хронікарем цього гетта. Можна дивуватись, що письменник жидівського походження з симпатіями до покривдженого пролетаріяту, волів повернутись до гетта в окупованій фашистами Варшаві, ніж залишитись під радянською владою. Та Рудницький тут не одинокий. Навіть такий визначний діяч польської комуністичної партії як Владислав Гомулка, який після війни став вождем у Польщі, зробив те саме. Гомулка втік перед німецьким фронтом до Львова, але теж не вважав доцільним залишитись під радянською окупацією. Він повернувся на терен, окупований німцями, пережив окупацію у якомусь селі під Краковом і щойно після війни знов вийшов на політичну арену.
Були у Львові в той перший час війни теж і три добрі польські поети: Адам Важик, Мєчислав Яструн і Юліян Пшибось. Всі вони були в опозиції до найсильнішої в Польщі поетичної групи «Скамандер», що починала від модернізму, й визнавали незаангажовану літературу. Важик наслідував Аполінера, проте під сталінським режимом пробував бути правовірним соцреалістом. Після смерти Сталіна, вже у Польщі, він був той, хто започаткував польську відлигу поемою під назвою «Поема тільки для дорослих», в якій гостро заатакував насилля комуністичної партії над літературою. Яструн (справжнє прізвище - Агатстейн), був досконалим перекладачем з французької, німецької і російської поезії, великим поклонником Рільке. У Львові він не затримався довго, бо не бачив тут можливостей для своєї праці, переїхав до Варшави і там зумів заховатися.
У противенстві до цих двох поетів, які були жидівського походження, Юліян Пшибось вийшов із польського підкарпатського села й був головним промотором польського авангарду, відкидаючи поетів «Скамандра». Його не можна було втягнути у соцреалістичні жорна, що продукували всю радянську літературу. Він і після війни перебув сталінський період у Польщі на дипломатичній стійці у Швейцарії, і це допомогло йому врятуватись від ангажованої літератури. У Львові він не проявив ніякої поетичної діяльности та й не пробував кривити душею. Про це він нагадав мені, коли ми зустрілися вже після війни в Нью-Йорку під час 34-го міжнародного Конгресу П.Е.Н., на якому він був офіційним делегатом від Польщі. В товаристві Чеслава Мілоша, з яким дружив ще з-перед воєнних часів, заговорив до мене: «Чи пам’ятаєте, як нас були зібрали в клюбі письменників у Львові - українських, польських і жидівських поетів, навіть між нами був один мадяр, і казали нам написати колективну поему на честь визволення? Мені дуже хотілось сміятись, але як можна було сміятись, коли перед вами стоять партійні провідники. Як можна взагалі говорити про колективну поему, колективну творчість?» Мілоша не треба було переконувати, що колективної поеми не можна написати, але в той час у Львові така поема таки була написана. У цій оді на честь Сталіна використали якийсь фрагмент із віршів Пачовського, Карманського, написав тоді спеціяльний вірш Теодор Курпіта ще й з такою вимовною назвою «Шість букв» (зрозуміла річ: це слово - Сталін), але для виготовлення цієї поеми мусили стягнути з Києва відомого режимного борзописця Андрія Малишка (зрозуміло: Малишко - це не Мілош), і він змонтував велику поему-оду просто на ходу. Та поема не мала щастя, хоч під нею були підписані всі тоді живі у Львові поети, включно з Пшибосем. Заки вона вийшла з друкарні і переплетні у вишуканій палітурці з золотими написами, деякі з підписаних авторів, а підписали усіх, хоч більшість з них не написали ні одного рядка, вже вибули із складу Спілки і виїхали за кордон. Тут головно йде мова про нашого поета-сеньйора Романа Купчинського, який брав участь у славному і так влучно висміяному Пшибосем поетичному вечорі для обговорення колективної поеми, але в час виходу поеми з друкарні був уже на німецькому боці й активно включився в роботу української еміграції у Кракові. Це сконфузило усіх ентузіястів колективного віршованого одописання, включно з Малишком, і поема скоро зникла з овиду. Цікаво, чи бодай один примірник існує десь у якійсь бібліотеці поза, зрозуміла річ, урядовими архівами, де чекають своїх дослідників пильно збережені органами безпеки документи про незабутні часи сталінського панування?
Новий режим робив заходи, щоб утримати польську групу письменників. У Львові, що все ще нараховував одну третину польського населення, хоч його число зменшувалось безперервними вивозами, які тривали майже увесь час першої окупації, почала виходити газета польською мовою «Червони штандар», і там була змога друкуватись польським авторам. Редакція «Червоного штандару» примістилась у будинку колишнього концерну «Вєк нови» при вулиці Сокола №4. (український щоденник «Вільна Україна» перенісся до будинку колишньої жидівської газети «Хвіля» по вулиці Підвальній №3). В січні 1941 року вийшов новий журнал польською мовою «Нове віднокренгі» в Москві; у редакційній колегії цього журналу були Ванда Василевська - головний редактор, Тадсуш Бой-Желенський і Юліян Пшибось, хоч справжніми редакторами були Єлена Усієвич, Софія Дзержинська і Броневська - літературні політруки. Згодом була ще ухвала видавати при Спілці письменників у Києві квартальник польської літератури, і до редакції цього видання покликали Яна Бжозу, Олексу Десняка, Станіслава Лєца і Єжи Путрамента, а головну редакцію доручили Ельжбєті Шемплінській. Але цьому виданню перешкодила вже війна з Німеччиною. Деякі твори польських авторів з’являлись у перекладах на українську мову в українських виданнях, і це давало змогу декому з польських письменників дістати бажаний гонорар. Правда, найкраще виходили ті польські письменники, які мали доступ до російських журналів та інших публікацій. Тут першу скрипку грала Ванда Василевська і Владислав Броневський.
Ще в гіршому становищі були жидівські письменники, які у своїй творчости вживали мови їдиш, йдучи за славною традицією Шолома Алейхема чи його послідовника Башевіча-Сінгера. Жидівські письменники були повністю здані на переклади, бо газет у мові їдиш на той час в Галичині не було. Був жидівський театр під керівництвом знаменитої актриси-режисера Іди Камінської, яка приїхала з Варшави (мама світової слави фільмового актора Дені Кей). Найвизначніший між жидівськими письменниками був Альтер Кацизне, колишній фотограф, який присвятив себе письменству і писав поезії, прозу, драми та есеї. Його славний твір «Дибук» ішов довгими роками на сцені не тільки жидівського театру. Ця популярна драма була видана згодом С.Анським разом з іншими жидівськими творами. Вийшли друком теж два томи прози Кацизне під назвою «Кранке ун швахе». Кацизне згинув десь у Тернополі в 1941 році, коли пробував втекти перед  німцями на схід, «вбитий - як пише «Енциклопедія юдаїка» - німецькими коляборантами». Кацизне не виявляв великого ентузіязму до соціялізму, хоч його визнавали і навіть шанували. Ще менше захоплення новою владою виявляли два жидівські поети, які писали мовою їдиш, - Ісраіл Ашендорф і Нагум Бомзе. Обидва вони ровесники, народились і жили в Галичині, знали українську мову і знали та розуміли наш нарід. Були жидівськими патріотами і тому писали їдиш і не перейшли на польську мову, як це майже поголовно робили їхні поступові колеги. Бомзе вже в 1948 році покинув Союз і переселився до Америки. Я зустрічав його на початку 1950-тих років у Нью-Йорку; він був у песимістичному настрою, бо і в Америці не бачив ніяких виглядів для поета, який пише мовою їдиш. Він помер в 1954 році в Нью-Йорку. Ашендорф мав ширший діяпазон творчости; він не лише поет, але і драматург та автор коротких оповідань. Але й він не знайшов можливостей працювати літературно й у 1953 році переселився до Аргентини. (Там йому теж не повезло, і він помер в Буенос-Айресі 1956 року). Обидва ці поети стали відомі тільки завдяки перекладам, що їх часом помішував журнал «Література і мистецтво». І я перекладав їхні вірші з їдиш на українську мову, як і вірші інших жидівських поетів (Яків Шудріх, Герш Вебер); всі вони знали українську мову і могли виготовити підрядник нашою мовою, тож перекладач складав вірша з цього підрядника.
Про творчість цього досить випадково зібраного колективу письменників у Львові говорять сторінки журналу «Література і мистецтво», хоч львівські письменники друкувались і в інших журналах - у Києві чи Харкові. Вийшло десять чисел цього львівського журналу; перше число з датою вересня 1940 року, саме в перші роковини «визволення». Редакційну колегію складали Ванда Василевська, Олекса Десняк, Петро Карманський, Степан Тудор і Ельжбєта Шемплінська. Справжнім редактором був Десняк; був він і головою Львівської організації письменників - відповідальний за все літературне життя. Дві польські письменниці у складі колегії не мали впливу на зміст журналу; Шемплінська й не знала української мови. Карманський був для декорації, бо треба було когось поставити у склад редакції з давніх українських письменників, а Тудор пильнував ідеологічного сектора. Тираж журналу досягав восьми тисяч примірників. В кожному числі були друковані вірші, коротка проза, статті про літературу, мистецтво і театр, рецензії - всі матеріяли короткі, бо журнал мав всього 50 сторінок, і в кожному були матеріяли двадцять кількох авторів. В більшості - це українські автори, головно місцеві, хоч часом потрапляв і матеріял запрошеного автора. Журнал був базою заробітку письменників. Друкуватись у журналі - значило отримати гонорар, про який тільки і думав кожний з письменників. Гонорари були різні, залежно від стажу письменника. За рядок вірша, наприклад, платили три карбованці, поетові із стажем - п’ять.
Від часу до часу у клюбі з’являлися представники столичних газет, ба навіть російських з Москви чи Ленінграду і замовляли матеріяли для великих видань. Тоді і гонорари були вищі. За статтю в «Комуністі» чи «Вістях» можна було отримати й кількасот карбованців. До таких високооплачуваних письменників належала Ванда Василевська. Її друкували, без попереднього порозуміння з нею, у різних виданнях по всьому Союзі, та гонорари присилали точно. Про це вона одного разу сама говорила, коли йшла агітація за підтримку державного фонду оборони. Була вимога, що кожний громадянин повинен віддати у цей фонд бодай десять відсотків свого заробітку. Василевська тоді призналась гордо, що вона внесла в цей фонд двадцять тисяч карбованців. Обрахунок ясний: мусила заробити вдесятеро більше, щоб таку суму віддати державі. Мав і я деякий досвід із столичною пресою. Коли відбувались Народні Збори, на Львів налетіли кореспонденти різних газет. Один з них, кореспондент київських «Вістей», просив мене написати дещо про вибори за польського панування. У мене не було ніякого досвіду про вибори, я й ніколи не голосував, бо управлені до голосування були громадяни після 21-го року життя. Не мав я ніякого відношення і до прославлених Народних Зборів, що їх новий режим зорганізував вже за своїм партійним досвідом. Але статтю я написав. Добра вона була чи ні, все ж з’явилась у «Вістях», а найважливіше - десь після місяця я дістав гонорар на суму 250 карбованців. Це було багато, коли зважити, що пенсія мого батька як домоуправителя, який відповідав за тридцять багатомешкальних кам’яниць, виносила 200 карбованців у місяць.
На роковини «визволення» прибули до Львова представники й російських видань. Між іншими прибув до Львова представник літературного журналу «Ленинград», який виходив у Ленінграді, з пропозицією зорганізувати одне число цього журналу для відзначення роковин возз’єднання. Цей ленінградець добре попрацював, бо здобув-таки поважне число матеріялів. Він вибрав і в мене один вірш, що його я спеціяльно для цієї нагоди написав. Вірш бадьорий і починався рядком «Вийшла в поле рано до зорі». Чомусь у той час я думав, що такий бадьорий вірш найбільш відповідний. Число «Ленинграда», присвячене Західній Україні, вийшло з датою вересня 1940. В ньому, побіч інших матеріялів, появився мій вірш у перекладі самого Олександра Андрійовича Прокоф’єва, який в той час сидів високо на совєтському Олімпі, нагороджений двома преміями - державною і ленінською, та ще й трьома орденами Леніна, крім різних інших відзначень.
Цей мій вірш, а теж і цей журнал, мають свою історію. У воєнній мандрівці я втратив оригінал свого вірша, бо й не дуже про нього дбав, а теж згубив примірник як-не-як історичного числа журналу. Тож по довгих роках я намагався дістати відпис цього перекладу і тоді довідався, що після війни, десь у 1946 році журнал «Ленинград» був зліквідований. В той повоєнний час, після зустрічі з західним світом, деякі письменницькі кола намагались внести трохи вільнішу атмосферу в літературу, і таким експериментом став «Ленинград». Спеціяльною постановою Центрального Комітету ВКП(б) з 14 серпня 1946 року про журнали «Звезда» і «Ленинград» ці видання були засуджені за проповідь безнадійности, аполітичности, «мистецтва для мистецтва», що є чужі радянській літературі і шкідливі для інтересів радянського народу і держави, й зліквідовані. Зрозуміла річ, мої прохання і заходи дістати відпис цього мого вірша в перекладі навіть такого совєтського божища як О.А.Прокоф’єв залишились без відповіді. І тільки завдяки випадковому знайомству з одним із членів Академії, що у своїй дослідницькій роботі в літературі мав змогу користуватись закритими архівами, я зміг дістати переклад цього вірша. Тепер у мене є російський текст, виспіваний славним Прокоф’євим, але немає мого оригіналу. Може, десь в архівах Олександра Андрійовича і заховався він, але кому було б цікаво за ним розшукувати.
Та повернімся до Львова, до нашого Літературного клюбу. Клюб мав свою харчевню; спершу вона приміщувалась у великій залі головного будинку на першому поверсі, згодом, коли вже прогнали графиню і її службу з бічного будинку при входовій брамі, - у залі цього будинку. Тут видавали сніданки й обіди кожного дня, крім неділь. Мали письменники і свій власний консум. Загально відомо, що всілякі підприємства, а головно урядові установи й організації, мали свої крамниці, де можна було купити різні товари, здебільшого харчові та ще й такі, яких у звичайному продажу немає, та й по усталених цінах. Консум у клюбі був не надто активний. Управляв ним галичанин на прізвище Олійник (не знаю, як він потрапив у письменники, бо ніколи й не бачив, щоб він щось надрукував із своїх творів). Та талант виявив цей Олійник у заготівлі. Він просто взяв два наряди - один на сто кілограмів цукру й другий на 500 кілограмів картоплі й перемінив ті наряди; замовив півтонни цукру і всього сто кілограмів картоплі, бо картопля не була в такому пошанівку як цукор. Цукру справді на ринку не було. Так ми тоді дістали кожний по десять кілограмів. Як це потім залагодили керівники нашої Спілки - не знаю. В кожному разі поволі консум зник.
Найважливішою ділянкою Спілки був Літературний Фонд. Ним завідував письменник Юрій Шовкопляс, і його канцелярія була в кімнаті таки при вході до головного будинку - щоб не було важко письменникам віднайти його. А навідувались до нього частенько, головно письменники-втікачі, які прибули з інших теренів Польщі й були у великій потребі, а заробити професійною діяльністю в польській мові не мали змоги. Забігали туди і наші письменники. Можна було тут зустріти Григорія Гануляка, людину вже літню й багатосімейну. Забігав до цього Фонду і наш колега Василь Ткачук. Ще до війни він звернув на себе увагу, видав у концерні Івана Тиктора дві книжечки нарисів «Золоті дзвінки» і «Сині чічки», дістав похвальні рецензії, і його почали вважати послідовником Стефаника не тільки з уваги на запозичений у славного письменника жанр, включно з покутським говором, але й тому, що він народився недалеко Русова - родинного села Стефаників. У Василя була авантюрнича вдача. Потрапивши із далекої провінції у Львів, закрутив роман з гімназисткою й 19-літнім хлопцем мусив одружитись. Правда, скоро покинув і молоду дружину, і маленьку доню, бо утримати не вмів навіть себе самого. Вивчив був добре сальонові танці і деякий час вештався по каварнях у ролі «фордансера». В нових обставинах не міг здобутись на якийсь новий твір. Правда, видавництво «Радянський письменник» видало йому у Києві книжечку передруків з давніших двох видань, але гонорар за цю книжку недовго вдержався в нього. Замешкав був у помешканні Михайла Рудницького, який волів віддати одну з кімнат знайомому молодому авторові, ніж позбутись повного помешкання у системі новозаведеного плянового розподілу квартир. У цій своїй кімнаті спав він просто на підлозі, бо всю обстановку з простиралом і коцом встиг згрошевити. Ця постійна потреба грошей спрямовувала його кроки часто до канцелярії Шовкопляса, і хоч цей фундатор був досить вирозумілий, все ж з виділених грошей мусив вираховуватись та й бодай виказати, що обдарований письменник працює над новим твором. Василь розумів справу інакше: йому належалась допомога. То постановив винести свою справу на ширший форум. Під час одного з мітингів, в якому брав участь і Корнійчук, наш Василь, попередньо випивши чарку для відваги, вийшов перед залю і, спершись ноншалянтно на фортепіян, почав нарікати, як то у новій радянській дійсності письменникові доводиться просто голодувати, що він не має ніякої допомоги і так запропащується його талант. Корнійчук зразу наскочив на Шовкопляса, чому ж він не допоможе молодому надійному письменникові. Шовкопляс не мусив довго шукати виправдання. Він заявив, що перед тижнем дав Ткачукові з допомогового Фонду кількасот карбованців, та й це не вперше. Ткачук не заперечував. Він скривлено усміхнувся і сказав: та це просто передсмертний застрик, а ніяка допомога. Подія викликала обурення. Ткачук попав у неласку, яка тривала вже до кінця радянського панування у Львові, а вкінці, коли його різних вибриків зібралось більше, правління Спілки просто передало Василя мобілізаційній комісії. Так з початком війни в 1941 році він пропав. Кажуть, що потім ще бачили його у Москві, він і там починав нові авантюри, крутився біля Панчової доньки, але це був його останній подвиг.
Ми, Василеві приятелі, не мали на нього впливу. Він любив погуляти, любив товариство та й постійно шукав розваг. Пам’ятаю, що була якась велика вечірка із запрошеними різними достойниками, і Василь хотів там бути. Але у своїм витертім костюмі, якщо таку назву ще можна було дати його убранню, з дірами на ліктях, піти туди не міг. Тож випросив у мене на позичку мій костюм. Я позичив Василеві один із моїх найкращих, що його встиг купити ще перед війною, заробляючи непогано на свому книговодстві, не тільки з дорогого матеріялу, але й, шитий у кравця, а саме шиття не обходилося в той час меншою сумою, ніж 50 золотих. Минула ця знаменита вечірка, а Василь костюму мені не віддає, та ще й уникає мене. Вкінці я його перехопив і кажу: не може ж у моєму святковому костюмі витирати щодня різні кути, це ж несовісно. Василь на те мені: та як я вийду на вулицю голий, у мене немає нічого іншого, щоб переодягнутись. Я тоді таки взяв Василя під руку, повів до себе, а там зняв з нього цей як-не-як дорогий на мої можливості костюм і перебрав його в інший, що його вже в час зміни режимів устиг дешево купити в мануфактурній крамниці. Костюм був яснокоричневий, навіть гарний і зовсім новий, бо в ньому я ще й не показувався. Так мій костюм на ефектній постаті Василя Ткачука помандрував з ним на схід і там десь з ним і загинув. Жаль цієї молодої людини, яку в різні життєві тарапати тягнув його характер. Він відкрито говорив про те, що він син якогось мадярського жовніра, бо народився в 1916 році, під час Першої світової війни, коли мадярська армія стаціонувала на південних окраїнах Галичини. Та крім можливої мадярської крони в нього був талант, а що більше - якась бодай дрібка Стефаниківської одержимости, і він - якщо б справді поважно поставився до літератури - міг знайти себе в літературі. Вже після років, коли пропав і слід по Ткачукові на безмежних просторах Союзу, один із молодших наших колег Тарас Мигаль бундючне писав чи не у «Вільній Україні»: «Ми тебе, Василю, не забули і не забудем». Але це тільки гарна фраза. Проминули десятиріччя, а ніхто і не згадав і не згадує Василя Ткачука, хоч його ровесник, Олександр Гаврилюк, який згинув десь у той самий час, та в інших обставинах (від німецької бомби), удостоївся того, що його іменем названо одну із давніх і престижних вулиць у Львові (Зараз їй повернуто історичну назву - вулиця Олександра Фредро).
Нагадаймо тут і про Тараса Мигаля, бо він теж в якомусь відношенні близький до згаданого Василя Стефаника. Тарас Мигаль народився таки в селі Стефаників, у Русові, де його батько був учителем. З’явився він у Львові з наміром студіювати медицину, може, теж наслідуючи свого великого односельчанина, але медицина не надто його захоплювала, і він намагався якось прослизнути в літературу. Тож і крутився у письменницькому клюбі, хоч членом Спілки не встиг стати. Знайшов приязну для себе особу в Олексі Десняку, і той надрукував йому одне оповідання в «Літературі і мистецтві», пофальшоване під вимогу нової дійсности не без втручання цього відданого партії і батьківщині (Десняк з перших днів війни з німцями пішов на фронт добровольцем і там доблесно загинув вже в 1942 році) протектора.
Мигаль, якому ще й не було 20 років, бачив, що почав кривити душею. Його старший брат, замішаний перед війною в якусь акцію ОУН, був засуджений польським судом на довге ув’язнення, і лиш війна витягнула його з в’язниці, хоч і ненадовго; повертаючись додому, він загинув у невияснених обставинах:чи його перехопила польська поліція, чи впав жертвою іншого підступу, бо тоді вже були і розходження в самій націоналістичній організації. А втім і сам Тарас Мигаль міг підсувати таку версію смерти брата, щоб найменше і його обтяжувала. Десь у розмові з нами признався, що Десняк перестерігав його перед ближчим товаришуванням з двома колегами-львів’янами: Богданом Нижанківським і мною. «Чому ви, Тарасе, товаришуєте з Нижанківським і Тарнавським, це - втрачені люди, з них нічого сподіватись. Ось маєте гарну людину,»- і підсував Тарасові товариство Івана Керницького. Олекса Гнатович не помилявся, Керницький - це справді благородна душа. Але що ж, коли Мигаль любив живе товариство, в якому можна було і трохи набутись. Іван Керницький - людина спокійна, заглиблена більше в собі, тихий і сумирний, ще й з уваги на погане здоров’я не надавався на ніякі ескапади, які цікавили молодого студента медицини, що шукав успіхів у літературі. Шкода, що Мигаль не унаслідив гарного характеру Керницького, був би і він не попав у крутіж партійної пропаганди, яка його витиснула вкінці, вже після закінчення війни. Та про це ще буде мова, бо життя Мигаля прошуміло у Львові з досить помітним відгуком.

