З історії львівського року (1962-1975)

 
 

З історії львівського року (1962-1975)




 

З історії львівського року (1962-1975)

 

група “Фрегат”, 1971

Чиновник каже своєму заступникові: “Ви скажіть йому, будь-ласка, сині шкарпетки носити некрасиво!” Заступник передає помічникові: “Ви там подивіться,щоб той сині шкарпетки не носив!” Помічник передає своєму підлеглому: “Негайно зняти з того сині носки!”, а виконавець — той вже заарештовує…
(Зі спогадів С. Маковецького)

Рок-н-рол прийшов до нашого міста у 1962-1963 роках. Можливо, причиною цього стала масова поява радіприймачів “Спідола”, накручуючи регулятори яких, майбутні віртуози гітар та барабанних паличок старанно відшукували серед ефірного шуму звуки НОВОЇ музики, фіксуючи в пам’яті незвичні акорди та імпровізаційні ходи таких груп, як “Шедовс”, “Бітлз”, “Спенсер Девіс”, “Бйордз” тощо, а може ті перші шалено дорогі і дефіцитні платівки, які привозили з закордонних поїздок окремі недисципліновані партноменклатурники або іноземні студенти. В країні Рад панувала “відлига”, а браві комсомольські дружинники все одно розпорювали “кльоші” несвідомим стилягам та конфісковували записані на рентгенівській плівці записи улюблених виконавців…

За спогадами очевидців, першим почав грати на електрогітарі Володя Шерстюк (“Чалдон”), який з басистом Шеметом, а потім і Е. Манелею створив перший гітарний склад. Тоді музиканти уяви не мали про “Джипсони” та “Фендери”, тому гітари типу багатокілограмової німецької “Музіми” вважалися вершиною технічного досягнення людства, а нерідко доводилося грати і на саморобних інструментах, накручуючи замість струн тонкі дроти з якого-небудь кабеля живлення. Проте порізані від виснажливих репетицій до крові пальці чи товстелезні мозолі не зупиняли фанатиків. Вони намагалися точно скопіювати стиль гри кумирів, і ця справа зрушилась з місця, коли у Львові з’явилися перші диски та магнітозаписи. Працелюбність музикантів не знала меж, вони годинами могли відточувати гітарні чи барабанні “ходи”, і саме таке ставлення до справи пізніше благодатно відзначилось на індивідуальній майстерності кожного.
“Спочатку ми бачили музику в собі, а вже потім себе в музиці… Теперішні музиканти мислять навпаки, і саме цим можна пояснити їх такий невисокий виконавський рівень… Іншою була і конкуренція. Раніше, бувало, стоїш під сценою і думаєш: “Ну, ну… Що це ти таке лабаєш, ага, а от я тебе перелабаю!”, а теперішні приходять на чийсь концерт і відразу ж: “Той грати не вміє, бо в нього “Ямаха”, а я вмію — бо в мене “Корг”…” Я до того веду, що колись між музикантами була здорова конкуренція, а сьогодні усім заправляють бізнесмени та ділки від музики…” — згадує один із ветеранів 60-х.