Цікаві  епізоди з життя  українських письменників

Життя письменників у Львові проходило в затиснутій атмосфері, що її створила нова влада. Їздити по країні не можна було, хіба за спеціяльним відрядженням з так званою «путьовкою». Навіть виїхати на галицьку провінцію не було легко. Таких виїздів на село, у колгоспи, про які читаємо тепер, в той час ще не було. Тоді колгоспи щойно були пляновані. і режим не бажав собі контактів письменників із селом в той час. Письменникам влаштовували вечори у клюбі та й часто висилали цілі групи на фабрики чи у школи. Пригадую один такий виступ в котрійсь із польських гімназій. Звичайно у такій групі були письменники українські, польські і навіть жидівськи, хоч ці останні не часто включались. Зрозуміла річ, студенти не дуже радо йшли слухати виступів письменників, але ці - як і всі інші публічні мітинги й маніфестації - були обов’язкові і від них не можна було викрутитись. Ще польських письменників студенти слухали спокійно, бо розуміли  мову та й знаходили щось, що могло запасти їм у душу. Але вже виступ українського письменника не знаходив ніякого відзвуку, ба навіть можна було спостерігати на лицях молодих слухачів нехіть і відразу. Тож і письменники не дуже радо ходили з такими читаннями, бо ж за це не платили гонорару, та й не залишало воно ніякого сліду, як, наприклад, надрукований твір у журналі. Це просто була громадянська повинність письменника.
Письменники були зобов’язані теж відзначати всі святкові дні участю у славнозвісних парадах. Перший такий парад відбувся вже у 1939 році з нагоди жовтневих роковин. Тоді прибув до Львова головний господар з Києва - Микита Сергійович Хрущов. На площі, званій колись Марійською (тепер пл. Міцкевича), де тепер стояв нашвидку виготовлений з червоних прапорців пам’ятник революції, що нібито імітував вічний вогонь, поставили трибуну, і на ній у першому ряді стояв присадкуватий Хрущов із широко відкритим ротом й вимахував на всі сторони руками. Парад тривав довгими годинами, а всім учасникам треба було прибути на місце збірки ще зранку, бо пізніше закривали вулиці. Тож заки парадуючі дійшли до трибуни, проминуло бодай п’ять-шість годин. За той час вони випивали горілку, бо в день свята всі полиці гастрономів були заставлені пляшками (я спочатку чомусь був упевнений, що гастроном - це крамниця з горілкою, бо там крім горілки нічого іншого на продаж не було). Ряди демонстрантів укладали вісімками. Коли наша вісімка наближалась до трибуни, я побачив, як Василь Ткачук, який вже добре випив, стояв на самому краєчку тут же під трибуною й вимахував тичкою з портретом Хрущова перед самим носом справжнього Хрущова і жахливим хрипким голосом заревів: «Хай живе товариш Хрущов!». Київському господареві напевно подобався цей ентузіязм молодого письменника, бо з мегафону заповіли, що це парадують тепер письменники, і був би з радости обняв Ткачука, якби не піднятий бар’єр і військова охорона. Мені тоді було і смішно, і сумно. В колонах ішли чейже старі громадяни, сивоволосі люди, яких загально шанували, а тут вони у цій здичавілій масі мусили відігравати комедію перед широкописким свинопасом, що його революція, а ще більше післяреволюційний терор випхав на трибуну. Це була моя перша і остання участь у такому параді. Я мав щастя, що був не тільки частиною письменницького колективу, але і студентом. Тож мою участь у параді контролювали дві установи. Але я вже при наступній нагоді для параду, а це було свято першого травня, ухитрився і письменникам сказав, що мушу марширувати із студентами, бо це вимога школи, а своїм політрукам від студкому сказав, що як письменник повинен іти в рядах письменників. А в дійсності я залишився вдома, в таємниці навіть перед членами рідні, і по радіо прослухав весь парад з Красної площі в Москві. На все життя запам’яталась ця накинена штучна урочистість, що її уміли заповідачі передати і по радіо. В один мент раптом все затихло, і заповідач почав повільно речитувати: а тепер з Кремлівської башти виходить товариш Сталін; і знову тиша, хоч маком сій, і чути як по камінній долівці вистукують кроки: цок, цок, цок. Славословіє вождеві вміли віддавати і без віршованих рядків.
В цьому майже дворічному періоді (справді неповних 22 місяці) відбулись два замітніші ювілеї. Один - це 70-річчя від дня народження Лесі Українки. Вечір відбувся в Державному театрі ім. Лесі Українки, що - в той час - ще не був відремонтований. Відкрив вечір Степан Тудор, звичайно, вживаючи марксівську фразеологію. Доповідь виголосив Володимир Радзикевнч. Цікавим був виступ Василя Сімовича, який поділився споминами про Лесю Українку. Вірші, присвячені Лесі Українці, читали Петро Карманський і Курпіта; актриса Леся Кривицька прочитала деякі поезії нашої поетеси. Вечір був цікавий перекладами поезій Лесі Українки. З перекладами на польську мову виступила Зузанна Гінчанка, яка до війни почала співпрацювати із «Скамандром». як і теж містила свої сатиричні вірші у «Шпільках». Гінчанка була вбита гітлерівцями у варшавській в’язниці в 1944 році. Переклади в польській мові читали ще два поети невеликого засягу - Імбер і Паєнцький, який загинув від бомби таки у Львові. Яків Шудріх прочитав переклад на мову їдіш.
Дуже святково відзначено 50-річчя від дня народження Павла Тичини, якого нагороджено тоді ще й державною премією. На ювілей Тичини виїхала ціла бригада письменників зі Львова. З українців у цій бригаді були: крім голови Олекси Десняка, два старіші поети: Петро Карманський, який хвалився, що сам Тичина признавався, буцімто на віршах Карманського вчився віршувати, Ірина Вільде, Микола Мельник, вислужливий Теодор Курпіта, Ярослав Цурковський та колишні радянофіли: Степан Тудор, Ярослав Галан, Петро Козланюк, Олександр Гаврилюк. Підбір на таке святкування вважався визнанням даного письменника та й нагородою за його працю. Краще була репрезентована польська група, бо в неї увійшли і Пшибось, який був найкращим в той час поетом у Львові, а далі - А.Важик, А.Пастернак, Ю.Путрамент і Я.Бжоза. Жидівських поетів репрезентували С.Ашендорф, Н.Бомзе і Ш.Перле.
У січні 1941 року відбувся святковий вечір на пошану Тичини у Львові. Доповідь про творчість поета зробив Яків Качура. Чому саме Качуру вислали з доповіддю до Львова - невідомо: він ні поет, ні критик. Та вже в наступному році він загинув у німецькому полоні. Твори Тичини читали П.Приходько і А.Бендерський; спеціяльним майстром гарного читання був Бендерський, який теж вів лекції читання у клюбі письменників, і в нього вчились і наші актори. Читали теж і переклади у польській мові поети З.Гінчанка, С.Є.Лєц і В.Слободнік; переклади на їдіш І.Фефера та Д.Гофштейна (обидва з Києва) читав артист К.Гутман.
У Львові побували різні письменники, та приїжджали сюди не завжди з письменницькими відрядженнями. Був тут Олексій Миколайович Толстой. Декілька днів пересиджував у нашому клюбі та не дуже шукав зв’язків з не відомими йому письменниками. Згодом написав цикл репортажів під назвою «По Галичині» і «По Волині». Був і другий визначний член письменницького світу - Константин Федін. Я його навіть не бачив: мав багато своїх особистих справ. Та вже Олександр Фадєєв і не ховався із своїм наміром приїхати у Львів. Він закупив тут кілька тузинів гарних костюмів, які випродували представники панської Польщі для прожитку. Побували у Львові й наші письменники - крім тих, яких висилали урядово на працю. Павло Тичина, який у той час був вже і в політичній верхівці, навіть не заходив до нашого клюбу. Він, як депутат Верховної Ради, перебував під опікою партії. Навіть його літературний вечір у великій театральній залі був політичним виступом, хоч він проспівав там і свої віршовані пеани, що мали нагадувати колишнього співця революції. Вже більше безпосередній був Максим Рильський. По нього на станцію вийшла делегація від нашої львівської Спілки. Наш колега Василь Ткачук вручив йому китицю червоних рож. Але Рильський не був вже надто тверезий, квіти віддав Ткачукові, а сам тільки перебіг попри шпалеру письменників, які з великою симпатією ставилися до Максима Тадейовича, й зник за дверима Деснякової канцелярії. На розмову з Максимом Тадейовичем у клюбі не вистачило часу. А шкода...
Не всім нашим письменникам з Києва чи Харкова вдалось побувати у Львові, хоч - думаю - кожний з них леліяв таку думку. Щоб прибути до Львова, треба було отримати і дозвіл, і спеціяльне відрядження. Андрій Малишко, не кажу вже про Олександра Корнійчука, прибував сюди досить частенько. Та він напевно мав спеціяльні завдання, як і сам Олександр Євдокимович. Та ось такий популярний в Україні поет як Володимир Сосюра міг прибути до Львова щойно весною 1940 року, коли радянська влада вже добре попрацювала, усталивши свій порядок і провівши масові вивози небажаного елементу на Казахстан і Сибір. Сосюра здобув собі приязнь своєю майже наївною безпосередністю. Тоді, коли Панч тримався на відстані від галицьких письменників, а Десняк намагався контролювати все, що міг, тримаючи визначену партійну лінію, то Сосюра був відвертий і багатомовний, він роззброював своєю щирістю і в поведінці, і в оцінці подій та людей. Хоч це була весна, й дні і ночі ще були холодні, наш поет прибув до Львова без пальта і без капелюха чи кашкета. Був на ньому новий мануфактурний костюм темного майже чорного кольору та нові яскравожовті черевики, і цей контраст зразу кидався ввічі - не надто вдала комбінація. Коли ми запитували, чому ж то він вибрався без пальта в таку далеку дорогу, Сосюра з усміхом відповів: «До нового костюму старе вилиняле пальто не підходило, а нового мені не дали. Декого виправляють уважніше, йому не тільки пальто дають і новий капелюх, але і тиснуть у руки новий портфель. А мене ось пустили так».
Це так з українськими письменниками бувало. Пригадалося, як писав у котромусь з листів Павло Тичина, що він та інші делегати на Міжнародний Конгрес у Парижі в 1935 році мусили кілька днів затриматись у Москві, щоб «помотатись по магазинах, бо в них і сорочок відповідних і краватів не було». А Сосюру виправили не тільки без портфеля, але й без пальта, хоч ще повівало холодом. Тож кинулись ми з Василем Ткачуком сюди-туди, десь зібрали трохи грошей і на площі за театром, де випродували всяке добро «панські недобитки», купили і пальто, примірявши на Василя, бо він статурою трохи підходив під Володю, та навіть гарний фільцовий капелюх, а ще захопили пару рукавиць. Принесли ми це добро у готель, а замешкав Сосюра із своєю оспіваною в поезії Марією у «Народній гостинниці» на розі вулиць Сикстуської і Костюшка (Тепер вул. Дорошенка і Костюшка), в сусідстві з колишнім концерном Тиктора. Це теж була ознака неповаги до письменника, бо всі знатні гості з України замешкували в готелі Жоржа, в середмісті, напроти пам’ятника Міцкевичеві. Правда, для нас це було вирізнення, бо «Народна гостинниця» - був єдиний у Львові український готель, і ми в ньому могли почуватись вільніше. Та тут же у кімнаті Сосюри завважили, що у нього й піжами не було (була рання година і він ще спочивав у ліжку), ані нічної сорочки. Проте ми нашу зустріч відзначили пляшкою доброї горілки, ще з давніх запасів відомої у Львові горілчаної фабрики Бачевського (так і говорилось: пляшкою Бачевського, львівського «аристократа», який на печатках носив більш відповідне прізвище до свого походження - Бачес).
З Сосюрою приємно було побувати, бо він не втрачав доброго настрою, головно коли було добре товариство і не бракувало чарки. З ним вийшла ще й сенсація у клюбі. Тоді відбувались обговорення вистави відомої п’єси Корнійчука «Богдан Хмельницький», що її у Львові поставив Житомирський театр. П’єса йшла з великим успіхом, бо місцевим українцям дуже подобалась сцена, коли актори деруть з великим ентузіязмом польський національний прапор. Це була данина нового режиму патріотичним, національним почуванням місцевого населення. Обговорення цієї вистави зводилось до пересадних похвал на адресу автора п’єси Корнійчука. На одному з таких вечорів для обговорення заявився Сосюра. Він вислухав похвали, а врешті попросив голосу, встав та й просто без вступів сказав: «А я не розумію, чому хвалять цю п’єсу і пощо було її писати. І п’єса не така вже надзвичайна, та й сама тема нікудишня». Всі були заскочені цим виступом, а Сосюра додав: «Та й чому писати тепер п’єсу про Хмельницького? У нас були кращі гетьмани». Ось тут усі вже й насторожились, а в залі було таки понад сотню присутніх. Це могла бути провокація. Ярослав Галан підлизним голосом запитав із свого місця: «А кого ж ви, товаришу Сосюра, вважаєте кращим гетьманом?». Тоді Сосюра зірвався і так, як це він умів запалитись, із притиском сказав: «А Іван Мазепа!». Можна було бачити, як дехто хильцем почав «вицофуватись» із зали. Наші місцеві письменники були залякані, вони думали: Сосюра, київський бард, може собі говорити єресі, це його справа, але слухати їх - це вже відповідальність інша. Та Сосюра не закінчив на цьому, він із захопленням говорив про Мазепу як про відповідального державного провідника, організатора найкращого періоду гетьманської держави та його політичний розум і заслуги для розвою культури і мистецтва. Не знаю, чи були якісь наслідки цього виступу Сосюри на публічному вечорі у нашому клюбі. Режим, напевно, добре знав, хто такий Сосюра, і тому стримував його поїздку до Львова. Корнійчук чи Малишко, Дссняк чи Маківчук їхали до Львова з партійними дорученнями. Сосюра прибув приватне, хоч із «путьовкою», то й так і поводився.
Побував у Львові і Юрій Яновський. Він був у нашому клюбі, але ближчих контактів не знаходив. Чомусь-то він нагадував мені Богдана Антонича. Колись і Антонич ішов вулицями Львова, намагаючись проходити вулиці непомітно, притиснутий до мурів, насунувши глибоко аж на вуха лещетарську шапку. Яновський у кашкеті теж проходив боком, не звертаючи уваги на прохожих. Нелегко було і заговорити до нього. Він не давав спровокувати себе на розмову, а нас він не знав, тож і не знав, з ким він мав би нагоду розмовляти. Видно було, що він перетерпів багато і тому був дуже обережний, напевно, пережив не одну провокацію і звідтіля ця обережність, ще й на терені, якого не знав, і не знав, хто з місцевих письменників міг би заслуговувати на довір’я.
Інакше зовсім випала зустріч з Аркадієм Любченком. Цей живий, темпераментний, з запаленим обличчям, письменник здобув собі зразу загальну симпатію. Це почалось вже від його виступу у клюбовій залі. Не всі письменники, які приїжджали до Львова, влаштовували свої авторські вечори. Не було вечорів ні Корнійчука, ні Малишка, ні Панча, ні Десняка, хоч вони прибули на довший побут у Львові або ж часто повертались сюди з різними дорученнями. Любченко виявився ще й прегарний актор і знаменитий декляматор. Ми цього не знали, та коли він почав читати новелю «Зяма», що її підобрав напевно з уваги на різнонаціональне середовище письменників у Львові, зразу полонив слухачів. Не кожний авторський вечір у клюбі втішався великою популярністю. Бувало і так, що котрийсь з письменників читав свої твори у залі при невеликій аудиторії, хоч у будинку було таки багато письменників, але вони не виявляли охоти слухати виступу. Завелось так, що наші колеги підходили під двері, намагались з-поза дверей зловити голос автора та декілька його речень і вже з тембру голосу та й заслуханих слів виробляли собі опінію про виступаючого автора, і від цього залежало їх рішення, зайти у залю чи ні. Це стало модно здебільшого між польськими письменниками, які прибули з літературних осередків Варшави чи Кракова й не дуже бажали слухати заялозених виступів послідовників соцреалізму, що їх найчастіше випускали на естраду. Та в той вечір, коли виступав Любченко, ситуація змінилась. Один за другим підходили наші польські колеги з коридору під двері зали, слухали кілька речень і в поспіху входили досередини, невдовзі всі крісла в залі були зайняті. У Любченкові вони побачили не тільки талановитого читця-виконавця, але і вправного новеліста, який умів вибрати сюжет і цікаво його подати. Це був чи не найкращий авторський вечір, в цих неповних двох роках у Львові.
Після вечора чекала мене ще одна несподіванка. На вечорі була молоденька акторка, що почала своє драматичне навчання в Інституті ім. Лисенка у клясі актриси Лесі Кривицької, Рута Темницька. Вона була вже знайома з Любченком і запропонувала мені разом з нею відпровадити його на помешкання (замешкав він приватно у знайомої родини ген наприкінці Личаківської вулиці, тоді вже названою Ленінською). Я ще тоді не знав, що між ними (Любченком і Темницькою) народжувалась симпатія, що згодом, уже під час німецької окупації, розвинулась у любов, і лиш несподівана й передчасна смерть Рути в 1943 році не дозволила їм побратись. Любченко був безпосередній і просто зачаровував нас своєю розповіддю про Україну. Це вперше довелось мені пізнати Україну з розповіді письменника, який не тільки знав свою рідну країну, але надзвичайно любив її і жив нею. Аркадій Любченко розповів тоді не тільки про події, які зрушили Україну в той час, коли він належав до осередку нового культурного відродження у «Вапліте» разом з Миколою Хвильовим, але й насвітлював нову ситуацію, яка витворилась після розгрому українського відродження, як теж і говорив про ситуацію, що витворилась після окупації Галичини, і про людей, які сюди приїхали. Це був незабутній вечір, і хоч прохід від клюбу письменників на гору вулиці Личаківської тривав досить довго, не менше однієї години, він видався закороткий, щоб можна було насититись образом України, якої я ніколи не бачив. Я ще пізніше зустрічався з Любченком, за німецької окупації він знову побував у Львові, але такої безпосередньої розмови вже ніколи більше не було.
Згадати треба теж один важливий епізод з поетом Петром Карманським. Новий режим хотів позискати собі деяких діячів культури і для цього робив всілякі заходи. Перш за все були виділені грошові дотації деяким діячам. Говорили, що висота такої дотації була десь у сумі 25 тисяч карбованців. Це великі гроші, коли порівняти, що заробіток працівника був десь у висоті 200 карбованців на місяць. Таку дотацію отримали були Студинський, Возняк, Карманський, зрозуміла річ, Василевська; говорили, що й Пачовський дістав якусь грошову дотацію, трудно це тепер справдити. Це були урядові дотації, що їх виплачував уряд. Крім того, письменники користувались підмогами, більшими і меншими сумами, від Літературного Фонду. Уряд теж зорганізував був поїздку галицьких письменників до Києва - щось на зразок оплаченої екскурсії за співдіяльність у Спілці письменників. В цій прогулянці, в якій були крім українців і поляки, і жиди, взяли участь і Карманський, і Пачовський, з молодших - Курпіта, Вільде, Керницький та інші. Пригадую, як у той день, коли ціла група виїхала на станцію, я заглянув до клюбу, щоб попрощатись з деякими колегами. Підійшов до мене Галан і запитав: «А що, ви не їдете?» Я спокійно відповів йому:»Як можу їхати, це вони не їдуть, їх висилають, а мене ніхто не висилає». Він був здивований, бо Галанові уявлялось, що саме я повинен був потрапити в цю групу, маючи добре соцпоходження та й не був обтяжений великим багажем творчости з-перед війни.
Коли ця група повернулася з Києва, відбулись звітні збори, і на цих зборах письменники-учасники прогулянки говорили про свої враження. Це й була ціль поїздки, ціль пропагандивна. Карманський вихвалював саму подорож. Він, як бувала людина,побував у Західній Европі, ба навіть за океаном на американській землі, почав порівнювати свої інші поїздки і заявляв, що в такому люксусі довелось йому вперше подорожувати. Карманський хвалив обслугу і харчі, хвалив усі офіційні прийняття у Києві. Та це тільки так, на цьому офіційному звітному мітингу. Приватно у розмові Карманський гостро критикував все, що бачив в Україні. Вже наступного дня Карманський запросив мене на вино (він любив від часу до часу запрошувати до відомої винарні на Ринку - за латинською катедрою і церквою Боїмів; платив за вино, може, почуваючись до обов’язку, що повинен поділитись приділеною йому дотацією від уряду, бо й що ж міг громадянин купити тоді за ці великі гроші крім доброго напитку) та й говорив про справжню ситуацію в Києві. Це правда, що їх годували добре, та й прийняття були гучні - з вином та іншими напитками, але на цьому і закінчувалась вся радість зустрічі з Києвом. Галицькі письменники не мали змоги виступити із своїми творами перед публікою. Карманського спеціяльно вразило ставлення київських письменників. І Тичина, і Рильський заявляли, ба навіть писали про те, що вони учились писати вірші у Карманського чи й Пачовського. Та коли Карманський забажав зустрітись з Тичиною та й вибрався до нього на його адресу. Тичина не прийняв його у себе. Не було спільної мови між письменниками, які хоч і виросли в чужій окупаційній державі, та все ж мали змогу дихати вільнішим світом, і тими, які підпали під терор накиненого соцреалізму.
Ці звітні збори про поїздку до Києва проводив сам Корнійчук, який прибув тоді спеціяльно до Львова. Я думаю, що київські бюрократи бажали підготовити з цих зборів похвальні звідомлення для преси, бо були тут журналісти з різних місцевих і немісцевих часописів. В першому ряді сидів, слершись на свою палицю, Василь Пачовський. Та він до слова не зголошувався, і тоді Корнійчук почав жестами запрошувати Пачовського вийти перед аудиторію. Пачовський вдавав, що не бачить Корнійчука, а потім помахом голови і гримасою показав, що виступати не хоче. Тоді Корнійчук офіційно звернувся до Пачовського: «А що ви скажете, товаришу Пачовський?» Пачовський просто відповів: «У мене немає чогось спеціяльного додати» - та й не піднімався з крісла. Але Корнійчук не здавав позицій, він так і настоював: «Та все ж, товаришу Пачовський. ви побували в Україні й у вас є якісь враження. Скажіть і нам, що ви бачили». Пачовський неохоче підвівся з крісла і, відстукуючи палицею за кроками, підійшов до трибуни, й почав просто, без обиняків:«Що ж тут мені говорити? Я їхав в Україну, але ніякої України там не бачив. У Києві я й не чув української мови. Завели нас до школи, та й там дітвора говорила російською мовою. То де ж та Україна?..» Корнійчук вдивлявся у Пачовського з недовір’ям і тут таки не витерпів і перервав: «Що ви таке говорите, товаришу Пачовськнй?» А Пачовському якби того й треба було. Він тут же обірвав свою мову і вигукнув: «Не хочете, щоб я говорив, то й не буду. Я зовсім не просився говорити». І ще щось бурмочучи неясно під ніс, відійшов від трибуни й, постукуючи паличкою по паркеті, повернувся на своє крісло і сів у ньому, втупивши свій зір у долівку. Це була явна демонстрація, хоч - я певен - Пачовський її зовсім не обдумував. Вона вийшла спонтанно і виявила весь біль поета, який свою творчість наповнив ідеєю боротьби за українську державність. Пачовського друкували, підбираючи ті фрагменти з його довгих поем, які висвітлювали поневолення люду, про народну боротьбу, та не зуміли втягнути його у млин урядової пропаганди, хоч це в деякій мірі вдалося зробити у випадку з Карманським, який вмів написати нещирий вірш під ритм накиненої теми. Пачовський був гордовитий і неугнутий, а Карманський вмів прикидатися лояльним, хоч у глибині душі не сприймав нового порядку і своє незадоволення висловлював відверто у дружньому товаристві та ще й за чаркою вина.
Не всі письменники, які прибули в Галичину, були визначені партією зі спеціяльними дорученнями. Були й такі, які просто потрапили сюди на працю. Таким тихим працівником був Йосип Позичанюк. Коли він з’явився у Львові, десь уліті 1940 року, ми чомусь вважали його таки нашим галичанином, думаючи, що він прибув, може, з Коломиї, чи з іншого закутка. Перед війною в Коломиї був якийсь невеличкий осередок, не зв’язаний із групою Сель-Робу, навіть видавалась там якась нелегальна література, тож ми думали, що в цьому гурті міг вирости молодий письменник. Та справа вияснилась, коли у клюбі з’явилась мама Йосипа і їй дали роботу гардеробниці. Тоді ми й довідались, що Позичанюки прибули з Вінниці. Про батька Йосипа ніхто не говорив, і ми так і не довідались, чи його знищили, може, як куркуля, чи він сам десь загубився під час переслідувань. Йосипа Позичанюка приділили до редакції журналу «Література і мистецтво», і він вираховував гонорари авторам цього видання. Він тримався дуже стримано, з ніким надто не зближувався і не шукав ширшого знайомства. Мені він видався загадковим, і цю загадковість підсилив випадок з гонораром. В «Літературі і мистецтві» надрукували мій вірш, спеціяльно написаний, щоб виявити вимагану начальством письменницьку активність. Вірш мав назву «Лист комсомолки», його перший рядок починався зверненням «Товаришу Сталін». В той час я подумав, що мені треба написати такий вірш, який був би публічною заявою, і тому поставив такий початок. Через той вірш я мав непорозуміння із секретарем нашої Організації Ярославом Цурковським. Коли я передав вірша до редакції, Цурковський як секретар перевіряв усі матеріали перед тим, заки їх оцінювала редакційна колегія: він запросив мене до свого кабінету та почав мене переконувати, щоб я викреслив із цього вірша перший катрен. Не знаю, що було мотивом Цурковського, може, хотів навіть допомогти мені, щоб я не плямував свого імені віршем із таким значущим початком. Та він не розумів того, що вірш спеціяльно написаний, і не знав, що мені залежало головно на тому, щоб саме такий був початок - з тим прославленим вже іменем диктатора. Я довідався, що були критичні думки про те, чому в мене немає ніяких публікованих творів, ба навіть більше, від рідної сестри дізнався, що і їй дали доручення з відповідних органів, щоб вона доносила їм про те, що я думаю і як реагую на нову дійсність. Тож я просто заявив Цурковському, що можу викинути кожний інший кат чи навіть окремий рядок, але не перший - мусить залишитися оцей перший рядок.
Та тут важлива справа гонорару. За цей вірш я отримав звичайний гонорар, по три карбованці за рядок. Маючи за собою такий успіх (дехто навіть з моїх приятелів говорив, що за цей вірш повинні були мені дати нагороду, бо саме в той час визначували нагороди за найкращі (читай найбільш відповідні) твори: вірші, прозу і драму), я подав редакції два інші вірші - ліричні мініятюри (це були дві поезії без назви: «Іще всміхався місяць ясен» та «У вечір вийду до воріт») - і тут мене зустріла несподіванка. За ці два ліричні вірші отримав я несподівано високий гонорар: по 5 карбованців за рядок. Це мене заскочило і застановило. Людина, яка визначувала гонорари за друковані матеріяли в журналі «Література і мистецтво», напевно, хотіла цим сказати свою думку. Щойно згодом, вже за німецької окупації я впевнився в цьому в розмові з Йосипом, та в той час я зразу зорієнтувався, що Позичанюк - це не звичайний висланник на роботу в Галичині, але людина не тільки з характером, а й із світоглядом, який далекий від урядового соцреалізму.
Пізнав я краще Йосипа Позичанюка під час однієї спільної ескапади. Це була субота - вихідний день, і ми вибрались на пиво. Чому на пиво, бо з нами був наш спільний знайомий, який заходив часто у клюб, редактор військової газети для прикордонників Михайло Христич. Христич любив пиво не менше від доброї поезії: він годинами міг рецитувати з пам’яті поетичні рядки Тичини, Рильського чи теж Сосюри і в той же час випити не менше вісімнадцяти півлітрових склянок (так званих «гальб») доброго пива. Був з нами теж і Василь Ткачук. Тож так вчотирьох ми зайшли до ресторану в будинку готелю «Брістоль», навпроти Львівського оперного театру. Та не встигли ми ще випити й одного пива, як до сусіднього столика присіли три молодики в охайних панських костюмах і теж замовили пиво у кельнера. Таке сусідство було б і не зацікавило нас, якби не те, що ця трійця, а всі вони і виглядом і поведінкою, ба навіть мовою, витканою польонізмами, зраджували своє місцеве походження, й на мене зробили враження приналежности до спецяльної категорії «шпіцлів» (польських поліційних донощиків). Та й вони самі не дуже скривались із тим, що обсервують наше товариство. Може, їм виглядало підозрілим, що ось військовий старшина, майор, гуляє в товаристві місцевих цивілів, бо звідки вони могли знати, що всіх нас об’єднує література більше, ніж пиво. Тож не дуже приємно було нам сидіти під постійним обсерваційним оком нахабних інтрузів, і я запропонував перейти до іншого ресторану. Ми розплатились і вийшли на вулицю та й таки тією самою вулицею, що тепер звалась проспектом Леніна (теп. пр. Свободи), дійшли до ресторану Лінтнера. Це був колись ресторан відомого ковбасника, який частував своїх гостей саме ковбасою і пивом (величина шматка ковбаси була визначена, але хліба можна було споживати скільки завгодно). Тішився цей ресторан популярністю у студентів, які наїдались хлібом з малим шматком ковбаси й одною склянкою пива, заощаджуючи собі на харчуванні. Та тільки ми засіли за стіл у колишній господі Лінтнера, коли знайома нам трійця вглотилась до ресторану та й засіла при недалекому від нас столику. Я звернув на це увагу Христича, але він і не махнув рукою, випивав пиво і забавляв нас своїм репертуаром з поезії Рильського. Та відділитись від наших опікунів було нелегко. Один з них підійшов до Василя Ткачука і попросив сірника, щоб запалити цигарку. Ткачук досить гостро відповів, бо він сам любив починати авантюру, і це викликало досить напружену атмосферу, яка вже зачепила й Христича, бо перервала його віршовану розповідь. Тоді Христич запитав, чи немає десь близько спокійнішого ресторану для нашої зустрічі. Я запропонував ресторан у найкращому львівському готелі Жоржа, що ще перед Першою світовою війною здобув собі лавр першенства і досьогодні вважається найкращим місцем зустрічей спеціяльно для приїжджих гостей. Від ресторану Лінтнера це просто тільки скочити, бо будинок готелю Жоржа стоїть саме навпроти славної статуї Міцкевича на головній площі у середмісті. Правда, в той час це вже не був той ексклюзивний готель і ресторан, до якого могли заходити люди з глибокими і повними кишенями; народна демократія відкрила ресторан для народу, хоч і тепер приходила туди вибрана публіка. Ми знайшли столик недалеко від вікна з видом на постать Міцкевича, якому муза приносить нову написану книгу, та й гарно примостились, щоб продовжувати поетичну вакханалію з пивом.
Та тут повторилось те саме. Не минуло й п’яти хвилин, як наша трійця вже сиділа при столику під стіною навпроти нас. У цьому готелевому ресторані була музика, і гості могли потанцювати. Ткачук, який колись був фордансером, бо це була його перша та й найлегша професія, щоб утримати себе у Львові, відійшов до одного із столиків і попросив до танцю молоду жінку. Це дало початок для зудару. Один із трійці підступив до Ткачука і - за практикованим звичаєм -  попросив відпустити йому танцюристку. Ткачук, який уже перед тим гостро зареагував на перший контакт з тим типом, тепер не тільки відмовив, але ще й сказав кілька гострих слів, й це започаткувало перепалку на «вищому регістрі». Ми якось втихомирили Василя, який готовий був почати бійку, та не могли запобігти провокативній поведінці наших непрошених опікунів. Ресторан закривали о 12-ій годині ночі, але можна було продовжувати пиятику в долішній залі у підвалі, зрозуміла річ, за вищу ціну і без музики. Ми зійшли в підвал, бо Христич ще не допив усіх 18 склянок пива, а це була його вечірня мірка. Там сиділо кільканадцять осіб які любили атмосферу нічної кнайпи, між ними група акторів польського театру. Я сидів при нашому столі плече об плече з актором Венгжином, що був у товаристві Квасновєцкого, Кречмара і ще інших та й навіть почерез стіл почав з ними перекидуватись словами. Як можна вже сподіватися, зійшла униз і наша трійця: кельнер підставив їм столик і крісла, і вони розсілись саме навпроти нашого стола. Тут уже не було сумніву, що буде авантюра. Я почав активніше входити у розмову з моїми польськими знайомими з театру, щоб не затроювати собі до решти попсованого вечора. В той час один із трійці переходив побіч нашого столика, а столики з уваги на малий простір підвалу були близько зсунуті, та й зачепив за крісло, на якому сидів Ткачук, на що Василь зареагував вимахом руки. Того вже було забагато і нашому терпеливому майорові. Він підвівся і вигукнув до Ткачука: «Василю, ходім!» Підійшов до стола інтрузів і скомандував: «Підемо на участок!» Усі з гамором подались по сходах угору і вийшли на вулицю. І ось тоді Позичанюк, який всю цю історію сприймав мовчки, якби нічого не завважуючи, сказав стишено до мене: «І ми теж ходім. Це найкращий момент відв’язатися від цієї справи». Ми встали і бічним виходом вийшли на вулицю та й подались додому. Так я вже тоді зрозумів, що Позичанюк не надто певний себе; він волів утекти, ніж мали його втягнути у якусь невияснену справу, що її, напевно, хтось спеціяльно заплянував. Я відчув більше довір’я до цієї спокійної опанованої людини, а потім і виявилось, що він уже в той час мав зв’язок з націоналістичним підпіллям і вже в перших днях нової окупації зв’язався з похідними групами і з ними пішов на схід, де - як і інші - попав у німецьку в’язницю, з якої вже за рекомендаціями видатних протекторів удалось йому звільнитись, щоб знову перейти у підпілля, а потім до УПА, де й загинув у бою.

В очікуванні війни

Життя наше проходило в непевності і тимчасовості. Не було навіть думки про те, щоб хтось з письменників міг сісти за стіл і писати якийсь поважніший твір. Якщо і писали, то на замовлення або просто для заробітку, вичуваючи, що саме потрібно пропаганді. Та й ці потреби мінялись. В першому році не можна було, наприклад, писати проти Німеччини, хоч вже з 1940 року відчувалось, що вся пропагандивна машина наставлена на війну з Німеччиною. Можна було писати проти Фінляндії, з якою Союз почав безглузду війну. Але для нас, в Галичині, Фінляндія видавалась союзником, який веде затяту боротьбу за свою незалежність. Стан, який заіснував у висліді договору Ріббентропа-Молотова про розподіл Польщі, для кожного був тимчасовий. Тож і не міг він вирішити нашої долі, та й усі чекали зміни. І це без уваги на національну приналежність. Не вірю, що й ті українці, які могли вдовольнятись думкою, що всі українські землі були злучені, могли тішитись із цього факту, коли бачили, що це об’єднання прийшло під чужою окупацією. Найбільший неспокій був між письменниками польської групи. Розколені між двох сил, вони жили в непевності та шукали якогось вияснення, чи якоїсь надії з еміграції.
Цю їхню непевність ілюструвала кожноденна зустріч з радіоапаратом, який стояв на люксусовому столику з червоного дерева в салоні на другому поверсі колишнього палацу Бєльських, що тепер був будинком письменників. Щоденно, точно п’ять хвилин перед третьою бігли туди усі, хто був у клюбі, головно польські письменники, які цілими днями висиджували у клюбі, бо їхні мешканеві обставини були незадовільні, й наставляли вухо до радіоапарату, щоб почути щоденні вісті польського екзильного уряду з Лондону. Це звідтам сподівались польські письменники почути якесь слово розради і надії, бо не покидали думки, що єдині їхні приятелі у цій затяжній війні - це далекі аліянти. Цікаво, що в цьому щоденному ритуалі вислухування лондонської польської аудиції ніхто їм не перешкоджував. Управа Спілки добре знала про це. Пам’ятаю, коли одного разу попри цю кімнату з чудодійним радіоапаратом, що лучив в одну родину думки розбитих кордонами представників одного народу, проходив Петро Панч і вдавав, що не знає, чому ця група письменників з такою запопадливістю спішить туди, і тільки усмішка на його устах вказувала, що він розуміє їх, а може, і співчуває їм. Поляки були під найбільшим обстрілом нової адміністрації. Пляновані вивози, що відбувались ніччю, були звернені в першу чергу проти колишньої польської адміністрації та й проти польського населення у Львові. Вивезено тоді і всю українську провідну групу, яка залишилась у Львові, за винятком тих осіб, які були надто відомі, як ось Митрополит Шептицький чи лікар Панчишин. Політика режиму намагалася притягнути всіх до співпраці, й тому і Панчишина, і Студинського, і Возняка й інших наділили почестями народних депутатів. Та за всіма слідкувало пильне око удосконаленої поліційної системи, в руках якої перебувала вся влада в Галичині. Кожний натяк на спротив був суворо караний, доказом чого став відомий так званий «процес 59», в якому на кару смерти засудили молодих студентів і школярів, між ними шістнадцятилітніх, в тому числі понад двадцять дівчат.
В такій атмосфері трудно було сподіватися якоїсь творчої праці від галицьких письменників. Найкраще вийшли старші письменники, які могли підредагувати якісь фрагменти із давніх творів чи списувати спомини про визнаних режимом письменників, як Франко, Стефаник чи Мартович. Найкраще це вдавалося одному із старіших письменників - Денисові Лукіяновичеві, чи навіть Михайлові Рудницькому. Про творчу діяльність говорять факти. За дворічний майже період вийшло тільки кілька книжок галицьких авторів, та й усі вони - це передруки давніше написаних і друкованих творів. Ще тільки «батько» Карманський здобувся часом на новий вірш. А так ані Пачовський, ані навіть Михайло Яцків, якого критика хвалила як противника буржуазної системи, не здобулись ні на один новий твір, що його породила б захвалена пропагандою нова дійсність. Ірина Вільде, в якої було найбільше темпераменту, бо ж до війни видала кілька книг коротких оповідань, не могла цього темпераменту виявити і, за винятком одного млявого нарису, не написала ні рядка. Літературний конкурс, що був проголошений у перші роковини «визволення», відобразив велике убозтво в ділянці літератури, що його викликало саме це «визволення». Журі не мало просто кого відзначувати, хоч на конкурс прийшло поверх півтори сотні творів: 80 віршів і 75 прозових творів. Виділили тільки другу нагороду: за вірш дістав її Андрій Волощак (треба було якось пошанувати старого сліпого попутника), а за прозу - непомітний учитель, який і не став ніколи письменником, Максим Брилинський, котрому вдалося склеїти нарис на тему визволення. Видавництво «Радянський письменник» у Києві хотіло якось рятувати цей жалюгідний стан творчости приєднаної Західної України і видало декілька книжечок галицьких авторів. Та всі вони були тільки передруками творів, які за панської Польщі опублікував «буржуазно-націоналістичний» концерн Тиктора. Вийшли книжечки коротких оповідань Василя Ткачука, Івана Керницького («Село говорить»), Богдана Нижанківського («Новелі») та ще поетична збірка Уляни Кравченко («Вибрані твори»), вісімдесятирічної письменниці, яка жила на провінції і ніколи не побувала у Спілці та яку на всі способи використовували для пропагандивних цілей за її приязнь з Іваном Франком.
Ще меншу активність бачимо в польському чи жидівському гурті письменників. Правда, ці письменники могли проявити себе у перекладах, але куди було з тими перекладами йти, а польських книжок не друкували. Тут пощастило тільки двом письменникам, яким видали книжки, та вже аж в 1941 році, а саме: Леонові Пастернакові - його книжка віршів вийшла під назвою «Вєрше вибране» - й Ельжбєті Шемплінській - вийшла друком її повість «Ланцух». Такий автор як Владислав Бронєвський, котрого історія літератури вважає головним представником польської революційної (зрозуміла річ - комуністичної) поезії, в доробку якого є такий твір як «Слово про Сталіна», який перекладав на польську мову не тільки російських класиків - Гоголя, Толстого, але й Маяковського, Єсєніна й інших радянських поетів, не тільки не мав змоги видати бодай один томик своїх творів, але й потрапив у таку ситуацію, що волів піти в еміграцію до Палестини, а звідти до Англії, ніж залишатися в Союзі. І ось в далекій і чужій йому країні він зумів видати таки в часі війни кілька книжок: «Багнет і бронь» (1943) та «Вибрані поезії» (1944) - в Єрусалимі, а книжку лірики «Дерево в розпачі» (1945) - в Лондоні. Тадеуш Голлендер, який був тісно зв’язаний із Львовом (довгі роки працював співредактором поступового літературного журналу «Сигнали»), волів - незважаючи на свої ліві переконання - переїхати до окупованої німцями Варшави, де й загинув після арешту у варшавській в’язниці «На Пав’яку» в 1943 році. Утік із Львова теж Ялю Курек, побачивши, що там немає ніякого зрозуміння для літературного творчого життя. Виплутавшись якось з ув’язнення, Александер Ватт пробував ще акліматизуватися після війни в соціялістичній Польщі, але в 1958 році остаточно виїхав на еміграцію й задеклярував себе антикомуністом.
Пригадую, що найбільш популярним заняттям письменників у зашморгу пової влади «брата-визволителя» було змагання копаного м’яча між збірною дружиною письменників і збірною акторів. Це сталось без втручання літературних політруків та й без страху перед всевидющим, добре інформованим розгорнутою сіткою донощицтва НКВД. Тут письменники виявили власну ініціятиву, на жаль, не у творчому секторі, а в спорті. З українських письменників у цім славнім поєдинку двох мистецьких колективів на спортовій площі брали участь Богдан Нижанківський і я. Дружина, виявилось, була непогана. Деякі письменники виявились добрими копунами (футболістами). Яків Шудріх був професійним копуном, який колись брав участь у змаганнях за першенство професійної ліги. Теж між поляками були деякі, які відзначились доброю грою копаного м’яча. Це не так неправдоподібно, коли зважити, що такий активний в еміграції діяч польської літератури як поет Юзеф Лободовськнй здобував перші лаври слави не як поет, а як професійний боксер. Та найцікавіше, що цю милу розривку в житті письменників в час першої совєтської окупації організував не хто інший, а один із передових літераторів, який колись задавав тон літературному рухові у Польщі,- Тадеуш Бой-Желенський. Йому тоді вже сповнилося 65 років, він не міг уже бігати на площі як змагун, то взяв на себе важливу ролю судді і бігав не менш завзято впродовж півтори години по площі, намагаючись професійно вести ці історичні змагання. Виграла дружина театралів, бо в них таки були кращі копуни: майже кожний з них - професійний змагун, який пройшов школу у котрійсь із професійних дружин копаного м’яча. Навіть між українськими акторами були професійні копуни, як О.Сліпенький, та й сам режисер В.Блавацький був ентузіястом футболу. Так виступом на спортовій площі тодішні львівські письменники задемонстрували свою ініціятиву та самобутність, яких не могли проявити у творчій праці.

День 30 червня 1941 року

День 30 червня 1941 року не прийшов несподівано. Мешканці Львова, корінні та й ті, які шукали захисту в нашому місті від воєнних дій, прийняли цей день як неминучу конечність. Непевність і тимчасовість, що їх принесла Червона армія, мусили змінитись. Навіть такий прихильник совєтського режиму як Єжн Путрамент, який згодом став одним з головних промоторів совєтизації Польщі Людової, дослужившись до рангу амбасадора і навіть міністра, у своїх споминах під назвою «Пул в’єку» («Пів віку»), в другому томі, що має назву «Війна», пише так: «Я чекав на війну, писав віршики на тему розрахунку з Гітлером, а тепер почала переслідувати мене дуже скромна, але марна надія: а може, це непорозуміння, а може, там якось ще договоряться та врятують мир. Відганяю та засуджую ці настрої, але з трудом». Путрамент нагадує славну промову Молотова і пише: «Молотов заїкується. Не знав я, що це було в нього віддавна. Та це додає напруження, підкреслює ненормальність ситуації. Вбігає до будинку письменників Василевська. Виявляється, що всі члени партії вже мобілізовані. Вона (це про Василевську) в однострою, у військовій шапці з червоною обшивкою (знак військ НКВД). Вона з цього дуже горда. У клюбі безголов’я».
Це так - в коротких словах опис картини, що її викликала нова війна між двома дотеперішніми союзниками, які розділили перед несповна двома роками територію Польщі, та ще й опис поляка, який найбільше відчув наслідки цього невдалого воєнного союзу. Путраментове визначення «безголов’я», а воно проявилось не тільки у Спілці письменників, але усюди, в кожній ділянці життя, найкраще характеризує цей непевний час совєтської окупації Галичини за домовою і з дозволу тоді переможного Третього Райху. Єдине, що зуміла зробити нова влада, це накласти намордник всьому населенню, застрашити його терором поліційної системи, арештами, вивозами, відібрати у кожного яку-небудь ініціятиву та охоту до спротиву. Ніколи раніше тюрми не були так переповнені, як під час цієї першої окупації, а десятки тисяч громадян були вивезені в далекі райони Азії. Хоч офіційно цю окупацію звали «возз’єднанням» і пропаганда трубіла про це навіть пильно складеними віршованими одами, то характеристику цього возз’єднання найкраще віддає панічна втеча окупаційної влади, може, не так перед німецькою армією, як перед населенням, якому за той короткий час далася добре взнаки.
День, який описує Путрамент у своїх споминах, пережив і я зовсім не інакше, як і Путрамент. Коли я побачив, як до клюбу увійшла Ванда Василевська у повному строю і з рушницею, перекиненою через плече (про це чомусь не згадав Путрамент у своїх споминах), я зрозумів негайно усю ситуацію і постановив якнайскоріше зникнути. Однострій на цій дебелій жінці, що радше нагадувала мужчину, зразу роз’яснив усю ситуацію. Тоді вже був забраний в армію Василь Ткачук, і треба було сподіватись загальної й насильної мобілізації. Було трохи дивно, бо несповна два роки тому треба було мені переховуватись у пивниці: тоді польські недобитки насильно гнали всіх копати оборонні рови. Тепер, у державі з рідною назвою, треба було сподіватись гіршого - вивозу. А може, і ще гіршого. Про це ми вже скоро переконались, коли після вмаршу німецького війська до міста став явним ганебний злочин «визволителів»: у всіх в’язницях були повбивані в’язні, переважно українські яких арештували під замітом опозиції до уряду.
У мене був теж межовий день, що тільки завдяки випадкові і воєнному поспіхові не закінчився трагічно. Ми жили у флігелі великого будинку при вулиці Синявській (теп. - Ужгородська) під Замковою горою; в цьому будинку приміщувався жіночий польський монастир. Сестри мали велику господарку, що простягалась аж під саму гору: корови, свині, великі городи, сад і повний господарський реманент з господарськими забудуваннями. Нова влада виселила сестер з головного будинку, що височів своїми чотирма поверхами над околицею, та не вспіла відібрати у них їхньої господарки, й вони далі господарили на своїй посілості, примістившись у господарських будинках. Головний будинок зайняла дільнична поліклініка, а наш мешкальний флігель з чотирма помешканнями на кожному поверсі займали три приїжджі родини із сходу та й ми - на останньому поверсі. Напередодні німецької окупації ці три родини виевакуювались на схід, і ми залишились у цьому флігелі самі. Та їхня евакуація не принесла нам втіхи. Десь під полуднє до нас дійшла вістка, що хтось застрелив совєтського офіцера на хіднику саме навпроти нашого будинку. Мало того, цей офіцер, заки спустив дух, мав заявити, що в нього стріляв хтось із нашого будинку. Я глянув крізь вікно, бо вже від того дня, коли зустрів славну Ванду Василевську у повному строю, переховувався дома, бо на вулиці було небезпечно від постійних облав, і справді побачив, що на хіднику лежала людина у однострою із знайомою «ворошилівкою» на голові. Негайно з’явились дві машини, з них висіли в поспіху енкаведисти і подались до поліклініки. Я насторожився, а вся моя рідня просто впала в паніку. Від кількох днів ішли чутки, що хтось стріляє в совєтських вояків, і за це НКВД карає розстрілом першого стрічного поблизу жертви, не розглядаючи за доказом вини. У нас з’явився сторож і сказав віддати ключі від входової брами. Пояснив, що це вимога «поліції», як він говорив за давньою звичкою: буде ревізія в будинку. Тепер наш страх дійшов вершка. Якщо прийдуть енкаведисти, то це означатиме кінець.
Німці вже на окраїнах міста і навіть якщо б у енкаведистів була добра воля розслідити цей випадок - то на це не матимуть часу. Та саме цей поспіх врятував нашу ситуацію. Почулися постріли десь із Високого Замку, енкаведисти заворушились, і я, заглянувши крізь примкнуте вікно, побачив, як вони в поспіху повсідали у машини та й утекли. Щойно за кілька днів, коли вже німці були у місті, ми дізнались про подробиці цієї події, що лиш кількома хвилинами були віддалені від катастрофи. Коли моя мама пішла відвідати сестру-настоятельку монастиря, бо її були покликали енкаведисти до канцелярії поліклініки для розсліду справи вбитого офіцера, й подякувати їй, що вона зуміла в цій ситуації втихомирити роз’юшених енкаведистів, настоятелька з усмішкою сказала: «А я була така схвильована, що в цій хвилині забула, що ви українці». Бо перше питання, яке поставив енкаведистський офіцер сестрі-настоятельці було: чи в цій кам’яниці живуть українці? Вона без надуми відповіла, що ні. Я не знаю, чи ця сестра справді в цю критичну хвилину забула про нашу національність, а знала вона добре, що ми українці, чи, може, так тільки пояснила цей свій гріх перед правдою, щоб не стягати на себе підозріння, що вона здібна сказати неправду. Та цей прогріх сестри у правдомовності був незаперечним рятунком одного живого сотворіння, що ним була моя особа. Якщо б вона сказала правду, за що ніхто не міг її осуджувати, я певен, що той пам’ятний день зміни окупантів був би для мене останнім.
Я був у сьомому небі. І не тому, що прийшла сподівана зміна, бо і ця зміна не ворожила найкраще. Але в перший день Львів зразу змінився. На будинках з’явились синьо-жовті прапори. На вулиці вийшло львівське шумовиння і зразу почало турбувати жидів. Мало що не попало й мені, бо в мене не було на рукаві синьо-жовтої пов’язки, а це була ознака недоторканості. Такими пов’язками запаслися різні людці, які й не знали української мови, але мали нагоду свобідно виявити реакцію на те все, що довелося пережити під совєтською владою. Містом пішла вістка, що енкаведисти перед відступом повбивали в’язнів у трьох місцевих в’язницях. І справді, коли я підійшов на вулицю Казимирівську, побачив під будинком найбільшої львівської тюрми, так званих «Бригідок» (це від імені святої Бригіди, іменем якої називалась каплиця у тюрмі), юрби людей, які йшли у в’язницю розпізнавати своїх арештованих большевиками рідних. Із в’язниці йшов сопух від трупів, які вже розкладались у літній спеці. І так радість обнімалась із смутком, як це сказав колись поет. Тішило, що ось тут, у нашому місті, в якому я пережив дев’ятнадцять років під польською займанщиною та майже два роки совєтського «визволення», вперше побачив на міській ратуші наш рідний синьо-жовтий прапор. Це зворушливий момент. Тож і вперше я проходив вулицями Львова з почуттям, що йду рідним містом. Та знову ж така сама картина, коли дійшов до кінця вулиці Коперника (мені найріднішої, бо тут, зараз-таки за будинком пошти, прожив я кільканадцять років свого дитинства і ранньої юности), бо знову натрапив на таку ж трагічну картину, як на Казимирівській, під будинком в’язниці, що популярно називалась «в’язницею на Лонцького»: вхід до в’язниці був від вулиці Лонцького, хоч вона прилягала одною стороною до вулиці Коперника, а іншою до вулиці Льва Сапіги (тепер - С.Бандери). І тут теж попрацювало НКВД, яке перед втечею з міста устигло вбити сотні в’язнів.
На вулиці Льва Сапіги зустрів я вже німецьке військо. В будинку Політехніки, в якому я ще перед тижнем здавав останній свій іспит для півдиплому, був військовий лазарет. На фронтовій брамі стояла вже військова варта. І ось цікавий момент. До брами зблизився німецький вояк, рослий бльондин, веселий, усміхнений, а вартовий не хоче його впустити поза браму. Виявляється, що у цього вояка в руці однолітрова пляшка горілки, і це є причиною того, що йому заборонено увійти до лазарету. Вояк скривився, відійшов кілька кроків, а потім підійшов до мене, вручив мені літрову пляшку, усміхнувся та й скоро покрокував поза браму. В мене дивне почування. Ось тільки вчора молодий вояк показував на мене як на вбивника, наганяючи на мене смерть, а сьогодні такий же молодий вояк в іншому однострою дарує мені пляшку напитку, яка може тільки розвеселити. Війна має ту саму гаму різноманітностей, як це є звичайно у житті: хвилина крайньо трагічна може вмить перемінитись у хвилеву радість.
Нова німецька окупація, хоч і в перших початках могла викликати у декого надію на якесь нехай обмежене самоврядування, не могла бути багато кращою за попередню з двох причин: це був воєнний час і панували воєнні закони. Друге: Німеччина мала далекосяжні пляни стосовно сходу Європи, а головно щодо України, і тому не можна було сподіватись ніяких особливих благ. Та існувала одна засаднича різниця між цими двома окупаціями. Під німецькою окупацією - не зважаючи на воєнний терор - могла проявитись певного роду інщіятива, якої в совєтській дійсності не допускалось. Ця ініціятива проявилась у творенні самоврядування в селах, містечках, ба навіть у більших містах. Це правда, що німецький уряд прислав підготовлені адміністраційні кадри на зайняті території, але допускалась певна форма самоврядування. Населення було поділено зразу на національні групи, й українська група, як автохтонна, могла організувати свої сільські чи міські управління, які згодом мусили знайти спільну мову з німецькою адміністрацією. Навіть у Львові, що був осідком губернатора, українське населення могло поставити посадника міста та і в порозумінні з приділеним німецьким адміністраційним тілом творити управління міста. Посадником Львова став гімназійний учитель д-р Юрій Полянський, який може вважати свій життєвий шлях у Львові щасливим. Це він у 1919 році, тоді молодий поручник Української Галицької Армії, вивісив український прапор на міській ратуші; тепер почав урядувати як господар міста під тим самим синьо-жовтим прапором, що в перші дні німецької окупації повівав на львівській ратуші. Правда, український прапор недовго повівав у цьому старовинному місті. Галичина стала частиною Генерального Губернаторства і підпала під адміністраційний порядок, що вже був усталений. Та все ж таки вдалось українцям забезпечити собі бодай скромні виміри самоврядування та й відновити господарське і культурне життя, що його цілковито зруйнувала совєтська окупація.
Про ці скупі можливості самодіяльности найкраще говорить д-р Кость Паньківський, голова Українського Крайового Комітету у Львові в той час переміни, а згодом, від березня 1942 року,- заступник Провідника (д-ра Володимира Кубійовича) і голова Львівського чи радше Галицького відділу Українського Центрального Комітету (УЦК) - у книжці «Роки німецької окупації»: «У перших днях липня, в час приходу німців, українське громадянство перейняло адміністрацію в усіх ділянках. Але одночасно також віджило наше громадське життя, яке большевицький режим знищив. Відновлено давні та створено нові товариства і спілки. Якщо йде мова про місто Львів, то український посадник міста (Юрій Полянський) прийняв до відома їх існування і працю. Тільки від енергії, запалу керівних осіб залежав розмір активности всіх тих установ» (стор. 34).

Письменники в умовах німецької окупації

Ожили й українські письменники. Найактивнішими стали ті, які під час совєтської окупації не тягнулись до Львівської організації Спілки письменників України, а зуміли якось пересидіти на різних роботах у музеях, в бібліотеках чи інших культурних установах. Перш за все відновлено передвоєнну організацію письменників і журналістів. Головою організації став Микола Голубець, відомий з передвоєнних років журналіст (працював у таких львівських часописах як «Діло», «Неділя», «Час», «Новий час») і письменник, автор чотирьох збірок віршів, повістей, а теж перекладач та й автор двох основних книг, а саме: «Історії України» та «Історії української культури»; обидві вийшли друком у видавництві Івана Тиктора, в якому Голубець довгі роки працював. Не всі письменники зразу виявили велику охоту активізуватися. Ті, які виявили більшу активність за час «визволення», зайняли вичікуюче становище. Петро Карманський не виявив жодної творчої актилности за весь час німецької окупації, хоч згодом, вже після його смерти в 1956 році, виявлено цілий цикл ліричних поезій, написаних під час війни і за совєтської, і за німецької окупації з глибокими почуттями душевних переживань. Забилась на далеку провінцію така завжди активна і в житті і в творчості Ірина Вільде, проживаючи із чоловіком-лісником і двома маленькими синами у карпатських лісах. Там їй було приречено пережити найбільший життєвий удар, коли гестапівці забрали її чоловіка як закладника і потім розстріляли у відплату за якесь вбивство німецького старшини. Ця трагедія вирішила й особисте життя письменниці, а потім і її дальшу творчу працю.
Не активізував себе з особистих причин і Михайло Рудницький, хоч був у дійсному зв’язку з деякими діячами літератури й не переставав працювати, перекладаючи драматичні твори для театру та виправляючи й пишучи статті для наших видань, не підписуючи їх своїм прізвищем. Це йому ми завдячуємо першу виставу Шекспірового «Гамлета» у Львові, бо саме Михайло Рудницький на замовлення директора театру Володимира Блавацького підготовив відповідний для вистави переклад цього славного твору. Залишились у Львові і деякі письменники, які колись належали до групи «Вікон» чи «Нових шляхів». Андрій Волощак не тільки залишився, але виявив творчу активність; на одному з конкурсів отримав літературну нагороду. Ярослав Кондра відсунувся в тінь, він не знаходив себе і в період «визволення», а тепер ще більше розгубився. Пам’ятаю, як одного спокійного вечора у клюбі він почав щиру розмову зі мною і сказав таке: «Добре, що ви студіюєте в Політехніці (він теж був абсольвентом Політехніки), не муситимете триматися тільки літератури». Це був безперечний натяк на невдоволення з того, що література стала на послуги пропаганди. З новим «визволенням» у 1944 році почував себе, видно, не зовсім добре, бо вже за кілька місяців після відступу німців помер у Львові.
Не мав вже змоги розгорнути своїх крил і Василь Пачовський, який так твердо тримався під диктатурою Корнійчука і Десняка. Поет думав тепер викінчити свій головний задум - поему «Золоті ворота». Та доля не сприяла цьому, він помер вже в 1942 році внаслідок перестуди, що її спричинила тяжка зима і воєнні нестачі. Задумана поема так і залишилась незакінченою. В тому ж самому році відійшов теж і Микола Голубець, перший голова відновленого Товариства письменників і журналістів. Голубець був жвавий і постійно діяльний. Він ще встиг зорганізувати всіх людей пера. В цей перший період мені припала роля секретаря, і в той час я ближче пізнав цю безпосередню та енергійну людину.
Першим загальним виявом життя нашої письменницької громади була вечірка. Це вперше після двох пройдених років письменники зійшлись разом і свобідно у товариській атмосфері могли обмінятись думками та й провести гарно час на гостині, що її допоміг поставити наш посадник міста. Це й дало початок Літературному клюбові. Пригадую, як цією ідеєю - створити свій клюб - загорівся Евген Яворівський. Вічний ентузіяст-оптиміст, який перед війною працював у концерні Івана Тиктора, був не тільки вправним журналістом, який міг підготовити число газети на ходу, але й письменник та поет, написав декілька віршованих оповідань для дітей, підготував теж і переклади для популярного читання. Яворівського я зустрів першим з цілої письменницької братії після того, як німецька армія увійшла до Львова. Він зараз таки завербував мене до акції віднайти приміщення для Літературного клюбу. Клюб при вулиці Коперника вже був неактуальний, бо палац Бєльських таки першого дня зайняв якийсь німецький військовий достойник. Тож ми з Яворівським подалися по давніх слідах на вулицю Академічну, де за часів польського урядування приміщувався «Клюб Літерацкі». Великий будинок стояв відкритий, в ньому царював непорядок, що його спричинила нагла втеча совєтських офіцерів. Яворівський з великим вдоволенням, затираючи за звичкою руки, оглядав просторі зали і тільки примовляв: чудово, прекрасно. Ми примкнули входові двері та вивісили на них виписану таки пером оповістку: «Цей дім приділено Літературному клюбові» та й підписались на папері, бо ніякої офіційної листівки ні печатки у нас не було. Тим часом почали заходи в уряді посадника, щоб дістати цей як-не-як традиційний клюбовий будинок для наших письменників. Але пожитку з цього не було. Вже за декілька днів дім був повний німецьких старшин, він так і залишився німецьким касином. Та не залишив нас наш посадник без нічого. Нам призначено дім при вулиці Підвальній №3, той самий дім, в якому колись розміщувалась редакція жидівської газети «Хвіля», а потім редакція «Вільної України». За неписаним правом колишні, тобто передвоєнні, власники реальностей могли вимагати повернення їм їхньої нерухомої власности. Але у випадку будинку на Підвальній №3 з власником ніхто тепер не рахувався. Зрештою, виявилось, що не тільки жидам, але й нежидівським власникам не так скоро віддавали їхню власність. Якщо дім був у такому вигляді, що сподобався німцям, його зразу реквізували. Під загальним зарядом міста залишились і всі доми, знаціоналізовані совєтським управлінням.
В цьому нашому новому клюбі відбувся перший загальний літературний вечір. Я вже не пригадую собі, як ми його реклямували, але на вечорі мали виступити дві видатні постаті нашого літературного світу, а саме: Улас Самчук і Олена Теліга. Обидвоє вони жили перед війною у Празі, ми їх знали з їхньої творчості; Самчукові книжки друкувались у Львові, проте, це був його перший побут у нашому місті. На вечір зібралась досить поважна кількість зацікавлених, та зразу впадало в очі, що на залі є люди, незнані в літературних колах та й не дуже зацікавлені літературою. Ми вже тоді знали про розкол в ОУН, але не знали точно, куди йшов цей розкол, і хто в якій групі є, саме з тих, які не були у передових рядах. Цю непевність ще й підкреслила приявність Олега Ольжича, який прийшов разом з обидвома літераторами, але до виступу не зголошувався, сидів у залі здалеку, інкогніто. Вечір перемінився з літературного у політичний. Це був час так званих похідних груп, що їх завданням мала бути підготовка для організації самоврядування в Україні. Усі три письменники - Самчук, Теліга і Ольжич - були саме в дорозі до Києва. Самчук говорив на вечорі практично. Згадуючи недавню пропам’ятну історію з Карпатською Україною, коли за згодою чеського уряду мали відбутись розмови між міністром молоденької підкарпатської держави і міністром закордонних справ Чехословаччини у Празі, він розповів, яка трудність постала, коли треба було відвезти нашого міністра до Праги: виявилось, що в Карпатській Україні немає автомашини. Та проблеми транспортації не розв’язала й автомашина, що її прислали до Хусту з Праги. Не було шофера, який міг би засісти за кермо. Тож мусили прислати з Праги і чеського шофера. Самчук підкреслював потребу кадрів, вишколених людей у всіх ділянках державного життя, бо без них не можна й думати про державу. Прийняти титул міністра - це ще не початок держави. Після доповідей почалась дискусія і вона перемінилась просто у крикливу метушню. Наших гостей почали атакувати і то головно молоді люди, яких ми дотепер не знали. Щойно на цьому вечорі ми всі, які жили під совєтською окупацією, побачили розходження між двома групами організації. Вечір треба було обірвати, управа клюбу не хотіла встрявати у роздор, що його принесли із Заходу члени колись єдиної організації. Після того вечора ми усвідомили, що похідні групи йшли на схід не тільки непідготовлені, але й розбиті й ворожі між собою.

Мої ризиковані вчинки

Перші радісні хвилини, що, може, в цій переміні вдасться здобути бодай якесь незначне самоврядування, зникали, як позникали українські прапори з будинків у місті, ба поволі почали зникати і українські назви вулиць, що їх запопадливий господар - уряд українського посадника - встиг уже перейменувати, прикріпивши нові таблиці з українськими назвами на наріжниках важливіших вулиць. Появились нові назви в німецькій мові та й в першу чергу з німецькими назвами. Навіть було оправдання від німецької влади: мовляв, німецькі вояки й адміністрація не можуть розібратись у місті, якщо залишити українські назви ще й виписані українською мовою. Це й був перший зовнішній образ нової окупації. Галичина переходила під контроль німецької влади.
В такій перехідній ситуації наш Літературний клюб не міг себе ширше проявити. Наступне зібрання членів було ділове, воно було присвячене обговоренню справи ув’язнених наших письменників, які вийшли із похідними групами на схід і були заарештовані у Києві та перевезені до в’язниці по вулиці Лонцького у Львові. Було постановлено виготовити петиції до Гестапо та здобути під ці петиції підписи найбільш знаних українських діячів в місті. Стало відомо, що у в’язниці на Лонцького опинились чотири особи, в обороні яких клюб постановив заступитись, а саме: Юрій Стефаник, Йосип Позичанюк, Олекса Гай-Головко та Іван Чіпченко. Петиції були виготовлені, їх підписали і Кость Паньківськнй, і Юрій Полянський, і Осип Боднарович, який саме тоді був призначений головним редактором українського щоденника «Українські вісті» та ще хтось четвертий. Все було готово і треба було тільки визначити делегацію, щоб з цими петиціями пішла до Гестапо.
Але тут почалась головна проблема: хто хоче добровільно зайти у прославлений будинок на Пелчинській (тепер - Вітовського, 55), в якому ще недавно урядувало НКВД, а тепер розпаношилось Гестапо. Я взяв на себе обов’язок з уряду; коли сам голова не може виконати місії, тоді мусить його заступити секретар. Але одноособова делегація - це не делегація. І тоді добровольцем зголосився наш колега Богдан Климків. Він не був письменником, навіть не пробував ніколи орудувати пером. Приходив до нашого клюбу заради дівчини, яку цікавила література. Саме в останньому році він закінчив Ветеринарний інститут, під час студій був діяльний у студентському житті, ба навіть обраний головою студкому Ветеринарного інституту. Його рішення було ще зв’язане з іменем Івана Чінченка. Чінченко був ректором Ветеринарного інституту, в той час, коли Климків головував у студкомі, тож знали один одного. Климків з великою пошаною ставився до ректора Чіпченка: вже за більшовицького панування Чінченко поводився досить незалежно. Так ми удвох з Богданом Климковим вирушили до головної квартири Гестапо.
При вході стояла озброєна варта, нам видали перепустки до відповідного урядовця; не пригадую вже, хто це був, чи не Кайзер, бо йому підлягали всі тюрми у Дистрикті. Він зустрів нас дуже ввічливо, навіть почастував добірними цигарками. Прийняв від нас прохання, що ми їх принесли, і пішов з ними кудись, запевняючи, що справу розглянуть і полагодять. Та трудність виявилась щойно тоді, коли ми хотіли вийти із цього «зачарованого» будинку. Вартові на брамі вимагали від нас підписаної перепустки, а ми перепустку залишили у канцелярії, бо й не знали про те, що без перепустки з цього будинку не випускають. Ми повернулись, а нашого ввічливого співрозмовника вже не було; він просто закінчив своє урядування. Не помагали ніякі пояснення, тут панувала більша німецька дисципліна, ніж в якій-небудь установі. Шукаючи якоїсь відповідальної особи, ми наскочили на професора нашої гімназії, який тут працював перекладачем - доктор Івана Любомировича. З цим професором вже в осьмій клясі я мав малу сутичку, бо необережно завважив, що він користується при перекладах з грецької чи латинської мов так званим «бриком» (готовим перекладом, що його видавали дешевими виданнями для упрощення науки цих давно забутих мов), проте він нам допоміг. Віднайшов якогось відповідального урядовця в будинку, і ми дістали перепустки й змогли вийти на вулицю. Цей досвід з Гестапо був тільки увертюрою для мене, бо вже незабаром довелось мені перейти відповідну процедуру серед гестапівських бюрократів не в ролі висланця із суплікою, а в ролі арештанта.
Згадуючи цю місію, не можу не згадати ще одної необережної ескапади, що могла закінчитись трагічно. Був це важкий час, передовсім щодо прохарчування в місті. Коли два роки тому до Львова увійшла Червона армія, в місті було все: не тільки запаси харчів, але й багаті крамниці і склади. Недаремно довгий час приїжджали до Львова люди, щоб закупити товари, яких не було і у великих містах Союзу. Тепер місто оголилось. Крім горілок, що їх залишили «визволителі» на полицях гастрономів, не було дослівно нічого. Селяни не приїжджали до міста, бо й - за чим, тож і не було допливу харчових продуктів. Люди взяли зворотний курс - подалися на село. В той час повернувся з війська мій колега і приятель Тарас Кульчицький, ім’ям якого я користувався, друкуючи свої короткі нариси і оповідання. Він зголосився до радянської військової служби, відбув вишкіл для танкістів, був висланий на фронт як лейтенант, керував танком, а при найближчій нагоді десь в дорозі з Одеси на північ здався в полон німцям. Знаючи німецьку мову, зумів викрутитись від полону і з’явився у Львові. У нього рідня, і в мене рідня - всі ми в пошуках за харчами. Ось йому, як доблесному солдатові, впала щаслива думка, що найкраще було б вибратись кудись подалі від Львова на село великим автом і привезти більше харчів, щоб їх затримати на зиму. Думка гарна, але як її здійснити? Галичина окупована, всюди військові застави. Тарас був студентом медицини, і це надихнуло його на підступну комбінацію: найняти машину швидкої допомоги і поїхати цією машиною з санітарною місією. Куди їхати, він знав добре. У нього в рідному селі Кульчицях рідня, дідо й баба та ще інші рідні, тож немає сумніву, що там запасемось харчами. Головне - дістатись туди. Знайшлась і машина та ще й з досвідченим водієм. На станції швидкої допомоги, що розмішувалась ще від польських часів в наріжному домі на площі Стрілецькій (тепер - Гавришкевича), залишився шофер з великою автомашиною для перевезення хворих, справжня санітарна машина, ще й із знаком червоного хреста на обох боках кузова, до якого вхід був із тильної сторони. Ось ми втрьох одного сонячного ранку, одягнувшись у білі халати, вибралися в дорогу до відомих і мені з давніших вакаційних побувань Кульчиць - за сотню кілометрів від Львова на південь.
Дорога була гарна, німецька армія вже зайшла аж під Київ, тож не було великого руху, а охочих вибиратись у той час в дорогу приватними машинами не так багато й знаходилось. Наша подорож ускладнилась, коли треба було під Самбором переїхати міст на Дністрі. Моста пильнували німецькі жовніри, і їх тут стояло досить багато. Але наша машина із знаком червоного хреста і наша заява, що ми поспішаємо забрати хворого на тиф, вияснила справу, і військовики нас пропустили. В село ми заїхали під вечір, щоб не тривожити мешканців. Дістали всякого добра, картопель, кілька гусей, городину, овочі та й іншого добра, як мука, крупи, та найважливіше - цілу свиню, не менше триста кілограмів ваги. Все це добро ми втиснули у кузов: спершу загорнули картоплю, що сягала майже до стелі кузова, а на картоплю поклали велику свинячу тушу. Біля дверей кузова засів Тарас. Якщо будуть питати, куди і за чим їдемо, скажемо, що веземо хворого на тиф. Якщо б сказали відкрити кузов, тоді Тарас ще матиме змогу якось їх крізь відхилені дверцята заспокоїти. Тепер вже ми повертались у страху. Їхали вночі, бо ніч приховує багато такого, що можна краще доглянути вдень. З тремтінням у серці ми зближались до мосту на Дністрі, бо це й був найбільш небезпечний пункт. Німецькі вояки вже здалеку показували нам затриматись. Ми під’їхали під саму рампу на мості, я відкрив двері шоферської кабіни навстіж, щоб вояки бачили мій білий халат і крикнув: «Ми веземо хворого на тиф!» Вояки вже підносили свої ноги у важких чоботях, щоб стати на східку, та, почувши слово «тифус», притьмом відскочили від автомашини й замахали руками, щоб ми їхали далі. Ми зітхнули з великою полегшою, а мені залишились у пам’яті тільки нагле збентеження й перелякані очі німців, коли вони почули напевно знайому їм назву цієї воєнної хвороби. В дальшій дорозі ми вже не мали ніяких затримок. В той час ще не діяла цивільна адміністрація, не було ще й поліції, навіть нашої власної, бо й наша могла затримати автомашину вже таки на рогатці міста. Цей наш одчайдушний і ризиковний виїзд приніс нам вдоволення, що все так гарно пішло, і ми привезли запас харчів на дуже трудний період, що його треба було пережити.