група “Прометей”, 1972

У той час частина музикантів була прихильниками концепції “Бітлз”, а інша — “Ролінг Стоунз”. Кожен намагався довести свою правоту на ділі, удосконалюючи власну виконавську майстерність, і це був не антагонізм, а своєрідне змагання. Паралельно у Львові стали формуватися біт-групи, які демонстрували свої здобутки на танцювальних майданчиках “Газу” (клуб будівельників), “Енерго” (клуб з-ду “Львівприлад”), “Ляпи” (клуб локомотиворемонтного заводу), “Міліції” (клуб УВС), “Голосок” і т.п. Особливо престижним вважався органний зал (“Магдалена”), бо він був наймісткішим, і туди могло набитися до півтори тисячі захоплених слухачів. Там грала група “Бліки” у складі: А. Ольшанський (барабани), О. Мухін (бас), М. Рабинович (гітара). Не менш популярним був майданчик “Газ”, де виступала група “Електрон” у складі: А. Шацький, Ю. Шаріфов, В. “Боб” Казанцев, Ю. “Фантомас” Павлов, Є. Струць. Їх змінила з часом група у складі не менш сильних Б. Пивоварова (гітара), С. “Палець” Березовича (бас), Я. Дзюби (барабани), Е. “Заєць” Морквіци та “Мандри” М. Дрібнюка. А в “Ляпі” діяла група “Прометей”, створена Я. Виджаком, якого змінив потім С. “Проф” Маковецький; іншими її учасниками були Д. Басілія (бас), на барабанах періодично змінювались С. Малихін, А. Ольшанський, В. Чугунов, а на клавішних О. Орєхов, Ю.“Шмоня” Блох, О. Галіца. Був і другий склад вищезгаданої групи: С.Маковецький, О. “Шульц” Скоропадський, В. Лєтунов, А. Мельник. Дуже сильними складами виконавців вирізнялися “Лиси” (В. Чугунов, К. Мкртчан, В. Карп’як, Ю. Торгашов і оператор “Джон”) та “Фрегат” (А. Шацький, В. Шерстюк, Б. Пивоваров, О. Орєхов, Ю. Павлов, А. Ольшанський, С. Маковецький).
Концерти львівських рок-груп завжди були аншлаговими, на відміну від сьогодення. Молодь стояла біля сцени з виряченими очима, роззявленими ротами і дивились на музикантів, як на марсіян. Потім слухачі починали заводитися від звуків музики і енергії самих виконавців, а концерт закінчувався, як правило, оваціями та істерикою. Адже в кожному клубі грав свій міні-“Бітлз”, і цього було достатньо.
Деякі групи культивували тематичні програми: скажімо, у перший вівторок місяця у “Ляпі” можна було послухати арії з опери “Джізес Крайст — Суперстар”, другого вівторка — пісні минулих років, а третього — сучасні хіти. За один концерт слухач міг ознайомитися з композиціями рок-груп “Чікаго”, “Джексон файф”, Джо Кокера і Гарі Мура, “Кріденс” тощо, і виконувалось усе це “на живо”, без усяких там фокусів та фонограм; бувало, деякі вокалісти зривали голоси, намагаючись точно підробитись під тембр того чи іншого співака. Зате публіка була завжди задоволена різномітністю і новизною репертуару.


група “Ореол”, 1972

Самим музикантам доводилось нелегко, адже важкі малопотужні “КінАпи” були непристосовані для ввімкнення в них електроінструментів, контакти заземлялися на корпус, і часто співаків било струмом через мікрофон по губах, через що доводилося виступати на спеціальних гумових килимках. “Без сірників апаратура не дихає”, — жартували музиканти, закріплюючи заслинені дротинки-“волосинки” у відповідних “гніздах”. Але і в таких умовах хлопці примушували буквально співати свої недосконалі гітари з твердими струнами за 23 копійки комплект. Зате в крамницях був широкий вибір дешевих вин, і цей факт немало скрашував буденні труднощі.
Вдячні прихильники були повністю відданими своїм “командам”. За неввічливе слово, сказане у бік кумира, можна було поплатитися здоров’ям. Інколи фани влаштовували “розборки” між собою, щоб і фізично довести вищість марки саме свого клубу. Ці небезпечні розваги із застосування ножів, кастетів і навіть сокир насилу припинялись нарядами міліції.
Зовсім інакше суперництво велося між самими музичними колективами, це була боротьба за місце на танцмайданчику, за престижне звання найкращого, за кількість слухачів. У ті часи музичний світ міста нагадував начебто великий котел, де варився львівський рок-н-рол. Нерідко музиканти переходили з однієї групи в іншу, щоб обмінятись “свіжою кров’ю” (новими ідеями і досвідом), влаштовували джем-сейшни.
Відповідно все вище зростав виконавський рівень, і ось вже концертні організації Києва, Луцька, Чернівців та безмежної Росії вважали за щастя переманити до себе того чи іншого львівського музиканта, і хлопцям все частіше доводилось згоджуватись на пропозиції, бо прожити на 60-80 крб. зарплатні, яку давали у клубах, незважаючи на досить значні прибутки від платних виступів, було неможливо. Таким чином наші майстри рок-н-ролу стали потроху розчинятись у неозорих просторах СРСР, підживлюючи власним талантом усяких офіційних зірок.