Арештант Гестапо

Труднощі прийшли з приходом німецької адміністрації. Початок цього періоду можна поставити на день 15 вересня 1941, коли-то місцеве Гестапо - не без порозуміння з верхівкою в Берліні - почало масові арешти між українською інтелігенцією. В той час я був зайнятий допомогою Мілені Рудницькій у підготовці її книжки «Західна Україна під большевиками». Це був заплянований збірник статтей-розповідей автентичних свідків, які пережили першу більшовицьку окупацію. Під час окупації Мілена Рудницька перебувала на еміграції і повернулась до Львова щойно після приходу німецької армії. Вона замешкала в готелі Жоржа при Марійській площі. Я часто відвідував її в готелевій кімнаті, де вона замешкала із своєю старенькою мамою й працювала над своєю заплянованою книгою. Я не тільки допомагав їй добувати матеріяли для книжки, але й сам написав дві статті, що характеризують життя студентів і робітників за час більшовицької влади. Майже кожного дня я виходив на працю, займаючи місце в кімнаті секретаря Літературного клюбу, що приміщувався в будинку колишньої редакції «Хвилі» (потім «Вільної України») на вулиці Підвальній №3. Туди і зайшов я ранком пам’ятного дня 15 вересня - це був понеділок, день вдався напрочуд гарний, сонячно і тепло, тож я вийшов з дому без верхнього одягу, без жакета, просто як на гарний прохід. В будинку нашого клюбу було, як звичайно, спокійно. Я зайшов попередньо до приміщень в офіцині, вікна яких виходили на вузьке подвір’я, де була кухня і кімната для сніданків. Там уже була наша господиня клюбу метка пані Охримович і запропонувала мені каву. Кава в той час не була така, до якої ми звикли, бо її підготовляли з паленого ячменю, але - смакувала. Я довго й не посидів за бюрком, розглядаючись, від чого мені починати, коли увійшла до кімнати пані Охримович і шепотом та збентежено сказала: в будинку є гестапо. Я спокійно засів за бюрко. Чому ж мені було хвилюватись: я не був зв’язаний ні з якою політичною організацією та й не відчував, що за мною могли б пошукувати. Від кількох днів, а може й тижнів йшла відкрита реєстрація всіх тих, хто коли-небудь належав до ОУН, ця реєстрація проходила в будинку при вулиці Руській №20, де колись приміщувався банк «Дністер» і де була простора гімнастична зала, в якій я отримував лекції гімнастики ще в давні часи, коли був учнем зразкової чотириклясної школи при Українській державній семінарії.
Це повідомлення занепокоїло мене, я вийшов у коридор і знову зайшов до кухні, щоб більше дізнатися у пані Охримович. Там я застав молодого мужчину середнього росту, який квапно спалював у печі під кухонною плитою якісь документи. Я не знав, хто він, і не знав тоді, що на верхньому поверсі є ще якийсь уряд, де й працював цей до того часу невідомий мені чоловік. Та на роздуми не було часу. В дверях моєї канцелярії з’явився виструнчений гестапівець і попросив зійти з ним униз. У долішньому коридорі було вже багато людей, між ними і мої знайомі, на брамі стояла варта, яка впускала кожного, але нікому не дозволяла вийти: звичайна поліційна засідка. Коли я доходив до останніх східців, переді мною виросла висока постать гестапівського офіцера, може, був це сам Ставіскі або його заступник Міхаеліс, і запитала: «Kennen sie hern Peter Mirtschuk?» (Чи ви знаєте пана Петра Мірчука? - нім.) з точним наголосом на останньому складі прізвища. Я відповів так само коротко: «Nein»(Ні - нім.). Бо й справді я не знав ще тоді Мірчука. Та хтось із затриманих у коридорі таки тут же при мені вигукнув, що ось Мірчук, та вказав на чоловіка, якого провадив інший гестапівець з горішнього поверха вниз. Я глянув і побачив, що це той самий чоловік, якого я раніше побачив у кухні пані Охримович. Так не тільки запізнав я Петра Мірчука, але став його компаньйоном. Офіцерові Гестапо напевно видалось дивним, що ось два гестапівці провадять згори двох молодих людей, і один з них заявляє, що другого не знає. Це просто конспірація. Тож офіцер, не думаючи багато, відрекомендував нас обидвох гестапівцям, і вони вивели нас на вулицю, де вже стояло гестапівське відкрите авто з двома рядами сиджень на підвищенні позаду переднього сидження водія. Нас обидвох посадили в першому ряді на підвищенні, один гестапівець сів біля водія, два із скорострілами - на сидження поза нами, і наша автомашина рушила з місця. Я знав уже прізвище мого компаньйона, бо його так виразно подав гестапівський офіцер, але не знав, хто він такий і яка його організаційна приналежність. Тільки додумався, що це мусить бути одна з провідних осіб у групі бандерівців. Не знаю, чи знав тоді Петро Мірчук, хто я такий, але напевно знав, що я не з їхньої партії. Ми не могли перекинутись ні однією фразою, а втім і не було про що говорити. Ми знали одне, що нас заарештували. Це вперше я у моєму рідному місті їхав з такою парадою під охороною озброєних гестапівців у сталевих касках, та ще й вулицею Коперника, найріднішою мені вулицею міста, бо тут я прожив своє дитинство і ранню молодість. Пригадалось, що нею десь в 1925 році їхав Пілсудський, правда, не як арештант, а як диктатор, але таке порівняння чомусь мені прийшло на думку.
Нас підвезли під будинок Гестапо по вулиці Пелчинській, той самий будинок, в якому я з Богданом Климковим ще так недавно складали прохання про звільнення наших чотирьох членів та з якого з таким трудом нам вдалось тоді вийти. Та нас не повели у будинок. Один з гестапівців заскочив до будинку, і скоро вийшов з якимись паперами, і нас повели далі до тюрми на вулиці Лонцького. Нашу справу полагодили умлівіч, недармо німці хвалились своїм «бліцкрігом». У нас відібрали все, що ми мали в кишенях, і під охороною повели у тюрму, розділивши нас ще перед тим, заки ми стали перед в’язничною сторожею. Поліцист, може і наш, бо були в тюрмі і наші поліцисти, відвів мене у камеру і замкнув за мною двері. Ось і попався, подумав я і побачив, що у камері вже хтось є. Був це відомий діяч ОУН Равлик, тепер з групи Бандери. У нього побачив я клунок і запитав, що він у цьому клунку носить. А він з ноткою певности відповів: «О, я знав, що буду арештований, і тому приготовився. Тут у мене теплі речі, зміна білизни, светер і накидка». Мені стало дивно, і я також зарозуміло відповів: «Якби я знав, що буду заарештований, то мене давно вже б не було у Львові». Та наш діялог не тривав довго, бо до камери почали приводити щораз нових людей. Між ними був і брат Бандери Василь, відомий діяч ОУН Данило Чайківський, єдиний, хто був мені знайомий з журналістських кіл, всіх нас було п’ятнадцять, між нами один юнак десь з гір, як він сюди попав - не знаю; як і інші, зайшов у якусь із кам’яниць, в якій Гестапо підготовило засідку.
В камері не було ніяких меблів, просто голі стіни і параша. Довелось нам сидіти на підлозі. Хоч і сторожа наказувала, щоб ми не пробували виглядати крізь вікно, до якого треба було таки добре підскочити, та все ж я не витримав і поглянув на тюремне подвір’я. Там вже товпились сотні наших людей, яких привезли вантажними автомашинами. Між ними я пізнав багато знайомих і популярних постатей нашого міста, як Станіслав Людкевич, Борис Кудрик, ба навіть Василь Барвінський - якщо обмежитись тільки музикою. Це тільки доказ, як наші люди горнулись у цей час до наших культурних установ, бо всіх їх виловили, коли вони зайшли у котрусь із кам’яниць, в яких містилися українські культурні осередки.
Пізнав я між арештованими і Мілену Рудницьку, з якою я тоді співпрацював. Під вечір всю цю масу людей намагались упхати в будинок в’язниці; вони розмістились по коридорах, бо всі келії були переповнені, тож не мали і тої вигоди, що ми; не могли лягти на підлогу й подрімати, в коридорах і на сходах такої можливости не було. Та наступного дня почали коридори рідшати, і в кількох днях зовсім спорожніли. Ми припускали, що гестапо вибрало всіх тих, кого шукали за списками, а інших випустили на волю. Так і було. Наші дні в келії були повні безнадії. Всі наші розмови йшли на тему вивозу до концентраційних таборів. Кожного дня вигукували деякі прізвища в коридорі, бо сама адміністрація в’язниці не знала, хто в якій келії перебуває, і могла відшукати в’язня тільки тоді, коли він зголосився. Більш знайомі з в’язничним порядком піддавали думку, що не варто зголошуватись, коли тебе викликають. «Сьогодні вивозять, я чув як заїхала вантажна машина, - говорив Данило Чайківський, людина з найбільшим в’язничним досвідом. - Якщо мене кликатимуть, я не вийду». Та перебування у переповненій келії без відповідної поживи, бо навіть хліба нам щоденно не давали, доводило до розпачу, і людина готова була піти на найгірше, щоб тільки вийти з цієї келії і бодай побачити якийсь ширший простір. Мені ще пощастило, бо котрогось дня прийшов цивільний урядовець, який розмовляв польською мовою, й вимовив моє прізвище. У нього в руках була мала валізка, що її він залишив для мене. Я був здивований, але зрозумів, що хтось десь там на волі робить якісь заходи для мого звільнення. Потім я довідався, що це моя сестра почала старання.
У передачі був светр, що було моїм найбільшим добутком, бо вже надходив жовтень, і ночі були холодні, а в мене тільки сорочка на плечах. Харчі перебрав негайно Данило Чайківський і за давнім неписаним тюремним законом поділив все рівно між усіх, хто був у келії. Мені припала четвертина яблука, кусень хліба та шматок ковбаси. Найбільшим розчаруванням для деяких співв’язнів був брак цигарок й тютюну. Я тоді не курив, тож цього добра мені не передали. А для декого тютюн був вартніший за найкращий харч, та цей харч не давав того вдоволення, якщо його не підкурити димом з тютюну. Тож і почались розшуки по всіх куточках кишень, щоб назбирати недопалків бодай на одну цигарку. Може, хтось з моїх співв’язнів втратив довір’я до мене після цієї передачі, бо чому ж то саме я отримав посилку. Потім виявилось, що це була протекція по лінії котрогось із старих «кримінальників» (поліцистів кримінальної поліції), що їх залишили на службі німці, як це зробили були й більшовики, залишаючи весь персонал кримінальної поліції разом з самим комісаром Балицьким, бо вони найкраще розбирались в злочинному світі в місті. Та я теж не приховував і своєї думки. Я просто сказав, що у всіх цих масових арештах є вина самої націоналістичної організації. Це ж провідники оголосили реєстрацію всіх осіб, які коли-небудь належали до організації, і ця реєстрація проходила від кількох тижнів в будинку «Дністра» на вулиці Руській. Тож Гестапо мало докладні списки, і за тими списками, напевно, розшукувало за тими членами організації, які видавались їм небезпечними. Ця неувага дозволила Гестапо виловити весь актив українського культурного життя у Львові. Чей-же в той пам’ятний день 15 вересня 1941 року у в’язниці на Лонцького було кількасот українців, які становили провідну верству української інтелігенції у Львові. Якщо б Гестапо захотіло їх всіх вислати у концентрак, було б це одним махом припинило всю дальшу культурну діяльність, яка, незважаючи на війну і німецьку окупаційну політику, все ж таки виявляла активне життя.
Найщасливіший для мене день був, коли моє прізвище пролунало в коридорі. Я схопився до виходу, хоч дехто з моїх товаришів підкидав думку, що це викликають на вивіз у концентрак. Та я сказав, що цього безнадійного і принизливого «сидження» маю вже досить, і я волію вийти звідсіль навіть якщо мене плянують перевести у табір. Викликали тоді кільканадцять осіб, вилаштували нас у ряд на подвір’ї, де ще перед двома тижнями товпились випадково схоплені культурні діячі Львова. Той самий високий офіцер, який переводив арешти в асисті інших офіцерів, відчитав нам промову, в якій головною думкою було те, щоб ми нікому не зрадили, що бачили тут у в’язниці, та й відчитав із готового списка прізвища, а викликаний мав зарапортувати. Тут знову прозвучало прізвище Йосипа Позичанюка. Його вже перед кількома днями викликали по коридорах у в’язниці, і тоді хтось пояснив, що він є в будинку десь у підвалі. Видно, що до нього не дійшов цей виклик, а може, за порадою таких, як мої співкамерники, не хотів зголошуватись. У мене виникла думка підказати цьому офіцерові, що Позичанюк у підвалі, але в той же момент я вкусив себе за язик. Я вже раніше тому ж офіцерові сказав, що не знаю Петра Мірчука, і за це потрапив під ключ у камеру. Якщо тепер скажу, що я знаю Позичанюка і що він у підвалі, це може погано вирішити мою долю. І я змовчав, хоч і гризло мене почуття провини супроти колеги. Але за кілька днів вийшов на волю і Позичанюк; він, правда, негайно зник із овиду і тільки потім час від часу з’являвся у Львові для зустрічей, і головно із своєю дівчиною - львів’янкою, з якою нав’язав приязнь. Я зустрічав його звичайно під будинком готелю «Народна Гостинниця», що було головним місцем його постою.
Нас випустили не головним входом, що був при вулиці Сапіги, а бічним в’їздом, який виходив на вулицю Коперника, куди заїжджали і виїжджали вантажні машини. Опинившись за брамою, я не пішов, а побіг, не оглядаючись ні разу позад себе. Мені здавалось, що втікаю від якогось кошмару, і з того часу ніколи більше не проходив попри цей тюремний комплекс, що існував незмінно від давніх часів до сьогодні, хоч змінювались господарі і режими. По дорозі я ще вступив до мого фризієра Кутковського, який від польських часів мав свій заклад при вулиці Сикстуській (тепер - Дорошенка ), аби повернути моїй голові людську подобу.

На новій роботі журналіста

Такі переживання за нової окупаційної влади примусили мене задуматися, що далі робити. Перша думка була - щоб продовжувати студії, бо відкривались вищі школи, правда, не під іменем університету чи інститутів, але фахових курсів, бо німецька влада не хотіла дати дозволу на існування університету. Ці курси, як виявилось, були на університетському рівні, їх потім визнали всі інші високі школи, до яких перейшли наші студенти з документами цих курсів. Та більше притягало мене культурне життя, і я чомусь відчував, що в культурному житті найбільше себе віднайду. До того ж, Осип Боднарович, який в той час був редактором щоденника «Українські щоденні вісті», що його видавала видавнича спілка, затверджена посадником міста Львова Юрієм Полянським, запропонував поїхати мені на студії журналістики до Берліна. Після цих перших стосунків з німецькою владою, я не мав великої охоти їхати до Німеччини. Мені вірилось, що моє місце таки в моєму місті, де я вже перебув одну окупацію, та й тут повинен намагатись використати всі можливості для культурної роботи. З таким наставленням я став репортером «Українських щоденних вістей». З редактором Боднаровичем був знайомий з давніх літ. Це він, чи радше його жінка, Анна Мусій-Боднарович, підписувала як відповідальний редактор двотижневик «Назустріч» перед війною, та й знав я його з «Діла», в якому він був одним з редакторів. Праця репортера давала мені змогу пізнати життя нашого міста, що відроджувалось після накиненого контролю за совєтської окупації.
Українське населення намагалось перебрати всю ініціятиву у свої руки. Це не приходило легко. Наприклад, електрівня. З приходом Червоної армії влада залишила на посаді директора електрівні інженера-поляка, який керував цією установою перед війною. Та згодом прийшов йому до помочі інженер з України Коба. Світла треба було всім, і тому наші інженери намагались пустити в рух електрівню. Але тут виявилось, що самої теоретичної науки замало. Треба мати практику. Тут ми на реальному прикладі побачили, яку рацію мав на першому літературному вечорі письменник Улас Самчук, коли говорив про потребу кадрів. Не надто приємно було звертатись до польського інженера за допомогою. Та справу розв’язав щасливий випадок. Інженер Коба не виїхав з міста, коли йому визначили час виїзду, а залишився. Він і далі не розкривав себе, бо був членом партії, тож боявся відповідальности за свою працю в окупаційній адміністрації, але його віднайшли, і він пустив електрівню в рух, ставши її першим незалежним директором. Вже по кількох місяцях у місті відкрились підприємства й установи, не тільки такі необхідні, як пекарні, але й менш важливі, як фабрики мармоляди чи шоколаду. Про всі ці події писала наша незалежна газета. Та не довго. Вже в листопаді прийшли засадничі зміни. Все культурне життя в Галичині велося в рамках діяльности Українського Центрального Комітету, що взяв під свою опіку всі об’єднання мистецьких сил у Львові, за винятком театрів, кінотеатрів і радіовисильні, які підлягали на терені Галичини керівникам пропаганди при окружних староствах.

Стан преси і  видавництв в окупованому Львові

У Львові керівником пропаганди в уряді губернатора Галичини був д-р Райш. Відповідальним за пресу - уповноважений пресешефа при уряді губернатора Генерал-Губернаторства у Кракові Георг Леман, який відповідав за всі видання на терені Галичини. То ж доля «Українських щоденних вістей», що постали як орган міського управління, очолюваного українським посадником Юрієм Полянським, відразу попала під загрозу. Не розвинула своєї діяльности створена при міській управі кооператива «Українська книга» з уваги на брак паперу та й друкарень, що їх реквізували німці. У Львові недозволено на такий люксус як незалежний український часопис, що було можливо у Кракові, де далі виходили «Краківські вісті». У Кракові в перших двох роках війни постало «Українське видавництво», яке при всіх обмеженнях воєнного часу, як цензура, виділення паперу,- мало українське обличчя та видало багато книжок, зокрема шкільних підручників, як і видавало щоденник «Краківські вісті» і тижневик під тією ж назвою окремим виданням «Холмська земля» для Холмщини. Формально «Українське видавництво» не підлягало УЦК, а було незалежною комерційною спілкою, з власною дирекцією, та все ж організаційно входило в засяг УЦК, як його прибудівка. Видання книжок підлягало німецькій цензурі, як і видання газет, та було під контролею відділу пропаганди Генерал-Губсрнаторства, чи радше під опікою пресешефа при уряді генерал-губернатора, зрозуміла річ, відповідального перед райхспресешефом, що ним був д-р Дітріх. Краківським пресешефом був д-р Гаснер.
На початку німецької окупації, коли заіснувала у Львові Українська Національна Рада під проводом Костя Левицького як головне представництво українців, були намагання створити незалежне українське видавництво у Львові, та вийшла проблема з приділом паперу та друкарнею. В той час за дозволом міського управління почав виходити щоденник «Українські щоденні вісті» під редакцією Осипа Боднаровича. Але з хвилиною, коли була установлена цивільна адміністрація, постало теж чи радше поширило свій засяг німецьке видавництво в Кракові, що там видавало щоденник «Кракауер цайтунґ». У Львові це видавництво почало видавати «Лємбергер цайтунг». Воно було відповідальне за видання трьох щоденників, у трьох мовах, а саме: українського щоденника «Львівські вісті», що почав виходити вже у вересні під редакцією Евгена Яворівського, польського щоденника «Газета Львовска» під редакцією Станіслава Васілевського та німецького щоденника «Лємбергер цайтунг». Це видавництво зайняло будинок колишнього щоденника «Вєк нови» при вулиці Сокола №4. Тут дістала приміщення редакція українського щоденника - чотири малі кімнати на другому поверсі в офіцинах; вікна виходили на внутрішнє подвір’я. Більше того, у тому ж щоденнику «Львівські вісті» з’явилось оголошення, що у Львові «приступає до праці «Українське видавництво часописів і журналів для дистрикту Галичини» і в його видавничих плянах буде - крім щоденника - ще тижневик для населення Галичини «Рідна земля», як і три журнали - для дітей, для молоді і літературно-мистецький журнал. Це оголошення, під яким не було підпису, вияснило заміри нового уряду, щоб усю пресу в Галичині перебрати під свою опіку. В перших тижнях по всіх місцевостях, в яких радянська влада видавала місцеві газети, почали й тепер виходити часописи. Німці їх толерували, як довго в цих часописах не було ніякого протинімецького виступу. Та почин у Львові мав на цілі зліквідувати всю українську незалежну пресу й передати всю видавничу справу німецькому «Видавництву часописів і журналів у Генеральному Губернаторстві».
Для видання газети потрібно було не тільки кваліфікованих редакторів, але й друкарень та паперу. Редактори для українських газет мусили рекрутуватися з-поміж українців, але приділ друкарень, а ще більше паперу залежав від німців. В такій ситуації німці легко опанували видавничу ділянку. Існування літературного журналу чи теж журналів для молоді й дітей треба вважати тільки привілеєм, що його отримали ми у висліді переговорів із адміністраційною владою.
Я відразу опинився у подвійному заангажуванні. Вже раніше почав співпрацювати з «Українськими щоденними вістями», дописуючи актуальні репортажі з життя міста. «Українські щоденні вісті» під редакцією Осипа Боднаровича мали амбіцію стати українським репрезентативним щоденником, щось на зразок передвоєнного «Діла». Тож і приступили до співпраці у цьому щоденнику відомі журналісти з передвоєнним стажем і націоналістичним минулим, як Іван Гладилович та Володимир Дзісь. Та німцям не бажалось бачити українського репрезентативного національного органу, в їхньому розумінні преса повинна була теж співдіяти для німецької перемоги, тож газета мала бути тільки інформативна, приносити воєнні звідомлення, урядові розпорядки і потрібні повідомлення. Це скоро зрозумів колишній співпрацівник Боднаровича, Гладиловича і Дзіся - Евген Яворівський і прийняв запрошення «Видавництва часописів і журналів у Генеральному Губернаторстві» видавати український популярний щоденник «Львівські вісті». Моє знайомство з Яворівським ще в період творення Літературного клюбу звело мене знову з цим ентузіястом газетярського діла. Я доставляв йому актуальні репортажі з міста, знаючи, що такі актуальні дописи більше підхожі для популярної газети, ніж для задуманого репрезентативного пресового органу. Та цю мою роздвоєність між двох щоденників порішила сама адміністрація. Уповноважений пресешефа у Львові Георг Леман просто запропонував редакторові «Українських щоденних вістей» Боднаровичеві посаду головного редактора «Львівських вістей», пояснивши при тому, що це буде єдиний український щоденник, на який може дати дозвіл влада у Львові. Так адміністративною владою без ніякого спеціяльного розпорядку зліквідовано «Українські щоденні вісті», й українським щоденником у Львові стали «Львівські вісті», видавані німецьким видавництвом. Це видавництво видавало ще й німецький щоденник «Лембергер цайтунг» і передрук польською мовою «Газета Львовска». Нам приділили спершу чотири малі кімнати на другому поверсі в тильній частині будинку. Першу кімнату, зразу ж від сходів, зайняв головний редактор Боднарович, і в тій же кімнаті примістилась його секретарка. До складу редакції увійшли, крім Яворівського, який продовжував редагувати газету, Ярослав Шав’як, який перед війною працював у концерні Тиктора, Степан Конрад, котрий до війни був учителем гімназії, і я. Редактор Боднарович, знаючи про плянування видавництва видавати літературний журнал, натиснув на те, щоб цей журнал почав якнайскоріше виходити. В порозумінні з пресешефом він запросив до підготування першого числа плянованого літературного журналу пані Марію Струтинську, вчительку, яка перед війною була редактором журналу «Українка», і ще Антоніну Струтинську, теж учительку. Обидві пані були мені знайомі. Марія Струтинська, яка втратила чоловіка, д-ра Михайла Струтинського, відомого журналіста, у ганебному вбивстві українських в’язнів у львівських в’язницях під час втечі Червоної армії в 1941 році, організовувала від часу до часу пополудневий чай у себе удома, запрошуючи письменників і мистці для підтримки товариських зв’язків у мистецькому і літературному світі. Бував і я на цих зустрічах. З Антоніною Струтинською я познайомився ще в гімназії, коли вона, після закінчення львівського університету, почала практику у мого професора української літератури Михайла Тершаківця.
Обидві пані дістали кімнатку, сусідню з головним редактором, і там підготовляли новий літературний місячник, що дістав назву «Наші дні». Включили до цієї праці і мене, і мені припало виготовляти хроніку для журналу. В той час виходило багато ще різних часописів на терені України, і їх перегляд давав щедрий матеріял для хроніки. Роль хронікаря залишилась за мною і після того, як «Наші дні» перейшли до «Українського видавництва», і я її сумлінно виконував до останнього числа, що вийшло у травні 1944 року. Перше число «Наших днів» вийшло з датою грудня 1941 року. Це було справді свято української літератури. У час війни, під чужою окупацією вдалось видати український незалежний літературний журнал. Пам’ятаю, з яким задоволенням всі у цій нашій малій кімнатці у будинку колишнього польського щоденника «Вєк нови» оглядали сигнальний примірник першого числа нового літературного журналу, якому довелось бути репрезентативним журналом на всі роки війни й об’єднати у співпраці найкращі літературні сили як Галичини, так і інших земель України - в той час, коли відступ німецької армії потягнув за собою нову еміграцію й вона на якийсь час затрималась у Львові.
При німецькому видавництві залишився щоденник «Львівські вісті», а «Наші дні» перейшли з першим січня 1942 року до «Українського видавництва», що отримало будинок колишнього польського щоденника «Газета Поранна» по вулиці Зіморовича (теп.- Дудаєва),  перейменовану на Агорнштрасе, №15. Так і було подано на останній сторінці журналу: «Українське видавництво, спілка з обмеженою відповідальністю, Краків-Львів». Місце редакції було у Львові. В той спосіб заіснували у Львові два українські видавничі осередки: українське видавництво, що його централя була у Кракові, і німецьке, яке було відповідальне за всі видання в Дистрикті Галичина, включно з українською пресою. «Українське видавництво» почало скоро видавати ще два журнали, а саме: «Дорога» - журнал для молоді, що його редагували провідники молодіжної організації «Пласт», яка по традиції ще існувала, хоч і неофіційно - Юрій Старосольський та Ольга Кузьмович, і «Малі друзі» - журнал для дітей під редакцією Богдана Гошовського. Крім того, при «Українському видавництві» існувало ще книжкове видавництво «Вечірня година», в якому з’являлись нові цікаві повісті й оповідання; його редактором був Роман Купчинський. Хоч осередок та офіційна адреса «Українського видавництва» були в Кракові, і в Кракові виходив офіціоз цього видавництва «Краківські вісті», то головна квартира видавництва опинилась у Львові. У будинку видавництва примішувались усі редакції, працювали тут такі видатні постаті нашого літературного і культурного життя, як Василь Сімович, Микола Шлемкевич, й хоч вони і не були позиційно зв’язані з котримсь із видань, проте відповідали за всі видання видавництва. Офіційно відповідальним редактором журналу «Наші дні» був Іван Німчук, а справжнім - Марія Струтинська, проте відомо було, що журнал підготовляє колегія, до якої належали і Сімович, і Шлемкевич, і Святослав Гординський, і Роман Купчинський. Такий же вплив мали ці видатні працівники видавництва і на інші видання.
«Видавництво часописів і журналів у Генеральному Губернаторстві» теж поширило свою діяльність. До «Львівських вістей» додали ще український тижневик «Рідна земля», редакцію якого обняв Юліян Тарнович. Це був спритний захід німецького видавництва, щоб зліквідувати всі районові газети, які продовжували з’являтись то в одному, то в іншому місті чи містечку, де були запаси паперу та друкарні. Вже в 1942 році в Галичині зникли всі районові видання. Ще появлялись такі видання в Україні ближче фронту, де не було цивільної адміністрації і дозвіл на видання газет давала армія.
Між цими двома видавництвами у Львові не було суперництва. Ми всі розуміли дійсність. «Українське видавництво», а зокрема щоденник «Краківські вісті» мали дещо свобіднішу руку. Газета виходила далеко, у Кракові, та - хоч і її головним відборцем були читачі в Галичині - вона не мала тієї популярності, що «Львівські вісті», які друкувалися тиражем понад сімдесят тисяч примірників. У Львові око цензора було пильніше, і газета мала формальний вигляд, тоді коли у «Краківських вістях» було більше редакційної свободи. Іван Німчук був редактором «Краківських вістей» у Львові - в додатку до цілого редакційного складу у Кракові, що його очолював Михайло Хом’як. З Німчуком працював як репортер Богдан Нижанківський. З редактором Німчуком я знайшов особливо близьку співпрацю. Він найбільше уваги присвячував культурним імпрезам у Львові та всім театральним виставам.

 Львівські театри, імпрези та гості

З перших днів німецької окупації у Львові постав український театр, що його очолив колишній петлюрівець Андрій Петренко, а мистецьке керівництво взяв на себе Володимир Блавацький, який сидів в театральному осередку весь час за радянської окупації. Театр перебрав великий будинок львівського театру, який за панування австрійської монархії був об’єктом мрій і надій українських театральних мистці, і вже в половині липня дав першу виставу на великій сцені - оперу «Запорожець за Дунаєм». Німці наклали руку на театр, але дали українським акторам повну управу й незалежність у підборі репертуару. Театр скоро розрісся, мав аж чотири відділи: драматичний, оперний, оперетковий і балету. Театр підлягав відділові пропаганди і фінансів міського старости. Німці не шкодували матеріяльної підтримки для театру, і тому він міг розвиватися. Вистави були і для німців, головно балетні, оперні й опереткові. В театрі працювало понад 600 осіб акторського і допомогового персоналу, сама оркестра нараховувала 85 музикантів, в хорі було 58 співаків. За неповних три роки театр поставив 24 драматичні й комедійні вистави, 18 опер і оперет, 5 балетів і 3 балетні покази. Тож і було про що писати в газеті, тим більше, що актори просто жадали звідомлень про їхні виступи у пресі. Я був відповідальний у редакції «Львівських вістей» за ресорт дописів про культурні імпрези і за театральні рецензії, тож дуже часто довелось мені зустрічатись із редактором «конкуренційних» «Краківських вістей» Іваном Німчуком, з яким я досить близько зжився. Це ж він був головним редактором «Діла» і нагородив мене літературним відзначенням ще в 1938 році. Ми дуже часто обмінювались думками стосовно вистав, але наші рецензії були завжди самостійні, хоч в загальному збігались з оцінкою «Краківських вістей». Рецензії на музичні імпрези у Львові, включно з операми і оперетами, писали професійні музики, головно Василь Барвінський, а теж Станіслав Людкевич, Борис Кудрик, Роман Савицький і Зиновій Лисько.
З перспективи років я бачу, що моє рішення піти на працю до преси вийшло мені на добре. В той непевний час, коли звідусіль загрожувала небезпека, в час повного пригнічення і безвиглядности, у культурній ділянці, особливо на терені Галичини, яка в порівнянні з іншими землями України була доволі привілейованою, можна було знайти вдоволення. Німецька окупація не наклала намордника на культурне життя українців в Галичині, що легко зуміли зробити більшовики в дуже скорому часі. Відбиток цього нашого культурного життя залишився на сторінках українських видань, головно літературно-мистецького місячника «Наші дні». Цей журнал - то документ, в якому зафіксовано українське культурне життя Галичини під німецькою окупацією. Зрозуміла річ, що це наше культурне життя у невідрадних обставинах війни, коли спершу фронт пересувався на схід, а згодом став знову повертатись етапами на Захід, не могло себе повністю проявити. Найцікавіший період припав на той час, коли під протинаступом червоних німці залишали далеко висунені терени на сході, і до нас почали прибувати деякі наші діячі, яких не встигли вивезти більшовики та які почали культурну працю під німецькою окупацією.
Перш за все прибув до Львова Аркадій Любченко, якого ми з таким ентузіязмом вітали ще за першої більшовицької окупації. Аркадій Любченко - це була справжня зустріч з Україною. Ще у двадцятих роках він виявив надзвичайну діяльність, коли наша література переживала відродження: він близько стояв до Миколи Хвильового, був незмінним секретарем Вапліте та співзасновником «Літературного ярмарку». Йому вдалося висмикнутись від більшовиків, коли вони насильно вивозили українських діячів перед наступом німецької армії. Любченко залишився у Харкові і вже в перших початках німецької окупації у голоді і холоді намагався організувати українське культурне життя з тих недобитків інтелігенції, яким вдалось уникнути вивозу. У жовтні 1942 року почав виходити у Харкові часопис «Український засів». Любченко співпрацював у редакції «Нової України», що її редагував Віктор Петров. Приїзд Любченка на Захід означав упадок цього українського підйому у Харкові, проте він приніс подих широкої України, а вслід за Любченком у Львові з’явились і інші українські письменники та діячі. Та в той час Любченко вже був хворий, він пережив несподівану смерть своєї молодої подруги Рути Темницької, з якою плянував одружитись, а в 1945 році в переїзді через Чехословаччину на еміграцію помер.
Приїзд Аркадія Любченка відзначено було спеціяльним повідомленням на першій сторінці журналу «Наші дні» за березень 1943 року. Вже в наступному номері цього місячника, за квітень, появилась новеля Любченка «Остання ніч». Приїзд Любченка зразу пожвавив культурне життя у Львові, тим більше, що вслід за ним прибули в наше місто й інші письменники і літературні працівники з України. Культурне життя у Львові стало жвавіше, частіше відбувались літературні вечори чи теж доповіді про літературу, в журналах і часописах почали з’являтись прізвища нових авторів. Не зважаючи на цензурні обмеження, на сторінках наших видань дискутувались питання української культури. В номері за травень журнал «Наші дні» помістив статтю Святослава Гординського під назвою «Бій за Европу», присвячену десятиріччю смерти Миколи Хвильового, з великим портретом письменника на першій сторінці цього місячника.
До Львова прибув теж і Тодось Осьмачка, про якого ми мало знали, бо більше відомі були нам Косинка чи Плужник, або Підмогильний. З Осьмачкою в мене вийшла неприємність, що дивним збігом обставин тривала довгі роки. Коли ми довідались, що до Львова пробрався Осьмачка, я постановив його відвідати, щоб за репортерською звичкою подати про нього вістку у пресі. Осьмачка примістився в помешканні львівського адвоката Романа Криштальського, який був теж і скрипалем. З доктором Криштальським я був знайомий. Він був загально відомий з того, що на відомому процесі 59-ти - учнів і студентів, що їх судив совєтський суд за націоналізм в 1940 році,- він був одним із оборонців. Знав я й інших Криштальських. Один з них був дяком у храмі св. Юрія, а це давало йому високу позицію, бо катедральний дяк вважався головним учителем дяків у всій Галичині. Його брат мав харчову крамницю на вулиці Словацького, навпроти так званого Єзуїтського городу (теп.- парк І.Франка), й сюди я часто забігав ще хлопцем за різними справунками.
Тож я без попередження забіг до помешкання адвоката Романа Криштальського на вулиці Сикстуській, навпроти «Народної гостинниці», та й розпитав, чи у нього живе Осьмачка. Криштальський вийшов з канцелярії, щоб мені відкрити двері, і в поспіху, бо видно був зайнятий якоюсь важною справою, тільки рукою вказав на одні з подальших дверей у коридорі. Я підійшов під двері і почав стукати, спершу несміле, а далі досить голосно, але відповіді не було. Тоді я легенько відхилив двері, встромив голову в щілину й просто застиг. У притемненій кімнаті на підлозі лежала людина хрестом - горілиць, нерухомо. Побачивши мене, високий мужчина скорим відрухом скочив на ноги і заверещав: «Як ви посміли без запрошення вдертися до моєї кімнати?» Я почав виправдовуватись, вговорюючи, що я приходжу від преси, щоб його привітати й підготувати матеріял про його приїзд, але мої виправдання не доходили до мого співрозмовника. Він ще вигукнув кілька «приємних слів» і просто прогнав мене від дверей. Вже від інших приїжджих я довідався, що з Осьмачкою треба бути обережним, бо він пережив важкі досвідчення, які примусили його навіть прикидатися божевільним. В такій ситуації я покинув думку про повідомлення у пресі про його приїзд, бо ж і не кожного ми вітали, та й нелегко було такі вітання перепхати через цензуру.
Десь за якийсь час я зустрів Осьмачку у Літературному клюбі і тоді мав змогу розмовляти з ним. Він нарікав на брак грошей, розказував, як йому трудно в чужому місті прожити кожний день. Тоді я завоював у нього довір’я, запропонував йому, щоб дав мені один із своїх віршів, я цей вірш надрукую у нашому щоденнику «Львівські вісті», і це дасть йому змогу отримати гонорар. Осьмачка радо погодився, витягнув з течки листок паперу з надрукованим на машинці віршем. Я й не читав вірша, тільки очима перебіг по рядках і побачив, що їх шістнадцять - чотири строфи. І тут блиснула мені думка, що я міг би зразу заплатити йому гонорар своїми грішми, а потім, після надрукування вірша, відібрати собі гроші у касира видавництва. Осьмачці ця ідея дуже сподобалась. У «Львівських вістях» можна було отримати за рядок вірша п’ять золотих, отже я вийняв з кишені 80 золотих і за розпискою передав їх Осьмачці. Щойно наступного дня я побачив, що у вірші є один досить нецензурний рядок, через цей рядок вірш не тільки не буде добре сприйнятий, але й можемо мати розмову з цензором. Я пробував зловити Осьмачку, та це не виходило. А мені треба було надрукувати вірш, щоб відібрати виплачені йому гроші. Тож я замінив цей непевний рядок своїм власним, який підходив до змісту вірша і віддав вірш до друкарні. Немає цього числа «Львівських вістей», щоб сконфронтувати цю зміну, вона мені тоді видавалась дуже невинною. Та проблема почалась, коли газета з віршем Осьмачки появилась у місті. Осьмачка негайно з’явився в редакції, у мене в кімнаті, і вже знайомим мені з першої зустрічі голосом крикнув на мене: «Чому ви так спотворили мою поезію?» Я навіть не пробував виправдовуватись. Мені було ясно, що без згоди автора мені не треба було міняти тексту. Але вже було запізно. А Осьмачка тільки заявив:»Я з вами не буду більше вітатись і не хочу вас знати». Я навіть не встиг пояснити, що це я повинен його вітати перший, бо я молодший за нього, але Осьмачка був уже за дверима. І справді, він витримав у цій постанові майже десять довгих років. Я зустрів Тодося Осьмачку вже після війни та після скитальщини в Америці, у Філядельфії, в 1951 році. Він і далі проходив попри мене, якби не завважував. Але коли наш Літературний клюб у Філядельфії зорганізував йому авторський вечір, а я був секретарем цього клюбу, тоді якось обличчя Осьмачки змінилось. Головно після цього поетичного вечора, коли Осьмачка не читав, а співав свої поезії: поет був зворушений і напевно вдоволений, і тоді вперше я побачив його усміхнене обличчя. Він так і сказав недомовлено, що було його стилем: «Я все ще пам’ятаю, але й забуваю».
Згодом довелось мені ближче зійтися з Осьмачкою. Після його подорожей по Америці, коли було зорганізовано гурт людей, які відкрили фонд допомоги поетові, Осьмачка з’явився одного дня у канцелярії Злученого Українського Американського Допомогового Комітету, щоб допомогти йому дістати якийсь документ, з яким він міг би поїхати в Канаду. Я тоді написав на офіційному папері установи довідку, що ось відомий український поет, який прибув з України для пізнання нової країни, переїжджає в Канаду, тож проситься йому допомогти в подорожуванні. Десь за кілька років Осьмачка знову з’явився в канцелярії ЗУАДКомітету й звернувся до мене:»Могли б ви мені ще раз виставити такий документ, як то колись мені дали?» Я й призабув, який це був документ, та й кажу, що він міг би вже почати старання про громадянські папери. Але Осьмачка хитро усміхнувся і пояснив, що йому якраз потрібний такий документ, який я йому був дав. «Ви не знаєте, як цей документ поважають - допоможуть в дорозі і ще й нагодують, навіть поліцаї». Поліцаї для Осьмачки - це найбільше страхіття, а ось у подорожі по Канаді він знайшов у них приятелів, які допомагали йому без грошей пересуватись по широких просторах Канади.
На цьому зв’язки з Осьмачкою не закінчились. Бачачи його безпорадність, я запропонував йому, порозумівшись раніше з президентом ЗУХДКомітету д-ром В.Галаном, місце опікуна чи - як це американці кажуть - менеджера - дому, що був власністю ЗУАДКомітету. В домі були приміщення канцелярії ЗУАДКомітету, та ще якихось установ, був дитячий садочок, мистецька студія, що її вів мистець Петро Мегик, але на ніч дім залишався без опіки. Для Осьмачки приділено помешкання: дві кімнати з кухонкою на другому поверсі, та й винагорода в сумі 40 долярів на місяць. Це давало йому не тільки забезпечення, але й можливість здобути право на пенсію після 62 року життя. Осьмачка прийняв цю позицію і тоді він став майже щоденним нашим співжителем. Свої обов’язки Осьмачка приймав серйозно. Коли я йому пояснював, що це не його справа порядкувати на сходах чи підмітати хідник, він обурювався і вияснював, що розуміє свої обов’язки. Кожного понеділка він приходив уранці до канцелярії, щоб йому дати одного доляра на закупи потрібних додатків до чищення. Для розрахунку приносив потім розписку і в ній точно вираховував товар і ціну, як ось мило - 18 центів, порошок - 21 цент, і завжди нараховував десь на 60 центів. Здачі не приносив. Просто писав: решта розійшлася. Мені вистачало для розрахунку розписки, то й не було причин дискутувати. Та я був певен, що Осьмачка за цей один доляр пробував прожити цілий тиждень. В кімнаті у нього було тільки ліжко й стіл. Ніякого накривала ні на ліжку, ні на столі. Він мусив бачити простір під ліжком, чи там хто не причаївся, коли він ішов спати. На столі рівно уложене різне приладдя, як молоток, щипці, ножик, шруботяг, ножиці і таке інше, все рівно, рядочком. Одного дня вийшло непорозуміння з керівником мистецької студії. Вранці прийшов до канцелярії Петро Мегик і заявив, що в студії пропало із стіни дзеркало, а воно потрібне, щоб могла приглянутись у ньому моделька. Напевно дзеркало зняв Осьмачка. Я пішов з Мегиком до Осьмаччиної кімнати, і справді - на стіні у нього висіло студійне дзеркало. Мегик так і вигукнув: «Ось моє дзеркало!» А Осьмачка на це: «Це моє дзеркало!» Мегик тоді пояснив: «Так, але ви його стягнули із стіни у студії». Осьмачка не перечив:»Так, бо воно мені потрібне». Тоді Мегик, ступаючи в сторону дзеркала, заявив: «То я його собі забираю!» А Осьмачка заступив йому дорогу і з кривим усміхом спокійно сказав: «Спробуйте!» Я порадив Мегикові купити нове дзеркало для студії за рахунок ЗУАДКомітету.
Осьмачка висидів на цій «менеджерській посаді» точно десять місяців. Отримавши платню з кінцем десятого місяця, він просто зник. Виявилось, що він поїхав в Европу. Посада в ЗУАДКомітеті йому була потрібна, щоб здобути гроші на цю поїздку. Там він був забрів аж до Югославії, може, користувався і там цією довідкою, яку дістав був з печаткою ЗУАДКомітету і з якою переїхав всю Канаду. Повернувся він вже інвалідом, і був прийнятий, користуючись пенсією суспільного забезпечення, до лікарні в Нью-Йорку. Тоді й зовсім забув про цей випадок з віршем у Львові, що був причиною його довгої образи. Немає за кордоном річників «Львівських вістей», ніхто з працівників редакції не подбав, щоб вивезти ці річники, навіть такий ентузіяст газетний як Евген Яворівський. А варто було б прослідкувати, наскільки я змінив цей рядок, що так обурив нашого поета. Це була б і добра наука для майбутніх молодих, загонистих редакторів.
Подією був теж приїзд до Львова Михайла Ореста, тим більше, що він був братом Миколи Зерова, який у Львові ще до війни вважався майстром віршування, і поети починали на його зразках учитись віршованого ремесла. Та Орест був дуже скромний і самітник, йому вистарчало опіки, що нею його обдарував Святослав Гординський. Орест, як і всі інші письменники, а передовсім літературознавці, почав співпрацювати у місцевих виданнях, маючи чи не вперше можливість проявити себе як поет. Саме завдяки співробітництву цих прибулих з теренів України діячів нашої літератури піднісся рівень і діяпазон зацікавлення єдиного на той час нашого літературного журналу «Наші дні». Варто тільки пригадати імена тих, які співпрацювали в «Наших днях». Тут подамо тільки важливіші прізвища, які в загальному знайомі нашій літературній громаді: Іван Багряний, Василь Барка, Юрій Буряківець, Олекса Веретенченко, Василь Витвицький, Богдан Галайчук, Святослав Гординський, Докія Гуменна, Марія Деркач, Евген Дослав, Михайло Драган, Ростислав Єндик, Сергій Жук, Галина Журба, Михайло Зеров (Орест), Іван Іванець, Борис Іваницький, Василь Кархут, Іван Керницький, Олена Кисілевська, Людмила Коваленко, Іван Ковалів, Пантелеймон Ковалів, Едвард Козак (ЕКО), Дмитро Козій, Сергій Кокот (Ледянський), Ольга Косач-Кривинюк, Юрій Косач, Григорій Костюк (Борис Подоляк), Богдан Кравців, Уляна Кравченко, Іван Крип’якевич, Юрій Крохмалюк (Тис), Юрій Лавриненко (Дивнич), Галина Лащенко, Василь Софронів-Левицький, Юрій Липа, Остап Лисенко, Денис Лукіянович, Аркадій Любченко, Галя Мазуренко, Іван Майстренко, Евген Маланюк, Фотій Мелешко, Володимир Міяковський, Богдан Нижанківський, Дмитро Николишин, Іван Німчук, Олександр Оглоблин, Петро Одарченко, Борис Ольхівський, Евген Онацький, Михайло Островерха, Тодось Осьмачка, Северин Паньківський, Василь Пачовський, Йосип Позичанюк, Наталія Полонська-Василенко, Леонід Полтава, Іван Раковський, Роман Ромен, Улас Самчук, Віра Свєнціцька, Мирослав Семчишин, Василь Сімович, Роман Сімович, Володимир Скорупський, Іван Смолій, Ганна Совачева, Григорій Стеценко, Гліб Східний, Остап Тарнавський, Олена Теліга, Іванна Федорович-Малицька (Дарія Віконська), Кирило Цепенда, Марія Цуканова, Василь Чапленко, Ганна Чикаленко-Келлер, Ілярій Чолган, Юрій Шевельов (Ю.Шерех, Гр.Шевчук), Іван Шкварко, Микола Шлемкевич (Іванейко), Евген Яворівський.
Крім того, наші письменники, головно ті, які писали для дітей, мали змогу друкуватись в журналах «Дорога» і «Малі друзі». Теж і в щоденнику «Львівські вісті» появлялися літературні матеріяли, головно в підвалах, та й були постійні звідомлення з літературних вечорів і доповідей, що таки часто відбувалися в Літературному клюбі. Правда, тут пильніше працювала рука цензора, що ним був у Львові колишній консулярний працівник в Москві Георг Леман. Та й не тільки з увагою до політики. Труднощі показались вже на початку, коли помер Кость Левицький і треба було відповідно подати про цю смерть у пресі. Леман не дозволив помістити знимки померлого й повідомлення про похорони на першій сторінці нашого щоденника, мовляв, перша сторінка газети призначена на важніші повідомлення, урядові. Треба було звернутися аж до самого віце-губернатора Галичини Людвіка Льозакера, щоб Леман змінив своє рішення і дозволив подати про смерть найвизначнішого українського політичного діяча в Галичині на першій сторінці львівського щоденника. Правда, коли порівняємо цю ситуацію з попередньою - радянською дійсністю, то від «рідної» радянської влади не можна було б і сподіватися повідомлення про смерть Костя Левицького у пресі; його ж чейже ця «рідна» влада одним з перших заарештувала і без звинувачення та присуду тримала майже два роки у відомій всьому світові тюрмі - московській Луб’янці.

Видавнича справа в часи німецької окупації

Мав і я досвід з нашим львівським цензором. Весною 1943 року припадала 30 річниця від смерти Михайла Коцюбинського. Коцюбинський був моїм вибраним письменником, і впродовж кількох років я підготовляв матеріяли для праці про цього письменника, задумуючи її як порівнальну студію з польським письменником Стефаном Жеромським. Тож для відзначення цієї дати я написав коротку статейку про Коцюбинського для «Львівських вістей». Коли головний редактор Боднарович пішов з матеріялами до пресешефа для підтвердження їх до друку, Леман поставив під сумнів мою статтю. Боднарович не дав за виграну, він був опанований і дуже гладкий в обходженні з людьми, але послідовний і непоступливий. Боднарович знайшов добрий аргумент для Лемана. Ось тут стаття молодою журналіста, він повинен розгортати свої сили, а така відмова друкувати його статтю може знищити його ентузіязм. Леман мав свій погляд на газету, і він так і вияснив Боднаровичеві. «Для кого ви друкуєте газету?» - поставив питання редакторові і зразу ж дав відповідь: «Для мешканців Львова, всяких сторожів, домашніх господинь, працівників на фабриці, урядовців. Що їх обходить Михайло Коцюбинський, вони й не знають і не зацікавлені знати, хто він такий. Вони хочуть дістати вісті, повідомлення уряду, інформації про харчеві картки й інші побутові речі. І для того ми видаємо газету. Я вам дозволю надрукувати цю статтю з уваги на молодого автора, але другим разом таких матеріалів мені не принесіть». Так по-геройськи мій головний редактор оборонив мою статтю для відзначення роковин Михайла Коцюбинського, чим зробив мені і приємність, і добре ім’я, бо вже наступного дня після появи статті Михайло Рудницький, який часто приходив до нас до редакції і служив нам порадою та й допомогою, хоч сам під своїм ім’ям статей не писав, похвалив мою статтю.
Ще гірша справа була з відзначуванням історичних дат. Уже в першому році наткнулись ми на рішучість цензора, коли хотіли відзначити дату Листопадового зриву у Львові. Незважаючи на звертання і д-ра Панківського, і самого провідника УЦК д-рад Кубійовича, всі уряди, включно з урядом пропаганди і гестапо, що стояло понад усіми урядами, заборонили які-небудь національні святкування, включно з січневими роковинами. Довелось вийти з того в цей спосіб, що у «Львівських вістях» ми вмістили в той день відповідний до нагоди вірш. Чомусь наш пресешеф не у мав застережень до того, що на другій сторінці нашого щоденника в горішній частині останньої колонки появлялись вірші - різного роду: ліричні, навіть особисті чи теж на громадську тему.
Та в порівнянні з радянським періодом преса була таки в кращому становищі. Її редагували незалежні редактори і тільки мусили шукати дороги, щоб матеріяли, писані з незалежного становища, пройшли цензуру. В радянській пресі все вирішувалось партією, журналісти писали тільки на вимогу партії; для незалежної думки там місця не було. Теж і видавнича справа  стояла тепер краще, ніж за радянського режиму. Тоді про видання книжки вирішувала та ж сама партія. Тепер видавничі обмеження були подиктовані браком паперу та й цензурою. Крім згаданих газет і журналів, виходило ще одне спеціяльне видання під назвою «Вечірня година». Це було книжкове видання, появлялось щомісячно у формі збірки оповідань чи теж короткої повісти. В часі німецької окупації в Галичині вийшли друком такі книги поезій: «Камена» Миколи Зерова, «Луни літ» Михайла Ореста, «Сучасникам» Тодося Осьмачки, «Вибрані поезії» Евгена Маланюка, «Прокляті роки» Юрія Клена, «Вибрані поезії» Святослава Гординського, «Терпке вино» Богдана Нижанківського, «Прелюдії» Івана Ковалева. З прози вийшли друком такі книги: «Вертеп» Аркадія Любченка, «Три покоління» Фотія Мелешка, «Звіролови» Івана Багряного, «Легенди старокиївські» Наталени Королеви, «Розгублені сили» Василя Гірного (відомого» під псевдонімом Федя Триндика), «Буря над Львовом» Марії Струтинської (під псевдонімом М.Марської), «Доктор Качіоні» Галини Журби (під псевдонімом Геменя Жмурка), «Проклинаю» Івана Шкварка, «Їхня таємниця» Марії Цуканової, «Кар’єра» Володимира Бірчака, «Рубікон Хмельницького» Юрія Косача,»Пиворіз» Василя Чапленка, «Три королі і дама» Анатоля Курдидика, «Гетьманів кум» Панаса Феденка. Перевидано для лектури у школах «Чорну Раду» Панька Куліша, теж появились книжковими виданнями замітні твори Володимира Гжицького «Чорне озеро», Олекси Слісаренка «Без компасу» та й інших письменників, яких не було змоги видати перед війною. Крім того, надруковано багато шкільних підручників для різних дисциплін, в тому числі і для навчання літератури, а головно треба згадати збірник літературних статей Миколи Зерова «До джерел», що вийшов за редакцією Святослава Гординського у Львові в 1943 році. Вийшли друком теж деякі драматичні твори, а саме: «Облога» Юрія Косача (п’єса йшла 47 разів на сцені львівського театру), «Король Стрільців», як теж «Квіт папороті» Івана Керницького. «Українське Видавництво» у Львові видало теж знамениту драму Миколи Куліша «Патетична соната».
Окремо треба відзначити видання для молоді і дітей. Появились книжковими чепурними виданнями «Хатинка на ялинці» Наталі Забіли, «Зшиток юного монгола» Ольги Добрянської-Коренець, «Манюсінька» Василя Гренджі-Донського, «Діти» Галини Лащенко, «Шахтарочка» Григорія Стеценка. Стеценко, який прибув до Львова ще в 1940 році, не евакуювався, а залишився у Львові та й знайшов шлях до наших журналів і навіть встиг видати книжечку для дітей, ба й отримав нагороду на літературному конкурсі. Він не дуже активно проявляв себе в житті письменницької організації та й не заходив до Літературного клюбу. Деякі колеги й не мали до нього довір’я, підозріваючи, що його залишили у Львові із спеціяльним завданням. Але після війни слід по ньому загинув, і його прізвища не вдалось віднайти в ніяких публікаціях чи довідниках в Україні. (Вже після того, як я відіслав цей спомин у редакцію, зустрів прізвище Григорія Стеценка в журналі «Жовтень» - №8 (490) за серпень 1985, де в рубриці «Нам пишуть» є його лист, в якому він описує, як загинули від німецької бомби Степан Тудор і Олександр Гаврилюк 22 червня 1941 року, та як він вже після війни показував їхню могилу не тільки Ванді Василевській, Петрові Козланюкові і Ярославові Галанові, але й Павлові Тичині, Максимові Рильському й Олександрові Корнійчукові. Та нічого той Стеценко не пише про себе. Чи показував він їм теж і свою «Шахтарочку» і чи розказав їм, що отримав літературну нагороду за повість «Соколине гніздо» від «Українського Видавництва» під час німецької окупації Львова? Не каже теж Григорій Стеценко, як він провів понад сорок років після закінчення війни до дати цього його листа, який прийшов до редакції «Жовтня» з міста Дружківки Донецької області. Як потрапив Стеценко зі Львова аж у Донецьк і що він там робив, не знаємо; на всякий випадок не виявив себе там письменником). Юрій Липа, який уже в той час відійшов від поезії й переживав період містицизму, видав книжку лікарських порад «Ліки під ногами». В Літературному клюбі він виступив із декількома доповідями на тему історіографії України.

Театральні здобутки

Велику роль під час німецької окупації відіграв у Львові театр. В дійсності це були чотири театри: опери, оперети, балету та драми й комедії. В театрі співпрацювали теж і наші письменники, не тільки як автори (Юрій Косач - автор «Облоги»;київський письменник Кость Гупало - автор п’єси «Тріюмф прокурора Дальського»: п’єса мала великий успіх у публіки, її показано 43 рази та ще й відбувся літературний суд над п’єсою в Літературному клюбі, що стало літературною подією. Автор п’єси Гупало пропав після війни без вісті), але і як перекладачі. Тут треба головно відмітити працю Михайла Рудницького, який зладив знаменитий переклад для вистави Шекспірового «Гамлета», як теж і Гоголевого «Ревізора» і «Хитру вдовичку» Гольдоні. Перекладав для театру Григор Лужницький, який займав пост літературного керівника («Схоплення сабінянок»), як і Юра Шкрумеляк, який перекладав головно тексти опереток, як «Пташник з Тиролю»; в його перекладі йшла теж опера «Тоска» Пуччіні. Кілька вистав вивів на львівській сцені режисер Іван Іваницький, який здобув собі реноме в німецькому театрі та й після війни звернув на себе увагу в Буенос-Айресі в Аргентині. Він сам зладив переклади поставлених ним п’єс, а саме: драми Макса Гальбе «Ріка», комедії Й.Ф.Бокая «Дружина» та комедії Г.Куб’є «Любов на здоровий розум».
Я близько стояв до львівського театру, бо був відповідальний за рецензії на вистави цього театру. Часто побував і на пробах, ба навіть на режисерських читках. Незабутньою була перша читка «Гамлета». До цієї вистави наші актори підготовлялись з набожністю. На цій першій читці був, зрозуміла річ, і режисер Гірняк, і його помічник Олімпія Добровольська, і директор Володимир Блавацький, якому довелось бути першим українським Гамлетом, і перекладач Михайло Рудницький, і диригент Лев Туркевич, бо він відповідав за музику для пісень, і всі включені у виставу актори. У першій читці головна роль припала Рудницькому, який під час читання робив поправки. Мені ще й припало виготовити програмку для цієї прапрем’єри. Блавацький хотів, щоб ця вистава була справді вийнятковою. Програма вийшла більша ніж звичайно; у ній були статейки про автора і про його великий твір, і про переклади «Гамлета» на українську мову, і про знайомство наших театрів із Шекспіром, а теж інформація про львівський театр, який відважився у воєнний час поставити цю велику трагедію найбільшого драматурга. У виготовленні програми багато допоміг мені мистець Сергій Грузбенко (тепер він відомий як Семен Грузберг, має ім’я доброго портретиста і живе у Львові). Грузбенко виготовив портрети всім головним виконавцям ролей у «Гамлеті» в їхніх оригінальних костюмах та й виготовив рисунок титульної сторінки: на тлі львівського театру постать Блавацького в ролі Гамлета з написом «Гамлет на українській сцені». Вже ця програмка, ще й з рисунками мистця - найкращий доказ, що вистава «Гамлета» відбулась, чого чомусь до сьогодні не хочуть визнати совєтські дослідники. Совєтські джерела замовчують і мистецьку діяльність Грузбенка під час війни. Він з’явився у Львові і потребував допомоги та й захисту, з уваги на своє жидівське походження. Нам, його ровесникам, довелось ним заопікуватись, допомогти виявити себе у мистецтві і в той спосіб знайти місце в нашому середовищі. Грузбенко, кого хвалять совєтські дослідники за його портрети радянських діячів від маршала Конєва до космонавта Поповича, виконав в той час портрет і Митрополита Шептицького та й багатьох українських визначних людей, та ці його твори не знайшли визнання режиму, який відзначив мистця почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, хоч саме ці його твори чи не найкращі та й допомогли мистцеві врятуватися від загибелі. Портрет Митрополита Шептицького, що його фото збереглося в мене, передає особистість Митрополита краще ніж фотознімок. У мене є і мій портрет роботи Грузбенка з того часу. Програма «Гамлет на українській сцені» - це моє перше друковане видання і тому воно залишається у мене дорогою пам’яткою.
З театром зв’язані в мене різні приємні і менше приємні спомини, та всі вони дорогі для мене. Я мав змогу пізнати акторів, співаків і танцюристів, котрих давніше знав тільки з програмок і рецензій. Були і приїжджі мистці, які здобули собі ім’я на європейських сценах. Це, передовсім, тенор Орест Руснак і баритон Зенон Дольницький. Зенон Дольницький відвідав нашу редакцію, і я мав нагоду приємно провести з ним ціле пополуднє. Він розказував про свої виступи на європейських сценах, включно і в славній опері в Мілані. В нього були альбоми з гарно розміщеними рецензіями різних визначних критиків-музиків, як і фотознімки з відповідних вистав. Дуже миле знайомство з Орестом Руснаком. Він був дуже товариською і безпосередньою людиною, і його особистий чар ще й підсилювала м’яка буковинська вимова та незникаючий усміх на обличчі. Великою подією був виступ обидвох цих співаків європейської слави на нашій львівській сцені, особливо в опері «Аїда» (Руснак - Радамес, а Дольницький - король Етіопії). Атракцією був виступ Дольницького в ролі Скарпії в опері «Тоска».
З надзвичайним захопленням ми зустріли у Львові Йосипа Гірняка і його дружину Олімпію Добровольську. Я негайно пішов у театр, щоб їх привітати. Театр - це була ціла установа; директор Блавацький мав великий кабінет із двома кімнатами по обох боках, одна - для німецької секретарки, а друга - для української. Та й сам Блавацький надавав собі директорської пози, бо йому доводилось приймати у себе чужих відвідувачів. У контрасті до цієї вишуканости був Гірняк. Він дістав кімнату на кінці коридору, в затишші, й коли я застукав у двері і дістав дозвіл увійти, побачив великий стіл, а на ньому босі ноги і великий скрипт. За скриптом щойно показалась маленька постать славного березільця, який в той час читав текст «Гамлета», якого йому довелося режисерувати. З Йосипом Гірняком приємно було розмовляти, а ще приємніше зійтися з ним у приємному товаристві; він знав прегарні дотепи і вмів їх розказувати. Наше знайомство у добрих стосунках продовжувалось згодом і у Відні, де на одному літературному вечорі він читав мою поему, а потім і в Америці.
Цікавою вийшла зустріч із Сергієм Дубровським. Він прибув у Львів якось незамітно, чомусь не знайшов зразу дороги до театру. Я чув його виступ в Літературному клюбі, де він деклямував поезії на літературному вечорі, і був захоплений його читанням. Наступного дня я подзвонив Блавацькому і поділився з ним моїми враженнями від виступу Дубровського та запитав, чому Блавацький не запросить його до театру, він чейже має чудову мову і чудово орудує своїм голосом. Блавацький відповів мені, що в театрі мови замало, треба ще й грати. Але в короткому часі ми побачили Дубровського в театрі; він дублював Геляса в ролі Тимоша Хмельницького в «Облозі» і грав роль Лаерта в «Гамлеті», а режисер Іваницький дав йому головні ролі у двох своїх постановах: в «Дружині» (Петро) і в комедії «Любов на здоровий розум» (Гастон), і хоч він, з уваги на свою поставність, може, й був дещо вайлуватий, його гра на сцені була замітна.
Та були і колізії з театром, яких не уникнути навіть тоді, коли рецензент пробував би усе розхвалювати. Часом і похвала виходила йому на зле. На сцені йшла дуже популярна оперета Легара «Жайворонок» (відбулась 41 вистава цієї оперети). Однієї неділі заповіджено, що роль Маргіт гратиме замість Стефи Стадниківної молода співачка О.Крупник. Як це звичайно буває, молода людина хоче, щоб про неї написали. Тож і звернувся до мене її батько, науковець, який з ріднею переїхав з Києва у Львів, чи не міг би я написати кілька рядків про цю виставу. Рецензія на виставу вже була з нагоди прем’єри, і тоді відповідну похвалу дістала Стадниківна. В дописі про цю виставу я ужив звороту, що креація Маргіт у виконанні молодої О.Крупниківної - одна з кращих, які тільки доводилось бачити. Ця похвала стала цвяхом непорозуміння. Треба знати, з якою увагою актори читають кожне слово рецензента. Стефі Стадниківній не подобалась моя похвала, і ось наступного дня після появи цієї рецензії в газеті у моїй редакційній кімнаті з’являється Стефа Стадниківна із своїм чоловіком, Ярославом Гелясом. Обличчя в них не надто приязні, Геляс ще й з розмахом здійняв пальто і завісив його на стояку, що стояв під стіною, та й зразу приступив до теми: «Ми в справі рецензії на «Жайворонка». Мені не треба було вияснювати справу, я тільки пробував шукати виправдань і сказав, що це зовсім не прирівнювання Крупниківної до Стадниківної, яку - як вони добре знають - я у першій рецензії вихвалив під небеса. Але що ж: та рецензія була колись, а ця є нині, і всі актори в театрі тепер загомоніли: дивись, Стефо, є від тебе ліпша Маргіт. Я пояснював, що порівнював цей виступ Крупниківної з виставою в польському театрі ще перед війною, а Стадниківна з сатисфакцією пояснила мені, що вона відтворювала цю роль і в польському театрі ще в Варшаві і вважає її своєю найкращою креацією. Я мусив запевнити славне подружжя акторів, що наступним разом не тільки вишукаю найкращі слова похвали, але й всуну у текст пояснення, що такої Маргіт як Стадниківна не було і не може бути.
Рецензії на оперети, ба навіть на балет, не враховуючи драматичних вистав, писав я чи хтось з запрошених рецензентів. Про оперні вистави писали обов’язково музики - чи то Василь Барвінський, який вважався постійним нашим музичним крити ком, чи Зенон Лисько, Борис Кудрик, або Роман Савицький та й Роман Сімович. Одної неділі йшла після полудня вистава опери «Кармен» із зміною обсади. І знову телефон, та ще й в останній день: прийдіть і напишіть нотатку про цю виставу. Справа в тому, що ролю Мікаелі, що її виконувала прімадонна нашої опери Е.Поспієва, в цей день співала молода співачка О.Кальченко. Я не любив ходити до театру в неділю. Навіть до кіна. Неділя була для мене завжди дуже буденним днем, забагато людей і в театрах, і в кінах, і в парках, бо це вихідний день, і кожний має час на розвагу. Але я пішов і написав короткий огляд, подавши кілька загальних інформацій про оперу як видовище та й задокументував виступ Кальченко, похвалив її загально, не намагаючись - зрозуміла річ - подати якоїсь музичної характеристики. Та знову, після появи цієї нотатки, з’явився у редакції сам Василь Барвінський та улесливо почав розмову:»Гратулюю за рецензію, вона дуже добра. Бачу, що вже мене непотрібно, ви самі можете рецензувати музичні виступи». Це, зрозуміла річ, було сказано з сарказмом, і треба було високої діялектики, щоб вияснити нашому славному музиці, що тільки непередбачена обставина примусила мене піти в неділю до театру та ще й написати цю першу й останню мою музичну рецензію. (Я промовчав, що це справді не була моя перша рецензія на музичний виступ. Ще чи не в останній клясі гімназії, а може, вже абсольвентом мене послав Михайло Рудницький на виставу «Вечорниць» Ніщинського, яка йшла тоді в театрі «Різнородностей» в залі Народного дому у Львові, і я тоді написав мою першу рецензію). Це була добра для мене наука, і я вже ніколи не дав себе намовити на музичну рецензію, хоч були і потім нагоди «согрішити».
Та справжню подію викликала вистава історичної п’єси І.Тобілевича «Паливода XVIII сторіччя». П’єса була погано підготовлена, без режисерського пляну, хоч і були гарні декорації М.Радиша та музичне оформлення Л.Туркевича. На прем’єрі ми переглянулись із д-ром Німчуком і визнали, що успіху цій п’єсі не ворожити. Та заки Німчук написав рецензію до «Краківських вістей» та й він дуже обережно підійшов, не засуджуючи п’єси, я відкрито написав, що п’єса не була продумана режисером і в такому вирішенні її не варто ставити. В театрі це викликало обурення. Театр і його діячі не люблять критики; вони показують себе на сцені і бажають, щоб їх хвалили. Дирекція театру висловила своє обурення та заповіла виставу «Паливоди» на кожний день наступного тижня. Це так, щоб доказати, що п’єса може мати успіх і без похвальної рецензії. Та публіка теж має свій голос. Не тільки рецензентам не підпала у смак вистава, і публіці вона не подобалась. І ось після чотирьох вистав, та ще й при слабкому відвідуванні (а театр був постійно переповнений) п’єсу зняли з репертуару. Це була маленька сатисфакція і для мене.
Ця справа, правда, мені так легко не пройшла. Десь вже після кількох місяців, коли про виставу й забули, прибіг до моєї кімнати наш редактор Боднарович і почав вибачатись, що ось вже перед місяцем, чи й більше місяця, дістав листа від свого приятеля Руся Лужницького, а в листі критичні завваження до мене і моїх рецензій, тож його обов’язком було передати цей лист і мені. Я прочитав лист Лужницького, який був літературним керівником львівського театру, і знайшов справді не надто похвальні слова для мене, а все через рецензію на «Паливоду». Та я не такий вже образливий, і чи можна комусь заборонити мати свою опінію про мене та й навіть поділитись цією опінією з приятелем. Показав я цього листа під час обіду в клюбі моїм приятелям, і перший зареагував Ростислав Єндик. «Знаменита річ, ми провчимо цього унтерменша. Та він тебе сильно образив» - вигукнув темпераментний Єндик і зараз же заплянував зробити з цього велику аферу. Правда, сам не хотів включитись у цю справу, виправдовуючись:»Не можу, я ж його приятель!» Тож секундантами мені визначено двох інших моїх приятелів: Юрія Стефаника і Мирослава Семчишина; обидва вони літературознавці, тож і дібрані оборонці для літературного непорозуміння. Лужницького заступали два відомі театрали: Володимир Блавацький і Петро Сорока. Зрозуміла річ, до поєдинку не дійшло, хоч у буйній голові Єндика напевно визрівала така розв’язка цієї справи; він любив сенсації. Говорили, що ще перед війною йому не подобалась рецензія на його збірку Олександра Моха, критика клерикальних «Дзвонів». Тож він одного ранку пішов до помешкання Моха, постукав у двері, а коли господар відчинив двері, він ввічливо запитав: «Чи пан Мох?» Коли цей притакнув, він відповів: «А я Єндик!» і виміряв Мохові сильний поличник та й спокійно відійшов. Та тут не було охочих воювати. Коли дві пари секундантів зійшлись для обговорення справи, вони вибрали гостинний дім Лужницьких і там за столом справу полагодили: Лужницькому довелось в такий же самий спосіб, листом до Боднаровича, відкликати наклеп і перепросити. Так закінчилась оця історія, що мала викликати поєдинок, а привела до поєднання.
Краще вийшли наші відносини з новим театром легкого жанру що його вдалось зорганізувати у Львові під назвою «Веселий Львів». Існування цього театру тільки й підкреслює, в якому винятковому становищі була в той час війни Галичина, а спеціяльно Львів. Вже в 1942 році постала думка про створення театру-рев’ю, в якому можна було б відгукнутися на всі щоденні події та дати львів’янам легку музику й дотеп. Перед війною такі театри-рев’ю були досить популярні в Польщі та й на Заході. Були спроби створити такий театр і в нас, але не виходило. Промотором цього театру став Зенон Тарнавський, журналіст і письменник, який мав уже досвід, бо театр «Заграва» виставив був його сценічну картину «Шевченко» в постанові Володимира Блавацького. Спершу запляновано такий театр при Інституті Народної Творчости. Цей Інститут заслуговує на спеціяльну згадку з уваги на його керівника, священика Северина Сапруна. Сапрун був музикантом, перед війною учив музики у школах і був диригентом хору «Боян» у Дрогобичі. За радянської влади він скинув рясу і став керівником Обласного Дому Народної Творчости у Львові. Завданням домів народної творчости, що були організовані по селах, районах і областях, а всі підпорядковані були центральному домові в Києві, було замінити працю «Просвіт». З приходом німецької армії меткий о.Сапруп знову надягнув рясу і зумів дістати від німців дозвіл на продовження праці цієї установи під назвою Інституту Народної Творчости з засягом на всю Галичину. У Львові Інститут знаходився в будинку колишнього ремісничого товариства «Гвязда» при вулиці Францішканській (теп. - Короленка) із театральною залою, що вміщувала около двісті людей. Інститут відкрив ще й концертне бюро, що не тільки мало організувати імпрези по всій Галичині, але й реєструвало професійних акторів і музик і контролювало репертуар виступів. Найбільшим успіхом Северина Сапруна був конкурс хорів, що його він зорганізував у 1943 році в Галичині. Вислідом того конкурсу був попис (виступи) найкращих хорів у Львові на площі перед львівським театром. Тут виступало близько дві тисячі співаків - репрезентація найкращих хорів з цілої галицької землі під управою Сапруна. Це був його великий особистий успіх як і показ нашої хорової культури. Про цей попис писала вся преса. Вже після виїзду до Відня я йшов по ринку у Відні і раптом почув поза собою: «Редакторе!» Я оглянувся й побачив на вулиці тільки постать німецького офіцера й пішов далі, бо думав, що це причулось. Та чую знову: «Редакторе!» Затримуюсь, і постать офіцера підійшла до мене. Бачу, а це отець Сапрун в однострою підполковника німецького летунства. Ми привітались сердечно. Отець Сапрун тоді знову виконував свої священичі обов’язки, діставши становище головного капеляна для юнаків, які були забрані до протилетунської служби. Ми зайшли до кав’ярні, що її звали Оперною, і там мали нагоду нагадати Львів, а перш за все будинок на Францішканській вулиці - резиденцію Северина Сапруна, де мені довелось багато разів побувати та й бути гостем цього гнучкого священика-дипломата.