група “Арніка”, 1975

Так, В. Морозов з “Арніки” перейшов до чернівецького ВІА “Смерічка”, де акомпанував Назарію Яремчуку; Ю. Шаріфов розписував аранжування для О.Сєрова і практично видав йому путівку в життя, а без Ю. Варума не став би суперпопулярним в СРСР Валерій Леонтьєв і багато інших зірок російської естради. Лише тому, що його вивезли зі Львова, став відомим гітаристом Борис Пивоваров, взявши участь в проекті “По волне моей памяти” Тухманова, попрацювавши в державному оркестрі Лундстрема і одержавши у 1972 році від одного з американських радіоведучих прізвисько “радянський Клептон”. Д. Басілія працював у Вуячича і Антонова, але згодом повернувся до лікарської професії і навіть став депутатом міськради, а колишній гітарист Ю. Башмет став професором московської консерваторії і керівником камерного оркестру. Е. Морквіца, що одним з перших почав випускати саморобні лампові підсилювачі “під фірму” типу “Маршал”, емігрував до Західної Німеччини, а незабаром його взяли за приклад Ю. Блох, А. Левінсон та інші, ставши громадянами Ізраїлю чи США. Дехто просто розчаровувався і, пропадаючи без підтримки, круто змінював свою долю, як В. Лучко, рідкісний талант, який чув 1/8 тону і запросто міг зіграти “Політ джмеля” на контрабасі…
З часом для музикантів рок-н-ролу у Львові настала скрута. По-перше, стало майже неможливо працювати в клубах, бо наглядові органи вимагали від колективів виконувати понад 70 відсотків творів членів спілки композиторів. По-друге, на прикордонне “режимне” місто з Центру стали звертати особливо пильну увагу як на “розплідник націоналізму”, бо багато місцевих колективів намагалися виконувати власні шлягери українською мовою. По-третє, почалася ще не дуже активна, але боротьба з “нетрудовими доходами”, по-четверте — у будь-яких справах почав відігравати величезну роль елементарний протекціонізм.
Таким чином розквітаючий “совок” став усе нав’язливіше відбиватись на рок-н-рольному середовищі міста. У більшості музикантів альтернативи не було і вони почали наводнювати собою склади ресторанних та філармонічних оркестрів. Утворений у середині сімдесятих вакуум заповнювався новими групами і новими іменами.
В “Газі” успішно працював “Ореол” у складі О. Балабана, О .Соколова, О. “Лой” Мельника і братів Башметів, в “Ляпі” ще тримався “Прометей”, в “Енерго” — група “Львів’яни” (Хабаль, Левінсон, Борецький, Назаров, Попович), в “Міліції” виступала “Арніка” під орудою В. Морозова, де грав один з найкращих гітаристів того часу Вл. Нестеренко і яку невдовзі змінила “Вікторія” О. Андросова. Ці рок-групи були дуже популярними серед молоді, але і вони змушені були змінювати амплуа, бо таємне придушення львівського рок-н-ролу посилювалось, втілюючись у життя зусиллями місцевих “культуррегерів” за принципом — “у Москві стрижуть нігті, у Києві — відрізають пальці, а у Львові — відрубають руки”. Наприклад, на конкурсі “Львівська весна-73” під час виступу групи “Прометей” члени жюрі на чолі з Богданом Янівським демонстративно залишили зал на знак протесту проти виконання кількох автентичних пісень англійською мовою (це рівнозначно протесту проти виконання опер Дж. Верді чи Дж. Пуччіні італійською), а місцева преса відразу ж обізвала хлопців “музичними хуліганами”.



Создан 03 авг 2014