Ревієвий театр «Веселий Львів»

Вже в жовтні 1941 року це бюро почало організовувати ревієвий театр «Вар’єте» за ініціативою Зенона Тарнавського. Перша вистава виправдала себе; вона складалась з виступів танцюристів, сольоспівів і хору ревелерсів. Цим новим театром зацікавилась публіка, і Літературно-мистецький клюб задумав його розвинути в театр малих форм. До праці приєдналися письменники, музики і мистці, а літературним керівником став Святослав Гординський. Та театр мусив знайти більш незалежний форум від клюбу, де об’єднувались всі спілки письменників, музик і журналістів. Восени 1942 року Зенон Тарнавський домовився з отцем Сапруном і в будинку очолюваного ним Інституту Народної Творчости відкрив театр «Веселий Львів». Вже перша вистава мала великий успіх і запевнила театрові дальший ріст. При театрі згуртувались письменники, мистці і музики, які зрозуміли потребу такого вар’єте-театру, що міг промовляти до львівської публіки, та й виявили ентузіязм для цього роду творчости. Кожна програма театру була нова; всі сценки, всі пісні, всі куплети були нові й актуальні, вони віддзеркалювали життя в місті. Тексти для театру писали, крім Зенона Тарнавського, Богдан Нижанківський, Іван Керницький, Василь Софронів-Левицький, Василь Кархут, Остап Тарнавський, згодом ще приступив до співпраці і Юрій Косач; співпрацював з театром теж Едвард Козак, який не тільки служив порадами щодо оформлення сцени, але й постачав тексти і, перш за все, дотеп. Музику, що теж була нова в кожній програмі, писали Анатоль Кос-Анатольський, Евген Козак і Осип Курочко.
Спершу треба було «позичати» акторів з львівського театру, але вже з початком 1943 року «Веселий Львів» мав свій власний акторський склад, підібраний за вимогою репертуару, що його керівництво театру намагалось будувати на міському побуті. Ярема Стадник грав роль міського шибайголови Міська Макольондри, Анатоль Муратов, який прибув з Тернополя, відтворював старосвітського радника Щипку, його молода дружина Ніна Муратова щойно на сцені «Веселого Львова» розгортала свій талант і як актриса, і як танцюристка. Партнеркою Муратова була Ірина Лаврівська в ролі Пелагії Дуб, а її чоловік, співак Юрій Лаврівський був головним пісенкарем, на якому стояв увесь пісенний репертуар театру. Театр мав свою групу танцюристів, як і часто виступали в ньому актори львівського театру чи теж приїжджі актори з України, згадати бодай співачку Бранку Ревуцьку.
«Веселий Львів» - це справжні початки українського театру-реви, і варто було репертуар цього театру заховати як літературно-музичну пам’ятку. Це був найживіший прояв життя в той воєнний час. Я теж досить близько стояв до цього театру, часто відвідував творчі зустрічі, під час яких оформлювалась програма, що була вислідом колективної співпраці, бо й дотеп народжується часто несподівано і спонтанно. Весь репертуар театру можна зарахувати до творчого доробку письменників у цей воєнний час, в додатку до всіх перекладів п’єс, що їх зготовили наші письменники для львівського театру.

Про середовище письменників

Діяльність українських письменників і літературних діячів відбилась і в діяльності Спілки письменників. В залі Літературно-мистецького клюбу відбувались кілька разів у тиждень доповіді, авторські вечори чи теж обговорення творів письменників. Пам’ятаю одну цікаву дискусію, яка відбувалась у клюбі на тему - чи моральний чинник у літературі важливий. Письменники висловлювались свобідно на цю досить чутливу тему й усі в основному згоджувались, що в літературі головний чинник - це самий голос письменника, який мусить переживати, жити своїм часом, бо мораль «в різних часах буває різна» - як це стверджував в дискусії Ростислав Єндик. Одною з цікавіших імпрез у Львові було обговорення актуальної п’єси київського письменника Костя Гупала «Тріюмф прокурора Дальського». Це обговорення відбулося в цікавій формі літературного суду, в якому в різних ролях судової справи виступали відомі письменники і критики. Прокурором на цьому суді був Григор Лужницький. Обидва наші щоденники - і «Львівські вісті» і «Краківські вісті»,- подали вичерпні звідомлення з цієї імпрези, як і місячник «Наші дні», ще й ілюстровані карикатурами Едварда Козака.
Популярні були теж товариські зустрічі письменників. Це ж уперше від довгого часу можна було такі зустрічі організувати, й у них брали участь письменники Львова як теж і прибулі письменники, яким пощастило перейти із східних частин окупованої України, а теж і письменники, які ще після Першої світової війни мусили емігрувати й жили на Заході, головно у Празі. Про такі зустрічі писала наша преса. Ось замітка-статейка під назвою «Зустріч письменників», надрукована в «Наших днях» №7 за липень 1943 р.:»В другій половині червня побували у Львові різні визначні сьогочасні українські письменники. Був Улас Самчук, Евген Маланюк, том вибраних поезій якого саме друкує «Українське Видавництво», був Юрій Косач, а з Моршина (вакаційна місцевість) приїхав Аркадій Любченко. В дружніх зустрічах між письменниками обговорено різні справи у зв’язку з сучасною українською літературою та мистецтвом. У розмовах можна було вичути, що так звана криза української літератури, про яку в останніх часах багато писано, - умовна, бо письменники наполегливо працюють. Є в них низка готових або на викінченні повістей, драм, збірок поезій, перекладів та sy. В тісному гуртку літераторів Е.Маланюк говорив на цікаву тему: «До проблеми української культури». В ній доповідач вказав на приклад з недавнього минулого, на ту небезпеку, яка виринає для української культури тоді, коли твориться абстрактна «культура для культури», без зв’язку з цілістю національних справ». До цієї статейки була поміщена ще й фотознімка, на якій, крім згаданих приїжджих письменників - Самчука, Маланюка, Любченка і Косача,- теж львів’янин Святослав Гординський. Старші письменники радо зустрічали і молодших. В мене є ще і друга фотознімка, на якій посередині стоїть Любченко, а з ним і Святослав Гординський і редактор «Українського Видавництва» Дмитро Штикало, а з ними - два початкуючі письменники: Гліб Сірко і Тарас Мигаль.
Коли з’явився у Львові Улас Самчук, я з репортерського обов’язку старався подати про це вістку у нашому щоденнику. Я зайшов до їдальні нашого Клюбу, де й застав Уласа Самчука за столиком в товаристві директора Клюбу і голови Спілки українських журналістів Володимира Мартинця. Я так і заявив нашому гостеві, що думаю подати вістку про його приїзд до Львова. Він зразу замахав руками і вигукнув: «Боронь, Боже! Я тут неофіційно. Я не хочу, щоб про мене що-небудь писали». І розповів про свої труднощі в Рівному, де був редактором газети «Волинь». Знаючи з попередніх зустрічей тверезий підхід Уласа Самчука до життя, я зразу зрозумів його становище. В Україні німці вели трохи іншу політику, ніж в Галичині, де українське культурне життя мало деяку змогу себе проявити, і Самчук знав, що цю ситуацію треба використати. Про ці справи я мав змогу довідатись ще від другої особи, мого колеги Евгена Лазера.
Лазор проявляв завжди вміння віднайти себе в кожній ситуації. За польської влади він зумів просунутись до урядової податкової установи як податковий інспектор, не тільки здобуваючи гарно платну посаду, але й повагу у громаді. Все життя він хвалився цим своїм успіхом, показуючи не без гордости урядовий документ на це становище. З приходом Червоної армії він зумів просунутись у редакцію газети «Комсомольська молодь», що почала виходити у Львові, не признавшись, зрозуміла річ, що від кількох років співпрацював з «Ділом» як фейлетоніст, підписуючись іменем «Черевань». Німецьку окупацію він не зустрічав у Львові, але знайшов дорогу переїхати у Берлін, а звідтам вже вирушив в Україну, де включився до редакції «Волині»; потім став співробітником пресового шефа Аріо. Лазор зразу ж запропонував піти на обід та й вибрав один із кращих ресторанів, що приміщувався у колись добірній кав’ярні «Де ля Пе» при вулиці Коперника, зрозуміла річ, ресторан для німців з написом «Nur fur Deutshe» (тільки для німців - нім.). В розмові за гарним обідом Лазор розказав про труднощі, які виникли в Україні, і підозрівав, що головна причина - не тільки німецька політика, яка заплянувала повернути Україну в німецьку колонію, але і провокації, що їх підсувають залишені совєтські, зрозуміла річ, російські агенти та й на які даються зловитись німецькі високі урядовці, про яких він теж не говорив з великим довір’ям.
Після обіду я сказав Лазерові:«Дивись, я у Львові з німцями вже майже два роки, а щойно вперше міг відвідати німецький ресторан і з’їсти добрий обід, який видається німцям. Що значить бути на роботі в урядовій установі в Україні». Лазор єхидно усміхнувся і сказав: «Чоловіче, та в мене взагалі ніякого документу немає. Я увійшов до цього ресторану з тобою, знаючи, що ти маєш журналістську довідку від вашого німецького видавництва. З тим документом я не тільки їздив би по всій Німеччині, але не завагався б поїхати й у Париж». Лазор згодом переїхав через Австрію до Німеччини, там видавав український тижневик, як теж і гумористичний журнал «Їжак». Дописуючи до його видань з Австрії, я залишав йому матеріяли в дуплі дерева на німецькій стороні, переїхавши залізничний міст між Австрією і Німеччиною під Зальцбургом. В той спосіб я повинен був діставати і гонорари, але їх не було. Та одного вечора Лазор появився на якійсь студентській забаві в Зальцбургу, підступив до мене і з розмахом вийняв портмоне із спідньої кишені жакета, витягнув з нього чотириста марок і передав мені: «Це гонорар! Бачу, що тобі тут треба кілька марок». Згодом Лазор одружився із вдовою по Олегові Ольжичові, переїхав з ріднею до Канади, але не пожив у щасті довго, скоро помер від серцевого удару. Шкода, що не залишив якихось записів; він мав попри все знамените почуття гумору.
Не було ніяких труднощів привітати у Львові Юрія Косача. Я так і подав у нашому щоденнику великий заголовок «Юрій Косач у Львові», повідомляючи про приїзд цього письменника, що привернув мою увагу ще перед війною своїм обізнанням з європейською літературою. Косач приїхав у справжньому тріюмфі. Він не тільки автор кількох збірок поезій та кількох збірок новел, з яких «Чарівна Україна» здобула йому велике визнання, але й людина, яка перебувала довгий час на Заході і могла цей Захід більше й глибше пізнати. Що більше, саме в той час львівський театр підготував виставу його драматичної поеми на чотири дії «Облога», що її поставив режисер Йосип Гірняк у виконанні найкраїцих сил, які в той час були в театрі, з В.Блавацьким, Я.Стадником, Л.Кривицькою, С.Дубровським, Я.Гелясом, І.Лісненком і іншими. Пам’ятаю прем’єру цієї вистави, що пройшла на львівській сцені 47 разів; у ложі директора - автор в товаристві дружини, ще Тамари, і захоплена публіка, що вітала поставного автора, братанича Лесі Українки. На жаль, Косач не виправдав це перше захоплення львівської публіки. Незабаром заплутався в різних необдуманих ситуаціях, що викликали скандал і принесли йому прикрі наслідки. Мені довелося бути близьким обсерватором його неопанованої поведінки, бо доля поставила нас працювати поруч, бюрко побіч бюрка майже цілий рік.
Жити із самого гонорару в театрі та й з видавництва було неможливо, тож Косач поступив на працю до редакції «Львівських вістей». З прийняттям не було труднощів. Якраз тоді звільнилося одне місце в редакції, бо один із редакторів, Степан Конрад, зголосився до української дивізії як воєнний звітодавець. Леман без ніяких застережень дав свою згоду на прийняття Косача, і він почав працю, зайнявши стіл біля мого у великій кімнаті з вікнами на вулицю Сокола. Трудність вийшла для Косача з помешканням. Саме в той час трагічно помер брат редактора тижневика «Рідна земля» Юліяна Тарновича Олександр - історик, який ще в Кракові зголосився до німецької армії і був офіцером, та, побачивши політику Німеччини стосовно України, покінчив самовбивством. Він залишив велике й упоряджене помешкання з багатою бібліотекою в горішній частині міста біля вулиці Зеленої. Юліян Тарнович майже кожного дня мусив ходити на це помешкання, щоб перевірити, чи все в порядку, бо сам жив зовсім в іншій дільниці. Сидячи побіч мене, Косач нераз нарікав, що у нього немає помешкання, і ось я пішов до Тарновича, що займав кімнату в кінці нашого редакційного коридору, та й почав намовляти його, щоб віддав братове помешкання у користування нашому новому колезі. В той спосіб Косач став господарем великого загосподареного помешкання; це тим більше було важливе, що надходила зима.
Був саме останній день 1943 року, і зайшла розмова про його закінчення. Я так і спитав Косача - як він закінчує цей важливий для нього рік. Та в нього не було ніяких плянів, і про це він висловився з жалем. Я був запрошений на вечірку, що її організував голова Львівського Окружного Комітету Лев Яцкевич в домівці того ж комітету на Академічній вулиці. Я не думав довго і подзвонив Яцкевичу, чи не хотів би він запросити і Косача на цю вечірку, бо він не має куди піти. Яцкевич був любителем поезії, цінив і шанував Косача і, зрозуміла річ, згодився мати у себе цього як-не-як непересічного гостя. На вечірку прийшло понад сотню осіб, були і деякі письменники, комітетські урядовці, всі з дружинами чи в товаристві. Вже було десь після дванадцятої, коли пролунав дзвінок від вхідних дверей; господар відчинив двері, та й до зали увійшов Косач. Але не сам, з ним була його ж Маріянна та ще й вищий старшина німецької армії зі своїм джурою. Яцкевич гарно привітав нових гостей, хоч видно було, що вони вже після чарки, і гості стали забавлятись. Полковник зразу пішов у танець, теж і його джура почувався свобідно в українському товаристві, адже був представником вищої раси завдяки свому німецькому походженню. Поява нових гостей зовсім не заколотила гарної забави, проте коли ця четвірка вирішила покинути зал, всі були вдоволені. Товариство було дібране, і тому гості почувались ніби в родинному гурті, а присутність німців та ще й високого військового старшини трохи зв’язувала. Та справжня сенсація вийшла щойно пізніше, коли дружина господаря цієї вечірки пані Яцкевич постановила піти додому і виявила, що немає її сельскінового футра. Ніхто до того часу не покинув вечірки крім Косача і його товаришів, тож зразу впало підозріння, що, може, хтось помилково заміняв верхній одяг. Я навіть бачив, як полковників джура одягав Маріянну перед відходом, тож допускав думку, що, може, той джура не знав, що вдягає її в чуже футро. Та виявилось, що іншої верхньої одежі, яка мала б залишитись, якщо помилився джура, не було. Я не прив’язував великої уваги до цього інциденту, хоч на залі чутно було невдоволення, що ось український письменник, а з ним німецький старшина - і яка поведінка. Найбільше обурювалася одна з дам - сестра пані Яцкевич, яка, як виявилось вже згодом, після війни, була мамою моєї майбутньої дружини, з якою я подружився вже на еміграції.
Наступного дня прийшов на працю, як звичайно, Косач, а десь під полуднє прийшла і його Маріянна. Вона була у футрі, і я зауважив, що воно незапнуте; футро запиналось на автоматичний замок, і - як виявилось - цей замок в невирадних руках попсувався. Щойно коли Косач з Маріянною вийшли з кімнати, прямуючи до клюбу на полуденок, подзвонив мені Яцкевичів приятель Мирослав Семчишин, що працював у пресовій агенції пресешефа, і розпитав про Маріянну і про футро. Тоді я усвідомив, що Маріянна ходить у футрі Яцкевичевої і зовсім цим не турбується. Семчишин зразу побіг до клюбу, де й застав при столі Маріянну, яка й не скидала футра із себе, і рішуче заявив їй: «Скидайте футро, бо воно не ваше!» Маріянна пробувала пояснювати, що футро цього ранку купила на торговій площі за будинком театру, званій популярно «Краківською» (тепер пл. Ярослава Осьмомисла), де можна було купити на чорному ринку все - від горілки до вишуканої біжутерії. Та ця брехня була явна, і тоді сам Косач сказав своїй подрузі: «Не валяй дурника, а скинь футро і віддай!» Так закінчилась ця афера, перша афера, а їх потім було ще більше.
Я завважив, що Косач почав приходити на працю з важкою валізкою досить великого розміру, але не придавав цьому багато уваги. Та одного дня Косач заговорив до мене, чи не зацікавлений я купити книжки, рідкісні видання і в добрій оправі. Я звернув цю розмову на жарт, що хто тепер у цей непевний час, коли ми всі готуємо валізи для виїзду, зацікавлений у купівліі книжок. А Косачева валіза була наповнена книжками, і, як виявилось потім, книжками, згорненими з полиць добірної бібліотеки померлого Тарновича. Я натякнув про це редакторові Тарновичеві, і він постановив перевірити справу на місці, в помешканні. Йдучи після полудня вулицею Зеленою в напрямі помешкання брата, він завважив на вулиці вантажний віз, виповнений меблями, які зразу пізнав: були то братові меблі. Тарнович затримав візника і розпитав, звідкіля та куди він це везе. Візник пояснив, що ці меблі куплені, й подав точну адресу братового помешкання. Тарнович завернув візника, наказав йому поїхати назад туди, звідки він вирушив. Увійшовши у братове помешкання, Тарнович не вірив власним очам. Він побачив порожні кімнати, голі стіни і тільки в одному куті на підлозі - барліг з розкиненою ковдрою, подущиною і коцом. Юліян Тарнович був опанованою людиною і дуже прямолінійною. Він не бажав робити з цього великої справи: просто прогнав свого несовісного квартиранта і більше з ним не розмовляв, а не минуло багато часу, як ми мали нову сенсацію.
Якось я прийшов на працю, мого сусіда Косача ще не було, бо він часто і не з’являвся на роботу, та ледве я присів, як прибіг до мене редактор Боднарович і сповістив: «Затримала Косача кримінальна поліція, щось десь він заподіяв - чи не вибив вікна у крамниці по п’яному. Ви маєте знайомства між поліцистами, то розвідайте». Я зразу подзвонив до кримінальної поліції, до українського відділу (в кримінальній поліції було три відділи: німецький, польський і український; німецький був останньою інстанцією і він контролював усі важливіші справи; два інші відділи працювали за національним принципом: українців контролював польський відділ, а поляків український - це тому, щоб можна було поліцистам дещо заробити, головно при арештах за чорний ринок, так званих «паскарів», які звичайно могли запропонувати якийсь викуп), до самого керівника і питаю підступно: «Слухай. Юрку, чи там у вас є наш редактор?» Юрій В. зразу відповів:»Є, є, має щастя, що колеги поляки передали його нам, а не німцям. Та ми його випустимо, хай трохи ще посидить і набереться страху». Вияснилось, що пізно вечором Косач вийшов з театрального касина, що приміщувалось у будинку театру, який колись носив назву графа Скарбка, а під час радянського періоду дістав назву театру імені Лесі Українки (тепер театр ім. Марії Заньковецької), не дуже то тверезий і по дорозі додому розбив вітрину в Галантерейній крамниці. На цьому приловила його польська кримінальна поліція та ще й знайшла в нього в кишені кілька пар панчіх. Справа не надто поважна, але за неї можна було поїхати на перевиховання у концентрак. Справді Косач мав щастя, що потрапив у руки польських поліцистів, які побачили, що з нього нічого не стягнуть, і передали його українським поліцистам. А могли просто передати німцям.
Та кара Косача не обминула. Це був уже квітень 1944 року, большевицький протинаступ був у повному розгоні, деякі відділи загнались аж під Тернопіль, і тоді ми дістали наказ виїхати до Кракова; у Львові залишився тільки головний редактор Евген Яворівський. Та на фронті успокоїлось, і після кількох тижнів ми отримали повідомлення від пресешефа, щоб повернутись у Львів. Не повернувся тільки Косач. Це не була б ніяка трагедія для газети; газету можна було видавати і без нього. Я і не пам’ятаю, щоб він що-небудь дав для газети, хоч весь час сидів за своїм столом і писав - напевне, не для газети. Відсутності Косача в редакції були б і не завважили, якби він сам себе не видав. Десь за два тижні після того, як ми повернулись на працю до Львова, пресешефа Лемана запитали телефоном з канцелярії головного пресешефа Генерал-Губернаторства у Кракові Гаснера: за чим вислали Косача до Кракова і чому його не забезпечили. Виявилось, що Косач почав кожного дня відвідувати відомий у Кракові ще до війни добірний ресторан Гавелки в самому Ринку і там харчувався, підписуючи рахунки на кошт уряду пресешефа. Леман знав, що Косач не повернувся, і в ті непевні дні не хотів з того робити певних висновків, але почувши, що цей прогульник не тільки не повернувся на працю, а ще й харчується у люксусовому ресторані на кошт німецького уряду, впав у лють і тільки знайшов одну розв’язку: негайно його арештувати! Так Косач потрапив до концентраційного табору, з якого мусили його визволяти вже на еміграції самі провідники з проф. Володимиром Кубійовичом на чолі. Косач згодом постійно хизувався своїм кацетним номером на руці, мовляв, його покарали німці за політичні переконання. Не знаю, чи хтось йому вірив. Талановитий письменник не вмів знайти дисципліни думки і у своїй діяльності переходив від крайно правих угрупувань до лівих. А може, бракувало йому просто доброї науки. Я був свідком, як одного вечора в театральному касині таку науку йому уділював Ростислав Єндик. Єндик тоді говорив про національний характер. Обидва, Косач і Єндик, сиділи за столиком, і говорив тільки Єндик, не говорив, а наказував і повчав. Це тривало досить довго, Косачеві це набридло, і він раз-у-раз намагався втекти. Але Єндик зривався з крісла, хапав його за краватку, саджав знову на крісло і, замовивши наступне пиво, починав далі свою лекцію. Мені жаль було Косача, але Єндик тоді домінував. Та це не зашкодило Косачеві відіграти роль в еміграційному літературному житті в Німеччині після війни, коли деякі наші літератори підняли дискусію про велику літературу. Косач тоді зблиснув повістю «Еней і життя інших», в якій використав свій буйний досвід з воєнного побуту в Галичині.
Я зустрів Косача вже в Америці, у Філядельфії. Після літературного вечора, на якому він пропагував ідею світового письменника, ми сиділи за столиком у клюбі Народного дому при вулиці Френклін, де тоді зосереджувалось все українське життя у Філядельфії, і я - не бажаючи входити у велику дискусію - висловив думку, що світовий письменник - це гарна перспектива, але література - це мова, а світових мов маємо тільки кілька: англійську, французьку, нехай німецьку чи російську. А всі інші письменники пишуть сотнею інших мов, які не є світовими і ніколи не будуть. Це була моя остання зустріч з Косачем, який знову розпочав різні політичні ходи аж зайшов до совєтської преси і став редактором радянофільського журналу «За синім океаном», до якого хотів завербувати авторів з-поміж наших письменників-емігрантів. Саме через той журнал і я попався Косачеві на руку. Він написав тоді листа до доктора Шлемкевича, редактора «Листів до приятелів», в яких я співпрацював, що до нього звернувся Тарас Мигаль, який тоді вже працював редактором «Вільної України» у Львові, з проханням віднайти мене, бо нібито мій батько бажає зі мною порозумітися. Вся ця справа виглядала мені нечиста. Пощо писати аж до Шлемкевича, коли мою адресу можна було легко дістати навіть з телефонічної книжки. Та й мій батько не міг шукати зі мною зв’язків за посередництвом Мигаля й Косача, бо він свідомо від першого дня повороту Червоної армії у Львів заявив, що його син виїхав і він про нього нічого не знає, хоч зв’язок утримував зі мною через моїх сестер у Польщі. Тож це виглядало на якусь малу провокацію, і я просто зігнорував цей лист.
Та тут же треба і нагадати про Тараса Мигаля. З ним ми були знайомі ще від часу головування Олекси Десняка в Клюбі письменників, і саме завдяки Деснякові Мигаль попав між письменники. Вже в перших днях панування німців я наткнувся на Мигаля на перехресті «валів» недалеко від Віденської кав’ярні: він усміхнувся і сказав, що шукає за дівчатами. Навіть у цей непевний час йому поталанило. Провінціял, який приїхав на студії із села десь під Коломиєю, нагадував мені героя роману Підмогильного «Місто», а може, він просто його наслідував. Наступного разу я зустрів Мигаля у ще більш пікантній ситуації. Проходячи вулицею Коперника, я раптом побачив за скляною вітриною Мигаля. Я увійшов до крамниці, що колись перед війною була шинком,- відоме мені місце і добре закарбоване у пам’яті. Цей шинок належав шинкареві Віндові. У нього була гарна донька-підліток, і ми, гімназисти, часто заглядали туди, що викликало неспокій у Вінда. Він заганяв свою донечку за шинквас мити склянки. Одного разу я постановив помститись на Віндові. Ми жили в кам’яниці якраз навпроти його шинку. На першому поверсі нашого будинку були бюра установи, в якій я часто допомагав їхнім урядникам у висилці пошти чи інших бюрових орудках. Ось я використав цю нагоду і постановив зателефонувати до Вінда. Телефон був тут же при вікні так, що я міг бачити Вінда, як він відповідає. І ось у нас відбулася така розмова, зрозуміло, по-польськи.
- Чи то лан Вінд?
- Так.
- Я хочу запитати, який задовгий у Вас телефонічний дріт.
- Досить довгий.
- Але докладно, на метри, це потрібно для статистики.
- Біля трьох метрів.
- То можете на ньому повіситися!
Крізь вікно я бачу, як Вінд кидає у злості слухавку, зразу підбігає до доньки, і я майже чую, як він кричить:
- Це твої «кавалери», я тобі...
Вінда вже на було, а за шинквасом стояв Тарас Мигаль і наливав клієнтам пиво. Шинок дістав у аренду від господарського уряду, який не дуже то дбав про відповідний персонал, але тільки про податки. Та не довго втримав цей шинок Мигаль. Він сам любив випити і пригостити колег, та й не дуже то точний був в обрахунках, і бізнес не пішов. Та він перекинувся на інший шинок. В осередку торгової площі Берестейської унії (тепер пл. Липнева., був шинок, що втішався постійно великою клієнтелею, вже завдяки тому, що базар був кожного дня людний і кожний на базарі не відмовлявся від чарки. Шинок цей дістав в аренду такий же студент як і Мигаль - його друг Василь Найда і скоро зумів зробити з нього прибуткове підприємство, в якому не тільки випивали торгівці із площі, але заходили актори і письменники, і навіть представники влади. Сам Найда не встигав адмініструвати цього підприємства, і йому на допомогу прийшли друзі: один з них студент техніки і в той же час власник гарного баритону, який завів його на сцену оперного театру як соліста, Іван Вересюк, і Тарас Мигаль, який, хоч і почав перед роком свої студії в медичній школі, не дуже й цікавився студіями. Вересюк був людиною діловою, він віддавна був членом організації націоналістів. Я запам’ятав його з того часу, коли після «совецького визволення» в Політехніці відкрилась студентська харчівня, і Вересюк став її керівником. Але ненадовго. Його скоро викрили і він - підозрюючи лихо - утік на Захід якраз напередодні арештів студентів у Львові. В той час Вересюк закінчив студії агрономії і почав свою карієру в театрі. Про нього похвально писали такі критики як Василь Барвінський. І мені було приємно, коли я в новинці про виставу опери «Аїда» міг подати, що в головних ролях будуть Л.Черних, Е.Поспієва, О.Руснак, З.Дольницький та І.Вересюк, приємно було поставити ім’я колеги побіч цих визначних співаків. Це завдяки Вересюкові в шинку на площі Берестейської унії збиралось мистецьке товариство, в якому бував і диригент опери Лев Туркевич, і деякі актори, і навіть директор театру Володимир Блавацький.
Мигаль часто забігав до редакції; він постійно носив із собою течку, а в течці неодмінно плящина і якась закуска. Скоро навчився промишляти: він знайшов якось дорогу до уряду прохарчування, в якому контролювали харчові картки. Зужиті картки, що їх купці наліплювали на аркуші і повертали до цього уряду для приділу харчів, повинні були бути знищені. Та урядовці знайшли дорогу, щоб ці картки перепродати на чорний ринок, їх відліплювали з аркушів, використовували вдруге при купні харчів у крамницях, призначених для німців, і в той спосіб процвітав чорний ринок. У Мигаля завжди були ці картки, і він знав дорогу як їх виміняти у знайомого різника - власника м’ясної крамниці Масюкевича по вулиці Стсфана Баторія (тепер князя Романа).
Такий гість у редакції був радо бачений, ба навіть і дістався на шпальти газети; в той час він пробував своїх сил у віршуванні, і я перепхав декілька його віршів до «Львівських вістей». Він теж захопився новим ревієвим театром «Веселий Львів» і дуже хотів, щоб і його пісні могли прозвучати на цій сцені. Одного дня він так і прийшов до редакції з готовою ідеєю ударної пісні. З цієї ідеї залишилось лиш два слова «синій сад». Мигаль став читати свої записи, але втрутився у розмову наш колега Гліб Східний і сказав: «Ти перестань, дай йому, і він це змонтує». Тоді саме йшов набір до української дивізії «Галичина», і я подумав, що це добра нагода створити пісню про вояка, що в саду прощається із своєю милою. Так і вийшло. Музику зложив Кос-Анатольський, і пісня стала зразу популярною. Мигаль довго хизувався цією піснею, вже й після війни, і навіть використав її у свойому надуманому романі про воєнний Львів. Так Мигаль втягнувся у круг авторів, які постачали тексти для «Веселого Львова», і здобував собі місце не так творчістю, -як змогою при кожній нагоді принести пляшку та ще й закуску.
Одного разу ми зійшлись у Юрія Стефаника, чи не з нагоди іменин. Був там Ростислав Єндик, ще хтось, і коли ми так за чаркою і розмовою святкували, увійшов Мигаль, як звичайно з невідлучною течкою, і присівся до товариства. Стефаник жартома сказав: «Ну добре, ми вже випили чарку, дві, а ти тепер приходиш і хочеш нас впоїти». Мигаль витягнув велику літрову пляшку, відкрив її і перехилив, душком її спорожнив, та й сказав: «Ну, тепер я готовий пити з вами». Бездомне життя, яке він вів у Львові, не могло сприяти його ростові. Йому треба було дисципліни, а воєнна ситуація і зв’язана з нею розгульність не могли сприяти самодисципліні. Котрийсь із наших критиків у розмові схарактеризував його головні зацікавлення: «дівка і горілка». Правда, він, маючи змогу відвідувати театр, зацікавився драмою і написав п’єсу під назвою «П’ята колона». Я прочитав цю п’єсу і відверто йому сказав: плягіят. На конкурсі «Українського видавництва» цю п’єсу відзначили поруч з п’єсою Юрія Косача «Марш Чернігівського полку». Це його підтримало. Йосип Гірняк необережно висловився, що за цю п’єсу на другій стороні він міг би дістати Сталінську премію. Я постійно думаю, що він це запам’ятав і задля цього залишився після війни у Відні, звідки опинився у Львові. Я маю чисте сумління відносно нього. Після того, як Косач не повернувся з Кракова до редакції «Львівських вістей», я виклопотав Мигалеві місце у нашій редакщі. Тут він почав підучуватись журналістського ремесла. Може, щоденна рутина праці була б його випровадила на твердішій шлях, але це вже були останні наші місяці у Львові.
У Відні знову бездіяльність, і знову та сама течка з плящиною, і постійна погоня за розвагою. Пам’ятаю один вечір: ми вийшли з кав’ярні десь в околиці Верінгер, довкола темрява. Один з наших колег, вже тоді лікар Маріян Макогін, який починав медичні студії з Мигалем у Львові, жартома заговорив: «Ану, Тарасе, чи ти виб’єш це вікно». Мигаль на підпитку довго не думав, хотів показати свою здібність (його філософія: жінки притягають красою, а мужчини імпонують своєю силою) і кулаком вибив шибу в котромусь із приватних домів. Зразу зчинився рух, і з різних вулиць наскочили військові, щоб зловити винного. Другого дня треба було йти на комісаріят і витягати його звідти; австрійська поліція була поблажлива і прийняла заплату за знищене вікно та записала цей вчинок на рахунок нетверезости; могло ж скінчитись інакше. Від’їжджаючи з Відня, я пригадав Мигалеві, який прощався з нами на залізничному двірці Франца Йосифа, що це останній поїзд на Захід і йому треба рішитись, але, видно, він вирішив інакше. Щойно в 1960 році вийшла книжечка нарисів Мигаля «На бистрині». Правда, УРЕ подає, що він з 1946 року на журналістській роботі. Та кажуть, що він таки десять років відбув на засланні і тоді щойно мав змогу «поцілувати пантофлю папи». Та його головна ділянка - це памфлети-пашквілі, що їх він почав писати, замінюючи відомого пашквільника Юрія Мельничука, який помер саме в 1963 році. В тих пашквілях Мигаль перш за все очорнював те середовище, в якому виріс і яке найкраще знав уже тому, що його старший брат був членом ОУН, засуджений, сидів у польській тюрмі і там загинув на початку війни. Він теж автор трилогії «Вогонь і чад», що мала б розповідати про життя Львова під німецькою окупацією. Хоч Мигаль і вивів у цьому творі правдивих людей, та так перекрутив і підробив їхні характеристики, що твір вийшов - за твердженням самої радянської критики - памфлетом. Вивів він і мене у цьому творі, навіть правдиво, як працівника газети «Львівські вісті», але підсунув мені таку несусвітню роль як підпільна робота в редакції підпільної комуністичної газети німецькою мовою. Хто знає обставини життя під німецькою окупацією, тільки здвигне плечима, як можна було так пофальшувати факти. Але для Мигаля це була просто служба. Він свого приятеля, відомого активного націоналіста, соліста львівської опери Івана Вересюка зробив безпардонно комуністичним підпільником, ба навіть свого батька Степана - сільського учителя, який жив зразковим життям скромної людини, зробив комуністичним вивертнем у селі.
Вже самі назви окремих томів цього твору вказують, яка це брукова видумка: 1. Шинок «Оселедець на ланцюзі», 2. Фабрика літаків «Дерев’яна підошва», 3. Рев’ю «Бліц-кріг». Дивно тільки, що критика прийняла цей твір і рекомендувала його як книгу, що має велике виховне і пізнавальне значення. Виховне - може, бо совєтське виховання оперте на брехні, але пізнавальне... Що з неї можна пізнати - хіба фальш і безхарактерність автора. Про характер Мигаля знала добре влада і не довіряла йому. Хоч він за кордоном мав двох братів і сестру, йому ніколи не дозволили виїхати поза межі країни, навіть до котроїсь із сателітних держав. Тарас Мигаль сказав комусь із приїжджих: «Звичайно, у житті служиш котромусь панові, мені припало служити тому, кому й служу». До кінця життя не змінив тільки однієї прикмети: не розлучався ніколи з течкою, яку носив постійно із собою, а в ній плящина, і тільки шукав нагоди і охочого дотримати йому товариства.
Шинок Найди-Вересюка-Мигаля не був єдиним шинком, зв’язаним в деякій мірі з життям львівської літературної і мистецької богеми під час війни. Ще за польських часів здобув собі славу і прихильність львівської вулиці шинок на розі вулиць Клепарівської та Янівської (тепер Клепарівської та Шевченка). Про цей шинок існувала ціла література, співали про нього популярну пісеньку «Там на розі на Яновській, на вулиці Клепаровській, там ся добре пиво п’є, там ся добре в морду б’є». За німецької окупації цей шинок обняв в аренду відомий письменник чи радше відомий із своїх одчайдушних споминів діяч Юрій Горліс-Горський. Пам’ятаю, з якою увагою ми читали ще до війни його розповідь «Холодний яр». Горліс-Горський (справжнє прізвище Лісовський) був неухвитний, і рідко хто мав нагоду його зустрічати. Саме в 1941 році вийшла його книжка «Аве диктатор», і тоді теж він з’явився у Львові та ще й в ролі шинкаря у славному у львівському світі шинку. Тож коли колега Ярослав Шав’як запропонував одного післяполудня відвідати Горліс-Горського, я радо згодився. Шав’як, який був репортером судових розправ українських націоналістів перед війною, колись мав нагоду зустріти Горліс-Горського і тепер у нього було більше відваги піти на цю зустріч. В шинку на розі цих двох славних вулиць, що вели на два не менше славні передмістя - Янівське і Клепарів, було не тільки гучно, а й глітно. Кожний столик, кожне крісло були зайняті, стояли різні типи й під стінами. Недалеко від шинку, на Клепарівській, була львівська броварня, тож напевно не було труднощів з довозом пива. А втім, тут вирішувала справу постать Горліса-Горського. Він походжав по шинку в чорній з викладеним ковніром сорочці і в таких же чорних штанях. За ременем у нього був запхнутий великий револьвер. Справді макабричний вигляд. Сам Горліс-Горський не радив нам шукати тут за місцем і засісти на пиво. «Це не для вас, - сказав спокійно, - я вас іншим разом візьму на добру вечерю до іншого ресторану». Шав’як тільки розпитав у нього, чи він тут свідомо перебуває, чи задумує написати якусь сенсаційну історію. Горліс-Горський усміхнувся: «Можливо, але не тепер». Не знаю, що з ним сталось, бо після війни ми нічого не чули про Юрія Горліс-Горського. А він міг написати цікаві спомини з того часу.
Зрозуміла річ, найбільше популярним місцем зустрічей письменників був клюбовий ресторан в будинку Літературно-мистецького клюбу на вулиці 3-го травня (тепер вул. Січових Стрільців) , в офіцинах. До їдальні можна було зайти окремим входом, не вступаючи до головного приміщення клюбу. Сюди заходив кожний - чи то в час полуденку чи під вечір на вечерю. Клюб діставав спеціяльний приділ харчів, тож була змога для всієї мистецької братії бодай раз у день краще похарчуватись. Приходили сюди, зрозуміла річ, всі ті наші колеги, яким вдалось перейти до Львова з України. У клюбі постійно було людно й гамірно. Директором харчевні був актор Василь Сердюк, який рахувався теж працівником театру, кухню вела його дружина Л.Сердюкова, яка виступала теж в театрі. Кельнерками були теж члени котроїсь із спілок, між ними Слава Ласовська. Оплати за полуденки чи вечері були невисокі, бо харчі приходили з приділів. Так клюбова харчевня стала теж і місцем зустрічей мистецького світу і втішалася великою популярністю.
До клюбу заходили часом і представники поліції, що контролювала все життя в країні, головно шеф СД у Львові д-р Вальтер Шенк, який мав найвищу рангу підполковника, чи й капітани Кольф або Кнорр. Шенк був колегою з університетських часів Ростислава Єндика, який перед війною студіював антропологію в Берліні. Обидва вони розмовляли зі собою «на ти», хоч Єндик ні коли тим не хизувався та й не використовував свого доброго знайомства з цим високим представником влади. Та Шенк, прийшовши до клюбу, звичайно шукав товариства Єндика, який і своєю поставою, і своїм бундючним характером підходив для товариства цієї касти людей. Одного разу вийшло навіть цікаве видовище, яке якось щасливо закінчилось. Єндик сидів із Шенком в одному куті зали під вікном вже добре напідпитку і - як це буває часто після випивки - розмова зійшла на дурниці. Шенк просто сказав Єндикові: «Du bist Dumm» (ти дурень -нім.) Єндик навіть не надумувався і відповів йому тим самим: «Ти дурень». Шенк подивився на колегу і пояснив: «Це, може, і правда, але тепер треба вирішити, хто більший дурень; ось ти більший дурень». Ми глянули здивовані в сторону цих двох дискутантів і, щоб не ускладнювати більше ситуації вже тим, що інші прислухаються до цієї розмови, вийшли із зали. Видно, завзяті дискутанти на тему розмірів глупоти знайшли якусь п’яну розв’язку проблемі, бо потім ми побачили їх, як вони разом вийшли в доброму настрою.

Мої репортерські будні

Мені, як репортерові газети, довелося зустрічати різних людей. Перша така нагода була вже в першому році німецької окупації. Тоді викрилась справа так званої «Вінницької трагедії», і почалось дослідження цієї справи. Одного дня пресешеф Леман повідомив, що наступного дня виїде до Вінниці літак і треба туди вислати репортера «Львівських вістей». Я прийшов вранці готовий вперше в моєму житті полетіти літаком. Але за ніч справа змінилась. Вища влада постановила вислати тільки чужинецьких журналістів, і тому ні я, ні мій колега з польського щоденника «Газета Львовска» не були включені до групи журналістів, яка - як потім виявилось - теж була дуже обмежена. Окупаційна влада, яка мала на совісті різні злочини, не хотіла, щоб про цю трагедію почала писати місцева українська преса, й тому досліджування Вінницької трагедії вела по тій лінії, яка відповідала інтересам Німеччини. Репортер української газети мусив задовольнитись такими виїздами як «обжинки». Після жнив, коли селяни здали свій контингент, в деяких більших селах організували з цієї нагоди свято, на яке, звичайно, приїжджали високі достойники, включно з губернатором. На такі обжинки, де побував губернатор, зрозуміла річ, приїжджав і представник преси, щоб про це звітувати в газеті. Я пам’ятаю кілька таких свят, на яких був губернатор Вехтер.
Отто Вехтер намагався здобути прихильність населення, його найбільша відповідальність були контингенти, і коли контингенти були здані задовільно, ця прихильність збільшувалась. Селянам жилось в той час непогано, за контингенти вони діставали ще й приділ горілки, тож такі свята «обжинок» часом давали відпруження у цей воєнний час насильства і непевности. Одного разу довелось мені поїхати до Стрия, куди вибрався па перевірку «Маслосоюзу» шеф господарського відділу. Я був у доброму контакті з директором «Маслосоюзу» у Львові інженером Андрієм Палієм. Відвідуючи його в централі «Маслосоюзу», я завжди був обдарований грудкою масла, що в той час було великим дарунком. До Стрия їхали ми урядовим автом шефа господарського відділу; крім мене був ще редактор «Лембергср цайтунг», який мав підготувати репортаж для цього німецького щоденника. З цієї поїздки залишилась у мене не надто приємна згадка. Нас усіх обдарували у Стрию, кожний з нас дістав по п’ять грудок масла. Я і мій колега з «Лембергер цайтунг» поклали свої дарунки за заднім сидженням в автомобілі, в якому сидів шофер, котрого так само обдарували таким же подарунком. Та мій непосидющий редактор забажав, здається, ще щось більше здобути і повернувся до маслосоюзного будинку. В той час з’явився перед автом наш шеф, він поглянув на годинник, був у поспіху, та й спитав: «А де Ганс?» Я вияснив, що він мусив ще повернутися за чимось у будинок. Це не вдовольнило нашого шефа, він щоразу поглядав на годинник, а тоді сів у автомашину побіч шофера та скомандував: «Їдемо!», залишаючи на вулиці мене і мого німецького співтовариша. Ганс потім висипався лайкою на зарозумілого адміністратора, але не говорив мені, що тут вийшла наверх погана німецька риса. Ми повернулись до Львова поїздом, а я ще й мусив всю дорогу слухати нарікань. Найважніше, що ми втратили такий цінний дарунок, як масло. Може, редактор «Лємбергер цайтунг» мав відвагу наступного дня піти за своїм маслом. Я чомусь вірив, що високопоставлена особа сама віддасть дарований мені товар, але даремно. Захланний німець з’їв моє масло - він для того й прийшов до нас й окупував нашу країну.
Приємніші були мої виїзди, зв’язані з моїм головним завданням,- рецензіями на театральні вистави. Крім Львова, театри мали такі міста в Галичині: Станіславів, Коломия і Дрогобич; був театр і в Тернополі, але я туди ніколи не їздив. У Станіславові театр був під мистецьким керівництвом колишнього львівського актора О.Яковлева. В цьому театрі вибився актор і режисер Олександр Божедан. Згодом у Львові йому дали роль Фортинбраса у виставі Шекспірового «Гамлета», але вже тоді він був хворий і не міг виступити. Режисер Гірняк вирішив поставити «Гамлета» без останньої сцени з Фортинбрасом, і так ішли всі вистави «Гамлета» у Львові. Це конечне скорочення не змінило самої теми вистави, та й публіка навіть не знала, що п’єса має ще закінчення, але засадничо змінило саму ідею цього великого твору великого англійського драматурга. Театр у Станіславові крім побутових п’єс ставив теж оперети, маючи у свойому складі музика Я.Барнича, ба навіть для виведення балетних сцен запрошував балетмейстра І.Тригубова зі Львова. Я був на двох виставах у цьому театрі (одна з них - «Молодість» Гальбе), й вони були на доброму професійному рівні. Найкраще розвинувся «Підкарпатський театр» у Дрогобичі, а це завдяки досвідченому режисерові й акторові Йосипові Стадникові, який обняв керівництво цього театру, не бажаючи конкурувати з молодшим керівництвом львівського театру. Тут дуже активну роль проявив Ю.Шерегій, а теж почав свою діяльність як диригент Богдан П’юрко. Два рази їздив я на вистави до Коломиї. Керівником коломийського театру був Іван Когутяк, який вів там театр ще від 1939 року. Рівень вистав цього театру дуже піднісся, коли наплили до нього актори з України. Під час одного виїзду до Коломиї я зустрів там Валеріяна Ревуцького, який теж прибув туди з тим самим заміром: написати рецензію на виставу. Ми навіть ночували в тому самому готелі, ще й в одній кімнаті, бо була зима і трудно було нагріти всі кімнати. Та могли нагрітися розмовами про театр і про літературу.
Були виїзди театрів і до інших місцевостей. Перш за все зі Львова виїздив на гостинні виступи «Веселий Львів». Одного разу запросили й авторів поїхати з акторами на виступ до недалекого містечка Кам’янки. Поїхав Богдан Нижанківський, Тарас Мигаль і я. Театр на провінції був сенсацією, ще й у малому містечку, де не було ніяких імпрез. Нас там гарно прийняли: Мигаль ще й устроїв жарт комендантові поліції, здоровому, середнього віку колишньому воякові, що його широке обличчя прикрашували довгі козацькі вуса, примусивши його випити - як він це говорив - «раз пите пиво» (чого не робиться по п’яному?) Ми мали нагоду побачити: хоч і війна і воєнна окупація, а на провінції був наш український побут, який тільки тепер міг себе виявити, бо поляки притихли, жидів вивезли до таборів, а німці ще не дійшли до малих місцевостей, тож наші люди були тут повними господарями.
Та не треба було виїздів, щоб зустрічати щораз нових і цікавих людей. Львів був осередком українського життя в той воєнний час, найбільш стабільне місто, далеке від фронтів і без того окупаційного натиску, що його терпіли інші терени. Кожного дня до редакції заходили цікаві люди, які приносили новини чи теж нав’язували до давнішої історії. Першим відвідав редакцію Василь Мудрий. Це він був колись головним редактором «Діла», та - хоч і я близько стояв до «Діла» - раніше я ніколи не зустрічав Мудрого. Він був тоді головним конструктором українсько-польського порозуміння, послом до Сейму та ще й віцемаршалом, одне слово, зайнятий великою політикою. Тепер він присів тихо, отримав керівництво малого кінотеатру на передмісті, на Знесінні, і був вдоволений, що може жити непомітно і майже в ізоляції. Увійшовши до нашої редакції, Мудрий оглянув головну кімнату і вигукнув: «Ось мої фотелі!» В який спосіб меблі колишньої редакції «Діла» припали тепер нам, не знаю. Редакція «Діла» була в будинку «Просвіти» (пл. Ринок,10), тож мусив хтось свідомо це зробити, щоб українська власність не пропала. Мудрий ніколи не написав ні рядка для газети, хоч від часу до часу давав поради у різних актуальних питаннях. Я завжди дивувався і це йому навіть сказав, чому він не евакуювався разом з польським урядом. Був би міг бодай скромно заступати українську справу в Лондоні. Та в той час навіть наші політики не передбачали, що може настати такий поворот, який ми згодом пережили. Частим гостем був Михайло Рудницький, який не міг просто жити без редакційного гамору.
Не заходив до нас Карманський. Юра Шкрумеляк зв’язався з театром і теж не шукав дороги до редакції. Інакше вийшло з Теодором Курпітою. Він піднайшов собі вигідне місце директора пекарні, значить добре думав над тим, щоб мати хліб щоденний. Та одного ранку прибіг до моєї кімнати головний редактор Яворівський і облесливо, як це тільки він умів, сказав: «Пане товаришу, у мене вірш, і я думаю, що його треба було б пустити». Я спитав, чий то вірш, а коли він пояснив, що це Курпіти, я сказав: «О, ні. Нам не дозволяють впихати забагато віршів, то чому саме пхати Курпіту». Яворівський зам’явся, почав шукати аргументів, а потім відверто сказав: «Він приніс мені хліб». «Як так, то інша справа»,- відповів я. Хліб - це важний атрибут життя, навіть у редакції, тим більше - білий хліб, що його випікала пекарня під керівництвом Курпіти для німців. «Та тоді нехай принесе бохонець і для мене». І сталось: Курпіта приніс і мені круглий бохонець біленького хліба, і його вірш прикрасив третю сторінку нашого щоденника. Так ми випадково зуміли використати поетичні амбіції для практичної справи. Відтоді ми вже частіше могли смакувати білий хліб, бо Курпіта почувався зобов’язаний за те, що його поетична слава знову ожила. Він навіть не дуже дбав про гонорар, а гонорар у всіх інших випадках був головною спонукою писати для газети.
Таку гонорарну (не гонорову!) проблему я мав з іншим нашим дописувачем. До Львова прибув Юрій Лінчевський, носив він титул професора, хоч самим виглядом - неголений, у витертому костюмі з пом’ятими і викрученими ногавицями, та ще й із довгими нігтями, за якими гніздилися чорні смуги бруду - викликав у кожного рідкісне на той час почуття милосердя. Я використав його співпрацю для звідомлень з різних імпрез, які відбувалися в Літературно-мистецькому клюбі. А тих імпрез було щораз більше: з приїздом наших літераторів і науковців пожвавилось і життя в клюбі. Кожний з приїжджих хотів показатись, запрезентувати себе, і тому відбувались ці часті доповіді й реферати та дискусії в клюбі. Лінчевському дуже подобалась праця звітодавця. Він уже ранком приносив записані чорним картки з блокнота з точними звітами про реферати і дискусії. Не розумів він чи не хотів розуміти, що газета, яка має всього чотири сторінки, а часом вийнятково шість, не може помішувати довжелезних звідомлень з якихось часто малоцікавих для загальної публіки доповідей на спеціялізовану тему про літературні форми чи поетичні засоби. Тож його звідомлення треба було редагувати чи радше дуже скорочувати. Це завдавало мені подвійної праці, та порятунку не було. Хоч я постійно пригадував Лінчевському, що не можна писати таких довгих ковбас, він, знаючи, що кожний рядок на газетній шпальті - це десять грошів для нього, не переставав бути багатомовним, забираючи мій час для скорочення його дописів. Одного дня я вирішив покінчити з тим в категоричний спосіб. Він приніс кільканадцять записаних листків, я поклав їх на стіл і став вибирати: залишив перший листок, а два наступні кинув у кіш, і знову один, четвертий, залишив, а два наступні - у кіш. Коли я так порядкував з його рукописом, він вигукнув: «Що ви робите?» Я спокійно відповів: «Редагую ваш матеріял для газети. З того, що залишиться, я склею звідомлення, що буде якраз відповідати нашій газеті, її розмірові і вимогам цензора». Це мало добрий наслідок. Наступний допис Лінчевського вже не вимагав такого великого редакторського втручання.
Довелось мені і мандрувати по різних установах, не тільки з репортерського обов’язку, але просто за справами та й не своїми. Треба було різних вигадок, щоб дістатися, наприклад, до такого уряду, як «мешканевий», де приділювали квартири для людей. Тут був справжній ярмарок. Добре, що там у мене колега був заступником директора-німця, тож і комунікація легша. Та помешкання - це головна побутова справа. А ось і до гімназії поступити - потрібно було протекції. Гімназія була одна у місті, а студенти напливали і з провінції. Нелегка була роль директора, а директором був мій колишній учитель Володимир Радзикевич. Треба було користати зі знайомства, відвідати професора у приватній хаті - головне, що справа вдалась, і мій приятель наступного дня вже йшов зі мною до будинку гімназії здавати вступні іспити.
Довелось мені теж допомогти новому другові мистцеві Грузбенкові дістатись до Митрополита Шептицького. Вже раніше він мав змогу запізнатися з різними літераторами і мистцями. перш за все запрезентував я його директорові театру Володимирові Блавацькому, який зразу замовив у Грузбенка портрети для виконавців ролей у виставі «Гамлета»; мистець теж оформив гарно видану програмку. Та знайомство з Митрополитом та ще його портрет - це був відповідний шлях зберегти нашого приятеля-мистця. Семен Грузбенко виконав мистецький портрет Митрополита на тлі його бібліотеки (Митрополит підписав цей портрет власноручно, поставивши дату 3.ХІ.43.) і, зробивши фотознімки, згодом поніс цей портрет в дарунку на Святоюрську гірку. В мене залишилась знімка цього портрету.
В Святоюрській обителі я побував ще з іншою місією: мав запросити єпископа Никиту Будку на похорон першого голови нашого Літературного клюбу Миколи Голубця. Епископ Будка був парохом Святоюрського собору і жив в головному будинку побіч церкви. Він приїхав з Канади перед війною і поводився за західними звичаями досить вільно: в цивільному одязі замовляв собі повозку і нею їхав у місто на товариську зустріч заграти преферанса.
Ще одна сумна на цей раз подія повела мене на Святоюрську гірку. В суботу, 1 липня 1943 року, я відвідав Екссленцію Йосипа Сліпого, який жив тут же побіч церкви з лівої сторони, в помешканні, де колись жив визначний канонік Чапельський. Помер наш редактор Осип Боднарович, і я пішов просити тоді вже визначеного наслідника Митрополита на похорон. Отець Сліпий прийняв мене дуже ввічливо, а що більше - від початку нашої розмови, що тривала майже годину, впевняв мене, що мене знає, бо я був його студентом в Духовній Академії. Не помагали мої запевнення, що це не я, бо справді в Академії був Тарнавськнй, а майже всі Тарнавські, а їх досить багато, з фізіономії подібні.
Тут я мусив розповісти своєму господареві про те, як від теології «врятував» мене не хто інший, але самий Митрополит Шептицький. Це був час світової кризи - 1930 рік - та й моєї, особистої кризи. Важкі обставини загрожували моїй дальшій науці, й ось моя мама постановила шукати помочі у Митрополита Андрея. Взяла мене за руку, і ми пішли на Святоюрську гірку на аудієнцію до нашого князя Церкви. Нас прийняли ввічливо, завели у велику прийомну залю на першому поверсі, до нас приїхав на візочку Митрополит. Мама вияснила справу, що бажала б віддати мене до духовної семінарії, щоб я підготовлявся на священика. Митрополит вислухав її, говорив ще про різні побутові справи, а вкінці виніс свій соломоновий вирок, мовляв, не треба поспішати. Якщо синок добре вчиться, хай продовжує науку, закінчить гімназію, а тоді побачить сам, чи бажає бути священиком. У священичий сан треба відчути покликання. Це рішення не зовсім заспокоювало мою маму - людину дуже релігійну. Справа була в коштах, які вимагала наука в гімназії. Та ще й мій батько у цій ситуації пробував запропонувати виїзд в Україну для продовження студій. Це тоді було актуальне і модне. Незабаром поїхала ціла рідня Крушельницьких. Але із кризи зумів вийти я сам, бо дальшу науку почав оплачувати з прибутків, що їх я мав із приватних лекцій, які давав молодшим учням.
Це вже був гарячий час, фронт підсувався близько в напрямі Львова, і багато установ уже евакуювалось. Евакуаційна атмосфера панувала вже й у редакції. Тож і запитав я достойного господаря, чи не думає і він про евакуацію. Сліпий споважнів, обличчя його видовжилось, і він рішуче відповів, що ні. Потім додав з повним переконанням: «Могли ми якось перебути з німцями, то знайдемо і спосіб жити з новою владою». На жаль, це не справдилось. Німці принесли просто окупацію, а нова влада прийшла заволодіти. Тут варто згадати, що саме тоді відомий скульптор Іван Севера, який приїхав до Львова з Берліна, викінчував велике погруддя Йосифа Сліпого у своїй робітні, що приміщувалась при. вулиці короля Баторія. Я відвідав мистця Северу, і він показав мені цю монументальну скульптуру: сама голова величини понад один метр. Цікаво, що сталось з цією скульптурою? Севера помер у Львові в 1971 році, та чи міг він заховати погруддя людини, що їй призначено таку велику роль - від заслання до кардинальського капелюха і титулу Партіярха української Церкви. Я свій портрет, що його мені зробив портретист Семен Грузбенко, дістав зі Львова вже під кінець шістдесятих років, коли стало трохи вільніше дихати в Україні від «відлиги» та й відважніші з емігрантів почали вибиратись з відвідинами до рідних сторін. Добра душа привезла і мій портрет.

Наближення фронту та евакуація зі Львова

Від похорону нашого редактора вже недовго довелось нам залишатись у Львові. Фронт підступав, всі важливіші установи вже евакуювались. На п’ятницю 21 липня 1944 року ми ще підготували газету, але вже її не друкували. Пресешеф Леман повідомив нас, щоб ми були готові до виїзду. Спеціяльно підготовлятись не було потреби. Ми вже перед кількома місяцями дістали наказ переїхати до Кракова, і тоді я взяв із собою свій багаж, який залишив у Кракові. Тепер міг я виїхати кожної хвилини, не турбуючись багажем. Всі наші члени редакції виїхали вантажним автом. Тим разом поїхав і головний редактор Евген Яворівський разом із своєю дружиною і різними клунками та валізами, бо він в попередній евакуації не брав участи. В редакції залишились тільки дві особи - новий головний редактор Мирослав Семчишин, який перейшов на той пост після смерти Боднаровича з пресової агенції, що працювала в уряді пресешефа, і я. Семчишин мав труднощі з виїздом родини. Його дружина, яка була в тяжі, не хотіла залишати міста. Пресешеф наполягав, і тоді я поїхав з ним до його помешкання в горішній частині Личакова, щоб переконати дружину в конечності виїзду. На жаль, і моя місія не принесла розв’язки, і Семчишин мусив виїхати без рідні.
Ми ждали на пресешефа, з яким ми мусили вибратись із міста, бо вже ніяких засобів транспорту крім урядово-військового не було. Я безрадно ходив по своїй кімнаті, в якій майже три роки довелось мені працювати для української газети. В той час я думав, що ми виконали чесно своє завдання. Ми інформували нашу громаду про події та щоденною інформацією про українське життя помагали, щоб наше громадське і культурне життя не заниділо в даних обставинах і розвивалось. Правда, в підпільній пресі, в якій працював наш приятель Йосип Позичанюк, часом називали нас «соловейками з «Львівських вістей», але ці соловейки могли заспівати й рідної пісні. Ніхто з нас не вихопився ні з одами на честь великої Німеччини, ні з дифирамбами на честь німецького вождя, чи, навіть, німецького вояка. Якщо були вістки про військо чи фронт - то це були переклади офіційних звідомлень німецького командування. Що більше, з думкою, що ми покидаємо наше родинне місто, я до останнього числа включив свій вірш на тему прощання. Вірш був написаний раніше, ще коли ця «божественна» адресатка існувала, і хоч не була богинею, то все ж була ясноволоса, часто засмучена і мрійна. Ось цей вірш:

Ясноволоса богине, коханко засмучена, мрійна,
вийди мене попрощати у тіні тополь при криниці.
Час тепер мужній, і хлопцям призначено
        жити у війнах,
наче по гулях, по бою про милу їм сон в полі сниться.

Тихо по кризі блакиті прокотяться зір колісниці,
вимахом крил лазурових вітри сінокосами війнуть;
хрипіт трубок трепітливий у похід далекий нас кличе,
вигнувши шлях малиновий у далеч
    лунку, неспокійну.

Ось на майдан поміж зелень вже сходяться
    смаглі гопліти,
чоти тверді вирушають рікою блискучих шоломів...
В серці ростуть почування, як в сонці
        сполосканий квітень:
жалко тебе покидати, та серце вже похід полонить.

...Жди мене біля криниці, де коси тополя полоще,
ясна богине, як буду вертатись з війни переможцем.

Вірш я умістив на першій сторінці, бо видавалось мені, що він теж має свою місію. На жаль, це число вже не вийшло з друкарні і залишилась тільки щіткова відбитка. Правда, зложена газета лежала на метранпажевому столі, хоч нашого метранпажа вже не було. Він уже від кількох днів не показувався в друкарні - і могли бути дві можливості: або пішов у підпілля, або вже в затишку очікував нових господарів. Його заступав старий досвідчений друкар, який, здавалося, у цей воєнний час не приділював великої уваги друкованому слову. Коли я нераз звертав йому увагу, що це чи те треба було зробити інкаше, краще, він мав одну утерту відповідь: «Пане редакторе, не будьте такі вимагаючі, та з того ся не стріляє». Тепер він ходив довкола зложеної газети та й з усміхом приговорював, як гарно зложив газету і цей віршик на першій стороні. Він знав, куди вдарити. Та я не хотів розбалакуватись і сказати йому, що починав війну від вірша з привітом армії, яка мала визволити наше місто, хоч тоді ще і не усвідомлював, котра армія це мала б зробити. А ось тепер тема вірша інша, це прощання, не із цією далекою богинею з давньої міфології, як саме з тим всім, що рідне, дороге і незамінне. Я повернувся до моєї кімнати і там бачу: німецький редактор з сусідньої німецької редакції відкручує ножиком електричний вимикач у стіні. Я поглянув на нього, як він завзято порається при цій роботі, і запитав, пощо він це робить. «Нам усе придасться, не будем залишати цього ворогові». Я не сказав нічого. Німцеві вистачає запастись зайвим вимикачем, а ми - ми втрачаємо все.
Вже було далеко з полудня, коли під’їхали два особові авта. В одному сидів шофер пресешефа, і це авто було напхане всяким добром, що належало Леманові. Другу автомашину вів сам пресешеф. Я з Семчишиним всіли на задні сидження, Леман, біля якого на другому передньому сидженні лежав великий машиновий кріс, натиснув на газ, і ми поїхали. Я тільки помахав на прощання рукою своєму батькові, що прийшов зі мною попрощатися, та й усім працівникам видавництва й друкарні, які вийшли гурмою на вулицю, і навіть не мав відваги поглянути позад себе. За мною замикався цілий період мого життя. П’ять років війни, незважаючи на всі переходи, зв’язані з окупаційним терором і воєнними обмеженнями, проминули мені щасливо. Доля дозволила мені жити в рідному місті, продовжувати студії та працювати в деякій мірі для української культури. Тепер перед нами невідоме. Ми виїхали з міста на Городецький шлях. Дорога була завалена військовими транспортами, що йшли безперебійно, всі машини - великі вантажні машини, покриті зеленими брезентами,- на Захід, на Захід у поспіху. Рухом керували військовики з червоними круглими табличками в руках. Наші дві урядові машини пропускали без затримки, завважуючи спеціяльну вивіску на фронтовому вікні. Було дивно: їде дві автомашини: в одній - німецький урядовець, який майже все життя прожив на сході, займаючи пост атташе в німецькій амбасаді в Москві, і потім пост пресешефа у Львові, і ось він везе двох українських журналістів, які примушені покинути свою землю. Теж і шофер в другій автомашині - не німець, він, здається, російський втікач, а тепер їде у Краків, бо туди вислав свою рідню перед наступом червоних. Ми ночували в Ряшеві, вже па польській території; рідна земля поза нами - а далі Краків, Відень і далі на Захід.

Підсумки п’яти воєнних років

П’ять воєнних років у рідному Львові залишились як спомин про те, що і в нас була рідна країна, і що й ми жили надією, що у цій війні вдасться нам здобути для неї краще життя. У цих п’яти роках змінились дві окупаційні влади. Коли з перспективи поглянути і прирівняти ці два періоди, то вони в основному подібні. Всі агресори жорстокі й застосовують жорстокі методи, щоб затримати своє посідання. Та й війна має свої закони, і в той час милосердя не можна сподіватись. Та все ж є засаднича різниця між тими двома окупантами. Совєтська система - це забріханість: у пропаганді, у діяльності, у щоденному житті. Пропаганда гуділа, що армія йде визволяти братів, а першими, хто прибув на окуповані терени, були поліційні когорти з готовими списками, кого арештувати, і готовий персонал, і засоби транспорту для вивозів. Всі ці злочинні заходи відбувались ніччю, ніччю захоплювали людей на заслання, в таємниці навіть перед власними громадянами. Німці були не менше жорстокі, але вони все робили відкрито. Навіть як вішали людей публічно, то на шибениці прибивали напис з іменем повішеного і вимір кари. Вони не намагались пропагувати, що йдуть принести добро для окупованих теренів, вони ясно говорили, що їх ціль - це добро їхньої держави і їхніх громадян. Совєтська окупація знищила все національне життя, що його з таким трудом намагались творити наші патріоти в невідрадних обставинах польського панування, і підпорядкувала все своїй системі, що її контролювала партійним апаратом і вишколеною сіткою поліційного контролю, не допускаючи ніякої свобідної думки. Німці не котролювали думок, вони не влазили з чобітьми у душу людини. Ось і тут причина, що під час німецької окупації все ще було місце для української думки, все ще була змога бодай у малій мірі щось зробити для вільної української культури; можна було виповнити цю культуру українським духом.
Про живучість української культури в цих трьох роках німецької окупації у Львові, головно української літератури, вказують і літературні конкурси з нагородами за різні жанри творчости. «Українське видавництво», нав’язуючи до передвоєнної традиції Товариства Письменників і Журналістів імені Івана Франка, яке від 1933 року влаштовувало щорічні конкурси з нагородами за найкращі літературні твори року, проголосило вже в 1942 році конкурс на повість і драму. До журі конкурсу були покликані Василь Сімович, Йосип Гірняк, Святослав Гординський, Сергій Дубровський, Дмитро Козій, Роман Купчинський (колишній голова ТоПіЖ-у і організатор літературних конкурсів перед війною), Юрій Стефаник і Дмитро Штикало. На конкурс прийшло 12 повістей і 23 драми. Не дивно, що професор Василь Сімович в інтерв’ю сказав таке: «Найбільш позитивним уважаю те, що конкурс викликав рух серед українських робітників пера, а серед громади зацікавлення письменницькою творчістю, про яку так багато писали і говорили в нас у зв’язку з дискусією про кризу в літературі («Наші дні», квітень 1943, стор. 5).
Першої нагороди за повість не признано нікому. Другу нагороду в сумі 3 тисячі золотих (три тисячі золотих - це пересічна річна заробітна платня працівника) отримав Фотій Мелешко за повість «Три покоління», а третю, в сумі одної тисячі золотих, Юліян Городничий (прибране ім’я Дениса Лукіяновича) за повість, чи радше біографічний роман про Івана Франка під назвою «П’ятдесят гульденів». Теж і в ділянці драми журі не признало першої нагороди, а другою в сумі трьох тисяч золотих нагородило драму «Підводні скелі» (автор не виявив свого імені, й аж потім виявилось, що це Дмитро Николишин); третю нагороду (одна тисяча золотих) дістав Юрій Липа за п’єсу «Король Гаїті». Крім того, журі постановило відзначити твір Василя Гірного «Патріоти» (ця повість появилась теж друком вже після смерти автора у Польщі, в підвалах газети «Наше слово» у Варшаві в 1985 році). Василь Гірний відомий більше як автор фейлетонів, які підписував у концерні Тиктора перед війною псевдонімом Федь Триндик. Журі відзначило теж дві драми, а саме:»П’яту колону» Тараса Мигаля і «Марш Чернігівського полку» Юрія Косача. Окремо вирізнено книгу Івана Шкварка «Проклинаю», що своїм жанром не підходила під умови конкурсу. Цілу низку прозових і драматичних творів визнано придатними до друку, й деякі з них згодом появилися у журналах, газетах, а то й окремими виданнями.
В той самий час був проведений ще один конкурс, що його проголосила Спілка українських письменників за роки 1939-1942. В цей спосіб Спілка письменників бажала нав’язати до літературних нагород передвоєнного Товариства Письменників і Журналістів, що в умовах совєтської окупації не могло проявити своєї діяльности. Спілка письменників призначила нагороду в сумі 1.500 золотих Тодосеві Осьмачці за збірку поезій «Сучасникам». Крім того, на тому конкурсі відзначено такі твори: «Старокиївські легенди» Наталени Королеви, «Христину» Ірини Винницької-Пеленської, «Сефту» Марії Кузьмович-Головінської та відмічено два оповідання з життя тварин Василя Кархута, а саме: .»Цупке життя» та «Пшеничні нетрі». Членами журі в цьому конкурсі Спілки письменників були: Василь Сімович, Володимир Радзикевич і Петро Коструба. Для інформації треба подати, що були теж у той час премії в ділянці мистецтва, і їх дістали три малярі: Михайло Дмитренко, Михайло Мороз і Микола Азовський (від трьох до одної тисячі золотих), та три різьбарі: Микола Мухин, Антін Павлось і Марія Новицька.
Відділ Культурної Праці при Українському Комітеті влаштував конкурс на п’єсу для аматорських гуртків, які почали з являтись на провінції. У склад журі цього конкурсу входили: учитель В.Зубрицький, письменник Юра Шкрумеляк, актори Йосип Стадник, Й.Горняткевич і Ю.Лаврівський, як теж від Комітету Микола Дужий і П.Мурський. В тому конкурсі призначену суму на нагороду і поділено між п’ятьох авторів; нагороди по 500 золотих дістали: Фотій Мелешко за п’єсу «Трьома шляхами», Б.Подільчук за «Ком-дурман», Яків Кошовський за «Пропасть», Іван Керницький за «Лихий сон» і Гліб Східний-Сірко за «Полтавський шлях». «Українське видавництво» організувало теж конкурс на твори дитячої літератури, для дітей дошкільного віку. На цей конкурс наспіло 30 творів і нагороджені були: збірка віршів Мирослава Петрова «В домі діда Охріма» та віршоване оповідання Володимира Островського «Мандрівник Микита Гук». Поза нагородами відзначено твори Ніни Бурик і Миколи Кокольеького. В журі цього конкурсу на твори для дітей були:Константина Малицька, Марія Деркач, Марія Пастернак, Богдан Гошовський та Іван Безпечний. В другому конкурсі на твори для дітей шкільного віку нагороджено першою нагородою в сумі 3.500 золотих Романа Завадовича за повість «Хлопці з зеленого бору», другою нагородою - Мирослава Петрова за повість «Гучномовець» і третьою - Григорія Стеценка за повість «Соколине гніздо». На тому ж конкурсі відзначено без грошової премії такі твори: «Серед зелені ялин» Дмитра Свіченка, «Новий світ» Володимира Островського та «Блакитним шляхом» Андрія Волощака (це той самий Андрій Волощак, який колись співпрацював у «Вікнах» і «Нових шляхах», а тепер волів залишитися у Львові, ніж евакуюватися з Червоною армією). Був теж проголошений конкурс на п’єсу камерної форми для «Малої сценки», що діяла в Літературно-мистецькому клюбі.
Вже цей перелік конкурсів та кількість відзначених і невідзначених творів вказує, що літературне життя у Львові під час німецької окупації, що тривала три роки, не завмерло, ба навіть виявляло активніше пульсування. Хоч це був воєнний час, але фронт пересунувся далеко на схід, і тоді, коли воєнні дії відбувались там, на сході, у Львові можна було започаткувати деяку активність в тих рамках, на які дозволяли обставини воєнної окупації. З досвідом двадцятирічного змагання в обставинах польського панування, після майже двохрічного совєтського насилля, що виелімінувало з життя українців в Галичині навіть думку про якесь національне життя, обставини німецької окупації давали в деякій мірі змогу відновити цю національну думку, і ця віднова найбільше значна в літературі. Щоб не накидати власного погляду, я зацитую фрагмент із книжки «Роки німецької окупації» Костя Паньківського - людини, яка репрезентувала українське населення Галичини перед німцями та й була теж і відповідальна у великій мірі за творення нашого національного життя у той воєнний час. На питання, яку поставу зайняли українці в Галичині з приходом німецької армії в 1941 році та чи правильна була ця постава, д-р Паньківський відповідає:»На підставі трьохрічної праці на чолі Комітету у Львові з чистим сумлінням на це питання, чи постава українського суспільства галицької землі в роках другої світової війни і в умовах німецької окупації була правильна і відповідала потребам і гідності політично зрілої нації, даю позитивну відповідь. Наш національний організм виявив себе «in capite et in memboris» (в цілому і поокремо - лат. присл.) організмом здоровим. Ми перебороли труднощі, які принесла війна, большевицька окупація і прихід німців. Розхитані ударами, ми швидко прийшли до рівноваги. Помимо двадцяти років польської окупації, присвяченої обезголовленню нас як нації, помимо двох років большевицької окупації - наш загал став із приходом німців в липні 1941 року, після коротких вагань, до праці над відбудовою і розбудовою свого життя. Ми як нація в цілому, а не якась партія чи група, сказали своє слово, виразне і зрозуміле всьому світові, не хвилинними маніфестаціями, але своєю поставою і своїм чином. Ніхто з нас, що жили і працювали тоді в Галичині, не чекав із приходом німців дозволу, але сам із власної ініціятиви і власного бажання переймав установу, в якій працював, для української держави, тієї, що «мусила» постати на наших землях із відходом большевиків. У тому не було в нікого ніяких сумнівів. Ми мали до німців тільки одну претензію: сприяти, а не перешкоджати віднові нашої державности і сприяти праці для її закріплення. Культурна ділянка показала, що ми могли б, коли б нам не ставлено перешкод» (Кость Паньківський: Роки німецької окупації. Нью-Йорк, 1965, стор. 430-431).
Так, культурна ділянка праці за ті три воєнні роки під німецькою окупацією показала, що наша культура може розвиватися, якщо їй не ставити перешкод. Хоч прихід німців - чужої армії, що окупувала наші землі й накинула свій воєнний порядок, - не міг створити сприятливих обставин для творення культурних надбань, то ніхто не присилав нам політруків, які мали нас учити, як складати оди на честь окупанта, як це вже в перших днях совєтської окупації таки наші рідні «раби отєчества» учили нас писати колективні поеми на честь вождя і партії. Ніхто не накидував репертуару нашим театрам - про репертуар порішувало запотребування публіки; ніхто не підбирав і не виправляв програм для наших хорів і аматорських гуртків, ніхто не накидав усталеної доктрини нашим науковцям. Навпаки, можна було творчим людям виявити власну ініціятиву і власну творчу думку. Вже тільки загальні дані про літературні появи, про літературні конкурси, про імпрези і доповіді, про конкурси хорів, а разом з тим видання книжок і шкільних підручників, книжкові видання нових творів та й незалежний літературний місячник і два журнали для молоді і для дітей, а навіть пресові органи, що входили в адміністрацію німецького видавництва, говорять про творчу роботу, що її виконали наші письменники, наші літературні працівники. Хоч ця праця зосереджувалася на обмеженій частині широкої української землі, на галицькій землі, що користувалась вільнішою атмосферою, чи докладніше стосувалась до одного міста Львова, що йому дано в різні історичні епохи бути осередком культурного життя українського народу, то вона репрезентує загальні соборні досягнення всіх українських культурних сил, які мали змогу співдіяти в цій праці. Це був час соборности, співпраці культурних діячів з різних частин української землі, це було злиття цієї передової групи культурних діячів: письменників, музик, художників, мистців сцени, злиття наддніпрянської еміграції з національним життям західноукраїнських земель. І ці досягнення заважили і на житті дальшої еміграції.
Якщо приглянутися до культурного життя в еміграції, то можна тільки ствердити, що це було продовження оцього культурного змагу, що ми його пережили у трьох воєнних роках німецької окупації. Перші циклостилеві видання в таборах, газети, а далі журнали, книжкові видання - все це не нові твори, а продовження діяльности з теренів рідної землі. І коли в цих еміграційних обставинах виникла думка про велику літературу, то основу для цієї ідеї треба шукати у творах, з якими наші письменники приїхали на еміграцію, та в тій спільній співпраці, що її започаткували в атмосфері ініціятиви, що її ми пережили у Львові. Всі ці ініціятори ідеї про велику літературу (назвім найбільш відомі імена: Шерех, Самчук, Лавріненко, Костюк, Маланюк, Гординський, Багряний) жили якийсь час і творили у Львові, їхні твори вийшли друком у виданнях «Українського видавництва» чи теж друкувались у «Наших днях» та інших львівських публікаціях. Все культурне життя української еміграції з повною системою шкільництва від найнижчого до університетських студій, широко розгорнене театральне життя, велика активність в літературі: нові томи поезій, драми і навіть проза - все це могло творитись у таборових обставинах на чужій землі тільки тому, що їх мали ми змогу започаткувати у тих трьох воєнних роках під німецькою окупацією на малому відносно відтинку рідної землі. Цим трьом рокам завдячує своє довготривале життя українська еміграційна література, яка в зустрічі з західним світом могла зростати і поширити свій духовий і мистецький вияв.

Остап Тарнавський – штрихи до портрета   

Була осінь 1989 р. Ті сили, що їх тоталітарний режим заганяв у глибоке підпілля, у внутрішню еміграцію, виривалися на поверхню. Багатотисячні мітинги біля пам’ятника Франкові у Львові, біля міської ратуші, наші синьо-жовті прапори, створення (чи відновлення) «Просвіти», голоси церковних дзвонів на великі свята. Одна за одною виходять книжки письменників, за саме ім’я яких, вимовлене вголос, виключали з вузів, а перед тим - далеко гірше... У спецфондах академічних бібліотек «звільняли з-під арешту» книжки, журнали, газети, що виходили у Львові, Празі, Варшаві, Парижі у 20-30-ті роки. На письменницьких зборах говорилося про заповнення «білих плям»... Одне слово, відбувалися парадокси горбачовської перебудови: тиск знизу і гальмування згори, яке не могло вже втримати енергії, що розривала всі так міцно (щоб навіки!) будовані шлюзи й загати...
До Львова почали приїздити незвичайні гості - українські письменники, які перед Другою світовою війною чи перед кінцем її змушені були емігрувати з України.
Ранньої осені 1989 р. якогось дня у «Жовтні» (редакції часопису) пролунав дзвінок, що до Львова приїхав письменник Остап Тарнавський і бажав би відвідати редакцію журналу.
Зустріч була теплою і зворушливою. Вона розбудила спогади літнього вже письменника про місто, де він зростав і формувався, а для працівників журналу - людей повоєнного покоління - була доброю нагодою відчути атмосферу літературно-мистецького життя, яка для нас була закрита заслоною.
При чарці коньяку, яку гість із ввічливості міг тільки пригубити (ми не знали, що він переніс два інфаркти), говорили про нові можливості й перспективи журналу, що добував останні «жовтневі» місяці, і нового, 1990 року, мав стати «Дзвоном». Показали подружжю Тарнавських (письменник приїхав до Львова з дружиною, поетесою і бібліографом Мартою Тарнавською) обкладинку першого числа часопису з новою вже назвою, де під графічним портретом князя Святослава стояли знані князеві слова «Іду на вас». Гості застерігали нас від такої прямолінійної символіки, але хто хотів тоді слухати якихось застережень!..
Відвідання подружжям Тарнавськими редакції «Жовтня» було для нас бажаним, бо саме тоді готувалася добірка творів Остапа Тарнавського. Для вступного слова письменник подав тоді біографічні відомості про себе. Згодом пані Марта уклала «Літопис життя і творчості Остапа Тарнавського». Отже, основні сторінки життя і творчості письменника, які згодилися нам сьогодні.
Остап Тарнавський - корінний львів’янин. Народився в робітничій сім’ї Давида і Ксенії Тарнавських. Крім нього, було ще троє дітей:Софія, Марія та Ольга.
Навчання у Львівській академічній гімназії перервала затяжна недуга: запалення легенів, нирок та суглобів. Хвороба навіює людині «філософський» настрій, спонукає до самозосередження. Чи не тому саме до цього часу належать і його перші вірші. Поезія виявилася не короткотривалим захопленням, а справжнім покликанням. Бо невдовзі, з середини 30-х р., Остап Тарнавський публікує свої твори в таких авторитетних тогочасних часописах як «Дажбог», двотижневик «Назустріч», варшавський квартальнім «Ми» та газета «Діло». На той час він уже склав матуру в академічній гімназії і почав навчання на філологічному відділі Львівського університету. Навчання через матеріальні труднощі довелося перервати й перейти на цілоденну працю. Але літературну діяльність не припиняв.
У 1939-1941 рр. - студент Львівської політехніки, стає членом Спілки радянських письменників України, автором журналу «Література і мистецтво». Але завершувати інженерну освіту довелося уже в австрійському місті Граці після Другої світової війни. В роки війни працював репортером у газетах «Українські щоденні вісті», «Львівські вісті», «Краківські вісті». Воєнний період відображений у спогадах, тому немає потреби говорити про це ширше.
Далі життєві дороги Остапа Тарнавського були зв’язані з табором біженців: Зальцбург, Грац, переїзд у 1949 р. до США, спершу до м. Скрентон, а потім - у Філадельфію.
Спершу довелося працювати робітником на різних роботах. В 1951 році перейшов на працю службовця ЗУАДК (Злученого Українського Американського Допомогового Комітету) у Філадельфії, де пізніше займав посаду т.зв. екзекутивного директора. Після закінчення студій бібліотекознавства і здобуття магістерського диплому (1962) працював бібліотекарем. Від 1966 року до свого відходу на пенсію 1987 року працював керівником відділу (з рангою професора) в бібліотеці міського коледжу у Філадельфії. 1970 р. захистив в Українському Вільному Університеті в Мюнхені докторську дисертацію «Т.С.Еліот і Павло Тичина».
Помер письменник 19 вересня 1992 р. - за робочим столом.
Микола Ільницький

Хроніка подій культурного життя Льова у 1941 р.

Львів. Уже під кінець червня львівські письменники об'єднались у Спілку українських письменників. На організаційних зборах обрано головою Спілки др. Василя Пачовського, заступниками др. Ярослава Цурковського та др. Ростислава Єндика, секретарем мгр. Володимира Шаяна та скарбником Миколу Матієва-Мельника. Спілка об'єднує поки що 32-ох письменників, від дальших напливають заяви про приняття. У новій дійсності письменники разом із журналістами приступили до праці, беручи участь у львівському радіо та в «Українських щоденних вістях». Адреса Спілки: Львів, 29 Юні (давніше 3 травня), ч. 10.
Львівських журналістів об'єднує Спілка українських журналістів під головуванням О.Боднаровича. Її адреса така, як Спілки письменників. Багато журналістів виїхало зі Львова, вступивши на роботу до редакцій на Волині або у Східній Україні, інші працюють у Львові.
Українські образотворчі мистці заснували у Львові Спілку українських образотворчих мистців (Марійська площа, ч. 9). Головою Спілки є Михайло Осінчук, заступником голови др. Іван Іванець, секретарем Степан Луцик. Уже з перших днів свого існування Спілка українських образотворчих мистців наладнала виробництво в своїх чотирьох мистецьких майстернях: портретній, декоративній, графічній і прикладного мистецтва. Крім того, веде спілка скульптурну фабрику.
Директором виробництва є Михайло Дмитренко. Мистецькі майстерні виробництва Спілки виготовляють портрети, герби, графічні та декоративні прикраси, вироби прикладного мистецтва. У скульптурній фабриці продукується для масового поширення погруддя українських видатних людей. Під теперішню хвилину Спілка українських образотворчих мистців нараховує 45 членів і кандидатів.
Українських музик Львова об'єднує Спілка українських музик. Головою правління є др. Станислав Людкевич, заст. голови др. З.Лисько, секретарем др. В.Витвицький, головою Контр. комісії др. В.Барвінський. Спілка займається реалізацією симфонічних концертів і музичних радіопередач. Домівка Спілки міститься на Сикстуській вулиці, ч. 63. Спілка має під своїм наглядом Т-во ім. М. Лисенка, вул. Шашкевича. ч. 5.
Найчисельнішою  є  Спілка українських театральних мистців. Вона об'єднує поверх 200 мистців. Від початку липня існує у Львові український театр, у якому львівські мистці можуть плекати своє мистецтво.
Український Інститут народньої творчості має завдання плекати чистоту стилю в народній творчості. При Інституті існує концертне бюро, що організовує час від часу концерти...
Для співпраці та культурного співжитті між Спілками створено у Львові Літературно-мистецький клуб, якого головою є Микола Голубець. Спершу клуб мав приміщення на вулиці Підвалля, ч. 3, де була кухня, що видавала для членів клубу снідання та обіди. Тепер Літературно-мистецький клуб одержав нову домівку (вул. 29, Юні (давніше 3 травня), 10).
В неділю 2 листопада відбулось урочисте відкриття клубу з виступами львівських поетів і письменників. Клуб повинен стати культурним осередком Львова.
На першому літературному вечорі в Українському літературно-мистецькому клубі у Львові був приявний шеф уряду пропаганди при Губернаторстві Галичини п. Райш. У виголошеній промові підкреслив шеф уряду пропаганди велику відповідальну роботу письменників і мистців та закликав черпати матеріяли до своїх творів з пребагатої народної творчості і творити для народу.
Тепер клуб улаштовує літературні вечори та ширші сходини членів.
З приходом німецької армії заснували актори Українського драматичного театру та українські співаки в приміщенні театру опери і балету Український театр міста Львова. Управа міста затвердила вибрану артистами дирекцію в складі: А.Петренко-директор, В.Блавацький та П.Сорока - заступники. Музичний провід обняв проф. Л.Туркевич, літературним референтом став др. Г.Лужницький, мистецьким керівником театру іменувала управа міста В.Блавацького...
З львівських бібліотек - одинока бібліотека Наукового т-ва ім. Шевченка (вул. Дистрикту, ч. 24) вела роботу. Бібліотека налічує сотки тисяч томів і є найбільшою в Галичині... В бібліотеці багатий рукописний відділ (дві тисячі інвентарних чисел на міліони одиниць), між іншими рукописи Т.Шевченка, І.Франка і Л.Українки...
Тепер проходить упорядкування львівських музеїв і галерей, яких є у Львові кілька. Поки що вони закриті для відвідувачів. Картинні галереї поділені на три відділи: західно-європейський (Поштова вулиця (здавна Оссолінських), ч. 1), новітній (Музейна вулиця (здавна Гетьманська), ч. 24) і Український національний музей (вул. Мохнацького, ч. 46). Багаті збірки Українського національного музею показують нам українську культуру з Х-XX сторіч. В музеї йде безперебійна праця. Робітники займаються консервацією картин та ікон, наукові робітники готують наукові праці, що будуть поміщені в періодичному журналі «Літопис Національного музею». З інших музеїв працює музей Наукового т-ва ім. Шевченка...
Будова українського театру ім. Лесі Українки закінчується. Новий театр перебудований з колишнього кінотеатру «Атлантик» буде мати чи не найбільшу сцену у Львові. Заля обчислена на тисячу осіб. Вона збудована амфітеатрально...
У Львові є тепер 13 кінотеатрів, які відвідує щодня до 15 тис. глядачів...
«Наші дні»-1941.- Грудень.-С. 14-15.



Обновлен 16 мая 2014. Создан 15 ноя 2012